Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

– А ви йдiть на моє мiсце, – запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

– Дякую, менi добре i на кубику, – вiдповiв товстун. – Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

– А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, – сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

– Чи вiдразу ви нас знайшли? – поцiкавився песик.

– Слiд привiв i люлька, – вiдповiв пiнгвiн.

– Люлька? – аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

– Вона сама. – Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. – Тiльки я трохи посмокчу мундштук – i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.

– Кi-кi-кi... – не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: – Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

– Я чекав на таке запитання, – вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта – гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

– Вiдгадайте, що воно таке? – запитав.

Iграшки почали вгадувати.

– Плавник риби?

– Листок верби?

– Iз дзьоба птаха?

– Рiжок серветки?

– Шшш!.. – зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух – i знову.

– Оце тобi! – остовпiв зайчик. – Плаче!

– Тим краще, – зрадiла жаба. – Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

– Гадаю, – посмоктав люльку пiнгвiн, – що плакса iз тiєї самої купи.

– I як це менi не дiйшло! – вдався в жаль песик.

– То чого чекаємо? Вперед! – скочив з мiсця зайчик.

– I я, – заметушився песик.

– Шкода, – опустив додолу очi пiнгвiн, – що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. – Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

– А я, – вмостилася ще глибше в шапку жаба, – я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

– Он там, – прошепотiв песик, – там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

– Добрий вечiр! – щонайбадьорiше привiтався зайчик.

– Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, – тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

– Хто ви? Чого вам треба? – запитала без нiякого страху.

– Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... – затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, – iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.

– Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, – стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.

– I ще ми нарядили ялинку, – вторив йому песик.

– ...дочекалися гостей...

– ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...

– ...Новорiчну нiч! Вперед!

Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:

– Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.

– Чому? – в один голос запитали друзi.

Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

– Знай, – спробував налякати її песик, – якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! – Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.

– ...i вiн тебе ось на такi шматочки, – зайчик зовсiм стулив лапки.

– Уууу! – завили обидва страшними голосами. – Ось пiдкрадається!

– Ви не лякайте мене i не показуйте, – холодно вiдрiзала лялька. – Я не хочу бачити, я не можу бачити.

– Чому ти не можеш? – здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:

– Тому, що я слiпа.

– Оце... так... – насилу вимовив зайчик.

– Нiчого, нiчого менi не треба, – сказала лялька i знову вiдвернулася. – Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.

– Оце-то нещастя! – захитав головою зайчик. – Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.

– А я – що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.

– Ну вже! Хвiст як хвiст, – знову невинно збрехав зайчик.

– Але що робити? Хiба можна її тут покинути?

– Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.

– Шкода, – зiтхнув песик, – що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.

– А я, – трошки образившись, сказав зайчик, – я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i – вперед!

– Але, – засумнiвався песик, – чи це не буде нахабством?

– А покинути її одну в лiсi – не нахабство?

– Твоя правда!

Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

– Ой! – заверещала лялька. – Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її нiхто не слухав.

ШОСТИЙ

Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.

– Важко несете, – промовив незнайомий голос.

Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.

– До... добрий вечiр, – першим схаменувся песик.

– Щира правда, добрий вечiр, – трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.

– От i причимчикували, – бадьоро сказав зайчик.

– З гостею i гостем, – додав песик.

– Все ясно, – сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.

– Гостю, – розпорядився зайчик, – посадимо в шапку.

– Ох, – забiдкалася жаба, – я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!

– Тому вона й повинна зiгрiтися, – суворо мовив зайчик. – Геть iз моєї шапки.

– Фе, зовсiм не по-джентльменськи, – з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.

– Цiкаво, – занепокоїлась жаба, – чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?

– Бiльше нiкого, – вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.

– Звiдки ти знаєш? – не повiрила йому жаба.

– Пiлот, – тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.

– Хто пiлот? – не зрозумiла жаба.

– Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, – пояснив товстун.

– А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? – здивовано запитав песик.

– Шолом, – тiльки i сказав пiнгвiн.

– I як це менi в голову не прийшло! – знову вдався в жаль песик.

ЗНАЙОМСТВО

Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково – адже вiн господар вогнища!

– Оце тобi! – пiдскочив вiн, наче вжалений. – Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, – вiн стукнув себе по грудях, – теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!

– Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, – вiдмахнулася жаба.

– А менi прийшло в голову, – сказав песик, – що нам треба познайомитися.

– Ну от! – знову пiдстрибнув зайчик. – Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.

– Але щоб було все по порядку, – обiзвалася жаба. – Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.

– Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! – здивувався песик.

– Хай буде порядок нiчний, – посмiхнувся зайчик.

– Кi-кi-кi... – засмiявся песик.

– Фе, яка ти несерйозна фiрма, – скоса глипнула на нього жаба. – Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.

– Вiд мене? – збентежився зайчик. – Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...

– Кi-кi-кi... – знову не втримався песик.

– Чого насмiхаєшся? – спалахнув зайчик.

– Хiба ти не знаєш, що кадриль – це назва танцю? – запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.

– Нi... я не знав, – зiзнався зайчик. – Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер – маєш. Танець.

– Менi прийшло в голову, – пiдвiвся песик, – якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

– Або Полька, – спробувала посмiятись i жаба.

– А менi подобається i Кадриль, – образившись, заперечив зайчик. – Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...

– Буль... будь... бульдог Гог? – запнувся вiд хвилювання песик. – Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?

– Тупий вiн був з усiх бокiв, – пiдтвердив зайчик. – Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...

– Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! – поправив песик.

– Та ще хутерце менi розiрвав... ось! – Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.

– Зате у нас є таємна ки... – замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: – Кi... кi...

– Фе! – знову з вiдразою вигукнула жаба.

– Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.

– Який збiг, який неймовiрний збiг! – не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?

– Так, фiолетовi, – пiдтвердив зайчик Кадриль.

– Ви... ви... виходить, – песик аж захлинувся, – ми обидва з того самого...

– Що це тут робиться? – перервала їх обох жаба. – Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!

– То... пробачте, – знiяковiв песик.

– Прошу, але щоб цього бiльше не було, – попередила жаба. – Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?

– Може, i все... – з сумнiвом сказав зайчик.

– Чому "може"? – здивувалася жаба. – Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?

– Все, – промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" – Правда, пригадав, – понад усе я любив уночi пускати стрiлу...

– Таку з наконечником? – запитав песик.

– Так, з гумовим наконечником. Ляп! – i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, – вiн поглянув на жабу.

– Слово надається пiнгвiновi, – об'явила жаба.

– Твiнас, – пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, – моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...

– Кi-кi-кi... – не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...

– Тому, – розповiдав далi Твiнас, – щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом – i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.

– Та ви ж казали, – пригадав песик, – що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.

Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.

– Щира правда, – сказав вiн, – переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.

Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.

– Слово пiлотовi, – об'явила жаба.

– А... я? – остовпiв вiд подиву песик. – А го... годинникова стрiлка?

– Хоч я тебе й попереджала, – сказала жаба-розпорядниця, – але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.

Винуватець сумно опустив мордочку.

– Оце тобi! – ляснув хворостиною по штабелю зайчик. – Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!

– Як же це? – поглянула на всi боки жаба. – Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!

Пiлот мовчки похитав шоломом.

– Твiнасе, – звернулася жаба до пiнгвiна, – пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.

Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку – пiд крило, тапку – пiд живiт.

– Говори, – звелiв песиковi Кадриль. – Вперед, друже!

– Ну гаразд, – здалась i жалiбно потягла носом жаба. – Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.

– Чому? – по-дружньому вiдiзвався песик. – Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?

– Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! – знову схопився за хворостинку зайчик.

– Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? – мирно прогудiв басок Твiнаса.

– Правду кажучи, – промовила жаба, – через ту стрiлку... – вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, – менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...

– ...зараз, – вихопився керувати зайчик Кадриль, – буде говорити песик!

– Китичка моє iм'я, – сором'язливо почав песик. – Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, – вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, – i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?

– Нi, не все! – встав з мiсця Кадриль. – Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!

– Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, – пробурчала жаба. – А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?

– Звичайно, можеш! – по-приятельськи вигукнув Китичка.

– Дякую. Зараз буде говорити лялька.

Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася – говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.

– Не думайте, – сумно заговорила вона, – нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! – трясла i трясла головою лялька.

Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.

– Пробачте, – перебив сумну мовчанку Китичка, – але ми ще не довiдалися... – Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.

– Перебивай скiльки хочеш, – аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. – Всi перебивайте, неодмiнно!

– Що це, вона знову з викрутасами! – вигукнув розпачливо Кадриль.

– Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, – покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?

Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.

– Я хотiв тiльки вам нагадати, – закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, – що ми ще не взнали навiть вашого iменi.

– Ейнора, – сказала лялька.

– Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, – похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.

– I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, – пробасив Твiнас.

– Справдi? – прояснiла лялька. – Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться – i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна – немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок – яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...

– Чшшш! – застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.

Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.

– Ховайтесь! – звелiв Кадриль. – Швидко!

Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.

– Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, – вiн показав їй на сокиру.

Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.

За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.

ПОВЕРНЕННЯ

Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.

– Ось! – зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.

– Звiдки вона тут взялася? – промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. – Що за чудасiя!.. Але, – вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, – але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! – зрадiв вiн. – А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?

З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.

– Хтось розводив багаття, – тихо мовив сам до себе водiй, – хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?

Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.

– Хо-хо-хо! – страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.

– Рятуйте! – не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.

Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...

ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА

Вогнище було знову швиденько розкладене, гiллячок сухих назбирано, а iграшки всi зручно повсiдалися навколо трiскотливого вогню.

– Здорово налякав, – зiзнався Китичка.

– Не зберегли шапку, – з жалем сказала жаба, тягнучи вiд Ейнори кiнець шарфика, – i сокиру втратили. Неабиякi матерiальнi збитки.

– Ось Ейнорина рукавичка, – пронизливими очицями обдивився кругом Твiнас.

– Вiзьми, Ейноро, – пiдскочивши, подав їй Кадриль.

– А ви чули якийсь дивний смiх? – запитав Китичка. – Мене аж морозом обсипало!

– Може, то сам водiй реготав? – пробував вiдгадати пiлот. Порозгублював свої речi... перед Новим роком i ошалiв.

– Напевно, вiн, – iграшки навiть полегшено зiтхнули.

– Реготав не водiй, – пробасив пiнгвiн.

– Звiдки ти знаєш? – здивувався Кадриль.

– Кроки, – посмоктавши люльку, тiльки й сказав товстий сищик.

– Якi кроки? – нiчого не зрозумiв Китичка.

– Пiсля того, як хтось зареготав, водiй кинувся бiгти до машини. Отож, без сумнiву, його хтось дуже злякав, – пояснив пiнгвiн Твiнас.

– I як менi не прийшло в голову! – з прикрiстю сказав песик.

– А отой хтось, – схвильовано оглядiлась жаба, – чи не пiдстерiгає нас, де-небудь недалеко засiвши? Видно, агресивна iстота, якщо навiть самого водiя налякала.

– Я одного разу бачив страховисько iз сьома пащами, – пригадав Китичка, -. але лише на картинцi.

– Зараз це не картинка, а справжня небезпечна ситуацiя, – сказала жаба. – Треба дивитися тверезо...

– Добре, що нагадали, – перервав її пiлот. – Ховаючись пiд ялинкою, я натрапив на дещо цiкаве. Давайте всi обдивимося.

ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ

Пiлот пiдiйшов до нижньої гiлки ялинки, – до тiєї самої, що трохи довше видавалася за iнших, – i рукою в рукавичцi вiдхилив її вбiк. Усi, за винятком Ейнори, аж ахнули вiд несподiванки.

Пiд гiлкою стояв iграшковий, а може, й неiграшковий космiчний корабель!

– Оце так штука! – вихопилось у Кадриля.

– Iз нашої машини, iз тiєї самої купи, – в один голос загелготали iграшки.

– Нi, – буркнув грубим голосом Твiнас.

– I менi, i менi вже прийшло в голову, чому нi! – вигукнув Китичка. Адже у нього немає нiг, щоб прибiгти i тут заховатися!

– Не те, – посмiхнувся Твiнас, посмоктуючи люльку. – Корабель майже новий, а таких нiхто не викидає. Крiм того, вiн дуже акуратно стоїть: гострим кiнцем угору, немов готовий летiти. Тепер подивiться ще уважнiше: гiлка, пiд якою вiн стоїть, в одному мiсцi здерта, кiлька гiлочок зламанi. З цього видно, що корабель, сiдаючи на землю, їх був зачепив.

– То вiн, – витрiщив очi Китичка, – прилетiв iз космосу?

– Найiмовiрнiше, – вiдповiв сищик.

– Мiй обов'язок, – промовив пiлот, – зайти всередину i роздивитися.

– А якщо, – запитала жаба, – всерединi ви знайдете страхiття?

– Оте, що реготало? – додав Китичка.

– Мiй обов'язок зайти i подивитися, – холодно повторив пiлот.

Вiн дав потримати вiдхилену гiлку Кадрилю, а сам пiдiйшов аж до самого корабля i почав змiтати снiг, який, виявилось, прикривав схiдцi до дверей корабля. З одного боку схiдцiв був поручень, i, тримаючись за нього, пiлот почав пiдiйматися вгору. А всi, затаївши дух, стежили за ним i чекали чогось несподiваного й страшного.

– Може, треба сiрникiв, щоб присвiтити? – пошепки запропонував Кадриль.

Пiлот мовчки захитав шоломом. I ось уже його рука в рукавицi досягає дверцят, ось натиснув... дверцята прочинилися, затемнiв вхiд... дверцята знову зачинилися... залишилась тiльки невiдомiсть... тiльки тиша, що її порушувало посмоктування люльки.

– Тепер я здогадуюся, хто реготав, – тихо промовив Твiнас.

– Хто? Хто? – запитали всi.

– Той, хто хотiв вiдстрашити водiя од ялинки, щоб вiн не знайшов пiд нею космiчного корабля.

– Але хто ж вiн – "той"? – запитав Китичка, пiдозрiло пiднявши нiздрю-квасолинку на тi таємничi дверцята.

– Цього вiдгадати не можу, – зiзнався товстий сищик, i в цю мить дверцята почали повiльно вiдчинятися.

– Скажiть, що там робиться? – не витримала Ейнора, ледь клiпаючи вiями. – Чому нiхто нiчого не пояснить?

– Прошу не хвилюватися, – став у дверцятах пiлот. – Корабель зовсiм порожнiй. У салонi для пасажирiв стоїть четверо крiсел. У кабiнi пiлота я знайшов схему корабля та iнструкцiю.

– Схема? Iнструкцiя? – iз поваги Китичка аж рота роззявив. – А що воно таке?

– Це креслення i вказiвки, як керувати кораблем, – пояснив пiлот. – Я пiлот турбореактивного лiтака, то хтозна, чи зможу я до кiнця зрозумiти цю модель, але спробую. Доведеться вам почекати. – Вiн знову зник за дверцятами.

– Давайте повернемося до вогнища, – запропонував Твiнас, розповiдатимемо далi, щоб швидше минав час.

– А якщо, – неспокiйно оглянувся навкруги Китичка, – якщо вiзьмуть i повернуться господарi космiчного корабля?

– Велике дiло! То й що! – вiдважно виставив уперед своє розiрване хутерце господар вогнища. – Нiхто до їхнього корабля ще й не торкався. А якщо будуть чiплятися, то я як дам кочергою!

Усi весело засмiялися i знову обступили вогнище.

ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ

Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь пiдскочив так високо, як нiколи, i всi знову зiбралися розповiдати про себе i послухати iнших, одначе думки всiх були за таємничими дверцятами, де самотнiй пiлот обстежує всерединi корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" – кожне питало себе.

– Говори, Ейноро, – першим отямився Кадриль. – Вперед!

– Знай, твоя iсторiя така незвичайна, – промовив Китичка, – що нiкому i в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!

– Далi моя iсторiя була ще незвичайнiша, – пообiцяла лялька. – Та... на чому я зупинилася?

– Там, – пригадав Твiнас, – де забула замкнути шафу.

– Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...

– Ось як? – здивувалася жаба. – Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти ранiше казала, що дверi забула замкнути вихователька.

– Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, – гордо вiдрiзала лялька. – Хтось витер пил вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка – i забув замкнути шафу. Цього я тiльки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирiшила втекти, будь-якою цiною вирватися iз тiєї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивнi хромовi черевички, не забула навiть шовковi рукавички...

– Шовковi рукавички до дорожнього костюмчика i спортивних черевичкiв?! – поглузувала жаба. – Ну й смак! Фе!

– Рукавичок я не надiвала, а несла у валiзi разом з бальною сукенкою i коштовностями, шановна жабо, – дуже холодно вiдповiла Ейнора, – попросила б вас "фе" покласти в свою сумку, менi воно не потрiбне.

– Кi-кi-кi, – не стримався песик.

– Чiпляючись з полицi на полицю, я вибралась iз шафи, – розповiдала далi Ейнора, – i рушила в невiдомий свiт, який я так хотiла побачити зблизька. О, коли б я знала, якi тяжкi чекали на мене випробування, я спутала б собi ноги оцим шнурочком, – вона сiпнула за шнурочок для черевикiв, що ним була пiдв'язана у неї нiчна сорочка.

– Ти все сказала? – запитала жаба.

– Звичайно, не все! – вiдрубав за ляльку Кадриль. – Говори, Ейноро, слухаємо тебе всi до одного!

Вiн знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помiтив, що вони трошки прочиненi – хоч пiлот i вивчав схеми та iнструкцiї, вiн теж хотiв послухати Ейнору.

– Дякую, – кивнула лялька Кадрилю. – Отож вибралась я iз шафи, вистрибнула в свiтлицi у вiкно, перелiзла через паркан дитячого садка й подалася свiт за очi... Блукала я вулицями i площами, заглядала у вiтрини, на статуї i колони – все менi було нове, i я не могла навтiшатися волею... Та не звиклi до ходи ноги швидко стомилися, валiза вiдтягувала руку, новi черевички нестерпно тиснули... а тут де взявся худий бездомний собака...

– Iграшковий чи неiграшковий? – серйозно запитав Китичка.

– Справжнiй вовкодав, – вiдповiла Ейнора. – Я злякалася i кинулася тiкати вiд нього, а вiн за мною навздогiн, я бiгла що було сили, по бездорiжжю, поки не опинилася за мiстом... Побачила я лiсок, вскочила туди i сама не пам'ятаю, як вилiзла на сосну. Повiсила на гiлку валiзу...

– З валiзою в руцi ти вилiзла на дерево? – здивувалася жаба. – Хто в це повiрить? Чи, може, ти акробатка iз цирку?

Зауваження жаби справдi було до речi, i всi слухали, що тепер вiдповiсть горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучнiше стала смоктати люлька Твiнаса, вище встало вухо Кадриля.

– Живучи в шафi, – вiдповiла Ейнора, – я навчилася лазити iз полицi на полицю не гiрше за акробатiв iз цирку, тому я i на дерево змогла б вилiзти, хоч би валiзи у мене були в обох руках.

– Оце так, – аж лапками сплеснув Кадриль, – утерла носа нашiй фiфi.

– Кi-кi-кi... – прорвало песика.

– Врятувавшись вiд собаки, – повернулася до свого оповiдання Ейнора, я полегшено зiтхнула i навiть задрiмала, зручно влаштувавшись на густiй незаснiженiй гiлцi. Вранцi я прокинулася, вся задубiвши вiд холоду, i тут зрозумiла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку... Я злiзла з дерева i вiдкрила валiзу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спiдничку, i раптом почула кроки. Пiдвела очi: до мене наближалися два розбiйники; на головах у них були капроновi панчохи, щоб їх нiхто не впiзнав. Далi все вiдбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валiзу, другий вмить здер з мене одежу, зiрвав з шиї низочку перлiв, навiть вирвали у мене бiлявi коси – щоб продати в перукарню... Поспiшаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашнiше на мене чекало в майбутньому... Закiнчивши свою чорну роботу, вони обидва пiдозрiло подивилися на мене, i один сказав: "Вона може на нас поскаржитись, тодi нам не минути тюрми". – "I я так гадаю, – погодився другий, – треба так зробити, щоб вона нiколи не змогла нас нi побачити, нi впiзнати". I не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах... очах кольору незабудок... щоб я вже нiколи-нiколи не змогла їх розплющити...