Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

– А сумки для тих пiдходящих речей будуть? – заблищали у Легарiї очi.

Пiлот мовчки кивнув головою i повiв мандрiвникiв до продовгуватого промiжку, в якому поволi крутилося сторчове колесо каруселi з маленькими стiльцями: з одного боку колеса вони пiдiймалися, з другого опускалися.

Пiлот почекав, поки всi пiдiйшли ближче до колеса, i звернувся до Кадриля:

– Начальнику Кадриль, у вашiй волi заборонити чи дозволити спуститися мандрiвникам у склади планети.

– Увага! – ляснув по планшетцi начальник. – Всi до одного спускаємось пiд покриття планети.

А пiлотовi наказую залишитися на поверхнi i налагодити радiозв'язок з планетою Тандадрика. Суворо попрошу, щоб, коли ми повернемося, було приготовлено рейсовий корабель!

Пiлот тричi кивнув головою, цим показуючи не лише начальниковi, але i всiм, що мудрiшого наказу нiхто не придумав би, а референтка вiд себе додала:

– Конструктивний i...

– ...i схожий на мавпячий, – закiнчив голос, той само невловимий хриплий голос.

Начальник вiд лютi скам'янiв.

– Хто сказав?! Хто вимовив?! – розлючено подивився вiн довкола. – Хто смiє глузувати з... – Вiн був зiбрався вже сказати "з мого авторитету", та швиденько передумав: – ...моєї референтки?!

– З мене? – здивована, запитала референтка.

– Так. Хто смiє назвати мою референтку мавпячою?!

Збентежена Легарiя мiцно стулила зябра. Мовчали й усi iншi.

Начальник вiдстебнув кобуру револьвера:

– Наказую невiдомому голосовi заткнутися назавжди або... – Вiн вийняв револьвер i помахав ним у повiтрi. – Або...

– ...посвисти, – вiдiзвався хриплий голос немов iз-пiд землi.

Що тут скоїлося! Усi зареготали. У Твiнаса аж пузце затряслось, у Ейнори обидва ряди зубiв забiлiли, навiть у референтки куточки зябрiв засiпалися, навiть скельця в пiлотових окулярах веселiше заблищали, i навiть кiнчик писка у Китички трошечки пiднявся вгору...

Тому, хто оголосив цей наказ, здалося, нiби вiн на їжака сiв. I, щоб спасти свiй авторитет, який так похитнувся, вiн поблажливо посмiхнувся:

– Я також люблю гумор... А тепер марш усi вниз! – I, щоб остаточно вiдновити свiй авторитет, вiн додав: – Оскiльки дорога невiдома й можливi рiзнi пригоди, начальник спуститься першим!

I тримаючи в лапi револьвер, Кадриль сiв у сидiння каруселi i пiрнув униз. Одне за одним сiдали й iншi мандрiвники, поки залишився один Китичка. Вiн хотiв повернутися в корабель, але пiлот Менес загородив йому дорогу й рукою в рукавицi виразно показав на промiжок. Песик байдуже повернувся до каруселi й поринув у невiдомий свiт, який таївся пiд синтетичним покриттям з безлiччю намальованих ключикiв.

Залишившись на самотi, пiлот Менес здiйняв трiснутi окуляри i довго-довго дивився на порожнi стiльцi каруселi, якi все крутилися i крутилися. Очi у нього були блакитнi й сумнi, як у паяца iз спаленої планети.

У СКЛАДАХ

Спустившись униз, мандрiвники вилiзли з каруселi й опинилися у тамбурi, з якого розходилось кiлька довгих коридорiв. Високо над головами розстилалося пластмасове небо чи стеля, усiяна бiлястими ключами й ключиками, а на стiнах було намальовано безлiч дверей-ворiт: вiд покручених, унизаних коштовним камiнням дверець старовинного годинника до дверей гаражiв, вiд садових хвiрток до обкованих залiзом ворiт замку з пiдйомним мостом... Мандрiвники роздивились навсебiч i рушили слiдом за начальником в один iз довгих коридорiв.

Коридор почав ширшати i зробився майже залом, який високi дощанi стiни дiлили на маленькi комiрки з полицями. Однi полицi були заваленi панчохами, другi – рукавицями, третi – поливалками для квiтiв, четвертi – гудзиками, п'ятi – кольоровими олiвцями, i так без кiнця...

– Оце тобi так! – першим схаменувся Кадриль. – Наче в магазинi!

– I невже все даром, за спасибi? – не могла повiрити Ейнора.

– Атож, – солiдно пiдтвердив начальник, – дано офiцiйний дозвiл брати все, що хочеш.

– Але, – з жаднiстю обдивилася Легарiя, – не бачу дефiци...

Не встигши докiнчити, вона поплигала в бiк однiєї полицi, що стояла вiддалiк i була напхана хутровими мантiями: лисячими, бобровими, кролячими, соболиними i так далi.

Кадриль також поскакав далеко: вiн побачив, як блищать унiформнi погони, еполети, нашивки i ще щось подiбне.

Твiнас з задоволенням провiв би Ейнору, та, пригадавши, як вона дивилась на пiлота своїми зачарованими очима, вирiшив не плутатись у неї пiд ногами – тим паче, що побачив збоку полички, повнi люльок.

– Китичко, – нагнулася до песика Ейнора, – ходiмо удвох, може, знайдемо щось вартiсне.

– Та менi нiчого не треба, – затряс головою Китичка, – менi всього вдосталь... навiть забагато.

– То ходiмо так собi подивитися, – запропонувала Ейнора. – Тепер, коли я можу бачити, я дивилася б i дивилася б на що завгодно.

I вони удвох попростували до вiддалених комiрок. Китичка йшов i нi на що не звертав уваги, опустивши голову додолу, а Ейноринi очi, навпаки, бiгали з однiєї полицi на другу.

– Туфельки! – дивувалася вона. – Рукавички!.. Нiколи не повiрила б, що можуть бути такi дивнi рукавички!.. Глянь, Китичко, ось цi, з вирiзом, видно, для того, щоб джентльмени цiлували руку... Сорочечки!.. I яким тiльки мереживом не обшитi!.. Китичко, адже нiчого поганого не трапилося б, коли б я свою пошарпану сорочечку помiняла на нову?

– Обов'язково помiняй, – пiдтримав її песик.

– Я i для тебе що-небудь знайду, – пообiцяла йому Ейнора.

– Менi нiчого не треба, – повторив песик, вiдiйшовши вбiк, щоб не заважати Ейнорi переодягатися i щоб вона сама ще видивилася щось пiдходяще. Проходячи повз вiдчиненi дверцята, вiн побачив за ними полицi, на яких лежали самi ранцi, i мiж ними навiть був один з червоним мухомором зверху. Та Китичка швиденько вiдвернув убiк голову i не зупиняючись пройшов далi.

У мандрiвникiв вiд маси речей, маленьких i великих, просто голови наморочились, рябiло в очах, плуталися ноги мiж безлiччю полиць. Дивно i якось страшно було подумати, що можна брати що тiльки хочеш, що тобi заманеться – i навiть без дякую!.. Тому залу не було кiнця, проходи мiж комiрками звивалися i розгалужувалися на всi боки, але не було небезпеки заблукати: скрiзь висiли дороговкази, якi позначали дорогу назад. I скрiзь обабiч бiлiли дверцята з намальованим ключем чи ключиком i надписом, наприклад: "Усе лялькам", "Усе зайчикам" або "Усе для нареченої"... Мандрiвники, не встоявши перед спокусою, вiдчиняли то однi, то другi дверцята i щоразу натрапляли на що-небудь потрiбне. Ось Твiнас знайшов ящичок з повною колекцiєю люльок, потiм дуже зручний цiпок, щоб спиратись на нього, натрапив навiть на колекцiю кубикiв – на жаль, кубика з розгаданим срiбним трикутником мiж ними не було. Несучи ящичок з люльками i спираючись на цiпок, вiн уже збирався повертатися назад, коли побачив дверцята, а на них надпис: "Усе для пiнгвiнiв".

– Хай тобi сто лих! – розхвилювавшись, прогудiв товстун i натиснув на ручку дверцят.

Його малесенькi очицi забiгали по полицях – так багато тут було необхiдних, говорячи словами Легарiї, життєво необхiдних штучок. Ось на однiй полицi лежить цiла купа запасних нiг! Твiнас несмiливо пошукав там i знайшов таку, яка майже не вiдрiзнялася вiд його здорової ноги; тремтячими вiд хвилювання крильцями стягнув танку, яка ледве трималась, i приставив нову ногу. Кляп! – мiцно присосався її липкий кiнець – i Твiнас вiдчув, що вiн упевнено стоїть на двох мiцних ногах!

– Жодних люльок! – залепетав товстун, сп'янiвши вiд щастя i махаючи поношеною тапкою.

Вiн ще подививсь i знайшов жилетку: спереду бiлий пух, на спинi темно-синя i вся блищить; коли вiн, сопучи, натяг на себе жилетку й застебнув її, вiдчув, як жилетка облягла його, немов гумова. Пiдiйшовши до дзеркала, – мiж iншим, у кожнiй комiрцi висiло по дзеркалу, – Твiнас побачив, що вiн став тоншим i наче пiдрiс... Вiн ще подивився на всi боки i побачив маленький телевiзор з ручкою, щоб можна було його носити, а ще надувне гумове крiсло. Твiнас, недовго думаючи, надув крiсло, поставив перед телевiзором i, зручно сiвши, почав уважно дивитися жахливий детективний фiльм... Здавалося, нiби йому нiчого не бракує – нi вигод, нi щастя, та очицi у Твiнаса були невеселi. А на найцiкавiшому мiсцi фiльму, коли сищика почали душити два злочинцi, Твiнас загудiв баском:

– Та хай...

I задрiмав, хоч жилетка йому добре тиснула... Отож, ясна рiч, Твiнас не чув, як по сусiдству все перерив на полицях Кадриль. Вiн уже встиг облiтати десятки комiрок i знайти там дуже потрiбнi речi, не взяти якi було б просто нерозумно! Ну як ти знехтуєш iще однiєю планшеткою з блискучими, неначе золотими, обшивками? А як ти не вiзьмеш унiформної шапки з перламутровим козирком, кокардою i помпоном iз золотих ниток?! Його стара унiформна шапка – лише блiда тiнь нової шапки!.. А ще унизаний монетами пояс iз справжнiм маузером? А чобiтки з м'якими пiдошвами i кавалерiйськими острогами? А чемоданчик "дипломат" – начальник без нього не начальник!.. Нарештi вiн, як i Твiнас, натрапив на дверцята з написом: "Усе для зайцiв", а за дверцятами – полицi iз запасними частинами. Кадриль приладив собi перед дзеркалом нове вухо, додав ще новi, найдовшi, якi пощастило знайти, вуса. Тiльки притулив – i вони вмить приросли до щiк, не нахвалишся! Потiм Кадриль знайшов клей i залiпив таємну кишеньку – адже в пiджаку-унiформi є справжнi внутрiшнi кишеньки, а ця лише тебе компрометує, ось як!.. Було, було на що подивитись у дзеркалi, i коли дивився, то ще й наспiвував:

Я сам начальник, над усiма начальник,

Над усiма сам я начальник,

Я сам над усiма сам начальник!

Начальник, начальник сам, сам, сам!

Та найщасливiшою за всiх була, звичайно, Легарiя: стiльки дефiцитного добра! Це не жалюгiднi вiдходи iз смiттєвоза, якими вона була напхала свою торбу... I вона як залiзла в одну комiрку, то не могла вибратися звiдти, поки не перерила все до кiнця: стiльки нових речей i всi потрiбнi, все треба б узяти, всi страх як життєво необхiднi – ось хоч би набiр капелюшкiв, а ще тканi й плетенi шарфики, срiбнi й латуннi брошки, а про сумочки, валiзки, саквояжi, торбинки годi й казати!..

Є добро, є куди це добро поскладати, лише немає... немає... Легарiя тоскно зiтхнула: нема попутника, джентльмена, який iшов би поряд i нiс її сумку. Ах, коли б була i така комiрка, в якiй попiд стiнами стояв цiлий ряд джентльменiв, а ти вибрала б собi найдостойнiшого з-помiж них... "Нiчого, заспокоїла себе, – ще попереду Тандадрика, i джентльменiв там буде вдосталь!.."

Китичка, залишивши Ейнору переодягатись, довго блукав плутаними переходами мiж дверима, зрiдка пiдводячи очi на надписи: "Усi картинки", "Усе для iгор", "Усе для собачок", "Усе для мандрiв", "Усе для банкетiв"... Зрештою зацiкавився одними дверцятами – "Усе для карнавалу" – зацiкавився тому, що йому спало на думку: "Якщо є "Усе для карнавалу", то, може, десь має бути i "Усе для сутi"? Справдi, якщо тут усе є, то чому не може бути i сутi!.. Та скiльки вiн не бiгав i не придивлявся, нiчого схожого не знайшов i вирiшив повернутися до Ейнори й запитати у неї про одну суттєву рiч...

Китичка знайшов Ейнору за навстiж розчиненими дверима "Усе для молодят". В однiй руцi вона тримала модний спортивний костюм, у другiй сукню для нареченої, довгу й бiлу як снiг.

– Ейноро, – звiв на неї очi Китичка, – скажи менi одну рiч...

Та лялька запитала сама:

– Порадь, Китичко, ти менi: яку сукню краще надiти? Весiльну? Мандрiвну? Чи, може, спортивнi джинси, як ти гадаєш?

– Що б ти не надiла, тобi все личитиме, – вiдповiв песик. – Усе тобi личитиме... Ейноро... – I тихо вийшов iз комiрки.

Усмiхаючись своєму зображенню в дзеркалi, Ейнора надiла i скинула, надiла i знову скинула, i ще раз, i ще...

НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"

Довго-довго крутився круг каруселi, поки нарештi одне за одним посiдали на стiльчики i пiднялися вгору шукачi Тандадрики, якi довгенько були затрималися у комiрках. Першим опинився бiля каруселi Китичка – трохи походивши, вiн скрутився калачиком на картинцi з старовинним ключем. Поряд вiн поклав якусь рiч – чи то одежину, чи, може, ганчiрку, не зрозумiєш. Через деякий час iз стiльця, який ще не пiднявся, миттю вискакує начальник Кадриль i стає немов укопаний: видно, вiн згадав, що стрибати личить тiльки гарячкам. Вiн одягає новий унiформний пiджак з адмiральськими погонами та безлiччю нашивок; пiджачок пiдперезаний бiлим поясом з кобурою, з якої стирчить рукоятка маузера; на другому стегнi висить нова планшетка. В однiй лапi вiн стискує валiзку "дипломат", повнiсiнько напхану рiзними штучками, страх необхiдними для керування, що їх вiн набрав у комiрцi з надписом: "Усе для начальникiв". Iз обох бокiв нової шапки стирчало по вуху, а особливо величнi вуса – таким може позаздрити сам тюлень!.. Незабаром карусель пiдняла нагору й Ейнору; вона теж несла з собою два чемодани, якi по-джентльменськи поспiшив узяти вiд неї Менес. Ейнора була в срiблястому оксамитовому жакетi i в вишневих вельветових штанях; її пухнасте лляне волосся ледве прикривала модна пiлотка, на шиї мiнилася низка перлiв. Зворушена увагою Менеса, розпашiла, вона звела на пiлота сяючi й запитливi очi.

– О! – вирвався у нього вигук. – Ви чарiвна, ви справжня ледi, у вас чудовий смак, та...

Тут iз каруселi випала напнута горностаєвою мантiєю Легарiя в схожому на тюрбан атласному капелюшку з блискучим топазом посерединi. Але, що найдивнiше, – вона несе одну невеличку, вишиту намистом сумочку – в такiй могла помiститися носова хустинка й ота крупина. Побачивши таку скромнiсть референтки, мандрiвники аж ахнули, i їм стало соромно за свою зажерливiсть, але вiдразу й заспокоїлись: вiд ручки сумочки тяглася мотузка, до якої були прив'язанi сумки дедалi бiльшi й бiльшi до останньої, що була бiльша за саму власницю.

– Це моя рацiоналiзацiя, – гордо пiдняла тюрбан Легарiя, марно виглядаючи джентльмена, який полегшував би їй ношу.

Останнiм iз каруселi випхався Твiнас – заспаний, з рюкзаком на спинi; в рюкзацi надувне крiсло, портативний телевiзор, набiр люльок, коробочка з кубиками i стара тапка. Приємно було дивитися, як вiн ступає обома здоровими ногами; нова трохи блискучiша й проворнiша – видно, не встоїть на мiсцi пiсля довгого вiдпочинку на полицi. Нова жилетка так тиснула, що довго не подрiмаєш: нiчого, вiн потерпить у нiй, поки поруч буде Ейнора... Вона саме навпроти стоїть i з усмiшкою дивиться на колишнього товстуна.

Твiнас витрiщив свої маковi зернятка i аж роззявив рота.

– Чому ви мовчите? – ще привiтнiше усмiхнулася Ейнора.

– Ви... ви... – басить i не може вибасити Твiнас. – Ви...

– Ну, яка я? – грайливо повертається на високому каблучку Ейнора.

– Наче iз вiтрини... iз журналу мод, – виговорює колишнiй товстун, насилу дихаючи в тiснiй жилетцi.

Ейнора щасливо смiється i схиляє голову на плече Менесу.

Цього Легарiя не може знести – вона легше несла б усi свої сумки!

– Твiнасе, – ласкаво звернулася вона до нього. – В цiй жилетцi ти справжнiй солiдний джентльмен. Тому йди сюди i вiзьми мiй багаж

– Я вже лiзу в корабель, – поставив Твiнас ногу на сходинку.

– Стiй! – наказав йому начальник i повернувся до пiлота Менеса. – Що це означає? Де рейсовий корабель iз Тандадрики?! Ви не виконали мого наказу? Не налагодили радiозв'язок?!

Пiлот по-вiйськовому виструнчився i вiдрапортував:

– Радiозв'язок налагодив. Iз Тандадрики я отримав радiограму: "Замiсть рейсового корабля вас зустрiне маршрутний повiтряний пором наймодернiшої конструкцiї, який у космосi вiзьме на борт "Срiбну шишку" з пасажирами i доставить на Тандадрику. Порому вже дано сигнал вилетiти".

Начальник Кадриль кивнув головою в знак згоди i повагом вимовив:

– Уперед! Наказую приготувати корабель в путь!

– Слухаю! – вiдповiв пiлот i пiшов до корабля.

Усi заметушились, i лише зараз начальник побачив Китичку, який стояв осторонь похнюпившись. Прикро вражений, Кадриль з нiг до голови обдивився песика.

– Мандрiвнику Китичко! – суворо запитав. – Що все це означає?

Китичка наче нiчого й не чув.

– Мандрiвнику Китичко, – ще суворiше повторив начальник, – невже вам не соромно буде показатися в такому виглядi на Тандадрицi?! – I вiн ворухнув вусом до референтки, щоб вона це теж повторила. Та на цей раз референтка промовчала: може, сердилася за оте слово "мавпяча", а може, тому, що начальник не звелiв Твiнасу нести її сумки, а може... хтозна...

– Мандрiвнику Китичко, – геть розсердився начальник, – невже ви не могли замiнити цю пошарпану китицю... цього хаотичного ковтуна на пристойний хвiст? Не могли приклеїти нормального носика? Ви полiнувалися пошукати склад "Все для песикiв"?

– Я його бачив, але пройшов мимо, – вiдiзвався песик.

– Чи ви розумiєте, недозрiле створiння, що таким своїм виглядом ви скомпрометуєте на Тандадрицi всю нашу делегацiю? Що це у вас у лапi? Покажiть!

– Не покажу, – спокiйно вiдказав песик.

– Це, – захлинулася вiд смiху жаба, – це ж паяцова шапка!

– Цього ще бракувало! – вигукнув начальник, але, схаменувшись, статечно додав: – Мандрiвнику Китичко, я у вас зовсiм зневiрився... максимально! I це моя офiцiйна думка!

– Ти побачив би, на кого ти схожий, – повертiла тюрбаном i референтка.

– На себе, – спокiйно вiдказав песик. – А начальник на сома.

– Що?! Як ти смiєш пiдривати мiй авторитет?! – тупнув начальник чобiтком з м'якою пiдошвою. – Шкода, що я не натрапив на тебе в складi, я тебе примусив би набути пристойного вигляду!

Нiби не вiрячи своїм очам, Китичка весь подався вперед, а його сивi брови пiднялися вгору. Потiм вiн оглядiвся, шукаючи очима Ейнору. Вона стояла осторонь, тримаючи в руках встелену атласом коробочку, яку їй дав пiлот, коли йшов у корабель. У коробочцi лежали каблучка з блакитним, як незабудка, очком i стара пошарпана рукавичка.

– О... – тiльки могла вимовити Ейнора, дивлячись то на очко, то на рукавичку. – О...

– Всi пiдiймаємось у корабель! – дав наказ начальник.

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ

Багажу набралося стiльки, що було мороки-мороки, поки порозкладали все так, щоб залишилося мiсце й пасажирам. Коли нарештi все було владнано, знесиленi мандрiвники повмощувались у крiслах, i подорож – остання подорож – почалася.

Твiнас додумався надувне крiсло покласти на справжнє крiсло; м'яко всiвшись, вiн одразу розстебнув кiлька гудзикiв на жилетцi й голосно вiдсапнувся. Йому так полегшало, що навiть розпашiлi вiд щастя Ейноринi щоки не завдавали йому болю. А коли б ще вдалося подрiмати до самої Тандадрики, то... гм... Твiнас i сам не вiдчув, як у нього закинулась голова i з дзьоба вирвалось хропiння...

I Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тiльки, що в новiй чудовiй шапцi не було пiд шиєю резинки, i вона, мов од вiтру, щоразу поривалася до стелi. Звичайно, шапку можна було змiнити на ту, яку йому дав пiлот i яка вiдпочивала у "дипломатi", та не здiймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надiв стару i тiєю резинкою пiдв'язав собi шию. Тепер у нього на головi сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Пiсля всього цього Кадриль задумався над iншим, не менш важливим питанням: а на Тандадрицi вiн залишиться начальником чи нi?.. Такi роздуми навiювала й поведiнка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсiм забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово i навiть сама нi разу не сказала "шановний начальнику". А може, ця пiдступна iнтриганка здогадується, що на Тандадрицi всi iграшки будуть рiвноправнi й нiякого начальника бiльше не треба? Але там, де є iграшки, там повиннi бути й iгри, а якi можуть бути iгри без начальникiв?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Тi, що на Тандадрицi, повиннi також зважати на його унiформу, заслуги i... таке iнше. Що б там не було, а вiн законно обраний начальник, i нiякi свавiльники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабiну пiлота й офiцiйно у нього довiдатися: на Тандадрицi начальник матиме владу чи нi? Якщо не матиме – навiщо йому та Тандадрика? Нi, вiн ще побореться за свiй завойований авторитет...

Зовсiм iншi думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечi ще вiдчували мiцнi Менесовi долонi, шию нiжно лоскотав оксамит, а палець зiгрiвала подарована ним каблучка. Приємний вiдпочинок... Хилило на сон, i коли вона заплющувала очi, в пам'ятi поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї пiдходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як вiн каже: "Ви чарiвна, ви справжня ледi, у вас чудовий смак, та..." – "Та..." Ейнора зморщила лоба. Чому вiн сказав "та"? I не закiнчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що вiн мав намiр сказати? "Ви чарiвна, та... менi бiльше подобалися такою, якою були..." Так, тiльки це вiн збирався сказати, але промовчав... А сам навiть окулярiв своїх не помiняв: так носить з обома трiснутими скельцями... нiчого не взяв iз щедрих комiрок, зовсiм нiчого... Одне опудало собi залишив. А вона – вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складi на пiдлогу й пiшла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надiне, зараз надiне... I знову в пам'ятi зринуло дзеркало... I вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надiвати... i запитливо пiднятий писок у Китички. Вiн щось питав... i занепокоєно чекав вiдповiдi, а вона все думала тiльки про вбрання, про прикраси... Але про що вiн питав?.. Наче про фенiкса... Вiн питав.... так, питав, чи може фенiкс спалитися не для себе, а для iншого... спалитися, щоб iнший був кращим... згорiти на попiл, щоб iз його попелу iнший вiдродився кращим... про це вiн питав!.. I лише зараз, заплющивши очi, вона зрозумiла _суть_ запитання, а зрозумiвши, здригнулася, розплющила очi, повернулася до Китиччиного крiсла й сказала:

– Китичко, братику, ти питав у мене чи...

Слова застряли у неї в горлi: в крiслi Китички не було!

РОЗШУКИ

Ейнора щосили розiрвала захисний пояс i з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крiсла, заглянула пiд нього: нi, Китички не було i тут.

– Зник, – забiдкалася вона. – Вiн зник.

– Що зникло? Сумка? Чемодан? – повернула тюрбан Легарiя. – Я вже давно помiтила, що вони для того i придбанi, щоб зникнути. Правда, любий Твiнасе?

– Та... хай... – майже крiзь сон вiдiзвався товстун, розстебнувши всi гудзики на жилетцi.

– Поки я тут за начальника, – авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, – нiхто i нiщо нiкуди зникнути не має права!

– Китичка, – прошептала Ейнора, – де наш Китичка?

Тепер кинулися шукати всi. Песика справдi нiде не було видно.

– Я сам винен, – зiзнався начальник, – що досi не покарав його за недисциплiнованiсть. Але на цей раз я застосую суворiшi санкцiї! Скрiплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетцi, постукав олiвцем по столику i задзвонив у дзвiночок.

– Шукаймо! – благальне склала руки Ейнора. – Швидше шукаймо!

Начальник Кадриль мiцнiше затягнув пояс i суворо наказав:

– Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!

Та вже i без його наказу всi шукали де тiльки можна було. Було розстебнуто всi сумки, вiдкрито чемодани, оглянуто всi шкафчики, пилосос, зроблено розвiдку пiд усiма крiслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повiтрi, тримаючись за кiнець захисного пояса або за пiдлокiтник крiсла. У пошуки включилася навiть Легарiя, однiєю лапою притримуючи свiй тюрбан.

– Твiнасе, – крiзь сльози вигукнула Ейнора, – ти повинен його знайти, адже ти сищик!

Товстун узяв свою помiчницю-люльку i так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарештi вiн втупив свої очицi в дверцята люка.

– "Шишечка", – тiльки й мовив.

– Я саме i збирався дати наказ зробити там обшук, – авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.

Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, вiдчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабiну. Кабiна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повiшена на гачок – гойдалася паяцова шапочка.

– О Китичко, Китичко! – заломила руки Ейнора.

– Будемо продовжувати пошуки в iншому мiсцi, – промовив начальник. Наказую продовжувати пошуки в iншому мiсцi! – виправився вiн.

– Невже ви не розумiєте? – запитав Твiнас.

– Що я особисто не розумiю?! – набурмосився начальник.

– Що Китичка... Китичка... – промимрив товстун.

– ...катапультувався? – не вiрячи, викрикнула Легарiя.

– Начальнику Кадриль, – пролунав спокiйний i чiткий голос пiлота, прошу негайно прибути в мою кабiну.

СПАЛАХ

Кадриль вiдчинив дверi пiлотової кабiни i став на пiдлогу.

Менес повернув одно скельце своїх окулярiв, i в ньому Кадриль побачив вiдображення свого подвiйного герба i такi величезнi розгалуженi вуса, що бiльша частина їх не вмiщалась у скельцi, чого доброго, вони не вмiстилися б i он у тому стiнному дзеркалi. Та не те йому тепер у головi.

– Китичка, – нетерпляче вимовив Кадриль, – Китичка у вашiй кабiнi, правда?

Пiлот заперечливо похитав головою.

– Дивiться, – вiн простягнув руку в рукавичцi.

Кадриль глянув туди, куди показував йому пiлот. Спочатку вiн нiчого ясного не помiтив: тiльки безкраїй простiр, туманнi хмарки, розсипи свiтил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе вiддаляючись вiд корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибiнь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль заклiпав повiками, не вiрячи своїм очам, тодi зсунув з лоба подвiйний козирок i знову дивиться, знову дивиться...

– Китичко, що ти вчинив, – промимрив Кадриль. – Китичко, братику, шепотiв, а йому здавалося, що вiн кричить, на все горло гукає до найвiддаленiших зiрок i що Китичка повинен почути, не може не почути, вiн неодмiнно почує i ось-ось поверне свiй безносий писочок i, як завжди, мовить:

– Я не мiг не... не полетiти... Я нiяк не мiг не полетiти. Я нiчого-нiчого не мiг iз собою вдiяти, щоб не полетiти, Кадрилю... друже мiй.

– Чи ви не змогли б його наздогнати?

Пiлот знову мовчки похитав шоломом.

– А якщо я суворо й офiцiйно накажу?

– Це нiчого не допоможе, – байдуже знизав плечима пiлот.

Холод безсилля стиснув те мiсце, де була заклеєна внутрiшня кишенька, те, що б'ється пiд кишенькою.

– Але, – благальне каже вiн пiлотовi, – але i я летiв у космосi... у тоненькому мiшечку... i нiчого зi мною не сталося... може, i з Китичкою нiчого не станеться?

Пiлот вiдповiв коротко:

– Вiн летiтиме доти, поки не зiткнеться з зiркою.

– А тодi?

– Ви сам знаєте, що тодi...

Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленiла й даленiла – яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очi немов залiпила снiжна вiхола i мов задзвонили i задзеленчали крижанi дзвiночки...

СПОЧАТКУ

Кадриль розплющив очi. Вогнище ледь-ледь жеврiло. Поряд темнiла крислата ялинка з прямою, наче стрiла, верхiвкою – лише нижня гiлка трохи видавалася вбiк. Навколо стояли дерева, подекуди чорнiли кущ або пеньок ялiвцю, i все було вкрите снiгом, освiтлене тьмяним мiсячним сяйвом.

Кадриль звiв очi в небо. Спокiйно, байдуже дивилися на нього зiрки, безмежнi розсипи зiрок...

"То це був... лише сон?!" – майнула думка.

Кадриль встав iз хутряної шапки, принiс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затрiскотiло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, снiг довкола вогнища забарвився в оранжевий колiр. Кадриль поволi обiйшов довкола вогнища: нiчого, нi слiдiв на снiгу, нi тобi знаку вiд вдавленого кубика, нi прикрас на гiлцi ялинки... До речi, гiлка! Зайчик схопив i пiдняв гiлку: порожньо. I нiякого слiду на снiгу.

– Сон, – уголос повторив вiн, обмацуючи свого пiвтора вуса, одне вухо i лису макiвку.

Кадриль повернувся на мiсцинку бiля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Вiн щiльнiше стулив розiрване хутерце бiля пiдборiддя, i його лапа намацала шпильку.

"Таємна кишенька", – промайнула думка.

Вiн розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сiрникiв, згорнутий пластмасовий мiшечок i... що там ще може бути? На самому сподi кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посерединi була невмiло намальована пташка – з задертою голiвкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких нiжках. А внизу написано:

Знай, це я її тобi намалював

Лiтери заплигали, замиготiли в очах Кадриля. Вiн нагнувся нижче над вогнищем i при свiтлi вогнища знову подивився на малюнок i лiтери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

– Кiкiлiс, – поволi вимовив Кадриль. Помовчав i повторив гучнiше: Кiкiлiс...

– Пробачте...

– Хто? Хто це? – пiдвiв голову зайчик.

– Пробачте, чи не мiг би я погрiтися бiля вогнища? Страх як зайшли шпари менi в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах i з одним оком.

– Погрiтися? – повторив Кадриль, провiвши лапою собi по очах. – А так... грiйся... звичайно!

– Щиро дякую, – подякував песик, сiдаючи на снiгу й виставляючи до вогню лапу.

– Ось вiзьми кiнець шарфика, – запропонував йому Кадриль. – Будь як дома. А як тебе звати?

– Гутiс. Тому, що я отак смiюся: гу-гу-гу.

– А звiдки ж ти?

– Iз тiєї темно-зеленої машини, – винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!

I iз-за заяложеного комiра витягнув годинникову стрiлку, двоколiрну гумку, вiрнiше, шматочок гумки.

– Вiзьмiть, – вiн подав зайчиковi, – це я вам дарую.

– Хай це буде наш спiльний скарб, – вiдповiв Кадриль, – але з умовою, що ти будеш казати менi "ти".

– Гаразд, я казатиму вам "ти", – зрадiв песик.

– I пообiцяй, – подивився йому прямо в очi Кадриль, – присягнися менi, що завжди казатимеш менi "ти" – навiть перед дулом гвинтiвки, але все одно казатимеш менi "ти".

– Обiцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, здивувався песик.

– Я не можу так не говорити, – тихо вiдказав Кадриль, – iнакше говорити не можу... Одначе сiдай у шапку, щiльнiше вмощуйся... ось так.

Вони притулилися один до одного в м'якiй шапцi, пiд високим зимовим небом i дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали i не могли проковтнути один одного, трiскотiв хмиз, курiвся димок; тiльки ось вистрiлила вгору велика iскра. Вона пролетiла у повiтрi дугою, впала бiля самiсiнької шапки i, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справдi знову задзеленчав дзвiночок з крижаним сердечком? Чи вiн сам вимовив, чи звiдкись долетiли слова:

...А верхiвка її зелена

Шепочеться з зiркою.

Кадриль поклав голову на купку хмизу i тихо повторив:

– Шепочеться з зiркою...