Текст книги "Подорож у Тандадрику "
Автор книги: Витауте Жилинскайте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)
Жилинскайте Витауте Юргисовна
Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Вiтауте Жилiнскайте
Подорож у Тандадрику
Повiсть-казка
Переклад з литовської Ольги Градаускенє
____________________________________________________________________________
Пригодницька повiсть-казка литовської радянської письменницi, лауреата Державної республiканської премiї Литовської РСР про казкову країну ляльок, про боротьбу добра i зла, про справжню дружбу i взаємовиручку. ____________________________________________________________________________
ЗМIСТ
ПОХМУРА ДОРОГА
ПIЗНЯ МАШИНА
ДИВНИЙ ПТАХ
ОДНОВУХИЙ
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
НIЧНI ГОСТI
ПЛАЧ
ШОСТИЙ
ЗНАЙОМСТВО
ПОВЕРНЕННЯ
ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА
ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ
ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ
ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI
ХТО П'ЯТИЙ
ЛIТАЮЧА СУМКА
ПЛАНЕТА КВIТIВ
НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ
ПАСТКА
ПIД КВIТКАМИ
У ПОЛОНI КВIТIВ
КАДРИЛЬ ДIЄ
КЛУБОК НИТОК
У ЗАРОСЛОМУ ДОМI
ТРИВОГА У ВАЗI
ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI
ПОГОНЯ
У "СРIБНIЙ ШИШЦI"
В РОЗВIДКУ
СIРНИК
НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI
ПАЯЦ
ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ
ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"
В КОРАБЕЛЬ
IСКРИ
ЗНОВУ В ПУТЬ
СУТЬ
ХИТРОЩI ЕЙНОРИ
ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ
ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ
В ЛIСI ЛАМП
У ХАТИНЦI СТОРОЖА
НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ
У ПАЩI РОБОТА
КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ
ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА
ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК
ПЕРЕВОРОТ
ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС
ОРIЄНТИР
В КАБIНI ПIЛОТА
ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ
НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ
ОБЛОГА
ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ
IЗ ПОПЕЛУ
КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ
БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ
ЩЕ ОДНЕ ЛИХО
ПОШУК СЛIДIВ
ЧИСТКА ПIДЖАКА
ОК
РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI
БIЛЯ КАРУСЕЛI
У СКЛАДАХ
НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"
В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ
РОЗШУКИ
СПАЛАХ
СПОЧАТКУ
____________________________________________________________________________
ПОХМУРА ДОРОГА
Чи є дорога, похмурiша за ту, що веде до великого мiського смiтника? По нiй раз у раз шмигають сiрi або зеленi смiттєвози, зрiдка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хлiба, пластмасовi затички, рiзнi залiзячки i чого тiльки не хочеш. А якщо здiймався дужчий вiтер, то, дивись, iз якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилiтали цукерковi обгортки, клаптики газет i навiть цiлi аркушi iз книжок з чудовими кольоровими малюнками...
Усi, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хлiба, щоб не заблукати i прийти з лiсу додому. Отож якби хто попав на смiтник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана рiзним дрiб'язком.. На жаль, iз смiтника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, i вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навiть можна подумати, що то горить цiле село...
Зараз уже пiзно, дорога на смiтник спустiла, всi смiттєвози вiдпочивають у гаражах, а водiї надягають бiлi як снiг сорочки, пов'язують квiтчастi краватки, готуючись зустрiти Новий рiк.
Так, цей вечiр з усiх вечорiв найнезвичайнiший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижанiй дорозi, Новий рiк, а коли напружиш очi, щоб краще бачити, то й побачиш на його червонiй шапочцi чотири бiлi цифри, наприклад, 1984. Тупiт i ковзання стають тим гучнiшi, чим дужче поспiшають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи i ставити на них пироги та рiзнi пресмачнi страви; дiти, шаленiючи вiд радостi, бiгають вiд ялинки до дверей, чекають i дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвiночок, сповiщаючи, що нарештi прийшов Дiд Мороз з казками, пiснями i подарунками...
Незвичайна ця нiч, i як було б добре поблукати вулицями святкового мiста, позаглядати у вiтрини магазинiв, прикрашенi паперовими снiжинками i новорiчними квiтами, шапочками Дiда Мороза i намистом фей; приємно було б дивитися на вiкна будинкiв, за якими горять восковi свiчки; цiкаво було б побiгати площами мiста, де стоять високi ялинки, обвiшанi гiрляндами рiзнокольорових лампочок, а пiд найнижчими гiлками притулилася казкова хатка iз щiльно зачиненими вiконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, якi там дiються... Але найкраще за все такої ночi сидiти за столом у теплiй хатi, уминати ласощi й бавитися подарунками, що їх принiс Дiд Мороз, та ще, непомiтно для iнших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушенi повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми нiяк не можемо, бо з тiєї дороги ми почали свою розповiдь... А вона, та дорога, порожня-порожнiсiнька, залита бляклим мiсячним свiтлом, оточена таємничими тiнями лiсу – бо ж у цю нiч, новорiчну нiч, усе зачароване, таємниче, навiть найпохмурiша дорога на мiський смiтник i та стала таємничою i зачарованою... Та цить! Хтось пiд'їжджає...
ПIЗНЯ МАШИНА
Так, вiд мiста торохкотить, аж пiдскакує, одинокий смiттєвоз. О такiй порi? Що трапилося?
А нiчого, тiльки, їдучи вранцi на смiтник, водiй завернув до свого двоюрiдного брата i гостював до самого вечора, а це схаменувся i летить швидше од вiтру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо i раптом повертає вбiк, на дорогу, що веде до лiсу, i за поворотом зникає. Дивно, навiть дуже дивно... Адже взимку в лiсi нi гриби не ростуть, нi суницi не спiють... Коли б ми в такий час зустрiли в лiсi сирiтку Оленку – ми знали б, що її вигнала мачуха шукати пiд снiгом суницi, а хто ж мiг би вигнати о такiй порi водiя?.. А давайте доженемо його i крадькома пiдглянемо, що вiн тут робитиме? Ось, зупинивши машину мiж деревами, вiн натиснув залiзну ручку, що бiля керма, кузов iз смiттям став сторчма i висипав на снiг усе, що було в машинi. Тепер ясно: безсовiсний водiй полiнувався їхати до смiтника i викинув смiття бiля дороги в лiсi. Покiнчивши з цiєю роботою, вiн, звичайно, заверне машину й пожене назад у мiсто, тим паче, що до середини ночi лишилося десь три чи чотири години... Та... та що вiн ще надумав? Замiсть того, щоб їхати назад, вiн витяг з-пiд сидiння сокиру й вилазить iз кабiни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрiв снiгом у гущу лiсу...
ДИВНИЙ ПТАХ
Напевне, всi ви зрозумiли, по що йде в лiс людина з сокирою? I не таку собi шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу мiста чи й знайдеш. До пiвночi недалеко, тому водiй i поспiшає, а вигострене лезо сокири проти мiсяця загрозливо поблискує. На снiгу подекуди видно слiди звiрят i птахiв, а за водiєм лишається глибокий слiд. Та хоч як вiн пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, i не натрапить: то стовбур кривий, то верхiвка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгiдний лiс бiля мiста! Колись тут стояли дрiмучi лiси, вили вовки, шастали ведмедi, ходили тури, кричали сови, а тепер зрiдка прошмигне яка пташина чи звiрятко i, пригнiчене самiтнiстю, налякане гуркотом мiста, не знає, де ховатися, куди бiгти... Навiть i цiєї ночi, новорiчної ночi, коли лiс мiг би перевести дух, вiдпочити, забути всi напастi й пригадати свої славнi колишнi часи – навiть i зараз, о цiй порi спокою i зосередженостi, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув смiття та ще погрожує сокирою...
Водiй бреде i бреде, поки, нарештi, його очi приваблює найкраща – не дуже висока, але крислата й густа – ялинка, – неначе танцюристка присiла на однiй нозi в довгiй пишнiй спiдничцi. Справжня красуня лiсу! Верхiвка спрямована вгору, немов зелена стрiлка, а гiлля поросло так рiвномiрно, наче хтось дуже старався, розмiщуючи його. I лише з пiвнiчної сторони одна нижня гiлка випнулася занадто вгору, аж снiг iз неї струсився... Водiй i схопився за цю гiлку, замахнувся сокирою...
I раптом з-пiд ялинки висовується – так-так, висовується, а не виплигує! – чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.
– Ого! – вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. – Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. – Вiн аж облизався. – Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!
А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.
– Тим краще, тим краще, – водiй задоволене потирає долонi, – тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...
Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах – шусть! – вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.
– А щоб тобi!.. Ну начувайся! – пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...
– А щоб тобi бiс! – який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! – знову впiрнув у намет. – Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...
I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу – дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди – хоч як вгадуй, та не вгадаєш.
Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..
Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка – нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?
"Менi верзеться!" – стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:
– О-хо-хо-хо!
I iз нiздрiв його повалив густий дим.
У водiя чуб на головi став дибки.
Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, – машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?
Дорога знов опустiла – похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу – невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...
ОДНОВУХИЙ
Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса – один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...
Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!
Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, – мрiйливо крутнув вусом зайчик, – може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом – таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"
I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.
"Отакої!" – аж очi витрiщив одновухий.
Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.
"Може, бiльше не варто никати?" – подумав зайчик. – Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч – новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".
Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.
– Всiм весело, затишно, – промурмотiв вiн, – тiльки не менi... – Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.
– О!.. Як я мiг забути!.. – I заторохтiв коробочкою – втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. – Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!
I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки – приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок – чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.
– Ось я що зроблю! – плеснув лапками одновухий. – Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! – I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко – хто його зна!
– Тпрусь! – здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. – Киш!
Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув – нi мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..
– Пригодиться, – сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима – звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"
"Ось що я зроблю!" – Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.
"Оце тобi! – страх здивувався зайчик. – Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"
Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель – може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:
Сам запалив я це багаття,
Багаття сам я запалив,
Багаття це сам запалив,
Це, це сам, сам, сам...
– Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! – похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут – хай йому грець! – почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить – хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
– Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.
– Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...
По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.
– Чого вам треба? – суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:
– Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.
– Та й тiльки? – у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.
– Я нiчого лихого, – запевняв гiсть. – Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...
– Ану покажися, що ти за птах! – звелiв зайчик.
З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.
– Грiйся, – дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.
– А ви, – боязко запитав песик, – ви со... сокиру хапати не будете?
– Нi, нi. Смiло грiйтесь.
Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.
– Я тут уперше, – соромливо зiзнався. – Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?
– Оце так так! – плеснув лапками зайчик. – Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?
– Так, iз купи, – кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. – Але звiдки ви знаєте?
– Ще б не знав? Та я сам звiдти.
– То... то... м... м... – вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?
– Найсправжнiсiнькi!
Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.
– А тепер, – гостинно махнув лапкою зайчик, – влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.
– I не боїтеся? – здивувався песик.
– Анiтрiшки! – збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...
– I вогнище самi розiклали? – знову не мiг надивуватися гiсть.
– I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!
– Який ви! – з повагою глянув на зайчика песик. – А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.
– Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, – знову невинно збрехав зайчик. – Тому й схопився за сокиру!
– Що ви кажете! – прояснiв вiд радостi песик.
– Ось я-то справжнiй невдаха, – сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.
– Але, – витрiщив очi песик, – але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!
– Так? – тепер повеселiв i зайчик. – Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?
– Скоро почнуть шкварчати, – захiхiкав песик. – Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.
– Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, – зробив серйозну мордочку зайчик, – щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!
– Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... – розсмiявся песик.
– Що трапилось? – здивувався зайчик.
– Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.
Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.
– Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, – сказав песик. – Чи ви знаєте...
– Ще одне "ви" – i заробиш штовханця! – погрозив зайчик.
– Знаєш, що менi прийшло в голову? – виправився песик. – Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...
– ...повiсимо на ялинку! – пiдхопив зайчик. – Вперед!
Раз, два – i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!
– А ниточку... з мого хвоста, – сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.
– Ось що згодилося б повiсити, – запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед – i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.
– Мало з голови не вилетiло! – схаменувся песик. – У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.
– Ну й штука... – здивувався зайчик. – Дзвiночок!
– Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, – пояснив песик. – Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.
– А якщо, – примружив одне око зайчик, – якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?
– I як ви... таке придумали! – песик аж остовпiв.
Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн – такий нiжний, такий чистий, що...
– Ого-го-го... – Отаке... тiльки подумай... – лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.
Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки – аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:
От ялинка, так ялинка:
Тут на гiлцi в неї бiлка
Вертить хвостиком рудим
От ялинка, так ялинка!
Без розкiшних тих прикрас,
Без шарiв барвистих,
Свiчечками не осяяна,
Блискiтками не обсипана,
Лиш висить пiр'їнка сойки,
Хвостик бiлочки рудий,
I дзвiночок крижаний
I в снiгових шатах,
А верхiвка, а зелена,
Шепочеться з зiркою,
От ялинка, так ялинка
Всього лiсу королiвна!
Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.
– Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! – зiзнався зайчик.
– Чудово! Чудово! – пiдтвердив песик. – Кi-кi-кi...
– Бачу, – покосився на нього зайчик, – ти дуже смiшливий.
– Страшенно! – пiдтвердив песик. – За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!
– Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, – серйозно пояснив одновухий. – А вилазить вона iз таємної кишеньки, – додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. – Я тут тримаю свої скарби.
– Скарби?! – у песика аж вухо вiдвернулось.
– Ось, якщо не вiриш, – почав показувати одновухий. – Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка – зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.
– Швидше я собi язика вiдкушу! – поклявся песик. – А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... – Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.
– Гаразд, покладу, – сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. – Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.
– Але я ще одну рiч не вiддав, – трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.
– Тримай хоч i тисячу рокiв, – трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. – Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.
– Нiколи в мене не було тайника, – сказав песик, – зате я знаю заповiтне слово.
– Заповiтне слово?! – на цей раз здивувався зайчик.
– Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово – i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!
– А менi скажеш? – запитав зайчик.
– Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... – Песик помовчав i поволi по складах промовив: – Кiкiлiс [Кiкiлiс – шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].
– Кiкiлiс?.. I все? – недовiрливо перепитав зайчик.
– Кi-кi-кi... – почав смiятися песик. – Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.
– Якої?
– Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.
– Скажеш ту пiсеньку?
– Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
– Шшш! – перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
– Гей ви там, за деревом! – вiдважно загукав зайчик. – Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
– То добрий вечiр, – вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.
– Погрiтися нам не забороните? – запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
– Чого ж, грiйтеся, – привiтно вiдiзвався песик. – Але знайте, що господар тут зайчик.
– Грiйтеся скiльки завгодно, – пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.
– Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? – запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.
– Правда, але звiдки ви знаєте? – здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.
– Чого ж нам не знати, – роззявила рота жаба, – якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.
– От i не вгадали, – вiдрiзав їй песик, – це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
– Все одно квасолина, а не нiздря, – не здавалася гостя. – А у твого сусiда...
– I не сусiда, а приятеля! – знову перебив її песик.
– ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
– I зовсiм не розiрване хутро, а... а... – замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, – а... нiчого!
– По правдi кажучи, – обiзвався зайчик, – я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
– Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? – запитав пiнгвiн.
Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
– Нi, – вiдповiв зайчик, – я мав на увазi лише кубик.
– Ну, ви дуже спостережливий, – похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
– А ту велику лiтеру, що на кубику, – сказав песик, показуючи на кубик, – я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
– Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! – i потряс нею.
– Потрiбна рiч, – похвалив пiнгвiн, – без неї i вогнища не було б.
– А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? – пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
– Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, – чемно поступився мiсцем песик. – Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
– Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, – похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
