Текст книги "Подорож у Тандадрику "
Автор книги: Витауте Жилинскайте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)
– Добренькi? Хо-хо! – зареготав гном. – Вони роботи... вони автоматично знищують усi перешкоди... всiх стороннiх... якi непрохано вторгаються... заважають...
Кадриль аж отерп: якщо так, то й "Срiбну шишку" можуть знищити? Вiн вiдскочив од дверей i роздивився навкруги: може, вже йдуть тi страшнi роботи? Нi, наче нiчого не видно. Вiн трохи заспокоївся i знову приклав вухо до прочинених дверей.
– ...бач, навiть i штучнi планети... – мимрив гном, – навiть дикi куточки телевiзiї... навiть i могутнi роботи... не можуть обiйтися без нас... дiдкiв-сторожiв... хо... хо...
– Ти не дiдок, а молодець, бородатий колега... богатир, – аж захлиналася та все хвалила жаба. – А такий силач дюжину будь-яких роботiв-iнспекторiв у баранячий рiг зiгне! Ковтни ще крапельку... Це чудовi лiки!
"От брехунка!" – жахнувся Кадриль.
– Нiколи... нiчого... подiбного я не коштував... – Гном ковтнув. – А та-та! Аж у ротi палить!.. Справдi!.. Почуваю таку хоробрiсть, що... плювати менi на тих технiчних iнспекторiв... я сам... iнспектор... хо!
– А скажи, – допитувався голос Легарiї, – яким чином можна перемогти тих iнспекторiв?
– Яким... – сонним голосом повторив сторож.
– Кажи швидше! – нетерпляче вимагав голос Легарiї. – Яким чином?
– Треба, – промимрив сонний голос, – треба... перервати контакт... кон... так... т...
– Який контакт? Як перервати? – Легарiя, видно, сiпнула сторожа за бороду, почувся крик.
– Вколо... ти... – тiльки й сказав сторож, мабуть, падаючи на пiдлогу, бо щось загримiло на всю хатинку.
– Де вколоти? Чим вколоти? – голос у Легарiї ставав дедалi схвильованiший, нервовiший.
Але у вiдповiдь чулося тiльки голосне хропiння сторожа, хоч як його термосила жаба.
"Чи менi мчати назад до "Срiбної шишки" i попередити про небезпеку, чи показатись начальницi, так наче я щойно прибiг i нiчого не чув?" – вагався Кадриль, тихенько причинивши дверi. Його ваганню швидко було покладено край: дверi раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, i на порозi виросла Легарiя.
– Хто тут? Хто? – перелякано заверещала вона, як слiд не роздивившись.
– Це я... – винувато пробелькотiв Кадриль.
– Ну ти мене й налякав... неорганiзоване створiння! – отямилась вiд страху начальниця. – Що ти тут робиш? Шпигуєш?
– Я... заблукав.., прискакав до дверей дороги попитати... i ось! оком не моргнувши, збрехав Кадриль.
– Ну, гаразд, – полагiднiшала начальниця. – Якраз я маю дати тобi життєво важливе завдання. Дотягни до "Срiбної шишки" моє майно, ось, – вона приволокла пузату сумку. – Тiльки не смiй розкривати її, бо тут складенi подарунки, що менi дав сторож... зрозумiв?
– Зрозумiв, – промимрив Кадриль.
– Я полечу першою до "Срiбної шишки", бо там без мого керiвництва, напевне, вже зчинився хаос... бувай!
"Оце тобi так!" – не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. I не оглядається. Спасає свою шкуру вiд роботiв, а його кинула на загибель з цiєю сумкою, навiть не попередила про небезпеку... безсоромниця!
Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всi боки, чи не видно де технiчного iнспектора, бо якщо з'явиться, – кидай ношу i чимдуж чухрай до корабля! Iдучи вздовж лiнiї, Кадриль вiдразу помiтив клавiшi, ручки i голi стержнi, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.
Зайчик не морочив би цим собi голови, якби крiзь дiрочку в сумцi не вилiзла й не випала така самiсiнька ручка.
– Оце тобi... подарунки сторожа...
Кадриль рiшуче розстебнув сумку, i перед очима постала цiла купа таких "подарункiв". Вiн розсердився i висипав усi ручки, але враз йому спало на думку, що краще було б приладнати їх на мiсце i таким чином, може, упрохати технiчних iнспекторiв порятувати вiд небезпеки себе й "Срiбну шишку".
Недовго думаючи, Кадриль почав надiвати ручки. Працював до поту, переповзав на чотирьох вiд стержня до стержня... Залишилась остання ручка, вiн уже ладен був полегшено зiтхнути, як, пiдвiвши очi, побачив, що з неба падає червонястий пучок свiтла, а на тому мiсцi, де воно впало на землю, вiдкрилася кришка, i на поверхню пiднiмається щось чотирикутне, з безлiччю тоненьких нiжок, з свiтлими екранчиками замiсть очей i з однiєю товстою рукою, що, мов шланг пилососа, вже посувається до Кадриля, втягуючи разом з повiтрям i його...
НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ
Айсберг, бiля пiдошви якого сидiв Твiнас, поволi плив уздовж скелястого берега, на якому ледаче вилежувалось цiле юрмище тюленiв. То один, то другий тюлень пiдводився, перевальцем звивався до води i кидався в неї, щоб випiрнути згодом iз срiблястою трiпотливою рибою в зубах. Далеко, далеко, на самому краю океану бiлiв пароплав – а може, то тiльки бiла хмаринка?
Твiнас аж дзьоба роззявив – глибоко усе вдихав живлюще повiтря, насолоджувався морозцем, що повiвав вiд льоду, а хлюпотiння хвиль присипляло його, мов найкраща колискова пiсня. Та подрiмати йому не було коли: на айсбергу, тiльки трохи далi вiд нього, сидiв цiлий гурт пiнгвiнiв. Вiн упiзнав їх, бо таких уже бачив по телевiзору: це були iмператорськi пiнгвiни з блискучим темно-синiм пiр'ям, з коронами з золотих волоскiв на головi. Вони i поводилися, мов справжнi королi льодовикiв: стояли непорушнi, величнi, не звертаючи анi найменшої уваги нi на тюленiв, нi на Твiнаса, нi на будь-кого – неначе самi були невеличкi айсберги; i лише маленькi пiнгвiнчики шастали туди й сюди.
"Вони мене ще не побачили, – мовив до себе Твiнас. – Менi, як гостевi, може, личило б до них першим пiдiйти, вiдрекомендуватись, розповiсти, звiдки я i як сюди потрапив". Та не встиг вiн ступити й кiлькох крокiв, як пiдсковзнувся i впав на спину на весь свiй зрiст: нещасна тапка була слизька, наче добре нагострений ковзанець, а щоб їй!.. Сяк-так звiвшись на ноги, товстун знову уп'явся очицями в свою iмператорську рiдню: чи не побачили, як вiн перевернувся, чи не смiються часом?
Та нi, i дзьоба в його бiк не повернули, навiть не колихнули своїми коронами... Твiнас заспокоївся i знову рушив до них, обережно посуваючи свою танку.
В цей час над океаном прорвалася хмара, i сонце затопило весь айсберг; лiд заблищав, заряхтiв, неначе його хто обвив веселками. У Твiнаса вiд незвички зарябiло в очах, i вiн на хвилину пристояв, щоб вiддихатися. Щойно зараз вiн починав розумiти велику змiну, що вiдбувалась у його життi. Неспокiй i невпевненiсть змiнювались радiстю, а страх – благодатним спокоєм: нарештi вiн повертається в край своїх пращурiв, про який стiльки мрiялось i снилось, особливо коли подивиться, бувало, телевiзор. Здiйснилось те, про що i мрiяти вiн не смiв – повертається до холодних глибоких вод, щоб залишитися тут назавжди зi своїми рiдними братами... "Правда, – ворухнулося в куточку пам'ятi, – я повинен був вiдгадати головоломку... чи щось сховати..." Та тут його очi знову потягло до пiнгвiнiв. Яскраве сонце вивело їх iз зацiпенiння, табун стрепенувся, усi замахали крильцями i рушили в сторону Твiнаса.
"Побачили! – отерп вiд радостi товстун. – I йдуть привiтатися зi мною i поговорити, рiднi брати мої!"
Тремтячим вiд хвилювання дзьобом Твiнас вивернув iз тапки люльку. Дасть попихкати тому, котрий першим скаже: "Ну що ж, здоров, брате, вiтаю тебе, що нарештi ти повернувся до своїх. Часом не Твiнас твоє iм'я, прозорливий сищик i курець люльки? Що ж, приєднуйся до нашого гурту!"
Пiнгвiни були вже зовсiм близько; йшли коливаючись з боку на бiк, гладкi i поважнi, пiр'я на них блищало, як луска на коропi, очицi у них з обiдком iз бiлого пiр'ячка i так дивилися на Твiнаса, просто пронизували його.
– Брати мої, пiдiйдiть ближче, не бiйтеся... брати, – звернувся до них Твiнас i вiдразу засоромився: чого там їм боятися такого зачучвереного? I бiдний сищик присiв скiльки мiг, щоб прикрити собою обшарпану танку.
– Будьте живi i здоровi! – не витерпiв вiн i привiтався перший.
Та вiдповiдi не дочекався. Пiнгвiни були зовсiм поряд, зблизька вони були ще поважнiшi й сердитiшi. Може, вони образилися, що вiн не досить шанобливо привiтався з ними, подумав Твiнас i знову вигукнув:
– О справжнi iмператорськi пiнгвiни! Приймiть скромне вiтання вiд вашого iграшкового брата!
Знову нiхто не вiдповiв. Пiнгвiни були не далi як за метр, iшли стiною, не вiдокремлюючись один вiд одного, немов збиралися затоптати свого iграшкового родича. Злякавшись, Твiнас почав вiдступати назад, а вони усе йшли i йшли просто на нього.
– Брати, – прогув Твiнас, – зупинiться!.. Ви ж мене затопчете!
Але що ж це таке? Пiнгвiни iшли й пройшли – немов були зiтканi з повiтря! Нiчого не розумiючи, Твiнас сiв, i в цей час крiзь нього пройшов маленький пiнгвiнчик, який був вiдстав.
"Може, – подумав Твiнас, – коли я падав, то став безтiлесним, може, я сам iз повiтря, як душа?.. Зараз перевiримо". I вiн голiвкою люльки так стукнув себе по животу, що аж скрикнув вiд болю.
"Нi, я такий, як i завжди, – сказав Твiнас до себе. – Але я все одно нiчого не розумiю. Самi головоломки!.. Так чи iнакше, боятися менi нiчого!"
Вияснивши цю важливу правду, вiн хутко встав i покульгав за iмператорськими пiнгвiнами. Вже був кiлькох iз них випередив i навiть крилом зачепив одного, а той навiть не поворухнувся, лише раптом як закудкудакають кури! Як заклацає чорногуз!.. А потiм пролунала органна музика, загули дзвони, засурмили фанфари...
"Хай йому лихо!" – промимрив остовпiлий Твiнас.
Сонце каменем шубовснуло в океан, океан почав зменшуватись до сажалки, а сам айсберг почав трiскатися.
Зовсiм очманiлий, товстий сищик ледве встиг засунути в тапку свою люльку i, допомагаючи собi крильцями, поквапився вiдiйти вiд трiщини в айсбергу, яка загрозливо збiльшувалась.
Iз одного айсберга стало два, мiж ними чорнiла безодня. Твiнас усiма чотирма подерся вгору, та нещасна тапка знову пiдвела його – пiдковзнулася, i вiн з неймовiрною швидкiстю посунувся на спинi вниз i впав з айсберга в безодню...
Твiнас вiдчув, що вiн стоїть на тому самому сiрому лузi i коло нього бiлiє на землi рукавичка. Товстун схопив її i втупив очицi вдалину: а якщо "Срiбна шишка" вже полетiла? Хто ж знає, скiльки часу вiн пробув у країнi айсбергiв, – може, цiлу вiчнiсть?
Наче камiнь у нього з душi спав: удалинi так само срiблилась верхiвка корабля, вiдгадана загадка кубика. А як Твiнас пройшов ще трохи, то побачив, що з розчинених дверцят корабля звисає тоненька ручка. I чому це так, що йому зовсiм не сумно повертатися назад? Що анiтрiшечки йому не шкода покинутих дрейфуючих айсбергiв i iмператорських своїх братiв? Твiнас навiть радий, що країна його мрiй луснула, нiби мильна бульбашка, i вiн знову займе своє крiсло в "Срiбнiй шишцi". Хай йому сто лих, ще одна головоломка, а голова i так запаморочена!
У ПАЩI РОБОТА
Довгий шланг-щупальце цiлився на Кадриля, який тримав у лапi останню ручку, не встигнувши надiти її на стержень. Спiйманий на гарячому, вiн усе ще стояв, нiби соляний стовп чи кролик, загiпнотизований удавом, який от-от його проковтне... У Кадриля вилетiло з голови заповiтне слово, i вiн прийшов до тями лише тодi, коли шипучий насос вирвав у нього з лап ручку. Ручка пролетiла в повiтрi й зникла в широкiй горловинi шланга, наче її й не було. Кадриль безпорадно оглядiвся навколо себе, шукаючи допомоги. Та все, що вiн побачив, було далеко, ближче сидiла Легарiя, i очi у неї були такi великi, як покришки для горшкiв. Вона, мабуть, здалека побачивши червоне свiтло й робота, оглянулася, щоб подивиться з безпечної вiдстанi, чим усе закiнчиться для Кадриля i, найважливiше, що станеться з її сумкою.
– Рятуй! – закричав їй Кадриль, i двi покришки вмить зникли, наче у воду булькнули.
Кадриль, якого втягував потiк повiтря, невблаганно наближався до робота. Зайчик усiма чотирма намагався чинити опiр повiтряному потоку, але з того нiчого не вийшло, тiльки, махаючи лапами, вiн зачепив за кишеньку, i шпилька розстебнулась. "Уколоти, – пригадав вiн слова сторожа, – треба вколоти!" Кадриль гарячково висмикнув шпильку, i, коли роззявлена паща насоса опинилась перед самим його носом, зайчик вiстрям проколов м'який бiк щупальця...
Гул миттю ущух, потiк повiтря урвався, шланг-щупальце безсило повис, лампочки-очi погасли, i робот-страховисько вивернувся набiк.
– Ось тобi! Щоб знав! Ось, ось! – ще кiлька разiв уколов його в щупальце одновухий смiливець.
"Я контакт... контакт перервав!" – промайнула думка, i Кадриль кинувся навтiки. Майже летiв над лiнiєю, стискуючи в лапi шпильку, i безупинно повторював:
– Контакт... Контакт... Сам... Сам... Сам... Перервав... Я!
КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ
Бiля "Срiбної шишки" все ще морочився пiлот Менес, марно стараючись без схiдцiв дiстатися до дверцят, де так i лежала непритомна Ейнора. I сам пiлот мав вигляд добряче потерпiлого: коли вiн падав, у нього увiгнувся шолом i трiснуло друге скельце окулярiв. Стиснувши руку в рукавичцi, постукав у стiну корабля, погукав, свиснув – але нiщо не вивело Ейнору з глибокої непритомностi.
Бiльше нiчого не придумавши (мабуть, i не мiг придумати), пiлот побачив Китичка – сiв на сiрий морiг. Час минав дуже повiльно. Китичка, турбуючись, що буде з Ейнорою, не менше непокоївся й за Кадриля i все повертав очi туди, де знову мав виткнутись кiнчик вуха його друга.
А з другого боку до них наближався Твiнас. Вiн шкутильгав бiльше, нiж будь-коли, розкривав i закривав дзьоба, неначе розмовляв сам з собою, i тягнув за собою довгу бiлу рукавичку – саме таку, яку носила Ейнора! Нi, цей товстун, що звихнувся з розуму, навiть оддалiк не був схожий на мудрого сищика, який бачить усiх наскрiзь i нiколи не розгублюється.
Китичка, коли його побачив таким, вiд подиву аж став на обпеченi лапи:
– Твiнасе, що трапилося?
– Що? Трапилося? – невлад промимрив сищик. – Ах так-так... трапилося... Але хай собi.
– Як у вас опинилась ця рiч? – поцiкавився пiлот.
Твiнас пiдняв крило зi звислою рукавичкою i так здивувався, коли її побачив, що ледве не впав.
– Ця рiч? – повторив Твiнас. – Ах так, так... Ця. Хай собi.
– Я вас питаю, де ви її узяли? – повторив пiлот.
– Узяв... гм... ах узяв... – Сищик вийняв люльку, кiлька разiв попихтiв нею i спохопився, що наплiв дурниць. – Я побував в одному мiсцi, й у мене закрутилася голова, – виправдувався вiн. – Що трапилося з Ейнорою?
– Ти не знаєш? – здивувався песик. – Ейнора вдарилась головою об стiну i лежить непритомна, а ми не придумаєм, як залiзти в корабель... Вухо!
На сiрiй лiнiї обрiю виткнулась риска – вухо Кадриля. Зайчик так мчав, наче за ним гончаки гналися.
Ще на бiгу Кадриль збирався випалити все про робота, як зустрiв його крик Китички:
– Кадрилю, друже... треба спасати Ейнору!.. Ейнора знепритомнiла, а ми не можемо до неї дiстатись... швидше!..
– Але яка страшна пригода зi мною трапилась! – був уже почав зайчик.
– З усiма трапились пригоди, – вiдрубав Твiнас, – а зараз треба спасати Ейнору.
Товстун, видно, був страх занепокоєний, його очицi усе спинялись на ручцi Ейнори.
– Вперед! – пiдскочив угору на всiх вiтрилах Кадриль. – Може, у кого є довга тичка? Я, розiгнавшись, миттю долетiв би до Ейнори.
Тички, звичайно, нi в кого не було.
– Може, принести велику лампу, поставити – i тодi можна буде залiзти, – знову збуджено запропонував Кадриль, та, щось страшне пригадавши, увесь затрясся: – Нi, нi, може знову напасти. Коли б ви знали, яка страшна пригода...
– Про страшнi пригоди давай пiзнiше, – знову перегув його Твiнас. – Ми повиннi вiдгадати головоломку, як досягти дверей корабля!
Всi четверо задрали голови й дивилися на високий порiг. Твiнас безнадiйно смоктав люльку, Кадриль застiбав таємну кишеньку – адже всю дорогу таємне мiсце було розхристане, пiлот рукою потирав вдавлену мiсцину на шоломi – мабуть, у нього болiла голова, а Китичка повертав свiй облiплений пластиром писок то до одного, то до другого, збираючись щось сказати, але не смiючи.
– На однiй картинцi... – почав вiн i замовк, боячись, що його засмiють.
– Тобi знову прийшло в голову? – запитав Кадриль.
– На однiй картинцi, – повторив песик, – я бачив осла, собаку, кота i пiвня.
– Бременськi музиканти? – бадьоро запитав Твiнас, примруживши очицi.
– Так, – кивнув головою Китичка. – I менi прийшло...
– Ясно, – сказав сищик. – Лiзьмо один на другого.
– Оце тобi! – ляснув лапами Кадриль. – Наш Китичка – справжнiй винахiдник!
Песик вiд радостi аж спалахнув i повними вдячностi очима подивився на свого друга. Тiльки чому хутерце у нього таке скуйовджене, а таємна кишенька так криво застебнута, чому у нього такi запалi щоки? "Часом не попав вiн у бiду там, за обрiєм?" – захвилювався песик, та мандрiвники вже почали вилазити один на одного.
– Позаяк я найтовщий i найнезграбнiший мiж усiма вами... – почав Твiнас.
– Товстуватий i незграбнуватий, – поправив, як завжди, Китичка.
– ...то я стану внизу, замiсть осла, – кiнчив Твiнас.
– А позаяк я лiзти високо не можу, то буду бременським собакою, пришкутильгав до нього Китичка.
– Кiт, – тiльки й вимовив пiлот.
– Кукурiку! – заспiвав Кадриль.
Найважча доля дiсталася, звичайно, Твiнасовi, та товстун так переживав за Ейнору, що вiн мiг би пiдняти на собi всю "Срiбну шишку"! Нелегко довелося i Китичцi: обiпертись на покатi плечi пiнгвiна забинтованими лапами. На Китичку мав вилiзти пiлот, а Кадриль визвався миттю вистрибнути на плечi пiлотовi, бо йому було занадто високо. Отож повинен був вийти справжнiй цирковий номер, i коли б не тяжкий стан Ейнори, то всiм було б з чого посмiятися.
Всi троє зiбралися докупи i, один одного пiдiймаючи та пiдтримуючи, почали лiзти вгору. Нарештi лишилося чекати, як вистрибне Кадриль.
– Уперед! – гукнув Кадриль сам собi, розiгнався i вихором вилетiв пiлотовi, та не на плечi, а на шолом i, перевернувшись, бухнув на землю, зваливши i всю трiйцю.
Знову треба було починати заново. Коли трiйця сяк-так стала на мiсця, Кадриль краще розрахував стрибок i вiдразу поцiлив пiлотовi на плечi. Тримаючись переднiми ногами за шолом, вiн витягнувся i ось-ось був би схопився за порiг, та знову виникнув безлад, i всi попадали на землю – на цей раз через Твiнаса.
– Тапка, – виправдовуючись, промимрив товстун. – Поки я її прилаштую, ви перепочиньте.
Всi посiдали пiд "Срiбною шишкою", а Твiнас пiшов з другого боку лаштуватись. Нарештi Кадриль дочекався слушного часу розповiсти про свою страшну пригоду.
– Коли б ви знали, – почав вiн, – що зi мною трапилося бiля цiєї лiнiї, коли...
– Кадрилю, – раптом погукав його iз-за корабля басок Твiнаса, – мерщiй допоможи менi!
– Зараз, – скочив з мiсця Кадриль, по думки дивуючись: "Оце тобi знову не закiнчив – як Китичка свою пiсеньку".
Твiнас чекав його якийсь збентежений i смоктав люльку.
– Що допомогти? – нагнувся до танки Кадриль.
– Слухай, – тихо-тихо зашелестiв йому у вухо товстий сищик, – я маю тобi дати одне таємне завдання. Чи ти згодився б його виконати?
– Звичайно! – палко запевнив зайчик, зрадiвши i таємницi, i тому, що йому її довiряють.
– То слухай, – ще тихiше зашепотiв товстун, – коли ти залiзеш у корабель, поклади Ейнорi на очi оцю рiч. – Вiн подав Кадрилю рукавичку.
– Буде зроблено так, що комар носа не пiдточить! – пообiцяв Кадриль, засовуючи рукавичку в таємне мiсце. – Тiльки хочу запитати...
– Нiчого не питай! – суворо попередив Твiнас. – Домовились?
– Мовчатиму як риба! – змовницьки зашепотiв Кадриль i, пiдморгнувши, дуже голосно запитав: – Ну як? Тепер тапка тримається?
– Дуже добре тримається, – так само голосно вiдповiв Твiнас. – Дуже дякую за допомогу. Можемо повертатися до роботи.
Четвiрка знову почала готуватись пiдiйматися вгору. Ось уже й Кадриля винесло на плечi пiлотовi, вже вiн схопився за порiг i нарештi опинився у кораблi. Вперше в своєму життi зайчик виконував таємне, зовсiм таємне доручення. "I навiщо це потрiбне?" – не мiг вiн зрозумiти, кладучи непритомнiй Ейнорi на очi рукавичку. Хiба ж Твiнас мiг видати йому таємницю Ейнори, хiба мiг сказати, що кожен, хто опритомнює, насамперед розплющує очi? Так сталося б i з Ейнорою: вона сама, навiть не вiдчуваючи, пiдняла б повiки, розплющила б очi, i її обман вийшов би з ганьбою на свiт.
ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА
Прикривши Ейнорi очi, Кадриль струснув її за плечi.
– Ой, – застогнала вона й розплющила очi.
Чималенько часу минуло, поки Ейнора збагнула нарештi, що трапилось. А зрозумiвши, знову заплющилась, щоб довго-довго не пiднiмати повiк. Пiсля того, що лялька побачила в кабiнi пiлота, вона нiколи в свiтi не могла б видати, що вона зряча, нiколи в свiтi, нiколи!.. Правда, мучив сумнiв, чи вистачить у неї сили й далi прикидатися такою наївною, чи зможе вона спокiйно слухати голос Менеса, стерпiти його дотик до неї – тепер, коли вона знає ще одну таємницю, таємницю його кабiни? Та Ейнора пригадала обпеченого Китичку без носика, смiливого одновухого Кадриля, одноногого, з добрим серцем Твiнаса, пригадала випробувану скрутою дружбу i готова була все-все витерпiти, щоб тiльки порятувати товаришiв вiд нещастя, яке на них чекало.
Поки вона все обмiрковувала, Кадриль натиснув на кнопку i схiдцi спустилися вниз. Першим убiг пiлот; Ейнора виразно чула його квапливi кроки, як вiдчинилися дверi кабiни, клацнув замок: Менес зачинився. Пiсля цього почулося незграбне шльопання, i до лоба доторкнувся кiнчик крила.
– Вам уже полегшало? – прогудiв басок пiнгвiна.
– Вже... напевне, вже... – вiдiзвалася Ейнора, стягнула з очей те, чим вони були прикритi, i сiла. Раптом вона здригнулась i вся напружилася: дверi в кабiнi вiдчинилися, зачинились i наблизились кроки. Прохолодна шкiряна рукавиця провела по її руцi, по тiй самiй руцi, яка так довго звисала в дверях корабля.
– Випийте цей напiй, – звелiв їй пiлот.
Бiля губiв Ейнора вiдчула дотик соломинки i почала через неї боязко смоктати коктейль. "Може, вiн хоче мене отруїти, може, вiн уже все знає?" спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом i був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цiлу склянку, й одразу вiдчула, як до неї повертаються бадьорiсть i енергiя.
– Дякую, – щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.
А голос, той голос, якого вона надалi боятиметься найбiльше за все, спокiйно запитав:
– На що ви скаржитесь?
– Нi на що... не скаржусь, – ледве чутно вiдповiла Ейнора.
– Чим ви вдарились?
– Потилицею.
Ейнорi довелося щосили зацiпити зуби, щоб не закричати, коли пiлот своєю долонею провiв їй по макiвцi.
– Нiякої гулi немає, – суворо сказав вiн.
– Але, – промимрила Ейнора, – але я так забилася, що навiть в очах потемнiло.
– Потемнiло? – здивувався пiлот Менес. – Яким чином могло вам потемнiти в очах, коли їм без того темно?
Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась i попала в западню.
– Яким чином? – повторив запитання пiлот. – Пояснiть, будь ласка.
– Я... – залепетала лялька. – Менi... здалося...
В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорi прийшов Твiнас.
– Але ж... – прогув пiнгвiн, – але ж спробуйте, пiлоте, заплющити очi й уявити собi бiлий айсберг або снiгове поле. I тут же стукнутись потилицею об стiну. Отодi й дiзнаєтесь, як потемнiє в очах.
– I не тiльки потемнiє, а ще й зеленi блискавки в очах спалахнуть, кинувся Твiнасовi на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою i тим завданням йому. – Iще я не встиг вам розказати про новини, про такi новини, що вам самим потемнiє в очах, коли дiзнаєтесь...
Його перервав пронизливий голос Легарiї, що доносився знадвору:
– Чи всi у кораблi?
Начальниця бiгла ще далеченько i не знала, що дiється в кораблi. Легарiя була злякана й важко дихала вiд того, що дуже поспiшала.
– Я була заблукала, тобто була побiгла не в той бiк, – зiзналася вона. – А... Кадриль повернувся?
– Повернувся, повернувся, – вiдповiв Китичка, сидячи ще внизу. Друже, – гукнув угору, – тебе шукає начальниця.
ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК
У дверi корабля просунувся кiнець вуса Кадриля.
– То ти... повернувся? – страх здивувалася Легарiя.
– Повернувся! – виставив уперед груди Кадриль. – Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався i повернувся, от!
Вiн анiтрохи не сумнiвався, що начальниця похвалить його, що нарештi всi почують про його героїчний подвиг!
– А де моя сумка? – запитала Легарiя.
– Сумка... – обвис у Кадриля вус. – Сумка...
– Адже я тобi ясно сказала, щоб ти вiднiс мою сумку на корабель. Де ти її дiв? – пiдвищила голос начальниця.
Тут обвисло у Кадриля й вухо.
– Сумку... проковтнув, – промимрив зайчик.
– Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?
– Проковтнув робот, технiчний iнспектор, адже ви самi бачили.
Всi здивовано слухали, а Твiнас дорiкнув:
– Чому ж ти до цього часу мовчав?
– А вiн i не мовчав, – утрутився в розмову Китичка. – Мiй друг весь час поривався щось розповiсти, але щоразу що-небудь ставало на перешкодi. Хай хоч. зараз нiхто йому не заважає все як слiд розказати.
– Половину всього з сумки викинув ще тодi, як пiд ялинкою в неї влiз. А тепер зовсiм загубив, усю-усю мою сумку... десь запропастив навiки... Легарiя почала ревти, i всi скупчилися бiля вiдчинених дверцят "Срiбної шишки", бо ще нiхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кiнчиком накидки, i Китичка спiднизу побачив, що у неї пiд накидку засунута якась дивна рiч.
– Сумку проковтнув робот, – повторив Кадриль.
– Про якого робота ти мелеш? – чмихаючи носом, запитала Легарiя. Може, ти говориш про гнома iз хатини сторожа? Але який з нього робот!
У Кадриля аж дух перехопило вiд обурення: яка ж начальниця пiдступна!
– Оце так так! – вигукнув. – Ви ж самi того робота бачили, це ж вашi очi вiд жаху стали такi великi, як покришки для горшкiв!
– Кадрилю, – сумним, плаксивим голосом сказала начальниця. – Ми всi знаємо, який ти гарячка i яка хаотична твоя уява. Бачиш сам, що нiхто в твої байки про якогось робота не вiрить. Треба не лише тверезого розуму не мати, а й нiякого, щоб повiрити у твоє базiкання. Кажи прямо, де ти подiв мою сумку?
– Засунув у вухо, – похмуро вiдрубав Кадриль i обернувся до неї спиною. Вiн чудово розумiв, чому начальниця вдається до брехнi: боялася, щоб не дiзналися про повну сумку ручок, яких вона накрала i тим ледве не занапастила Кадриля.
– А все-таки, що ж було насправдi? – витяг з рота люльку сищик, вiдчувши у поведiнцi Легарiї щось пiдозрiле.
– Що таке? – зцiпив лапи Кадриль. – Ну, ця планета – неначе телевiзор... але такий телевiзор, що коли вiн показує лiс, то ти можеш по тому лiсi ходити, нiби по справжньому, навiть... навiть на тебе може напасти вовк.
– Планета – телевiзор? – повторив Китичка i новими очима подивився навкруги. – То ось чому скрiзь так сiрувато й плоско.
– Хай йому сто лих! Тьху! – досадливо сплюнув сищик, i нiхто не зрозумiв чому.
– Понад цiєю лiнiєю, – показав лапою Кадриль, – натикано маленьких ручок, а начальниця безсовiсно повидирала їх i напхала в свою сумку...
– Заткнися, наклепнику! – гримнула Легарiя i пiдскочила, наче вжалена: – Не лiзь!
Та було вже пiзно: пришкутильгавши, Китичка витяг у неї з-пiд накидки ручку.
– Оце тобi, знову! – схвильовано сплеснув лапами Кадриль. – Ми можемо дочекатись ще одного iнспектора!..
– Так, – пiдтвердив пiлот, – виколупана ручка може притягти його, як магнiт.
– Пробачте, – сказав Китичка, – але попрошу всiх помовчати.
Всi замовкли, а Китичка притулив вухо до землi й став прислухатися.
– Чую дуже сильний гул, – сказав вiн. – Немов щось наближається.
– Негайно всi в корабель! – пролунав наказ пiлота. – Тривога!
Кадриль пiдскочив до Китички, вихопив у нього ручку, пожбурив її геть i потягнув друга схiдцями вгору. Легарiя вже встигла їх випередити i прошмигнула всередину. Твiнас, опираючись на крильця, i собi поспiшав, наскiльки дозволяла йому тапка. Нарештi всi зiбралися всередину. Кадриль полегшено зiтхнув i з верхньої сходинки обернувся, щоб глянути, чи нiщо їм не загрожує? Обернувся й отерп: туди, де лежала викинута ручка, впав знайомий снiп червонястого свiтла!.. Кадриль кинувся в салон, i тiєї ж митi дверi зачинилися...
– ...шiсть... п'ять... чотири... – вже рахував пiлот.
– ...три... два... один! – нетерпляче рахували й пасажири.
– Вперед! – не стримавшись, вигукнув Кадриль.
"Срiбна шишка" здiйнялася!
– Втекли! – з задоволенням потер лапами Кадриль. – Ще б трохи – i попалися б, але втекли!
– Наказую не зчиняти панiки! – звелiла начальниця, знову беручи керiвництво в свої лапи. – Нiхто не збирався на нас нападати, це ви iз мухи зробили слона. Ситуацiя цiлком нормальна...
Вона вмовкла, i очi в неї знову зробилися такi великi, як покришки для горшкiв: корабель почало кидати з боку на бiк, тремтiли стiни, трiщала пiдлога, мотор хрипiв i нiби захлинався. Неначе хтось схопив корабель, як горобця за хвiст, горобець трiпоче крильцями, б'ється, виривається, а втекти не має сили.
– Що ж це таке? – скрикнули всi.
– Сторож... гном казав менi... – озвалася на смерть перелякана Легарiя, – казав, що коли один робот не справляється, то на його мiсце стає другий, набагато потужнiший.
– Все ясно. – сказав Кадриль, – вiн усмоктує в свiй шланг "Срiбну шишку!"
– Сторож гном казав, – прошепотiла зблiдлими зябрами Легарiя, – що робот... iнспектор знищує всi стороннi предмети.
– Ми – стороннiй предмет! – вiд подиву Китичка аж рота роззявив.
Корабель усе ще намагався вирватись iз невидимих обiймiв; мотор ревiв, як поранений тигр, стiни тряслися так, що, здавалось, от-от розсиплються в друзки, пiдлога трiщала й коливалася, немов пiд час бурi... Марнi зусилля! Корабель почав крутитись, як дзига, – так крутиться, попавши у вир, скiпка, яку невблаганно тягне на дно.
Iз кабiни дiйшло повiдомлення пiлота:
– Увага! Наш корабель не в силi чинити опiр притяганню. Загибель неминуча. Хто хоче, може катапультуватись, тобто зайти в кабiну "Шишечки", натиснути на синю кнопку в спинцi крiсла i вилетiти в отвiр.
– Синю кнопку! – повторив Китичка, здивований, що минулого разу вiн про цю кнопку i не чув, i не бачив.
– Вилетiти? – закувiкала Легарiя. – Але ж тодi напевне попадеш у пащу роботовi! Жах! Що ж це робиться?
– Робиться те, що ти сама наробила, – заговорила Ейнора, яка довго мовчала. – Пiлоте, ми хочемо iншого начальника!
– Запiзно, – вiдповiв голос пiлота Менеса. – За кiлька секунд нiчого не залишиться! Добровольцi хай катапультують.
Його голос важко було почути iз-за гулу й трiскотiння.
– Твiнасе, придумайте що-небудь! – благала Ейнора, зчепивши руки.
Товстун безпорадно затряс головою, а люлька вислизнула у нього iз дзьоба й упала в тапку.
Тут устав Китичка.
– Менi прийшло в голову, – хвилюючись, сказав вiн, – якщо того, хто буде ката... катапультуватись, утягне паща робота, то поки робот з же... жертвою буде розправлятися, "Срiбна шишка" зможе вирватися!
I нiчого бiльше не сказавши, вiн покульгав обмотаними лапами в кабiну "Шишечки", щоб натиснути на синю кнопку.
