Текст книги "Подорож у Тандадрику "
Автор книги: Витауте Жилинскайте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
– Суть?
– Суть у тому, – вiдповiв Китичка, – що iз "Шишечки" сипались iскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гiлочку ялiвцю, пам'ятаєш?
– Ось... як! – вiд подиву Кадриль аж рота роззявив.
– Та ще є суттєвiша суть, – таємниче шепотiв далi Китичка, – що планета згорiла внаслiдок своєї вини.
– А чи я тобi не казав! – мало не пiдскочив Кадриль. – Я тобi ранiше вiд пiлота сказав!
– Але, – зiтхнув Китичка, – i сiрниками бавитися заборонено.
Вони обидва замовкли, а Легарiя саме в цей час вiдкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нiчого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що вiн ледь не перервався.
– То, кажеш, iскри? – знову запитав Кадриль.
Китичка вiдповiв не зразу. Вiн заплющив очi, помовчав i тодi повiльно-повiльно промовив:
– Так, iскри... Я сам їх бачив. Розумiєш, Кадрилю, iс... iск... iск... – Раптом вiн схлипнув, iз одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акварiумi рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавiснiв i почав спiвати.
Наш Китичка може плакати,
Плакати може наш Китичка,
Може наш Китичка плакати,
Плакати може, я сам бачив!
– Угамуйся ти, живий хаосе! – увiрвався терпець у начальницi, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, – неначе дитина iз ясел! Коли ти порозумнiшаєш? Фi!
– Але Китичка знову може плакати! – вигукнув Кадриль. – Ви розумiєте: мiй друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелi!
– Плаче? – запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозумiла _сутi_. – О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совiсть, бо i ти думаєш, що ти гiрший за iнших?.. То послухай мене: я вiд тебе й на волосину не краща, а ще гiрша! Горда Ейнора високо пiдняла голову, так високо, як ще нiколи не пiдiймала. – Насправдi я не втекла нi з якої шафи, мене просто викинули у смiттєву машину разом з iншими вiдходами!
– Ви чуєте? – заверещала Легарiя. – Коли я зiбралась її демаскувати, то вона сама...
– Мовчи! – гаркнула на неї Ейнора. – Не про тебе i твої демаскування рiч!.. О Китичко, я набагато гiрша за тебе, бо прикинулася, нiби я знатного роду i заможна втiкачка. I нiякi розбiйники на мене не нападали.
– А все-таки, – загудiв товстун Твiнас, – все-таки ви побували у склянiй шафi!
– Ну i що, що побувала? – пересмикнула плечима Ейнора. – Побула нi довше й нi менше, нiж iншi новi ляльки. А пiсля того мене тягали i рвали хто хотiв i скiльки хотiв. Якщо ви хочете знати, мене називали Мурза Шарпачка – такою я i була, лише там, у лiсi, я встигла умитися снiгом i помити собi руки. А iм'я Ейнора я собi присвоїла вiд однiєї мазухи з дитячого садка.
– Вона, – поспiшила все викласти Легарiя, – украла у мене iз сумки другу рукавичку, яку я була знайшла в смiттi на машинi i яка була речовим доказом, що вона нiяка не втiкачка, а так само викинута, як i всi!
– Нiчого я не крала, – вiдказала Ейнора i стягла з руки рукавичку й шпурнула її Легарiї. – Подавися ти з усiма своїми речовими i неречовими доказами! – Вона знову повернула свої тремтячi повiки до Китички. – То ти бачиш, Китичко, яка я бридка i наскiльки гiрша за тебе! Не плач бiльше.
– Коли так, – товстим як нiколи голосом пробасив Твiнас, якому навiть розум сищика не допомiг збагнути _суть_ хлипання песика, – коли так, повторив вiн i так розхвилювався, що люлька вiшала у нього iз дзьоба й повисла пiд стелею, поруч iз сльозою Китички, – то я тож усе розповiм про себе. Чого доброго, я ще гiрший за вас обох, чого доброго, я найгiрший за вас усiх! Совiсть у мене така нечиста, як оця тапка, а чого доброго, ще бруднiша! Я втратив ступню не тому, що гнався за страшним карним злочинцем, а тому, що так насидiвся перед телевiзором, що ожирiв, як годований кабан, i... i моя ступня не витримала моєї ваги, зламалася... А люлька... згораючи вiд сорому й не смiючи подивитися в сторону Ейнори, тихiше додав сищик, – смоктати люльку я перейняв вiд справжнього сищика на iм'я Шерлок Холмс, коли його показували по телевiзору, як вiн гнався за страшним великим карним злочинцем... Тепер ви знаєте, який я пустий барабан...
Не встиг Твiнас замовкнути, як пiдскочив, наче його хто голкою вколов, Кадриль i обвiв усiх палаючими очима.
– Подумаєш! – вигукнув вiн. – Занадто вже ви всi непристойнi, та куди вам!.. Якщо вже хочете знати, то другого такого жахливого, такого непоправного злочинця, як я, немає, не було i не буде на жоднiй планетi! Бо моя таємна... тобто не таємна... просто ця моя кишенька виникла не тому, що моє хутерце розiрвав справжнiй бульдог Гог, а тому, що я це хутерце сам розiрвав, чухаючись i вiдганяючи блiх... Ось як! – I щоб показати, як вiн чухався вiд блiх, почав так завзято обома лапами дряпатися, що замалим не роздер останнє вухо i не вiдiрвав останнього вуса. А пiсля цього, не знаючи куди подiтись, кинувся до стелi i принiс Твiнасу його люльку. Вiн принiс би Китичцi i його сльозу, та подумав, що не варто.
– Ну що ж, – обiзвалася i Легарiя, вражена загальним запалом, – якщо вже створилася така ситуацiя, то i мiй обов'язок висловити кiлька самокритичних зауважень. Зiзнаюся, що i я не iз святих, хоча не можу похвастати такими неподобствами, про якi ми почули з уст iнших товаришiв... Хоч я вiд народження холоднокровна i з тверезим розумом, та все ж не уникла кiлькох стихiйних збочень, та якщо таке взагалi менi не властиве, тож не варто i рота роззявляти. – Вона вже шкодувала, що пiддалася загальному запалу. – Тому пропоную пригадати мiй благородний жест, коли я подарувала паяцу свiй унiкальний значок i лишилась з незастебненою накидкою, що її до цього часу не маю чим зашпилити. Хай цей мiй благородний вчинок урiвноважить тi хаотичнi збочення, що їх допустились iншi товаришi...
Її дальших просторiкувань уже нiхто не слухав.
– От бачиш, Китичко, – сяючи вiд радостi, нагнувся до песика Кадриль, – яка вона... повтори те таке дивне слово.
– _Суть_, – вимовив Китичка.
– Тепер, – подумавши, додав Кадриль, – i я вже зрозумiв, що воно таке, та _суть_. Це те... те, яке ще таємничiше за таємну кишеньку.
– Атож, атож, – закивав Китичка писком, облiпленим пластиром. – Я бачив таку картинку: розкрита морська черепашка, а з неї висунулось щось нiжне й голе... Iз твердого, мiцного панцира... може, то _суть_?
Вони обидва замислились i вмовкли, а за мить Китичка сором'язливо попросив:
– Чи не витяг би ти iз нашого таємного сховку мiй найдорожчий скарб? I недогризочок хiмiчного олiвця. Менi прийшло в голову, що я забув там дещо зазначити... тiльки я поки не скажу що.
– Будь ласка, можеш не говорити, – знову прикро вражений, сказав зайчик, вiдстебнув, засунув лапку i iз самого споду таємного сховку вийняв згорнений папiрець i недогризок олiвця.
Песик, так щоб нiхто не бачив, поклав папiрець на бильце крiсла i, встромивши олiвець в обмотану лапу, заходився щось виводити. Кадриль чемно вiдвернувся i загородив його своєю спиною.
– Вже, – сказав песик, повертаючи обидва скарби, з яких один знову опинився на сподi кишеньки.
– Як ти гадаєш, – проговорив, щось думаючи, Кадриль, – чому лише пiлот не сказав анi слова, коли все ми про себе розповiдали? Може... може, руку вiн втратив не пiд час катастрофи вертольота, а її в пiдвалi пацюк одгриз чи переломив який хлопчисько.
– Нi, – затряс головою Китичка, – пiлот Менес не з таких, щоб брехав. Вiн швидше дасть вiдрубати собi єдину руку, нiж збреше.
– Занадто вiн уже скритний, – повiв кiнцем вуса Кадриль.
– Зате який вiн справедливий. I чемний, i... i...
Тут песик занепокоєно засовався, тодi навiть пiднявся на обмотаних лапах, скiльки дозволяв захисний пояс. Щось надзвичайно важливе прийшло йому в голову, що вiн вiд хвилювання аж вiдкашлявся, поглянув на всiх великими очима i якомога голоснiше промовив:
– Дуже прошу ви... вибачте, що я вiдразу вам не подякував. То кажу зараз: щиро дякую.
– Нема за що, – пробасив Твiнас.
– Е! – не погодилася начальниця. – За виховну роботу! I за...
– За вашу доброту, – тихо сказав песик.
– Увага, – почувся голос пiлота Менеса, – "Срiбна шишка" опускається на попутну планету, щоб вiдрегулювати бортову систему.
Пiд час цiєї об'яви у Твiнаса випала люлька i стукнулась об пiдлогу, бо щось упало iз стелi, поцiлило якраз у голiвку люльки й вибило її iз дзьоба пiнгвiна. Такi великi i важкi сльози у Китички...
ХИТРОЩI ЕЙНОРИ
Ще нiколи не тримала Ейнора голову так незалежно й високо, ще нiколи так гордо не кривила уста, як зараз, коли всi довiдалися про її справжнє минуле i її iм'я Мурза Шарпачка. Нi, нi, вона анi крапельки не жалкувала, що сказала всю правду – бiльше того, її мучила совiсть, що вона не розповiла все до кiпця, не розплющила очей, не показала, що вони карi... Адже якби вона це зробила, то не змогла б далi стежити за пiлотом. А стежити за ним треба обов'язково, бо якщо вiн у годину щирого каяття не зiзнався, що має двi руки, якщо й надалi напускає всiм туману у вiчi значить, вiн має пiдступнi замiри i нi на яку Тандадрику вони не летять. Якщо добре придивишся, послухаєш, то зовсiм неважко помiтити, яка пiдозрiла його поведiнка. Хоча б та його кабiна... Вiн пильнує дверi як зiницю ока, навiть коли виходить на хвилину, то неодмiнно) замикає їх, а всередину нiкогiсiнько не впустить. А якщо кабiну треба так охороняти вiд стороннього ока – значить, там повинно бути щось надзвичайно важливе, i те щось допомогло б розгадати таємницю однорукого. Чого б їй не коштувало, вона викриє справжнє обличчя пiлота – навiть коли б довелося пожертвувати своїм життям!.. Пiсля того, як Китичка хотiв себе спалити, щоб спокутувати свою провину за загибель планети, пiсля того, як Кадриль стiльки разiв ризикував життям, щоб врятувати вiд загибелi товаришiв по мандрiвцi, пiсля того, як кривий товстун Твiнас ще бiльше себе принизив, аби не принизили її. Ейнору, – пiсля всього цього серце у ляльки пройнялося досi незнаною турботою про їхню долю. Тому, гордо тримаючи голову, Ейнора, проте, виношувала план, як проникнути у фортецю пiлота й досконало її обдивитися!..
– Я хотiв би вам запропонувати допомогу, коли ви будете висаджуватися, – перервав її думки басок Твiнаса.
– Дякую, я вiдчуваю себе стомленою i посиджу тут, – вiдповiла Ейнора.
Чи їй здалося, чи й справдi Твiнас зiтхнув полегшено i швиденько один собi пошльопав? Невже пiсля того, як вона зiзналася, що її викинули i що вона називається Мурза Шарпачка, вiн збайдужiв до неї i бiльше не хоче бути поруч з нею?
А мандрiвники жваво подалися вниз. Першою крокувала Легарiя, тримаючи поперед себе за ручку свою сумку; пiсля того, як пропав речовий доказ, тобто друга рукавичка Ейнори, вона вирiшила, що залишити сумку в кораблi занадто ризиковане. Слiдом за нею йшов Кадриль, однiєю лапою обнявши Китичку: песик уже не мучився своєю провиною, тому швидко почав видужувати. Останнiм злазив Твiнас, цього разу вiн був якось дивно неспокiйний, метушливий; вiн так поспiшав якнайшвидше стягти зi схiдцiв свою розбухлу тапку, неначе за ним гналося не менше десятка бульдогiв Гогiв!..
Отож у пасажирському салонi залишилася одна Ейнора. Вона продовжувала сидiти, ледь нагнувшись уперед, i прислухалась до найтихiшого шарудiння в кабiнi пiлота. А вiн, нiби навмисне, затримувався в кабiнi довго, як нiколи: видно, регулював бортовi системи. Або, може, готував для них усiх пастку – хто ж його знає?.. А якщо... якщо вiн зовсiм iз кабiни не вийде, тодi що? Тодi хитрий план Ейнори закiнчиться нiчим, а потiм може буде вже запiзно що-небудь зробити... Нi, нi, чого б їй не коштувало, вона повинна виманити пiлота iз кабiни так, щоб вiн, вийшовши, не замкнув дверi.
Ейнора потихеньку вiдстебнула захисний пояс, ледь розплющила очi i пiдкралася до надвiрних дверей, де, вона знала, є кнопка, щоб пiдняти схiдцi. Вона натиснула, i схiдцi майже нечутно втяглися назад у корабель; потiм вона зачинила дверi, розмахнувшись, з усiєї сили бахнула кулачком у дверi i впала на пiдлогу, закричавши пронизливим голосом:
– Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..
Лежачи на пiдлозi, вона прислухалася: ось прочинились дверi в кабiнi, зашелестiв комбiнезон – видно, йдучи до неї, пiлот ховав свою здорову руку пiд порожнiй рукав; кроки наближалися, ось тут...
– Що? Що трапилося? – питає не зовсiм спокiйним голосом пiлот, а рукою в рукавичцi стискує їй долоню.
– Голова... – застогнала Ейнора. – Iшла, не бачила, вдарилась об дверi... мабуть, розкололася пополам... ай...
– Я принесу мазь, – повернувся до дверей у кабiну пiлот.
– Нi! – вчепилася йому за рукав Ейнора. – Менi повiтря!.. Повiтря... винесiть мене надвiр... я задихаюся... ай...
Вiн хоче обхопити її i завдати собi на плечi, але Ейнора вiдсахнулася:
– Не торкайтеся, менi болить... голова... iдiть першим... ай!.. Я сама...
Вона насилу встає, тримаючись за рукав пiлота, а вiн прямує до дверей, вiдчиняє i, не пiдозрюючи, що немає схiдцiв, пiднiмає ногу, щоб ступити надвiр...
Ейнора швидко вiдпускає його рукав i слухає, як вiн провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як... та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очi, цього разу не турбуючись про їх колiр, i швидко пiшла у вузенький коридорчик, обiч якого бiлiють дверцята.
Так, вони не замкненi, i Ейнора, легенько штовхнувши їх, вiдчиняє. З розширеними вiд хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарештi ступає в кабiну пiлота...
ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ
В той час, коли пiлот сторч головою летiв униз, поруч iз "Срiбною шишкою" був лише Китичка; звiвшись на обмотанi лапи, вiн дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.
Пiсля того, що мандрiвники бачили на планетi квiтiв i на спаленiй планетi, на цiй не було нiчого, вартого уваги. Мабуть, їй найбiльше личило б називатися сiрою планетою. Все довкола було тоскно сiрим: скiльки охопиш поглядом, всюди стелився морiг, а сiрувата трава була так рiвно скошена, наче на футбольному полi. Сiрiсть перебивала лише рiвна чорна лiнiя, на яку – навмисне чи ненавмисне – пiлот посадив "Срiбну шишку". Чорна лiнiя простягалася до самого обрiю – i дiлила морiг на двi половини. Твiнас рушив у лiвий бiк вiд лiнiї, Кадриль – у правий, а начальниця Легарiя почимчикувала по самiй лiнiї. Хоч би й хотiлось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла i сумку: може, боялася її залишити; може, сподiвалася натрапити на яку цiнну знахiдку, хоча що ти знайдеш на такiй сiрiй одноманiтностi?
Кадриль, мiж iншим, зiбрався був iти разом з Твiнасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хiба не краще йти з кимось i поговорити, порадитись, розповiсти про пригоди, якi пережив на iнших планетах... Та терплячий Твiнас цього разу заперечив.
– Нiзащо! – затряс дзьобом i, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсiм не розвалилася.
Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пiнгвiн вибачливим тоном додав:
– Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.
– З задоволенням пiшов би повагом, – уперто правив своєї Кадриль.
– Нiзащо! – Ще упертiше повторив пiнгвiн. – Усю дорогу мене совiсть мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на мiсцi.
– Але, – не поступався Кадриль, – я вже стiльки набiгався по iнших планетах, що потупцювати на мiсцi менi було б великою втiхою... от!
I вiн, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.
Великому сищиковi довелося витягти з-пiд крила люльку й кiлька разiв посмоктати її, щоб знайти спосiб здихатися цього причепи.
– Ну хай, – сказав Твiнас, – тобi признаюся, чому я хочу побути на самотi.
– Я й сам добре знаю, – хитро повiв вусом Кадриль.
– Знаєш?! – остовпiв сищик. – Гм... що ти знаєш?
– Знаю, – випалив Кадриль, – що ти хочеш розгадати головоломку.
– Головоломку? Яку головоломку? – зовсiм збентежився Твiнас i знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тiльки на цей раз вiн нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.
– Головоломку, як схуднути, – пояснив Кадриль. – I я знаю, i Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.
– Бач як... – Товстун полегшено зiтхнув. – Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справдi розумник. Як тiльки залишуся на самотi, вiдразу вiзьмуся розгадувати.
– Та її навiть розгадувати не треба, – взявся запевняти його Кадриль. – Треба тiльки бiгати пiдтюпцем... ну я й забалакався... засоромився зайчик, глянувши на тапку Твiнаса. – Треба виконувати вправи "присiсти – встати" – сто разiв присiсти, сто разiв встати, i живота як i не було... – знову засоромився, що образив товстуна.
– Якщо вже так, – прикинувся ображеним Твiнас, – ходiмо кожен своєю дорогою.
I вони розiйшлися – один праворуч, другий лiворуч. Хоч морiг був рiвний, як стiл, та Твiнас шкутильгав бiльше, нiж завжди. Вiн iшов тому, що бiда його пiдганяла, а як по правдi, то вiн з радiстю залишився б у "Срiбнiй шишцi" i не вiдривав би очей вiд гордого личка, i болюче тремтячих вiй Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорi, що тепер, коли вона сама себе висмiяла, вона стала для нього в тисячу разiв кращою i милiшою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. I крiм того, вiн повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто iнший, як сам Твiнас поцупив її iз сумки Легарiї – тодi, коли вiн нiбито забув люльку, повернувся в корабель на спаленiй планетi. Прозiрливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба i що в неї заховано у футлярi для окулярiв. Схопивши рукавичку, вiн запхнув її в танку – бо куди ж її бiльше сховаєш? Та коли Ейнора розповiла про себе всю правду i все одно була звинувачена в крадiжцi, Твiнас вiдчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжнiй злодiй вiн, Легарiя так висмiяла б його, що вiд сорому хоч крiзь землю провалися. Не треба було б i люлькою пихкати, можна й так здогадатися, якi глузування посипалися б на нього: "Закоханий пузань", "Одурiлий сонько", "Кавалер Туп-Хит" i ще подiбнi.
Ось чому, спекавшись Кадриля, вiн пошкутильгав один, роздивляючись на всi боки, щоб знайти мiсцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скiльки й куди вiн не дивився, нiчого пiдходящого не бачив: скрiзь одноманiтний луг без жодного горбка чи ямки. "Хай йому лихо! – занепокоївся сищик. – Невже на всiй планетi не знайти безпечного мiсця для однiєї тоненької рукавички?!" А може... може, скрутити рукавичку i покласти прямо на морiг? Гм... Хтозна, чи, бува, нiхто його не бачить з корабля? Твiнас обернувся i зовсiм занепав духом: так важко й довго шкутильгав – а так мало пройшов! Верхню половину "Срiбної шишки" видно як на долонi, зяють вiдчиненi дверцята, крiзь якi за ним слiдкують Ейноринi очi. Саме так, так! – товстий сищик розгадав i цю Ейнорину таємницю! Вiн тiльки не знав, що тi очi карi, а свято вiрив, що вони блакитнi, як незабудки пiсля дощу... А таємницю очей вiдгадав зовсiм легко: бо, скажiть, хто ж засилив Ейнорi нитку в голку, коли вона шила собi спiдничку i ще щось? Нiхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що нiхто цього не спостерiг, навiть прискiплива Легарiя. Але чому, чому ж вона про все зiзналася, а про очi промовчала?.. На жаль, цiєї загадки Твiнас вiдгадати ще не мiг... Навiть i зараз, повернувшись до дверцят корабля, вiн думав про це... Та що це?.. З вiдчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тiльки-но та рука звисла через порiг корабля, як заметлялося щось подiбне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твiнас, може, Ейнора лежить собi бiля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона i дивиться на нього, Твiнаса, як вiн стирчить серед лугу, мов копиця?.. I вiн сам не вiдчув, як почав задкувати, не вiдриваючи очей вiд корабля i вiд руки, що хиталася в дверцятах... Дивно, але отак iти набагато легше, тупцяй собi задки п'ятами, i тобi не заважає носок тапки. Твiнас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тiльки бачиш вершок "Срiбної шишки"... Щось йому дуже нагадує той вершок, гм... гм... ах, правда, треба сховати рукавичку. Вiн нагинається, витягає її iз тапки: скрутить її в згорток i покладе, бо цiй сiрiй рiвнинi кiнця не видно. Отак, iдучи задки, вiн почав згортати рукавичку i весь цей час дивився на вершок "Срiбної шишки"... Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм... гм... та... та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарештi! Як добре, що вiн пiшов задки, тому i...
I враз за ним немов безодня вiдкривається. Його обступила щiльна непроглядна iмла, i вiн поринає наче трiска в глибину моря, поринає i поринути не може. Рукавичка вислизнула з-пiд крила, i в головi блискавкою промайнуло, що всьому кiнець, що вiн не встиг зробити щось дуже важливе, але що... що?..
I раптом почувся плюскiт хвиль, вiйнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простiр. I ось у його бiк гребуть вайлакуватi iмператорськi пiнгвiни, а вiн уже сидить на айсбергу i махає їм крилом – так, так, – махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого вiн так довго мрiяв.
ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ
Легарiя, волочачи за собою, хай майже порожню, але чималу сумку, не могла далеко вiдiйти. Вона, як i Твiнас, прагнула вiддалитися од "Срiбної шишки" так, щоб її нiхто не мiг побачити i вона змогла б вивернути на морiг iз сумки все своє добро i перевiрити, чи, як мовиться, iнвентаризувати. Хоч вона не раз рилася в сумцi, але до пуття не знала, чого й скiльки туди напхала з того смiття, що було в машинi. Отож Легарiя насолоджувалась, уявляючи, як виверне всi свої знахiдки на рiвний морiг, як буде плигати навкруги, розбираючи та сортуючи їх; ось старий мiдний свiчник, це пряжка вiд черевичка, це пляшечка з краплиною потрiйного одеколону, ось карта з бубновою дамою, це вже знайома мережана манжета, ось пилочка для нiгтiв, ось клаптик триацетату, латочка крепдешину, смужка маркiзету... всi клаптики треба зiбрати в один жмутик i перев'язати стрiчечкою... це низочка штучних перлiв, це... невiдомо що, це ножички, якi вона позичила Ейнорi... це рукавичка Ейнори. От шкода, що другу хтось поцупив: зараз було б двi, справжнiй скарб! Хтозна, може, на Тандадрицi це пощастить помiняти на коштовнi дефiцитнi речi, наприклад, на оксамитову накидку чи на каракулеву шапочку? Про значок, якого так легковажно вiддала паяцовi, Легарiя старалася не думати, щоб не зiпсувати собi настрою: втрата така велика, що коли думати тверезо, починає нити струп, який утворився на мiсцi бородавки. Нiчого, заспокоювала себе Легарiя, виканючу в Китички пластир i залiплю струп: яка дивовижна щока тодi буде у неї! Не один мешканець Тандадрики, поглянувши на неї, скаже: "Дивiться, ось поранений у бою полководець!" Або: "Фiзично потерпiла органiзаторка!" Або: "Активiстка в боротьбi проти хаосу!"
Легарiя роззирнулась навкруг себе, шукаючи, де б розкласти i впорядкувати як слiд своє багатство. I раптом побачила щось маленьке, блискуче якраз при самiй лiнiї. Правду кажучи, вона жадала не лише дослiдити все, що було в сумцi, але ще й наповнити її новими речами.
"I що воно могло бути? – витягла воло. – Часом не гудзик?"
Наблизившись, вона знайшла не гудзик, а ручку: круглу, з срiбними боками i з червоним кружечком посерединi.
"Якщо просвердлити двi дiрочки або прикрiпити кнопку, вийшла б iмпортна брошка", – зрадiла Легарiя i, стягнувши ручку iз стерженька, вкинула її в сумку. Трошки далi, бiля лiнiї, вона помiтила ще одну ручку, тiльки з зеленим кружечком посерединi, а ще далi – ще одну... Виявилось, що вони розмiщались уздовж лiнiї, наче гудзики на пальтi. Легарiя, нагинаючись, наче збирала гриби, виривала iз трави одну за одною ручки i запихала їх у сумку. Так вона натрапила ще на одну знахiдку: оддалiк, теж уздовж лiнiї, бiлiв ряд клавiшiв. Залишивши сумку, Легарiя кинулася до першого клавiша i попробувала його видрати, хоч до ладу й не знала, що з ним робити. Та горiшок на її зуби попався занадто мiцний – нiяк не давався, щоб його вирвали. Тодi Легарiя вирiшила натиснути на клавiш; вона вистрибнула на нього й притиснула всiм своїм тiлом. Клавiш запав, i раптом жабу оглушив плюскiт хвиль, гул вiтру, трiск пливучої криги i... i чи це басок Твiнаса: "Брати мої, пiдiйдiть до мене ближче, не бiйтеся... брати!"
– А це що? – аж рота роззявила Легарiя i мерщiй плигнула на сусiднiй клавiш, так само його притискуючи.
I – закудкудакали кури, наче всi вони разом знесли по яйцю.
– Фi! – з огидою сказала Легарiя й перестрибнула на третiй клавiш.
Тепер заклацав лелека, змахнув крилами, захлюпотiла бiля його нiг вода в сажалцi, жалiбно квакнула жабка, мабуть, попавши в дзьоб... Вiд цих звукiв у Легарiї мороз пiшов поза шкiрою, i вона, наче вжалена, перестрибнула на четвертий клавiш. Залунала органна музика, її змiнив могутнiй передзвiн, тодi заграла сурма...
– Фi, якi дурницi... – скривилася Легарiя, але тут крiзь сурму знову прорвався голос Твiнаса:
– Брати, зупинiться!.. Затопчете!..
– Ква-ква-ква... – аж за живiт схопилася начальниця. – Комедiя, та й годi... ква-ква...
– А ти що тут робиш? – залунав поблизу грiзний голос.
У Легарiї вiд страху аж ноги пiдкосилися, квакання застряло в горлi, а чиясь рука вже схопила її за карк, вiдштовхнула од клавiшiв i потягла за собою.
– Бракоробка проклята, – гримiв дiдусь з довгою сивою бородою, – як ти сюди приперлася? Хто тобi дозволив псувати технiку? Зчиняти хаос?
– Я... я сама проти хаосу... я органiзаторка... – белькотiла жаба.
– Я тебе так органiзую, що ти нiчого бiльше не захочеш!
Тягнучи за собою Легарiю, дiдусь пiшов до будки, що була зовсiм близько, та за тими ручками i клавiшами Легарiя не помiтила її, чи пак, тверезо не подивилася. Незважаючи на все, вона встигла схопити за ручку свою сумку, не випускала її з лап, а її саму дiдусь волiк далi.
В ЛIСI ЛАМП
Трохи проскакавши, Кадриль помiтив удалинi блискучий верх вежi.
– Що це? – покрутив вiн кiнчиком вуса i вже хотiв з усiх чотирьох податися в тому напрямку, але згадав Китичку. "Якщо я знову десь подiнуся чи заблукаю, хто ж тодi пiклуватиметься моїм обсмаленим другом? Нi, нi, я краще повернуся назад! Але ж, – виникла iнша думка, – якщо я повернуся назад, то не матиму про що розповiсти своєму Китичцi. А рiзнi цiкавi iсторiї допомогли б йому швидше одужати... Тому я ось що зроблю: тiльки-но прискакаю до вежi – вiдразу накажу ногам бiгти назад!"
З цiєю думкою зайчик пустився навскач i досить швидко опинився бiля самої вежi, яка виявилася зовсiм не вежею, а величезною лампою. За нею стирчав цiлий лiс ламп: гостроверхих, тоненьких, круглих, малих, великих... "Оце так штука! – аж рота роззявив вiд подиву Кадриль. – Ото здивується Китичка. Але й Китичка захоче знати, а що там далi, за тим ламповим лiском? Може, якесь казкове мiсто або палац чудес? Може, їм i свiтять усi цi лампи?.. Вперед!"
I вiн уже зовсiм був ладен летiти до того ламповника, аж перед очима йому постав обсмалений писок друга i та його сльоза, що прилипла до стелi.
– Стiй! – наказав зайчик собi. – До того ламповнпка i носа не поткнеш. Я дозволяю тобi побiгати крайком того лiсу, а не послухаєшся – даю слово: своєю власною лапою вирву тобi останнє вухо.
– Зрозумiв, – уголос вiдповiв Кадриль Кадрилю i поскакав попiд скляним лiсом. Навiть вiн сам не знав, скiльки часу бiг, бо там не було анi ранку, анi вечора, нi дня, нi ночi, лише то там, то там засвiчувалися лампи. Кадриль зупинився, глибоко вдихнув повiтря i сказав собi: "Пробiжу ще скiльки витримаю з цим запасом повiтря, i досить!" I знову припустив удалину i, вже зупиняючись, побачив перед собою стрiху хатки.
"Стрибну, загляну у вiконце – й назад!" – наказав вiн собi.
"Гаразд, але дивись, щоб..." – пригрозив Кадриль Кадрилю, та цей уже почухрав у напрямку хатинки.
У ХАТИНЦI СТОРОЖА
Хатинка стояла на самiй лiнiї, i Кадриль вiдразу зметикував, що це буде та сама чорна лiнiя, яка простяглася вiд мiсця, де сiла "Срiбна шишка", – отож вiн зможе добiгти до корабля прямою i коротшою дорогою. Навколо хатинки не було анi душi; бiля однiєї стiни пiднiмалися схiдцi нагору, де на стрiсi було прилаштовано невеличку дозорчу вежку – з цього й можна було здогадатися, що тут живе сторож.
Пересвiдчившись, що тут йому нiчого не загрожує, Кадриль пiдкрався до самого вiконця й зазирнув усередину. "Оце тобi!" – вiн аж ахнув: у кiмнатцi за столом сидiв гном, а навпроти нього... так, навпроти нього сидiла начальниця Легарiя. Перехиливши пляшечку з "Потрiйним одеколоном", вона виливала останнi краплини у чарочку. Той уже був як чiп i хитався на всi боки, а випивши чарочку, почав спiвати i горланити.
Легарiя догiдливо кивала головою i про щось питала.
Кадриль пiдкрався до дверей i ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що пiдслухувати не годиться.
– Технiчнi iнспектори? – питає здивований голос Легарiї.
– Перепаде тобi вiд них, – бурчав гном. – Вони ось з'являться, бо ти... псувала технiку, била по клавiшах, видирала ручки.
– Я?! Видирала ручки? – прикидалася здивованою Легарiя.
– Видирала... можеш виправдовуватись, але видирала... i велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось... хтось приклав руку до... до її штучного супутника... планети... супутника планети...
– То ця планета – штучна? – остовпiла Легарiя.
– Так... тут дикий куточок телевiзiї... – пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.
– Нiчого не розумiю, – зiзналася Легарiя.
Кадриль теж нiчого не зрозумiв, тому ще ближче наставив до дверей вухо.
– Ну якщо мешканцi великої планети... хочуть... захочуть... – почав пояснювати гном, – хочуть вiдпочити, побути... на дикiй природi... Вони прилiтають сюди... замовляють... замовляють, як у ресторанi, обiд... ха-ха... По-перше, каже, хочу по бути мiж динозаврами... по-друге, каже. хочу... хочу по краю пустелi покататися на верблюдi... а по-третє, мовить... замовляє... плотик через океан... I плаває... вiдпочиває з... дiтками...
– Одначе, якщо тверезо подивитися, справжнiй чи несправжнiй океан? Справжнiй чи несправжнiй верблюд? – прискiпливо запитала Легарiя.
– I справжнiй... i несправжнiй... – викручуючись, вiдповiв сторож. – А ти сама... чи справжня?
– Ква-ква-ква... – трохи штучно заквакала Легарiя. – Чому я можу бути несправжня?
– Може, вирвалась iз якоїсь сажалки з дикого куточка телевiзiї... хто тебе зна, – бурчав сторож. – Незабаром з'являться технiчнi iнспектори i з'ясують... що ти за одна.
– Якщо, – почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарiї, – якщо тi технiки такi ж добренькi гноми, як ти, то менi нiчого боятися.
