Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

– Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

– Я не можу не хли... хли... хлипати, – пробелькотiв Китичка, – я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...

– Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? – занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

– А менi i в голову не прийшло!.. Менi промайнуло в головi... менi блиснуло в головi, менi вдарило в голову... кi-кi-кi... менi стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кi-кi-кi... подивiться!

Лише зараз усi побачили, як крiзь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мiшечка, тодi весь мiшечок з намальованими на ньому джинсами, а потiм iз джинсiв вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розiрване хутерце iз шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

– Пасажир уже всерединi? – пролунав спокiйний голос пiлота.

– Пасажир усерединi! – закричав Китичка. – Весь пасажир усерединi!

Дверцята корабля зачинились, а песик, вiдстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дiстався, а немов горобець спурхнув до стелi. Кадриль теж злетiв угору, i друзi, перевертаючись у повiтрi, намагалися обiйнятися.

– Друже мiй! – захлинався вiд радостi Китичка. – Повернувся!

– Насилу, – зiзнався Кадриль. – Квiтка пiдняла мене до самої нитки.

– Квiтка?! – ахнули всi пасажири.

– Вона саме, – хитро усмiхнувся у вус Кадриль. – Я її гарненько попросив – i вона раз – i пiдняла!

– Треба позбутися тверезого розуму, щоб повiрити в таку нiсенiтницю, заявила Легарiя.

– Що сталося? Як це було? – нетерпляче заклiпала вiями Ейнора.

– Блукач повернувся, – прогудiв басом Твiнас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не трiснув. Потiм, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: – Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срiбної шишки"?

– Так, – з гордiстю кивнув головою Кадриль.

– Хай йому лихо! – з захопленням вигукнув великий сищик.

– Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшов би такий розумний вихiд, хоч би довелося висiти на нитцi цiлу подорож! – не мiг втриматися вiд гордостi за свого друга Китичка.

– Але, – зiзнався Кадриль, – лапа у мене болить. I, крiм того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледiв, яка змучена мордочка у його друга, якi запалi щоки – особливо та, з половиною вуса.

– Ну й ну! – спохопився песик. – Який я гава! Сiдай у моє крiсло, ось на шарфик, щоб тобi потеплiшало... – Вiн рiшуче висмикнув з-пiд Легарiї картатий шарфик.

– Облиш! Як ти смiєш у своєї начальницi виривати шарфик! зарепетувала Легарiя.

– Шарфик належить Кадрилю ще вiд часiв вогнища! – смiливо вiдповiв песик. М'яко постеливши, вiн притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далi, то його долала слабiсть. Щойно тепер, пiсля всього пережитого, вiн вiдчув, який вiн виснажений, змучений всiлякими страхiттями. Зайчик зручно вмостився у крiслi, вистромив з-пiд шарфика обмотану ниткою лапу, i Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

– Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, – вмовляв друга Китичка, залiзши сам пiд крiсло.

– Так... – промимрив Кадриль, – засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

– Що... кадриль? – аж затнувся Китичка.

– Я танцював кадриль з Ейнорою.

– Зi мною? – здивовано пiдвела голову лялька.

– Так... i коли б ти себе побачила! Ти лiтала по залi, мов ластiвка, в тiй однiй рукавичцi, зате в бальнiй сукнi, а бiля декольте – букетик незабудок, справжнiх незабудок. А твої очi...

– Мої очi?! – У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.

– Теж кольору незабудок, – невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi! – Ти була як справжня принцеса!

– I коли, – зiтхнула Ейнора, – я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.

– У мене є голка у тапцi... – Твiнас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорi.

– А ножицi я можу органiзувати, – понишпорила в сумцi Легарiя. – Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, – буде твоє.

– Не треба, – гордо вiдповiла Ейнора, – без очей менi дуже важко шити.

– Ось ножицi, i знай, – подала начальниця, – щоб повернула!

– Я ж їх не з'їм, – вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: – Дякую, що позичили.

– Гляди менi! – пробуркотiла Легарiя. – А клаптика не дам.

– Ейноро, – не витримав Китичка. – Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.

– Справдi? – зрадiла Ейнора.

– Псувати такий чудовий i дорогий шарфик? – розгнiвалася начальниця. Я забороняю!

– От i не заборониш, шарфик не твiй! – вiдрубав їй Китичка.

– Шарфик мiй, – промимрив крiзь сон Кадриль. – Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.

– Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, – простягла лапу Легарiя.

Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.

У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.

А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися – хоч як Кадрилю хотiлося спати.

– Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, – шепотiв Китичка. – I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.

– Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, – вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.

– I ще, – розхвилювавшись, песик аж затнувся, – вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить. – Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. – Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

– Домовились, – кивнув головою Кадриль. – Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки. – Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили. – Оце-то... штука!

Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики – той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.

– О Китичко, – прошепотiв Кадриль, – це був не сон, не сон!

– Що, що? – не розумiв песик.

– Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...

– Спи, спи, – знову вмовляв його песик. – I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.

– Я чув, – кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.

– Справдi? – просiяв Китичка.

– Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...

– Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, – сказав песик. – Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

– Спочатку.

Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил

йому каже...

– Увага! – пролунав голос Менеса. – "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.

Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?

В РОЗВIДКУ

"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.

– Увага! – знову пролунав голос пiлота.

Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?

– ...Наближаємося до невiдомої планети, – пояснював пiлот. – Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.

– Життєво необхiдний запас! – уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тiльки зачують знайомий стукiт об поверхню землi. Лише Кадриль вiдпочивав собi далi, кволий i виснажений, їх уже не пiднiмало до стелi, i добре було всiм тiлом зручно вмоститись у м'якому крiслi. Але стукоту так i не почулося, i дверцята не вiдчинилися, i схiдцi не були спущенi.

– Увага, увага, – сповiщав новину за новиною голос пiлота, спускатися на поверхню планети дуже небезпечно. Все оповиває непроглядна iмла. Нiякого просвiтку. Треба послати розвiдника.

– Розвiдника?! – повторили всi здивовано.

– Начальнице корабля, просимо вибрати розвiдника, – сказав Менес.

– Я негайно органiзую вибори, – заметушилася Легарiя, страшенно задоволена, що отримала таке важливе завдання. – Негайно буде офiцiйно призначено розвiдника.

Вона одв'язала пояс, вилiзла на крiсло й оглянула пасажирiв такими очима, неначе вперше їх бачила.

– Як усiм вiдомо, – заговорила Легарiя, – розвiдник має бути за всiх найкмiтливiшим, найспостережливiшим i з найтверезiшим розумом; оскiльки через напад пацюка я стала iнвалiдом, то змушена, хоч з болем у серцi, вiд цього обов'язку вiдмовитися. – Вона скрушно зiтхнула. – Ейнора також не годиться в розвiдники, бо слiпа, мов крiт...

– I знову прозиває, – не витримав Китичка.

– ...мов крiт, хоча спiдницю пошила проворнiше вiд швачки, яка добре бачить.

– Ну й що кому до цього... – почала була рiшуче Ейнора, але вiдразу й похнюпила свою горду голову.

– Твiнас... – повернулась до пiнгвiна начальниця, а той так утягнув живота, пiдiбгав пiд себе танку й скорчився у крiслi, що нагадував сплющеного м'яча. – Твiнас, як усiм вiдомо, – спокiйно вела далi Легарiя, з-помiж нас найнезграбнiший, до того ж дуже кривий i вiчний сонько.

Твiнас, згораючи вiд сорому, позирнув на Ейнору. А ще зовсiм недавно вiн не звернув би уваги навiть на ще образливiшi глузування!

– I зовсiм i не дуже кривий, а тiльки трохи кривуватий, i не найнезграбнiший, а трохи незграбнуватий, i не сонько, а, – завагався песик, – а... трохи дрiмайло.

– Ква-ква-ква, – не витримала начальниця. – Попрошу бути серйознiшими! – вона зробилась грiзнiшою. – Кадриль...

– Тссс! – приклав лапу до носика, вiрнiше, до квасолинки, Китичка. Не будiть мого друга. Вiн дуже стомлений, у нього напухла лапа, вiн спить.

– Я не сплю, – розплющив очi Кадриль. – I якщо треба, як стриб... ну в розвiдку... – i вiн безсило ворухнувся в крiслi.

– Ти ще вiдпочинь, – пожалiла його начальниця, – до того ж i розвiдник з тебе не найкращий: гарячка i невиправний хаос.

– Про... пробачте, – не мiг уже витримати Китичка, – але ви знову прозиваєте. Ви весь час прозиваєте i прозиваєте!

– Треба дивитися тверезо не лише довкола себе, але i на себе, повчально сказала начальниця. – А крiм того, я сподiвалася, що ти обов'язково ще скажеш: не гарячка, а гарячкуватий i не хаос, а хао... хао... хаосик... ква-ква-ква...

Засмiялись i iншi пасажири, навiть Кадриль не стримався й усмiхнувся. Здихавшись бородавки, Легарiя вiднайшла почуття гумору!

Та смiшливий Китичка цього разу не засмiявся.

– I... i, – набрався вiн смiливостi й додав: – Ви зовсiм не подякували Кадрилю за те, що вiн спас усiх нас вiд загибелi на планетi квiтiв, ось як!

– А правда, – прогув Твiнас, – як це нам iз голови викурилось!.. Кадрилю, щиро-щиро дякую...

– Дякуємо, Кадрилю, – повторили й iншi, – вiд щирого серця спасибi!

– Нема за що, – дуже задоволений, промимрив Кадриль.

– Отак, – не менше задоволений, сказав i Китичка.

– Чи вже вибрали розвiдника? – пролунало запитання пiлота.

– Ось зараз, – схаменулася начальниця. – Закликаю всiх зосередитись i не теревенити на стороннi теми. Отож лишається кандидатура Китички.

– Я зостаюся один, – хоробро пiдвiвся Китичка.

– Але знай, – попередила начальниця, – що я призначаю тебе розвiдником лише а великої скрути! Хай би мене й золотом обсипали, а я з такою Кихкалкою в розвiдку нiколи не пiшла б!

– I я не пiшов би з такою жабою лякливкою!

Легарiя пiдвела очi вiд своєї сумки i зi злiстю поглянула на всiх:

– Хто сказав "жаба лякливка"?!

Нiхто не зiзнався. Слова були вимовленi пошепки, голосу впiзнати не можна було. Тодi Легарiя почала усiх пiдряд свердлити очима. Може, ображений товстун?

Може, невиправний Хаос? Може, сам Кихкалка? А може, й Ейнора, он як невинно схилилася над шиттям?

– Якщо винуватець сам зiзнається по-доброму, я зменшу йому кару, пообiцяла начальниця.

Тиша.

– Питаю востаннє: хто сказав "жаба лякливка"?

– Чи розвiдника вже призначено? – пролунало суворе запитання iз кабiни пiлота.

– Вже! – мов солдат, виструнчився песик i приклав до вуха лапу. – Я призначений!

– Розвiднику Китичко, – надiйшов наказ, – будьте готовi сiсти в мiкрокораблик "Шишечка".

– Го... товий!

В боковiй стiнi корабля вiдчинився люк, в якому бiлiли дверцята в "Шишечку". Китичка рушив до нього.

– Почекай, – хотiв плигнути за другом Кадриль, але йому забракло сили. – Пiдiйди до мене, щось маю тобi сказати.

– Кажи, – нагнувся над ним песик.

– Чи ти знаєш, – зашепотiв Кадриль, – що розвiдника повсюди супроводжує смертельна небезпека?

– Аякже! – з мiною знавця кивнув песик носиком-квасолинкою. – Я сам бачив на однiй картинцi пораненого в ногу розвiдника!

– Тому, – говорив далi Кадриль, натягуючи на себе шарфик, щоб прикрити потаємну кишеньку, – тому вiзьми з моєї... вiрнiше, нашої таємної схованки дещо iз скарбу... я без цих речей на планетi квiтiв напевно загинув би! Вiн засунув здорову лапу в кишеньку й витяг ножичок i коробочку сiрникiв.

– Розвiднику Китичко, – пiдганяв пiлот, – на мiсце призначення!

– Тiльки будь обережний! – попередив Кадриль.

– Не бiйся, я не маленький, – з гiднiстю мовив Китичка. Засунувши собi у вухо ножик i сiрники, вiн почалапав до люка i залiз у кораблик, що був схожий на поставлене сторч гусяче яйце. Китичка дедалi бiльше гордився, що йому дали таке вiдповiдальне й небезпечне доручення – бути розвiдником. О, якби зараз його побачив бульдог – тупувата Гогова морда зовсiм стала б тупою iз заздрощiв: такого мiкрокораблика, як "Шишечка", не побачиш нi на якiй картинцi!.. А ще за мить Китичка кихкав собi в лапу, аж зiгнувся: пригадав Легарiю.

– Жаба лякливка, – мимрив, – ля-ля-ля... ких-ких-ких...

– Розвiднику Китичко, – прорвався у "Шишечку" голос пiлота, зосередьтеся!

– Зо... зосередився! – сяк-так затаїв смiх Китичка.

– Тепер слухайте: у кабiнi кораблика є три кнопки: зелена, червона i жовта. Натиснете на жовту – кораблик летить. Натиснете на зелену – кораблик опускається вниз. Якщо два рази натиснути на зелену – пiдiймається вгору. Червону – зупиняється. Повторiть.

– Червона – зупиняється. Жовта – летить. Зелена – вниз, два рази вгору.

– Дуже добре, – похвалив пiлот.

– П'ятiрка, – уточнив Китичка i подумав: "Цiкаво, чи чув мiй друг? Чи звернула на це увагу Легарiя, та, яка сказала, що хай би... i золотом обсипали, вона зi мною у розвiдку не пiшла б... ля ляк... кхи-кхи...

– Яку кнопку натиснете першою? – запитав пiлот.

– Першою я натисну... зелену... пробачте, жовту! – поправив себе песик.

– Правильно. Ваше завдання як розвiдника вияснити, чи може "Срiбна шишка" безпечно спуститися крiзь пелену iмли. Зрозумiли? Є запитання?

– Зрозумiв i не... нема!

– Бажаю щасливої путi й успiшної розвiдки! – побажав пiлот.

Дверцята почали зачинятися.

– Китичко, тiльки не випади iз кораблика! – донiсся збентежений голос Кадриля.

– Оце тобi... – тiльки й сказав песик, не на жарт образившись: проводжають, неначе мале нерозумне дитя! Ну той Кадриль!.. А ще друг! Вiн напевно не почув, коли пiлот сказав "дуже добре".

Дверцята зачинилися. Китичка влаштувався в кораблику так зручно й затишно, нiби в справжнiй собачiй будцi. Перш нiж доторкнутися до кнопки, песик лизнув лапу, щоб була спритнiша, й потiм натиснув на жовту кнопку.

Загула, загуркотiла "Шишечка", вiддiлилася вiд "Срiбної шишки" – отак iз-пiд крила квочки випурхують курчатка i спiшать подивитися, що робиться на свiтi...

В цей час у пасажирському салонi стояла тиша i навiть якась гнiтюча. Кадриль дмухав на опухлу лапу й хвилювався за Китичку. Ейнора закiнчила шити спiдничку, обметала хустинку i, склавши свої тоненькi рученята, вiдпочивала, її високий лоб був похмурий вiд невеселих думок. Легарiя все ламала голову над питанням: хто сказав "жаба лякливка"? Хто? "Вона, лише вона! – вирiшила начальниця, дивлячись на спохмурнiле личко Ейнори. – Нiхто iнший, тiльки вона!" – остаточно вирiшила начальниця i заходилася порпатись у своїй сумцi, шукаючи дуже важливу рiч. Ось! Легко зiтхнула, знайшовши футляр для окулярiв, i поклала його зверху, щоб був у неї пiд лапою. "Я тобi покажу, принцеса на склянiй горi! Бiльше не будеш насмiхатися з мене та копилити носа, не будеш чванитися!" – зловтiшалася начальниця. I знову не помiтила, як уважно стежило за нею двоє маленьких, мов маковi зернятка, очиць... Адже великий сищик, як нiхто iнший в цей час. був найнещасливiший: пiсля жорстоких слiв Легарiї вiн i справдi попробував тверезо подивитися на себе i побачив, який вiн незграбний, i навiть подякував долi за те, що Ейнора не може розплющити очi.

СIРНИК

Крiзь прозорi, немов скло, стiни "Шишечки" Китичка мiг дивитися на всi чотири сторони, а також вниз i вгору. Пiд ним, притулившись одна до однiєї, залягали хмари. Найдивовижнiше, що вони були рiзних кольорiв, i коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий iз рiзноманiтних клаптикiв, на такому килимку, прилiг був Гог, зробивши своє чорне дiло, тобто вiдiрвавши у Китички кiнчик носа. Ще раз пожалiв песик, що той лютий собацюра не бачить, як вiн пустився у велику космiчну розвiдку, хоч начальниця i сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пiшла... ля-ля-ля... кливка кхи-кхи... ах, правда, прозивати негарно.

Вiн натиснув на зелену кнопку, i кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли вiн зовсiм наблизився до них, виявилось, що це нiякi не хмари, а густо переплетенi нитi. "Ось тобi маєш!" – вiд несподiванки розвiдник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бiнокль, здiйняв його, приставив до очей i почав дослiджувати тi плетiння... "Нi на якiй картинцi я такого не бачив", – заклопотано покрутив вiн своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку – i кораблик полетiв горизонтально, немов планер, вiд однiєї так званої несправжньої хмари до другої. Потiм натиснув на червону – кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бiнокль, що його песик повiсив собi на шию. Натиснув на жовту – знову полетiв; зелену – вгору, два рази зелену – вниз, вниз, вниз... "От, – прийшло Китичцi в голову, – коли б тут поряд був мiй друг! Я тiльки кнопки натискував би, а вiн робив би розвiдку, або нi: вiн натискував би, а я розвiдував би, адже на те я i розвiдник". Китичка натискував i натискував кнопки, пiдiймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору – нi, цiкавiшої забави вiн ще нiколи не мав, i знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарештi песик стiльки понатискував, що почала жовтiти лапа, i вiн опустив "Шишечку" зовсiм низько, до самого фiолетового сплетiння. Китичка вiдчинив вiконце, i всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повiтря сказав би, нiби в якомусь заводському цеху. Розвiдник висунувся у вiконце i без бiнокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нiчого не зрозумiти. Та що ж робити? Адже "Срiбнiй шишцi" необхiдно поповнити запас повiтря! А якщо розiрвати те павутиння i спуститися пiд нього?

Китичка перехилився ще нижче i, ще бiльше вiдважившись, хватонув лапою одну нить: наче дрiт, наче гумова нитка...

Потiм вiн узяв бiнокль i подивився вгору: далеко виднiвся корабель, сяючи срiбними листами, якими вiн був оббитий. Який вiн великий здається, коли дивитися на нього у бiнокль! Песик повернув бiнокль i подивився з другого кiнця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи... Китичка ще кiлька разiв подивився то з одного, то з другого кiнця бiнокля i щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвiдника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознiшим: треба придумати щось таке, щоб його розвiдка принесла користь. Пiлот Менес ясно побажав йому: "Бажаю успiшної розвiдки!"

Китичка знову перехилився вниз за вiкно, схопив дротину i щосили потягнув її. Вона не розiрвалась. А може, її перерiзати ножиком? А чи краще перепалити сiрником? Випалити такий отвiр, щоб "Шишечка" змогла крiзь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрiвняти з люлькою Твiнаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг iз вуха коробочку з сiрниками, тернув сiрником i обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...

Що потiм сталося, песик пригадає пiзнiше, мов якийсь сон: неначе грiм загримiв, i наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити вiконце, i "Шишечка" кулею полетiла до "Срiбної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...

А рiзноколiрного плетива довкола планети наче й не було...

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

Сiдаючи на землю, "Срiбна шишка" стукнулася значно сильнiше, нiж на планетi квiтiв. Вiдчинилися дверцята, спустили схiдцi, i пасажири рушили надвiр. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотiла надiти свої обнови. I коли вона показалася на схiдцях, Легарiя аж позеленiла вiд заздрощiв: довгенька з прорiзом на боцi спiдничка, на головi елегантно пов'язана хустинка – приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твiнаса, i товстун аж пихтiв вiд хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Вiн перепочив i мав бадьорiший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: пiсля розвiдки його неначе хто прибив – хоча лише завдяки йому "Срiбна шишка" змогла сiсти.

Усi чекали, поки спуститься Менес, – вiн був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломi i рукавицi.

– Як почуваєте себе, розвiднику Китичко? – повернув вiн темнi окуляри до песика.

– Я... менi... так... нi, – пролепетав Китичка.

– Набавились? – запитав пiлот.

– На... набавився, – заїкаючись, вiдповiв песик i пiдiбгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" – прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрiвники, висадившись iз корабля, була цiлком протилежна тiй, що на планетi квiтiв. Куди не кинь оком, – скрiзь лежала чорна земля, стирчали обгорiлi дерева, курився попiл, вiтер розносив чад i дим.

Мандрiвники, пригнiченi похмурим видовиськом, не насмiлювались вiдходити вiд "Срiбної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кiлька крокiв, розплющила й заплющила очi.

– Я нюхом чую згарище, – розширила вона нiздрi.

– Напевно, – причвалав до неї Твiнас, – тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

– То добре! – прояснiв Китичка.

– Фе, як негарно! – нагримала на нього начальниця. – Тiльки безвiдповiдальнi створiння можуть радiти iз стихiйного лиха.

– Про... пробачте, – песик аж упрiв.

– Одначе, де ж моя люлька? – спохопився товстун. – Хай йому лихо, мабуть, у кораблi забув!

– Я зараз принесу, – озвався Китичка.

– Нi, я сам, – рушив до схiдцiв Твiнас. – Може, коли бiльше лазитиму, то у вазi полегшаю i начальниця не буде насмiхатися.

– Щира правда! – похвалила начальниця. – На критику треба реагувати!

– Що це так гуде у "Срiбнiй шишцi"? – наставив вухо Кадриль.

– Резервуари корабля всмоктують повiтря, – пояснив пiлот.

– Може, давай стрибнемо подивитися, – не мiг устояти на мiсцi Кадриль, видно, вiн зовсiм очуняв.

– Нiяких стрибань поодинцi! – суворо заборонила начальниця. – I до того, он уже темнiє.

Справдi, сонячне коло на очах чорнiшало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

– Ясно, – глипав очицями на сонце Твiнас. спускаючись iз корабля, одна половина чорна, а друга – свiтла, i, як сонце крутиться навколо себе, так змiнюється день на нiч.

Тiльки встиг вiн це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрiвники рушили далi. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твiнаса, i товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув i здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помiтив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

– Твiнасе, – нарештi наважилася вона, – давайте пройдемо так, щоб нас нiхто не почув.

– Пройти? Щоб не почули? – заворушився, заметушився, загудiв товстун i так повернув убiк, що ледь не впав – добре, що Ейнора тримала його за крило. – Тут... тут... тут нiхто не почує.

– Я хочу, – тихо указала Ейнора, – подiлитися з вами однiєю турботою, однiєю головоломкою.

Вiд несподiванки i щастя товстун остовпiв. Ейнора, горда, вiдлюдна Ейнора, хоче з ним подiлитися думками, турботами i навiть головоломками!.. Хай йому безлiч лих, чи ж може бути бiльше щастя, нiж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б i загадку кубика?!

– Ейноро... я... вам... – затремтiв у нього басок. – Для вас... моя люлька... мiй мозок... моє...

"Серце" вiн не встиг сказати: перервала Легарiя.

– Ви тiльки погляньте, два голубочки як воркують, – насмiхалася вона. – Оце-то парочка! Варто було Ейнорi натягти на себе пристойнiшу ганчiрку, як наш тюхтiй став бабiєм... фi!

– Ви! Як ви смiєте... – зблiдла вiд образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалiбно промовила: – Прошу пробачити.

– Не знаю, – скривилася Легарiя, – не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпiння вичерпалося. Ще один вибрик, i...

– Прошу сiсти у всюдихiд! – пролунав за спиною спокiйний голос пiлота.

Всi обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тiльки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених колiщатках, – мала кiлька сидiнь i вiдкидний верх.

– Оце так штука! – милуючись, ляснув лапами Кадриль. – Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти лiтав на розвiдку?

Китичка повернув свiй нiс-квасолинку, побачив задимлений бiк кораблика i швиденько одвiв очi.

– Може, ви їдьте, – прошепотiв вiн, – а я побiжу слiдом за вами.

– Ще цього бракувало! – не погодився Кадриль. – Усi помiстимося, вперед! – I вiн силою увiпхнув Китичку у всюдихiд. Iншi пасажири теж умощувались.

Тим часом пiлот пiдiйшов до Ейнори.

– Дозвольте, – запропонував вiн, – посадити вас на переднє сидiння, воно зручнiше, нiж iншi.

– Але... – знiтилася Ейнора.

– Я вас понесу. – Вiн схопив Ейнору за поперек i вмить однiс її на переднє сидiння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твiнасу лишилося тiльки шльопати слiдом за ними, жалiбно дивлячись на струнку поставу пiлота, його кремезнi плечi. А який вiн бистроногий! Твiнас утупив очi в свою танку, що розбухла, як нiколи. Iз неї ось-ось мала випасти люлька, яку вiн забрав iз "Срiбної шишки"; пiнгвiн, запихкавшись, вийняв люльку i засунув собi пiд крiсло. Як прикро, що Легарiя перешкодила Ейнорi подiлитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твiнас бiдкався, то Легарiя вiд злостi аж кипiла. Тiльки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручнiше мiсце, спереду, де повинна сидiти начальниця, садять цю виряджену слiпачку! Мало того, її ще й понесли – немов справжню принцесу в замок. "Усе! – поклялася Легарiя. – Як тiльки повернуся в "Срiбну шишку", я її з нiг до голови демаскую! Хай усi знають! Побачимо тодi, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твiнас поверне дзьоба у її бiк... ква, ква..." – замалим уголос не засмiялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрiй.

Всюдихiд рушив у путь, минаючи ями, камiння та iншi перешкоди. Швидко свiтало, i, зовсiм небагато проїхавши, мандрiвники побачили руїни мiста. Чим ближче, тим жахливiша поставала картина: зруйнованi хмарочоси, перевернутi автобуси, в друзки розтрощений лiтак, догори колесами обгорiлий поїзд. Над однiєю вибитою вiтриною звисав кiнець назви "...ки": може, квiтки, може, книжки, може iграшки, а може, живi канарейки. Пiлот мусив бути надзвичайно обачливим i спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у пiдвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламкiв; через меншi перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закiнчилася площею, усипаною розбитими лiхтарями. Посерединi площi стояло задимлене мармурове пiдвищення з чотирма кiнськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твiнас, землетрусом або вибухом вулкана.

– Це напевне був вершник, – показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не смiла розплющити краєчка ока.

– Де ми тепер їдемо? А зараз? – питала вона.

– Зараз, – спокiйно пояснював пiлот, – ми виїжджаємо iз площi. Далi пробиватися не варто, самi руїни та згарища.

– Руїни та згарища, – повторила Ейнора. – А чому ви такий спокiйний?

– Вам не подобається мiй спокiй? – запитанням на запитання вiдповiв пiлот.

Ейнора недбало знизала плечима.

– Там, – сказала вона, – у тiй склянiй шафi я була теж спокiйна. Але ж тут не шафа, тут загинуло цiле мiсто! А може, загинула вся планета! А ви...

– Про... пробачте, – дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а якi тi вул... вулкани, що тут вибухнули?

– Сiдаючи сюди, я нiяких вулканiв не помiтив, – холодно вiдповiв пiлот.

– Нi о... одного вулкана?

– Чого це ти, Китичко, завiв про тi вулкани? – здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тодi пролепетав:

– Я... я на картинцi бачив один вулкан i хочу подивитися на живого.

– Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква... – засмiялася жаба.

– Як ви можете смiятися серед руїн i нещастя? – запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав iз неба.

ПАЯЦ

Усi разом пiдвели очi вгору, навiть Ейнора задерла голову. Iз неба спускався паяц, тримаючись за раму змiя, бо шнурок, видно, згорiв. Приземлившись, вiн вiдчепив змiя, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

– Чому ви смiєтеся? – повторив вiн.