Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Пiнгвiн Твiнас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повiки Ейнори, якi почали сiпатися.

– Стривай, стривай! – знову виникла пiдозра у жаби. – Чого розбiйникам боятися, щоб їх не впiзнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнутi капроновi панчохи?

Китичка з Кадрилей перезирнулися мiж собою: справдi, розумна та жаба!

– Запитання цiлком правомiрне, – спокiйно вiдповiла лялька. – У одного з розбiйникiв, коли вiн витягав усе з валiзи, розiрвалася панчоха i вилiзло його обличчя... А що було далi, можете самi уявити: я, напiвгола, блукала по лiсу, наослiп брела по снiгу, i менi хотiлося тiльки одного: зникнути, загинути, провалитися крiзь землю...

У Ейнори затремтiв голос, але вона швидко опанувала себе i пiдвела високо голову:

– Тепер ви розумiєте, що я не можу бути iз тiєї самої купи, що й ви?! Все.

– Менес, – промовив спокiйний байдужий голос.

Усi пiдняли очi на пiлота, який сидiв на верхнiй сходинцi.

– Моє iм'я Менес, – повторив вiн. – Я iз тiєї самої купи, iз тiєї самої машини, з будинку, де на балконах рожевi ящички для квiтiв.

– Може, – пiднявся Китичка, – то, може, i бульдог Гог вам руку...

– Нi, – пiлот узяв рукав, що звисав порожнiй, i заткнув його за пояс. – Руку я втратив пiд час катастрофи. Мене вийняли iз кабiни Ту-141 i посадили у вертолiт, не прив'язавши захисним поясом. Пустили вище покрiвлi, вертолiт зачепився за ринву, ми перевернулись, я впав на землю i втратив руку. Потiм мене викинули геть. Все.

Дверi зачинилися, пiлот зник. Китичка хотiв дещо запитати у нього, та так i застиг з роззявленим ротом.

Тепер повинна була розповiдати жаба. Для цiєї важливої церемонiї вона встигла вiдповiдно приготуватися: поки говорив пiлот, вона прослизнула в сумку i вилiзла вже напнута мереживною накидкою iз манжета школярської форми; спереду накидка була застебнута значком iз обдертими лiтерами.

– Що я можу сказати про себе, – скромно почала жаба, сидячи на сумцi, – що я можу додати про себе, в той час коли ми почули стiльки чудесних, захоплюючих бiографiй! Таїти не буду: початок мого життя не був всипаний трояндами, бо доводилося постiйно терпiти вiд сильнiших агресивних тварюк. Хто може полiчити, скiльки кривд зазнала моя тонка зелена шкiрка, але, на щастя, мiй тверезий погляд i природженi органiзаторськi здiбностi плюс безупинна дiяльнiсть... Шановний Китичко, якщо ви не можете втриматися, щоб не смiятися, просимо висмiятися за штабелем, просимо; я не проти почуття гумору.

– Мо... можу стриматися, – заїкаючись сказав песик.

– Що ще, що ще розповiсти вам про свою незначну особу? – жаба майже декламувала. – Моє iм'я Легарiя, а оцiєю бородавкою, – вона провела лапкою по лiвiй щоцi, – я заразилася на городi вiд ропухи, а цей значок я отримала за вдалу органiзацiю боротьби проти пацюкiв, якi тероризували всi iграшки. Моя керiвна роль, скажу, не хвастаючись...

– Краще скажiть, – прямо запитав Кадриль, – чим так напхана ваша сумка?

Жаба зблiдла зi злостi i вже ладна була вiдповiсти чимсь образливим, але стрималась i осмiхнулася.

– Шановний старомодний танцю, тобто Кадрилю, – вiдповiла жаба, – може, ви знаєте таку ж стару приказку: "Не плюй у колодязь, бо доведеться води напитися"?

– Ви хочете сказати, що менi пригодиться ваша розпухла сумка? перепитав зайчик. – Пусте!

– Космiчний корабель "Срiбна шишка" готовий до польоту! – раптом пролунав голос пiлота Менеса.

Забувши про суперечку та все iнше, iграшки схопилися з мiсць i, не вiрячи його словам, дивилися на пiлота.

– "Срiбна шишка"?! – повторили вони в один голос. – Готовий до польоту? I куди?

– На Тандадрику, – почулася вiдповiдь iз корабля.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI

Iграшки обступили схiдцi i занепокоєно дивилися на пiлота, який стояв у дверях корабля. Лише Ейнора залишилася сидiти бiля вогнища.

– Що це за Тандадрика? I де вона є? – задав Кадриль запитання, яке всiх турбувало.

– Де вона – не можу точно сказати, я сам там не був, – спокiйно вiдповiв пiлот Менес. – Одначе система управлiння корабля запрограмована на подорож до планети, яка називається Тандадрика. В iнструкцiї написано, що Тандадрика – це батькiвщина всiх iгор, планета iграшок.

– Батькiвщина iгор?! – знову всi повторили в один голос. – Планета iграшок?!

– Скажiть, – повернула до пiлота заплющенi очi Ейнора, – чи в Тандадрицi є лiкарнi i майстернi для iграшок?

– Повиннi бути, – вiдповiв пiлот Менес. – Не можуть не бути.

– Не можуть не бути! – повторила Ейнора. – Повиннi бути, i я знову розплющу очi... Знову розчешу довгi шовковi коси... Мене любитимуть i носитимуть на руках...

– Далека подорож не буває без пригод i небезпек, – замрiяно сказав зайчик. – Хотiв би я нiчого не злякатися, хотiв би перемогти сильнiших за себе, хотiв би скрiзь бути першим... Скажiть, – запитав вiн у пiлота, – чи в дорозi може трапитися що-небудь надзвичайне?

– Аякже! – вiдповiв пiлот. – Навiть подорож на смiтник принесла нам стiльки несподiванок, то що вже говорити про полiт через незнанi безкраї простори космосу!

– То... чого ми чекаємо? – нетерпляче ворухнув вухом Кадриль. – Мерщiй у корабель, i – вперед!

– Стривай, стривай! – охолодила його запал Легарiя. – Якщо подорож має бути небезпечною i ризикованою, то чи варто в неї вирушати? Ми повиннi дивитися тверезо: маршрут невiдомий, пiлот неквалiфiкований, нас може спостигти страшна катастрофа!.. Тiльки ви не подумайте, що я боягузка i не хочу побувати на Тандадрицi: менi теж було б не зайвим вилiкувати бородавку i придбати нову сумку, в якiй були б цiннi i життєво необхiднi речi. Одначе я повторюю: треба дивитися тверезо, нiхто не знає, що на нас там чекає.

– А що на нас чекає тут? – гордо вiдкинула голову Ейнора. – Кому ми тут потрiбнi? Всiх нас викинули... тобто вас викинули, а мене, втiкачку, поранено й пограбовано. Чого нам тут залишатися? Де нам подiтися? Вiчно ховатися i тремтiти вiд страху?.. Досить! Я їду, хай буде, що буде!

– Побачите, усе закiнчиться щасливо, – почав запевняти Китичка. – Я бачив багато картинок у книжках, де писалося про небезпечнi подорожi iграшок, але нi разу не бачив нещасливої картинки в кiнцi книги, вiрнiше в кiнцi подорожi.

– Хоч я найтовщий i найнезграбнiший за всiх, а до того ще й кривий, прогримiв пiнгвiн Твiнас, – але пiдiймаю обидва крила тiльки за подорож! Несподiванки, якi на нас чекають, можуть бути i добрими несподiванками... А якщо в путi виникнуть головоломки, покладiться на мою люльку. Що буде – те буде, будемо викручуватися. А може, нарештi... нарештi... може, на батькiвщинi iграшок я попаду на дрейфуючий айсберг, – малесенькi, з макове зерно очицi Твiнаса дивилися в темряву лiсу, немов бачили там трiскучi гори криги, оточенi безкраїми водами, – зустрiнуся зi своїми синiми двоюрiдними братами, iмператорськими пiнгвiнами, i... i... – замрiявся, а може, задрiмав Твiнас.

– Тiльки менi ще не прийшло в голову, чого б я хотiв на Тандадрицi, зiтхнув Китичка, – а коли б прийшло, то я хотiв би таких забав, яких ще нiколи не мав, таких фейєрверкiв, яких не бачив, таких видовищ, яких на жоднiй картинцi не побачиш...

– Дивись, який ненаситний! – здивувалася жаба. – А менi потрiбно зовсiм мало, лише мiнiмум: щоб позбутися бородавки i придбати ще одну сумку, повну життєво необхiдних речей...

– Повторюю: корабель готовий до польоту, – сказав пiлот Менес. – Хто хоче – летить, хто не хоче летiти – зостається. Крiсел чотири, а вас п'ятеро.

ХТО П'ЯТИЙ

– Чули? – дiяльно оглядiлася Легарiя. – Ми повиннi не гаючись органiзуватися в подорож. Крiсел лише чотири, отож хтось iз нас змушений буде залишитися. Може, знайдеться доброволець?

– Звичайно! – бадьоро вiдiзвався зайчик Кадриль.

– Друже, – скам'янiв Китичка, – невже ти... ти...

– Чому я? – вiд подиву Кадриль аж рота роззявив. – Я маю на увазi добровольця, котрий сказав, що на подорож треба дивитися тверезо, бо пiлот некваквакваквалiфiкований...

– Кi-кi-кi... – аж за живiт схопився Китичка.

– ...i може трапитись страшна катастрофа. Цей доброволець, звичайно, i зостанеться.

– Ви мене неправильно зрозумiли, – виправдовувалась Легарiя. – Я пропонувала iншим тверезо подумати, чи варто вирушати в подорож, а сама я анiтрiшечки не вагаюся.

– Оце тобi... – заклiпав очима зайчик.

– Я мушу вирушати в подорож уже тому, що хоч один пасажир повинен мати тверезий розум i бути досвiдченим органiзатором, щоб пiд час катастрофи органiзувати колектив i пiдтримати дисциплiну!

– Краще не придумаєш... – знову заклiпав очима зайчик.

– I тому, – на весь свiй зрiст випросталась Легарiя, – пропоную обрати начальника, який i вирiшить, хто буде тим п'ятим... Гадаю, ви добре знаєте, що начальник повинен мати тверезий розум, бути досвiдченим органiзатором...

– ...смiливим, самовiдданим, дружелюбним, – пiдхопила Ейнора, незажерливим.

Легарiя скромно кивнула головою.

– Тому, – кiнчила Ейнора, – пропоную обрати начальником Кадриля.

– I... i менi таке прийшло в голову! – прояснiв Китичка.

– Кадриля? – Легарiя аж пiдвелася. – Оцього гарячку? Плигуна неприборканого? Вiтрогона? Начальником? У нього ще вуса не встигли вирости, – показала жаба на половину вуса Кадриля.

– От i встигли, от i встигли, тiльки бульдог Гог вирвав! – заступився за друга Китичка. – I вiн не вiтрогон, а господар всього цього вогнища! А обзиватися недобре.

– Хай буде начальником Кадриль! – повторила Ейнора. – Я перша пiдiймаю за нього рукавичку!

Легарiя кинула тiльки погляд на пiдняту рукавичку, i очi в неї якось дивно блиснули. Вона стала навшпиньки i почала копатися в сумцi, поки не витягла заношений чохол для окулярiв. Вiдкрила його, подивилася всередину, знову закрила i, пiдiйшовши до Ейнори, щось зашепотiла їй на вухо. Лялька здригнулася, зблiдла, вiї в неї часто затрiпотiли.

– Не барiться, – пiдганяв пiлот Менес, стоячи в дверях корабля.

– Друже, будь начальником, – пiдбадьорив Китичка Кадриля. – Дивись, ми всi за тебе.

– Чому всi? – здивувалася Легарiя. – Адже я проти.

– Я... теж... я передумала... – винувато похнюпивши голову, прошепотiла Ейнора. – Зараз я розумiю, що начальник не може бути гарячкою. У начальника повинен бути обов'язково тверезий розум... органiзаторськi здiбностi...

Не знаючи, що й подумати, Китичка з Кадрилем тiльки слухали, що говорить Ейнора, а Твiнас почав смоктати люльку, щоб розгадати нову головоломку.

– ...i тому... голосую за Легарiю, – кiнчила Ейнора i похнюпила голову до самих колiн.

– Дякую за довiр'я, – подякувала їй жаба. – Я не сумнiвалася, що тверезий погляд вiзьме гору. Твiнас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тодi я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довiр'я, постараюся виправдати його. I якщо пiлот наказує не затримуватись...

– Який там iз мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий i кривуватий, – пiдвiвся з кубика Твiнас.

– Але ж ти вмiєш розв'язувати всiлякi головоломки, – насмiшкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярiв назад у сумку. – Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.

– Та вона ж слiпа! – вигукнув зайчик.

– А що кому до того, що я слiпа! – гордо пiдвела голову Ейнора й ще гордовитiше скинула з голови шарфик. – Яка є, така!.. Але не з тiєї самої купи, мене не викинули!

– Так, так, – пiдтримала її начальниця Легарiя. – Та якщо виникли протирiччя, то я можу обiйтися i без заступника, хай уже ця тяжка й вiдповiдальна ноша буде на моїх iндивiдуальних плечах. – Вона трохи згорбилася. – А тепер ми повиннi негайно вирiшити, хто буде п'ятим.

Пiсля цих слiв бiля вогнища запала мертва тиша. Навiть дрова перестали потрiскувати. Кожне вiдчуло, що зараз вирiшується його доля. Той, хто залишиться – залишиться один як палець у цьому чужому лiсi, пiд цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпецi, немов трiска в морi... Твiнас i Ейнора, можливо, вже жалкували, що вiдмовилися бути заступниками начальницi Легарiї: а що як вона образилася i когось iз них покине тут?

Не хвилювалася тiльки начальниця Легарiя – вона навiть тiшилася з цiєї тривожної тишi очiкування; i щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пiрнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сiрого сукна, вiд чого стала набагато суворiшою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє мiсце.

Ще яку хвилю повтiшавшись загальним збентеженням, вона заговорила:

– Отже, ми повиннi негайно вирiшити, хто п'ятий. Моя офiцiйна думка така: залишитися повинен Кадриль.

Зайчик на iнше рiшення i не сподiвався, тож вiн тiльки вухом махнув.

– Чо... чому Кадриль? За що Кадриль? – розхвилювавшись, пiдвiвся Китичка. – Це... несправедливо i жорстоко.

– А зараз упевнимося, чи несправедливо, – сказала начальниця. – Як уже ви чули вiд пiлота, на Тандадрицi є лiкарня i майстерня для iграшок. Отже, летiти повиннi тi, кому найбiльше потрiбен ремонт i лiкування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора слiпа, Твiнас без ступнi, Китичка без нiздрi i хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха i трохи вуса... теж менi iнвалiд!

– А хутро в нього хiба не розiрване? Шпилькою не зашпилене? – не здавався Китичка.

– Невелика бiда, – тiльки лапою махнула жаба. – Кiнчаймо дискусiї – i в путь.

– Пробачте, але менi при... прийшло в голову... – розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, – при... прийшло в голову, що коли повинен зостатися най... найздоровiший, то най... найздоровiша тут ви сама.

– Це я? – не повiрила своїм вухам жаба.

– Так, ви... Ве... велика бiда та ваша бородавка.

– Щоб тобi язик усох! – не на жарт розсердилася жаба. – Полюбуйтеся всi. Полюбуйтеся.

Вона повернулася спиною i стягла з неї сiрий клапоть; посерединi спини стирчала наче якась скiпка.

– Ось, – пояснила начальниця, опускаючи клапоть, – застряв зуб пацюка. Та вiн мене ледь не перекусив навпiл, коли я органiзувала повстання iграшок проти його сваволi. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнiв щодо моєї бiографiї...

– Наполегливо прошу заходити в корабель! – знову пролунав чiткий вимогливий голос пiлота.

Всi рушили до корабля, тiльки Кадриль залишився на мiсцi, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снiгу.

– Пi... пiдождiть! – зупинив усiх Китичка. – Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за... залишуся я.

– Друже, – зашепотiв Кадриль, не пiдiймаючи голови, – не треба...

– Нi, треба! – стояв на своєму песик. – Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не вiн, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звiв усiх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди принiс, шарфик i шапку тобi вiддав...

Ейнора нiчого не сказала, тiльки вiї у неї дрiбно-дрiбно затремтiли.

– Тут... тут нiчого не було б, якби не Кадриль, – нi космiчного корабля, нi пiлота, нi нас! Вiн першим повинен летiти i полетить, а я зостаюся, я до... доброволець!

– Китичко, друже, – випрямився Кадриль i вiд хвилювання вдарив лапою себе у груди, вiрнiше, по тому мiсцю, де була таємна кишенька, – нiзащо на свiтi не дозволю тобi залишитися! Тобi бiльше потрiбнi лiкарня i майстерня!

– Залишишся ти, залишусь i я! – сказав Китичка i так мiцно зцiпив мордочку, що квасолинка-нiздря ледь не трiснула навпiл.

– Та як це так! – прогув товстий Твiнас. – Може, знайдемо якийсь вихiд?

– Нема коли, – сказала начальниця. – Якщо вони такi нерозлучнi, то хай залишаються обидва. А ми бiльше затримуватись не можемо. В корабель! – Вона схопила сумку й зiбралася тягти її до схiдцiв.

Пiнгвiн Твiнас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку i незграбно пришкутильгав до жаби.

– Шановна начальнице, – сказав вiн, – ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте пiднести сумку.

– О, – приємно здивувалася Легарiя, – оце справжнiй джентльмен!

– Китичко, – сказав Кадриль друговi, – послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тiльки себе, а й мене.

– Тебе? – здивувався песик. – Що ти говориш, друже!

– Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти iз Тандадрики чудовi вуса i нове вухо.

– Менi... навiть у голову не прийшло, що...

Тут їхню розмову перепинила сумка Легарiї, яка налетiла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика вiдкинуло аж пiд гiлку ялинки – пiд ту саму, на якiй висiла цукерка i пiр'їнка сойки.

– Благаю пробачення, – пришкутильгав пiнгвiн до збитого з нiг Кадриля. – Це все тому, що я кривий i незграбний.

Незграбно зiгнувшись, вiн ще щось промимрив i, залишивши сумку пiд гiлкою, що сягала схiдцiв у "Срiбну шишку", поспiшив зустрiти Ейнору з Легарiєю. Китичка все ще вагався.

– Їдь, Китичко, i бiльше нi слова! – вигукнув iз-пiд гiлки Кадриль. Не пiдходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нiчого нi чути, нi говорити! Щезнiть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!

– Ну й чудово, – похвалила його Легарiя, – тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй – твiй друг чекає на новi вуса.

– Зупинiться! – загородив їм дорогу Твiнас, повертаючись вiд корабля. – Я пригадав важливу рiч. Щоб подорож була щаслива, ми повиннi хоч хвилинку посидiти i помовчати. Хiба не так, вельмишановна начальнице?

– I знову гаємо час, – хотiла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: – Посидьмо, але недовго.

Твiнас повернувся до кубика, за ним знехотя пiшла й Легарiя. Всi зайняли свої мiсця i зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрiбнi клопоти, суперечки, всi думали про те невiдоме, що на них чекало, про подорож по всiяному зорями небу, про землю, на яку, може, нiколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якiй зазнали стiльки радощiв i кривд, любовi i байдужостi... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькi очi Твiнаса розплющилися, скiльки могли, щоб надивитися на осяяний мiсячним свiтлом снiг, Ейнора мiцно-мiцно зiмкнула повiки, у Легарiї затряслося пiдборiддя. Навiть пiлот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирiв, не насмiлився перервати урочисту мить; навiть вiн сам сiв на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усiма, а в його здоровенних окулярах вiдбилося по мiсяцю.

– Вставаймо, – звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.

– I знову хаос! – скривилася жаба.

– Благаю пробачити! – винувато опустив додолу очицi Твiнас. – Я такий гладкий, незграбний та кривий... – З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.

– А це що? – не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. – Геть у корабель!

А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.

– Друже, – покликав вiн глухим вiд туги голосом. – Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!

Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.

– Друже, – схлипнув убитий горем песик, – ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...

I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус – немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:

– Кiкiлiс!

– Залазь нарештi, – пiдiгнала Китичку начальниця. – Не затримуй мене.

– А чому ви самi не залазите? – наївно запитав песик.

– Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.

Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

ЛIТАЮЧА СУМКА

– Чи всi приготувалися до подорожi? – пролунав iз гучномовця голос пiлота.

– Всi, всi, – вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.

– Чи всi прив'язали захисний пояс?

– Всi, всi.

– Рахую, – попередив пiлот Менес. – Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...

– ...п'ять... чотири... – пiдхопили пасажири, – три... два... один!

Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.

– Вже! – вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...

А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.

– Що це за хаос? – забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.

– Не хвилюйтесь, – долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.

– Менi прийшло в голову, – сказав вiн голосно, не стерпiвши, – прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!

– Не мели чого не слiд, – вiдрiзала начальниця. – По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.

– Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо... – Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...

– Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, – гнiвно сказала начальниця. Фе!

Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi – шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi – цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.

– Що це за хаос? – жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими "хмаринками" витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.

– Друже, – вiд радостi ледь не завив Китичка, – iди сюди в моє крiсло! Ура!!!

– В зв'язку з цим, – прогудiв старий сищик, – злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!

– Зараз! – вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.

– Подай i шарфика, – звелiла начальниця. – Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?

– Чайника, – промимрив зайчик, – дiрявого...

– Чайнику! – схопилася за голову начальниця. – Чудового залiзного чайника! Може, я недочула? Повтори!

– З дiркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

– Кажу, – суворо повторила начальниця, – кари ти не минеш.

– Ну який би вiн був заєць, коли б не помандрував зайцем? – миролюбно прогудiв Твiнас.

Кадриль з вдячнiстю принiс люльку, i пiнгвiн йому щось прошепотiв на вухо; потiм вiн подав рукавичку Ейнорi – ця вже була зiбралась усмiхнутися, але тiльки гордо кивнула головою; потiм вiн почав збирати клаптики i запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарiї i прив'язав ручку до нiжки її крiсла.

– Друже, – нетерпляче говорив Китичка, – лiзь сюди пiд мiй захисний пояс, я вже його вiдпустив, i ми обидва чудово помiстимося.

I – нарештi! – Кадриль склав обидвi лапки у себе над головою i так ними гребнув, що вiдразу опинився бiля крiсла Китички, прошмигнув пiд захисний пояс i умостився бiля песика.

– Коли б я знав, – захлинаючись вiд радостi, обняв його Китичка. – О коли б я знав!

– А Твiнас знав, – потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотiв йому у саме вухо Кадриль.

– Звiдки вiн знав? – здивувався Китичка.

– Iз вуса. Розумiєш, я його вистромив iз-пiд гiлки другим кiнцем: товстим кiнцем уперед.

– Менi, – захитав головою песик, – нiколи i в голову не прийшло б. Зате що менi зараз прийшло! Адже Твiнас збив тебе сумкою з нiг, щоб...

– Тшш! Не видаймо його! – швиденько урвав розмову зайчик.

– Пробач, – ледь чутно зашепотiв песик.

– А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповiтне слово?

– Як не чув. Тiльки... я сам уже був сказав.

– Що ти кажеш! Справдi? Оце тобi!

– Як я мiг не вимовити, якщо менi було так скрутно, що вже гiрше i не могло бути! I ти послухай: ледь я встиг промовити "Кi-кi-лiс!" – i тут чую, як Твiнас велить усiм посидiти i почекати...

– А потiм ще вiн штабель перевернув... лише зараз менi дiйшло... кi-кi...

– Зате тодi нiхто не почув, коли я чайника кинув...

– Ну й Твiнас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

I обоє друзiв узялися за лапки, вiд щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бiк – так самiсiнько, як бiля вогнища в шапцi. I в такт їм шелестiла коробочка сiрникiв у таємнiй кишеньцi, тобто в сховищi скарбiв.

– Ой! – схопився Китичка. – Ледь з голови не випало, що я не всю пiсеньку заспiвав!

– I я про це саме подумав! – Навiть пiдскочив пiд поясом зайчик.

– Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

– Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи нiхто їх не слухає, тихенько вiдкашлявся i притулив свою квасолинку-нiздрю до єдиного вуха свого друга:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс,

У всьому i всiх вiн зневiривсь.

Лиш раз присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь?

I слухав...

Раптом корабель задрижав вiд оглушливого гуркоту. Потiм вiн похилився набiк, а в салон, пробивши в стiнi дiрку, зi свистом улетiв чорнуватий камiнець. Усе перемiшалося, переплуталось, а дiрка, наче вир у рiчцi, стала втягувати в себе всi речi й повiтря. Пасажири почали задихатися. Першим у дiрку вилетiв той самий чорнуватий камiнець, услiд за ним потяглася сумка Легарiї, а потiм та ж невидима сила почала виривати iз-пiд поясiв пасажирiв i спрямовувати до дiрки.

– Оце тобi! – першим отямився Кадриль.

Вiн сам вилiз iз-пiд пояса й кинувся до дiрки, що в ту ж мить втягла його спину i хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, i смертельна небезпека минула, корабель помалу вирiвнявся, знову вступила в дiю система постачання повiтря – пiлот Менес не втратив самовладання i не випустив з руки пульта управлiння.

Пiд час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'яттi i загальному переполосi нiхто не помiтив: коли корабель перехилився набiк, Ейнора стукнулась потилицею об стiну, голова її затряслася, повiки засiпалися i... очi розплющилися! Видно, удар щось зрушив i поставив на мiсце. Лялька ладна була кричати вiд радостi, подiлитися з усiма своїм щастям, але її радiсть одразу й розвiялась вiд несподiваної думки: "Зараз усi побачать, що я брехала, побачать, що в мене очi не блакитнi, а коричневi, як... як... ялинковi шишки!.. А коли Легарiя викаже ще одну мою таємницю, тодi... тодi... Краще було б менi згорiти на смiтнику!" Крiзь напiвопущенi вiї Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи нiхто не помiтив, коли вона розплющила очi, i, впевнившись, що пасажири заклопотанi важливiшими турботами, полегшено зiтхнула.

– Гинемо! – заверещала Легарiя. – Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усiм кiнець! Катастрофа!

– Нiчого не розумiю, – прогув Твiнас, – я був задрiмав... де моя люлька?

– Ось, – вiдiзвався Кадриль, жива латка, – ось я її перехопив бiля самої дiрки!

– Друже, – хвилювався Китичка, – чи ти не вилетиш надвiр?

– Якось протримаюся, – зцiпив зуби зайчик.

– Корабель падає... я вiдчуваю... – репетувала Легарiя. – Непоправна катастрофа! Казала! Кiнець! Фiнал!

– Увага! – пролунав, як завжди, спокiйний голос пiлота. – Метеорит, уламок невiдомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усi системи в лiтаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Мiцнiше затягнiть захиснi пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дiрку, виношу подяку.

Хвилювання вщухло, пасажири знову повсiдалися якнайзручнiше, тiльки Китичка не мiг усидiти на мiсцi.

– Друже, – знову запитав песик, – чи дуже тобi скрутно?

– Скрутно, – зiзнався Кадриль, – одначе не так, щоб треба було вимовити... знаєш що.

– Знаю, – серйозно кивнув головою песик i спробував уявити собi, як iзнадвору має тепер вигляд їхнiй космiчний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смiшна, що у песика мимоволi вихопилося кихкотiння.

– Кi-кi... – кiкнув вiн, засоромившись. – О мiй друже, пусти тепер мене на своє мiсце.

Кадриль, не сказавши нi слова, тiльки замотав головою.

– Адже, – не вгамовувався Китичка, – менi буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвiст.

– Знаю, – вiдповiла жива латка, – все одно я нiкуди не зрушу з мiсця, бо маю спокутувати свою провину, – бо ж таємно влiз у корабель.

– О, це вже твереза мова, – задоволене озвалася начальниця. – Чого доброго, я зменшу тобi покарання, хоча повнiстю ти його не уникнеш.

– Ви... – хотiла щось сказати начальницi Ейнора, але вмовкла i тiльки головою крутнула.

– Цiкаво, – загув Твiнас, – чим усе закiнчилося б, якби пiд час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомiсть був життєво необхiдний чайник?

– Чайник, – пирхнула начальниця, – ще краще заткнув би дiрку.