Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Ох! – зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки – ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає – це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" – нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.

Сам вiдгадав загадку квiтки,

Загадку квiтки сам я вiдгадав,

Квiтки сам я вiдгадав загадку,

Загадку, загадку сам, сам, сам!

КЛУБОК НИТОК

Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.

Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло – чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" – суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне – але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" – здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки – можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання – крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" – здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що – нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде – те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, – подумав зайчик, роздивляючись навкруги, – тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього – крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями – найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...

ТРИВОГА У ВАЗI

Темно-зеленi сутiнки потроху стали прояснятися; квiтки навкруги вази так i лежали вiнком, а тi двi, що на сторожi, теж зiмкнули пелюстки i схилили стебла. Та й що було сторожити: iграшки у вазi не рухалися, нi звуку не промовляли, а по цей бiк i по той бiк пагорбiв – анi шелесь. Пара королiвських лiлiй за далекою горою теж стояла, зiмкнувши бiлi як снiг квiтки.

– Ай! – раптом схопилася за щоку Легарiя. Щось незрозумiле струснуло з неї зацiпенiння, i вона вже й пащу роззявила, щоб закричати, та Менес рукою в рукавичцi затулив її.

– Тихiше, – попередив її пiлот. – Що трапилось?

Перш нiж вiдповiсти, жаба повинна була виплюнути щось iз рота...

– Хтось менi дав по щелепi, – забiдкалася жаба. – Просто в бородавку.

У вазi заворушилися ледь живi iграшки.

– Чого доброго, – занепокоєно роззиралася навкруги начальниця, квiтки-хижаки почали з нами розправлятися.

– Тихiше, – знову застерiг Менес. – Квiтки спокiйно собi дрiмають. Це не вони тебе вдарили.

– Щока пече вогнем, – зашипiла Легарiя. – Ще вiдкриється iнфекцiйна рана.

Тут розплющив свої очицi Твiнас i потихеньку прогудiв:

– Це може бути знак. Подивiться, чи немає пiд вазою камiнчика.

– Є, – пiдтвердив Менес, – камiнчик лежить.

– Менi прийшло в голову, – заворушився Китичка, – прийшло в голову, що десь тут недалеко мiй друг.

– Якщо так, – зашепотiв Твiнас, – то вiн знову подасть нам знак.

I справдi: на них знову щось летiло.

– Ловiть! – швиденько прошепотiв пiлот.

– Зловила! – вигукнула Ейнора, та пiлот i їй затулив рукою в рукавичцi рота, щоб не кричала.

– Не розбудiть квiток. Тепер скажiть, що ви зловили?

– Я, – мiцно стиснула повiки Ейнора, – не зловила, а менi впало в руки. Я навiть не знаю, що воно таке.

– Це ж, – вихопила те щось Легарiя в Ейнори з рук, – ножик. Вiн прив'язаний до кiнця нитки.

– I не до кiнця нитки, а до нитки з клубочка, – жваво вмiшався Китичка, – я знаю! I ножик, i клубочок iз нашої з Кадрилем спiльної ки... Вiн замалим не вiдкусив язика. – Кi-кi-кi... кхи!

– Навiть у такiй ситуацiї той кхи-кхи не може бути серйозним, страшенно розгнiвалася начальниця.

– Я не можу не кiкiкати, якщо мiй друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

– Цiкаво, – блиснув очицями товстий сищик, – що клубочок залишився у Кадриля.

– Ой, – занепокоїлась Легарiя, – щось тягне з лапи ножика!

– Думаю, – прогудiв Твiнас, – Кадриль сiпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку вiдв'язали i повернули її назад.

– Хiба я не казав, – аж задихався вiд радостi Китичка, – хiба я не казав, що мiй друг на волi й обов'язково щось та придумає! Ось вам i безвусий хаос...

Нiхто Китички не слухав: усi чекали, поки Легарiя одв'яже нитку вiд ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, вiдв'язати нiяк не могла.

– Дайте Ейнорi, – порадив Твiнас.

Немов зачарований, дивився вiн на нiжнi пальчики Ейнори, якi швидко i спритно розплутали вузол, i на серце йому знову накотилася хвиля нiжностi. Нi, великий сищик нiяк не мiг збагнути, що з ним дiється, i, мабуть, навiть з тисячею люльок йому не вдалося б вiдгадати цю загадку.

А вiдв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла мiж квiтками назад до пагорбiв.

– Ось побачите, – зашепотiв песик, – мiй друг ще що-небудь нам пришле!

– Наказую всiм бути пильними, – звелiла Легарiя, схаменувшись, що й у вазi теж треба керувати.

– Чую, – шепнула Ейнора, – щось летить.

Так: на них летiло щось бiле, довгасте – неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всi полоненi одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квiток-сторожi.

Полоненi аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не трiснула вiд досади:

– Я ж казала, той гарячка тiльки занапастить нас!

Квiтка-сторож пiдняла дзьоба i повернулася в бiк вази, сполохано ворушачи маточками. Iграшки боялися навiть дихнути; бiла посилка теж лежала i не ворушилася – виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою i перев'язана на кiнцi ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кiнчик одинокого вуха.

Нiчого пiдозрiлого не вiдчувши, квiтка-сторож знову зiмкнула пелюстки й опустила цвiт; скручена пелюстка, яку тягло на нитцi, немов жива поповзла назад до горбка.

Полоненi очам своїм не вiрили: хоч пелюстка перелiзла через квiтку-сторожа, але й не поворухнулася!

– Нiяк я не розумiю, – прогудiв Твiнас, – для чого вiн шле нам ту пелюстку. Ножика – я розумiю, ним ми повиннi перерiзати шнурок, а навiщо пелюстка...

– Мiй друг даремно не кидав би! – сказав Китичка i, покосившись на Легарiю, додав: – А прiзвиська вигадувати все одно недобре!

– Шш! – зашипiла на нього начальниця: пелюстка знову летiла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твiнасу. Ейнорi знову дали вiдв'язати нитку, i трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що вiн там надумає пiдкинути? Ой, дивiться, вже летить блакитна грудочка – ляп! – в саму гущу полонених. Як нiколи пригодилися Кадрилю тi нiчнi вправи метання ручної стрiли у цiль! Але... що ж це? На цей раз вiн метнув звичайнiсiньку грудочку глини, а кiнець нитки так був у неї влiплений i вмотаний, що її нiяк не вдавалося одв'язати.

– Я гадаю, – проказав Твiнас, дивлячись з нiжнiстю, як марно стараються пальчики Ейнори, – гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, вiн хоче, щоб нитка тут i залишилась.

– I як це вам прийшло в голову, – здивувався песик, – навiть i без люльки!

– Давайте почекаємо, – запропонував Твiнас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!! – Почекаємо, чи сiпне нитку назад, чи нi, i тодi будемо знати.

Вони чекали довго – за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повiльно, i квiтки, не передчуваючи нiчого лихого, куняли собi й далi, опустивши дзьоби. Нитка була на мiсцi, а кiнчик вуха зник за пагорбами.

– До роботи! – подала команду жаба. Вона встигла вiдiрвати од накидки вузенький клаптик i . зав'язала ним свою бородавку. – Хоча я дуже скалiчена, але братимуся за керiвництво. Може, є добровольцi перерiзати шнурок?

– Я, – коротко сказав пiлот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полоненi, хоч i були змученi, натерпiлись горя, а знайшли в собi сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

– А все-таки навiщо вiн прислав нам зiв'ялу пелюстку? – не переставав морочити собi голову Твiнас. – I як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?

– Було б про що думати! – з насмiшкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала. – Хоч я i не бачила пелюстки, а менi ясно, що, закутавшись у неї, можна непомiтно прошмигнути повз квiтки.

Коли б у Твiнаса була люлька, то вона випала б iз його дзьоба просто на землю – так ошелешила його Ейнорина прозiрливiсть. Навiть Менес перестав рiзати шнурка й повернув окуляри до ляльки.

– Ви iнколи вбачаєте суть, – повiльно вимовляючи слова, вiн чи то хвалив, чи то погрожував ляльцi.

У Ейнори затремтiли вiї, немов у зловленого метелика крильця.

– О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, нiж ми всi! – захоплено прошепотiв Китичка. – Менi нiколи-нiколи таке i в голову не прийшло б!

Легарiя, самолюбство якої страждало вiд такого успiху Ейнори, зi злостi напала на Китичку:

– Доки ти будеш теревенi правити?

– Поки ви будете тверезо дивитися! – вiдрiзала за Китичку Ейнора.

– Що? Ти смiєш глумитися з мене, з начальницi?! – повернула до Ейнори Легарiя обв'язану щоку. – Ану ж повтори, що ти сказала, ти, принцеса iз скляної гори!

– Я... лише... – покiрно промимрила Ейнора, – я хотiла похвалити, що ви вмiєте на все найтверезiше за всiх дивитися.

– Я не вiрю тобi, – сказала Легарiя. – Негайно при всiх проси у мене пробачення, або...

– Пробачте... дуже... – прошепотiла Ейнора i так смикала рукавичку, що, здавалося, розiрве її навпiл.

Весь цей час за нею стежили маленькi, з макове зернятко очицi Твiнаса; особливо пильно вiн дивився на рукавичку, яку Ейнора без упину м'яла... I якщо загадку пелюстки вiдгадала Ейнора, то вiн зараз вiдгадав загадку самої Ейнори, вiрнiше, загадку її рукавички, загадку її покiрностi Легарiї. I, що найголовнiше, вiдгадав без люльки!

ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI

Успiшно вiдiславши товаришам усе потрiбне, щоб звiльнитися, зайчик вiдчув неспокiй за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кiнець, залишений у товаришiв, не обiрвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги – було б добре знайти ще одну опалу пелюстку i пiд нею сховатися вiд злих квiток. На жаль, нiде нiчого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, i до нього вже пiдкрадалася одна квiтка, жадiбно роззявивши свого дзьоба. Зайчиковi нiчого iншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут вiн почекає, поки товаришi перерiжуть той шнурок, що їх обв'язує, i доберуться до "Срiбної шишки". Тiльки чи вони здогадаються, що треба прикритися тiєю зiв'ялою пелюсткою, чи зрозумiють, навiщо її прислано? Чи вiзьмуть вони на корабель нитку, чи прикрiплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але тодi квiтки ошалiють з лютi i план визволення кiнчиться провалом...

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини i ще жеврiв. I цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темрявi. Найголовнiше вiдчути, коли сiпне нитка i почне розмотуватись клубочок у таємнiй кишеньцi. "Друже мiй Китичко, – подумки говорив Кадриль песиковi, – хоч би тобi прийшло в голову прив'язати кiнець нитки до корабля! Iнакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель i злетiти, вони за нитку пiдняли б i його – в мiцностi нитки вiн не сумнiвався... Коли б вiн хоч мiг iз-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навiть це неможливе, лишається тiльки чекати, чекати, чекати – нiчого не знаючи i не бачачи. Вiн вiдчував себе страшно стомленим, пiсля того плавання по водi вiн навiть лапи свої не встиг обсушити i нi хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стiну: хоч зараз легше зiтхне. Його вже не лякали пiдземна темрява i безупинне тукання: адже нiчого лихого не сталося, коли вiн ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче нiхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очi, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибинi пiдземелля блиснуло свiтло – непривiтне, срiбно-синє. Тукання ставало все гучнiше й гучнiше – немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвiр, але, пригадавши хижу квiтку, перемiг себе i залишився на мiсцi. Нi, нiчого не трапилося – тiльки свiтло й тукання. Тепер його охопила цiкавiсть; наставивши вухо, пiдозрiло поводячи половиною вуса, вiн обережно подався до мiсця, звiдки линуло свiтло, а за ним слiдом тяглася нитка – єдине, що з'єднувало його з товаришами. Вiн iшов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований свiтлом i туканням; ось-ось уже видно: iз стелi звисали неначе крижанi бурульки чи кришталевi труби, iз них i розливалося свiтло й тукання.

– Хто ти? – пролунав звiдти суворий голос.

"Оце так! – аж не повiрив своєму вуху Кадриль. – Труби говорять!"

– Питаю: хто ти? – гучнiше повторив голос.

– Я?

– Так, ти.

– Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.

– Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, – хором повторили тоненькi голоски.

– Гаразд, – похвалив грiзний голос. – Що в тебе є?

– Що в мене є? – знiтився Кадриль. – Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток. – Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!

– Ниток... ниток... – повторили голоски.

– Як тебе звати? – промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" – подумав зайчик i швиденько сказав:

– Мене називають Гарячкою.

– Гарячка... гарячка... гарячка... – пiдхопили голоси.

"Ну й ляпнув – мов справжня гарячка!" – вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

– Розпочати! – наказав грiзний голос.

Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!

– Оце... тобi! – плеснув лапами Кадриль.

– Гарячка не пiдходить! – промовив грiзний голос, i все вщухло. – Кажи правду: як твоє iм'я?

– Кадриль, – зiзнався зайчик.

– Розпочати! – почувся наказ.

Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.

Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля – пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.

Вони очiкувально дивились на балкон у залi, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось вiн пiдняв руку, заграла весела музика, i пари пiшли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бiгли одна за одною; дами грацiозно здiймали руки i з холодною вишуканiстю посмiхалися до своїх кавалерiв. Одна з танцюристок посмiхнулася до Кадриля, бо й вiн сам уже танцював i вибивав блискучими лаковими черевиками, у новiсiнькому фрацi, мережанiй на грудях сорочцi – танцює так, неначе вiн до цього тiльки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" – сказав би Твiнас, бачачи, як зайчик грацiозно бере даму за ручку в рукавичцi i знову її вiдпускає, бере, вiдпускає... А як ще дужче здивувався б Твiнас, якби побачив, що дама – Ейнора: з опущеними густими вiями, гордо пiднятою головою i букетиком незабудок бiля декольте бальної сукнi.

– Ейноро, це ти? – здивовано запитав Кадриль.

– Ейноро, це ти? – запитали у своїх дам усi кавалери.

Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи – зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса – i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку – i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне – наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса – знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, – аж голова запаморочилася.

– Кадрилю, – в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. – Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

– ...танцювати... танцювати... танцювати... – повторюють голоски.

– ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.

– ...володарями... володарями... володарями... – вторять голоски.

– ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! – закiнчує голос.

Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.

– О як менi боляче... – раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.

– Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном – старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

– А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... – говорить голос.

– ...таємницю... таємницю... таємницю...

– Так, – Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, – я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!

– ...сам... сам... сам... – тепер i йому почали вторити голоски.

– Я не можу не стогнати, коли менi так болить, – зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

– Ти допоможеш нам перемогти квiти, – каже голос, – i квiти знову стануть нашими iграшками!

– ...iграшками... iграшками... iграшками...

– Але, – вигукує Кадриль, – я ж сам iграшка!

– Iграшка?! – немов дивується чи не дивується голос. – Якщо ти iграшка, то граймося далi.

– ...граймося далi...

I Кадриль знову танцює, вiн не може не танцювати – немов чужа сила носить його по всiй здоровеннiй залi, i хороше йому, i легко, як нiколи...

Ах, якби цей танок тривав вiчно, щоб вiн нiколи, нiколи, нiколи не кiнчався...

I раптом голос, голос Китички, викрикнув iз гвоздики:

– Кiкiлiс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, срiблястi сяючi трубочки... Кадриль опинився на тому самому мiсцi, недалеко вiд виходу iз пiдземелля, в темрявi; кiнчик смолоскипа вже потух. Тiльки через вхiд вливалося ясно-зелене свiтло. А iз кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи iз кишеньки клубочок.

ПОГОНЯ

Кадриль, мов корок, вилетiв iз пiдземелля надвiр. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленiстю iншi, квiтки повертають до них свiй розпущений цвiт. За далеким пагорбом аж до сяйва бiлiє пара королiвських лiлей... "Невже я так довго пробув у пiдземеллi?! – аж не вiрив собi Кадриль i, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхiвку пагорба, подивився в яр – i весь аж отерп. У цю мить нитка зовсiм розмоталася, випорснула iз кишеньки i кiнець її звився у повiтрi...

"Срiбна шишка" пiдiймалася в повiтря!

Товаришi не дочекалися його, бо довше i чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квiтiв, занепокоєно трiпотiли пелюстки, тремтiли маточки, витягувались... Корабель стрiлою шугнув угору, а пiд ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товаришi зрозумiли план Кадриля, все зробили як слiд – а ось вiн, замiсть того, щоб схопити клубочок i обмотати нитку кругом себе, прогавив i вiдпустив її iз кишеньки, як останнiй роззява... Все, кiнець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пiзно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нiчого не було, тiльки та велика квiтка, яка так нiжно пестила маленьку квiточку. Кадриль у вiдчаї притулився до її мiцного стебла i кiлька разiв погладив своєю лапкою, нiжно, пестячись, як ота маленька квiточка.

– Спаси мене, – прошепотiв вiн крiзь сльози, – допоможи менi, зроби чудо! Дивись, он пiдiймається мiй корабель, вiддаляються мої товаришi... спаси мене, благаю тебе!!

Чи йому вiд слiз у очах замерехтiло, чи справдi квiтка похитнулася i нагнулася?

– Адже я там, у пiдземеллi, вiдмовився служити вашим ворогам, вiдмовився зробити вас знову iграшками, вiдмовився у них залишитися! То дозволь менi, дозволь звiдси вирватися до своїх товаришiв, зроби чудо! Вiн знову нiжно й нетерпляче погладив стебло.

I сталося те, чого й увi снi не побачиш, на що вiн i на волосину не сподiвався: квiтка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, пiдняла вгору, а потiм, випрямивши стебло, сильно вiдштовхнулась i полетiла в небо, в самiсiньку височiнь... "Невже, – аж дух затаїв Кадриль, – невже вона несе мене до корабля?.." А квiтка неймовiрно швидко пiдiймалася й пiдiймалася, ось уже досягла кiнця нитки. Кадриль мерщiй ухопився за неї, витяг з кишеньки мiшечок i прив'язав до нього нитку, сам залiз у мiшечок, звiдси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кiнцi, щоб не лишилося жодної шпарини... А квiтка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й вiдчув, що його вже несе вгору, його вже тягне "Срiбна шишка"! Врятувався!.. Його пойняла така радiсть, така шалена веселiсть, що у нього з уст просто полинула пiсенька:

Я сам квiтку перемiг,

Жорстоку квiтку перемiг я,

Квiтку жорстоку я перемiг,

Жорстоку...

Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стiнами мiшечка наче щось луснуло – так лускає струна у скрипцi, коли рветься. "Що це могло бути? прислухався Кадриль. – Може, це квiтка так зi мною прощається? Так воно i є!.." I вiн кiнчив спiвати ще веселiшим голосом:

...жорстоку квiтку я сам, сам, сам!

А коли минули першi веселощi, зайчика обсiли тривожнi думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мiшечок, хоч би не вiдiрвалися ручки мiшечка, хоч би вiн сам знову не замерз на бурульку i, найголовнiше, хоч би по путi знову не трапився метеорит i не обiрвав нитку...

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

Планета квiтiв з усiма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрiвники знову сидiли у своїх крiслах, прив'язавшись захисними поясами, але радiла лише начальниця Легарiя.

– Курйоз! – здiйнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту пiсля поранення немає! Менi вибило бородавку! У мене зникла бородавка!

– Мiй друг, – ламав собi лапи Китичка. – Вiн залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?

– Де б його взяти дзеркало? – не могла всидiти вiд радостi Легарiя. Яка удача! I вiд квiтiв утекли, i бородавки здихалась!

– Що вiн робитиме сам-самiсiнький, мiж великими жорстокими квiтами? Чому ми його покинули? Чому?

– Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, – повагом вiдповiв Твiнас, притискуючи крилом свою люльку.

– А що з ним тепер буде? Що вiн робитиме? Де вiн подiнеться? – насилу стримував ридання Китичка.

– Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? – нагримала на нього Легарiя. – Треба радiти, що самi свою шкуру спасли!!

– Та не самi, – крiзь сльози мовив Китичка, – та i не спасли, а Кадриль нас усiх спас! Вiн весь час нас спасав, а ми йому нiчого... Що тепер з ним буде? Що?

"Срiбна шишка" невблаганно вiддалялася вiд планети квiтiв. Пасажирiв знову пiднiмало до стелi, та вони були вже досвiдченi й до всього готовi. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи – їх долала втома... Нитки в хвостi Китички розкошлалися, а очi не вiдривалися вiд кiнчика нитки, прив'язаної до гачка бiля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кiнець метляється за кораблем, а Кадриль бiжить i бiжить, тiкаючи вiд квiток-переслiдувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазi. Ах, коли б вiн знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом i вiн, нiзащо не полетiв би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, i лялька спiвчутливо порадила: