Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Нічний політ – не за Антуаном де Сент-Екзюпері

Було це чи на Різдво, чи вже на самий початок Великого Посту. Але точно, що на початку року. За отою шарпаниною навколо чергової адміністративної реформи з переділом кордонів і самі кобиздохівці, і районне начальство не зогледілися, що рік, котрий минув, був не простий – а останній. Завершальний рік чергової п’ятирічки, котру, згідно совєтських традицій, слід було закінчити достроково. А вийшло – як завжди: з запізненням і черговими боргами перед державою. Тому, коли голову Рохманчука терміново викликали в область, він навіть не став перепитувати, за що. Бо по-перше, здогадувався, а по-друге, нове керівництво в центрі запровадило новий стиль роботи – діловий і без розпатякувань. Прибути тоді-то і туди-то! І все! Старшим товаришам видніше, а ти здогадуйся. А як не здогадаєшся, то викручуйся на місці.

Головиха на прощання свого чоловіка попросила:

– Миколо, як тебе на повишеніє чи щось таке, то привези мені в подарунок годинника, того, що зараз жінки на грудях носять. А як посадять за Сашкові художества, то напиши одразу, не лінуйся. Я тобі посилку про всяк випадок уже сьогодні зберу.

В райкомі теж були не в курсі, тому супроводжував голову чоловік з органів, щоправда, член бюро. Ну, а в області, у головній хаті роздивився наш кобиздохівський, що він тут не один такий, хлопців нагнали мало не з усіх колгоспів – і зрадів, що є шанс ночувати вдома.

Спочатку всіх промаринували десь так годинки зо дві, щоб дозріли до каяття. Новий обласний вождь виявився товаришем суворим, тільки тримайся! І у наших подільських лісостепах було йому тіснувато – це відчувалося. Бо коли його перед пенсією перевели згодом до самого Чорного моря, то він там такого наробив, що всі турки півроку заїкалися. Питаєте, до чого тут турки, коли перший секретар обкому капеерес дочку заміж видавати надумався? А до того, що область не проста, а приморська, тому свайбу гуляли не в ресторації, як, скажімо, у якомусь сухопутному Чернігові, а на спеціально зафрахтованому пароплаві. І десь на третій день п’яного плавання, коли наш керівний тато добряче взяли на груди, щось відповідно бабахнуло його по голові. Він упав, встав і каже:

– Бажаю Синопську битву повторити! Міняємо курс. В Ялті почекають! Повний вперед на Стамбул! Усіх на абордаж! Помстимося за Севастополь!

Сам особисто за штурвал став – і таки поплив. І що ви собі думаєте? Якби абсолютно випадково не втрапив наш пароплав під їхнім Стамбулом на мілину, то точно перетопив би весь турецький військовий флот і на додачу – Шостий американський. А так – турецькі рятувальники зняли нашого недійшлого адмірала з борту і повернули на Батьківщину. Там йому влиндили по повній програмі і закінчив він кар’єру на одній з Дніпрових приток… капітаном драги. Було це вже за Леоніда Ілліча Брежнєва, тож можете оцінити своєрідність почуття гумору нашого генсека в той період, коли його ще ніхто не підтримував під білі рученьки, бо він ходив сам.

Але все це, наголошую, було пізніше і вже не у нас на Поділлі. А тоді, як голова Рохманчук втрапив новому „першому” під гарячу руку, було йому не до гумору і не до сміху. Бо всіх запрошених в кабінет, де засідало обкомівське бюро, почали викликати по одному, а звідти вже – хто сам виходив, хапаючись за серце, кого під руку виводять, а пару молодих голів колгоспу взагалі винесли бездиханними. Що то відсутність тренування!

Наш кобиздохівський дядько Рохманчук збагнув, що чекає на нього чергова накачка і діло це, як казали у нас в селі, не нове і нехитре. Головне – не вслухатися в усі оті дурниці, що тобі начальство каже. Нехай робить вигляд, що воно страшне, а ти, в свою чергу, прикидайся, що тобі страшно. Такий собі театр абсурду часів застою посеред „Епохи Відродження”.

Тож, коли нашого Рохманчука викликали, він сів собі на стілець і почав про своє думати. Спочатку – про те, чим його дружина пригостить, коли він їй отого годинника привезе. Потім про те, як же, врешті решт, їжачки розмножуються, а як „перший” заверещав на високих нотах, то раптом пригадалося голові його отрочество і кобиздохівські молодиці, котрі в ставку голяка купались, а він з хлопцями через очерети підглядав.

Відомий у минулих століттях австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд віддав би половину своєї професорської зарплати щоб встановити, чому це у голови Рохманчук накачка в обкому капеерес викликала саме зоофілічно-вуайєристичні асоціації. На рівні, звичайно, підсвідомості. І тут мушу констатувати, що світова наука втратила дуже багато від того факту, що докторі Фрейду і голові Рохманчуку не судилося зустрітися.

Воно би ота накачка і обійшлася, врешті решт, самою тільки суворою доганою. Проте, коли голова Рохманчук уже йшов до дверей, „перший” навздогін йому спокійно так вимовив, бо вже й викричався і кулака об стіл одбив:

– І коли ви вже у своїй Кабатні нарешті порядок наведете? Знов у вас вчора кооперацію серед дня обікрали!

Отут Рохманчука як громом прибило. Кабатня – це ж не його село, а сусіднє. Господи милосердний, так там теж колгосп „Світанок” називається, як і в Кобиздохівці! Тому, що Кабатню їм із сусіднього району прирізали разом з цією назвою колгоспу. Тому й вийшло два „Світанки”. І говорили ж не раз своєму начальству: давайте перейменуємо. А воно рогом уперлося, як той симентал:

– А нащо голову морочити, бомаги писати, нову печатку замовляти? От дасть жаба циці тому „Світанку”, що в Кабатні, так ми його до Кобиздохівки приєднаємо в статусі бригади. І ніяких тобі перейменувань!

Матінко царице небесна! Святий Миколо Спасителю разом з Георгієм Побідоносцем! За чужі гріхи, за отих недоумків кабатнянських – сувору догану записали! Оцього голова Рохманчук вже витримати не зміг, зупинився, обернувся до бюра і вигукнув:

– Так це ви мені за чужі гріхи задницю намантачили?

Кожен, хто мав справу з сінокосом, знає, що мантачка – це такий залізний брусок, яким косу оббивають – мантачать, одне слово. „Перший”, вочевидь, косу ніколи в руках не тримав, бо з усього вигуку голови Рохманчука зрозумів лише передостанній термін. Але почав наливатися кров’ю. На щастя, товариш супроводжуючий, котрий з органів, зреагував професійно – випхав нашого земляка за двері, ще й прошипів у вухо:

– Тобі, йолопе, строгача замало? То вийдеш звідси „широкою масою безпартійних”.

Рохманчук від такої перспективи скис і правди в обкомі партії більше не шукав. Сказав лише супроводжуючому, мовляв, вертайся сам, поінформуй район, а я – по магазинам. І справді, зайшов в універмаг, купив жінці подарунка, а звідти одразу до ресторану. Психологічну кондицію до норми адаптувати. Або, як по-простому, то напитися. Ну, з останнім питанням в Радянському Союзі до знаменитого антиалкогольного указу М.С.Горбачова проблем не було. Зайшов, дав кому треба на лапу, за столиком умостився, замовив, прийняв, знову прийняв, ще раз… рівень кондиції почав вертатися до норми. Ще трохи – і поїхав би дядько тихенько в Кобиздохівку рейсовим автобусом до своєї жінки, котра ще не знала, чого їй чекати – листа з в’язниці чи золотого годинника на ланцюжку в подарунок.

Але тут удруге в історії Кобиздохівки в нормальний хід подій нахабно втрутилася цивільна авіація. Схоже, що ця шанована в СРСР інституція таки поставила собі на меті помститися моєму селу за збитий колись „кукурузник”.

Старі люди казали потому, що не обійшлося без нечистої сили, або, як її називали у Кобиздохівці, „ганцихристів”. Не знаю, не був при тому. Але люди гомоніли і Рохманчук не заперечував, що виринули оті двоє в ресторані – як спід землі, рогів на них, щоправда, не було, а може голова й не розгледів, бо дуже голосно музика грала, а от крильця зафіксував – маленькі такі, на погонах пілотів цивільної авіації.

Що би я зауважив із цього приводу? На той історичний період наші люди в партію вже не вірили. То факт! Але ще терпіли – хто зі страху, хто за звичкою. В Бога вірило тоді ще виключно старше покоління. А от в чортів?… Хоча до розпаду Совєцького Союзу було ще далеченько, та народ уже надивився і наслухався такого, що цілком міг повірити в тих „ганцихристів”, котрі нашого голову якимсь побитом у ресторані відшукали, прикинувшись скромними трударями повітряних нив.

Щоправда, в залі було до біса вільних столиків, але може хлопцям для душевності не вистачало саме третього співрозмовника. Рохманчук, ну вже зовсім тепленький, запропонував випити за знайомство, що авіатори прийняли без заперечень. Більше того, вони не розчинились у прокуреному повітрі, коли голова за старокобиздохівським звичаєм перехрестив чарку і виголосив:

– Згинь, нечиста сило, зостанься чистий спирт!

Але далі – і це вже без бре’ – почалася суцільна чортівня. Бо нашому сільському керівникові одібрало пам’ять. А такого з ним не було навіть тоді, коли він якось випадково замість рідного тещиного „самограю” смиконув стакан Кобиздохівської фірмової з дустом.

Отямився Рохманчук на своєму власному городі. Над головою блимали і двоїлися зорі, а спину муляло щось тверде. За хвилину голова і собі поблимав очима, а тоді зорієнтувався, що лежить він на снігу, а муляє йому жіночий годинник на ланцюжку, котрий був куплений в області в подарунок дружині, але в якийсь незбагненний спосіб перебрався з кишені на шию. Лежав дядько, либонь, довго, бо з одного боку сніг під ним уже розтав, а з другого – штани теж були мокрі.

– Це ж треба було так набратися, – простогнав Рохманчук. – А все та Кабатня, щоб їй!… У них, бачиш, кооперацію обчистили, а я тут додому ніяк не дійду. Та ще й догану встромили… Ну, чекайте, попросите ви у мене комбікорму, то я вам чотири дулі дам замість нього. Будуть ваші корови, як ті зайці, взимку кору гризти.

Уявивши собі кабатнянських корів, що стрибають на задніх ногах по снігу між деревами, Рохманчук повеселішав і сказав:

– Ну, полежали – і годі. Пора до жінки під бік.

Одержавши чоловіка без розписки про невиїзд і на додачу ще й з подарунком, головиха зраділа і не стала допитуватися за звичаєм більшості дружин, де був, з ким пив і чого це його так довго трясця носила. Та й Рохманчука не дуже на відвертість тягло, бо сильно втомився. Головне – що ночував удома і з комфортом.

Обірвали той комфорт рано-вранці непрохані гості – два вчорашніх ганцихристи з крильцями, а з ними ще кілька таких же, переляканих, блідих і в темно-синіх шинелях з погонами цивільної авіації.

– Де, – питають головиху, ледь вона двері прочинила, – ваш небіжчик?

Головиха плюнула спересердя на такі недоречності і каже:

– То бабусі вашої кавалєри – небіжчики, а мій чоловік ондечки хропе, аж у районі чути.

– Кінчайте жарти, мадам, – не вірять авіатори, – чого це він має хропіти, коли вчора у нас з літака випав?

– То ви он звідки випали з вашими жартиками, – скипіла головиха і, повернувшись спиною, ще й задерла спідницю в порядку ілюстрації, – кажіть, чого треба, бо я або собаку спущу, або чоловіка на вас нацькую.

Невідомо, як би ще довго правили вони теревені, якби Рохманчук од того галасу сам не прокинувся і не вийшов на поріг у самих сімейних трусах до колін та валянках. Зобачивши його, авіатори враз замовкли і сіли на сніг, очманіло розглядаючи псевдонебіжчика. Потім усі разом кинулися обмацувати його.

– Чого ви мене лапаєте? Я вам не дівка! – заверещав голова, котрий боявся лоскоту, – Скажіть по-людському, чого треба?

– Ви хоч пам’ятаєте, як учора додому добиралися?

– Не зовсім, – знітився голова, поглядаючи на жінку, бо вона зацікавилася і нарешті опустила спідницю.

Цивільна авіація полегшено зітхнула:

– То пішли до хати. Бо розмова довга буде.

Першою Рохманчука від тої розповіді зомліла. А потім і голову занудило до потемніння в очах. А було від чого! Виявляється, випив він учора з пілотами і за знайомство, і за здоров’я, і за дітей, і за любов, і за батьків, і за жінок, і за безаварійність, і за виконання та перевиконання високих соціалістичних зобов’язань, а як дійшло до „на коня”, то вистачило тостів і на табун з лошатами. В результаті – допилися, що останній автобус на Кобиздохівку давно пішов, райкомівська машина із супроводжуючим ще після бюро додому повернулась, а таксисти Рохманчука брати не хотіли ні за які гроші. По-перше, далеко, по-друге, погода псується, а по-третє – у всіх обласних водіїв свої порахунки із кобиздохівцям. Це через те, що злоєхидні адамівські дядьки давно кепкували, ніби у кобиздохівських мужчин національним одягом є міліцейська форма. Я б не сказав, що до міліції йшли найкращі люди з мого села. Але що там їх було до біса – то факт. Особливо – в автоінспекції. Ну куди дінешся? Про таких у нашому селі частівку співають:

 
„Робити вже не хочу, а красти ще боюсь.
Поїду я у місто, в міліцію наймусь”.
 

Тому, як вам припече з невідомих причин заночувати у нашому обласном у центрі на вокзалі, то ви тільки натякніть водіям, що хотіли би змотатися на Кобиздохівку – і жоден на вас не зглянеться. Навіть зараз, коли і таксі не проблема, і від шпаків, себто, лівих приватників навколо вокзалу аж чорно.

Ну, а що було пілотам робити в ті часи, котрі я, здається, дуже влучно назвав періодом „Відродження посеред епохи застою”? Пили з людиною разом, тож не покинеш тепер. Дісталися аеропорту, потихеньку прокралися на злітну смугу, де їхній АН-2 стояв, завантажили Рохманчука, котрий був уже в стані, близькому до анабіозу – і полетіли собі. Як вони збиралися у Кобиздохівці приземлятися, та ще й вночі, над тим вони не думали. Але полетіли. І навіть примудрилися знайти село у суцільному мороці і завірюсі. А далі – розштовхали таки Рохманчука і кричать йому:

– Он твоя Кобиздохівка! Де тут у вас літаки сідають? Бо нічого не видно…

Взагалі – емпеел, себто, місцева повітряна лінія діяла тільки влітку, та ще й вдень. Спеціального аеродрому не було, літачки сідали на вигоні, а щоб узимку, та ще й коли темно, та ще й в завірюху – такого тут не траплялося навіть у війну. Але голова спросоння навіть не втямив, у якому він транспорті.

– Спасибі, – каже, – що підвезли. Я зараз тільки гляну, чи жінка вже спить, і ми ще по одній – на коня!

Не встигли хлопці моргнуть, як Рохманчук дверцята від себе – і за борт. Тільки свиснуло. Висота сто п’ятдесят, швидкість теж сто п’ятдесят, тільки вже не метрів, а кілометрів. На годину. Пілоти миттю протверезіли і повернули на область. Вранці вони своєму начальству в ноги впали, розповіли, як на сповіді, а потім всі разом у службові „Волги” – і вйо на Кобиздохівку! Шукати покійника…

А він – маєте! – стоїть перед ними живий і неушкоджений. Тільки потім, як роздивилися добре, то синяк на спині помітили – від годинника. Акуратно так відтиснуло – і корпус, і ланцюжок, кожне кілечко.

Остаточно змалювалася ситуація, коли Рохманчуки вийшли разом з усіма на город і там побачили, що чималенька, з осені зібрана копиця сіна розкидана по всьому обійстю аж до землі.

Ну, головиха, звичайно, чоловікові добрячу дірку в тім’ї зробила – де це його чорти носили вночі, та ще й з чужими мужиками. Авіаторів начальство трусило, аж крильця з погонів позлітали. Ганяли, бачите, десь казенний аероплан усю ніч, а тепер баєчки розказують, що у них хтось там без парашута стрибав. Пілоти теж, схоже, Рохманчуку не до кінця повірили, хоча бачили на власні очі і розкидане сіно, і сліди, що вели тільки від копиці до хати. Ну, а головне – Рохманчука зняли з роботи і партквиток забрали теж. „Перший” так про все це сказав на бюро:

– Літав він чи не літав, стрибав він чи не стрибав, з парашутом чи без парашута, чи з мосту в воду, чи хоча б навіть у гречку – то не суть справи. Тут глибше треба дивитися, товариші. Політичніше, я б сказав. Не можна, щоб про комуністів безпартійна маса анекдоти розказувала. Досить з нас жартиків про Леоніда Ілліча… тьху, я Василя Івановича маю на увазі. Котрий Чапаєв… з Петькою… А цього літуна, значить, гнать – і все! Ні, якби ми перед тим не дали йому сувору догану, то ще б подумали. А так – тільки гнать!

Нічний політ після смуги відносного благополуччя відкрив у кобиздохівській історії цілу серію великих неприємностей. Як для всієї славетної громади – так і для окремих її представників. А почалося все з того, що замість нашого рідного, роду Рохманчукового, голови з діда-прадіда, прислали з центру ненашу людину, та ще й бабу!

Отож, про комуністичний матріархат у новітній історії Кобиздохівки

Не подумайте, що шановне жіноцтво у нашому селі ніколи влади не мало. Зараз! Зять Полікар колись необережно поцікавився у присутності тещі, хто в хаті хазяїн – так його потім тесть Назар Степанович і швагро Павлуша три дні по лісі з собаками шукали. Мисливськими. Тобто – було так, як мало бути на нашій славній Україні. Чоловік міг керувати бригадою, фермою і навіть колгоспом – то його халепа. Але вдома! – владарювала виключно дружина, вона ж мама, вона ж теща, а з часом ще й бабуся. І був порядок. І ніякого тобі ік ночі будь пом’янутого „гендеру”, як зараз.

Лапікуриха: Серденько, ну знову тебе на політику потягло! Знову на бічну стежку схибив.

Лапікура: Зовсім не на бічну. Мушу ж я уточнити, за яких обставин усе відбувалося.

Лапікуриха: Дивися, щоб не вийшло так, як завжди: поки ти уточнюватимеш обставини, читач і забуде, про що йшлося. Тому – давай одразу до діла, а про обставини вставлятимеш окремі абзаци поміж тексту.

Лапікура: Почекай, не жени. Я людина старої дати, не можу так, окремими шматками: спершу про фінал, а потім про початок. Я мушу писати по порядку.

Лапікуриха: Не прибіднюйся. А народний детектив ми з тобою як писали? Який шмат у голову постукає, той швиденько і фіксували.

Лапікура: Ой, не нагадуй! У мене й досі, як згадаю, як ми той детектив гнали, шлунковий сік закипає. То ж не творчість була, а знущання над авторами.

Лапікуриха: Що поробиш, дорогенький, така наша доля… І не відволікайся, будь ласка, бо головиха Катерина Третя чекає…

Лапікура: Умовила.

Катериною Третьою першу й останню в історії Кобиздохівки жінку-голову колгоспу Август Петрович Громчевський прозвав. Той, котрий директор нашої школи. А за ним і люди. Хоча серед районних керівників у цієї холери інша кликуха була – „Зарабуде”, з наголосом на останньому складі. Ото, бувало, викличе наш секретар Марчучок усіх голів колгоспів до себе, поставить завдання, мовляв, треба те-то й те-то зробить, а головне, достроково, до чергової річниці, так ті, котрі чоловіки, одразу починають умови ставити: нам би коштів, нам би добрив, нам би техніки, нам би пального… Суцільне нерозуміння політичної ситуації! А ця штрейкбрехерша одразу ляпне, як у калюжу… стрельне:

– Зара буде!

А що воно ні „зара”, ні завтра, і потім, ні взагалі НЕ БУДЕ – то вже начальству не свербить. Або забудуть, що вимагалося, або партія лінію скоригує. А як уже зовсім притисне, то можна і на несприятливі погодні умови все списати. Головне – не відмовлятися.

Ну і котилася наша „Зарабуде” з одного колгоспу в інший, мов та торба з великого горба. Бо ж вона і ініціативна, і з начальством не сперечається – і взагалі. А те, що хліб не вродив, буряк вимерз, свині передохли, а корови годяться лише на мило – так це не повезло жінці, та й край. В одному селі зарапортується – переводять у інше, їй на радість, людям на сльози.

Отож, докотилася, врешті решт, пані Зарабуде і до Кобиздохівки, де її швиденько перехрестили на Катерину Третю. Бо як тільки приїхала, як тільки з машини вийшла, як тільки на село глянула, одразу:

– А що це за будиночок такий гарненький у риштуваннях стоїть?

– А то, – кажуть наші, – житло для молодих спеціалістів. Ваш попередник будував, та трохи не встиг.

– Нічого, я добудую!

Наші дурні одразу дякувати взялися, мовляв, то чудово, бо у нас ані агрономи, ані ветеринари з міста чомусь довго не затримуються, потиняються по квартирах та по кутках – і назад у город до тата з мамою. І під теплий душ. А головиха їх одразу остудила:

– Добудую і буду в ньому жити. Ми з моїм Андрушею теж не старі.

Андруша, він же Андрій Якийсь-там – то головишин чоловік. Законний. Чим він при ній займався, за що вона йому гроші „по вєдомості” платила – писати не буду. Бо у нас серйозне наукове дослідження, а не якесь там бульварне видання з голими бабами.

Ще не встигли наші наївні дядьки від цього першого нахабства до тями прийти, аж головиха їм далі, як межи роги. Питає, чи є у селі сауна? Наші кобиздохівські пояснюють, що лазні своєї, на жаль, немає, тож з весни до осені в Кобиздошці купаються, а в холодну пору до райцентру їздять, щоп’ятниці. Головиха губи накопилила і обізвала моїх земляків темнотою, котра навіть не знає, що в лазні миються, а сауні стрес скидають. І організм чистять.

У Кобиздохівці, як відомо, організм чистили з діда-прадіда фірмовою, як для себе. Хто на звіробої настоює, а хто на сушених сливах. Проте, ділитися цим досвідом із головихою не стали. Ану ж знову почне нехорошими словами обзиватися. А вона, як та кобила, котрій шлея під хвіст потрапила:

– Отам-от, біля ставка, через дорогу від мене завтра почнемо будувати сауну.

– Та взагалі – ваш попередник на тому місці дитячий садочок планував.

– Обійдетеся! Я ж вам добра бажаю, а для цього мені здоров’я треба. І потім – ви уявляєте, який то кайф: розпаритися, а потім голячка у ставок пірнути!

Така перспектива – побачити, як розпарена головиха голячка у ставок пірне – кобиздохівським чоловікам здалася заманливою. Принаймні, ніхто не протестував. Аби баба здоров’я мала!

То вже потім дядькам дружини вдома мізки прочистили на ту головишину новацію. Причому, одним-єдиним питанням: а куди дітей подіти – як у тій пісні, під піч загнати і їсти не дати? Чи може, на жнива та посівну татка з ними вдома посидять? Відповіді не знайшлося. Але – пізно, слово було сказане, тож діло почало робитися, аж гай зашумів.

Спочатку Катерині, як вона сама казала, котеджа добудували. Потім сауну звели. Замість старого „газика” на колгоспні гроші „Волгу” купили, згодом – по дрібничці – чеські меблі, телевізор кольоровий… Люди казали – французький, але чи правда це – не знаю. Бо крім головихи і її законного телевізор той дивилися тільки гості з області.

Доки Катерина Третя гостей тішила, здоров’я поправляла та організм чистила, колгосп, як водиться, занепав. Усе, що мало вимерзнути – вимерзло, а також зогнило, засохло і здохло, або щезло з невстановлених причин у невідомому напрямку. Щоправда, мудрі мої земляки такою локальною катастрофою державного сектору сільської економіки не проймалися. Вони своє життя поправляли по-своєму. Цибулю вирощували, гриби сушили, самогонку гнали – для себе і на продаж. А також, вибачайте, потихеньку підбирали все, що в колгоспі кепсько лежало. Ну й справді, не пропадати ж добру. Особливо, коли у головихи все хазяйство з парою пішло, як у сауні.

Щоправда, оту ідилію ледь не зіпсував молодий агроном. Вискочив, пригадують люди, якраз насампочаток осені. Діти вже до школи пішли, але буряк копати ще ніхто й не збирався. Так ото, вискочив з автобуса цибатий такий, худющий і довгий, як налигач. В одній руці – магнітофон, у другій – чемоданчик, а за спиною рюкзачок із маминими пиріжками. Одне слово – молодий спеціаліст. І то навіть не з області, а з самого Києва. З Академії.

Дівчата одразу – хі-хі-хі! Новий парубок об’явився. Жених! Але Катерина Третя як побачила, то одразу сказала:

– Аякже, радійте. Отак зараз буде вам жених. Або дуже дурне, або з-під вінця втік. Бо нормальна людина свій Київ на нашу Кобиздохівку не проміняє. Хіба що під конвоєм і без паспорта. Але то інша стаття. А цей або порозумнішає, або пиріжки поїсть – і назад, до мами. Пом’яніть моє слово, довго не втримається.

А отой, котрий молодий, ще й спеціаліст на додачу, виявився уїдливим, як гедзь. Мало того, що з порогу забалакав так, наче все життя збирається тут жити. І квартиру йому подавай, і підйомні, і всяке інше. Власний транспорт закомандував.

– У вас, каже, колгосп великий. А у мене хоч ноги й довгі, та поки я ними з краю в край додибаю, курка тричі знесеться.

Головиха розсудила так: з одного боку, чому б і не дати людині те, що просить. А з другого – навіщо колгоспним добром надаремне розкидатися? Бо ж три роки мине – і він геть гайне. А ми з чим залишимося?

Поселили його на квартиру до Синюшків. У них хата тісна, зате хлопець – завжди на очах. Тікати надумає – одразу видно буде.

А він наче й не збирається тікати. Молодь сільську навколо себе зібрав, щовечора, як не пісні, то танці, як не танці, то розмови до ранку, а після тих розмов – колгоспному начальству такі за питаннячка, що ніякої вам поваги до старших! І суцільний підрив авторитету.

Головиха спочатку відбивалася:

– Говорити у нас зараз кожен уміє. Школу всі закінчували. А от щодо діла – то весна покаже.

І що ви думаєте? Як наврочила. Бо той агроном навесні себе таки показав. Він, виявляється, ще з осені угледів, що за правління Катерини Третьої ніхто добрив у грунт не вносив. Їх складали за Косуповою балкою. Ні, не того Косупи, що я про нього вже розказував, а його прадіда. Бідолаху в отій балці колись цигани вбили за те, що він у них коней покрав. Але я не про циганів, а про кучугури, так ті добрива кобиздохівський народ обізвав. Головиха по-хазяйськи добро зберігала, а цей молодий та ранній узяв – і порозтрушував. По всіх полях. Катерина Третя й моргнути не встигла, аж на тобі! Рекордний врожай! Вона тоді агронома ледь у ставку не втопила:

– Ти що, придурок молодий наробив?

– Як що? Те, чому в Академії вчили.

– А тебе не вчили, йолопе, що з твого рекорду нам наступного року план зроблять? Де ти під нього добрив візьмеш? Я їх три роки по крихті збирала! А ти – одразу ба-бах! – і в поле!

Ну, щодо плану, то Катерина не стільки бідкалася, скільки молодого нахабу лякала. Бо хто те виконання перевіряв? Головне – спустили цифру, а відбрехатися завжди можна.

Ще не віддихалася головиха від рекордів по зернових, як їй молода зміна нову халепу тягне:

– Будемо у колгоспі сад закладати. Бо я по яблунях диплом писав. Знаю, де такі саджанці взяти – казка! Яблучка будуть, можна сказати, не прості, а золоті! Сам із Млієва привезу, ви тільки землю виділіть і кошти.

Авжеж! Зараз вона тобі все виділить – і землю, і кошти, і машину під саджанці! І смоли гарячої дасть, дожене і ще раз додасть. Чи, як кажуть у Кобиздохівці, добавить. Саду йому заманулося! У когось у голові гаї шумлять, а у керівництва інший клопіт. Та ще такий, що варто детальніше розказати.

Недаремно у Кобиздохівці кажуть: що не край, то обичай. От і у нашому селі теж були ці, як їх? – народні обряди. Скажімо, як парубок має освідчитися дівчині щодо серйозних намірів, якщо він натякає-натякає, а вона, нібито, впритул не розуміє? Ляпнути, як з мосту в воду: давай поженимося! – не випадає. На таку відвертість у Кобиздохівці кажуть: некультурно. Тож доводиться вдаватися до ще прадідівських звичаїв.

Розповідають, що на Буковині в аналогічних випадках хлопець під вікнами у коханої довжелезну тичку зі стрічками закопує. І що характерно – чим тичка довша і товща, чим більше стрічок, тим наміри серйозніші. А на Полтавщині, це я у Євгена Кравченка читав, парубок із дружбанами майбутньому тестеві, як натяк, витягають на хату воза. Мовляв, засиділася доня в дівках, пора вже вйо!

У нашій Кобиздохівці, щоправда, дишла не вкопували. Нам Полтавщина ближча. Тож витягали на дах, щоправда, не воза, бо нащо пупи надривати, а лише ворота. Ото встане дядько вранці, вийде подвитися, чи не забув він вчора ворота на клямку зачинити – а там ні клямки, ні воріт. Тільки Бровко у будці даровану костомаху догризає, зрадник! Тут уже тато береться за віжки і починає з’ясовувати у доні: хто? Хоча, як правило, обходиться без насильства, бо якщо по правді, то подумки не один батько казав собі: ну, нарешті!

А до чого тут, спитаєте, Катерина Третя? Та начебто і ні до чого, бо старшенький Рохманчуків бив клинці до молодшенької Пашинківських. Процес дещо затягнувся, а тут уже осінь, коли порядні люди засилають сватів і до весілля готуються, а наші молодята ще ніяк у намірах не розберуться.

Зрештою, довелося Рохманчуковому хлопцеві терміново виставляти друзям, аби вони проробили сусідові нинішньої головихи описаний мною ритуал. Хлопці могорич узяли, спожили (для настрою), дочекалися пізнього вечора, тихесенько зняли ворота…

Майбутні тесть із зятем зустрілися на станції. Хто там кого зустрічав чи проводжав – не суть важливо. Головне, що старий Пашинківський, який вдачу мав пряму, як дорога до Романового хутора, одразу і врізав:

– Я помітив, хлопче, що ти навколо моєї малої крутишся. То це у тебе всерйоз, чи мені за батога братися?

Власне, таке питання безсумнівно означало: і доня згодна, і тато згоден. Інакше б узявся за батога, не питаючи. Рохманчук-молодший спершу отетерів від щастя, потім пробелькотав щось на зразок: батога, тату, ви, звичайно, візьмете – щоб весільні коні поганяти. І чимдуж рвонув додому, щодо воріт відбій давати. Прибіг якраз тоді, коли хлопці примірялися, як зручніше цю конструкцію на стріху завдати.

Чи то кобиздохівська фірмова, як для себе, їм голови замакітрила, чи то професійний гонор – але хлопці затялися, що ніяких „чіпляй назад” не буде. Бо вони вже розохотилися. Тому, помикитивши трішки, хлопці таки завдали ворота на дах – тільки не Пашинківським, а на сусідню хату, себто – Катерини Третьої.

Вранці Андруша ніяк не міг зрозуміти, чому односельці, позираючи на його хату, регочуть. Зиркнув і собі на дах – отакої! З усього виходило, що хтось із місцевих мало того, що наміряється йому, законному роги наставити, а ще й заявляє про свої плани всьому селу.

Чи правда то було, чи хтось там наклепав, але того ранку головиха прийшла до правління зі здоровенним синцем під оком. Мовляв, у сінях лампочка перегоріла, то вона в темряві перечепилась і приклалася об одвірок. Знаємо ми ті лампочки і ті одвірки. Тож сидить вона у себе в кабінеті, зла, як сто чортів, а тут їй під гарячу руку наш наївний головний агроном зі своїми золотими яблуками. Тому – як влетів, так і вилетів. Тільки й встиг у лівий куток кабінету плюнути.

На якийсь час, щоправда, затих. Але не надовго. Закрутив голову найкращій нареченій на селі. Ще й чутка не встигла до кінця Кобиздохівки дійти, а ці двоє вже й розписалися, і зять до тещі жити перебрався. Ну, народ наш, котрий простіший, вирішив, що тепер уже точно молодий спеціаліст у селі залишиться, але нашу головиху на кривій козі не об’їдеш. Додивилася, як того нахабу з вищою освітою і яблучним дипломом уїсти. Не любив хлопець зведення писати, а ще більше не любив їх до району возити. Каже, папірці і технік доставить, тим більше – хто їх там читає? Йому мало не відкритим текстом натякають: хіба така поважана людина, як товариш Марчучок, стерпить, якщо йому зведення якась кобиздохівська шмаркуля привезе? І головного агронома з райсільгоспу таке знущання над субординацією теж не порадує. Почнуться розмови, звідки у такого молодого така непоштивість до начальства, де він цього набрався? Хто його навчив? І взагалі, як там у колгоспі стосовно роботи з молоддю? Суцільний підрив авторитету керівництва на місцях.