Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Сученков кинувся тікать, і то так стрімко, що наступив на хвіст отій миршавій сучечці, яка, виявляється, протягом усієї розмови сиділа у нього за спиною все в тій же позі – з правою лапою коло вуха.

Опер зник, а за кілька днів пройшла чутка, що його замели свої ж, бо він увірвався до кабінету районного начальства і став кричати, що товариш Берія не схожий на Гіммлера і що все це наклепи замаскованих ворогів народу.

Відсміявшись разом із людьми, голова Рохманчук, одначе, дійшов висновку, що Сметані з села треба щезати – і то якомога швидше. Бо не щодня так щастить. Проте, в ті роки колгоспнику з села вирватися було аж ніяк. Жили ж без паспортів, як кріпаки у пана. Та підкотила чергова ідеологічна кампанія – направляти до вузів кращу сільську молодь. От Рохманчук і виписав Толі Сметані путівку, паспорта йому справив і відкомандирував до Києва, де той благополучно, згідно таланту, закінчив театральний інститут.

Життя Сметани-молодшого після Кобиздохівки – то цікава, але зовсім окрема історія. Може, колись іншим разом розповім. Бо вона того варта. Самого Анатолія Лукича кільканадцять (а може і всі двадцять) років тому таки наздогнала триклятуща японська контузія і він помер, не доживши старості. Лежить тепер у Києві на Байковому цвинтарі і старі дерева над ним шумлять як над рідною хаткою. Земля тобі пухом, незабутній мій друже.

Ліричний відступ або ж знову про одвічне

Ото укладаю я під пильним наглядом моєї Лапікурихи свої оповісті, укладаю аби донести до Вічності хроніку славних діянь земляків моїх, а все одно нашіптує мені на вухо моє друге обережне „Я”, тепер уже чомусь навдивовижу схоже на мою єдину і злоєхидну молодшу сестричку:

– Валерка, нашо воно тобі все це здалося? Своїх проблем мало? От побачиш, і грошей не заробиш, і спасибі не діждешся. Одні кричатимуть, що твоя писанина історичній істині не відповідає, інші на кпини візьмуть, що ніякий з тебе художник слова, а головне – прийдуть оті, кого ти тут обписав і влиндять.

– А чого це одразу – влиндять? Я ж їх, як ти кажеш, обписав такими, як вони є.

– Ото правильно тобі в десятому класі медаль не дали. Люди не люблять себе такими, як вони є. Наплачешся ти зі своїми оповістями.

Сестричка моя, котра Людмила Павлівна, з тієї породи молодших сестер, котрі „сідельце ховали”, – у мене на посаді позаштатного Бєлінського відтоді, як навчилася говорити. Я загалом – гуманіст, але часом гнівив долю, дорікаючи, чому це вона не народила або сестричку німою, або мене глухим. Бо так вона, сестричка себто, діставала мене своїми критиками, що я хіба що по стелі не бігав. Хвалити Бога, з’явилася в моєму житті Лапікуриха і одною-єдиною фразою зробила мого штатного критика безробітним:

– Свого чоловіка маєш – його і критикуй, а до мого – зась!

Сестричка спершу аж похлинулася:

– Він, між іншим, мій брат!

– От і не забувай, що брат, а не Міша Фогель з Голиків.

В реальному вимірі сестричка замовкла, однак продовжує лізти у підсвідомість, Фрейда на неї немає.

Що я скажу? Тут мені одна давня історія пригадалася, ще з дитинства. Як сиділа моя родина ввечері за столом і чекала на печеню. Мама якраз у великій пательні з кухні принесла і примощувала поміж тарілками. А тут раптом у мене в носі засвербіло – аж ґвалт! Однак, я попри своє малолітство вже добре знав, що чхати поміж люди, а тим більше – за столом – то сором. Як казав дід Синюшко: Боже ізбав! Тому я тримався до останнього, але природа взяла своє. Хоч напружував я свої сили і зуби зціпив, але та порція повітря, котрій призначено було вирватися з мене, все ж таки знайшла вихід на волю, тільки зовсім через інше місце. Але досить гучно. Сестричка потім розказувала сусідським дітям, що від того прориву задеренчало шкло на вікнах і на десятому кутку загавкали собаки. Але то, звичайно, перебільшення. Хоча – родина і отетеріла. А тато, педагог з великим стажем, забув про заповіти Ушинського з Макаренком і розігнався дати мені запотиличника. Випадок, слід сказати, унікальний, бо покійний Павло Назарович, царство йому небесне, на дітей руку ніколи не здіймав і навіть надаремне голосу не підвищував. А тут замахнувся… І не розрахував траєкторії. Бо врізав рукою у велику гасову лампу, що висіла над столом. Електрики в нашій Кобиздохівці тоді ще не було.

Лампове шкло – на друзки, а друзки – в печеню, а на них ще й гас пролився замість підливи. Ну і світла не стало. Тож я у темряві скотився зі стільця і рачки в сіни, а звідти бігом на вулицю. Родина залишилася без вечері, а я, ловлячи дрижаки в очеретах над Кобиздошкою, здобував переконання, що ніколи, ні в якому разі не можна стримувати почуття, що йдуть з глибини душі. Все одно прорвуться! Тільки вже з непередбаченими для тебе наслідками.

Тому й пишу я свої оповісті як Бог на душу поклав, без прикрас і так, як воно було насправді під маленьким небом моєї маленької Кобиздохівки. Тому – вперед, крізь чужі докори і власні сумніви, крутими стежками давнини і новочасності!

А стосовно земляків моїх, то якось уже помиримося. Не чужі ж бо люди. Всі ж ми – швагери. А як що не так – то на те є моя рідна Лапікуриха, загальновизнана «почесна невістка Вінниччини». З одного боку – мудро закриває очі на мої маленькі слабкості… ну добре, добре, не тільки на маленькі. А з другого – спробував би хтось про мене лихе слово сказати в її присутності. Я йому не позаздрю!

А я зараз чхаю собі – коли заманеться, та ще й від щирого серця, аж тиньк зі стелі сиплеться. І чую у відповідь: «На здоров’я!» Чого і вам бажаю.

Кобиздохівська інженерна наука

У кожної людини свої таргани в голові. І це нормально. Одні боністикою захоплюються – грошові знаки американського Національного Банку колекціонують. Інші „мерседеси” міняють, як циган коней. Ще хтось на базарі приторговує. А кобиздохівці вирощують земляків.

Ні, у нас в Кобиздохівці і в хаті є що людям показать, і коло хати, але найголовнішим у селі з давніх давен вважається мати по далеких усюдах земляків. Звичайно, і тут не все купи тулилося. Траплявсь і такий „соотечественник”, що хоч стій, хоч падай! Як отой мічман, котрий наших бабів аж у Скандинавію притарабанив. Або вчений телепень з інституту мовознавства, що насмілився автохтонність самої назви Кобиздохівки сумніву піддати. Але на загал кобиздохівський земляк – то те, що треба.

Оце днями прочитали ми з Лапікурихою в Інтернеті, що десь на західних землях якісь урвителі вкрали… залізничного моста через річку. За одну ніч! Розібрали, завантажили і спровадили через кордон. Ну що ми вам скажемо? Вкрасти моста – то дурне діло, бо нехитре. А от ти спробуй за одну добу такого моста побудувать! А наші кобиздохівці спромоглися. Та ще й у ті часи… Одне слово – по порядку.

Те, що за місцем свого розташування Кобиздохівка – філія раю на землі, ви, сподіваємося, вже переконалися. Та була в цьому райському розташуванні одна незручність – далеко їхати до райцентру. А до залізничної станції ще далі. Ні, якщо навпрошки через річку, а звідти на трасу, то воно ближче. Було б! Якби по тій клятій річечці не проходила межа між районами. Це ще зі старих часів повелося, коли пан Ганецький з паном Заглобою один одного за чуби брали: кому впоперек водойми сіті ставити. Бо їхні майонтки якраз по річечці межували. Ну, а як не договорилися, кому і як рибу ловити, то вже про те, як моста будувати і за чиї гроші – не було й мови. Згодом, як за царя зробили повіти, а за комуністів – райони, то в силу традиції адміністративно-територіальний поділ ішов усе по тому ж фарватеру річки Кобиздошки. І не було би проблем з переправою, якби Господь за якісь старі гріхи не подарував нам, кобиздохівським, липівських за сусідів.

Ну, те, що Липівка навіть на порядне село не тягне, то це було відомо ще за царя Панька. Бо і цибуля у них не родила, і корови молока давали не більше, ніж кози діда Синюшка. І начальство їхнє – то на п’яну голову з коня впаде, то на тверезу таке ляпне, аж енкаведе сивіло. А головне – ніколи їм не вдавалося, як то кажуть, у точку влучити. Після громадянської, як отаман Тютюнник із-за Збруча до нас зимовим походом ішов, то липівські дурні його чекістам підставили. А потім довго ображалися, що їх замість за революційну свідомість нагородити, позаписували у бандитські посібники.

А візьмемо цю війну! На всю область було тільки три партизанських загони – і всі три в лісах під Кобиздохівкою. А липівські? Не встигли німці ввійти, як вони одразу їм пам’ятника коло церкви поставили, з орлом, свастикою і написом: визволителям – вдячна Липівщанщина. І то так моцно поставили, що коли в сорок четвертому повернулись уже наші визволителі, то у них вибухівки не вистачило ту залізобетонну вдячність в повітря підняти. Нагорнули бульдозерами землі, огородили дротом, а з церкви зробили скотобазу.

Щоправда, липівські дядьки в дев’яносто першому році себе ще раз показали. Не встигла Радянському Союзу жаба циці дати, як вони отой обеліск з-під землі дістали, скотобазу ліквідували, на пам’ятнику збили свастику і відкоригували напис. Мовляв, німецьких солдатиків, що тут полягли, липівська земля прийняла… як своїх. А потім фотку до Німеччини послали їхньому канцлеру. Мовляв, на добру пам’ять, а ви, дядьку, дайте-не минайте. Ну гірші циганів, їй Бо! Але об’єднаним німцям довелося таки якусь там гуманітарну підкинути липівським зайдам. Вони ще прибіднялися: по дрібничці, по дрібничці… Нічого собі дрібничка – три вагони!

Тож, як ви зрозуміли, з такою публікою як уже мости дружби наводити, то виключно з піввіковим запізненням. Так воно й вийшло. Хоча радянська влада, на відміну від старопольської, за чуби не бралася, прості люди переходили і переїздили річечку переважно вбрід. Бо ту конструкцію, що звисала над потічком, містком не можна було назвати навіть після третьої пляшки.

Коней з возом з намулу витягати було ще сяк-так. Але коли прогресивне людство винайшло автомобіль, почалися ускладнення і навіть великі неприємності. Якось навіть розстроїлося вельми перспективне весілля, бо жених разом із боярами застряг у річці по саме кермо. А коли врешті-решт виборсалися на тверде, то з’ясувалося, що наречена таки вийшла заміж, але за іншого – того, що був у резерві. Головне – нічого з випивки і закусі не пропало. Жених теж, щоправда, недовго на стінку ліз, бо дуже вдало одружився на старшій дружці. Але не всі житейські історії закінчувалися так благополучно. Бо скажімо, якщо клята негода заносить аж у річку Рось труну з одним столичним земляком, котрий заповів поховати себе на старому дідівському цвинтарі, то це вже, знаєте, на голову не налазить. Наші, кобиздохівські, хоча й з гумором на вась-вась і загалом не забобонні, але ж покійника вимочувати – то вам не коноплі.

Лапікуриха: Розуме коханий, ти хоча б пояснив молоді, що свого часу коноплі спокійненько росли на кожному сільському городі, їх вимочували, тіпали і ткали потрібну у господарстві річ – рядюжки. А як у магазинах краму не було, то й полотно на сорочки. І навіть у найдурнішу голову не стукала ідіотська ідея самих себе ними гробити…

Лапікура: Як завжди, ти маєш рацію. Що коноплі – якби моя бабуся Наталя Артемівна побачила, що міліція на городі мак топче… ой, мало б місця було!

Але повернемося до містка. Як їх взагалі будують? Точніше, будували. Треба було знайти підрядну організацію, матеріали, робочу силу. Або писати кілька років підряд скарги в партійні інстанції і центральні газети. І все це для того, щоб врешті решт втрапити до генерального плану розвитку регіону, потім до п’ятирічного плану, потім… Одне слово – доки дочекаєшся, то ще не одне весілля накриється і не одну труну з покійником понесе вода аж у Чорнеє море. Тому кобиздохівці, щоб не ганьбитися перед сусідами, терміново кинулися шукати відповідного земляка. І таки знайшли.

Сашко Воронюк у мостах нічого не тямив. І взагалі до інженерної справи ніякого відношення не мав, бо працював журналістом на обласному радіо. Зате у нього було аж два козирі: по-перше, він учився в Університеті на одному курсі з тодішнім референтом самого Підгорного М. В. – на той час Голови Верховної Ради СРСР і відповідно – члена політбюро ЦК КПРС. По-друге, Сашко щодня обідав у закритій для простих людей їдальні зі ще одним референтом – тодішнього першого секретаря обкому.

А головне – як справжній кобиздохівець – Олександр Воронюк своїх земляків шанував. Тому одного дня за обідом поміж двома свіжими анекдотами про Брежнєва він так, між іншим, каже обкомівському референту:

– Вам від Миколи Вікторовича ще не дзвонили?

– Ні, а що?

– Ну-у-у, знаєш, мені ще позавчора однокурсник зателефонував, той, що зараз у Кремль на роботу ходить. Каже, що його шеф через пару днів проїде нашою областю – на Кишинів. До речі, машиною, а не поїздом.

Обкомівський пахолок не врубався:

– Ну то й що? Стрінемо, проводимо, як належить – на межі області. А потім здамо молдаванам з рук в руки.

– Стрінути то стрінете, а от щодо „здамо” – то маю великі сумніви. Ти про місток через Кобиздошку забув? Там не те що на „Чайці”, на велосипеді не проїдеш. Ви що, хлопці, хочете щоб товариш Підгорний намулу наїлись, як п’яний дядько, що вночі з ярмарку суне?

Обкомівський пополотнів, вдавився вареником з курагою – либонь, з незвички, бо така ягода в наших краях не росте. А потім оговтався і побіг до свого шефа.

Наступного дня окремий саперний батальйон інженерних військ Київського Двічі Червонопрапорного військового округу вгризався в береги нашої древньої річечки. А ще через добу красень-міст із чотирирядним рухом та доріжками для пішоходів виблискував свіжепомальованими перилами і величезним портретом М. В. Підгорного на вершечку дерев’яної арки, прикрашеної квітами з кольорового паперу.

Але ще не встигла просохнути фарба, як Микола Вікторович вилетів, всупереч власному бажанню, на заслужений відпочинок – „за станом здоров’я”. Щоправда, з подякою за плідну багаторічну працю.

Відтоді весілля у кобиздохівців більше не розстроювалися, на поїзд ніхто не спізнювався, а впокоєні земляки діставалися місця вічного спочинку без пригод. Щоправда, завидющі дядьки з Адамівки – одвічні опоненти кобиздохівських – подейкували, що і відставка товариша Підгорного теж не обійшлася без втручання якогось бійця невидимого фронту – кобиздохівського земляка. Але наші на такі дешеві провокації не піддавалися, лише посміхались і загадково казали:

– А що? Світ великий, все мо’ буть.

Дещо з кобиздохівського державотворчого досвіду

Ото дивлюсь я на москалів і жаль мене бере: як же ж вони потерпають від того свого сепаратизму. Він їм – як зненацька гикавка посеред хорошого застілля: ні випить, ні закусить, ні добавки попросить. Ти його до рота – а воно поперек горла! От і кляне колишній старший брат свого колишнього президента Єльцина за те, що він ляпнув колись з великого бодуна: беріть, мовляв, стільки суверенітету, скільки здужаєте. А хто ж сам про себе погано подумає? Брали стільки, що врешті решт очкур луснув. Одне слово, зараз їм не до сміху. І Борису Миколайовичу заслужений відпочинок псують – своїми численними побажаннями.

А все через що?

Через те, що не порадилися свого часу москалі з кимсь із кобиздохівських стосовно суверенітету. Ми щодо цього безцінний досвід маємо. Історичний. І то не лише з часів громадянської війни, коли у нас вважай у кожному повіті своя влада була, а й значно пізніше. Якраз на межі між хрущовським волюнтаризмом і брежнєвським застоєм учинили наші дядьки таке, що дехто й досі не вірить. А головне – без єдиного пострілу і кровопролиття. Ми ж, хвалити Бога, таки вважай Європа, а не якісь там Балкани.

По порядку: все почалося трохи раніше. І не в нас. А на Близькому Сході. Конкретно – межи євреями і арабами. Там чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому, чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому таке зчинилося, що у нас у Кобиздохівці теж були людські жертви. Дядько Дупак (наголос на останньому складі) і тітка Дупиха (наголос на передостанньому складі) ледь на той світ, обійнявшись, не відправилися. Зранку по радіо щось там таке сказали, чи то від ТАРСу, чи то від самого совєтського правительства заява була. Ну, а народ у нас в Кобиздохівці, як і скрізь, ляканий, а тут ще й радіо кепсько працювало. Що війна почалася – то люди розібрали. А з ким і де саме – не второпали. Подумали, що знову з німцями, як у сорок першому. І побігли в кооперацію по сіль, але її там уже не було. Бо Дупаки, котрі жили поряд з крамницею, цей стратегічний продукт скупили повністю на всі свої трудові заощадження.

Над ранок таки розібрали, що то не на нашому кордоні бойові дії, а на єгипетському. Та було вже пізно, бо вночі вся сіль у лантухах, що її дядько Дупак звечора на горище затяг, обвалилася на нього і дядину разом зі стелею.

Відкопували всім селом. Районна власть, щоправда, теж допомогла – прислала лектора, котрий пояснив кобиздохівцям, що справедлива справа арабського народу переможе, бо на їхньому боці могутня підтримка всього прогресивного людства на чолі з Союзом РСР. Показав усе на карті, яку з собою привіз– і назад на райцентр, попередньо, звичайно, повечерявши з головою, бо хіба ж наші людину в дорогу голодною відпустять. І так добре повечеряв, що й наочний посібник свій, себто, карту – забув.

Ще кілька років минуло. На Близькому Сході араби з євреями далі мотузилися, народи Африки, позбувшись ярма колоніалізму, один одного крокодилам згодовувати почали. А карта знай собі висіла на стінці у кобиздохівський школі, тихенько вицвітаючи на сонечку.

Аж якось зазирнув туди у своїх справах голова колгоспу Рохманчук. Тільки не той, котрий після війни „кукурузника” збив, а інший. У нас, у Кобиздохівці ціла вулиця Рохманчуків. Була… Тож вони самі давно вже попереплутували, хто чий родич, по якій лінії і з чийого боку.

Так ото, заходить голова Рохманчук до школи і знічев’я, доки директора позвуть, починає вкотре стару карту розглядати. І помічає на ній те, чого раніше не помічав. На Аравійському півострові ромбик якийсь намальовано і всередині дрібними літерами написано: нейтральна зона.

А тут і директор школи прибіг, Август Петрович Громчевський. Тож його голова і запитує:

– А що це за їдне?

– Так написано ж: нейтральна зона.

– Сам бачу, що написано. А як це воно? Окупаційна – знаю, бо після війни в Німеччині служив. А нейтральна – це куди?

– Та наче нікуди. Ні до Саудівської Аравії, ні до Йємену.

– А власть там яка?

– Та мабуть ніяка. Не поділили, значить, землю, то й вирішили вважати, що вона нічия. Нейтральна по науці. От і їздять собі туди-сюди на своїх верблюдах без усякої влади і начальства.

І тут голова Рохманчук вже нічого не сказав, зате глибоко замислився. Тому, що чекали на ті часи Кобиздохівку чергові серйозні випробування. Ну, звичайно, не такі, як у незалежній Африці, але теж добра болячка. Сьогодні вже тільки старші люди пам’ятають, як Микита Сергійович, котрий Хрущов, страшенно любив реорганізації. А відтак – нашу маленьку Кобиздохівку то до одного району ліпили, то до другого, а самі райони то укрупняли, то розукрупняли. А толку з того? Один чорт – який райцентр не візьми, то і їхати до нього далеко, і дороги погані. Нарешті великого реформатора М.С.Хрущова товариші по партії виперли у відставку і епоха великих реформацій залишилася в минулому. Кобиздохівському колгоспу знову повернули його прадавню назву „Світанок”, про перекроювання кордонів уже й забули. Життя не те щоб стало кращим, але не таким смиканим.

І на тобі! Землячок виплив! Ні, не наш, не кобиздохівський. У нас майже всі земляки – люди порядні. І навіть отой мовознавець, котрого я на перших сторінках шпетив, ТАКОГО собі б не дозволив. Але, знову ж таки, викладаю події в їх історичній хронології.

Неподалік Кобиздохівки є один такий собі населений пункт: вони, щоправда, себе містечком обзивають, але насправді – село селом, хоча колись таки було райцентром. Рік чи два – після війни. А потім його поставили на місце, і правильно зробили. Цибуля там – що твій часничок завбільшки, річечка – кривій жабі по коліна, а самогонка горить тільки тоді, коли її розвести бензином у пропорції п’ятдесят на п’ятдесят. Щоправда, один із тамтешніх вибився аж у прем’єр-міністри. Себто, у великі люди. Але не у нас, а в Ізраїлі, бо був, як ви здогадалися, євреєм. Тому за радянських часів про нього ніхто й не згадував. Зате наш один, автохтонний, таки пробився у великі цабе. Що характерно – по партійній лінії…

От написав я „велике цабе” і замислився: а чи знає нинішня молодь, що воно таке? Бо просто „цабе” зі знаком оклику – то так у наших краях волам напрям руху вказували. Було таке: „соб” і „цабе”. Ліворуч, знавця, і праворуч. Чи навпаки? Не пам’ятаю. Ми з моїм двоюрідним братом Сергієм, щоправда, ще встигли у малолітстві круторогих поганяти. Але коли то було і де ті воли? Жодного в Україні не побачите. Та й у Сергія перепитати я вже не зможу, бо пішов він туди, звідки не вертаються…

А от „велике цабе” – то вже, щоб ви знали, характеристика-рекомендація. Тому що у повоєнній школі така градація існувала: відмінно вчишся, то може вступиш до інституту і вже не будеш свиняче лайно великою лопатою вигрібати. Посередньо вчишся – теж не страшно, залишишся в колгоспі, сядеш на техніку, машину там, чи трактор. І від людей повага, і шмат хліба матимеш. Ну, а як у слові з трьох літер чотири помилки робиш, то тут уже твоя улюблена класна керівничка проголошує як вирок: „Ну, Миколо (чи Петро, Іван, Степан…) одна тобі дорога – волам хвости крутити”.

Ні, звичайно, траплялось і таке, що той Іван чи Степан чи Микола всіма правдами та неправдами вибивався в люди, але для земляків своїх назавжди залишався „великим цабе”. Як отой партієць із начебто містечка. Ну, пощастило тобі, то й сиди тихо. Так ні ж! Закрутило йому в носі, що його рідне гніздо, в якому він колись до десятого класу паски з пилюки край дороги ліпив – не райцентр. І так закрутило, що він комусь підказав, комусь у вухо нашепотів, когось ублагав. І уявіть собі – пішла чутка, котра згодом трансформувалась у відповідну постанову, що матиме оте село статус „селища міського типу”, як новий райцентр, а на додачу – відкриють у ньому чи то музей, чи поки що меморіальний куточок отого великого цабе.

Ну, музей так музей. У нас у Кобиздохівці народ не заздрісний. Нехай вони навіть отому партійцю пам’ятник за життя у мами на городі поставлять. Так ні ж – з’ясувалося, що до отого району мають приєднати Кобиздохівку. Та це ще півбіди. Бо оскільки їм до статусу містечка населення невистачило, то від Кобиздохівки планували забрати наші споконвічно історичні Причепівку, фольварк і „огрудек”, себто, колишній маєток незабутнього пана Ганецького. Зате нам вирішили накинути лікувально-трудовий профілакторій разом з усіма алкоголіками, щоб вони не муляли очі отому „великому цабе”, коли той раз на п’ять років до мами на півгодини заскочить.

І саме перспектива одержати у себе під вікнами отой специфічний „культосвітній заклад”, що називається, дістала чесних кобиздохівців щонайбільше. Ні, мої земляки ніколи не вважали себе непитущими або, кажучи по-науковому, абстинентами. Не без того, щоб випить, закусить і – що? Правильно, добавки попросить. Воно, звичайно, не обходилося без побитих вікон і навіть збитого літака, але ж і це не вважалося для кобиздохівців чимось таким, чого слід було б соромитися. Але щоб допитися до ЛТП!? Вибачайте, але такого авангардизму консервативні земляки мої не сприймали.

Все це голова Рохманчук у мізках прокрутив, споглядаючи карту Близького Сходу, і саме ота золота ідея спала йому на думку. Він ще тільки у директора Громчевського перепитав:

– Кажете, влади у них нема? Що, і райкому теж?

– Звідки? – здивувався Август Петрович, – ви про що? Там же з обох боків монархи сидять. Один король, другий поки що принц.

– Ти диви, на верблюдах їздять, райкомів немає… А до нейтральної зони додумалися! Розумні, знацця, люди.

– Тому й розумні, що райкомів нема. Хоч і на верблюдах їздять.

– Вважайте, Августе Петровичу, що я од вас оцієї антирадянщини не чув, але загалом – напрямок думок у вас правильний. Якщо вони отаке у себе запровадили, то чим ми гірші?

Проголошення Незалежної Кобиздохівської республіки відбулося скромно і в робочому порядку. Парадів не влаштовували, салютів не давали і не слали депешу в ООН із проханням прийняти. Рохманчук викликав кого треба до кабінету, розказав віч-на-віч, що надумав, і почало моє село жити, як у тій нейтральній зоні. Як когось із уповноважених область пришле, ну там чи по питанню підживлення озимих, чи прополювання зернобобових, то йому одразу ввічливо пояснюють: звиняйте, це вже не ваш район, ми тепер під отими задрипанцями з того боку річки ходимо. А як хто з нового району забреде, то їм іншу пісню співають: були, мовляв, колись ваші, стали – знову їхні. Ну і, звичайно, пригостять добряче, бо ж людина не задля власного задоволення аж із самої області теліпалася. І що характерно – жоден з уповноважених, контролерів, ревізорів, зональних інспекторів та іншого дрібного чиновницького потолоччя навіть не здогадався, що його відверто дурять. Бо наш голова Рохманчук добре знав, що за тими всіма адміністративними реформами – як з ремонтом у хаті у поганої хазяйки: потім ще зо два роки толку не добере, де що лежить.

Життя в нейтральній зоні почалося – ніби рай. Навіть старі люди такого не пам’ятали. Щоправда, дід Синюшко, посилаючись на спогади свого діда, стверджував вечорами у чайній, що точнісінько так було в Кобиздохівці в літо одна тисяча вісімсот шістдесяте він народження Христового, коли волю селянам ще не дали, але панам вже пов’язали руки. Чи так воно у наших предків було, як дідів дід стверджував, чи навпаки, так, як писали у шкільних підручниках з історії СРСР – то не суть. Головне, що ніхто не вказує людям, коли і що сіяти, як і чим сапати, з якого боку корову до бугая підводити і по скільки, звиняйте, гною вносити на кожен гектар ріллі. Голову з агрономом і зоотехніком на посиденьки в район не викликають, телефон теж мовчить, а пошта приносить виключно позаслужбову кореспонденцію у вигляді поздоровлень з днем народження і привітів від родичів.

На жаль, усе хороше тим і відрізняється від поганого, що погане – нескінченне, а хороше рано чи пізно закінчується. Мо’ то Господь придумав, аби нам життя медом не здавалося, а може – все це через те, як переконував один земляк (щоправда, в дуже п’яній кондиції), що земна вісь з місця з’їхала… Не знаю… Але свобода в Кобиздохівці закінчилася набагато раніше, ніж встигли нею насолодитися. І не тому, що начальство врешті решт допетрало, де в нього що лежить, бо начальство – воно і є начальство, себто, дурне від народження. То Сашко Кузьмінець, зараза мала, підвів і свого дядька Рохманчука, і всю нашу Кобиздохівську республіку. Нині він у професорах ходить. В Києві. Та ще й не простих, а міліцейських. Він тепер не Сашко-урвитель, а пан полковник. А тоді в шостому класі вчився і таке встругнув: мало йому було друзів у Кобиздохівці, так він наладився листуватися з якимсь таким же, як сам, аж із оцієї… Гваделупи. Кажуть, що то така ж Кобиздохівка, тільки з іншого боку глобусу. Ну, там ще пальми ростуть і зими немає. І самогонку не з буряка женуть, а з кокосу. Він у них – як у нас гарбуз, тільки що не на грядці, а на дереві росте.

Так от, про Сашка. Пишеш листи – так пиши, як усі люди. Так він же ні! Взяв і на конверті зобразив зворотну адресу в такий спосіб: „Європа, Кобиздохівська республіка, центральна вулиця, третя хата від соші. О. Кузьмінцю, ексквайєру”. А на додачу замість звичайної марки „Почта СССР” свою власну намалював і приліпив. Герб Кобиздохівки: вінок цибулі, в’язка сушених грибів, а в центрі – хоч смійся, хоч падай – сулія самогонки, кукурудзяним качаном заткнута.

Підпільну і ніким не визнану республіку одразу засікли там, де треба. Були неприємності. Голова Рохманчук злетів з роботи, щоправда, не за це (подробиці – в наступному розділі). Найменш відгукнулося „ексквайєрові” – дістав пару разів ременем від старших товаришів, щоб краще думалося.

Ледь не забув – коли та служба, де засікли Сашкового листа з крамольною маркою, наказала довго жити, конверт із Кобиздохівським гербом в дивний спосіб виринув на аукціоні в Сотсбі і був куплений там за великі гроші якимсь знаменитим філателістом.

Тож я й кажу: суверенітет – то не дитяча справа. І всіляких там піонерів та комсомольців допускати до неї зась! Спаскудять ідею!