Текст книги "Кобиздохівські оповісті"
Автор книги: Валерій Лапікура
Соавторы: Наталя Лапікура
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)
Кобиздохівська мафія
…І порадившись, дійшли висновку, що без мафії суцільної газифікації Кобиздохівки і всього іншого не буде. До цієї думки мої земляки дійшли не самі, зізнаюся щиро. Люди вони дещо консервативні і, як ви переконались, і то не раз, усілякі там прогресивні новації доходять до них із запізненням. Підказав їм це слово – „мафія” – один земляк ще у вагоні поїзда „Москва-Жмеринка”, яким вони, діставши облизня, від Брежнєва верталися. Сергій Борщевський його звати. У нього теж непереливки – ув Москві переклад роману повернули зі скандалом. Бачите, цей Борщевський переклав якогось чи то іспанця, чи то грека, – одне слово, з Америки – про такого собі придурка-диктатора, що на старості з розуму вижив і щотижня собі орден чіпляв, новий. У видавництві в крик: „На що натякаєте!” Ще й пообіцяли послати рукопис в оту установу, що на три літери. От і їхала людина додому, вся у тривозі. Тож наші дядьки запросили його до столика, як годиться, вгостили фірмовою, поплакалися. А він і каже:
– А шо ви хтіли? Кругом мафія – знизу і догори!
– Невже догори? – жахнулися наївні кобиздохівці.
– Точно! – похмуро відказав земляк Борщевський. – Он брежнєвський зять – і той погонами торгує!
– У воєнторзі?– поцікавилася Марія, котра попри зайнятість державними справами встигла галопом проскакати либонь з половину московських торгівельних центрів.
– Якому воєнторзі? – обурився земляк на таку темноту. – У міністерстві! Він же міліцейський генерал! Мій швагер у нього полковника купив. Таке дурне, швагра маю на увазі, а тепер полковник!
І спересердя плюнув земляк Борщевський, ще й рукою махнув.
– А почім швагро за погон платив? – діловито перепитав голова сільради Тронц. Земляк показав на пальцях. Кобиздохівці заніміли. А коли мова до них повернулася – десь у районі Мотовилівки – то, не змовляючись, вирішили:
Перше: без мафії не обійтися.
Друге: при нинішніх цінах на погони вигідніше створити свою мафію, аніж шукати вже існуючі.
Ще не приїхали мої земляки додому, ще в хату не ввійшли, а вже дзвонять:
– Ви ж дивіться, щоб на день народження Леоніда Ілліча газифікація була закінчена! – це той наказує, що свого часу Рохманчуку пальцем коло скроні показував.
– Ми то що, – не втримався голова, – ми й до вашого дня народження можемо, тільки накажіть. От тільки ви ще в Уренгой подзвоніть, щоб і вони знали, якого дня їм трасу до Кобиздохівки дотягти. А раптом у них свої дати…
Ще один „розумник” вказівки дає – той, що кулака показував і дострокові перевибори обіцяв:
– Значить, так: ми вашу газифікацію вже провели через план соціального розвитку району, так що дивіться. Ми допоможемо – портрет Леоніда Ілліча беремо на себе. Ну, а решту ви вже самі…
„Решту”! А щоб ти так жив!… З комунгоспу, правда, хлопці вибачилися:
– Нам то що, але з нас область щодня дані вимагає – як у вас фронт робіт. То ви вже що-небудь придумуйте, ви ж там у Кобиздохівці народ тертий.
І сказав голова Рохманчук голові Тронцу:
– Клич людей на актив, будемо мафію організовувати. Бо скоро перевіряючі над’їдуть, а у нас сама тільки траншея стоїть. Будемо викручуватися.
Зберігся унікальний документ, фрагменти з якого допомогли відтворить атмосферу унікального засідання в кабінеті голови Рохманчука, – протокол партактиву села.
„Слухали: про створення в с. Кобиздохівці мафії на предмет організації труб для газопроводу „Уренгой-Помари-Кобиздохівка”. Слово мафія попервах було написано через „хв”, а потім виправлено іншим чорнилом.
„Поступила пропозиція обрати почесну президію у традиційному складі… прийнято одноголосно”.
„Слухали – голову Рохманчука про поїздку до Москви. Ухвалили – взяти до уваги, витрати на поїздку списати по статті: „Падіж великої рогатої худоби”. Одноголосно…"
Завклубом Бабійчук попросив пояснити різницю між нашою мафією і тою, що він у кіно на курорті бачив. До Кобиздохівки ця картина ще не дійшла, а може, й не дійде…
Секретар парткому Кавун пояснив Бабійчуку, що їхня мафія захищає інтереси експлуататорських класів за рахунок інтересів широких трудящих мас. А наша мафія відстоює інтереси широких мас трудящих.
Завклубом Бабійчук: А за чий рахунок, коли у нас в Кобиздохівці, на відміну від Сицилії, немає експлуататорських класів?
Тов. Кавун запропонував вказати тов. Бабійчуку на його політичну короткозорість. Ухвалили – вказати. Звіт тов. Бабійчука про його роботу в клубі заслухати через тиждень. Прийнято одноголосно.
По персональному складу мафії тов. Кавун запропонував узгоджений список кандидатур: тов. Тронц – від радянських органів, тов. Рохманчук – від колгоспу”Світанок”, тов. Громчевський – як представник сільської інтелігенції і від безпартійних – тов. Гилюк.
Тов. Тронц запропонував кандидатуру Кавуна як голови мафії. Ухвалили – список взяти за основу.
Виступаючі високо оцінили ділові і людські якості кандидатів і висловили впевненість, що вони довір’я виправдають.
У результаті прямого голосування всі товариші були обрані до складу мафії, одноголосної.
Поступила пропозиція від тов. Гилюка обрати тов. Леоніда Ілліча Брежнєва почесним головою новоствореної організації. Тов. Кавун виступив з роз’ясненням. Подякувавши тов. Гилюку за пропозицію, відзначив, що у тов. Брежнєва своїх справ хватає і що він і так уже багато зробив для Кобиздохівки.
Наприкінці протоколу, як годиться, стоїть дата, печатка і потрібні підписи.
Автор спеціально цікавився у світил криміналістики, чи ще якась мафія оформлювала своє створення протоколом. З’ясувалось – ані Сицилія, ані Америка до цього не додумалися. Тож – хай ще раз живе Кобиздохівка!
Кобиздохівська „коза-ностра” і Одеса-мама
Хоча створення нової громадської організації було оформлено через збори і з протоколом, а все ж гризла моїх земляків якась непевність. Наче зробили, як годиться, а щось воно вроді і не те, і не так…
Дядько Гилюк взагалі вперся, як колгоспний бугай Валєрик:
– Ви як хочте, а свою людину нам треба мати. Як не Леоніда Ілліча, то когось дрібнішого, але треба.
– Мо’ його зятя? – запропонувала Марія.
– Ні, невдобно. Воно хоть і з протоколом, але все одно ми – мафія, а він – міліція – нас ловити повинен, як по закону… А потім – дорого бере. Пам’ятаєте, той драгоман з поїзду розказував. І взагалі – сьогодні він зять, а завтра… його мать, – вжив дядько Гилюк улюблену приказку всіх кобиздохівських тещ. Як у воду дивився, між іншим!
Усі замислилися.
– Ні, – гнув своє дядько, – без свояка ані руш! Я он звичайний грибник, і то у мене в Одесі в кожному ресторані аж по два своїх кухарі. Як одного посадять, другий товар візьме, і комерція не пропаде. А тут – труби. Ви знаєте, де їх красти?
– Діставати, – делікатно поправив його парторг Кавун.
– Якого там „діставати”! – обурився дядько. – Ми не на зборах, можна казати, як є. Красти будемо. А де? Отож! А газопровід, між іншим, тягнуть достроково. Вчора по телевізору бачив.
І поїхала кобиздохівська мафія до Києва.
Поміж славетних земляків особливі надії покладалися на двох: оперного соліста Анатолія Кочергу і телевізійного диктора Сашка Сафонова. Тож з вокзалу пішли спершу до вокаліста. Він прийняв дорогих гостей як належить, добре вгостив, однак допомагати делікатно відмовився.
Наливаючи землякам коньяку з чудернацької пляшки, схожої на маленький кавунчик із довгою шийкою, всесвітньо відомий баритон поскаржився:
– У мене тут своя мафія в міністерстві культури дірку в голові робить із гастролями. Хоч автомат купуй!
Кобиздохівці зрозуміли, що і в уславлених артистів бувають свої складності, не тільки у них – простих гречкосіїв, і наполягати не стали. Пішли до диктора.
Сашко Сафонов був у Кобиздохівці людиною значно популярнішою, ніж його оперний земляк, хоча звання мав аж на два пальці нижче, бо лише заслуженого артиста республіки. На той час. Та досить йому було увечері, по-джигунськи посміхнувшись, з’явитися на екрані зі свіжими новинами, як усе кобиздохівське жіноцтво впадало в стан крайнього збудження і кидалося на кухні: вечерю розігрівати, бо якраз у цей час чоловіки додому верталися. Сашко вразив уяву співвітчизників красивими голими ногами і коротеньким китайським халатом, розшитим драконами. Горло у нього було замотане шовковим кашне, погляд чарував, а голос ніжно обеззброював. Запарюючи дядькам так потрібну після отого заморського коньяку чорнющу каву, диктор пояснював:
– Даремно до Анатолія ходили. То порожній номер. Його до Віденської опери запрошують, і так уже вагон анонімок у ЦК надійшов, а тут ви з трубами. Треба було мені подзвонити. У Києві ви нічого не дістанете, тільки гроші даремно витратите. У нас не те що труб, кави порядної не лишилося. Про жінок вже не кажу.
Його пересмикнуло, він помовчав і сказав:
– В Одесу! Тільки в Одесу! Там дещо є. Все ж таки – море, порт, іноземці. Я подзвоню декому до Львова, вас влаштують у Одесі. Решту самі микитьте, не дурні. А як уже там не вийде, вертайтеся додому і топіть кизяком. Я б і сам з вами поїхав, але у мене урядовий концерт. І ще одну землячку треба заміж за араба видати. Інтернаціоналісточка! Як її мама!!!
Наступного ранку мафіозі з Кобиздохівки вже стояли під бронзовим Дюком, вдихаючи на повні груди морське повітря, приправлене смородом хамерівського хлоропроводу.
Спочатку вони подалися на славетний Привоз. Але там, всупереч легендам, не було вже не те що атомної бомби, а й риби. Окрім хека, але цього добра й в Кобиздохівці вистачало. Надії майже чесно купити потрібні труби лусьнули. Залишалося красти!
Як саме, в який спосіб вони це зробили, звиняйте, не розкажу. Досить із мене неприємностей з міліцією, що я за перехід у невстановленому місці маю. Щоб іще пришили пропаганду техніки скоєння злочинів? Пардон на разі, як кажуть у Кобиздохівці.
Скажу лише, що через тиждень усі відкоси під’їзних шляхів на станції Одеса-товарна відгонили „кобиздохівською фірмовою”. З дустом. І не з однієї будки, сторожки чи навіть караулки під покровом ночі лунало: „І ти швагер, і я швагер…”
Висока мета пом’якшує строк покарання. Одне слово, через днів десять новенький товарний вагон з вимріяним написом „труби” вже стояв у обумовленому тупичку, а знайомий машиніст навіть погодився непомітно вчепити його до військового ешелону, який по дорозі через Козятин проходив зовсім недалеко від Кобиздохівки.
…Кому закортіло глянуть на труби, не пам’ятаю. Здається, Тронцу. Зняли пломбу, відкрутили дрота на клямці, відсунули двері… і о жах, о людська підступність: у вагоні замість вистражданих труб стояло два новеньких снігоочисники. Починати все спочатку не було вже грошей, здоров’я і самогонки.
Дядьки, розбиті людською невдячністю, вийшли на людну вулицю і, не змовляючись, завернули до якоїсь забігайлівки. Там сіли за порівняно вільний столик, бо з єдиним мовчазним клієнтом. І лише після третьої чарки роздивилися, що то не світло у забігалівці таке, а сусіда – негр, щоправда, чомусь сірий. Либонь, від „казьонки”, одразу збагнули тямущі селяни і запропонували представнику третього світу випити з ними їхньої.
Негр, на загальне здивування, непогано розмовляв по-нашому і навіть на подільському діалекті. Вчився у нас, в сільгосптехнікумі вирощувати цукровий буряк. Ну, щоправда, в Африці йому диплом не придався, бо буряк у них на екваторі не родить і цукор вони купують у колишніх колонізаторів. Але хлопець виявився не дурний і оженився на дочці якоїсь із дружин місцевого президента. У них там, як у турків, можна мати багато жінок, аби зарплата дозволила. І ото тепер тесть прислав його знову до нас купити пару поливалок, бо коли на єдиній у столиці заасфальтованій вулиці влаштовували військові паради, то дуже пилюка в очі всім лізла. І от, коли гроші були заплачені, документи оформлені і вагон з поливалками пригнали в порт, трапилося таке, що тепер йому у нього на батьківщині на покару щось відріжуть. Як називається по-українському оте саме, що мають відрізати, африканський командировочний забув, тому з усією безпосередністю показав в оригіналі, здивувавши дядьків і перелякавши до непритомності офіціантку, яка принесла чергову пляшку.
Кобиздохівські невдахи довго крутили головами, лаяли на всі заставки африканські народні звичаї і підливали посірілому негрові в його чарку. Коли трохи заспокоїлися, перепитали – а що ж саме з отими його поливалками сталося?
– Не було їх у вагоні, – схлипнув невдаха з чорного континенту, – напевне, десь переплутали. Це не мій вагон.
Дядьки ще поспівчували, ще випили, а потім, аби бесіду підримати, поцікавились, а що ж там було замість тих поливалок.
– Труби, – сказав негр, – для газу. Нащо вони нам? Ми яєшню на піску смажимо.
Кобиздохівці миттю протверезіли.
– Чоловіче, – сказав хитрюга Тронц наче так, між іншим, – Можемо зарадити, бо ми усім народам співчуваємо. Це наш обов’язок. Є у нас тут випадково пара поливалок. Випадково! Можемо помінятися. На знак дружби і солідарності…
Негоціацію тут же скріпили залишками „кобиздохівської” і,не гаючи часу, звершили обмін. Земляк-машиніст не підвів, однак мафіозі мої полегшено зітхнули тільки виїхавши за межі Одещини.
– Не дуже добре ми зробили з отим їхнім Валєриком, – сказав дядько Гилюк те, що всі думали, – Де він у своїй Африці снігу візьме?
– А, не думайте над чужим горем, свого хватить! – втішив його Тронц, – Світ великий, дорога довга. Доки допливе – роздивиться. А як роздивиться, то ще раз поміняється, а як ні, то політичного притулку десь попросить. А чого це ви його з кобиздохівським бугаєм порівняли?
– Та так, – усміхнувся дядько Гилюк. – Згадав, чим він офіціантку перелякав.
За жартами і спогадами й не зогледілись, як вернулися додому, де в кожній хаті вже стояла новенька газова плита. Оскільки газифікація району в перспективі до 2005-го року не передбачалася, то цього добра в сільмазі було навалом.
Пошили в дурні
У блаженної пам’яті застійні часи обірвав би я свою оповідь на оптимістичній ноті і світлому видінні новеньких газових плит у кобиздохівських хатах. Бо те, що було далі, розповідати і сумно, і соромно.
Коли тебе одного шиють у дурні, то, звісно, радості мало. Та коли в дурні пошиють твою батьківщину, нехай таку маленьку і віддалену, як Кобиздохівка, то це й сприймається інакше, на рівні великого катаклізму, себто катастрофи. Щоб ви знали – сприймається навіть болючіше від того випадку, коли в ролі дурня виступає твоя велика держава Союз Соціалістичних Республік, хай йому…
Ну, а воно далі було так: хоч оті газовики гнали вперед, мов таксисти, яким за кілометраж платять, їх встигли, перехопити на широті мого рідного села і про все домовитися. Хлопці виявилися тямущі, зробили все швиденько, а головне – взяли недорого, переважно традиційними продуктами кобиздохівського експорту. Залишилося чекати урочистого пуску газу.
Хоча день був холодний і віяло добряче, настрій в усіх був на рівні. Його не зіпсувала навіть та обставина, що порив вітру змів зі стовпа над трибуною портрет Брежнєва і одягнув його оратору з центру, як те ярмо на шию. Але керівник не розгубився і, однією рукою позбувшись несподіваної прикраси, другою дав команду чиркнути сірником. І ще через кілька хвилин у оселях Кобиздохівки весело запалахкотіли голубі вогники – щоб ще через кілька хвилин тихенько погаснути без стороннього втручання.
Земляки мої, порадившись, вирішили, що так воно і має бути – спочатку газопровід відкрили для годиться, а потім закрили потихеньку і будуть доробляти вже по-людському. Скільки разів у нас таке було – ледь що відкриють, тут уже й закривають і починають то труби під трасою тягти, то радіатори в палаці культури навішувати. Якось на ЛЕП-500 забули кілометрів двадцять проводів начепить. І нічого – і премії одержали, і ордени за достроковість.
Почекали кобиздохівці газу місяць, два, три, а потім зібралися на компресорну станцію, що у сусідньому районі, спитати, що у них чути, бо в Кобиздохівці під отой газ на цю зиму майже ніхто палива не заготував, тому ставало сутужнуватенько.
Компресорники, люди, на відміну від трасовиків, солідні, без поспіху, на сільську громадськість, даруйте, витріщились:
– Кажете, за могорич в основну магістраль „врізалися”?
– Воістину так! За могорич і врізалися.
– Та ви що? Якби це було, то ваші плити б після включення через стінку чи стелю на груші б позакидало! Там же знаєте який тиск?
А чесні кобиздохівці не вірять: як же так, ми ж труби клали, могорич ставили…
Одне слово, почали компресорники з усіма пересторогами копати землю. І що б ви думали? За метри два від траси було закопано звичайнісінький газовий балон, а вже до нього причеплена вся кобиздохівська вітка. На скільки того газу вистачило, можете зрозуміти.
Всю цю епопею підсумував увечері голова Рохманчук на траурному засіданні під відомою грушею:
– Ото сиділи триста років, топили дровами, самогонку варили, цибулею торгували, то й треба було сидіти. А тут, бачте, мафії захотілося! То й маєте – ославили на увесь світ. Тронц, щоб ти оте гасло з сільради зняв, бо я, здається, сам таку суцільну газифікацію влаштую, що…
Монумент
Ще не відійшов у земляків моїх біль од невдалої газифікації всієї Кобиздохівки, яка поставила хрест на споконвічній мрії багатьох поколінь сельчан – дожити до комунізму, як накотилася нова біда. Спочатку маленька моя батьківщина до цієї мороки лише сяке-таке відношення мала, але потім знову встряв земляк і все перекапустив! Та ще й так, що позлітали перші голови району, і ті, що в області теж без ґуль не обійшлись.
Та що там область! По всьому світу виляски пішли. Моя однокласниця Бела Кремер, котра ще замолоду в Америку емігрувала і там вдало вийшла заміж – за трунаря, нещодавно написала: надіслала вона свого старешнького до американської академії художеств. Щоб, знацця, ввести сина в татів бізнес. Ну, там, навчити красиві надгробки робити. І от, уявляєте собі, в самій американській академії ту давню кобиздохівську історію сиві майстри різця своїм студентам викладають. А як дізналися, що мама Ізі – з Кобиздохівки, так йому залік „автоматом” поставили. Бо поважають наше село і нашу історію.
Все почалося з того, що тому борцеві за винятковий інтернаціоналізм, Марчучку, придурку маланчуківському, приперло звести в райцентрі монумент. Ну, не він перший такий дурний був. На ті смутні роки мода пішла – прикривати срамоту або урядовими нагородами, або меморіальними комплексами. А як вже на комплекс не тягли, то хоча б – монументом. Чим гірше справи йшли, тим вище перлися фігури, як окремі, так і в композиціях. Сама лише „бой-баба”, що коло Київської Лаври чого варта! Мільйонів, викинутих на вітер.
Отож і нашому Марчучку засвербіло. Пшениці полягли, буряк у полі вимерз, овочі згнили на корню, бо якраз в район цілий состав горілки помилково привезли. Треба було вагон, а вони – ешелон притарабанили! Кругом суцільна чорна п’янь, на вулиці в райцентрі багнюка, останній ліхтар перед райкомом хулігани розбили, прокурор у ставку потонув після невеликого колежанського банкетику. Содом і Гоморра, а його, бачите, на монумент потягло. Бюро, звичайно, одноголосно проголосувало (не за їхні ж гроші будуватимуть) і почалася веремія. Гнали, як сільські пацани на похорон із музикою. І все одно, як водиться, не вспіли. Фігуру привезли увечері перед святом. За півдоби до відкриття. І чи то вітер сильний був, чи кранівник випив більше, ніж завжди, чи те вплинуло, що на площадці на кожного робітника було по штири начальники, але фігуру легенько стукнули. Не так щоб сильно, але слід залишився – якраз на скроні.
Ну, всі в ґвалт і в паніку! Завтра відкриття, завтра приїде товариш з області, телебачення з Києва замовили. По селах і установах рознарядки розіслали на кількість людей, червоних прапорів і портретів товариша Брежнєва, як у маршальському мундирі, так і в партикулярному вбранні, але з усіма зірками на грудях. Хоча монумент не йому відкривали, не Брежнєву, а засновнику компартії і радянської держави тов. Ульянову-Леніну В. І. А тут така аварія, та ще й з ідеологічним підгрунтям…
Марчучок з переляку українською мовою заговорив і навіть діалектом кобиздохівським:
– Ну, хлопці, гаплик. Хоч цибай з греблі, але так, щоб не виринув!
Аж тут хтось пригадав, що в Кобиздохівці у тестя поправляє здоров’я славетний наш земляк, скульптор із самого Києва. Він, правда, сто років у нас не був, але це приїхав! Правда, не дуже по своїй волі. Там така історія сталася – він скульптор не простий, а якийсь їхній начальник над скульпторами. І от усіх цих інтелігентів, котрі в начальстві, визвав великий начальник, вроді навіть сам Маланчук, і почав їм читати мораль – як саме треба славити нашу прекрасну радянську дійсність і товариша Брежнєва, зокрема, як полум’яного борця за все і за всіх. А наш землячок напередодні безсонну ніч мав, тому сховався за чужими спинами і задрімав. Спить він собі і сниться йому, що великий начальник усе це по радіо говорить, а він сам сидить у себе в майстерні за пляшечкою коньяку, п’є і милується, як натурниця роздягається щоб попозувати. Ну і в такому грайливому настрої він уві сні пальцем в приймач ткнув і сказав:
– Усе це до дупи!
Сказав наче уві сні, але так голосно, що й великий начальник почув і всі присутні теж. Ну, тут таке почалося, що довелося йому терміново брати лікарняний, мовляв, він на голову слабий, і тікати в еміграцію до Кобиздохівки, аби там відсидітись. Ото й перебував у тестя на природі, виганяючи свої болячки „кобиздохівською чистою, як для себе”.
Делегація з району на машини і до скульптора. Ледь у ноги не падають: „Рятуйте, ми на все готові!” Земляк, хоч і набрався добре, однак гонору не втратив. Погодився, зате злупив за спасіння району майже стільки, скільки весь монумент коштував з благоустроєм центру містечка включно.
Взагалі-то план у нього був геніальний. Я, каже, з нашого кобиздохівського граніту кашкета зроблю і так надіну, що й видно нічого не буде. Слава Богу, що інструменти зі мною. Тещі надгробок мав робити. Бо все чужим тещам пам’ятники ставлю, хай вони всі виздихають без покаяння, а своїй…
І заплакав. Ну, наші районні дурні постояли, помовчали – все ж таки, хоч і в опалі, але ж лауреат і заслужений, потім лагідно посадили в машину і повезли до району.
Ще треті півні не співали…(вибачте, Тарасе Григоровичу), як наш земляк одяг кашкета на Монумент і від утоми заснув тут-таки біля підніжжя, приємно урізноманітнивши творчий задум свого колеги-скульптора. Його ніжно додому одвезли, а потому швиденько натягли білу матерію на всю фігуру і почали навколо замітати. Встигли в самий раз.
Ну, як ці церемоніали відбувалися, всі знають. Що треба, по бомажках прочитали, потім оркестр гімн заграв – Союзу Радянських, а товариш з області перерізав стрічку. Прізвище у нього було чудернацьке, на японське схоже – чи Тамайтута, чи Тутайтама, вже не згадаю. Ну от, перерізав цей подільський японець стрічку і смиконув за полотно. А воно не падає. Оркестр далі грає, люди струнко поставали, а полотно не падає. Наш районний секретар Марчучок на підмогу кинувся, теж смикати почав. Ніякого ефекту. Тут голова райвиконкому, який в порядку боротьби з українським буржуазним націоналізмом своє прадавнє прізвище Парокінний змінив на Парамонов, теж із трибуни кинувся. Вже втрьох тягнуть – полотно ані руш!
Оркестр одного гімна дограв, того що „Союз нерушимий…”, почав другого: живи, мовляв, Україно, прекрасна і сильна, – а монумент, як живий, вперто не хоче відкриватись. Уже вся почесна трибуна за полотно вчепилась і з усіх об’єднаних сил рвонула! Матерія репнула надвоє, всі попадали на траву і біле полотнище накрило їх зверху, викликавши в пам’яті старих людей кадри з фільму про броненосець „Потьомкін”. Тільки що солдатів з рушницями не було.
І от у той момент, коли скульптура з’явилася на людські очі, сталося несподіване. І це зрозуміли навіть ті, хто лежав під полотном. Оркестр, захлинувшись, обірвав гімн на пів-ноті, і настала гнітюча тиша.
Почесній трибуні і кортіло подивитися, що трапилось, і страх їх брав. Нарешті найсміливіші навкарачки підповзли до дірки в матерії і вистромили голови на свіже повітря. Та так і застигли, мов той пам’ятник.
Монумент височів над площею, в кашкеті, хвацько зодягненому набакир, а другого кашкета тримав у простягнутій у бік райкому партії правиці…
І раптом у гнітючій-перегнітючій тиші над щойно благоустроєним майданом залунав дзвінкий дитячий голосок, підсилений великими, як цинкові відра, динаміками. То маленький хлопчик у випрасованій піонерській формі з червоним галстуком замість того, щоби голосно прокричати належне йому за сценарієм:
– За то, что я имею, что хочу,
Спасибо Леониду Ильичу!
– зовсім по-дорослому врізав каблучками об поміст і заспівав старовинну народну кобиздохівську соромітницьку:
– Зарізала наша мати півня,
зарізала наша мати півня.
Посипала на припічку пір’я…
– Чиє це воно таке? – запитав щойно призначений начальник місцевого КДБ.
– Та Мирків же, Мирків, молодший! Поколіннячко підростає, щоб йому! – встиг прошипіти з-під білого полотна старий начальник міліції. – Таке на весіллі співають, якщо молода „нечесна”…
І тут почалося на майдані таке, чого не можна було і уявити собі ніколи і ні за які гроші.
Звідкілясь із голосним іржанням вилетів оскаженілий огир з піною на губах, під розкішним – у сріблі – сідлом, вдарив заднім правим копитом так, що полетіли високо-високо шматки асфальту, і зник. Тої ж миті Парокінний-Парамонов раптом зайшовся у реготі і, показуючи пальцем на обласного шефа, який рачки виповзав з-під полотна, тонюсіньким тенорочком продовжив славетну кобиздохівську-глупостну:
– А наш батько-пердун
Перднув – пір’я роздув
Та на батькове, та на материне подвір’я!
Духовий оркестр цукрозаводу єдиним рипом вшкварив полечку з вихилясами, і кобиздохівці пустилися в танок навколо Монументу. Танцював голова Рохманчук з головою Тронцом, щипав за боки свою Кавуниху парторг Кавун і вона зверескувала в такт великому барабану. Імпровізував щось своє підсвідоме доктор Соловей – у білому халаті і з вудкою в руці. Підцибував поважний директор Громчевський, підтримуючи однією рукою орден Трудового Червоного прапора, а йому підморгувала і пускала бісики Козорізова небога Марія, на високих грудях якої лежала непорушно Золота Зірка „Героя соціалістичної праці”.
Давав лиха закаблукам комсомольський зять Постригач, тримаючи в лівій руці новенькі жіночі чоботи для тещі, а правою делікатно підтримуючи за неосяжну талію саму партійну тещу. Виписували „хвігури”, тримаючи двома пальчиками свої вишиті спідниці, баба Допіриха з бабою Козорізихою. Викаблучувався в самому центрі вдівець Пічкур, весело розмахуючи кротоловкою. Рвав на собі галстука поважний професор Кузьмінець, на очах молодіючи і перетворюючись спершу на красеня номер два славетного Києва, а потім на веселого малого Сашка-урвителя. І ганяли навколо гурту кота Євмена лапікурівські гончаки Дунай та Байкал. А попід парканом сумирно стояв собі зять Полікар і чомусь плакав посеред усього цього веселого рейваху.
А оркестрик грав, грав, аж синіли губи у музикантів, і кров летіла з труб зі слиною, і великий барабан уже був пробитий з одного боку, як у смертельному бою. І ніхто не дивувався, що на постаменті розсівся, звісивши ноги, давно вже померлий Толя Сметана і підігрує музикантам на своїй трофейній мандоліні. А в такт йому пиляє на своїй облізлій скрипочці „фрейлекса” старий єврей з довжелезними пейсами і ціла купа його онуків весело стрибає навколо, заклавши пальці в пройми камізельок. І те, що дають лиха закаблукам два якихось дивно вбраних дядьки з шаблюками при боці – теж сприймалось, як належне. Навіть коли загуркотів над головами „кукурузник” і з нього випав не дуже тверезий чолов’яга з золотим годинником на шиї, його лише підняли з-під ніг і обережно поклали на клумбу поміж троянд – хай відпочине людина. „Кукурузник”, похитуючи крилами, зробив коло пошани над майданом, аж тут звідкись з вулички вибіг давно померлий голова Рохманчук з порожньою пляшкою в руках – і літачок, перелякано чмихнувши, шугонув кудись до лісу. А Рохманчук, вимахуючи пляшкою, побіг слідом.
Обласний начальник з японським прізвищем розтулив нарешті рота, щоб припинити це неподобство. Та великий флегматичний Чорний Цап, який теж невідомо звідки взявся на урочистості, глузливо бекнув йому під лікоть. І, як слід було сподіватися, замість потрібних слів вирвались у Тутайтами зовсім непотрібні:
– І ти полька, і я полька,
тебе й мене коле колька!…
Його обкомівські ноги теж почали виписувати на асфальті давно вже забуті колінця. І вся містечкова номенклатура, старанно повторюючи: „Тебе й мене коле колька…” кинулася слідом за шефом у це абсолютно ганебне, безідейне, антирадянське безглуздя з усіма ознаками „напівпогамованої шизофренії”.
І раптом гримнуло, попередньо блиснувши, і музика увірвалась, і всі, живі й мертві, святі та грішні, прості й номенклатурні, люди, коти й собаки завмерли, задерши голови. Монумент жбурнув камінний кашкет на землю і склав пальці простягнутої правиці у виразну величезну ДУЛЮ!
Кобиздохівка-Київ
1989-2004 рр.
