Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Щодо внеску Кобиздохівки у реформу збройних сил

Заради об’єктивності слід зазначити, що і в мирний час на кобиздохівських вулицях не те що постріли – вибухи гриміли. І не тільки на обійсті дядька Пічкура. Траплялись у кобиздохівських хроніках випадки значно серйозніші.

Якогось літа, вже за Брежнєва, до Кобиздохівського лісу приїхали воєнні. Покрутилися, політали на вертольоті, переполохавши всіх курей, і зникли собі геть, залишивши, одначе, на лісовій дорозі смугастого шламбона, а коло нього великого намета з кількома солдатиками і молоденьким прапорщиком. Вони й завертали всіх кобиздохівців од лісу, оголосивши, що це тепер «запрєтна зона».

Всілякі там шламбони кобиздохівців не дуже лякали. Коли вже їхні баби без паспортів аж до Норвезького королівства дочалапали, то що вже їм дістатися рідного лісу. Спантеличила перспектива – чи не зробить армія чого-небудь з грибами. Бо гриби, щоб ви знали, були другою статтею кобиздохівського експорту після славетної цибулі.

Гриби є суто чоловіча справа. Кожної осені, коли кобиздохівські баби разом із полярними гусьми, завантажившись цибулею, летіли на північ, їхні чоловіки мандрували ближче до тепла. В Одесу, Ялту, навіть Адлер. Усі тамтешні шеф-кухарі мали у Кобиздохівці особистих заготівельників сушених грибів. Чемодан лісових дарів приносив навіть більше зиску, ніж два здоровенних лантухи цибулі. Ось чому кобиздохівські синочки і донечки, а також онуки приїздили з міста до батьків на Храм чи «на кабана» виключно у «Жигулях» останніх моделей.

Якби Штірліц народився у Кобиздохівці, то чорта лисого його б Мюллер на гарячому прилапав. І не довелося б Штірліцу вигадувати отієї дурної історії з чемоданами, а радистці Кет лазити з малими дітьми по каналізаціях. Одне слово – вже через кілька днів кмітливі селяни вивідали у воєнних найсуворішу таємницю тодішнього генштабу радянської армії: що буде в лісі, коли прилітатимуть літаки, коли відлітатимуть, що кидатимуть і як далеко від того, що кидатимуть, осколки полетять. Інформацію, для здобуття якої цееру запустило кілька супутників (що характерно – з нульовим результатом), баба Гилючка одержала за макітру вареників з вишнями.

Відтоді між воєнними і штатськими у кобиздохівському гарнізоні встановилися стосунки взаєморозуміння. Хлопці акуратно повідомляли колгоспникам, коли саме прилетять літаки, а селянство за це доповнювало скромне армійське меню стравами регіональної кухні. Прапорщик прописався на обійсті у Козорізової небоги і, здається, заходилося на серйозні наміри… А дядьки справно збирали гриби і сушили їх на горищах.

Закінчилася ця ідилія враз і з великим гуком. Одного дня з літака, як завжди, щось відірвалося, полетіло вниз, але чомусь не бабахнуло. Хвилин через двадцять з’явився вертоліт, сів на просіці, з його черева вискочило з десяток чужих воєнних в рябому, які почали нишпорити по кущах. Та нічого так і не знайшли, крім глибоких свіжих слідів від однокінного возика. Пошукова група помчала по них, як по рейках і незабаром вперлась у нові ворота, за якими стояв кращий кобиздохівський грибник дядько Гилюк і крутив цигарку. Я вже казав, що ці солдати були чужі і мусили берегти військову таємницю. Тому розмова з дядьком складалася з суцільних натяків. На додачу, старший чомусь говорив українською мовою, що остаточно спантеличило старого:

– Дядьку, ви оце в лісі були?

– Ну, був.

– І нічого не бачили?

– Не бачив.

– І нічого не знаходили?

– Нічого.

– А таке, ну… довге, кругле і головка червона?

– Мухомора? Та хто їх бере?

– Та не мухомора, а ось таке: металеве, на бомбу схоже, тільки не бомба, бо довга і з крильцями, – втрутився молодший за званням.

Старший стусонув молодшого колегу під ребро. Дядько далі гнув своє:

– Та багато гівна по лісі валяється після ваших літаків. Може, де й крильця виросли.

– А ви… водички дасте напитися? – змінили тактику прибулі.

– Зараз винесу, – погодився дядько Гилюк.

– Та нічого, ми самі…

– Мені не важко, хлопці. Стійте тут.

Невідомо, скільки б іще високі сторони вправлялись у взаємоввічливості, аж тут щось страшенно бабахнуло і на місці дядькової хати виріс стовп диму.

Коли військові і дядько повилізали з канави, куди їх змело вибухом, протерли очі і повиколупували землю з вух, то побачили замість хати велику вирву, на краю якої сидів, перелякано витріщившись, обсмалений дядьків кіт Євмен.

Старший, масуючи травмованого поперека, простогнав незрозумілу фразу: «Теплове наведення».

Все закінчилося благополучно. Воєнні поставили дядькові Гилюку нову хату і зникли так само швидко, як і з’явилися – разом із наметом, шламбоном і солдатиками. Найбільше вдоволення від халепи мав прапорщик, бо його стосунки з Козорізовою небогою зайшли в стадію, яка у класичній прозі називається двозначною. І вже ніхто більше не заважав дядькам збирати у Кобиздохівському лісі гриби.

Оте довге, з крильцями, дядько Гилюк таки в лісі знайшов і, як хазяйська людина, привіз додому та заховав на печі у кукурудзу. А дядина піч розпалила, поставила воду на борщ і побігла до Козорізихи. Начебто по сіль, а насправді попліткувати, як там у прапорщика з небогою амурні моменти розвиваються. Оте залізяччя і бабахнуло.

Вже в часи горбачовської перебудови я випадково почув по радіо виступ одного військового начальника, що радянська армія тепер теж вступила в гласність. І закортіло мені, дурню (Лапікуриха на роботу пішла, не було кому відрадити) дізнатися від компетентних товаришів, що саме дядько Гилюк у лісі знайшов.

Написав, куди слід. Відповіли, правда, швидко, чемно і через ім’я та по батькові. Попросили вісім довідок, три характеристики під копірку, чотири мої фотокартки улюбленого кобиздохівського розміру шість на дев’ять і виписку з загсу про ступінь спорідненості з дядьком Гилюком. Я швиденько і вислав. Потім до мене двічі дільничний міліціонер заходив, начебто сірники позичити, а якийсь у цивільному, сплутавши мою Лапікуриху з сусідкою, почав розпитувати, коли я додому повертаюсь і кого з собою приводжу. Той, у цивільному, ледь вирвався з побитою фізіономією, але й мені було непереливки. Морально. Ну, це, ймовірно, збіг обставин, бо міліціонер клявся й божився, прикурюючи при цьому тремтячими руками від запальнички, що у нього справді сірники скінчились. А цивільний, сподіваюся, надовго затямив, де закінчуються права його установи і починаються права людини. Конкретної – Лапікурихи.

Нарешті, прийшла відповідь од військових. З одного боку, писали вони, оте, що впало колись із літака, давно вже зняте з озброєння, а тому таємниці нібито й не складає. Але з іншого боку, в рамках реформи збройних сил пішов з посади той генерал. Який мав „оте” розсекретити. А його обов’язки нікому ще не передали. Як тільки армійська реформа закінчиться, я одержу вичерпну відповідь.

Відповідь надійшла через пару років. Вже на бланку Міністерства оборони Росії. «В ответ на ваш запрос относительно изделия за номером ЭБ-НХ1973 сообщаем, что для приобретения нужного количества вам надлежит перечислить на расчетный счет ГАК ЗТ «Росвооружение» сумму в долларах США, исходя из стоимости одного изделия (сумма указана), умн. на общее кол-во плюс НДС и комиссионные в разм. 11,5%».

М-да, це вам не «Олвейз з крильцями».

Що цікаво – як тільки я одержав листа з Росії, у нашого дільничного почалися перебої з сіллю.

А остаточно я вдовольнив свою цікавість, коли «оте» впало на Бровари. Отут нам через газети і розписали – що до чого і звідки у нього крильця ростуть… Але тут мені Лапікуриха кричить: «Знову ти за політику!… От через таких як ти наші міністри оборони до пенсії не дослужують. Вертай у Кобиздохівку».

Вертаю. Єдине, що мене цікавить – а яким же то ми „іздєлієм” російського літака з ізраїльськими євреями на Чорним морем випадково збили? Чи не тим, котре „Е-Бе-еН-Ха”?

Гносеологія методики датування кобиздохівських хронік

Як я вже побіжно згадував у передньому слові, укладати оповісті мого села надзвичайно складно через майже повну відсутність історичних документів. Тому доводиться звертатися до такого поширеного і ненадійного джерела знань, як спогади старих людей. Пам’ятаю, на цьому добре погорів один наш землячок. Десь після війни, але ще за Сталіна, він приїхав із самого Києва аби засвідчити в письмовій формі підписами двох очевидців, що його звуть насправді – Наум Левкович Кобзар, українець, як ви розумієте, з діда-прадіда. Довго мучився, але знайшов. Кобиздохівці – народ добрий: «Як людині тра, то хай буде українцем». Але справжню халепу мав отой українець в першому поколінні через тридцять років. Довелося йому знову рушати до Кобиздохівки, аби знайти таких, хто засвідчив би, що в його документи затесалася трагічна помилка. І насправді він Нухем Лейбович Кац, нащадок царя Соломона по жіночій лінії. У них, у євреїв, щоб ви знали, національність по мамі рідній пишеться. А тато – хоч ескімосом будь…

Добряче посивілі свідки почухали потилиці і виявили традиційну кобиздохівську послідовність у християнському милосерді і любові до ближнього: „Ну, як людині тра, то хай буде знов єврей. Тільки цього разу двома пляшками казьонки не обійдеться. Бо тоді він у партію розганявся, а зара в Ізраїль. Хай одпише моєму онукові свої «жигулі»… Бо для них у тій, як то її, Іудеї, дороги непідходящі. Там же досі на верблюдах їздять, сам бачив… по телевізору”.

Отож і зійшлися – на телевізорі.

Так ото, кобиздохівська хронологія базується не на датах, а виключна на подіях. Коли це було, а коли оте трапилося, а той коли народився, – у кобиздохівських старих людей відповідь стереотипна:

– А того року, як старий Допіра волів у річці втопив.

– А якраз на ту весну, коли Рохманчук «кукурузника» збив.

– А це було, як дід Синюшко з японської війни прийшов. Отоді вони з Допірою добре випили і втопили волів.

Старий Допіра втопив худобу на честь повернення свого родича з самурайської неволі десь у дев’ятсот п’ятому-дев’ятсот шостому році. Голова колгоспу збив літака у п’ятдесят другому. Або, як кажуть: ще за Сталіна, але той на другий рік помер. Мається на увазі, звичайно, не дядько, дай йому, Боже, здоров’я, а вождь усіх народів, батько трудящих і великий друг фізкультурників.

Та що вже старі люди, коли навіть районні чекісти відзначали щороку на рівні з професійним святом та днем народження Залізного Фелікса «день, коли ми лягавих умили». Мається на увазі вищеописана історія з німецькою гарматою в клуні дядька Підопригори. Вмили, якраз! Якби дядько ту гармату з війни на собі не притяг, а Лігачов з Горбачовим не почали трусити самогон по всьому Совецькому Союзу, то ми б іще подивилися, хто б кого вмив. Раденькі, що дурненькі!

Отак, вишукуючи по крихтах історичну прив’язку кобиздохівських оповістей, трапив я на унікальну часову зачіпку:

– А це було тої осені, коли Миркові п’ятнадцять суток дали.

Попервах я дуже здивувався. Ну, якби наш Мирко, – відомий кобиздохівський жартівник, – не дай Боже, звичайно, п’ять років заробив, то було б ясно. Його витівки навколо кримінального кодексу танцювали. А так, теж мені радість – п’ятнадцять діб. І чого раптом людина в історію встряла? А того, що Мирко був першим кобиздохівцем, який одержав це популярне в суддівському народі покарання.

Сказати, що до Мирка ніхто з кобиздохівських казенну баланду на нарах не сьорбав – то було б неправдою. Брали людей і саджали, особливо в сталінські часи, чимало. За колоски, наприклад, що їх у голодні роки нишком на полі збирали. Розцінки були такі – рік таборів за один колосок. А як дванадцять штук знайдуть – двадцять п’ять років або «вища міра соціального захисту». Це так Йосип Віссаріонович зі своїм вилупком Генеральним прокурором СРСР Вишинським вправлялися, чим би ще народ ощасливити. Тому, як це не видасться дивним, указ про відповідальність за дрібне хуліганство мої земляки сприйняли з гумором. Теж мені, покарання – два тижні в райцентрі байдики бити!

От тільки начальнику міліції було не до сміху. З області щодня тиснуть: скільки людей притягнуто до відповідальності згідно нового указу, чому не виконується рознарядка по дрібному хуліганству (слава Богу, що не по вбивствам!), для чого ви там взагалі у райвідділі сидите, якщо не змогли досі затримати і зразково покарати бодай одного правопорушника?

Прийшов підполковник якось із райкому партії після чергової накачки і каже:

– Хлопці, якщо завтра ми не дамо комусь п’ятнадцять діб, то доведеться самим у капезе сідати. Кажуть, ми нічого не тямимо в політиці.

А треба вам сказати, що всі райцентрівські кандидати на п’ятнадцять діб виявилися рідкісними садюгами. Дізналися, що в міліції зі статистикою непереливки – і миттю стали янголятками. Не те що там випить-закусить і кумові на голові ночви потрощити. Ні, жіночок уперед пропускають, дітей через калюжі переносять, ветеранів за пивом поза чергою пропускають! Тому міліцейські хлопці зажурилися добряче, а потім один тямущий, бо з Кобиздохівки, каже:

– Я так вважаю, що нам тра’ хулігана найнять. Бо як сидіть і чекать, сто років пройде. У нас народ дурний, без ініціативи простого вікна у тещі вибити – і то розуму не хвата. Тра’ наймать.

– Як наймать?

– А як ото сторожа до худоби. Скинемось, він і відсидить. І нас смикати не будуть. А там далі якась нова мода прийде. І про ці глупості забудуть. Що, перший раз нам дірку в голові роблять? От побачите, буде з цими «сутками», як з тими горщечками з гною під розсаду, що ми для підшефного колгоспу всім райвідділом ліпили. Я після того гною півроку в хліві спав, бо жінка в хату не пускала. І де ті горщечки?

Бідні мої земляки не знали, що епоха торфоперегнійних горщечків під розсаду закінчилась одразу після вдалого захисту докторської дисертації на цю тему в столичній Сільгоспакадемії. Про те, як мої земляки страждали задля фундаментальної науки, я вам ще розповім. А зараз повернемося до кампанії з хуліганством.

По скільки скидатися на порушника громадського порядку, питань не було. Існував аналог із наймом пастуха для людської череди: по два карбованці з корови, тобто, зі співробітника райвідділу міліції. А от щодо кандидатури – довелося помучитися. Як не крути, а перший в історії району дрібний хуліган. Тут і райком партії об’єктивку вимагає, і область. Довелось і по пляшку збігати – не допомогло. Тоді, кажуть, ініціаторові запропонували:

– Мишко! – бо його Михайлом звали, молодший син зоотехніка Притули, – як ти такий розумний, то сам і шукай хулігана. Щоб знав.

На щастя, у Кобиздохівці був Мирко. Як його справді звали – ніхто фактично не пам’ятав. Загубилось ім’я на крутозламах історії. Дражнили Мирком – та й годі. І не такий вже молодий, до речі. Але дуже любив бешкетувати. Хлібом не годуй, а дай Миркові сісти на велосипеда, гармошку під пахву – і гайда по району. У пошуках пригод. Особливо любив Мирко з’являтися на третій день весілля, коли згідно древньої традиції розігрувалося справжнє дійство. І дозволялися значні вольності. Жінки переодягалися чоловіками, мужчини натягали спідниці і замість весільних пісень безкарно співали соромітницьких. Як ото: «Турлі-турлі, коржі з маком, поставили бабу раком!…» Робилося все це не з хуліганських міркувань, бо народ у нас в Кобиздохівці виключно статечний і моралі дотримується. Це, щоб ви знали, дуже благородний звичай. Бо нечиста сила чомусь саме на третій день весілля може молодим усякої шкоди наробити. Тому жениха з нареченою ховають понадійніше, а з весілля роблять «третій день». Мовляв, і ми не ми, і не весілля у нас, а чортівня якась. До речі, якби хтось дурний, або, як кажуть у Кобиздохівці, притирений, спробував заспівати про коржі з маком за весільним столом першого дня, то одразу дістав би по морді, а потім вилетів би за ворота аж захурчало б! Звичаї треба шанувати. Перший день – то перший, другий – то другий. Як язик свербить, прикуси, а ще краще – випий і закуси, на те воно й весілля. А третього дня, будь ласка, – хоч сидячи співай, хоч стоячи, хоч в отій позі.

Мирко вважався на Кобиздохівщині найкращим виконавцем і «Коржів з маком», і «Гей, стій та не плач!» і навіть абсолютно неприпустимої для делікатного виховання: «Посіяли гречку на печі скраєчку». Всього і не пригадаю зараз, бо по-перше, чимало таки років минуло, а по-друге, мої освічені батьки-вчителі чомусь тримали мене якомога далі від цього цікавого нурту української народної пісенної творчості.

Зараз уже не те! Оце минулого року йдемо ми з Лапікурихою тихою вуличкою Кобиздохівки, коли – музика загула. Ясне діло – так голосно у нас тільки на весіллі грають. Ні, ми близько не підходили – бо побачать, покличуть, пити доведеться. А ми, між іншим, на автобус поспішали. Ну, хоч трохи музики здаля послухаємо. Оркестр, щоправда, вже не той, що колись – замість кларнета, гармошки і барабана з тарілками – електрогітари! І барабан якийсь ненормальний, бо тільки на один бік шкіри вистачило. Але не це головне, на чому грають, а що співають!

– Виконується пісня спеціально для молодого!

І що заграли-заспівали? Думаєте, «Ой, чий то кінь стоїть»? Чи «Ой, там Роман воли пасе…»? Аякже! Врізали в мажорі «Піду втоплюся у річці глибокій!»

Ні, до лисого-босого Андрія Миколайчука ми ніяких закидів не маємо, по-перше, він теж наш земляк і тато його у Кобиздохівській школі після війни викладав. Але… час змінюється і пісні змінюються. А шкода.

Та повернемося до Мирка. Познущався він з міліції, як хтів. Спочатку крім грошей запросив ще й могорича. Бо яке то, каже, хуліганство без випивки. Довелося скидатися ще й на пляшку. На щастя, в ті роки це були гроші невеликі. Ні, брехати не буду, і в наші часи за таку ціну можна півлітру купити. В кіоску чи з рук… от тільки де ви після тої «горілки» опинитеся? Мо’ в реанімації, а може й там, де всі лежать тихі, голі й босі. І з номерком на нозі. А от у ті роки горілку з тирси ще навіть не гнали.

Так ото ж, ледь-ледь умовили Мирка найнятися в офіційні хулігани. Потім добре впріли зі складом злочину. Бо ані в самому указі, ані в коментарях до нього не було вказівок, що таке дрібне хуліганство, а що таке вже не дрібне, а з «обтяжуючими обставинами». Наш земляк, отой Мишко Притула все підбивав, аби Мирко його тещі вікна побив. Чим уже вона йому не догодила? Не пам’ятаю. Але дуже просив. Навіть обіцяв Миркові преміальні поверх обумовленої такси і з власної кишені. Треба відзначити, що Мирко вперся рогом:

– Ані за які гроші! Я поб’ю вікна, а Михуїлова теща поб’є мені мордяку? Ви ж її знаєте! Красненько дякую, але як зятю припекло, то хай сам б’є. А я за свідка піду. Безплатно. У мене характеристика – хоч за кордон виїжджай. І соціальне походження на рівні. Щоб я за його тещу все стратив? А дулі з лампадним маслом.

Підпирали строки. Наближалися Жовтневі свята, а за ними і День радянської міліції. А рапортувати було поки що нічим. Мирко набивав ціну, райцентрівські хулігани на знак солідарності відмовлялися бути штрейкбрехерами.

Нарешті Притулу осінило.

– Тю на нас! Нехай Мирко на весіллі в перший день соромітницької заспіває. То ми його й оформимо!

Мирко обурився:

– У перший день? Знов за рибу гроші! Щоб мені в зуби і за двері без закусі? Ні, я на такий позор не наймався, шукайте собі іншого хулігана. Я краще піду до Нуся Фірінштейна (районний перукар – прим.авт.) і за свої гроші під Котовського пострижусь, без ваших п’ятнадцяти суток.

Вблагали! Щоправда, в остаточному рахунку не на весіллі, а в клубі, і не соромітницької співатиме, а просто народної. І під захистом міліції. Бо, не дай Боже, за справжнього хулігана хтось його прийме.

На моїй батьківщині службових таємниць не існує. Тому подивитись, як Мирко буде за гроші хуліганити, на танці прийшли навіть ті, хто вже ледь ногами дибав. Посеред «польки з вихилясами» Мирко зупинився, делікатно відсунув свою даму вбік, врізав підборами об дошки і вигукнув народний варіант популярної тоді пісні провідного українського радянського композитора: «Я колгоспний ланковий, звать мене Оникій. Хоч і ростом я малий, зате… великий!»

Тут його, лебедика, і замели.

Клубний оркестр на знак солідарності перервав грати польки і фокстроти і під звуки «Дембельського маршу» відпровадив Мирка аж до самої капезе.

Півмісяця минули швидко, Мирко від’ївся і відіспався. Ота скромна поетична декларація свого непересічного чоловічого достоїнства викликала певний інтерес до Мирка з боку кобиздохівської жіночої громадськості – і не тільки незаміжньої. Але Мирко, як людина все ж таки порядна, віддав руку і серце тій дамі, котра асистувала йому пам’ятного вечора четвертого листопада одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року. Якраз того дня, коли «Миркові дали п’ятнадцять суток».

Ледь не забув! Саме того дня запустили штучний супутник Землі номер два. Із псюкою на ім’я Лайка. Якби цю серйозну справу доручили кобиздохівцям, то бідолашна сучка повернулася б на Землю неушкодженою. А так довелося покласти своє собаче життя на вівтар радянської космонавтики.

Про справжнє ставлення кобиздохівців до всього живого, включно з рогатим – ще одна кобиздохівська оповість. А другим боком вона теж із міліцією пов’язана. Отож – „дама з собачкою” – кобиздохівський варіант. Не за А. П. Чеховим…

Згідно традиційної кобиздохівської хронології діялося це «за Хрущова». Микити Сергійовича. До жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року він вважався видатним діячем комуністичної партії і радянської держави, а після – став волюнтаристом та персональним пенсіонером. За «царя Микити» діялося чимало цікавого. Кажуть, це він придумав поєднати в квартирах туалет і ванну, за що споруджені в його правління будинки негайно одержали в народі назву «хрущоби». Він же намірявся догнати і перегнати Америку по виробництву м’яса, молока і масла на душу населення. А оскільки колгоспно-радгоспні корови вперто не бажали відгукуватися на цей заклик керівника партії та уряду високими надоями, то придумав Микита Сергійович хитру ініціативу. Мовляв, нічого бідному колгоспнику після важкої праці ще й власну корову в хліві порати. Нехай він її відведе на колгоспну ферму, а йому за це молока дадуть. На кожну душу сім’ї, включно з котом. І всім радість: корова в колективі, а селяни у вивільнений час піднімають свій загальний рівень, наприклад, шляхом гри на музичних інструментах і художнього випилювання лобзиком.

Недаремно кажуть, що страшніше дурня тільки дурень з ініціативою. Заревли корови від Карпат і до Курил, бо їх на налигач – і на колгоспні ферми. А там, знана річ: згори капає, знизу піддуває, гною по пузо, а в яслах порожньо. Колгосп, він і є колгосп. Хорошу справу таким нелюдським словом не назвуть.

У нашому районі на ту пору першим секретарем райкому партії був, якщо мене не зраджує пам’ять, товариш Утієвський. Заздалегідь приношу вибачення всім Утієвським – він не ваш родич і навіть не однофамілець. Він з тих, що бігають попереду паровоза.

– Хто, – каже товариш Утієвський, – корову в колгосп не віддасть, у тих садибу повідрізаю попід самі вікна!

Куди дінешся? Оті кілька соток присадибної ділянки селянина годували, напували і одягали. Згадайте кобиздохівську цибулю. Бо в колгоспі заробиш! Як не трясцю, то гилу (грижу по-науковому). Повели люди корів до колгоспу. «Добровільно-примусово» – був такий сумний жарт. Тижнів через два роздивилися мої кобиздохівці, що з їхніми корівками в колгоспному стаді робиться і засумували.

А потім почалася в моєму селі якась чортівня. Почали наче корів красти. Чому наче? Бо з одного боку брали не всіх, а тільки тих, що з «приватного сектору». А з іншого боку, скажіть мені, як можна корову вкрасти, щоб сліду не лишилося? Це ж село, колгосп, навколо земля, а не асфальт. А слідів немає. Людських слідів скільки завгодно, а коров’ячі зникають одразу за воротами. Не на плечах же оті злодюги корів виносили. Це ж вам не порося. Сам не підіймеш, та й не дуже дасться.

Начальник міліції від такої повної таємниці мало не плаче. Оті корови його на останнє місце в області загнали по рівню злочинності. Райком партії обіцяє погони знять, обком – комісію наслати. А тут іще підперли бурякові жнива і підполковника виганяють уповноваженим в колгосп «Непереможний». Наче він, міліціонер, у тій цукристості щось тямить.

І от на цей драматичний момент залітає в кабінет начальника юне створіннячко жіночой статі у спідничці по саму «рипицю». І каже: так, мовляв, і так, вона з юридичного факультету столичного університету прибула до нас на практику, просить не витріщатися на її коліна, бо це зараз у всій Європі включно з Києвом така мода. «Міні» називається. Тому нехай краще товариш підполковник закриють рота і скажуть, чи є в нього собака.

Підполковник перевів погляд на портрет Хрущова і відповів:

– Є собака. Рябком звати. Оно на цепу сидить, коло будки, щоб усю міліцію не покрали.

А студентка приндиться:

– Ні, мені справжнього треба. Шукача! Бо тема диплому: «Розкриття злочинів за допомогою службового собаки-шукача на прикладі одного із сільських районів вашої області».

Звичний вигляд Микити Сергійовича, напевне, спрямував думки підполковника міліції у відповідному напрямку:

– Дитино моя, я скоро сам сяду коло тої будки, одягну нашийника і завию, як той пес. Ви подивіться, що робиться! На качанисту людей давай, на солодкий корінь людей посилай, сіно косимо, зерно на току віємо, гілки на зиму для ферм заготовляємо! І ще десять гектарів капусти за нами райком закріпив. То де я маю злодіїв ловити? У тій капусті? Там тільки діти здибаються, та й то після шістнадцяти років і десятої вечора. У мене що – міліція чи колгосп «Сорок років без урожаю»? Від мене люди тікають – не ті, хто мене мав би боятись, а ті, кого я хочу на роботу брать. А ви ще кажете – чи є в нас собака? У нас порядку нема, не було і не буде, доки нашого головного дурня в область на підвищення не заберуть.

Виголосивши цього неприродно довгого монолога, підполковник знесилено замовк. А студентка розплакалась: у неї, мовляв, матеріалу не вистачає, горить червоний диплом, а разом з ним і аспірантура. І взагалі, батько хотів її на практику в міністерство влаштувать, але вона з принципу поїхала в провінцію, аби ніхто не дражнив її «позвоночною».

– Як нехвата матер’ялу, – зглянувся начальник міліції, – то їдьте в Кобиздохівку. Там третій місяць корів крадуть. Вистачить писати на весь ваш факультет і ще трохи залишиться.

– А собаку дасте? – зраділо дівча.

– О, Господи! Беріть Рябка і їдьте. Інших нема, а він вам все одно не для діла, а для диплому.

Зняли Рябка з ланцюга, причепили до повідка. Він, щоправда, пручався з усіх сил і скавчав жалібно. Думав, що до гицеля поведуть. Але його сяк-так упхали в «газика» і поїхали.

Кобиздохівський голова гостям зрадів:

– О, а я вам дзвонити збираюся! Знаєте, знову корову вкрали. Але цього разу всерйоз.

– Як то – всерйоз? – здивувалося майбутнє світило юриспруденції. – А до цього що – жартома крали?

– Ой, щось я не те кажу, – знітився голова. – Я маю на увазі, випадково вкрали, бо колгоспну. Тю! Знов я щось не те ляпнув! Ну, одне слово, досі своїх забирали, з приватного сектору. А цього разу нашу. Поряд стояли, а воно темно, знаєте. Але слідів немає, це точно. Є пара до воріт, пара поза воротами, а там – як розтала. На небо їх беруть, чи що?

Міліціонер, отой, що Мишко Притула, не втримався, аби не підколоти земляка:

– Еге ж, на небо. Живцем. Бо у вашій Кобиздохівці тільки корови без гріха. Та й то ялівки.

Голова колгоспу якнайрішучіше обірвав теологічний диспут.

– Михайле, ти в кого такий вродився? Он, подивись у вікно на свого батька. Людина висить на Дошці пошани. За що його повішали? Як недобачаєш, то я тобі вголос прочитаю. «товариш Притула С.К. сумлінною працею знижує яловість великої рогатої худоби». Як я ще раз почую від тебе «ваша Кобиздохівка», скажу батькові, щоб він твого рябого дишла, яким ти на соші шоферів лякаєш, знаєш, куди тобі встромив? І ще поставив у хлів замість тої корови, яку у нас вкрали. А ти, чим знайти, стоїш і шкіришся отут.

Заповідалося на душевну розмову, але нетерпляча практикантка почала всіх підганяти, що їй матеріал потрібен.

Люди добрі, такого слідства Кобиздохівка не знала, відколи стоїть! По вулиці Михайло Притула Рябка на шворці тягне, двоє дружинників собаку вперед пхають, бо клятий гаспид іти не хоче, а позаду голонога студентка дибає і на ходу в блокнот протокола з шпаргалки переписує. Собака скавчить, дружинники сопуть, Мишко крізь зуби лається, а студентка час від часу нахиляється до самої землі. Сліди шукає. А кобиздохівська молодь на парканах мліє від такого видовища.

Важко сказати, що справило на моїх наївних земляків враження. Може, тотальна демонстрація могутності криміналістичної техніки. А може, просто оцінили повагу до себе з боку начальника міліції: прислав на розслідування баришню з самої столиці. І Рябка свого не пожалів. Як би там не було, але корова знайшлася. Тієї ж ночі її потай привели аж у райцентр і згідно старовинних звичаїв кобиздохівського парубоцтва прив’язали за хвоста до дверей міліції. Двері, звісно, відчинялися всередину. Втомлений роботою над дипломом Рябко, звісно, й не гавкнув. Принагідно відкрився секрет таємничого зникнення худоби: корова була взута в старі кирзові чоботи. От вам і відсутність слідів копит на дорозі. Такі справи…

Ну, що ще? Дівчина свій червоний диплом одержала і зараз у Києві – велика людина. І доктор, і професор. Закони пише, студентів учить. Заміж, правда, так і не вийшла. Але ми, кобиздохівці, в цьому не винні. Свою баньочку на дьоготь до зросту її наукової кар’єри додали, чим і пишаємося. Ні, якби вона і щодо решти натякнула, то ми б, звичайно, допомогли. Той же Мишко Притула, приміром. Йому і зараз до коротеньких спідничок небайдуже. Онуки Шварценегером дражнять.

А корів з приватного сектору так і не знайшли. Щоправда, коли Утієвського таки забрали в область, та й коров’яча політика в державі дещо лібералізувалася, на обійстях у кобиздохівців знову з’явилася велика рогата худоба. І що характерно – нові корівки були крапочка в крапочку такі ж, як і ті, що попропадали з ферми. На здивовані запитання представників району, дядьки і дядини давали стереотипну відповідь:

– Оце зайшли в неділю на базар – стоїть! І викапана моя. Та ще й дивиться так жалібно. Ну, гроші у нас були, хотіли дітям цукерок купити. От ми і взяли…