Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Кобиздохівка та її місце в геополітичній ситуації Другої Світової війни

Хочете вірте, хочете – ні, але про початок війни мої земляки дізналися зі значним запізненням. Щоправда, Київ бомбили о четвертій ранку, коли у Кобиздохівці жіночки встають доїти корів. Але до Києва далеко, тому вибухів ніхто не чув. А двадцять першого, в суботу, колгоспний бугай почухався об телефонного стовпа і звалив його. Відтак луснули обидва проводи: той, котрий радіо і котрий для телефону. Назавтра була неділя, люди все одно гуляли, тому з ремонтом вирішили зачекати до понеділка. Але наступного дня в районі було вже не до Кобиздохівки.

У великому світі цього маленького факту – тимчасової ізольованості села від джерел інформації – ніхто не помітив. До того ж товариш Сталін сподівався розбити ворога у той спосіб, про який співали тоді в популярній пісні: „На врага мы пойдём и его разобьем малой кровью, могучим ударом”. І обов’язково на чужій території. Як співали, так воно і вийшло – і щодо крові, і щодо удару, і щодо чужої території… Тільки не у нас вийшло, а у німців.

Ото вже за Незалежності людям правду розказали, як лупонули нас могутньо на нашій же території малою кров’ю для німців, але дуже великою для нас. Тому, коли за перші три тижні війни Червона Армія поклала трупом мільйон чоловік, сімсот п’ятдесят тисяч в полон здались, а ще півмільйона самі розбіглись і поховались, – в Кремлі згадали про Кобиздохівку.

Товариш Сталін зібрав усіх маршалів з їхнім генштабом, розкурив свою люльку, глибоко затягнувся і запитав:

– Вы не помните, товарищ Тимошенко, как называлась эта симпатичная украинская деревня, где нас в одна тысяча девятьсот двадцатом году после прорыва польского фронта местные крестьяне угостили очень вкусной самогонкой? Помню, товарища Ворошилова еще пришлось привязывать к седлу, а товарищ Буденный не узнал собственную лошадь. И попытался залезть на чужую.

– Кабыздоховка, товарищ Сталин. Мы потом остатки этого самогона залили вам в бак броневика. Вы тогда еще всю Первую Конную обогнали. И чуть-чуть не залетели на польские позиции.

– Партия, товарищ Тимошенко, должна всегда быть впереди, в авангарде. И вообще – чуть-чуть не считается. Вы лично, товарищ Тимошенко, с врагом народа Тухачевским „чуть-чуть” тогда не взяли Варшаву… А кстати, об этой деревне. Я думаю, что и в нынешней войне, народной по своему характеру, кабыздоховцы покроют себя неувядаемой славой.

Лапікуриха: Та-а-ак, значицця, товариш Сталін у твоїй Кобиздохівці самогонки назюзявся? А Ворошилов з Будьонним з коней падали? Ну, це вже ти „вобще”.

Лапікура: Прісь їй-бо, було. В колишньому графському палаці і пили.

Лапікуриха: І, либонь, вашою фірмовою цибулею закусювали?

Лапікура: Ну, не тільки. Ще сальце було. І Наталя Артемівна, моя бабця, сяку-таку яєчню швиденько спряжила.

Лапікуриха: Яєчню, кажеш? Сталіну? А Леніну в твоїй Кобиздохівці часом не наливали?

Лапікура: На жаль. А от із його молодшим братом, Дмитром Іллічем мій дід Назар Степанович квасив, і то неодноразово.

Лапікуриха: Де? В Цюріху? Чи в Разліві?

Лапікура: „Разлів” був. Тільки з маленької літери. Розливали казенний медичний спирт. В одна тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому році, якщо тебе цікавлять подробиці. На германському фронті. А ще точніше – у Володимир-Волинському. Мій дід з Ульяновим-молодшим в одному санітарному поїзді служив. Тільки Назар Степанович фельдшером, а Дмитро Ілліч – лікарем.

Лапікуриха: І що твій дід про цього полум’яного революціонера розказував?

Лапікура: Що був він – точнісінько, як його братик – простий, як правда. І навіть ще простіше. Ото сядуть вони ввечері у нього в купе: мій дід, сам Дмитро Ілліч, ще один доктор, Алексеєв, царство йому небесне. І починають боротьбу з царським режимом шляхом знищення стратегічних запасів медичного спирту. Ульянов-молодший дуже освічений був, але що характерно – скромний! Ото візьме „на мундир” двісті грамів нерозведеного і каже чистісінькою латинською мовою: „ Гомо, – каже, – сум, гумані нігіль а ме алієнум путо”, – себто, я людина і ніщо людське мені не чуже. А ці, каже, придурки жандармські, чомусь думають, що я точнісінько такий, як мій братик, котрий не курить, не п’є, в карти не грає, а жінкам навіть у койці про Маркса розповідає. Інша справа – мої сестрички, Манька з Ганькою. Такі ж миршавенькі, а записалися у військові медсестри, їхній поїзд якраз отут за п’ятдесят верст, так від „гаспод офіцерів” у якості женихів – просто відбою немає.

Лапікуриха: Май совість! От уже хто-хто, а дівчата Ульянови були нормальні баришні. І дуже навіть симпатичні. На фото глянь! Ну, що?

Лапікура: Нормальна баришня в соціал-демократи не піде.

Лапікуриха: Це ти на кого натякаєш? Нам що – мало двадцяти восьми судів з соціалістами?

Лапікура: Мовчу, мовчу, мовчу…

Лапікуриха: Я сподіваюся, твій дід із цими спогадами перед піонерами не виступав?

Лапікура: Боже сохрани!… Добре, про Дмитра Ілліча я тобі іншим разом дорозкажу. А зараз – вертаймо до молодшого Сметани. Хоча ні, стоп, машина! Конче треба зробити цю як її? По-науковому кажучи: історичну ремінісценцію. (або, як кажуть у нас у Кобиздохівці, нате й мої штани в жлукто).

По-перше, ота знаменита випивка, котру і через двадцять років потому не міг забути ані Вождь всіх трудящих, ані його славний маршал, була останньою, коли кобиздохівці вгощали владу, та ще й на халяву. Не змовляючись, визнали цей факт глибоким ідеологічним прорахунком з боку громади і вирішили: владі більше не наливати! Хай казьонкою давиться – і то виключно за свої гроші.

Мені здається, що цей мужній вчинок моїх скромних земляків як своєрідну форму боротьби кобиздохівського селянства проти сталінського тоталітаризму і досі належним способом не поцінували професійні історики з академічного інституту мого тезки академіка Валерія Смолія. А дарма! Хороший досвід втрачати не варто.

Лапікуриха: Хороший досвід не задушиш і не вб’єш. Хто тобі сказав, що його втратили?

Лапікура: А що, ні?

Лапікуриха: От я тебе й піймала! Хтось мені закидав, що у мене пам’ять дівоча, а сам?…

Лапікура: Так то ж я у порядку компліменту, що ти у мене, серденько, ще така молоденька…

Лапікуриха: Так і ти ж у мене не старенький, а пам’ять все ж підвела.

Лапікура: Ну не муч, кажи вже!

Лапікуриха. Кажу. Нагадую. Літо. Азов. Земляк-льотчик. Військовий…

Лапікура: Вже, згадав! Про Азов викресли – не треба згадувати, де у нас яка військова частина стоїть. А земляка пам’ятаю. Ми тоді так гарно посиділи… Все, дякую за нагадування, далі сам розповідатиму.

Отже, на чому я зупинився? Ага, на тому, що досвід боротьби моїх земляків проти будь-якого тоталітаризму геніально знайшов своє продовження на далекому військовому аеродромі ще на самому початку горбачовської перебудови. Там що сталося? Хто в авіації служив, знає. На кожний політ літака-винищувача виділяється певна мірка чистісінького спирту. І то не сто грам. Для чого виділяється? Правильно, для роботи системи життєзабезпечення. В який саме спосіб – не суть важливо, тим більше, як ви розумієте, наші славні соколи технічних інструкцій ніколи не виконували, а життєзабезпечення організму здійснювали в традиційний прадідівський спосіб: „Товариші офіцери! В усіх налито? Ну, тоді будьмо!” Проте, задля цього приємного в усіх відношеннях моменту льотчикам доводилося страждати, бо оскільки ота сама технічна система, на яку виділявся спирт, в польоті не діяла і перевантаження не полегшувала, бо була просто вимкнена, то після посадки пілота зливали не тільки каністерку спирту з системи, а й майже стільки ж поту з його комбінезону.

Зекономлений це-два-аш-п’ять-о-аш ділили у відповідності зі штатним розкладом полку. Після певних, не скажу точно, яких трансформацій цей продукт одержував назву „шльомка” і споживався на здоров’я і на радість. Природно, серед перших кандидатів на „халяву” фігурував полковий замполіт, котрий сам, щоправда, в небо не злітав, зате проводив лінію капеерес у збройних силах.

І от, як я вже казав, ледь зажевріла в Москві ще слабкенька зоря перебудови, як у провінційному полковому гарнізоні, на офіцерських зборах встав наш земляк-кобиздохівець і рубанув:

– А якого це ікса ми маємо ціною власного поту поїти комісара?

Командування за звичкою розкрило рота, але вчасно згадало, що земляк наш – то не якийсь там прапорщик з батальйону аеродромного обслуговування, а льотчик-винищувач першого класу, герой Афгану, орденоносець і на додачу – член отієї самої партії, котра на той момент ще була керівною і рушійною. Тому „Батя”, себто, командир полку мовив не те, що спочатку збирався:

– Які будуть думки у товаришів офіцерів?

Орли гаркнули хором:

– Не наливать!

І що ви думаєте? Отой телепень-замполіт накатав доноса до Москви, що у ввіреному йому підрозділі бунт і взагалі, він особисто за боєготовність своєї частини не відповідає. Але часи, на щастя, були вже не ті, бо хоча комісія з Генштабу і приїхала, але ніяких звірств не влаштовувала, більше того – на загальне здивування влиндила замполіту.

Звиняйте, щось мене знову далеченько занесло, бо я намірявся поремінісцентувати… тьху, ну й слово ж дурне. Гальмонути, по-простому кажучи. В одна тисяча дев’ятсот сорок першому році.

Так ото ж. Висока репутація кобиздохівського самогону була відома не лише в Кремлі, а й у Берліні – в німецькому генеральному штабі. Ви не подумайте, що там самі малахольні сиділи, як стверджував один механік з фільму „В бій ідуть лише старики”. Що-що, а на предмет випить-закусить і добавку попросить, німецька нація поступається хіба що московитам.

Уявіть собі: червень, народ гуляє, ані сном, ані духом не відаючи, що у великому світі робиться, бо як я вже казав, бугай об стовпа з дротами почухався, коли раптом!… Влітає в Кобиздохівку мотоциклетка, або, як казали наші старі, чортопхайка, в сідлі – якесь перелякане незрозумілого звання, бо все в пилюці. Гальмує під сільрадою і, не вимикаючи двигуна кричить:

– Війна! Всі на фронт! Розіб’ємо ворога!

Дід Синюшко, ветеран іще русько-японської війни, поцікавився:

– А з ким війна?

– З німцями! – гукнув той, що в пилюці і дав драла. Дід Синюшко

лише плечима знизав і зронив золоті слова:

– Чекайте, з якими німцями? Хіба їх у дев’ятнадцятому не прогнали разом зі Скоропадським?

Ще не встигли дядьки обміркувати новину, як знову загуло, заторохтіло, тільки цього разу вже над головами. Понад самими деревами пролетів сірий літачок з великими чорними хрестами на крилах і сипонув листівками. Народ позбирав, прочитав і замислився. Бо з одного боку папірчика було надруковано: „Морда жида й комуніста просить кирпича!” А з другого: „Іване, готуй шнапс, іде свобода!”

Іван Голуб, котрий був комуністом і на додачу мав родичів-євреїв, почервонів і сказав:

– Щось у мене така підозра, що ці листівки складає якась, даруйте, жидівська морда, котра по паспорту пишеться німцем.

Дядьки не стали заперечувати, бо їх більше турбувала зворотна сторона листівки – щодо необхідності знову розплачуватися місцевим „шнапсом” за вельми примарну свободу. Бо ті комісари, котрі впились у Кобиздохівці в двадцятому році до гикавки, теж багато чого обіцяли: і землю селянам, і воду матросам, і небо пташечкам… а що вийшло?

Ви не повірите, але за два з гаком роки окупації німецькі „визволителі” жодного з кобиздохівців живцем так і не побачили. Ситуація повторювалася з такою зловісною одноманітністю, що врешті решт викликала у місцевого „гібетца” містичні дрижаки. Якщо дивитися задля і в бінокль, то було видно і дими над стріхами кобиздохівських хат, і навіть курей, що длубалися посеред дороги. Та варто було бодай одному мотоциклу заторохтіти на околиці, не кажу вже про автомобіль, як село вимирало. Пробували підкрадатися пішки – взимку на лижах, а влітку босоніж. Одне й те ж саме! Жодної тобі людини, тварини чи птиці – ані на обійстях, ані на горищах, ані в погребах, не кажучи вже про хати. Ну нема! Наче й зроду-звіку не було. Такий собі „Летючий Голландець” посеред подільських лісостепів. Один лише сільський придурок і хронічний алкоголік на прізвисько М’яшкорка, котрого німці ще в перший наїзд призначили старостою, бо інших кандидатур не існувало фізично, стояв коло своєї розваленої ще в громадянську хати і на всі питання відповідав стереотипно: „Народ в полі”. Та що з нього візьмеш, з М’яшкорки. Його мама завагітніла ще в дівочому стані і аби приховати гріх, стрибала з даху на землю. Гепалася добряче, та надаремно. Ото воно таке, гепнуте й народилося.

Куди щезали винахідливі кобиздохівці разом з хатнім скарбом і живністю, і до сьогодні залишається ще однією нерозгаданою сторінкою світової історії. Щоправда всі начальники міліції радянських часів мали неясне передчуття, що ті містичні події періоду окупації в якийсь спосіб пов’язані з таємничим зникненням самогонних кубів і діжок з закваскою з кобиздохівських підпільних ґуралень перед кожним антисамогонним рейдом. Але передчуттів, як відомо, до протоколів не підшиєш. Уже, як за Горбачова комуністи намагалися дати „останній і рішучий бій” алкоголізму, то до Кобиздохівки аж із самого Києва привезли заслуженого міліцейського собаку на ім’я Чмур. Цього знаменитого пса показували навіть по центральному телебаченню після того, як він у кабінеті директора великого столичного заводу нанюхав самогонний апарат у дверцятах сейфу.

У своєму Києві Чмур уславився. А от у Кобиздохівці спасував. Довів міліцію до перелазу за хатою баби Ратошнючки, зупинився, сів на задні лапи, глянув на провідника і чистісінькою собачою мовою сказав йому:

– І куди ж це ти, сука лягава, мене привів?

Провідник теж став на всі чотири, ткнувся носом у землю, постояв так пару хвилин, а потім звівся на ноги і виголосив:

– Вибачайте, громадяни, але ми з Чмуром нюхати дуст не наймалися.

З тим і поїхали.

Та повернемося назад у Другу Світову війну. Взимку тисяча дев’ятсот сорок четвертого на наших подільських просторах таке діялося, що від вогню сніг розтав і земля розмерзлася. Поміж Варварівкою і Погребищами, кажуть, зійшлися танкова дивізія енкаведе імені Сталіна і їхні колеги з відомства рейхсфюрера Гіммлера – бронетанковий корпус есес. Так ні в тих, ні в тих жодної цілої машини не лишилося. Пішли димом разом з екіпажами. І тільки навколо моєї рідної Кобиздохівки стояла оперативна тиша. Бо саме тут розіграли унікальну стратегічну операцію, котра не увійшла в навчальний курс військових академій виключно завдяки скромності її учасників. N-ська дивізія радянської армії обклала село з трьох боків і три тижні не рушала ані на крок. Німці, так і не розшифрувавши підступних хитрощів супротивника, врешті решт не витримали і дременули чимдуж під покровом ночі, здавши лінію оборони без єдиного пострілу.

На ранок, коли ситуація прояснилася, командир дивізії, відважний грузин, нащадок самого Багратіона по бабусі з боку матері, потай від комісара полегшено перехрестився і сказав:

– Слава Богу! Бо мені краще у штрафну роту, аніж командувати Кобиздохівською дивізією. Як би я у Тбілісі з’явився після війни?

Пояснюю: на той час пішла традиція давати нашим підрозділам почесні імена визволених ними населених пунктів. Тих самих, що наша ж Червона Армія в перші два роки війни поздавала німцям. Взагалі – сміх сміхом, але один полковник, що вчився з моїм дядьком в академії, присягався, що йому в аналогічній ситуації довелося падати в ноги самому верховному головнокомандуючому. Бо він, полковник, не роздивився на карті, яке місто з ходу визволив і вмить став командиром Пропойської дивізії. В Білорусії це було, десь там за Барановичами. Він, бідолаха ще радів, що Барановичі без нього обійшлися, так на ж тобі! Командири-сусіди вже в чергу вишикувалися. Коли, питають, полковнику, почесну назву виправдовувати будемо?

Спасибі верховному – зглянувся над сердегою. Перейменував Пропойськ у Славоград.

Я нічого не вигадав. Зазирніть до будь-якого зібрання творів Костянтина Симонова і ви знайдете там душевні вірші, котрі розпочинаються (цитую по пам’яті) десь так: „Когда на войне мы устанем от пушек, пожарищ и войск, с друзьями мы денег достанем и выедем в город Пропойск…”

А від тих славетних забавок у піжмурки з окупантами пішла у кобиздохівців ще одна традиція. Ото як зійдуться на Дев’яте травня дядьки-ветерани у Ратошнюків під грушею, та смиконуть добряче бабиної фірмової, котра без дусту, бо ж для себе, то неодмінно заспівають: „Іх бін тебе чекала, варум ти не прийшов?”

Питаєте, як нікого ніхто в селі в окупацію не бачив, то де ж ті ветерани взялись? А отак взялись, як у сорок першому щезли. Тільки-но наші визволителі повернулися, рівно через сімсот сімдесят сім днів. Отоді всі кобиздохівські дядьки матеріалізувалися, без усякої команди вишикувались – і на фронт. А звідти в сорок п’ятому – хто на двох, але без руки, хто з обома руками, але на милицях, а від більшості мобілізованих самі тільки похоронки й зосталися. Цих першими поминають. А вже потім п’ють за живих і співають стосовно „варум ти не прийшов?”

І так оте „варум” припало до душі одній нашій землячці, що коли вона виросла і стала попсюхою (перепрошую, естрадною зіркою), то взяла собі це слово за псевдонім.

Лапікуриха: Знову тебе заносить. Щоб ти знав, ота сама, як ти її там назвав… не хочу й повторювати… так вона собі не прізвище, а ім’я змінила. А прізвище – її дівоче, звідки таке химерне взялося, то вже у татуня питати треба. А що татуньо не кобиздохівський – це я тобі стовідсотково гарантую. У нас так не співають.

Лапікура: Умовила. Але давай вертати до Толіка Сметани, бо за нашими… як їх там?… ремінісценціями читачі забудуть, хто він такий.

Кращі люди села (продовження)

Хоч і обіцяв товариш Сталін усім моїм землякам призовного віку, а це, щоб ви знали, тоді були від сімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років „неувядаемую славу”, але то, як пізніше з’ясувалося, була ота сама обіцянка, котра цяцянка. З великого переляку. Бо як обернулося великою кров’ю народною з ганебних поразок на велику перемогу, то всю славу Джугашвілі собі забрав. Як ту касу Тифліського банку – в молодості. Тож, лежать кісточки дядьків наших кобиздохівських, як співалося в одній старій бадьорій пісні „од тайги до британських морєй”… А Толік Сметана і Японське море на власні очі побачив! Там, щоправда, востаннє гагахнуло його добряче. Об японський дзот ударною хвилею. Дзот не витримав… А Толік – нічого. Тільки до тями прийшов аж під новий рік. Тисяча дев’ятсот сорок шостий. У шпиталі. Підлікували його там, дембельнули вчисту. Грошей дали – по п’ятаку за кожен день війни. Якраз на проїзд вистачило. До станції Сизрань. А далі добирався старим дідівським способом: де попуткою, де волами, а де й одинадцятим номером, себто, пішки.

Марширував – не тужив, за сонцем по шпалам, а принагідно дозволяв собі невибагливі жарти в кобиздохівському стилі. Все ж таки: не на війну людина йде, а з війни.

На якійсь станції собаку до дзвона прив’язав, усіх пасажирів переполохав і розклад руху поїздів зірвав. А на іншій – знову ж таки, за кобиздохівським парубоцьким звичаєм – корову мотузкою прип’яв за хвоста до дверей райвідділу міліції. Двері ж бо всередину відчинялися. Лягаві…, вибачайте, дільничні смикають, корова реве, народ качається. Щоправда, тут Толіка таки відловили і запроторили на гауптвахту. Бо він хоча з одного боку і демобілізований воїн, а з іншого – доки перед ясні очі свого райвоєнкома не з’явиться, то всі військові статути на нього ще поширюються.

І отак навесні домандрував демобілізований воїн до станції Козятин Південно-Західної залізниці. А там – біганина, крики, матюки!… Начальства: залізничного, міліцейського, районного і бозна якого ще, і всі при погонах, і всі від страху дрижаки ловлять. Простий народ аж за водокачку загнали, але Толік зі своїм клумачком таки проповз поміж колесами – бо ж цікаво!

Коли раптом хтось щось голосно гарикнув, начальники пузяки повтягували… І тут – вилазить зі спец вагону якесь дуже велике цабе. В білому мундирі, а очі так од злості жевріють – аж із пофарбованих вусів дим іде. І починає це цабе, як зараз кажуть, працювати на контрастах. Того по плечу поплеще, тому кулака в носяру тицьне, і все мат-перемат, та й то такий, що Толік навіть у контратаці від штрафників не чув. А народ шепоче: „Каганович, Каганович!…”

Не витримав чесний солдат такого свинства – і як загорлає:

– Лягай! Бомба!

Аж горобці з переляку посивіли.

Самі розумієте, війна тільки рік, як закінчилася, рефлекси в усіх були – що в того павлівського собачки. Першим гепнувся на землю Каганович у своєму білому кітелі. А перон після окупації ще не ремонтували, та й дощ добрячий щойно пройшов. Тому „велике цабе” не просто забрьохалося в одну мить, а почало пускати бульки. Тоне, знацця, залізний нарком (це його так холуї прямо у вічі називало)! А рятувати нікому. Бо вся свита теж мордяками в ґрунт вляглась, очі позаплющувала і потилиці долонями позатуляла.

Полежали, отямилися. Члена Політбюро ЦК ВКП(б) з калюжі виловили і запхнули в машину. А Толіка теж – виловили і запхнули. Тільки не в чорний ЗІС, а в станційне капезе.

Спасибі, й там землячок трапився – кобиздохівський, ясна річ. Випустив нишком, як стемніло. А то поїхав би молодий Сметана назад на Далекий Схід казенним коштом, тільки за рахунок іншого міністерства.

З Козятина до Кобиздохівки таки шмат шляху. Але за порадою міліцейського земляка Толік попутки не шукав – рушив пішки, обходячи населені пункти і ночуючи в скиртах. Ну, а як дістався дому, то відвів душу після п’ятирічної розлуки. Побудив глухої ночі односельців популярною піснею „І ти швагер, і я швагер…”, причому, акомпанував собі на трофейному японському інструменті, схожому на гібрид балалайки, бубна і російської трьохрядної гармошки.

Голова Рохманчук сам щойно з госпіталю прибув, бо ще й бинти не зняв. Тож поставив Сметану-молодшого колбудом командувати. Клубом по-нинішньому. Бо Толік від тої контузії під Харбіном зовсім кволим став і ніяких тягарів, окрім своєї трофейної мандоліни, піднімати не міг.

Ох, війна ж ти війна проклятуща, що ж ти з людиною зробила? Так зовні – наче ціла-здорова, голова-руки-ноги там, де треба, а на ж тобі! Мала дитина скривдить, як захоче.

Отут нам обов’язково треба зробити екскурс у довоєнну частину біографії Анатолія Лукича Сметани. І констатувати, що наражатися на пригоди було для нього вродженою ознакою. Ще коли хлопчиком босоніж бігав, то випоров його старий Лука за шкоду. Там як було: до сусідки-вдовиці прийшов кавалєр з дуже серйозними намірами. І ото як тільки вони вдвох почали ці наміри втілювати, якась мала чортяка встромила голову у відчинену кватирку і голосно мекнула. З бідною жінкою та її кавалєром таке сталося, чого в наші часи навіть на порносайтах не наважуються описувати. І хоча потерпіла парочка отого урвителя не бачила, бо перебувала в позиції тилом до вікна, але по голосу впізнала: Толік.

Ну, поскаржилися старому, той синкові приклав – аж верби гнулися. А синок – у свою чергу – запам’ятав. І пообіцяв татові, що за ним не заіржавіє. Тому при першій же нагоді настругав плексигласу з мильниці (він тоді горючий був і смердючий, холера), змішав із мисливським порохом, начинив цією сумішшю цигарку і поклав батькові у портсигар. А тато, на свою біду, якби ще сам закурив, а то ж вгостив цією бомбою уповноваженого з „райзаготзерна” – була тоді така паскудна контора. В результаті – довелося старій Сметанисі не тільки перебілювати стіни і перемазувати глиняну долівку в хаті, а й прати уповноваженому галіфе. Юний піротехнік три доби просидів у очеретах, аж поки до татка не повернулося почуття гумору. Щоправда, ненадовго.

Бо коли по нагальній потребі заскочив старий Лука, звиняйте на слові, до будочки за хлівом, то побачив, що задня стінка десь зникла, приємно урізноманітнивши і традиційну архітектуру вищезгаданої будівлі, і вид на Сметанову садибу з дороги до базару.

Втрату знайшли швидко: малий Сметана зробив з неї плота і хоробро перепливав ставок. Кажуть, розлючений батько ганяв навколо водойми з такою швидкістю, що переляканий синок довго не міг причалити до безпечного берега.

Пара-цвай!

Тож коли вже після війни битий-перебитий на фронтах голова Рохманчук довірив контуженому Сметані культроботу в селі, то з одного боку, звичайно, ризикував. І з другого – ризикував, бо тоді на кожний жарт була своя стаття в кримінальному кодексі. Але – розумів, що в ті страшні часи допомогти людині посміхнутися було однаково, що врятувати їй життя. Тому люди горнулися до Толіка і до клубу, як змерзлий до гарячої печі.

Тоді окрім голоду, холоду, „паличок” у нарядах замість грошей на трудодень та інших хронічних болячок радянського колгоспного села добряче давався взнаки кобиздохівцям уповноважений райвідділу емгебе молодший лейтенант на прізвище Сученков. Наголос на останньому складі. Слово честі, не вигадав я цієї „фамілії”. Якщо це падло й досі живе, то хай йому добряче гикнеться саме тоді, як горілка в горло піде! Паскуда! Батько в нього був Сученко (наголос на другому складі), і дід у нього був Сученко. От уже точно москалі кажуть, що Бог шельмі тавро ставить. Оцей наш вишкварок на своїй собачій службі прималював до родового промовистого прізвища оту літеру „в”, від чого прізвище стало ще промовистішим, і виправив собі по блату нові документи зі стовідсотково „русской фамілієй”. Народ, звичайно, сміявся. Зате самому Сученкову здавалося, що так воно „по-городському”.

Страшний, кажуть, був тип, цей сільський чекіст. Як по вулиці суне – то й собаки замовкають. Носив вуса-цяпочку під товариша Берію і дуже потерпав, що немає у нього такого ж пенсне, як у головного ката з його похмурого відомства. Покійний дід-фельдшер Назар Степанович згадував, як йому оцей малий берія дірку в голові робив: дістань йому пенсне, та дістань, а то сповістить, кому треба, у кого це тут родичі в Америці. Рідні у мого діда далі села Криштопівка, щоправда, не було, але хто тоді це перевіряв? Узяли б за гаплик – і… Ой ти машина, ой ти, желєзна, куди ж ти милого завезла?

Старому Лапікурі пощастило. Відкрутився від тої халепи з пенсне. І то завдяки молодому Сметані. Звичка у Сученкова була суто професійна: як з ним хто вітається, то й головою не кивне, не те щоб там „добридень” відповісти. Тільки руку так, недбало до козирка кашкета кине – і далі повзе.

Та якогось дня помітив, що люди, вітаючись із ним, ледь сміх стримують. Спочатку подумав на дурний свій розум, що форма одягу не в порядку, чи якась ворона на кашкет згори капнула. Подивився спереду, штани ззаду полапав, картуз перевірив – ніби все гаразд. Дістав з внутрішньої кишені дзеркальце, зиркнув: мордяка на місці. І все, що мордяці належить – теж без змін. А у простого народу замість учорашнього страху – в очах бісики. На завтра – те ж саме. І післязавтра… Тут уже Сученков про найгірше подумав: що хтось зі своїх же на нього „стукнув”. І настає кінець взірцевій службі та приємним привілеям.

Обережненько навів довідки у кадрах – ні, начебто все гаразд. А народ продовжує посміхатися. Пара діточок – із розкуркулених сімей – так взагалі шкіряться, як середа на п’ятницю. Сученков уже збирався до районного психіатра піти – може, йому ті смішки з чужої лемішки тільки ввижаються? Перепрацював.

Та щось як підштовхнуло його одного разу не дерти носа до неба, а озирнутися. Зробив він це – і закляк. Виявляється, як тільки Сученков вибирався на кобиздохівські простори зі своєї казенної комори, одразу за ним тихесенько ззаду прилаштовувався якийсь собацюра. І що характерно – за статевими ознаками – сучка. Миршава така, хвоста спід реп’яхів не видно, а що виробляє. Як тільки Сученков комусь за звичкою недбало козирне, триклятуща сучка присідає на задні лапи, а праву передню зводить до вуха. Точнісінько, як сам оперуповноважений!

Чекіст за наган, сучка в кущі, він у крик, а вона десь у гущавину зашилась і звідтіля передражнює: підвиває точнісінько з його інтонаціями. Дорослі в регіт, а дітлахи взагалі по землі качаються.

Оцей беріївський вишкребок, хоч і гад, а свій розум мав. Змикитив, що сучка не сама його передражнювати додумалась, а навчив її якийсь місцевий сподвижник академіка Павлова. Ще трохи звивинами покрутив – і дійшов висновку, що це справа рук і розуму Толі Сметани. Але наш завклубом теж не в тім’я битий, бо небезпеку прорахував одразу. Анекдотів з антирадянським підтекстом не розповідає, владу не критикує, незадоволення об’єктивними труднощами відбудовного періоду не висловлює. У клубі все теж згідно інструкції: над входом здоровенний портрет Вождя, ліворуч і праворуч від сцени ще два шедеври соцреалізму: одесную Вождь з дітками, спасибі, мовляв, товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство, а ошую дві дівиці симентальської вгодованості у спортивних трусиках і маєчках стоять з квітами в руках на стадіоні, задерши голови. А над ними в хмарах – найкращий друг усіх радянських фізкультурників у білому кітелі з золотими погонами. Картини Толік якомога вище повісив, бо дітки в селі, знаєте, переважно без батьків росли, а матері з ранку до ночі на колгоспних полях горбляться. Тож виховання і не вистачає. Ще прималюють – в кращому випадку – вуса дівчатам, а то й роги Вождю. А ти потім за них відсиджуй.

Аж якось перед Першим травня зайшов Сученков до клубу і аж затрусився від радості. Пальцем Сметану покликав і каже так, начебто знічев’я:

– А на кого це у тебе товариш Берія схожий?

Там на стінці тодішнє керівництво висіло. Їх усіх до одного Сметана сам перемалював – по клітинках з журналу „Огонёк”. Із Лаврентієм Берією справді, як придивитися, конфузія вийшла. Чи то в Анатолія художнього таланту на таку паскудну роботу не вистачило, чи то навпаки – його рукою якась вища сила водила, але факт є фактом. Сученков правильно додивився. Сметана так, задля годиться, перепитав:

– Ну й на кого товариш Берія схожий?

– На Гіммлера! – радісно заверещав опер, – попався, голубчику!

У важкі хвилини хорошим людям приходить осяяння. Врятувало воно і Толю.

– На кого, кажете, схожий товариш Берія?

– На Гіммлера, – повторив товариш Сученков, не помітивши філологічної пастки.

– Так, товариші, – звернувся завклубом до людей, які зібралися кіно дивитися. – Всі чули? Оцей зсучений сказав, що наш товариш Берія, вірний соратник товариша Сталіна схожий на фашистського ката Гіммлера. Ще раз питаю: всі чули?

Він міг би й не перепитувати, бо народ одразу збагнув у чому справа і дружно подав голос:

– Чули, чули. Всі чули!

Опер зблід і знову задрижав, але вже від великого переляку:

– Товариші, я портрет мав на увазі, а не товариш Берію особисто!

– А ти, падло, не викручуйся, – суворо сказав Толік, – бо знаємо добре, що ти мав на увазі. Товаришів свідків прошу записуватися.