Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Ще рік минув, у молодого подружжя, як у нашій Кобиздохівці заведено, дитинка віднайшлась. І знову він рипнувся до головихи: як щодо житла для молодого спеціаліста? Бо ж теща хоч і дай Боже кожному, але ж ходити в приймах головному агрономові якось не годиться. Тут йому Катерина Третя і сказала, як відрізала – за всі його ініціативи і зазіхання на авторитет. Раніше наступної п’ятирічки нічого не передбачено. Борись із труднощами й надалі, це загартовує.

А хлопець, нема щоб піти назустріч побажанням начальства, плюнув у правий куток кабінету, сказав усе, що думає, та й так дверима бахнув, що аж правління ходором пішло.

А Катерина Третя, замість образитися, навіть зраділа. Думала: хлопець уже не витримає такого виховного процесу, прихопить дружину з дитиною, та й до міста подасться. І знову настане для начальства райське життя з сауною та очищенням організму перед кольоровим телевізором.

Не так сталось, як гадалось. Агроном у селі залишився, перезимував, до весни дотяг і навіть посівну пережив. Тільки нервовий дуже став. Кричить, папірцями, що з району приходять, кидається, а деякі з них взагалі дере і ногами топче. Я, каже, краще цих дурнів знаю, коли треба сіяти, аби добре сходило. І коли жати, поки не осипалося. Мені, каже, ця стахановщина в печінках сидить. Якийсь дурень нагорі дірку для ордена крутить, і ти тут задля нього всю агрономію раком став. Такі от слова нехороші проти керівної і рушійної виголошував, та ще й публічно. Вже й уповноважений з районного кадебе якось заїхав, узяв зухвальця попід ручку і так делікатно кілька разів навколо ставка обвів – з душевною розмовою і щирими рекомендаціями.

Не подіяло.

Хоча – згубили хлопця не висловлювання щодо дурного начальства, а… лелеки. Їхніх гнізд у Кобиздохівці – чи не на кожному дубі. Любить птаство наш край. А чого не любити? Жаб у очеретах стільки, що як навесні кумкають, то й радіо по хатах не чути. Знову ж таки – дуби столітні, як навмисне для лелечих гнізд пристосовані. Але вся ця лірика нашому агрономові боком вилізла.

Залітає він одного разу до контори, страшенно розлючений, руками махає і з порогу на головиху:

– Лелек, значить, не тривожити, а головного агронома тривожити можна?

І папірця пожмаканого просто на стіл. Ну в кабінеті ще люди були, здається, з бухгалтерії. Хтось цього папірця підняв, розгладив і вголос прочитав:

– „Вимагаємо від головного агронома негайно надіслати дані: скільки лелечих гнізд знаходиться на території колгоспу на звітний період. Скільки в тих гніздах відкладено яєць. Скільки з них виплодиться лелеченят. Примітка: робити ці спостереження і підрахунки треба обережно, не тривожачи лелек”.

Крапка і повний абзац.

Лапікуриха: Якби мені хтось це розповідав, не повірила б, навіть тобі, серденько. Але можу запевнити читачів: бачила того папірця на власні очі.

Лапікура: Лелеки – то ще що! Десь тої ж пори міліцейська автоінспекція, котра на трасі Київ-Бориспіль патрулювала, ще геніальнішу інструкцію одержала: підраховувати щоранку, скільки за ніч було збито автотранспортом окремо пташок, окремо – мишей, їжаків та інших дрібних гризунів, окремо – диких тварин (заєць, лось, кабан, косуля).

Лапікуриха: Я потім, як то кажуть, власне журналістське розслідування провела. Всього-то на всього – чиясь кохана доня дисертацію писала. Їй до заміжжя наукового ступеня не вистачало. Напевне, з тими збитими їжаками-зайцями-кабанами така ж історія була.

Але вертаймося до наших кобиздохівських лелек і молодого агронома. Його, власне, не так дурна інструкція дістала, як примітка до неї: підрахунки треба робити обережно, не тривожачи лелек. Цікаво, як той, хто таке десь у місті писав, собі це уявляв? Що головний агроном колгоспу задля отої лелечої статистики особисто по деревах лазитиме? Так у нашій Кобиздохівці дуби такі, що мало кому з сільських хлопчаків вдавалося до середини видряпатися. А що вже до гнізда? Воно ж на верхівці. Та нехай, припустимо, вдасться молодому спеціалістові туди долізти, ану ж на той час бузьки нагодяться! То поки агроном до землі долетить, усіх родичів згадає. А потім уже вони його тільки згадуватимуть…

Рипнувся агроном до головихи зі своїм запереченням, мовляв, усе це, що у розпорядженні написано, суперечить не тільки здоровому глузду, а й елементарним правилам техніки безпеки. І почув у відповідь:

– Партія сказала „треба”, а ти мусиш відповісти „Зара буде!”

– А як я від того вашого „зарабуде” так загримлю, що й кісток не зберуть?

– Поховаємо колгоспним коштом. Лізь!

Люди є люди. Вони не залізні. Тож агроном головисі виказав усе, що про неї думає, і про її начальство теж, чемодана в одну руку, жінку з дитиною в другу – тільки його й бачили!

Кінець правління Катерини Третьої закарбувався в пам’яті односельців набагато яскравіше, аніж, скажімо, залп „Аврори” в ніч з 25-го на 26 жовтня 1917 року за старим стилем. Бо де вона була, та „Аврора”, як вона насправді оповістила тим горезвісним холостим пострілом початок, як з’ясувалося, холостої ери в історії людства.

Зате у нас в Кобиздохівці кадрова революція відбулася без історичних фальсифікацій. Сталося це надвечір, але ще влітку. Бо хоча люди вже з роботи додому поприходили, на вулиці ще добряче було видно.

Доки трудящий клас вмивався надворі з дідівських ще цинкових рукомийників з пимпочкою, головиха та її чоловік маніжилися в сауні. Аж тут із-за лісу, де колись був полігон із шламбоном, викотилася чималенька помаранчева куля з коротким хвостиком. З моторошним свистом вона пролетіла понад луками, перетнула над самою водою ставок і врізала у цокольну частину сауни.

Гримнуло так, що чути було аж на станції Оратів. Дах сауни підняло вище тополь, покружляло і закинуло у верболози. Паровий котел разом з чоловіком головихи пожбурило на саму середину ставу. Котел вибухнув уже там і пішов на дно, а дядька хвилею винесло на берег у стані повного шоку.

Катерині Третій пощастило. Бо на момент зіткнення НЛО з сауною їй якраз прикрутило попити боржомчику, котрий стояв у холодильнику в сінях. Саме цей важелезний агрегат марки ЗІЛ, виписаний начебто для колгоспної їдальні, прийняв на себе основний удар таємничої стихії. А тому Катерину без видимих зовнішніх ушкоджень лише пересунуло на середину проїжджої частини вулиці. Проте, якщо врахувати, що вона при цьому своїм дебелим тілом зняла з петель міцні вхідні двері, а потім ще й розчахнула навстіж дубові ворота… то якісь внутрішні ушкодження по лінії здорового глузду жіночка таки отримала. Оскільки замість кинутися до власної хати тут-таки через паркан од зруйнованої сауни, головиха чомусь помчала з вереском через усе село, на той кінець Кобиздохівки, де стояло правління колгоспу. Помчала, в чому була, а була, вважайте, що ні в чому, хіба що пару дубових листочків з віника до голої спини прилипли.

Якби Ботічеллі зобачив, як наша кобиздохівська Венера стрімголов летить по селу голяка, а у неї з-під ніг розлітаються на всі боки качки, кури, коти і кози з козенятами – то він би своє уславлене полотно „Народження Венери” ніколи б не намалював. І взагалі, перейшов би виключно на натюрморти, що в перекладі, не пам’ятаю вже з якої мови, означає „випивка з закускою”. Причому, випивка би на цих картинах кількісно переважала б закусь.

А якщо врахувати, що діялося все це в часи, коли в Союзі РСР сексу не було офіційно, а щодо еротики – так кобиздохівці й слова такого не знали, то видовище голої жінки (!), керівниці колгоспу (!!), членкині КПРС (!!!) і депутатші облради (ну це вже взагалі!), що біжить вулицею, хилитаючи на всі боки видатним бюстом… одне слово, як казав з аналогічного приводу товариш Сталін „ця штука сильніша від „Фауста” Гьоте…”

З воріт і парканів хвилею падали ветерани війни та неповнолітня молодь, а з гілляк дерев і телефонних дротів – горобці. На останньому диханні Катерина Третя вибила двері власного кабінету і постала в усій красі перед комісією з ЦК партії, котра приїхала з самого Києва перевіряти готовність господарства до боротьби за високий врожай.

Вже потім один товариш зі столиці, коли прийшов до тями, пролепетав те, що думав:

– Тепер я розумію, що ці капіталісти знаходять у цьому своєму стриптизі…

Лапікуриха: Ну, знову ви, чоловіки, за своє, за глупостне. А мене більше ота куля з хвостиком цікавить – що то було?

Лапікура: Мабуть, НЛО…

Лапікуриха: Зараз як дзизну!

Лапікура: Добре-добре, без жартів. Експерти з Києва встановили, що, судячи з усього, сауну підірвала кульова блискавка – рідкісне природне явище. А в обкомі партії сказали так: ну, раз уже й природа проти цієї… будемо знімати.

Великі неприємності тривають – або „Кобиздохівка і справи польські”

Як повернули нам після отого голого марафону нашу людину в правління колгоспу, то одразу всім стало якось добре. А коли взимку випало до чорта снігу, то народ навіть зрадів, бо заповідалося на непоганий врожай. Та не встиг сніг розтанути, як пішли рясні дощі і моє древнє село перетворилося спочатку на частину суші, оточену водою, а потім уже й на архіпелаг окремих дворів, роз’єднаних струмками, потоками і баюрами.

Проте, це були навіть не квіточки. Невдовзі дощі та грунтові води розмили ще повоєнний дуст, закопаний у глухому яру, і винесли його у річку Кобиздошку. Тут уже пузом догори спливли не тільки раки й риби, а й навіть жаби. А коли вже влітку з’ясувалося, що славетна кобиздохівська цибуля погнила на корню і на додачу не вродили гриби – це при дощах! – то сільська громада збагнула: щось тут не так. Почали думати.

Хто перший вимовив це слово – „цвинтар” – зараз уже ніхто не пам’ятає. Але шляхом кореляцій і співставлень, що, зрештою, одне і те ж, я дійшов висновку, що зробив це дід Синюшко, єдиний у Кобиздохівці ветеран русько-японської війни 1904-1905 років. Старий якось, не дочекавшись пенсії від нашого міністерства оборони, написав скаргу японському імператору. Лист до Токіо, щоправда, не дійшов, але в район діда викликали і пообіцяли взяти на казенний кошт, хай тільки трохи зачекає. Тож дід Синюшко, не дібравши толком, що з ним буде далі, сумирно чекав розвитку подій за куривом і розмовами про велику та малу політику. От він, напевне, і мовив першим:

– Ото не тра було цвинтара чіпать. Тепер маємо… ще й не те буде. І Клишоногого діждетеся.

І дочекалися! І покотилося! Як не доглядали, як не ладнали шламбонів на всіх дорогах, а ящур таки виморив більшу частину і своїх, і колгоспних корів. От тоді, як це буває на круто зламах історії, люди почали шукати причини своїх невдач у подіях давно минулих. Та перш, ніж пояснити, до чого тут цвинтар, коли корови здохли і цибуля згнила, і гриби не вродили, доведеться бодай побіжно відкрити перед широким загалом кілька закритих і досі сторінок із історії польсько-кобиздохівських міжнародних стосунків.

У сусідній Польщі Кобиздохівку не дуже люблять. А може, навіть і зовсім не люблять. Бо коли про неї заходить, то ляхи кривляться. І не тільки кривляться. Десь уже за часів незалежності України в досить таки „люксусовому” ресторані посеред Варшави замовили ми з колегою Ігорем Хижняком (він теж, можна сказати, земляк, хоч і не в нашому селі народився, але по духу – справжній кобиздохівець), так ото замовили по сто грамів „Виборової” під оселедчик з цибулькою та олійкою. І що? Офіціантка нам: „Сконд, сконд панство бендзе?” А я їй: „Ми з швагром кобиздохівські!” То вона скривилась, як єврей на сало, але горілку все ж таки подала. Щоправда, не у класичній глибокій стопці, а у трьох наперстках по тридцять грамів. Так, наче ми тут зуби лікувати зібралися. А де ж, питаю, цей скурвий син, котрий оселедчик? А вона нам: „Закінчився”, – каже. Ні, ви таке чули? Оселедці у них закінчились. А бодай би до них соціалізм назад вернувся! І як їх тільки до Євросоюзу прийняли?

Хоча, з іншого боку, випадково з’ясувалося, що прізвище у тої офіціантки було Оселедчик. Магдалена Оселедчик. А ми мали замовляти „следзя”. Але хто ж знав? З іншого боку – в чомусь пані Магдалина таки мала рацію. Бо триста з гаком років тому Кобиздохівка зіграла згубно-трагічну роль для всієї польської державності. Дехто з особливо затятих патріотів з-понад Вісли переконаний, що саме в Кобиздохівці слід шукати коріння горезвісних розборів Польщі. І не тому, що там колись жеребець якомусь панові зуби копитом вибив – на ті часи то була не дивина – а виключно через ясновельможних Заглобу і Ганецького.

Про пана Ганецького я, здається, вже згадував, коли йшлося про експортний варіант української гривні, видрукуваний в хаті дядька Гилюка спеціально для негоціацій з Польщею. Як свідчать перекази, Ганецький був величенький і гладкий. А його сусіда – пан Заглоба – навпаки, дрібненький і не в коня харчі. Пан Ганецький тримав майонтек на Причепівці, а пан Заглоба сидів у хуторці за річечкою. Цей хутірець, до речі, спалив Махно в 1919 році. Хоча, є інша версія, що то Заглоба хазяйнував на Причепівці, а Ганецький ганяв за дівками на хутірці, і спалив оте обійстя не Махно у 19-му, а свої ще у 1905-му. Але суть, як я вже неодноразово зазначав, не в цьому. І не в тому, що шляхтичі регулярно бралися за чуби – хто має зафундувати наведення містка через Кобиздошку. Суть у тому, що і до сварки, і після сварки, а то й замість сварки обидва пани впивались, як чопи. Ото як до повного відключення не надеруться, то вважайте – день минув надаремне. І свій обов’язок перед Богом та королем вони недовиконали. То ж були гонорові люди! Зараз таких нема. Навіть у Польщі. Оселедець у неї скінчився!… а бодай би у твоїй Варшаві в усіх аптеках оті пігулки скінчилися, якраз тоді, коли у тебе голова заболить!

Але даруйте, відволікся!

Ну, в історію Речі Посполитої наші шляхтичі не тому встряли – бо знову ж, хто тоді не пив – а через Сейм. Верховну Раду по-їхньому, а не річку – знать треба! У тодішніх поляків такий звичай був: досить одному депутату, чи як там він у них називався, та й зара називається, посол, здається, вигукнути під час голосування: „Не позвалям!” – і все. Хоч лайся, хоч на коліна ставай, хоч погрожуй, як оце нещодавно один наш нардеп, „начистити хрюндель”, а пиши пропало, читай – не вернеться. Погорів законопроект, бо ясновельможний депутат так зване „вето” наклав.

Лапікуриха: Так усе ж таки, депутат чи посол? Ти нічого не наплутав?

Лапікура: Зара буде… Точно, посол. У нас – депутат, а у них посол.

Лапікуриха: А посол у них як?

Лапікура: Зачекай… Оце як нам із швагром не дали оселедця в ресторації „Громада”, то ми подзвонили тобі в номер і пішли втрьох серед ночі в якусь кав’ярню навпроти каву пити. Як вона називалася?

Лапікуриха: Що – кава чи кав’ярня?

Лапікура: Кав’ярня.

Лапікуриха: Чекай, десь у мене цукор звідти лишився. Ось, на пачечці написано: Амбасадор.

Лапікура: Кохана, я тебе цілую в твою світлу голівку. Так от, посол у них, поляків, прозивається амбасадор. А депутат – навпаки, посол.

Лапікуриха: Ну й плутаники твої поляки. І ти разом з ними. Давай уже про Ганецького з Заглобою.

Даю. Так от, наша кобиздохівська шляхта оце святе право старопольської демократії з першого ж дня заповажала. Не в меншій мірі, наж кобиздохівську фірмову, котра ще чотириста років тому набрала широкого розголосу в Європі. Тільки-но Заглобу з Ганецьким обрали до Сейму, як почалося! Бувало, ще не втямлять, про що йдеться, а вже горлають: „Не позвалям!” І шаблями об підлогу луплять. Особливо, як недоп’ють або нема за що похмелитися після вчорашнього. Ось чому невдовзі до видатки польської королівської казни почали вписувати таємничу фразу: „На ясновельможних послів Заглобу і Ганецького”. На випивку за казенний кошт, одне слово. Щоб так обидва набрались, аби й язики не ворушилися. Невідомо, кому спала на думку ця світла ідея, але впоювали наших земляків і перед сесією, і під час сесії, і на коня теж гарненько примочували – про всяк випадок. І що характерно – обидва посли проти такої практики не заперечували. І ніхто з тодішньої опозиції про корупцію не горлав. І газети не обурювалися.

Лапікуриха: А газети тоді в Польщі були?

Лапікура: Звичайно були! Бо в що ж вони тоді оселедці загортали?

Тож як тільки наші шляхтичі до Варшави на Сесію прикотять, то спочатку, звісно, до Сейму – у відрядження печатки поставити, а звідтам на Ієрусалимські Алеї (це варшавський Хрещатик) у шинок до старого Лейби – навпростець. Ото сіли – і поїхали: за погонне, коронне, загонове, бубнове, чирвове, хрестове, ну й звісно – козирне. А в Сеймі тим часом закони приймають. Спокійнісінько і без усякого там „непозваляму”.

Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Приїхали кобиздохівські пани до Варшави у черговий раз – та й бігом до корчми чортів шапками по стінах ганяти і тягати старого Лейбу за пейси, аби швидше подавав. Ну, а решта послів, евентуально, до Сейму. Бо ситуація в державі була кепська – далі нікуди. Україна повстала, Хмельницький із козаками з гармат по Львову лупить, аж у костьолах тиньк сиплеться, Військо Польське почасти посічене в капусту між Дніпром і Бугом, почасти обміняне по бартеру у кримчаків на коней. Тож порятунок один – терміново оголошувати загальну мобілізацію, або як це у поляків називається, посполите рушення. А оскільки велике панство не дуже квапилося рятувати своє королівство, так би мовити, на халяву, а ще гірше – власним коштом, то треба було, щоби Сейм відповідний закон прийняв.

Віддамо полякам належне, на відміну від наших нардепів, вони того разу не тягали один одного за петельки, не блокували трибуну і не розкидалися погрозами щодо хрюнделів. Ну, ясна річ, вважай у кожного з послів був майонтек або фольварек на Східних кресах. Так вони нашу Україну називали. Тож усе швиденько змикитили, все було, як кажуть кобиздохівські дядьки, на мазі, сенатор Ярема Вишневецький, котрий на наших землях найбільший спадок загріб, уже почав вуса підкручувати, коли – на тобі! Бабахнули двері і на порозі Сейму замалювалися обидва посли від кобиздохівського виборчого округу. І Ганецький, і Заглоба. Може, хтось із чиновників якусь частку злотих на їхню випивку собі в кишеню поклав, може Лейба того дня більш, ніж треба водою горілку розбавив – так і залишилося невідомим. Але наші лебедики міцно стояли на порозі. Хоча й без чобіт, але при шаблях. Щоправда, тримаючи при цьому один одного за комір кунтуша, бо добре похитувало. Однак, із криком: „Нє позвалям!”

Сенатор Вишневецький, що характерно, теж не пошепки пустив по залу старопольського матюка. До речі, всупереч суворому регламенту Сейму. А король, як ви розумієте, такого демократизму дозволити собі не міг. Тому він лише зблід і глянувши на п’яні писки, на яких вимальовувалася горда пиха мешканців ведмежого закуття, що на самих кресах держави, інтелігентно зронив:

– Біловезька пуща, панове посли, після вашої Кобиздохівки – то Версаль! – і пішов собі геть. Заливати горе без свідків.

Король знав, що казав. Бо як не було війни, то він або полював зубрів у білоруських хащах, або пропадав у Парижі. У нього звідтам, з Парижу, а не з лісу – теща була. Хоча невтаємничені у такі географічні тонкощі цієї суттєвості не помічали. Але мене знову не туди розігнало… Повертаємося до трагічного, я би сказав, інциденту, коли з волі п’яних кобиздохівських шляхтичів накрилося посполите рушення і в результаті козаки ляхів зі Львова вибили, а потім як почалось! – так і закінчилось. Щоправда, не одразу, а через сто п’ятдесят років. Але могутні сусіди розтягли оту Реч Посполиту на шматки, обізвавши все це бандитським словом „розбори”.

Щоправда, ми, кобиздохівські, як і вся Україна, мали з отої польської катастрофи велику дулю з лампадним маслом. Бо якщо вірити великому Тарасу, а підстав не вірити у нас нема, то і достославний гетьман Хмель, і старшина козацька перед посиденьками з москалями у Переяславі так набралися – куди тобі подвигам Ганецького і Заглоби в корчмі на Ієрусалимських Алеях. Одну тільки козацьку голову хміль не взяв – полковника Богуна. Бо не пив. І казав же він… Христом-Богом умовляв Хмельницького, між іншим, чистісінькою латиною, щоби москальські перекинчики не підслухали і не настукали в Кремль:

– Зенику, ти мені друг, але істина дорожча. З цього московського роя меду не матимеш. Самих трутнів. Ти мене послухай, я на цих монархів ще по європах надивився, коли ми з тобою і покійним Максимом Дюнкерк брали. Що їхні Луї, що оцей московський, як його там… Алєксєй Міхалич (це ж треба людині таку кликуху дати!) – одного поля ягоди. Пом’яни моє слово, гетьмане, будуть вони українців у ті свої птиці-тройки запрягати і батогами періщити.

Але ніхто його не послухав. А полковник Брюховецький ляпнув:

– Нам, – каже, – себто, всій старшині Міхалич обіцяв графів дати. Ще й гербами.

Отут наш славний лицар полковник Богун усьому зібранню скрутив аж дві дулі, порадив, куди ті герби встромити, бахнув дверима, аж пляшки на столах попадали – і гайда з балу!

А ми, дурні – в москальське ярмо.

Що ж до самих поляків, то загалом погоджуючись зі мною щодо трагічності вищезгаданого моменту для подальшої історії Польщі, сам його перебіг вони описують дещо інакше. Свого часу, ще за комуністів, у популярному тоді польському журналі „Пшекруй” (02.04.1989р. стр.23) було видрукувано сенсаційне на ту пору дослідження мого ясновельможного колеги Мечислава Чуми. Їм, полякам, комуністи теж довго пельку затуляли, але на той час вони зі своїм Лєхом Валенсою їм уже старопольську козу зробили по повній програмі. Так от, цитую:

„Ще не оплакали всіх мертвих, як Реч Посполиту почала точити нова зараза. Під час сесії Сейму Януш Радзівіл, посол, учинив на варшавській вулиці мордобій із Дзялинськими. За свій вчинок мав бути покараним, але хотів цього уникнути. Оскільки посла можна було віддати до суду виключно через рішення Сейму, то молодому Радзівілу потрібну йому послугу висвідчив посол від Упітського повіту Владислав Сіціньський. Саме він і вигукнув у присутності всіх панів послів, короля, його почту і дипломатів, котрі спеціально з’їхалися на ту сесію до Варшави, два трагічні слова „ліберум вето”.

Тут слід пояснити нашому українському загалу оті два слова, котрі у польського загалу вже триста п’ятдесят з гаком років сидять у печінках. „Ліберум вето”, котре вигукнув Сіціньський – це не просто таке собі „нє позвалям”, після якого лише знімається з голосування законопроект. Ні, це вето з найбільшої літери, бо після нього Сейм розпускається ік бісовій матері! Від себе зауважу, що мордобій, учинений представником славетного роду Радзивіллів, видати, був добрячий, раз його збиралися через Сейм до так званої судової розбори притягти. У Кобиздохівці, пригадую, востаннє така ж бійка була зафіксована, щоб не збрехати, на іменинах у Косупового сина. За що саме завелися – не пам’ятаю, малим був. Але кажуть, міліцію довелося викликати аж із сусіднього райцентру Липовця. Бо своєї міліції на місці не було. Вона у повному складі гуляла в Кабатні свайбу у тамтешнього сержанта-дільничного. Того, що колись не попередив начальство з Києва, на що воно сідає, і начальство вмостилося на джмеля.

Тож я й вважаю, що бійка Радзівіла з Дзялинськими – це вам не якесь там вульгарне „раз-два по морді і п’ятнадцять суток, як з пушки” (кобиздохівська приказка). Ось що пише з цього приводу коллєга Мечислав: „Парламент прокляв вчинок Сіціньського. Потім багато років подейкували про помсту – грім, кажуть, забив у Вільному батька, матір і всіх родичів отого Упітського посла. Але це було потім, а на той момент сесію було зірвано, Сейм розпущено. Радзівіл полегшено зітхнув. Та його добре самопочуття надто дорого обійшлося Речі Посполитій, бо то був початок її кінця. Так потрібного указу про фінансування загальної мобілізації ухвалити не вдалося. В такий спосіб зроблено перший крок до прірви.

Водночас, – продовжує коллєга Чума, – інцидент в Сеймі справив гнітюче враження на прибулих до Варшави іноземних дипломатів. Їх здивуванню не було меж! Що то за держава, запитували вони один одного, якщо їй може завдати шкоди перший-ліпший задрипанець із провінції? Чи можуть бути тривалими і надійними міждержавні угоди з такою країною? Дипломати мерщій запрягли коней і галопом погнали до своїх царів, імператорів, королів і султанів, бо мали що розповісти. А навесні наступного року гетьман Польщі Марцін Калиновський мусив стати на прю перед річкою Батогом супроти величезної армії запорожців та їхніх кримських союзників. Гетьман загинув у цій битві разом із сином, погром коронного війська був повним… Козаки у полон не брали, бранцям рубали голови на березі річки. Води почервоніли од польської крові. То була козацька помста за Берестечко”.

Напевне, досить. Бо ми з Лапікурихою укладаємо все ж таки історію Кобиздохівки, а не історію Польщі. Тут єдине що би хотілося закцентувати: долю Речі Посполитої таки справді вирішив хуліганський вчинок двох шляхтичів-послів. Отже, кобиздохівська легенда знайшла своє підтвердження в працях сучасного зарубіжного коллєги. Щоправда, пан Чума замість Ганецького і Заглоби звинувачує Радзівіла і Сіціньського. Але я вважаю, що слава моєї Кобиздохівки вже десь у середині сімнадцятого століття була такою гучною, що заслуги скромних земляків моїх не посоромилися нахабно приписати собі навіть оті магнати Радзівіли, котрі дали Польщі не одного короля.

А я на самому початку століття двадцять першого, через своє кобиздохівське походження мусив у варшавській ресторації „Громада” занюхувати горілку рукавом. Але це так, зауваження на маргінесі.

Стосовно самих кобиздохівців, то вони, як люди мирні і богобоязні, ніяких антипатій ані до пана Ганецького, ані до пана Заглоби спеціально не відчували. Більше того, коли народні обранці в корчмі перебирали, то наші дядьки приносили їх додому – і що характерно – абсолютно задаром. Бо по-перше – пан теж людина, а по-друге – шляхтичі мужиків не ображали. Чубилися виключно один з одним, а потім мирилися, пили мирову, знову чубилися… та на здоров’я!

Минали століття. Мінялися господарі – і на майонтку, і на фільварку. Нащадки славних шляхтичів не раз і не два програвали рухоме і нерухоме майно в карти, віддавали в заставу, міняли на коханок або породистих коней – чи просто пропивалися до кальсонів. Кобиздохівські дядьки поблажливо позирали на панські ігри і робили своє: орали, сіяли, жали, дітей плодили…

Ідилія лусьнула в 1905-му році. На обійсті сидів тоді якийсь дуже далекий Заглобин нащадок на прізвище, здається, Тишкевич. Начебто не дурний, бо закінчив французьку Сорбонну і любив полежати в холодку у гамаку, перечитуючи французькі газети, що йому присилали по пошті з самого Парижу. Однак, освіта людині на користь не пішла. Як тільки молодий Льова Бронштейн, він же Троцький разом із нашим містечковим придурком Хаїмом Фельдманом почали робити на Поділлі революцію, маєтки палити, цукрозаводи грабувати, то наш панич зібрав мужиків і виголосив перед ними промову:

– Всі люди, – сказав він, – брати, а також надходить свобода, рівність і братерство. Відтак – я добровільно віддаю народу палац з маєтком, а собі попрошу залишити кухню, спальню і бібліотеку. А також із цієї нагоди запрошую громадян хлопів на так званий фуршет. Або по-вашому – виставляю.

Дядьки зраділи і того ж вечора добряче набралися у маєтку з приводу свободи, рівності, а також братерства. Але – оскільки більшість із них до здобутків світової культури прилучилася вперше, то не обійшлося без непорозумінь. Дехто з мужиків почав зі старовинних книжок сторінки дерти на самокрутки, а книжки, як з’ясувалося, дуже рідкісні і дорогі. Деякі вартували як пару волів, а деякі – з половину палацу. На додачу – молодиці надумалися бігати босими по клавіатурі роялю. Панич як усю цю наругу над так званою культурою буржуазії побачив, зблід, крутнувся і побіг собі геть. А повернувся через три доби вже з козачками.

Позганяли вони всіх кобиздохівців на моріжок перед палацом, порозкладали на парапеті навкруг фонтану – мордою донизу, а дурною дупою до неба – і кожного добряче відшмагали шомполами, незважаючи на чоловічі матюки і бабський вереск. На цьому епоха впровадження ідей великої французької революції в Кобиздохівці завершилася. Молодий Тишкевич більше не пропонував людям випивку, свободу і рівність. Залишив замість себе управителя, а сам виїхав до свого Парижу. Вряди-годи навідувався, переважно влітку: рибу в ставках половити, на конях верхи покататися і з привезеними з Франції баришнями робити амури голяка в парку при світлі місяця.

Під час одного з таких чергових амурів до Кобиздохівки докотилося відлуння тепер уже нашої, більшовицької революції. Панич, щоправда, встиг здиміти, кажуть – до Польщі. А совєти зробили з його палацу школу – там вона й досі. Вдень дітки вчаться, вночі привиди бродять, а в неділю – миші бігають. Але оте зерно незгоди, посіяне у 1905-му році паничем-реформатором, таки проросло через багато років і дало дуже і дуже небажані для Кобиздохівки наслідки. Вищепом’януті неврожай на цибулю і гриби, ящур і дуст у річці. Але перед цим був „четвертий розподіл Польщі”.

Щоправда, стара баба Явдошка, законна жінка діда Синюшка, стверджувала, що то все не через відшмагані дупи, а через те, що дурні люди потривожили Цвинтар. Тут варто що зазначити? Колись, ще здається за Катерини Другої – ото ж стервозна баба була, всім насолила і навіть кобиздохівцям – на околиці села по дорозі на Булаївку власті відвели місце для католицького кладовища. Або по-місцевому – для Цвинтара. Бо наші православні місце свого вічного упокою називали „Кладбище”. І відтоді довго-довго католики з усього повіту, а при совєтах – з району везли сюди своїх небіжчиків. Кобиздохівці загалом до Цвинтара ставилися з повагою – ні щоб там корову випасти, дурню якусь на каплиці написати. Боронь Боже! Старі люди вчили, що Господь – один і йому байдуже, хто з якого плеча на яке хреститься.

Отож, ховали місцеві поляки своїх рідних у кобиздохівську землю і за Катерини, і за трьох Олександрів, і за обох Микол… і за Керенського, і навіть у неспокійну громадянську. Та й перші роки за Сталіна обходилася ця печальна церемонія без проблем. Українці доглядали своє „Кладбище”, поляки – Цвинтар, запрошували один одного на поминки, на дев’ять днів, сорок днів, ну і, знацця, на роковини. Бо ж Господь у нас один, а як правильно хреститися – з правого плеча на ліве чи з лівого на праве – то нехай батюшка із ксьондзом між собою з’ясовують. Бажано, за чаркою. І то не одною. Під оселедчик, наш борщ і польський бігос.