Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Дід Назар і вовк

Дід Назар уполював вовка. Році у сорок шостому це було. Загалом сіроманці розплодилися неймовірно, доки всі кобиздохівські мужчини вигибали на фронтах. Доки вовки різали по лісах дичину і лише час від часу ласували сільськими собаками, влада їх не помічала. Та коли хижаки взялися за колгоспну худобу, було оголошено за кожного забитого вовка премію. І то чималеньку! Бо, здається, аж цілих сто рублів. В колгоспі на такі гроші треба було горбатитися щонайменше місяць.

І от – дід Назар забив вовка. І то не якогось там миршавого підголоска, а ватажка! Вовчару! З такої нагоди, природно, виставив усій кобиздохівській мисливській громаді і навіть окрім звичної бурячихи пригостив усіх пляшкою казьонки.

Доки гості пили і пригадували різноманітні охотницькі історії, вовк сумирно лежав у коморі. До району по премію Назар Степанович планував вибратися наступного дня з попутним возом.

Коли відспівали ритуальну “Ой, хмелю мій, хмелю…”, кобиздохівський лікар Оліфіров поцікавився між іншим:

– Назаре Степановичу, а ви свій трофей куди поклали?

– У комору, а що?

– То добре. Бо коли я позаторік отого веприка по першому снігу додому притяг, то поклав у курнику. Думав, забив, а воно, свиняче рило, вночі ожило і всім курям кишки повипускало… Страх!

– А чого ж ви, докторе, того вепра – та в курник?

– Та отак… смердів, свинюка. Як побачив, що я в нього цілюся, то з переляку теє… обробився. А в комору – то надійніше, та ще й в таку, як ваша.

Злі язики подейкували, що обробився не веприк, а сам доктор Оліфіров. А свинка, мовляв, померла зі страху, коли охотник заверещав нелюдським голосом. Ну що, бувало… І ночувати у курнику довелося не тільки бідному веприку, а й самому лікарю. Жінка з тещею вигнали. Але я не про нього, а про дідову комору.

Дотепники казали, що старий Лапікура спочатку викопав погріб, накрив його міцною лядою, звів над погребом простору комору, а вже потім навколо неї побудував решту хати. Факт той, що вікон у коморі не було. І туди ходили зі свічкою, лампою або ліхтарем.

І от, коли мисливський народ почав співати: “Ой, у полі криниченька”, у коморі щось гупнуло і навіть розбилося. Ні, сторонні звуки вже давно долинали звідти, але всі думали, що там порається баба Наталя Артемівна. Та коли вона увійшла до кімнати з протилежних дверей, тримаючи в руках величезну пательню зі смаженою бараболею, хор якось одразу заціпило. І народ на очах почав тверезіти. Потім хтось, здається, сусід Ратошнюк прошепотів:

– А вовк ожив…

І всі злякалися. Навіть Ратошнюк, котрий любив розказувати, що він під Берліном в одному бою завалив чотири німецькі “тигри”. Щоправда, кількість “тигрів” змінювалася в залежності від кількості випитого, але то не суттєво.

Зять Полікар отямився першим і запропонував збігати в сільраду аби викликати по телефону міліцію з Плискова, де тоді був райцентр. Ідею підтримали, проте аби дістатися сільради, треба було пройти повз оту саму комору, де, судячи зі звуків, воскреслий вовк влаштував ґрунтовну ревізію. Лізти через вікно не виходило, бо всі рами з нагоди зими були не лише заклеєні, а й прибиті цвяшками.

Вовк порпався собі в темряві, бо для нього, зарази сірої, що ніч, що день, а народ ловив дрижаки за столом і напружено думав. А тут іще стара Лапікуриха, як завжди, підлила масла в огонь:

– Слухай, ти, ворошилівський стрілець, ти хоч двері в комору замкнув зназовні, чи ні?

Дід Назар мусив визнати, що не пам’ятає.

– Ну, так треба піти й глянути. А там уже вирішимо, кому куди бігти. Чи до сільради, чи до нужника.

– Один чорт повз ту кляту комору, – констатував хтось з темного кутка. – А поранений вовк страшніший тверезої тещі.

– Це ти там щось сказав, Полікаре? – лагідно поцікавилася Наталя Артемівна.

– Боже ізбав, мамо! – жахнувся зять Полікар з іншого куточка. – Як можна? Це, напевне, хтось радіо на кухні не вимкнув…

Хміль вивітрився, здавалося б, остаточно. Проте, жодна слушна думка в голову не спадала, окрім найпростішої: комусь узяти рушницю, піти в комору і добити нахабу. Тим більше, що компанія завалила до дідової хати прямо з полювання, тож зброї і набоїв вистачило б на цілу вовчу тічку. Проблема полягало в іншому: хто піде? Дядьки-мисливці, всі як один, до речі, колишні фронтовики, мало не хором оголосили, що у них “приціл збився” після такої дози випитого і пережитого.

Стара Лапікуриха, збираючи зі столу новенькі тарілки (старі, як ви пам’ятаєте, дід Назар розстріляв у знак протесту), не втрималася:

– То ж то ви з вашими прицілами стільки дітей понаробили, що вони вже замазку на вікнах об’їдають…

Дядьки зітхнули.

А хтось найсміливіший запропонував:

– То може б ви, Наталю Артемівно, глянули? Ви ж не пили, то у вас руки не дрижать. А ми вам підсвітимо…

– А як він вискочить?

– А ви рушницю візьміть. Нате мою!

– І мою… і мою… краще мою! – залунало з-за столу.

На вовка пішли, як Гудеріан під Прохорівкою – клином. Попереду Наталя Артемівна з чоловіковою двостволкою напоготові. За нею – одесную і ошую вишикувалися мужчини з ліхтариками і гасовими лампами в руках. З-за грубки в кутку подав голос зять Полікар:

– Мамо, ви ж там обережніше!

Теща огризнулася:

– Тільки як вовк попреться, лампами в нього не кидайте, бо ви мені хату спалите! Танки вони завалювали! Щас!

Щойно відчинили двері в сіни і присвітили, одразу побачили, що дід Назар (на радощах) комору таки не замкнув. Більше того, звірюка сопів десь під самими дверима.

Наталя Артемівна звела курки і скинула рушницю до плеча:

– Відчиняй!

– А чим?

– Прицілом своїм, дурню! Он граблі стоять…

І в цей час двері до комори єхидно зарипіли, самі відчинилися і з темряви випхалася здоровенна, вимазана в борошні кругла свиняча пика. Привіт від Миколи Васильовича, котрий Гоголь!

Вже потім з’ясувалося, що дід Назар не замкнув не лише комору, а й двері до хліва. Відтак, свинюка розцінила це як запрошення скласти компанію, і охоче навела ревізію в коморі.

… Минуло потому років з десять. Вже й дід Назар ряст відтоптав, а на старому обійсті господарство перебрала на себе молода Лапікуриха, дружина сина Павла Марія. Бабуся Наталя Артемівна бавилася з онуками, яких регулярно сини їй підкидали при першій же нагоді. І всім було добре.

Знову ж таки, першого дня сезону полювання на дичину історія повторилася. Павло не в’їхав у двір на санях, а влетів, горлаючи ще від базару:

– Марусю, мамо, гляньте, що у мене!

Свекруха з невісткою як ліпили на кухні вареники, так і вискочили надвір, у чому були. Хвостиком за ними – старший онук Сергій.

А Павло, розпрягаючи коней,

– Я тільки на роз’їзді перед шламбоном коней притримав – а вона біжить собі попід насипом! З Андрушівки до нашого лісу! Правда, далеченько, але я її – бабах! А вона – брик! І хвоста відкинула… Біжу – і не вірю. Підбіг – точно, попав! Тримайте! В подарунок від чоловіка і сина.

І з останніми словами потяг за шкірки впольовану лисичку з розкішним хвостом і кинув на сніг під ноги жінкам. Ті не встигли навіть руками сплеснути, як руда холєра спершу кліпнула оком, потім звелася на всі чотири, нахабно зробила потягусі і – навіть не побігла – почимчикувала геть із двору.

Чоловік і син в одному лиці – отетерів. Мама з дружиною – теж.

І тільки наймолодше покоління виявилося на висоті. “Сірожа” миттю вихопив з рук у дядька ще дідове “ружжо” і гагахнув услід втікачці.

Влучив!

На постріл збіглися сусіди. Нащадок, витираючи рукавом носа, недбало пояснив:

– Оце, залізла до нас курей красти, то я її і того… З одного пострілу!

І ні у кого не виникло запитання, чого це придуркуватій лисиці забандюрилося лізти по курей посеред білого дня? Всі хвалили онука, котрий, схоже, мав достойно примножити мисливську славу Лапікурівського роду.

Одне слово – спадкоємність!

Найдовше слово

Ну от, ще не встиг я толком розбалакатися, як соромливі земляки мої почали ліктями пхатись у «Кобиздохівські оповісті». Питаєте, коли соромливі, то як же ліктями пхаються? Бо мовчки, шановні, мовчки. Свою гордість мають. Це вам не ті вилупки, що, забувши батька з матір’ю, по чужих головах лізуть, деручи горлянку: «Я воював, я захищав!» Знаєте таких.

Заспокойтеся, люди добрі. Сторінок чистих у мене до біса, комп’ютер справний, Лапікуриха терпляча… от, все ж таки бояться. Біда навчила. Бояться, що знову комусь чогось не дістанеться – то солі, то сірників, то цукру з милом, то хліба… а як роздивитися уважно, то не дісталося моїм землякам за все їхнє життя саме нормального людського життя.

Кажете, Франю вперед пропустити, поза чергою? Добре, добре! Хай буде Франя. Я, щоправда, про збитий літак збирався написати… Але хай почекає, його вже збили – і то давно.

Так от, Франя. Прізвище її в Кобиздохівці, напевне, ніхто не пам’ятав. Бо навіщо? Іншої Франі в селі не було. Це точно. Прожити без Франі Кобиздохівка не могла. Принаймні її чоловічий контингент. Ні, це не те, що ви подумали. Біда мені з сучасними читачами. Надивляться на ніч еротики по кабельному телебаченню – і що? І зобижають чесну жінку. Таки чесну. Бо Франя, окрім як на свого законного, на жодного чоловіка грайливим оком не поглядала. Секрет її популярності був у іншому – вона торгувала пивом. У маленькій будочці між крамницею та сільрадою по цей бік базару. Доки тепло було. Взимку перебиралася до крамниці, або, як у нас казали, кооперації.

Отже, слухайте і уявляйте. Ні, вам цього не уявити. Вам, розбещеним усіма та усілякими сортами пива в пляшечках, пляшках, пляшищах, банках та бочечках з етикетками вітчизняними та імпортними, темними і світлими, чорними і сіро-буро-малиновими! На кожному кроці! В магазинах, генделиках. Кав’ярнях, забігайлівках, будках, будочках, лотках і лоточках, на шматку картону просто неба і в підземному переході! На перевернутих ящиках і в руках вуличних перекупок! Міцне і не дуже міцне, охолоджене, неохолоджене, приморожене… та досить уже! Цей пивний рай тоді й не снився.

А тепер все ж таки уявіть собі одну-єдину (і тим серцю найдорожчу) брудну дерев’яну бочку з пивом одного-єдиного сорту «Жигулівське». Її привезли звечора в будку до Франі, але продавати не стали. А вчора був Храм, жовтневі, травневі, восьме березня, аванс, получка чи просто свято душі. Або навпаки – наша прекрасна дійсність знову важким чоботом наступила вам на обличчя. І от, зранку «труби горять» після кількох «стаканів бурякової» або з мелясу, бо в ті часи з цукру гнали тільки на весілля та поминки. І таке враження, що у вас дим іде звідусіль, пече, крутить, сушить і сили немає після вчорашнього. А пива на всіх не вистачить. Бо одна тільки бочка. Зате Франя вже на посту. Дверцята замкнені, чути тільки, як віник шурує по підлозі. Франя підмітає.

Мете вона п’ять хвилин, п’ятнадцять, півгодини… скільки там замітати, це ж не клуб. У мужчин уже сили немає терпіти, починають у двері шкребтися. Франя мете далі.

Ще півгодини минає, дядьки не витримують і ревуть хором так, що на бригаді колгоспний бугай Валєрик відгукується.

– Фра-а-аню!

– Чого вам? – наївно цікавиться Франя з того боку.

Цікаве питання. Можна подумати, що до пивної будки люди по карасин прийшли. Хоча, чесно кажучи, те, що в бочці, більше нагадує продукт нафтоперегонки, аніж бродіння хмелю.

– Пи-и-ива! – лагідно пояснюють страждущі.

Бабахають двері. Горобці з переляку летять аж на той бік села. На порозі, як Афродіта з пивної піни виринає Франя. Розпелехана, немолода вже жінка в брудному халаті, який колись вважався білим. У правиці вона стискає віник, лівою ж рукою опирається на могутнє стегно. І вистрілює в дядьків одним довжелезним словом, без пауз:

Холєриваманепивадомадітизголодузамазкунавікнахпооб’їдалиавони-пива!небудевампива!

Отак. Вдавіться, пане Гіннесе, бо ви такого слова для вашої книги рекордів не знайдете більше ніде і ні за які гроші. Навіть за американські.

З погляду на стосунки кобиздохівців з науково-технічним прогресом

Стосунки моїх земляків з новаціями в науці і техніці складалися непросто. Особливо, після того, як дядько Рохманчук, голова нашого колгоспу, «кукурузника» збив. Я вам обіцяв розказати, то нарешті розказую.

Щоби знали: «кукурузником» у нас після війни називали фронтові нічні бомбардувальники ПО-2, переобладнані під потреби сільгоспавіації. Потім ця назва автоматично перейшла на АН-2, але в нашій історії фігурує саме «небесний тихохід», бо в нього гвинт був дерев’яний, з пресованого дикту, а це в даній ситуації суть важливе.

Оповістка ця ходить по всій Україні на рівні з легендами скіфських часів, причому, кожне село приписує Рохманчуків подвиг виключно своєму голові. Але, як я вже зазначив у епіграфі, – все це завидки до кобиздохівської слави.

Так от, прогрес… Велика наука звалилася на голову кобиздохівцям у вигляді ДДТ, або, як його всі називали, дусту. Це вже потім з’ясувалося, що отой дуст – то кара Господня і ракова хвороба в розстрочку. Уявляєте – вже років тридцять, як його заборонили, а й досі в Антарктиді в печінках у пінгвінів знаходять. Ото уївся! А тоді, після війни сивому порошку раділи, як дурні шматку мила. Ще б пак! ДДТ мав поставити останню крапку в нескінченній війні з довгоносиком.

Якогось дня загуркотів «кукурузник» і над кобиздохівськими ланами. За ним тягся довгий хвіст отого чудо-дусту, вкриваючи плантації солодкого кореня. Носата комаха дуже швидко оцінила смакові якості порошку і закусювала ним буряк із величезним задоволенням. Чого не скажеш про людей. Наскільки в’їлась ота дрібна гидота моєму поколінню, можна судити з отакого от факту: в дуже смішній комедії Олександра Корнійчука, написаній ще до винаходу дусту, негативний персонаж – спекулянт, аферист і сексуальний маніяк – носив не яке-небудь прізвище, а Довгоносик! Филимон Филимонович Довгоносик…

Того пам’ятного ранку до кобиздохівського голови Рохманчука приїхали в гості братова з сімейством. Чому вирішили накрити не в хаті, було три причини. Третя – хоч і весна, але вже спекотно. Друга – голова небезпідставно побоювався, що емгебешний опер Сученков настукає на нього в район: мовляв, люди в полі, а Рохманчук зранку п’янку влаштував. А перша, головна причина – слід було тримати на оці клятих авіаторів. Бо ці недороблені чкалови напередодні підживлювали озимі на такому бриючому польоті, що вихором від гвинта повиривало сходи. Поголили!

Ось чому «поляну» вирішили накрити там, де сходилися три окраси місцевої природи – річка Кобиздошка, ліс і зелені вруна поля. Посідали, розгорнули трофейну плащ-палатку, розклали закусь, відкоркували заткнуту кукурудзяним качаном пляшку з-під французького шампанського (від німців лишилася), налили, почаркувалися – точніше, постаканилися – вихилили, простягли руки до смаженого-вареного-печеного… і в цю мить густий шар дусту з неба акуратно накрив і всю компанію, і скатертину, і головне – закусь! Льотчики потім усе на вітер звернули, а насправді, харцизяка, просто хотів роздивитися, що там під лісосмугою робиться. Не інакше, як на запах потягло.

Дядько Рохманчук, природно, від такого нахабства і стакана незакушеного самогону дещо озвірів. А озвірівши, вхопив пляшку і помарширував просто по зелених рядочках назустріч отим дурням з крильцями, котрі літати по-людському не навчилися. А хлопці замість «по газам – і драла» розвернулися і пішли на друге коло. Та ще й на бриючому, щоб краще роздивитись. Один навіть рукою став махати, мовляв, привіт! Голова, якому пекли злість, дуст і незакушена самогонка, пішов у лобову атаку. Не цілячись, жбурнув назустріч літаку пляшку і… сталося. Посудина чисто випадково втрапила у гвинт «кукурузника». Полетіли друзки, машина пчихнула і майже сторчака врізалась у землю, задерши хвіст у небесну блакить. На щастя, висота була мізерна, а ґрунт ще не затвердів.

Авіатори, витираючи рукавами криваві соплі, повискакували з погнутих кабінок і довго з криками та погрозами ганялися за головою Рохманчуком по всьому лану: від річки і до сусіднього, за шість кілометрів села Кабатня. Потомившись, зійшлися на межі і почали переговори. Тривали вони до вечора, спочатку на повітрі, а як стемніло, то в головиній хаті. Рохманчучка, бідкаючись: «В усіх чоловіки, як чоловіки, чужі літаки збивають, а мій – свого…», збігала у погріб по торішні, але ще тверденькі квашені огірочки. Братова допомогла відловити зозулясту курку, яка вже не неслася, і підсмажила її на олтар взаєморозуміння. Авіатори розпакували ензе… а коли видряпався на небо місяць, з Рохманчукової господи залунало могутнє: «І ти швагер, і я швагер, оба ми швагери…» Помирилися.

Укладений тої ночі пакт свято дотримувався і в наступні роки. Авіатори ловили рибу в Кобиздошці, а коли не клювало – катали на літаку дівчат. Часом і головиху в область – до універмагу і назад – підкидали. А дуст тихцем закопували у найглухішому лісному байраку. Згодом баба Кашпро додумалася його до самогону досипати. Щоправда, лише на експорт. Прижилося і здобуло розголос. Бо цей коктейль діяв приблизно так: спочатку у вас у шлунку вибухала граната, потім на голову падала стеля. А коли ви намагалися виповзти з-під неіснуючих уламків, з’ясовувалося, що у вас на додачу відняло ноги. «Кобиздохівську фірмову з дустом» можна і сьогодні купити в моєму селі на спецзамовлення. Отого паскудства – маю на увазі дуст – давніх запасів у байраку вистачить. Був би попит.

У районі довго дивувалися: що то у них за довгоносик, якого ніде ніяка хімія не бере. Окрім, як у кобиздохівців. Вони найбільше солодкого кореня щоосені здавали. Але хитрий голова Рохманчук і його наступники язика за зубами тримали міцно.

Чималенько років минуло. І от, влітку дев’яносто четвертого року ми з Лапікурихою у своїх справах втрапили до симпатичного зеленого містечка на Хмельниччині. Спільного з Кобиздохівкою в історії містечка було чимало. Взяти хоча б графа, мало не родича того шляхтича, якого кінь хвицьнув. Він так гучно весь свій «майонток» проциндрив, що йому навіть пам’ятник поставили: сидить, бідолаха, в самих дірявих кальсонах і журиться. Життя, мовляв, таке коротке, а спокуси такі солодкі.

Так от, у тому містечку познайомилися ми з начальником ПМК. І в його конторці, за свіжиною та доброю чаркою почали з’ясовувати, де чиї корені. Прізвище у дядька – Дзюнь, а у нас, кілометрів за десять від Кобиздохівки, село Дзюньків.

– Усе правильно, – каже Дзюнь, – я не тільки ваш земляк. Я й Кобиздохівку добре знаю. Я там після війни працював у сільгоспавіації. На «кукурузнику».

Ну, працював, то й працював. Я вже хотів на інше розмову повернути, але тут прокинулися непересічні здібності до дедукції у Лапікурихи – вони вже не раз отак прокидалися і неспроста. А я навіть колись радив їй писати детективні повісті під псевдонімом Агафія Христич. Пропадає ж талант!

Так от, глянула Лапікуриха на Дзюня, прикинула, скільки йому років – і так, наче між іншим, питає:

– То це ви зовсім молодим тоді були?

– Одразу після училища, – каже Дзюнь і пропонує випити за молодість. А Лапікуриха йому:

– А до речі, шановний, то не вашого літака голова Рохманчук пляшкою збив?

Хміль із Дзюня вилетів, як корок із пляшки справжнього французького шампанського. Він густо почервонів, а потім сказав жалібно:

– Та хай йому грець, вашому Рохманчуку. Я через нього з авіації мусив піти. Засміяли!

У цієї історії хороший фінал. Ми зі свого боку не розповіли нікому про прикрий епізод із біографії Дзюня, а місцеве населення, в свою чергу, через місяць обрало його мером уже в першому турі.

Незапланований відступ

З роками мені дедалі частіше сниться Кобиздохівка, рідне моє село над прадавньою річечкою з такою ж смішною назвою, сниться, як рано-вранці виходжу я з дідової хати, що навпроти базару. Ох і ярмарки ж колись гуляли у Кобиздохівці! Може, трохи менші, ніж у Сорочинцях, але вже точно більші, ніж у Голтві. Бо приїздили на них з товарами не тільки з сусідніх районів чи областей, а й з самої, як казали люди, «Западньої». В неділю тут вирує торг, а сьогодні величезний базарний майдан порожній, тільки шматки туману по кутках дотлівають.

Я йду вулицею босоніж, прохолодний пил з-поміж пальців фонтанчиками випорскує. Минаю дерев’яну церкву, в якій хреста збили ще у колективізацію і тепер зерно сушать, проходжу повз стару школу. Вона, щоправда, не стара, а нова, перед самою війною будували. Та відтоді, як після війни дітей почали вчити ще й у колишньому графському палаці, то стала вона старою не за віком будівлі, а за статусом. Зараз тут гуртожиток автошколи, яка влітку працює. Попри ранню пору на лавочці під вікном сидять троє курсантів з гармошками. Чекають, доки їхній товариш на прізвисько «Смерть бабам» вилізе з вікна кімнати комендантші. Тоді вони йому заграють туш, а комендантша, дебела жіночка у вишитій нічній сорочці з рукавами обіллє їх водою з відра. Трохи далі двоє смішних дівчаток – дочки директора Мазура – корову в череду вигонять. Ми постоїмо трохи, посміємося…

Дівчата Мазурові помруть одна за одною від сухот, ледь сягнувши повноліття. Це їм так відгукнеться забутий і ніколи офіційно не визнаний голод сорок сьомого року, після якого у Кобиздохівці не вистачило землі на цвинтарі. Але то вже поза моїм сном, то дійсність. А уві сні я піду далі, туди, де вулиця повільно спускається до верхнього ставка. Десь там, у вербах дядько Полікар з ночі пішов «на рибу». Я йому сніданок несу. Він нічого не піймає, як завжди. І повернувшись додому, знову почне писати до Верховної Ради СРСР, щоб йому дали персональну пенсію за заслуги перед революцією. Дядько у нас трохи несповна розуму, але зовсім трохи. Нікого не ображає, все по хазяйству робить. Не курить, не п’є, дітей любить. Своїх у нього з тіткою Ксенею немає, маленькими померли. Від того голоду, про який старші лише пошепки згадували, та й то озираючись. У тридцять третьому. Мій батько якось прохопився, що того року він, шкільний піонервожатий і дядько Полікар, рахівник, одержали рознарядку з району: їздити безтаркою (це віз такий з високими бортами для зерна) по селу, збирати померлих від голоду і звозити до спільної ями на цвинтарі. Щоранку інструктор з райкому попереджав:

– Ви ж дивіться, коней не перевантажуйте, вони для нас найцінніші.

І вже аж за часів незалежності, однак, все ще рефлекторно озираючись, батько повідав нам із Лапікурихою ще одну страшну кобиздохівську таємницю 1933-го року.

Земляки мої – люди терплячі. Дуже терплячі. Навіть занадто. Мовчали, коли чекісти разом із сільськими голодранцями вигребли у них увесь хліб до зернятка. Мовчали, коли навіжені „буксирщики” – так чомусь себе ота сільська голота з комнезаму називала – ікони об коліна трощили. Мовчали, коли їм спеціально всі долівки в хаті перекопували – начебто у пошуках прихованого зерна. Але коли у породіть від голоду пропало молоко і почали вмирати немовлята, тут наші жіночки і вибухнули. Похапали в руки, хто що бачив – вила, рогачі, просто кілки з тину – і пішли штурмом на повітком. Хоч і люті були на власть, але все ж таки людського не стратили. Замість повбивати тих харцизяк, надавали їм стусанів і замкнули у погребі. А потім підняли своїх чоловіків… та власне, всіх, хто ще міг ходити. І рушили на райцентр. Страшний то був похід. Страшний настільки, що вся місцева міліція позабігала світ за очі, а за ними і партєйці з виконкомівськими, і все-все начальство. Навіть начальник пошти.

Не заставши нікого в районі, рушили повстанці у напрямку станції Погребище. а по дорозі на них уже чекали. Ні, не зі зброєю. Поки що. Якісь великі цабе умовили таки людей заспокоїтися, нікуди не йти, сісти й перепочити. Бо з Києва, мовляв, уже їде комісія, котра все розслідує, всім раду дасть, а винних покарає з усією суворістю радянського закону.

А люди на той момент уже кілометрів зо двадцять відмахали, та ще й по спеці, та ще й голодом виснажені всі… Повірили. Оті парламентери відвели їх в улоговину, десь так за кілометр від соші. Там усі не те що посідали – попадали. І стали чекати.

Дочекалися. Пригнала влада з Козятина бронепоїзд і вдарила з гармат по тій улоговинці. Спочатку шрапнеллю, аби жоден повстанець не вирвався, а вже потім фугасами переорали. Отак і прийшов кінець і тому повстанню, і добрячій половині кобиздохівського люду. Страшний кінець – без панахиди, без могил і без хрестів.

Це вже зараз нам деякі розумники – і закордонні, і свої власні – дорікають: не так уже вам, українцям, при тій радянській владі жилося, раз ви її терпіли без усякого спротиву. А я, коли це чую, моїх земляків згадую, хай земля їм буде пухом у тій улоговині.

От, знову мене не туди повело. Я ж сплю, у мене смішний сон про хороше і кумедне. Як колись дядько Полікар таки наважився відіслати свою петицію до Москви. Загалом – він їх рвав щоразу, коли дописував, а цю чомусь надіслав. Петицію завернули в область, а з області в район. Викликали не дядька, а бабусю Наталю Артемівну, дядькову тещу. Як справжній кобиздохівський зять, Полікар тещу поважав – на другому місці після Бога. Тому й посилався на неї в петиції, як на головного свідка його величезних революційних заслуг перед комуністичною партією, радянською державою і рідною Кобиздохівкою.

Бабусю прийняли ввічливо і спитали, чи то правда, що у період розкуркулення якийсь класовий ворог вночі з-за року стріляв з револьвера системи «наган» у її зятя. Бабуся довго сміялася, витираючи очі краєчком чорної хустки, а потім сказала:

– Ви вже вибачте йому, люди добрі. Воно у нас, в Кобиздохівці, завжди трохи пришелепувате було. Вже й не знаю, що в ньому моя Ксеня знайшла. До неї бухгалтер з заводу сватався, а вона за оцього от вийшла.

Наталі Артемівні делікатно нагадали, що йдеться все ж таки не про те, хто за кого вийшов, а хто в кого стріляв. І вона з усією безпосередністю пояснила:

– То, видно, хтось, звиняйте на слові, за рогом перднув, а воно таке на себе подумало.

Треба сказати, що районне начальство до поради мудрої тещі прислухалося. З одного боку – зять Полікар омріяну пенсію таки отримав, чим дуже пишався. Бо пенсія на селі тоді була ще більшою рідкістю, аніж власний велосипед. І до Москви, до речі, справно відповіли, що, мовляв, скаргу розглянули, заходів вжили, пенсію призначили. От тільки не вказали, яку. А весь секрет був у тому, що бідний зять за всі свої заслуги перед революцією заробив так звану „статтю три-бе” з пенсійного законодавства. Себто, цитую, „…за станом здоров’я, викликаним хронічним психічним захворюванням”.

Зять Полікар, як не дивно, на цю суттєву обставину не нарікав. Головне ж – пенсія! І отут слід сказати, що хитрість районного начальства за якийсь час йому самому боком вийшла. Бо коли в колгоспі розкрилася така розтрата, що вже аж ніяк кінці в воду не сховаєш, то крайнім вирішили зробити рахівника – якраз дядька Полікара. На що слідчий з області їм так сказав:

– Все, що ви можете зробити – так це поїхати у Кобиздохівку і там привселюдно…

Районне начальство вуха нашорошило, і вже ладне було машину викликати, як слідчий закінчив:

– Привселюдно поцілувати рахівника в дупу. У нього ж інвалідність по статті „три-бе”. Повна непідсудність! Тому – сушіть сухарі для себе. Для початку – за халатність, а там видно буде.

Ну, от і все. Я нарешті дістався ставка і вже чути з очеретів тужні нарікання дядька Полікара і на своє куце рибальське щастя, і взагалі – на суцільне, як казали у нас у Кобиздохівці, невезіння. І сон мій наближається до кінця.

Дядько Полікар невдовзі після тої риболовлі поховає свою тьотю Ксеню, яка згоріла від раку так же стрімко, як і жила: десь за півтора місяці. За якийсь час слідом за своєю дочкою одійшла його теща, Наталя Артемівна, моя бабуся. І у величезній хаті залишиться самотній зять Полікар.

Він ненадовго переживе свою принципову тещу. Перед смертю проситиме, аби нічого не казали швагрові Павлуші та його Марусі:

– Вони ж люди серйозні, зайняті! Нащо їх відволікати… Я вже якось сам помру.

Все! Закінчився сон, а з ним – мій непередбачений ностальгічний відступ.