Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Доктор Соловей і не наша Королева

Доктор Соловей відбував у Кобиздохівці, за його власним виразом, „почесну опалу”. І все через ту історію з не нашою королевою, про яку й досі люди згадують, хоча скільки вже років минуло…

Чого її принесло в область, важко сказати. Кажуть навіть, що вона не королева, а жінка короля, тобто, принцеса за протоколом, але то вже дипломатичні тонкощі. А люди в Кобиздохівці міркують просто: як жінка короля, то королева. Щоправда, дружину Семена Короля, того, що в колгоспі за бугаєм ходить, у нас звуть Королихою, але щодо августійших осіб, то на них наша сільська граматика не поширюється.

Ну от, приїхала Її Величність до нашої області на півдня. Що їй там уже показували, то не нашого розуму справа, на це інші люди є. Але повели її так, між іншим, на п’ятнадцять хвилин за розкладом візиту, до старовинної церкви. Королева церкву оглянула, пару слів сказала і вже до машини йде. Коли глядь – за огорожею церковною, трохи віддалік, у садочку такий будиночок стоїть – чималенький і в жовте пофарбований.

– А що там у вас? – питає.

Особи з супроводу отетеріли. Бо там містився специфічний заклад, який у народі „дурдомом” кличуть, а за документами: „Психоневрологічною клінікою імені академіка Телепні”.

Сяк-так пояснили, що то, мовляв, одна з найкращих у регіоні лікарень (яка саме, промовчали) і що вона, як і вся наша радянська медицина, поєднує високу якість обслуговування з абсолютною його безкоштовністю.

Краще би збрехали! Бо у тих монархів дурна звичка є: їх хлібом не годуй, а дай відвідати лікувальний заклад і виявити своє милосердя. Королевин дід, кажуть (теж король, що характерно), навіть у тифозні бараки ходив. Що то забобони! І в онуки ті ж заскоки: „Я туди хочу!”

Ну що ти з нею зробиш! Скажеш: „Ні!” – одразу їхня, жовта, як наш обласний дурдом, преса здійме ґвалт, що у цій лікарні „дисидентів” тримають. А покажеш без ґрунтовної підготовки зарубіжним товаришам нашу найдешевшу, бо безкоштовну медицину, сам, чого доброго, у тому будинку опинишся… Після розносу в начальства. З непідробленим діагнозом, що характерно, у палаті з гратами на вікнах!

Ризикнули. Повели королеву в психоневрологію найдовшою дорогою, забиваючи, принагідно, голову красою навколишньої природи. А навпростець – через дірку в паркані – гінця послали, щоби попередив. Влітає цей посланець недоброї волі до кабінету головного лікаря і кричить:

– Хворих під ковдри, недопалки під ліжка, сортири на замок! Швидше, бо вже ведуть… З-за кордону!

Головлікар у відпустці був. Замість нього в кабінеті розташувався з усіма вигодами його заступник – отой кобиздохівський Соловей. І начальство, і гості заявилися дуже недоречно. До Солов’я далекий родич приїхав із Кобиздохівки, і вони якраз міркували – як родичеву телицю до медінституту проштовхнути, бо дівка хоч і при фактурі, але дурна, як сто пудів вовни. Однак, із себе нічого, ба навіть гарна…

Це навіть на тому фото було видно, що його земляк із собою прихопив. Соловей йому діло каже:

– Ти її краще заміж видай і то чимдуж. Все’ дно вчитися не буде. Зате переґвалтує в інституті всіх, хто в „бруках” (це так по-кобиздохівськи штани прозиваються). А це вже, шо не кажи, розпуста. Або по-вченому – розврат.

А земляк, він хоч і сам не дуже щоб мудрий, але вченого слова не злякався. І Солов’ю у відповідь навстріч:

– А ти думаєш, чого я її сюди пхаю? Сто років мені той диплом снився! Нам не доктора в хаті зі старою тра’, а зятя. Бо у нас у Кобиздохівці від оцієї от, шо на карточці, не те шо хлопці – колгоспний бугай у шелюги ховається.

– Проблєма! – погодився Соловей. – Перевелися, знацця, бугаї у Кобиздохівці. Наливай! Будемо пити за поліпшення породи. Великої рогатої… і безрогої теж.

І так же все добре котилось, а тут залітає отой дурко задиханий і кричить:

– Ведуть!… З-за бугра!… Бігом!…

Тьху на нього! А якби самогонка не в те горло пішла? Це б якого пожару наробили!

Ну, часу, звичайно, обмаль. Соловей кобиздохівський самограй – до сейфу, ковбасу домашню, сало – до сейфу, французького одеколону ковтнув, щоби запах перебити. Історії хвороб на столі розкидав, мовляв, робота кипить, а відвідувачі вже на порозі.

– Оце, – каже перекладач, – Її Величність королева така-то.

– Ясно, – каже Соловей, котрий вже повернув себе у професійні рамки, – Дуже приємно. Давно це у вас?

Перекладач вдавився перекладом. А Соловей гне далі:

– Не хвилюйтеся, перекладіть, що у нас це добро лікують. От вчора якраз президента Картера виписали, і з вашою королевою дамо ради.

Ради довелося давати начальнику облздороввідділу, який грюкнувся непритомний на підлогу. Її Величність, навпаки, довго сміялися, коли їм все це переклали. Навіть руку на прощання простягли. Для цілування. І Соловей, хоча й був спантеличений, але приклався. Губами. А не потис, як деякі з Політбюро робили.

Не допомогло. Виперли в Кобиздохівку. Соловей, правда, їм казав:

– А звідки б я знав, що вона не наша королева? Якби на ній корона була…

І слухати не стали. От і сидів Соловей на батьківщині, ловлячи рибу і лікуючи місцеве начальство від наслідків злісних перепоїв, ускладнених надмірністю закусок. Більше роботи у нього не було… Тому він із радістю наклацав на лікарняному бланку, що Марія Козоріз, такого-то року народження, страждає симптомами захворювання „маніа теологізмо” у нешкідливій для оточуючих формі, без видимої втрати працездатності, але з обмеженою відповідальністю. І розписався.

Марія, щоправда, поцікавилася, що то за Маня така, що від неї люди потерпають, але наш доктор її заспокоїв:

– Не бери в голову дурного більше, ніж там є. Яка тобі різниця – Маня, Шизя, Френя – один чорт. Головне, що „обмежена відповідальність”.

З тим і поїхала Марія до столиці.

А там таке сталося, що важко повірити, однак – факт. Розповідаю по порядку.

Знайшла Марія ту установу, що церквами займається. Зайшла. Випитала потрібний кабінет. Ну, її, як героїню, звичайно, без усякого – прямо пропустили, ще й двері секретарка сама відчинила і сама ж бігом по чай. Культура! Сказано – столиця!

За столом товариш сидить: чорна „трійка” і краватка такого ж кольору. Либонь, ховати когось зібрався, чи вже… Марія в одній руці прохання про церкву тримає, а в другій – довідку від Солов’я. А думка одна – тільки б не переплутати.

Товариш у траурі голову звів і ввічливо так:

– Слухаю вас. Ви звідки?

– З Кобиздохівки, – каже Марія.

Той аж підскочив:

– Та не може бути! Побожіться!

Марія подумала: мало того, що у людини хтось недавно помер, так ще й, видати, й йому до Солов’я треба.

– З Кобиздохівки я, кажу. Прісь’ їй Бо! У нас справа…

– Про справи потім, ви мені скажіть одразу – у вас церква є?

– Ні, немає…

– О, господи! – простогнав чоловік у чорному. – Все, пропали!

– Вона то є, але не працює, от ми й просимо, як виняток…

– Ціла? Стоїть? Не спалили, не розібрали, не підірвали, на клуб не переробили? – допитується господар кабінету.

– Та ні, – каже Марія, – нічого такого не робили. У нас, правда, там зерно сушать, але церква ціла. І навіть дзвіниця є. Але без дзвонів.

– Бог із ним, із зерном, його вимести в один раз, а дзвони вчепимо. Головне – ціла.

І давай товариш танцювати по килиму і приспівувати:

– Ціла, ціла, ура, ура!…

Потім зупинився і питає:

– А могили в підвалі теж збереглися?

Марія подумала і каже:

– Взагалі, там зерно лежить, але пам’ятаю, що якісь плити ще є. Малою була, то лазила через вікно, дивилася…

Начальник водички попив із сифона, заспокоївся і почав по порядку розповідати…

Тут одне уточнення суттєве: оповість ця записана з уст Марії. Баба вона працьовита і тямуща, але вчилася на трійки, і з пам’яттю не все гаразд. Отож, можливі окремі неточності, а то й перебрехеньки. Та не в цьому діло, бо якраз суть справи вона вловила добре. Отже, того дня, коли Марія з’явилася в установі, приїхав до Москви один такий з Африки. Прізвища його Марія не запам’ятала і навіть звідки він саме, плутала: то казала, що з Ефіопії, то з Сомалі, а то чомусь Гваделупу назвала, хоча це зовсім на іншому боці глобусу. Так от, цей – з Африки – король. Хоча може й принц. Одне слово – монарх. Але будує соціалізм. Тому – наш друг і навіть брат. Як на Жовтневі свята Леоніду Іллічу телеграми слав, то так і писав: „Дорогий брате, ваше високопревосходительство товаришу Брежнєв. Маю честь у вашій особі…”

І от цей король пригадав раптом, що у нього в Кобиздохівці родичі. Не смійтеся! Слово честі!… У отого панича, що мужиків перешмагав, був такий собі двоюрідний дядечко – бідний, як костьольна миша, але дуже хоробрий шляхтич. Усе він їздив по світах і воював за свою і їхню свободу. І якось занесла його доля у ту „чи то Ефіопію, чи то Сомалі”, а може й берег Слонячої Кістки. Колонізаторів, правда, вигнати не вдалося, бо він був один, а їх багато, зате пам’ять про себе залишив. І ще – дитинку. Ця дитинка народилася від дочки якогось вождя, а як став онук цього вождя дорослим, то проголосив себе королем чи принцем і почав будувати соціалізм і на цьому ґрунті потоваришував з Брежнєвим.

Не втомилися? Вже закінчую. Так от, товариш монарх, бачите, хочуть відвідати могилу свого діда – національного героя його маленької, але незалежної країни… А цей дід ще одного фігля втнув – щоб насолити племіннику, котрий відмовився фінансувати дядечкові приватні національно-визвольні війни плюс поліпшення генетики уярмлених націй – перед смертю показав ксьондзу дулю і сказав:

– На тобі, приблудо ватіканська, замість сповіді! Кличте попа! Бажаю помирати у вірі православній.

Що було й пророблено кобиздохівським батюшкою – і висвятили, і в церкві поховали неофіта, щоправда, у підвалі.

Ну, якби африканський брат Брежнєва заздалегідь про все це розповів, то йому б організували і церкву підходящу, і могилу за першим розрядом – з почесною вартою юних піонерів під салютом. Так ні – приїхав і подавай йому одразу могилу з героїчним дідом! Хто ж так робить? Ні, рано їхній монархії незалежність дали. Йому сентименти, а ти тут бігай і шукай – де вона в біса, ота Кобиздохівка, а в ній церква, а в церкві – ще й могила на додачу. Якби він нашим був, то можна було б його поперти з кабінету так, щоб аж загуло. Але ж він імпортний, та ще й товаришем Брежнєвим на вась-вась. Хоч і чорненький, а не дурненький.

Лапікуриха: Серденько, а політкоректність?

Лапікура: А це куди?

Лапікуриха: А туди, що на негра не дозволяється казати „чорненький”. Бо то расизм.

Лапікура: А казати на нього, що він негр, можна?

Лапікуриха: Теж ні. В Америці – афроамериканець, в Англії – афробританець, у Греції він буде афроеллін…

Лапікура: А якщо він з самої Африки, то що – афроафриканець? Ото поки ті, хто політкоректність придумав, не дадуть мені відповідь, я буду казати: негр, чорненький. Ну хіба що – шоколадний.

Лапікуриха: Сонечко моє, от тебе тільки зачепи… До речі, дай спокій Леоніду Іллічу. Він що – теж у Кобиздохівці бував?

Лапікура: Хвалити Бога, ні. З нас і Сталіна з Тимошенком вистачило – по зав’язку… Але це потім. Поїхали далі.

Отож, поява Марії у високих кабінетах була сприйнята достеменно як дарунок долі. А коли вона заїкнулася щодо прохання, то у неї лише одне спитали:

– Встигнете за пару днів зерно звідти забрати і ремонт такий хоч би зробити, щоб фотографія витримала? А решту ми на себе візьмемо. Бо, знаєте, через Товариство охорони пам’ятників це за сто років не зробиш. З попом – надійніше…

– А чого ж не прибрати, – погодилася Марія, – приберемо. У нас уже й піп є!

Начальник над церквами – руками замахав:

– То ваша справа, то ваша справа!… Я на церкву дозвіл даю, а ви слідкуйте за порядком!

Отак і повернулася Марія у Кобиздохівський нововідкритий приход із резолюцією. Вже вдома роздивилася, що від хвилювання підсунула на підпис і прохання, і довідку від Солов’я. А начальник на обох, не роздивившись, начертав: „Дозволити у порядку винятку, як таку, що є пам'ятником історії міжнародного значення”.

Церква в Кобиздохівці знову працює. Править у ній батюшка Василь – небіж дядька Стоп’ятюка, красивий мужчина, через якого не одна молодиця у селі лишилася, а не подалася до міста, як у інших селах, де церкви немає або піп старий…

Ага, ось іще що: коли першому секретарю райкому принесли „персоналії” майбутнього кобиздохівського пастира, він крик здійняв:

– Що ви мені подали? Безпартійного на керівну посаду? Та ви що? Подуріли?

Ледь умовили…

Монарх у Кобиздохівку не приїхав, щось йому тоді перешкодило. Фотограф із Москви, правда, був, зняв могилу славетного діда на карточку і вислав її у Африку. Потім, кажуть, король перебіг у прийми до Саудівського монарха, передумав будувати соціалізм і навіть прийняв іслам. За що мусульманський колега подарував йому пару мільярдів готівкою. На хрестини…

Щоправда, отой африканський кобиздохівець таки чемним хлопом виявився. Бо на чергові Жовтневі свята надіслав Брежнєву телеграму: так, мовляв, і так, дорогий брате, всі ми належимо Аллаху і рано чи пізно до нього повернемося. А про світову революцію, під яку я у тебе гроші брав, не хвилюйся. Ми її обов’язково спроворимо під зеленим прапором Пророка. Тоді й кредит поверну.

Лапікуриха: І що, повернув?

Лапікура: До копієчки. Щоправда, аж у 1998 році. Якраз перед дефолтом. Надіслав поштовим переказом: Москва, Кремль, Брежнєву. Єдине що – позичав у доларах, повернув у рублях. Але цифра збіглася.

Лапікуриха: А що ж москалі?

Лапікура: А нічого. Поставили штампик: „Адресат вибув” і повернули назад в Африку. По курсу після інфляції. Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, Ваша Величність.

Та батюшка, котрий зараз, зрозуміло, вже не дуже молодий, не впадає у відчай. Вечорами уважно вивчає історію Африки – а раптом ще десь вирине нащадок невгамовного кобиздохівського шляхтича, і вдасться на церкві ще й купол позолотити.

Ледь не забув!..

Отой кобиздохівський родич, що приїхав за свою дочку до Солов’я просити, так він через не нашу королеву теж у халепу вскочив – не дай Боже!

Повернувся Соловей у рідне село, почав працювати, аж тут якогось дня, коли він в обідню перерву на березі з вудкою сидів, надходить до нього дружина отого прохача і питає:

– Слухай, ти мого придурка у місті часом не здибав? Бо як поїхав до тебе про дочку домовлятися, то як у воду впав…

Соловей зойкнув, ляснув себе по лобі і побіг на автобусну зупинку як був – у халаті і з вудкою в руках.

Воно ж як розгорталося: родич – не ковбаса, його у сейф не заховаєш. Тому, коли іноземці з нашими вже на порозі ставали, Соловей у останню мить випхав родича в інші двері. А з того боку не вулиця була і не коридор, а прийомний покій. Санітари швиденько кобиздохівця підхопили і оформили в палату – вирішили, що то він од лікаря тікає. Не без того, щоб і зв’язати довелося і рота заткнути, бо пручався і кричав, що це помилка. А хто б не кричав? Хто в таку установу сам приходить? Це ж вам не санаторій „Україна”.

Коли Соловей примчав у область і розшукав бідолаху, тому вже вибрали рідкісну хворобу і успішно розпочали курс лікування. А чиясь чи то дочка, чи то дружина навіть почала на ньому дисертацію робити. Тому визволити родича вдалося не без складнощів, тим паче, що йому там самому сподобалося – як тільки переляк відійшов.

– Це ж, – каже, – нормальна лікарня, і люди як люди. А вдома що? Дурдом із ранку до вечора…

Перелікували сердечного!

Сітка для кроликів

Отой самий Солов’їв родич, що через не нашу королеву у „самашедший дом” втрапив, не цією історією популярності здобув. Мало хіба народу в ті роки, скажімо, замість вироку діагноз отримували? Що було, то було, куди ж дінешся! Дядько цей, Косупа його прізвище, я вже десь про нього, здається на ходу згадував, фундаментально попух невдовзі через сітку для кроликів.

Знову ж таки, по порядку. Косупова хата стояла якраз на два метри праворуч воріт футбольного поля. Тому, коли місцеві майстри м’яча, готуючись до розиграшу кубку району, відробляли удар, гула Косупова хата. Добре, коли стінка, а як у вікно? А як іще на додачу, крім вибитої шибки, брудний м’яч влітає вам у борщ? Га? А коли, приміром, знову ж таки, окрім шибки, розносить сулію з самогоном марки „первак”, залишивши купу гостей без тихої радості? Отож то й воно!

Тому в неофіційному гімні (наголос на першому складі) кобиздохівських футболістів, пісні під таємничою назвою „Тара-ра-гопчики”, є куплет, присвячений дядькові Косупі:

 
У Косупи шість м’ячів, два у Євдокима,
А як треба грать в футбол: „Дай м’ячика, Діма!”
 

З Косупою ви все зрозуміли: він оті м’ячі забирав, як писали в титрах повоєнних зарубіжних фільмів, „в качестві трофея”. Дядько Євдоким тримав хату на протилежному кінці стадіону, але там вікно було лише одне, та й то в комору, тому втрапити було тяжко. Діма – син Тронца, голови сільради, позичав свого м’яча на відповідальні матчі, бо Косупа, з поваги до радянської влади і її органів на місцях, Діминого м’яча віддавав.

Ну, повернемося до медичного конфузу з дядьком Косупою, родичем психіатра Солов’я.

Додому, як я вже казав, жертва медичної конфузії повернулася неохоче. У божевільні було не так погано, як коло рідної жінки, і ніхто у футбол під вікнами не грав. А потім, язикаті земляки одразу обізвали його „малахольним”, що було по-перше правильно, а по-друге, полегшувало розмову. Бо коли раніше говорили: „А який це Косупа – з Причепівки, чи той, що коло стадіону живе?” – у Кобиздохівці Косуп кілька – то тепер казали: „Той, шо малахольний”, – і всім ставало все ясно.

Тому покрутився, покрутився бідолаха, та й знову подавсь у місто: якраз надійшла ота клята мода у найкрасивіших куточках України як не АЕС пхати, то бодай хімкомбінат. Нашому Поділлю не пощастило: атомну енергетику проворні сусіди перехопили, тож залишилась нам „велика хімія”. Така велика, що будівельників не вистачало. Тому брали кожного. Взяли і дядька Косупу, хоча він ще до того, як у психушку втрапити, кельму від пательні не відрізняв. На загальне здивування прижився наш кобиздохівський малахольний на будові, і за пару років стара Косупиха почала вихвалятися, що „їм” скоро в городі квартиру дадуть, і вони туди жити переїдуть. Старий дід Синюшко, правда, сказав на це: „Видать, та „велика хімія” не потребує великого розуму, раз наш Косупа у них за передового ходить”. Але хто б не позаздрив: місто, газ, гаряча вода, теплий туалет і ковбаса, у три рази дешевша, ніж у містечковій кооперації.

Як це раптом приїжджає у двір до районної лікарні „швидка допомога” з номерами обласного центру, а з неї виходять двоє кремезних хлопців із волошковими петлицями і виводять дядька Косупу. Село остовпіло – після 53-го року жоден представник цього серйозного відомства інакше, як у цивільному, у Кобиздохівці не показувався, а тут одразу двоє чекістів у формі, та ще й з Косупою!… Гості завели дядька у кабінет до Солов’я і мовчки здали його лікарю під розписку про невиїзд. Косупів, звісно невиїзд, Соловей таку бомажку ще після скандалу з королевою одержав. Нічого такого не сказали. Ну, там висловили жаль, що Косупова мама ще в колисці чимось не похлинулась. Але то таке! Повернулись і поїхали.

Старший, правда, на порозі зупинився, обернувсь і видно було, що дуже йому вже кортить висловитися конкретніше. Але стримав він себе, лише здоровенного кулака мовчки Косупі показав і поїхав разом з товаришем назад в область.

Кільки днів від земляка нічого не можна було допетрати. Нарешті свіже сільське повітря, „кобиздохівська фірмова” і лагідність старої Косупихи, така незвична для бідолахи, зробили своє, і дядько все по секрету розповів.

Уже як закінчували будівництво хімкомбінату, все це сталося. Привезли на об’єкт каталізатори. Щоби реакція йшла, як треба. Каталізатор той, хоч і невеликий, в одній руці можна донести, але коштує чи не стільки, скільки й увесь комбінат. Бо з платини. Зроблений у формі густої сітки. Рулончиком згорнутий, сіренький на колір – такий непоказний, а мільйони!… Ну, охорони нагнали – сила. Всіх зайвих вимели подалі від того місця, куди „драгметал” припаювати мали, приготувались, обернулись… Платини немає! Тільки-но на столику лежала, а нема! Як корова язиком злизала!

Ну, тут тривога! Міліція, КДБ, начальство одне, друге, третє: в погонах, у цивільному, з лампасами, без лампасів, з матюками і через „будь ласка”, на „ти” і по імені та по-батькові, свої, чужі… В місто не в’їхати і не виїхати – на всіх дорогах солдати машини трусять, поїзди перевіряють! У городі – кошмар! По хатах ходять, по підвалах повзають, горища прочісують і з собаками, і з якимись приладдями, що на підсаку схожі, тільки без сітки. За три дні всіх самогонщиків повивели, усе що за півроку було вкрадено, знайшли. Всіх малолітніх повій переполохали. Всіх гулящих чоловіків додому повернули, а платини немає… Будова стоїть, строки підпирають… Люди на власні очі бачили, як великий начальник зловив посеред будови нашого начальника, встромив йому під ніс дві дулі і закричав: "Ось ти у мене матимеш, а не Гертруду!”

Що таке ота Гертруда, чи хто така, Косупа так і не втямив, але думає, що так дочку великого начальника звать, а наш, місцевий, видать до неї сватався, щоб мати в столиці тестя. Не повезло чоловіку через оту платину!

Ну, колотило отак усіх з тиждень і нічого! Нема платини! Тоді позвали усіх будівельників, і найбільший начальник чесно сказав:

– Отак, люди добрі, другого каталізатора нам не дадуть, доки цього не знайдемо. Рано чи пізно випливе: кордони перекриті, армія піднята в ружжо, міліція не спить, решта організацій теж на посту. Тому коли знайдуть, матиме злодій по статті 86-прім УК УРСР до п'ятнадцяти років, а може, й розстріл із конфіскацією. Одна надія, якщо сам зголоситься, тоді суд врахує чистосердечне покаяння.

Тут з залу й кажуть:

– Оце тільки й розговорів, що платина, платина, а ніхто не знає, як вона виглядає. Усе секрети від людей роблять. Так ви її й до комунізму не знайдете!

Інший начальник, мовчазний такий, головою покивав і пояснює:

– Така, вроді сітки, сіренька з півметра завширшки і в рулончик скручена.

І раптом наш земляк, малахольний Косупа і каже:

– А як людина оту вашу платину случайно взяла, по непорозумінню, то як?

У президії очі на лоба:

– Як це по „непорозумінню”? Ви що, дурнів з нас робите? Десять мільйонів по недорозумінню? Покажіть нам такого ідіота!

А Косупа своє:

– Ну, наприклад, на клітки з кроликами…

Начальство вже збиралося Косупі виписати десять діб за образу власті, аж тут товариш із КДБ, місцевий, з області, рукою начальників зупинив і спокійно каже:

– Так куди, ви кажете, платинову сітку збиралися пристосувати?

– Та на клітки з кроликами, – чисто сердечно визнав кобиздохівець. – Я ж вам пояснюю: взяв по недорозумєнію. Йду, дивлюся: лежить – якраз по розмірам. І колір підходящий… Ну, я і взяв.

У таку геніально просту технологію „викрадення віку по-радянському” слідчі органи повірити так і не змогли. Дядько Косупа затявся на отому своєму: „Іду, дивлюсь, лежить, ну я і взяв…”

Невідомо, чим би все це для нього скінчилось, якби не виплив той напівзабутий уже факт дядькового перебування у психушці. Принагідно з’ясувалося, що він там і досі на обліку, тож якщо по правилам, то працювати на „об’єкті” йому не можна було ні в якому разі. Але хто ті правила хоч коли до кінця читав? Тому посадили Косупу в машину і в супроводі групи товаришів привезли на батьківщину. Під розписку про невиїзд.

Ну, а тим, хто недоглядів, як водиться, зірочки з погон поздирали і віддали тим, хто виявив особливу старанність у пошуках вкраденого „драгметалу”.

Сітка ця, виявляється, пролежала весь час пошуків у гуртожитку в Косуповій тумбочці. Зазирнути туди ні в кого розуму не вистачило. Думали, що то тільки в анекдоті мільйони в тумбочку кладуть… Але цей факт у остаточному звіті зам’яли для ясності.

Сітку припаяли в належному місці, але в якості каталізатора їй працювати так і не довелося. Доки на будові усували дрібні конструктивні недоліки та налагоджували і переналагоджували систему синтезу ректифікації, гавкнулась і відійшла в небуття головна система – соціалістична. На розпродажу її уламків дехто непогано нажився – куди твоєму дядькові Косупі з його кроликами. Платинову сітку загнали „за бугор” у першу чергу.