Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Кобиздохівка і справи польські у сучасному вимірі

Складності почалися тоді, коли їх нормальні люди не чекали. Жанр моїх оповістей не дозволяє жартувати, бодай по-чорному над деякими сторінками історії, тому обмежуся лише одним фактом, який так-сяк вписується у поняття „гумору”. В 1937-му чужі дядьки з малиновими петлицями на чекістських гімнастерках перестріляли у Кобиздохівці всіх голубів. Бо хтось чутку пустив, що вони з-за Збручу польським резидентам донесення передають… Господи, спаде ж таке на дурний розум! Де Збруч, де Рось, а де Кобиздошка. Так далеко, що якби якийсь голуб і долетів, то йому треба золоту медаль давати на виставці!… А вони їх – з наганів, іроди… Та що вже про голубів казати, коли вони стількох людей перевели…

Ось чому вже багато років ніхто не приходить вклонитися рідним могилам на отой маленький шматочок старої Польщі посеред українського лісостепу. Спочатку могили травою поросли, потім безом (бузком), а там і дерева вимахали. І перетворився „Цвинтар” на дикий острів лісу за старою цегляною огорожею…

А років за два-три перед описуваними подіями почали сюди незвані відвідувачі з’являтися. Спочатку вночі, а потім, знахабнівши, і вдень. На вантажівках… І з ломами… Гранітні та мармурові надгробки з могил здирати – на камінь для фундаменту. Ну, будуєш хату, так будуй, але нащо могили разоряти?

За надгробками й склепи під лом пішли – на цеглу для курників і свинарників. А коли вже кобиздохівські малолітні хулігани взялися дівчаток і старих бабів черепами, принесеними з „Цвинтара” лякати, тут уже директор школи Громчевський не витримав і поїхав у район. Там його громадянське обурення швиденько охолодили: кладовище, мовляв, на балансі комунгоспу „не состоїть”, тому не морочте, Августе Петровичу, голови. Краще вчіть дітей поваги до старших, бо знов якийсь урвитель найкоротшу характеристику секретарю райкому на багажнику „Волги” чимось гострим видряпав. Ну то й що, що правда? Не все те, що правда, можна на багажниках писати. І на парканах, до речі, теж.

Кобиздохівка хоч і від траси далеко, та все ж не острів. Знайшлись і свої мародери – небагато, але знайшлися. За ломи – і на „нічий” цвинтар. Видати, муляли людям оті шомполи, якими у 1905-му на замовлення панича-поляка дідам-прадідам дупи порозмальовували. У смужечку… Правду стара баба Лапікуриха казала: „Що не посій, то вродиться. Як не завтра, то через сто років, коли уже нас не буде…” От і вродило тої весни, сумним описом якої і розпочинається оповістка. Рясно!

Коли дід Синюшко виклав людям перший раз свою гіпотезу стосовно джерела кобиздохівських неприємностей, йому не дуже повірили. Де Крим де Рим, а де попова груша? Але хитрий ветеран забутої війни не здавався:

– Ану згадайте, коли склеп старого графа Тишкевича пограбували? Що потім було?

Пригадали. І навіть завзяті скептики замовкли. З отим склепом як було: ще до революції у повітовому містечку завелися свої „чорносотенці” – батько отого М’яшкорки, що за німців старостою був, місцевий алкоголік Бугайчук і ще пару таких же задрипанців. Спочатку вони завелися з хлопцями з Причепівки, і ті їх добряче відмотузили. Та ще й примусили посеред вулиці один з одним „польку-бабочку” танцювати і на губах собі грати. Реготу було – аж горобенята з гнізд випадали. От після того М’яшкорка зі своїми голоштаними вирішили зло на євреях зігнати і похвалялися єврейський погром вчинити. Мо’ самі доперли до того глупства з дурного розуму, а може хтось навчив. Бачили люди, як коло тої банди отирався Хаїм Фельдман – Льови Троцького дружбан і майбутній чекіст, котрого в 37-му свої ж замочили. Щоправда, не за звірства, а за юнацьку дружбу з Троїцьким.

Погрому в повіті не вийшло. Робітники з місцевого цукрозаводу відловили тих песиголовців і таки добряче боки нам’яли. Ще й на прощання кропиви в штани напхали і очкурі на мертвий вузол затягли. Так у наших краях з давніх давен дрібних злодюжок карали.

Тоді „чорна сотня” побачила, що з живими непереливки: на Причепівці б’ють, на Заводі – б’ють. Тож вирішили на мертвих відігратися. Розламали на цвинтарі родинний склеп графа Тишкевича, поздирали з небіжчика ордени і прикраси, а бренні останки в канаву викинули. Ще й чутку розпустили, що то циганів робота… Звичайно, така нечувана доти у нашій окрузі наруга людей сильно вразила. Тому, коли через кілька днів після цієї події почалася війна з японцями, майже всі були впевнені, що це кара за отой страшний гріх. І віра в це збереглась у свідомості не одного покоління жителів, хоча за комуністів майже ніхто з них у Бога не вірив. В усякому разі, не признавався.

Погодившись із дідовою аргументацією, почала громада думать – як далі буть. А головне – що би його такого зробить, аби замолити гріхи недостойних земляків своїх. Те, що їм оті крадені надгробки до смерті в печінках сидітимуть, то це ясно. Та що до смерті! Переконаний, що і про їхніх онуків казатимуть у Кобиздохівці: „А це онук отого ганцихриста, що на цвинтарі надгробки цупив!” На недобрих людей у моїх земляків і пам’ять зла.

І от під час чергових посиденьок під грушею у баби Ратошнючки, коли знову вирішували – як далі жить, і сказав старий Стоп’ятюк золоті слова, зі сльозою змішані:

– Ви як хочете, але треба попа. І церкву! Як колись було…

На той момент дідова пропозиція видавалася чимось із ненаукової фантастики. Закрити церкву, це у той час було – раз плюнути. Жодної в районі не лишилось! А щоб відкрити, то знаєте!… Легше голові відстаючого колгоспу героя випросити. Бо випрошували, але це інша оповість. Ми ж повернемося до „четвертого розподілу Польщі”, як обізвав директор Громчевський усю історію з розоренням „Цвинтара”.

Головою сільради на той історичний період у Кобиздохівці був дядько з чудернацьким прізвищем Тронц. Я так думаю, що, судячи по тому „он”, у його роду поляки ночували, хоча по паспорту писався українцем. Людиною Тронц був небоязкою. Бувало наллють йому чарку, так він неодмінно прикаже:

– Микола не струсе, він вип’є і закусе.

І випивав, і закусював… Безбоязно…Та коли представники кобиздохівських старійшин пхнулися до нього з ідеєю церкву відкрити, Микола тільки руками замахав:

– А дулі з маком, шановні! У мене ж діти! І партквиток. І небогу в область в інститут ще тра влаштувать.

Як це вже не раз було у бурхливі моменти кобиздохівської історії, на допомогу прийшло Провидіння. У селі знову бачили Клишоногого!

І тут нам доведеться завершити оповістку про цвинтарні справи і перейти до наступної – теж про діла потойбічні, бо про ПРИВИДІВ!

Щоб не забути: через оці мої кобиздохівські оповісті я вусмерть полаявся з земляком моїм, Миколою Луківим. Він узявся було видрукувати кільканадцять сторіночок у своєму журналі, але за умови – цитую – „про кладовище і поляків таки треба опустити”. Ще й розписався на рукописі і дату поставив: 27.02.92 р.

А я спересердя йому й сказонув:

– Миколо, я оцю твою резолюцію спеціально лаком покрию, як Бенкендорф зауваги царя Миколи на вироку Тарасові Шевченку. Тільки не тра’ мені дякувати за порівняння. Це виключно, аби твоя дурість пережила віки!

Ну, тут Микола, котрий Луків, одразу і виявив своє глибоко приховане старопольське походження, бо у гонор кинувся. А я йому у відповідь:

– Земляче, у тебе росте черешня в мами на городі? От і добре! Скидай штани, черевики, залазь, з’їж ягідку, напиши вірша, бо ти ж у нас член Спілки. А вона мені сто років снилася, твоя Спілка і твої до неї рекомендації. Я хоч і аматор, але не буду скакати циганської халяндри на кожну забаганку деяких професіоналів. Он уже півроку, як Україна незалежна, а з тебе совкізм аж пре! Не дозволю знущатися над нашою славною історією! Що було – то було. Амінь!

Микола, щоправда, дуже образився. Проте, думка щодо черешні в мами на городі йому, як поету, здалася заманливою. І він таки написав про це у парі зі знайомим композитором. Пісня нічого вийшла. Проте, гонораром зі мною, як автором ідеї, земляк ділитися не став. Бо земляк.

Кобиздохівські привиди і примари

Навіть побіжний аналіз показує, що привидів вітчизняного, так би мовити, виробництва у Кобиздохівці не було. Всі прояви потойбічних сил виявилися запозиченими у поляків, або з ними тісно пов’язаними. Та з роками наші люди якось до них звикли і сприймали, як своїх, рідних… Навіть коли не стало в Кобиздохівці ані майонтку, ані фольварку, ані „огрудку”, ані шляхти загонової, їхні родові привиди залишилися. Жили вони у „Палаці”, де розташувалася школа, поводилися тихо, майже ніхто їх не бачив, тільки чули часом. Та й то не дітки чули, бо навіщо надаремне малечу лякати, а сторожі…

Часом серед ночі лунали важкі кроки Старого Пана. То, либонь, страждала душа графа Тишкевича, потривожена негідниками-мародерами. Тому й блукала темними ночами, човгаючи подагричними ногами по коридорах колишнього родового гнізда, часом зітхаючи й бухикаючи, бо протяги гуляють…

Щоправда, привида графа ніхто ніколи не бачив. Як і коней. Кажуть, вже в громадянську управитель, тікаючи з маєтку, заховав у підземеллі арабських жеребців. Думав, наступного дня повернеться, Не вийшло… От і бродять ті коні десь у засипаних ходах із тужливим іржанням, що часом долинає з-під землі. Чули люди… але не здибали.

А Стару Панну інколи бачать. Як місяць уповні, то вона безшелесно проходить-пропливає колишніми залами, іноді затримуючись перед картинами, яких уже давно немає на стінах. Кажуть, і вони десь закопані. Шукали їх довго, весь парк перекапустили, бо хтось чутку пустив, що крім картин колишні господарі і золотий посуд приховали, та все дарма… Немає ні картин, ані коней, самі лише старі привиди доживають віку у такій же старій будівлі.

Ну, а з Клишоногим – це історія окрема. Як уже з’явиться, то чекай для кобиздохівців великих неприємностей. За попередні віки у сільській хроніці згадок про нього немає. У двадцятому сторіччі – об’явився! Клишоногого бачили у ніч опісля того невдалого братання панича з народом у 1905-му. І маєте – приїхали козаки і всім добряче всипали шомполами. Два тижні село їло, пило навстоячки, а спало лише на животах.

Вдруге виринув вечірній вісник у громадянську. Кобиздохівка за полями і лісами довгенько не привертала уваги нічиїх угруповань. Так маєте, швендяв уночі по вулицях Клишоногий – і будь ласка – Махно приперся! Спалив фольварк, хутір і забрав усе, що люди взяли собі у 1917-му з маєтку на пам’ять про колишній панівний клас.

Щоправда, хоч і ходив анархіцький Батько під страшним чорним прапором із білим черепом та кістками, та особливих якихось звірств махновці собі не дозволяли. Більше того, розплатилися за самогонку справжнісінькими грішми, на яких було видруковано з-поміж іншого такий текст: „Гоп, кума, не журись, в Махна гроші завелись! Хто не буде гроші брати, тому будуть сраку драти!” Проте, вище означену філейну частину у Кобиздохівці не надерли нікому. Либонь тому, що наші дядьки приймали махновську валюту без заперечень. Особливо ж моїх земляків зачарувало, як саме скарбники анархіцької армії друкували ці банкноти у них на очах. Монетний двір у формі невеликої коробки з корбою збоку розміщався на тачанці. В отвір коробки з одного боку закладалася чиста восьмушка паперу, і після двох обертів корби в жолоб з протилежного боку вилітала готова свіженька асигнація.

Потім влітку 20-го залетіла в село під червоними прапорами Перша Кінна армія товариша Будьонного. Конфіскувала весь фураж, начебто на потреби світової революції і видудлила всі запаси самогону. Потім червоні кіннотники половили всіх євреїв, котрі їм на очі втрапили, і втопили їх у ставку за цукрозаводом. Уже без пояснень. Зате з піснею: „Мы беззаветные герои все, и вся-то наша жизнь есть борьба…” Отоді, кажуть, і промайнув за селом при дорозі крізь дим і пилюку якийсь дуже чудернацький, на людський не схожий силует. Хоча, можливо, то хтось із „беззавєтних героїв”, одіспавшись у канаві після боротьби з самогоном, доганяв своє кінне воїнство у пішому строю.

Доки бачили Клишоногого несвідомі баби, отруєні релігійними пережитками, всім цим теревеням не дуже йняли віри, а тим більше – не ототожнювали появу привида з близькими неприємностями. Та от 1929-го року Клишоногий втрапив на очі самому товаришеві Фельдману, секретарю ячейки і активному безбожнику, котрий був молодшим братом Хама-чекіста.

Пізненько, бо майже опівночі, йшов секретар колишнім графським парком. Казав, що з засідання… Йшов і співав улюбленої:

 
Долой, долой монахов, раввинов й попов!
Мы на небо залезем, разгоним всех богов…
 

Ну, всіх богів товариш Фельдман ще на той час не розігнав, одного лише сільського батюшку, як сіяча дурману, відправив туди, де Макар телят не пас. Монахів у повіті не водилось, а найближча синагога тулилася, знову ж таки, у сусідньому містечку – поза юрисдикцією войовничого безбожника.

Йде Фельдман, горлає, коли глядь – навскоси йому хтось суне. І дивно так – наче людина за собою коня веде, а коня не видно, лише копита стукають. За туманом, як ото співають, нічого не видно. Тільки чутно.

А коли стрічний ближче підійшов, у Фельдмана ноги до землі приросли – так то ж не людина! Точніше людина, але до половини, а нижче – козлячі кошлаті ноги з копитами! Клишоногий!…

Хотів наш секретар вихопити з кобури іменного нагана з написом на рукоятці: „Тов. Фельдману від світової революції”, але й руки не слухаються. А тим часом клята примара простукала собі копитами через парк і зникла за брамою, що до ставків веде…

Хміль у безбожника з голови вилетів, сяк-так дістався він додому, не знімаючи чобіт і галіфе, заховався під перину і вже звідти сказав жінці: „Ой, Саро, що буде, що буде!”

А було! Колективізація з так званим розкуркуленням, а трохи згодом – Голодомор, так по Кобиздохівці пройшлися, що страшно згадувати, тому не буду… Знову ж таки – не той жанр у моїх оповістей. То, може, іншим разом в іншій історії Кобиздохівки, яку вже без жартів напише хтось із моїх земляків. Бо люди вони тямущі і талановиті. І нічого не забувають.

Кобиздохівські привиди і примари (частина друга)

І от опісля того, як голова сільради Тронц від імені радянської влади делікатно натякнув старійшинам, що їхнє прохання щодо реставрації релігії в мікрорегіоні нездійсненне, в селі з’явився Клишоногий.

Спочатку він налякав шкільного сторожа діда Ходака, вештаючись навколо колишнього „Палацу”. Кажуть, старий у молодості таки справді ходаком був. По жіноцтву. Але тут злякався, як та баба. Потім привид на копитах перестрів Козорізиху, якраз коли вона з ферми додому мішок комбікорму тягла. Темно було, то вона подумала, що це колгоспний комірник Цуприк після чергового могорича до куми суне „біса тішити”. А коли роздивилася, кинула мішок і, повторюючи молитву, вихором помчала додому, забувши про застарілий радикуліт. Примара комбікорму не взяла, ще раз підтвердивши своє потойбічне походження.

Кобиздохівка загула… Як тільки сутеніло, надворі боялися показуватися не тільки старі баби, а й дехто з офіційно визнаних матеріалістів. Щоправда, привида майже ніхто не бачив, бо ночі стояли темні, а вуличні ліхтарі давно потовкли малолітні правопорушники і допризовна молодь. Однак стукіт копитець чули і не раз, ловлячи з переляку дрижаки.

Апогеєм стала зустріч Клишоногого з головою сільради. І де – коло його власної ж хати! Привид таки добряче був схожий на Цуприка, бо коли Тронц побачив якусь постать, що стояла в характерній позі, перехилившись через його паркан, то подумав: „От пацюча морда, знову набрався і чужі городи поливає”. Та коли „морда”, повернувши голову до Тронца, глузливо бекнула, голова з переляку зомлів. Останнє, що він чув, провалюючись у безпам’ять – цокіт копитець.

Отямившись, Тронц покликав „ініціативну групу” на чолі з дідом Синюшком і дядьком Стоп’ятюком і сказав:

– Чорт із вами і вашою церквою! Пишіть прохання і шукайте земляка. Бо я з цим сам у Москву не поїду!

– А ви нам у Москві і даром не треба, – заспокоїли „владу” дядьки. – Ви тільки бомагу підпишіть, а решту Марія зробить, Козорізова небога.

Марія, ви її повинні пам’ятати з оповісті про те, як дядько Гилюк замість грибів у лісі засекречену штуку знайшов, у Кобиздохівці вже кілька років, як не жила. Після того рейваху місцеві дотепники розпустили чутки, що дядькову хату прапорщик спеціально в повітря висадив, щоби виплутатися з халепи, у яку встряв через амури з козорізівською небогою. Довелося дівчині їхати од ганьби подалі у сусіднє містечко. Там вона влаштувалася на комбінаті „Червона цегла”, де її перестріла, ні сіло ні впало, всесоюзна слава і визнання.

До цього спричинилися два фактори: Маріїна самогонка і рознарядка на нагороди. Ці два негідні нашого суспільства явища й досі подекуди можна здибати, а в епоху застою вони не лише мирно співіснували, а й часом перетинались, як це і трапилося з Марією.

(Подальші факти, викладені автором у цій оповісті, видалися редакції настільки неймовірними, що нею було вчинено сумлінну перевірку. Практично все підтвердилося, за винятком однієї подробиці: Марія працювала не на комбінаті „Червона цегла”, а на цукрозаводі „Червоний цукор”. Автору вказано на неточність. Редакція.)

Одне слово: ситуація!… Прийшла на комбінат рознарядка – представити до високих нагород таку-то кількість людей за такими-то параметрами: вік, партійність, стать, стаж, соціальне походження, відсутність небажаних родичів і так далі… З нагоди успішного виконання і перевиконання планових завдань п’ятирічки.

Виконанням, а тим більше перевиконанням у галузі й не пахло, та це нікого не бентежило. Недобір продукції в ті роки компенсували збільшенням кількості урядових нагород на душу населення. Покійний Брежнєв мав їх, кажуть, стільки, що одягнути всі ризикнув лише один раз – коли позував для офіційного портрета. Потім йому в Криму два місяці поперек вправляли! Такий тягар узяв на груди, куди там важковаговикам-штангістам!

Ну от, сів комбінатівський „трикутник” за стіл і почав ділити – кому що. Тим більше, вказівки чіткі – дивись анкети і підставляй прізвища. Ну, щоб робота веселіше йшла, голова профкому графинчика притяг – з Маріїною продукцією. Дуже вона на комбінаті попитом користувалася. Самогонку маю на увазі, бо ж робилася за кращими кобиздохівськими рецептами. Під неї не те що рознарядку на ордени – річний план у міністерстві не раз коригували. У бажаному для виконання плану напрямі…

Заповнили майже всі анкети і нагородні листи, аж тут директора раптом на самокритику потягло. Бо графинчика якраз теж прикінчили:

– Хлопці, а ми свині! Скільки років Маріїну продукцію потребляємо, а хоч би якусь медальку жінці дали! Сором!

Парторг у відповідь:

– Так сировину ж вона безплатно одержує! Цукор з нашої бази оформляємо – начебто на піонерський табір. А бідні дітки до чаю пальці смокчуть.

Тут профспілковий лідер устряв, випив і посмілішав:

– А трудомісткий процес? А нічні зміни? А шкідливість виробництва? Ти закваску коли-небудь нюхав? То постій коло діжі, побачиш! Заповнюйте анкету, або пийте казьонку!…

Порадилися, помикитили і вирішили: представити заслужену самогонницю до медалі „За трудову доблесть”! Усе заповнили і відіслали. Якби хто знав, чим воно обернеться, то виписали би Марії премію в розмірі місячної зарплати і не хлебтали б потім валер’янку, мов ті коти. Бо анкета у числі інших втрапила на розгляд до Миколи Вікторовича Підгорного – на той час голови Президії Верховної Ради СРСР. Микола Вікторович погортав папери і закрутив носом перед своїми „шістками”:

– Мало жінок, товариші, мало жінок. Їх у галузі скільки? П’ятдесят дев’ять і дві сотих процента, а нагороди самим лише мужчинам? Негарно!

– Чому ж, – набрався громадянської мужності один із референтів, – не лише мужчинам. Є й жінки. Марія… е-е-е… Козоріз.

– Десь я вже чув це прізвище, – задумливо промовив Микола Вікторович. – Тільки де? Смішне таке, тому й запам’ятав…

– Ми його, здається, минулого разу в доповідь давали для Леоніда Ілліча, на восьме березня, – підказав референт, котрий старший. – І взагалі, немає нічого смішного. Нормальне слов’янське прізвище.

(У самого референта прізвище було Гнидюк, тому він зазвичай представлявся як Гнєдік…)

– Може бути, може бути, – погодився Микола Вікторович.

У обох була пам’ять дірява, і це врятувало і Марію, і комбінатівський „трикутник”, а в результаті, й Кобиздохівку. Бо прізвище це Миколі Вікторовичу доводилося чути від норвезького посла, коли бабу Козорізиху і бабу Допіру в Норвегію вітром занесло з цибулею разом, і з цього приводу дипломатична пошта добряче напрацювалася. Самих лише марок пішло – на червінець!

– Ну, тим більше, якщо її і Леонід Ілліч у доповіді назвав, – проказав суворо Микола Вікторович, – то як ми тут, у Президії виглядаємо? До чого ми її представили? А щоб вас до самої смерті так нагороджували! Просту, скромну трудівницю, раціоналізатора, активістку, селянку за походженням, авторитет у колективі незаперечний, – а ви їй медальку? Переоформте на найвищу нагороду! Зараз же!

Коли подзвонили з області, що Марії дали Героя і сам „Перший” вже виїхав на комбінат її поздоровляти, з директора позаторішній хміль вилетів:

– САМ їде! – закричав він голові профкому. – Ти розумієш? Марію поздоровлять! А у неї що посеред хати? Га?

– Господи! Апарат і два бідони з закваскою! Я сам замовив – у племінника в суботу весілля!

– Алюром! Хапай усіх, біжи, ховай, бо я тебе самого женю! На парторгові!

Встигли!…

Кобиздохівці старих людей поважають. Тому Марія комизитися не стала. Вислухала уважно делегацію земляків-ветеранів і сказала:

– Ну, як треба церкву, то треба. Поїду, попробую. Хай тільки мені доктор Соловей справку дасть, на всяк випадок… Мало що…