Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Щодо проблем фольклору та етнографії у Кобиздохівці

 
Над річкою квітне червона калина,
над полем лунають пісні.
Під сонцем розквітла Кобиздохівщина -
великого брата молодша сестра.
 

«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури

Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, – в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, – як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб – лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».

Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:

– А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.

Воно й справді – є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…

Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, – вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс пішки у Чорнобиль продавати. Пішки – бо не було за що квитка на пароплав купити, все у товар вгатив. А по дорозі втрапив під зливу, мило й розкисло. От тобі й ґешефт.

Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую – і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках – одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК – відділ технічного контролю – і прилапав.

Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.

Доречно зауважити, що з народною творчістю на рівні пісень, звичаїв, зокрема танців, у нас в Кобиздохівці не раз виникали суцільні непорозуміння. Скажімо, є така народна пісня «Чубарики-чубчики». Це, власне, приспів. Бо сама вона називається «Ой, у лузі калина». Співають її по всій Україні. І ніде в Україні вона ніяких побічних асоціацій не викликає. А в нашій кобиздохівці ще років зо двадцять після громадянської війни сумирні дядьки, зачувши лише перші акорди цієї безневинної мелодії, рефлекторно кидалися до погребів. Справа в тому, що «Чубарики-чубчики» чомусь полюбилися бандюгам, які в громадянську у великій кількості тинялися в наших місцинах манівцями та лісовими дорогами. Ото як почуєш: «Чубарики-чубчики, калина…», так і знай – банда.

Був у нас в Кобиздохівці Петро Постригач. Ми з ним у шостому класі навкулачки побилися, бо він мені списувати заважав. А я йому за це зловив муху, одірвав крильця, вмочив у чорнило і посадив Постригачу на щоденник. Тут його наш суворий математик, незабутній Микола Федорович Богомольний до дошки викликає. Зі щоденником. А Петро отої безкрилої мандрівниці не побачив – і тягне. Микола Федорович розгорнув, подивився і каже: «Постригач, а що це ти мені за художество приніс?» І так бідному Петрові боляче стало, що він ледь дочекався дзвінка. А потім він мене… а я йому… а потім нас обох… і додому по батьків. А потім знову нас обох… тільки вдома. Дитинство моє золоте, де ти?

Ну, а коли Постригач виріс, то, природно, оженився. Розписувались у райцентрі, бо там його наречена жила, а гуляли вже у Петрових батьків, у Кобиздохівці. За всіма правилами і звичаями сільського весільного етикету гуляли. А є з-посеред цього етикету народна хореографічна кобиздохівська композиція під назвою «Чоботи», її загалом в багатьох областях України танцюють: хто як, а подекуди і з соромітницькими піснями. Але то вже суміш жанрів, себто еклектика. Бо танці – то одне, а текст: «Зять тещу взуває, під спідницю заглядає. Як побачив чорного вовка – ой, яка ж то теща ловка!» годився б до виконання на третій день – про це ми вже згадували.

У Кобиздохівці «Чоботи» танцюють так. Спочатку зять виносить у двір оберемок соломи, розтрушує його акуратно, потім під музику і загальний регіт вивозить на соломку в тачці новоспечену тещу. Далі з чобітьми в руках витанцьовує з вихилясами навколо жінчиної мами. Що характерно – сам зять при цьому босий. Ну, і на фінал під марш взуває тещу – в прямому розумінні цього слова – в нові чоботи, зятем же придбані. Суть танцю ви вже зрозуміли: зять зобов’язується тещу шанувати і ходити навколо неї з повагою, а головне – навшпиньки, як кіт по соломі.

А народ у цей час приспівує:

 
Зять тещу взуває,
Під спідницю заглядає.
Як побачив чорного вовка -
Ой, яка ж то теща ловка!
 

Щоправда, зараз часто-густо чоботи міняють на будь-яке взуття, в залежності від сезону. А за часів планової економіки клятий дефіцит не одного зятя стромляв у халепу. Пригадую, знайомий молодий спеціаліст аж посеред зими зрозумів нарешті натяки коханої, що пора вже до шлюбу – і то швиденько. Кинувся в кооперацію, а там порожньо. Приїхав до Києва, оббігав усі магазини – і що ж? От прісь їй-бо, в це зараз важко повірити, але сам же з ним ходив. Навіть у фірмовому магазині на Хрещатику самі босоніжки! Куди дінешся – довелося купувати і одягати. У лютому!

Ох, на нього ж теща зиркнула – аж солома задиміла!

Вертаємося до Петра Постригача. Він, щоправда, навколо тещі без особливої охоти вистрибував, але люди наполягали, тож мусив. Назавтра його разом із тещею викликали у райком партії. Отого висуванця – Утієвського – змінив товариш Марчучок. Важко повірити, але цей був ще дурніший… Знову таки, просимо всіх в Україні сутніх Марчучків не ображатися – він вам не родич і навіть не однофамілець, бо Марчучок несправжній. Але про це – десь за хвилину. Бо забуду одну дрібну подробицю: Петро ж по наївності своїй вирішив, що «перший» його з законним шлюбом поздоровлятиме, тому йшов майже радісно. І ще – от же пам’ять – мало не забув сказати: Петро в районі комсомолом командував, а його теща в райкомі партії працювала.

А щодо Марчучка, то загалом його родове прізвище було Марченко. Ну, прізвище як прізвище, нормальне. Він і в армію пішов Марченком, а вернувся Марчучком. Може, писар переплутав, а може, йому самому здалося, що так буде «какось по-руськи». Не в прізвищі справа, а в людині. А що то за людина була – я вам уже казав.

Марчучок напередодні з Києва повернувся, де удостоївся ласки слухати виступ самого товариша Маланчука про боротьбу з націоналістичними проявами. У чому вони, ті прояви полягають, наш районний секретар не дуже допетрав. Але те, що оратор російською мовою пояснення давав, збагнув в вирішив теж виключно нею послуговуватися. Глипнув на Постригача з тещею і замість «добридень» чи «здравствуйте» одразу на них:

– Так што ж ето ви, два комуністи, отак отлічились? Як це понімать?

– Не поняв, – ляпнув Постригач, мимоволі втрапивши у новий стиль.

– Ну, што ето ви на свадьбі антісовецькі танці танцювали?

– Які? – перепитала здивована теща.

– Антісовецькі!

Молодий зять уже розкрив рота, щоб сказати, мовляв, він чув про антирадянську літературу, пропаганду, пісні і анекдоти, хоча особисто з цими мерзенними жанрами незнайомий. Але про антирадянські танці… Тут досвідчена теща нишком дала йому кулаком межи лопатки, щоб мовчав. І сама делікатно мовила:

– Ви, Оникію Химовичу, маєте на увазі,

– Да, іменно да. От еті ваші «чоботи».

Теща отетеріла, але промовчала, бо добре знала своє керівництво. А секретар Марчучок вів далі своє на отому, що вважав російською мовою, а безсмертний Федір Юрович Маківчук глузливо називав «малопорусское наречие».

– Нє, я не против танцов. Я і сам вальс люблю, польку там ілі што другоє. Но што ви взялись танцовать? Це ж позор!

– Так це ж «Чоботи», народний, так би мовити, звичай, – прорвався нарешті Постригач.

– От з етих ваших наче народних звичаєв і начинається націоналізм, – процитував Марчучок почуте у столиці, – спочатку танци, потім вишивки, а там церква з хрестами. Вот так і до обрєзов одін шаг. І до етого, як єго там – голубого флага.

– Жовто-блакитного, – виправив Постригач. – Голубий – то в ООН.

– Много знаєте! А ішо больше говорітє. На бюро говоріть будєтє. Вместе з тьощой.

Постригач замовк уже до кінця розмови, вражений перспективою прочуханки на бюро. А Марчучок, вичерпавши всі свої запаси руськоподібної лексики, перейшов на класичний суржик:

– Умна женщіна, член партії – і таке собі позволила! Ну, зять ваш, звиняюсь, дурак. Так потому шо молодой і в комсомолє. Но ви ж мали понімать, шо він не просто так пригав. Знаєте, шо про це люди говорять? Мені вже доложили: «Подивіться, як комсомол навколо партії скаче! Шо то привичка!»

За спиною Постригачевої тещі щось тупо гухнуло. Зомлів зять. Марчучок подлубався у носі, подивився спершу на палець, потім на непритомного комсомольського ватажка і до тещі:

– Забув спитать – чия то свадьба була?

– Та його ж, -кивнула теща на підлогу.

– А без нього там що – не могли обойтісь?

Тещу відкачували вже в районній реанімації.

Бабуся на ім’я Історія дуже полюбляє чудернацькі збіги. Взяти хоча б отого товариша Маланчука, якого намагався наслідувати наш районний дурень тов. Марчучок. Секретаря ЦК компартії України з ганьбою виперли врешті решт з партійного котлопункту. Передав куті дьогтю. Вже через два дні його бачили в похмурій черзі затятих алкоголіків, які нетерпляче чекали відкриття широковідомого київського винного магазину «Три сходинки». Це народна назва. Офіційно ж він називався просто «Вино». Зараз там затишний магазинчик «Оксамит України». Перший його господар, наш, до речі, земляк Микола Семенович Кришталь скаржився, що в перші тижні комерція йшла мляво. Довелося запросити священика, аби висвятив усі кутки і три сходинки. І діло пішло. Не інакше, як «привид комунізму» в особі покійного Маланчука відлякував до пори до часу чесних любителів культурної випивки.

А наш маленький маланчучок районного ґатунку, отой дурень Марчучок закінчив свою партійну кар’єру водночас із столичним «патроном». Один із кобиздохівських дядьків застав його «в амурах» зі своєю легковажною дружиною. Дядько, вочевидь, не читав шостої статті Конституції СРСР про керівну і рушійну силу КПРС в радянському суспільстві. Бо гнав номенклатурного бахура пужалном через усе село. А потім ще й штани відіслав доплатною бандероллю до вищих інстанцій з відповідним коментарем. Тов. Марчучка вигнали, а догану з Петра Постригача та його тещі зняли навіть без обговорення.

Кращі люди села

На стенді з такою назвою в маленькому музеї історії Кобиздохівки висіла з-поміж інших фотографія з підписом: „Сметана Анатолій Лукич, заслужений працівник культури УРСР. Київ”. А після війни Толя Сметана, по-місцевому Толік був у Кобиздохівці завклубом.

Батько його, старий Лука Сметана увійшов до історії Кобиздохівки двома жартами. Спочатку зганьбив батюшку, тобто, попа, а вже за радянської влади пошив у дурні самого секретаря повіткому.

Спочатку про батюшку. Старий Лука Сметана служив у нього за кучера. Або, як мої земляки кажуть, за фурмана. Отаке слівце – вроді й не наше, а причепилося. У нас, у Кобиздохівці багато таких слів, до речі. „Пелехатий”, „кагал”, „хамішуцер”. Але я не про слова. Ви вже зрозуміли, у якого народу ми їх позичили. Я про Луку-фурмана. Хоча й назвали його на честь апостола з дванадцяти, та ще й євангеліста, характер у Луки був аж ніяк не апостольський. Чим він уже своєму батюшці допік, кобиздохівська історія замовчує. А от чим Луці батюшка відплатив, це вже відомо. Негарно вчинив, клятий піп, не по-божому. Випитав у Сметанихи на сповіді якісь інтимні подробиці про чоловіка і громогласно розголосив усе це на проповіді. На таємницю сповіді йому, як бачите, було начхати зі своєї дзвіниці.

Це зараз про такі речі в газетах пишуть і по радіо розказують. А як пізно ввечері, та ще по каналам поклацати, то можна не тільки почути, а й побачити. Еротика називається. Це зараз. А в ті старі часи таке не те що робить, а й розказувати про нього в Кобиздохівці називалось „позор”. А цей довгогривий мало того, що на людях розляпав, що Лука зі своєю Сметанихою вночі робить, та ще й Содом з Гоморою навіщось приплутав. Люди, щоправда, так нічого до пуття і не зрозуміли, окрім того, що батюшків фурман – великий грішник. І на всяк випадок заборонили своїм дітям з його малими гратись. А покривджений Лука все втямив, бо він Біблію читав. Однак, промовчав. Старий Сметана взагалі мало говорив. Це синок у нього балакучим уродився. Весь в свою матір-Сметаниху.

Так ото. Батюшка свого фурмана образив на Покрову, себто, посеред жовтня. А поквитався з ним Сметана аж після Різдва.

Йордань була, Водохреща. Мороз добрячий, на ставку вже все приготували, ополонку вирубали, великого хреста та вівтар з льоду зробили – все, як має бути. Зійшлися люди не лише з Кобиздохівки, а й з Булаївки, з Очеретні, з Очиткова… навіть цигани з Райків – і ті прийшли. Стоять, мерзнуть, чекають батюшку. Нарешті вдалині „дзелень-дзелень”, святий отець їдуть. Як завжди, швидким галопом. Казав: люблю, коли вітер у вухах свище. Лука Сметана на передку саней, коні вудила гризуть, аж зуби кришаться, пара з ніздрів летить. Пейзаж роботи Левітана.

Лапікуриха: Допригадувався! Де ти бачив у Левітана коні? То у Саврасова!

Лапікура: Ні, не у Саврасова, а у цього, як його?… Ну, онук у нього ще з вусиками і, кажуть, у президенти Росії збирається.

Лапікуриха: Баркашов, чи що? Свят-свят! Щось я не пам’ятаю такого художника. Ти ще Едічку Лимонова згадай.

Лапікура: Та ні, я не цього придурка маю на увазі, а того розумного дядька, як його… ну, москалі ще на його честь горілку випустили. Після того, як він фільм зробив про пісню.

Лапікуриха: Яку ще пісню?

Лапікура: Котру покійний Яковченко любив співати. Про «утомлённое солнце».

Лапікуриха: Розуме коханий, Яковченко про «давай пожмём друг другу руки» виспівував. А ти, напевне, Микиту Сергійовича маєш на увазі, котрий Міхалков.

Лапікура: Точно! Друкуй – пейзаж роботи Міхалкова.

Лапікуриха: Кепеле, було таке, щоб ти хоч раз чиєсь прізвище не переплутав?

Лапікура: Твоя правда. І взагалі – я мав на увазі не Микиту Міхалкова, а мою колишню колегу Аллу Сурікову, котра зараз теж кінорежисер. Це її дідуньо коней писав.

Лапікуриха: Послухай, ти, російський філолог, дід Алли Сурікової не писав нічого крім квартальних звітів. Ти напевне мав на увазі таки Микитиного діда, але з боку матері. От його прізвище було справді Суріков, якраз він і був славетним художником.

Лапікура: А тобі не здається, що в наших спогадах забагато елементів «кацапізму»? До чого тут Суріков, коли ми пишемо про Кобиздохівку? Хто з наших національно усвідомлених коней малював?

Лапікуриха: Це ти мене питаєш? Я, дозволь тобі нагадати, технар.

Лапікура: Слухай, а цей, як його – Петров-Водкін, він не українець? Хоча ні, прізвище суто московське. І коні у нього червоні.

Лапікуриха: Як говорять у подібних випадках – то у нього таке бачення.

Лапікура: Це ж треба було так напитися – до червоних коників… О, згадав! З українських художників коней писав Самокиш!

Лапікуриха: Якщо мені не зраджує пам’ять, то це прізвище старшини гауптвахти у твоїй частині. Ти про мені про нього сто разів розповідав.

Лапікура: Тоді Кричевський. Ото вже точно.

Лапікуриха: Дай коням спокій. Ми що з тобою пишемо – історичні хроніки Кобиздохівки, чи клініку твого склерозу?

Лапікура: Ти цієї нашої дискусії з рукопису не викидай. Хай буде. Бо люди весь час питають, як це ми вдвох пишемо. Отак і пишемо. А до речі, через що ми суперечку завели?

Лапікуриха: Про те, чи потрібна в історії абсолютна точність.

Лапікура: Кажуть, необов’язкова. От мене в молодших класах учили, що Велику Вітчизняну війну виграв маршал Сталін. А коли школу закінчував, то з’ясувалося, що насправді це зробив генерал-лейтенант Хрущов. Наші з тобою діти мусили вчити, що це робота полковника Брежнєва. А Іринці нашій, старшій онуці вчителька в школі днями чесно призналася, що поняття не має – чи ми ту війну виграли, чи програли. Каже, що швидше програли.

Лапікуриха: Якщо серйозно, то війну виграв рідний брат моєї мами Олесь, отой, котрий під селом Шершні до останнього патрона тримався в сорок першому. І мій рідний дядько Євген, котрий з фронту на костурах додому придибав. І ще такі ж хлопчики, як вони, цвіт землі української, що тоді в землю пішли. А твої маршали і полковники, вони хоча б раз замислилися, де ті хлопчики поховані?

Лапікура: Воістину „Города сдают солдаты, генералы их берут…” Ну, добре, про маршалів і про солдатів буде трохи пізніше, коли розповідь дійде до Толіка Сметани. А зараз вертаймо до його батька.

Отже, Україна, гніт царизму, Ленін в Польщі, в Парижі вже винайшли кіно, а в Кобиздохівці – гуляють Водохрещу. Народ зібрався на ставку навколо ополонки, а батюшка мчить найшвидшим галопом воду хрестити. Коні вудила гризуть… ну, ми про це вже говорили.

Громадськість роти пороззявляла, батюшка благостинню сяє, нагорі хлопці у церковні дзвони луплять – чистісінький тобі пейзаж роботи… невідомого художника.

І тут уся святість одразу накривається. Бо Лука Сметана метрів за сто від ставка віжки натяг, сани гальмонув, аж дим з-під полоззя пішов, миттю з передка зіскочив, шапку зняв, коней у повід – і веде їх до людей пішечки. Н-да, тодішнім кобиздохівцям усі стало ясно. А сучасникам мушу пояснити. Згідно наших старих українських звичаїв, запряжених коней, знявши шапку, ведуть у поводу тільки в одному випадку: коли на санях чи на возі труна з небіжчиком. Тож люди, зобачивши, як Лука Сметана батюшку живцем ховає, вдарили в поли – та й в регіт. І то такий, що й про Йордань забули. Абзац!

Першу Світову з революцією та громадянською війною поки що проминемо для ясності. Вскочимо одразу в двадцяті роки, коли церкву відділили від держави і познімали з неї хрести. Батюшку вигнали, а в храм насипали зерно. Його було ще чимало, як і людей у Кобиздохівці. Аж до тридцять третього року…

За тодішньою адміністративною системою Кобиздохівка називалася повітом. А раз є повіт, то є власть. Повітком, перейменований згодом у райком партії. І секретар – особа настільки дурна і пихата, що кобиздохівці навіть прізвища його не запам’ятали. Не сподобився. Як суне по селу, з наганом на пузі і червоним бантом трошки вище, то не тільки люди, коти про всякий випадок ховаються. Але тут, вочевидь, розвелося таких придурків, навіть як задля радянської влади, забагато. І почали їх чистити. Точніше – вичищати.

Страшна то штука була, оті чистки. Щось на взірець червоного смаленого вовка. Наш півень поїхав на засідання комісії колишньою попівською бричкою. Носа задер, за звичкою, вище дзвіниці. Помчав, тільки пилюка за колесами закуріла.

Старі люди кажуть, що не обійшлося без Божого втручання. Хоча, можливо, всі побажання кобиздохівських трудящих на адресу партійного придурка втрапили до комісії по чистці іншим шляхом. Але секретар повернувся у Кобиздохівку пішки. І це настільки вразило товаришів селян, що вони навіть не поховалися поза клунями. А коли пан-товариш заповз до повіткому і замість вплисти до кабінету сів навпочіпки перед грубою в коридорі, то відняло мову навіть у старого Сметани. Він на ту пору був у повіткомі і за сторожа, і за грубника, і за кур’єра, і за того, котрий порожні пляшки з-під начальства виносить.

А наше велике цабе мовчки витягло золотого портсигара і вгостило пролетаря Сметану цигаркою з казенного пайка для начальства. Дід закурив, але ще не оговтався. А партійний поляпав його по спині і сумно так каже:

– Жалко мені вас усіх, діду, ох і жалко.

– А чого це? Ви ж досі вроді не той…

– Їду я від вас.

– На повишеніє, чи як?

Колишній, як з’ясувалося, секретар і відповідно, колишній комуніст зам’явся і замість напряму відповісти, звернув на манівці:

– А жалко мені вас, діду, бо оце поїду я завтра від вас, а на моє місце якогось дурня поставлять.

– Оп’ять?! – приречено жахнувся старий Сметана.

Отаким був батько. Що ж до сина, котрий Сметана А.Л., заслужений працівник культури УРСР, то це окрема оповість. І починається вона у сорок першому році.