Текст книги "Кобиздохівські оповісті"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Народ із Горбків

Поки я описував славетні діяння земляків моїх – українців з Кобиздохівки, поки шукав місця гонористим і запальним полякам, без яких історія мого села не зовсім й історія, то й не помітив одразу, як до мене увійшов ще один древній народ. Увійшов тихо ввічливо, але з властивою йому наполегливістю. Сів на лавці і чемно запитав:

– …Перепрошуємо, скажіть, будь ласка… Ви не скажете – ви не про Кобиздохівку, випадково, пишете? А, про Кобиздохівку! То це добре.

І замовк народ, вичікуюче дивлячись на мене своїми прекрасними біблейськими очима.

Драстуйте, люди добрі! Шолом вам! Переломимо навпіл сухий корж вашої маци і нашу черству проскурку. Бо хоч і церкви у нас різні, та Бог один, як би ми його не називали…

Недарма мого українського діда охрестили Назаром, майже як оте ваше святе місто.

На протилежному від лісу кутку Кобиздохівки, якраз над Верхнім ставом є місцина, яку здавна звуть Горбками. Зараз тут незатишно – кущі та бур’ян, а колись люди жили. Не одну сотню років. Аж до літа сорок першого, котре – тисяча дев’ятсот…

Коли прийшли у наше село євреї і оселилися на Горбках, історія не зафіксувала. Напевне, дуже давно, бо ніхто й ніколи їх тут чужими не вважав. Жили собі люди за своїми віруваннями та звичаями поряд з українцями, на одній землі, під одним сонцем.

Якихось міжнаціональних непорозумінь у Кобиздохівці не було. Борони Боже! Не без того, щоби покепкувати, то правда, але крім жартів – ні-ні!… Бо гріх зневажати людину лише за те, що вона не до церкви ходить, а до синагоги, і вихідний у неї не в неділю, а в суботу.

До правил кобиздохівського етикету входило знати, бодай сяк-так, сотні зо дві слів та речень з мови сусіднього народу. З роками ідиш так переплівся з українською, що можна було не раз почути, як дядько Іван кричить на свою благовірну Мотрю:

– Кіш мір єн тухес, стара відьмо!

А його сусідка Двойра тим часом криє свою непутящу дочку на всі заставки виключно на старослов’янському діалекті з домішками татарських запозичень.

Жарти жартами, але євреям у нашій „смузі осілості” жилося важкувато, бо трикляті закони імперії забороняли їм поратися хліборобською працею, а жити з чогось треба було. І дітей годувати. А їх у кожній мазанці було стільки, що на запитання:

– Гершку, а скільки ж оце у вас дітей?

Нещасний батько починав:

– Один, два, третя, четвертий, – потім змахував руками і підсумовував: – Ой, багато!

Одні і ті ж оркестрики грали „Фрейлекс” і „Маюфес”, „Гопака” і „Польку” – в залежності від обставин, а часом, коли музиканти занадто „на грудь” брали, то шкварили українсько-єврейське попурі, з однаковою затятістю обидва народи кляли управителя і пристава, однією дорогою везли в останню путь своїх рідних, тільки за вигоном шлях на цвинтарі розходився: єврейський був праворуч, а православний ліворуч і трошки далі…

Я дуже довго не міг збагнути, чому за мої малолітні шкоди моя бабуся, українка з діда-прадіда, кляла мене „мишигіним”, аж доки, вже подорослішавши, не дізнався, що це не що інше, як єврейське „мишигоне” – навіжений.

Годинник із зозулею

До революції у Кобиздохівці жили не те щоб скромно, але існували певні забобони. Приміром, дуже довго не приживалися годинники. Бо до роботи будили півні, а особливо ледачих – гудок цукрозаводу. Тож справжній годинник, та ще й з зозулею в Кобиздохівці був лише один – у батюшки. І один годинникар – єврей Лейба.

Воно й непогано було Лейбі, що він один – немає конкуренції. А з іншого боку, коли годинник теж один, то як годувати сім’ю? Якщо годинник ходить добре, то це погано – хоч лягай і помирай. Коли він псується, і зозуля замість час кукати починає дурниці верзти, та ще й при попових дітях, то це добре. Лейбі є робота. Але як він зозулю до порядку призове, і вона буде те, що слід, співати, то з чого ж Лейбі жити? Га? Хто скаже?…

Отже, треба так ремонтувати, щоби годинник був, наче мала дитина після того, як її мама за шкоду лозиною потягне: ходив, як святий та божий, не так щоб і мало, але й не так щоб і довго – до наступної шкоди.

Але!… Як кажуть православні, не можна передавати куті меду, бо коли зозулю кепсько ремонтувати, то батюшка її викине і купить собі новий годинник. Що тоді накажете Лейбі? Тікати до повітового містечка? Там, щоправда, вісім годинників із зозулями і два кишенькових – у пристава та начальника пошти. Але ж і дев’ять годинникарів. До того ж, годинника приставу вони по черзі ремонтують безплатно, бо грошей навіть на хліб невистача, не те що на хабарі владі. А у начальника пошти справжнісінький хронометр „Павєл Буре”. Так він взагалі не ламається, антисеміт!

Ото й крутився бідний годинникар між професійною совістю і почуттям голоду. І бідна зозуля ламалася саме тоді, коли треба було, коли далі терпіти не можна, так їсти хотілося… Спасибі – батюшка не допетрав отої механіки!

Кобиздохівський священик, отець Варсифоній, усі Лейбині хитрощі, звичайно, бачив. І чесно брав гріх на душу, роблячи вигляд, що нічого не помічає. Бо ж куди йому, Лейбі дітися з отої „смуги осілості”, інакше як до вигону, а там праворуч.

І коли годинникар після чергової „імітації” тулився у отця Варсифонія на кухні, пригощаючись за роботу, батюшка виходив до нього і вони сиділи мовчки, двоє старих людей, бо що тут говорить і про що? Часом тільки Лейба зітхав і казав:

– Ой, Боже ж ти мій, Боже…

– Ой, вей, вей, – погоджувався батюшка.

Мошко-капіталіст

Що таке „жорна” або „круподерка” вже, здається, ніхто з молоді не знає. У наших дідів це був пристрій, щоб із зерна „дерть” для худоби робити, а як добряче впрієш, то й борошно на коржі. Складалася круподерка з великого круглого каменя, якого треба було крутити власними обома. Кажуть старі люди, що по незабутності вражень робота на жорнах дорівнювала лише праці на кінній косарці, прозваній в народі „лобогрійкою”.

Ось чому дехто з кобиздохівських євреїв заробляв на шмат хліба, мелючи людям на своїй круподерні. Особливо славилися жорна Мойсея Шварца, або по вуличному – Мошка. До речі, йому ота приватна круподерка боком після революції вилізла, бо наші кобиздохівські революціонери за відсутністю більш гідних кандидатур проголосили Шварца капіталістом і експлуататором трудового люду. За що Мошко-капіталіст натерпівся чимало. Хоча я й досі не збагну – як можна експлуатувати самого себе і вважатися при цьому капіталістом. До того ж, революціонерами у нашому селі чомусь виявилися виключно євреї і колишній чорносотенець Бугайчук, котрого вже іменували: товариш комісар. Втім, у ті роки й не такі „жарти” можна було зустріти, тільки від них чомусь ніхто не сміявся.

Дружина у „капіталіста” була енергійна і балакуча, тому вічно ходила з позбиваними кісточками рук. Бо, знаєте, коли у хаті стеля низька, то важко жінці й поговорити по-людському. А ще вона свого Мойсея любила і дуже ним пишалась перед сусідами.

А тепер уявіть собі мого діда, сільського фельдшера Назара Степановича, флегматичну спокійну людину, з якої за увесь день і Мошкова Рива десяти слів би не витягла, не те що його баба Наталя. Однак ця незворушність не заважала дідові вправно лікувати всіх – і українців, і поляків, і євреїв, і родину пекаря-чеха і навіть невідомо як занесеного у Кобиздохівку лютеранина Верчика.

І от у обідню якраз пору, коли Назар Степанович, пахкаючи димом з величезної самокрутки, ніжно споглядав через вікно свою гордість – грядку з турецьким тютюном-самосадом, двері мало не зриваються з петель і в кімнату встрілюється Рива.

– Назар Степанович, – репетує вона щосили, – ой, бикицер, бикицер! Мій Мошко ногами меле!

Коли про когось у Кобиздохівці кажуть, що він „меле ногами”, то це однозначно, що бідоласі гаплик і жити лишилося лічені хвилини. Тому мій флегматичний дід зриває зі стіни фельдшерську сумку і летить навпростець до Мошкової мазанки, ламаючи, до речі, по дорозі дорогоцінний самосад… Людина ж ногами меле!

Влітає він у хатку і що ж бачить? Мошко справді меле ногами: змайстрував до своєї круподерки ніжний привід з педалями, крутить їх і блаженно всміхається від усвідомлення власної винахідливості. І ця радість людини, яка щось придумала і змайструвала, була такою непідробною, що дід розреготався і пішов додому – прив’язувати поламані стебла тютюну до патиків. Може вичухаються…

Одійшовши і підв’язавши тютюн, дід Назар дав Мошковій Риві практичний урок української філології, і тямуща жінка одразу зрозуміла свою неточність. Відтепер вона стояла на розі вуличок і кричала бабам, що несли зерно у крупорушку до конкурента:

– Не йдіть до Лейби, йдіть до мого Мошка! Лейба руками крутить, а мій Мошко дере між ногами!

Баби сміялись од такої реклами і пояснювали бідній Риві, що для такого діла у них свої чоловіки є.

Історія з демографією

Як я вже писав, до війни у Кобиздохівці жило чимало різного люду – крім українців і євреїв ще й поляки, кілька родин чехів, які й не пам’ятали – який вітер їх на Поділля заніс, і навіть українізований німець-лютеранин Верчик, який свою рідну мову знав кепсько, хоча й викладав її у місцевій школі…

Це вже потім беріївські песиголовці з усіх національностей прикметники зробили до слова „шпигун”: польський шпигун, чеський шпигун, німецький шпигун… Лише для українців виняток, бо ж „український націоналіст”. Та це вже в тридцятих почалось, як соціалізм затялися будувати, а до того у Кобиздохівці дивилися не якої ти нації, а що ти за людина.

Перші ускладнення вніс перепис населення – десь у двадцятих роках. З’ясувалося, наприклад, що фельдшер Назар Степанович насправді – „волох”.

– А що це таке, – питають? – І звідки?

– З Румунії, – відповів Назар Степанович, – Є там такий народ „волохи”. Понад Дунаєм живе, на правому березі. Прадід мій, волох у Кобиздохівку через Бесарабію колись прийшов, так і лишилися ми отут. І дід мій був волохом, і батько теж. І я волох. Пишіть як є…

– Як є, – пояснюють, – небезпечно з політичної точки зору. Знаєте, Румунія, вона боярська і проти нас зуби точить.

– Так я ж не боярин і зуби не точу ні на кого. Тільки лікую – і то чужі. А потім, я не румун, а волох…

– Може, ми вас краще молдаванином запишемо, все ж таки, народ, уярмлений панською Румунією, страждає, так би мовити, під ігом… І Котовський – молдаванин.

– Що? – обурився дід, – молдаванином? Та ні за які гроші! Знаєте, скільки віків вони румунських королів за ніс водили, не хотіли об’єднуватися? Наш Іон Фердинанд Гуцу аж упрів, доки умовив! Теж мені вигадали – молдаванином! Пишіть, коли вже припекло, українцем! Бо й справді, який я вже волох? Баба в мене українка, діти – українці, сам я вже й мови рідної толком не пам’ятаю. А з вашого Косовського, щоб ви знали, такий молдаванин, як з лайна куля! Бессарабський бандюга він, от хто! Пишіть мене українцем!

Записали українцем.

А от сусідові Назара Степановича, Мошкові-капіталісту, що круподерку на ніжний привід перевів, теж пощастило:

– Ви, – питають переписувачі, – якої нації?

– А ви хіба не знаєте, – здивувався той, – Іудей.

Чи то переписувач був не дуже грамотний, чи не чув раніше слова такого, але бідолаху Мошка записали „індеєм”, та ще й паспорт на цю неіснуючу національність виправили…

Не врятувала його чудернацька національність у сорок першому, коли німці зненацька до Кобиздохівки увірвалися. Сама лише пам’ять у переказах лишилася про талановитого механіка Мойсея Ароновича…

Страшний звір – людина, бо тільки вона собі подібних не з голоду і не для захисту, а ради задоволення вбиває. Мій дід Назар Степанович не раз розповідав нам, онукам дивну свою мисливську пригоду. Йшов він якось через Чорний ліс із рушницею на ремені (за звичкою дулом донизу, щоб випадковий постріл у землю пішов і ні від чого не зрикошетив), навкруг тихо, аж дзвенить… Тільки відчуває дід Назар, що хтось йому у спину пильно так дивиться. Озирнувся раз, другий, третій – нікого! А спина вже аж свербить од того чийогось погляду. Зупинився наш мисливець і обережно так, поволечки-поволечки обернувся і догори глянув. А над ним у гіллі рись сидить. Кралася навзірці, перестрибуючи з дерева на дерево.

Дід Назар стоїть непорушно і звірю в очі дивиться, а той від нього погляду не відводить. Довгенько так вдивлялися один у одного, не моргаючи. Потім рись повільно повернулася, стрибнула на сусіднє дерево – і зникла.

От вам і звір, от вам і дикий.

Після страшного Голодомору 33-го року, війни та ще одного голоду – в 47-му – моя Кобиздохівка, за всіма законами людськими і космічними, мала би зникнути без сліду. Проте… Класики радянської літератури у таких ситуаціях життєрадісно виписувало: „відродилась, як Фенікс із попелу!”

Та де там відродилася! З древнього, власне, містечка, в якому колись щонеділі від снігу до снігу гуділи ярмарки, на які з’їжджалися продавці і покупці з усього Правобережжя, ВИРОДИЛАСЯ вона у так зване неперспективне село. Втрамбований протягом століть торговий плац поріс бур’яном і кущами. І лише в одному куточку, де колись стояла капличка, розібрана після війни на дрова, буйство природи чомусь змирилось, акуратно оминаючи вже неіснуючі стіни з олтарем.

Село, звичайно, можна оголосити неперспективним. А людей? Про людей, якщо чесно, радянська влада не думала. Та й поняття такого, як „люди” в Совєцькому Союзі, якщо розібратися, не існувало. Як тоді писали – і в документах, і в газетах? Громадяни (хоча дехто вибивався у товаріщі), населення, контингент – чи то військовий, обмежений, чи то робочий, для добровільно-примусової висилки на великі будови комунізму. Були всі ми ще – виборцями, а також „новою історичною формацією”, ну в кращому разі – знеособленим „своєцьким народом”. А людьми?

Так от, земляки мої, дорогі і незабутні кобиздохівці, хоча й бували-перебували в усіх оцих контингентах – од розкуркуленого до військового – але не перестали від того бути ЛЮДЬМИ. І в цьому був їхній неголосний, часто зовсім мовчазний спротив усім отим вождям – великим, малим і зовсім маленьким. І ще, чи не єдиною їхньою зброєю був і залишався сміх – гіркий над собою і винищувальний над властями.

Саме про це у заключній частині моїх оповістей, дія яких відбувається саме у той найбезпросвітніший, „неперспективний” період історії Кобиздохівки.

…Плюс газифікація

Не раз і не два замислювався я над тим, яка ж усе таки примхлива баба ота Історія. Скільки вже разів було – пхається в неї чоловік, пхається, нічого не шкодує, а все дарма… А інший живе не в столиці, і навіть не в райцентрі, а в такій собі Кобиздохівці і маєте – втрапив на скрижалі.

Коли компетентні товариші, яким по службі належить фіглями Фортуни цікавитися, чухали потилиці: „І яким чортом оті кобиздохівці скрізь встряють?”, то скромні земляки мої чесно відповідали: „Випадково! От прісь-їй Бо!” І це була свята правда.

Триста років у Кобиздохівці хати гріли дровами. Та як порозбудовувалися, почались утруднення з паливом. Бо на хорошу хату чимало й дров треба, а вони все дорожчають і дорожчають… І морока – доки того „квитка” на пару кубометрів у лісництві випросиш – впрієш, що й палити не треба. З вугіллям теж чортівня – чим більше його за статистичними даними шахтарі видобувають, тим менше його потрапляє у Кобиздохівку. Знову ж – доки вітерець у дорозі по тих платформах погуляє, доки на станції полежить, то сама порода лишається. На підмурок годиться, а в грубку, звиняйте, ні. І хоча Кобиздохівці здавна жартують: „Скільки, мовляв тої зими?”, а все ж і грітися треба, і їсти готувати.

Давно вже, буваючи у своїх діточок, що до великих міст прибилися, земляки мої з заздрістю позирали не на телевізори і не на пральні машини, і навіть не на асфальт у дворах, а на газові плити і колонки. Бо ж ніякої тобі мороки – ні „квитка” на дрова не треба, ні клопотів з машиною на станцію по вугільну пилюку… Повернув ручку, сірником чиркнув і вари-печи-мийся!

Світла мрія ця жила в головах не одного покоління кобиздохівських керівників. Щороку над сільрадою підновлявся відомий вислів стосовно того, що таке радянська влада – у місцевій редакції: „…і ще – плюс газифікація всієї Кобиздохівки”. Але далі гасла справа не рухалася.

Нарешті зажевріло – здалеку, бо з Уренгою почали тягти газопровід у саму Європу. Воно, правда, Кобиздохівка хоча і Європа, але не та, куди труби тягли. Проте, за планом „будова віку” мала пройти кілометрів за кілька. Суща дрібниця порівняно з отими тисячами верст усієї траси.

– Зараз або ніколи! – сказав Рохманчук, черговий голова колгоспу. – Бо ніхто для вас другий раз із Сибіру газу не протягне.

У районі, ледь Рохманчук заїкнувся про здійснення одвічної мрії, руками замахали, пальцями коло скроні покрутили, а на додачу кулака показали, щоправда, без свідків:

– Здуріли, дядьку! Це ж велика політика! Ми їм газ, а вони нам труби великого діаметру, знову ж для газу. Куди ти прешся? Це не для таких, як ти!

– Збагнув, – каже Рохманчук, – Ми їм газ, вони нам труби, ми знову газ і так далі. А крім того, що їм усе, а нам труба, ми від того газу щось матимемо?

Товариша заціпило, а потім прорвало:

– Я тобі дам „труба”! А мир, а дружба? А співробітництво і розрядка! А ви з вашою Кобиздохівкою!… Мовчіть, бо так переоберемо, що і собака не загавка! А ні, то таку статтю пришиємо, зубами не оддереш! Газу йому захтілося! Ану, газуй звідси, село не заасфальтоване!

Голова зрозумів, що треба шукати „ходи”. І то високі. І то не прямі, а з вихилясами.

Славетний кобиздохівський земляк лікар Соловей не раз казав:

– У нас хіба що тільки гланди через оте місце не вирізають. Ще не навчилися. А все решту, то саме так роблять…

Святі слова! Тому кобиздохівці вирішили „виходити” не на Мінпобут, і не на Міннафтогаз, і навіть не на Держплан… А на самого Леоніда Ілліча! Шансів було мало, ризик – величезний, але ж не чекати ще триста років такої оказії. Е, ні! Коли вже церкву відкрили, то подужають і газифікацію!

І почали діяти!

Спочатку зіграли весілля Тронцової дочки з механізатором. Не нашим, не кобиздохівським, а криштопівським – сусіднє через ліс село. Може, іншим разом голова сільради для своєї молодшої кращу партію підшукав би, але Сашко Воронюк, журналіст, той, що в області, сигнал подав, що парубка по рознарядці для комсомолу мають до Верховної Ради вибирати цієї весни, як передового тракториста, молодшого тридцяти років, члена ВЛКСМ. Тому треба було поспішати, бо одержавши мандата, жених міг би й носом закрутить, а Кобиздохівка зосталася б без газу…

Траншею від майбутньої траси до села майже безкоштовно організував ще один земляк – прапорщик із саперного полку. Пригнав під виглядом маневрів, в обстановці, наближеній до бойової, роторного екскаватора і викопав усе, що треба, для „лінії оборони мотострілецької дивізії”. Бо ж як глянути, то що траншея під газ, що окоп – одне й те ж, тільки в довжині різниця…

Технічні деталі вирішили відпрацювати безпосередньо з газовиками, коли ті до Кобиздохівки основну трасу дотягнуть. Тут у земляків моїх досвід був – і чималий. І не таких уламували: одна сільгоспавіація чого варта. А „Сільгоспхімія”, царство їй небесне, скільки здоров’я забрала! Однак, домовилися. І газовики нікуди не дінуться! Люди вони чи ні?

Залишалося найважче – труби! От для цього, власне, і знадобився мар’яж із кандидатом у депутати. Бо спроба пхнутися на „самий верх” – у Кремль – через ветеранів Третьої гвардійської армії зірвалася. Дуже багато на ті роки у товариша Брежнєва однополчан розвелося. Особливо серед тих, хто у Кзил-Орді оборону тримав. Од татаро-монгольської навали. І що характерно – у кожного довідка за підписом Чингізхана.

Ковалеві Вакулі легше було черевички у цариці випросити – у нього Чорт був. Але з тою чиновною братією, що в кабінетах позасідала, і сам Люципер би не впорався. Тільки встромися – так закрутять, що забудеш, чого прийшов і як тебе звати!

Як уже кобиздохівці до самого Брежнєва втрапили, пробачте, не розповім. Слово дав. Навіщо ж людей підводити. Влада хоч і змінилась, але Кремль поки що залишився. І коридори в ньому ті ж самі, і чорти-чиновники сидять ще гірші від брежнєвських, бо ж у них радість – цар повернувся!

Але повернемося знову до епохи застою і важких мандрів моїх земляків у тодішню столицю СРСР. Скажу лише, що крім того родича-депутата до Москви Марія поїхала, Героїня, Тронц, як радянська влада на місцях і, звичайно, Рохманчук. Хвилювалися, це ясно. Тут в область до „Першого” їдеш і то часом не знаєш – на якому ти світі, а це куди замахнулися!

Найбільше здивувало кобиздохівську депутацію те, що у Леоніда Ілліча штук шість телевізорів стояло. Вже потім, вертаючись додому, дійшли висновку, що то на випадок, як зламається якийсь… От же скромна людина, – бідкалася Марія, – інший на його місці наказав би зробити йому такий телевізор, щоби ніколи не ламався, а цей із шістьма несправними мучиться.

Нашу депутацію, ще коли до зустрічі готували, то двадцять разів попередили:

– Ви ж тільки ніякого негативу не розповідайте, бо Леонід Ілліч од такого розстроюється і починає плакати.

Довелося пообіцяти і навіть побожитися.

Леонід Ілліч тоді вже і недобачав, і недочував, і розумів усе кепсько, однак чого у нього просять, збагнув… губами пожував і каже:

– Труб у мене немає, бо не я цим займаюсь. Я укази підписую. Не можу ж я указ прийняти, щоби вашому селу труби відпустили. Це складне питання. Через Політбюро проводити, ну його в дупу…От якби орден кому, то можна…

І лагідно так на свої п’ять зірок глянув.

Ну, земляки мої, люди гонористі, спасибі, кажуть, дорогий Леоніде Іллічу, нам чужого не треба, нам би труби…

– Я вам, – каже Брежнєв, – пораду дам. Коли я молодим був, стипендії не вистачало, то на станції вночі вагони розвантажував. Привезуть мандарини, ми з хлопцями десять ящиків у машину, а один тихенько собі… Тарань привезуть, ми десять мішків державі, а один собі. Отак і жили…

Тут Брежнєв втомився і задрімав у кріслі. Референт руками замахав, на двері кобиздохівцям показує. Пішли народні обранці, з чим прийшли, тобто без труб, зате з порадою…

Вже як у поїзді випили добре, Тронц і сказав те, що всі думали:

– Ну, як сам Генеральний нам красти радить, то вважайте, що всій державі, як не крути, а гаплик!

Ці золоті слова пригадалися, коли вже сам Леонід Ілліч міцно й надійно заліг у труні під Кремлівськими стінами. А тоді, в поїзді лише мовчки налили ще по одній і глибоко-глибоко замислилися.

У такій безвихідній ситуації адамівські дядьки махнули б рукою і далі у печах хмизом палили. Але кобиздохівці з одного боку вже вперлися рогом, а з іншого – завелися. Бо хоч і не доводилось їм досі труби красти. Це ж вам не якийсь там мішок колгоспної кукурудзи чи торба висівок для своїх курей! Але як на такому рівні пораду дають, та ще й з посиланням на власний приклад, то що ж залишається робити бідним селянам? Або власну мафію організовувати, або чужу шукати. Багатий вибір, нічого не скажеш.