Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Не в тому річ – тавро в'їлося, стигма – у крові, що царська, що радянська – один чорт.

– Ви, Михайле, радикал. А переважна більшість людей – угодовці.

– Можливо. Але навіщо тоді козиряти своєю незалежністю? Яка незалежність? Який суверенітет? Гавкне якийсь цуцик з Кремля – і вже переляк.

– А кажете – не цікавитесь політикою…

– Хай їй біс. Даруйте, я надто емоційно… Пристойні люди про політику воліють не говорити. Забагато честі. Коли права людини збережено, є свобода слова, достойний рівень життя – навіщо їй знати, хто там на чолі партії гостроконечників чи тупоконечників?

Подільський видобув із себе короткий смішок:

– Ви багато хочете. Політики Свіфта не читають, не читали і не читатимуть. Вони самі – харч для майбутніх Свіфтів. Вам пощастило, що після виборів приїхали, а то б такого наслухались і надивилися…

– Смерть не вибирає…

– Вибачте, я не хотів, – Георгій притис руки до полотняного піджака у тому місці, де билося його серце.

– Пусте, Мені цікаво, чи переймався останні роки мій покійний батько політикою? Все життя, дивак, газети збирав, читав, але ніколи від нього я не чув коментарів.

– Скільки йому було?

– Десятий десяток ішов.

– Нам стільки й не сниться. Один мій знайомий, пристойна людина, хоча й член вашої улюбленої партії, називає покоління наших батьків – «стара школа». З пієтетом, без іронії, з шанобою. Вважає, що їхній заміс – справжній, а наш – так, нашвидкуруч.

Час був пообідній, в залі порожньо, крім них – ще двоє відвідувачів. Сходилися музиканти, пролунав акорд на синтезаторі, бренькнула електрогітара.

Михайло запропонував Подільському таксі, але той відмовився. Попрощалися до завтра.

Михайло згадав, що в будинку немає телевізора. Точніше, є, але не працює. Років йому стільки, скільки Михайла тут не було, – музейна річ. Зупинилися біля універмагу на Подолі, водій допоміг занести величезну коробку на заднє сидіння, а у дворі – доправити «Самсунг» на місце у вітальні. Справді, невідомо, скільки він тут пробуде, ящик допоможе адаптуватися.

Зустріч з Подільським остаточно розбудила Михайлову пам'ять. За вечірнім чаєм, увімкнувши куплену щойно забавку і стишивши потужний звук, котрий попервах видала новенька машина, він думав про тих людей, яких може зустріти завтра на виставці. їхні обличчя, лиця ще молодих людей, однокурсників, добрих колишніх знайомих, виринали з глибин пам'яті. Навіть ті, кого він, здається, забув назавжди, нагадували про себе несподівано. Даремно він уважав себе вільним від минулого, проживши стільки літ на чужині. Нікуди воно не поділося. Залізної влади над ним не мало, та все ж існувало як незаперечна реальність, особливо тут, де було його покинуте, але незруйноване гніздо.

Ще в ресторані, коли музиканти готувалися до вечірнього виступу, йому згадалося широке, повне обличчя статурного, могутнього Сашка Калаша, молодого композитора, пісні якого тоді набували популярності. Саме в «Москву» – як це він не згадав раніше! – вони великим, галасливим товариством зайшли пообідати десь наприкінці шістдесятих. Михайло навіть згадав, що замовили смажених перепілок – комусь забаглося екзотики. Харч не вельми сподобався: пташки були явно вчорашні. Микола Сахно, дотепник і характерник, тоді художник молодіжного журналу, висловив припущення, що перепілки впольовані ще за Хрущова і зберігалися в холодильниках ЦК як речові докази волюнтаризму колишнього генсека. Микола взагалі був королем вигадки. Якось його було відряджено по горілку для теплої компанії, котра, як часто те бувало, зберегла достатньо сил і закуски для продовження застілля, а пальним як слід не запаслася. Черги тоді горілчані були божевільні, гадали, Миколи не буде з годину-півтори, а він з пляшками «Столичної» став на порозі хвилин за двадцять. «Ти що, факір? Чи гіпнотизер? Як?» – «Спокійно, хлопці. У нас люди гуманні. Навіть у черзі. Підійшов до прилавка, в очах – печаль, кажу: люди, біда, мені – в больницю. І до продавщиці: глядіть, свіженьку дайте, чули ж: у больницю…». – «Могли ж побити!» – »Ніколи в житті. У нас хворим, калікам, блаженним співчувають. Один гад, правда, розреготався. Але його зацитькали».

А ще Микола – задовго до Кустуріци і його фільму «Підпілля» – розповідав розлогу і неймовірно кумедну партизанську історію власного розливу. її герої діяли через багато літ після закінчення війни, вважаючи й досі себе народними месниками. З тієї оповідки – а вона у Миколиному виконанні розквітала все новими й новими епізодами – пішла у люди фраза, хоч у словники приказок вставляй: «Місцеве населення нас любило, але й боялось».

Засиділася тоді компанія добряче, вже, як сьогодні, зійшлися музиканти, лабухи, як тоді їх іменували, та й себе вони так називали, маючи цю свою ресторанну роботу за ніщо, за легкий спосіб заробити. Серед них були вправні музиканти, які сподівалися на ліпше майбутнє, але кирпу перед іншими ніхто не дер.

Про що вони тоді гомоніли у гурті, за двома приставленими один до одного столами, аби був простір, аби не штовхатись ліктями, наливаючи чарку чи полюючи виделкою за шматком сала? Молода мистецька фронда, сповнена потаємних творчих задумів, заохочена тимчасовою відлигою, приморожена поверненням в єдину ідеологічну колію, – вона шукала виходу з лабіринту, приміряла шапку-невидимку, випускала пару з перегрітого казана у подібних збіговиськах, не забуваючи пильнувати, аби до перевіреного товариства не прослизнув непевний персонаж з надто довгими вухами.

Вже збиралися йти, коли на естраді в кінці ресторанної зали заграв нарешті оркестрик з п'яти чи семи фігурантів. Наливали «на коня», коли раптом підвівся могутній Сашко Калаш, зачепивши багатообіцяючим черевом стільницю так, що ледве вберегли пляшки. Повне рожеве обличчя його зблідло. Він одсунув стільця і подався до естради.

Звуки якоїсь танцювальної мелодії замовкли, і аж сюди, метрів за тридцять від естради, долинав гнівний голос Сашка. За що він шпетив бідних лабухів?

Калаш ішов від естради, і голови всіх відвідувачів, що їх на цю пору прибуло, поверталися йому вслід.

– Покручі, бастарди, гниль паскудна! – чарка потонула в дебелій руці Сашка. – «Розамунда» їм до шмиги! Під цю «Розамунду» німці на розстріл наших вели, а вони, бач, не знали! Розжену паскудників, як іще раз почую!

Музиканти на повну котушку грали мелодію найпопулярнішої пісні Сашка – вибачались. Микола Сахно заспокоював його – він умів будь-кого перевести з рейок війни на спокійну магістраль, але Калаш іще довго не міг заспокоїтись.

Цікаво, чи зберіг свій вулканічний темперамент колишній Сашко, якого так уміло і не без вигоди для себе канонізувала колишня влада?

В Америці Михайло майже не дивився телевізор, хіба що Ванда ввімкне старий вестерн, чи коли говорили про якийсь скандал на всю країну. Нині він перебирав кнопки пульта, шукаючи новин, зупиняючись хвильку-другу на якомусь концерті, проминаючи голови, що говорили переважно російською, американські бойовики другого сорту та інший ефірний мотлох. Нарешті зупинився на першому національному каналі, де саме почалася програма новин. Прізвище президента лунало часто; його простецьке, невиразне, негарне обличчя рябіло в очах, не викликала ентузіазму й мова – хоч як президент старався, його українська звучала як погано засвоєна іноземна.

Михайло вимкнув телевізор. Що не кажи, а той, котрий був перед цим, з пещеним сановним обличчям і переконливішою мовою, мав солідніший вигляд, хоча – обоє рябоє, з одного інкубатора. Чого від них чекати – за великим рахунком? Суверенної держави? Побійтеся Бога, земляки. У них і шлунок старого зразка, і мозок закодований. Тільки риторика новочасна. І нещира.

Михайло вийшов під нічне небо, і сьогодні густо всипане зорями, пішов до криниці, витягнув води, набрав повний кухоль і пив дрібними ковтками холодну смачну воду, що аж заходила в зуби.

Вже по війні, зимою сорок сьомого, мати послизнулася тут на притрушеному снігом льоду, вдарилася головою і боком, довго потім одлежувалася, не хотіла лікарні і підвелася аж навесні. Батько тоді куховарив і сина привчав потроху. Мати бідкалася, що завдає їм клопоту, а батько, загалом не дуже багатослівний, не жалів для неї втішних слів: «Ти, Надю, на нас усе життя робиш, як наймичка, то полеж, відпочинь, твоє діло – одужувати, а ми з Мишком усе зробимо, командуй, хазяйко». З харчами тоді було сутужно, рятували пайки з батькової роботи, а для матері щодня було свіже молоко: на кутку тримали корів у двох дворах і за щоденний літр для Наді Джміль грошей не брали. Батько в боргу не лишився – віддячив сусідам черевиками для дітей.

Мати одужала, але ще довго потерпала від тієї пригоди: то несподівано запаморочиться голова, то біль у боці зігне у три погибелі. Потім це минулося, ще ж молода була – тільки за тридцять. Знову все горіло в її руках, навіть співала інколи – здебільшого як все попорає у дворі й хаті і сяде гаптувати вишиванку чоловікові. Вона й Михайлові вишила – білим по білому, де й узяла узір.

Тоді Михайло був вільний козак з дипломом, працювалося йому за виграшки, встигав кругом – і для журналів малював, був такий гріх – швидкі гроші, радісні акварелі і пейзажі старого Києва занотовував на прохання істориків, основне – експериментував у живопису, шукав сюжети і техніку, з якими не соромно було б вийти на люди. Виставок не бракувало, Михайло брав участь чи не в кожній.

На кутку ночувала тепла благодатна тиша, зорі були близькі, домашні. Ще ближчі – і більші, яскравіші – він бачив лише раз у житті, коли з чиєїсь доброї волі потрапив до Грузії, у Бакуріані, де відбувався один з модних тоді молодіжних мистецьких форумів. З Тбілісі до гірськолижного курорту автобуси тяглися довго, здавалося, кінця-краю не буде тій дорозі, засипаній снігом тим дужче, що вище вони піднімалися серпантином траси, прокладеної в горах. Часом їхали ніби в тунелі – сніг був вищий за дахи автобусів; перед ними йшла шляхова техніка, врізаючись у снігову ковдру і відкидаючи цілі брили ліворуч і праворуч. Зупинялися кілька разів, дехто вирішив, що й ночувати доведеться у сніговій пастці, але надвечір дісталися мети.

Михайло любив свою землю і вважав її найкращою, як дитина, звикла до свого дому, хвалить і любить його; хоч у яких би хоромах побувала і якої краси набачилася – нізащо не проміняє на те своє, рідне й тепле, де з кожного кутка дивляться і нечутно обіймають доброта і любов. Він малював у Закарпатті й на Донбасі, в Криму і на Дикому Полі, на Слобожанщині й Буковині, але те, що відкрилося очам тут, приголомшило.

Долина, засипана снігом, наполовину захована у густіючу тінь, наполовину – ще світла од сонця, що швидко тікало за гори, здавалася чимось нереальним, декорацією всесвітнього вертепу, на ширмі якого от-от з'явиться сам Усевишній і розпочне сакральне дійство.

Вночі Михайло вийшов з будиночка на відкриту веранду і довго-довго, чи не з годину, дивився на небо, на великі, ніби прикрашені мерехтливими віями, волохаті зірки. Прокинувся пізно – і не впізнав долину: сонце заливало сніги, видобувало мікроскопічні веселки з кришталиків-сніжинок, деревця встигли звільнитися від білого вбрання і сліпили очі вічною, молодою зеленню; з гір то там, то там спускалися лижники, вилітали в улоговину, розминаючись з кіньми й віслюками, запряженими у розмальовані сани; на терасах будиночків засмагали роздягнені до пояса юнаки і юнки – таким теплим, навіть гарячим було гірське сонце.

Три дні Михайло не розлучався з етюдником, запізнювався на заплановані зустрічі, часом і на обід – так шкода було відриватися від розкішної натури.

З ним заприятелював молодий абхазець. Він не мав стосунку до творчого товариства, відпочивав тут за путівкою, вчився стояти на лижах. Для чого було це йому, мешканцю Піцунди, було неясно. Аж поки він ламаною, поганою російською не пояснив: «Розумієш, у нас виноградники, мандарини, вівці, грошей повно, а дівати їх нікуди. От я і приїхав. А взагалі – не в цьому причина. Батько не хоче, щоб я одружувався. Каже, щоб подумав. А що тут думати? Я її люблю, вона – мене. Все одно одружусь. Ти одружений, Михайле?»

Наївний був хлопець, дитина, а йому йшов двадцять третій рік.

«То – одружений?» – «Так». – «Ти дружину любиш?» – «Так». – «А вона тебе?» – «Каже, що любить». – «Якщо каже – тоді так воно і є».

Михайло намагався пригадати ім'я того випадкового знайомого, але марно. А от обличчя, очі він пам'ятав досі, особливо очі, довірливі, великі, з довгими, як у дівчини, віями.

Молодий абхазець носив за Михайлом етюдник, сидів мовчки годинами, спостерігаючи за роботою, яку вважав священнодійством. Михайлу здавалося, що його Санчо щось хоче йому сказати, але не наважується. Так воно й було. Дізнавшися, що післязавтра Михайло їде, абхазець не втримався. «Михайле, у мене прохання. Виконаєш – братом станеш. Мій дім твоїм буде». – «Кажи». – «Намалюй мою дівчину». – «Як же я її намалюю, де вона?» – «У мене фотокартка». Такими очима дивився на нього цей простецький, закоханий, наївний хлопець, що несила було сказати: я такого не роблю, це не моє ремесло, звернися до вуличного рисувальщика. «А як вийде несхоже?» – »Такого не може бути. Ти – великий художник». Михайло засміявся: «Ну, так, Рафаель Санті. Давай своє фото».

Розпитуючи, яке в дівчини волосся, якого кольору очі, в якому платті малювати – квітчастому чи однотонному, Михайло за годину-півтори завершив найкурйозніше в своєму житті замовлення. Треба було бачити обличчя закоханого джигіта! Він дивився на портрет побожно, як на ікону. Дивна річ – Михайло відкрив у своєму ремеслі, а нехай би воно було й не найвищого гатунку, якусь магічну первісну силу, що має вплив на людину, відчув себе шаманом, котрий виконав щойно священний чин і остаточно заволодів волею і силою племені.

Абхазець вимагав, щоб Михайло взяв у нього гроші, сердився, мало не плакав, але свого не домігся. «Ти попросив – я зробив. Це по-дружньому. Аби ти сказав про гроші, я б не малював узагалі. Зрозумів?»

І все ж горянин знайшов, як віддячити. Надвечір він приніс квиток на концерт «Орера», який мав відбутися тут, у Бакуріані, на невеличкій сцені культурного центру. Місць у залі було не більше як півтори сотні, а наїхало золотої молоді з Тбілісі вдвічі більше – на Вахтанга Кікабідзе і Нанні Брегвадзе. У Михайла, як і в інших гостей, були запрошення на концерт, але без певного місця, і ніхто не гарантував, що вдасться протовпитися на вузьку галерейку чи притулитися до стіни. «Де ти квитка добув?» – спитав Михайло. «У земляка. До грузина підходити – марно. Вони схиблені на «Орера».

Прощаючись, абхазець подарував ще й платівку ансамблю, аби Михайло не забував про їхню зустріч. «Будь-коли, коли завгодно приїзди, – казав хлопець. – Не загуби адресу».

Музика, диявольськи прекрасна грузинська музика, не відпускала Михайла в дорозі додому. Він уявляв, як порадіє платівці Лариса. Але в Києві на нього чекала зовсім інша музика.

VI

Свого часу майже всі в інституті були закохані в юну натурницю Світлану; глянути на неї приходили навіть викладачі, вигадавши якийсь пристойний привід, аби краєм ока зачепити подіум з досконалою нагою фігуркою. Дама з деканату, зовні сувора – обрала собі подобу сухого академічного стерва, хоча й близько такою не була за межами інституту, – попередила новачків: щоб і натяку на масні погляди і залицяння, тут храм мистецтва, а не бордель, до моделі – з усією шанобою. Зоя Бєлова, за переказами, сама колись працювала натурницею і знала, / почім цей хліб. «Що там у вас у штанях коїться – то ваша особиста справа, кладіть лід, якщо непереливки, але запам'ятайте: ви художники, ви у святилищі, а не на сексодромі. Якась скарга від Свєти – матимете по повній програмі, аж до ректора. Щось не зрозуміло?»

Микола Бадиляк, спрямований на майбутню роботу в театрі, натурально зітхнувши, як людина, щиро розчарована тирадою Зої, подивився на неї невинними очима: «Зоє Казимирівно, а якщо у мене в серці – любов?» – «З любов'ю – до терапевта, якщо справжня – до венеролога. І ще є фахівці. Допоможуть». Бєлова вміла поставити на місце будь-кого, а молодих дотепників – лівою ногою.

Микола тижнів за два знав усе про молоденьку модель. Світлана приїхала до столиці з Житомирщини, з Малина, вступила до медичного технікуму, сподіваючись згодом стати студенткою медіну. Позувати майбутнім художникам її вмовила та сама Бєлова. Зоя Казимирівна час від часу навідувала дівочі заповідники – курси, технікуми – у пошуках достойного мистецького матеріалу. Як Бєловій вдалося умовити провінційну дівчину, закуту у броню табу батьками, залякану ними ж на предмет небезпек і спокус, що ними аж кишить столиця, лишалося таємницею. Хоча Микола був певен, що дівчині просто не вистачало грошей – ось і весь секрет.

Так воно й було. Батьки Світлани великих статків не мали: батько працював на паперовій фабриці, в сім'ї ще п'ятеро ротів, то на матері все домашнє господарство і діти – не розженешся чимось суттєвим допомогти старшій доні. Хіба що передасть з оказією курку, яйця, шматок сала чи домашньої солонини – і то коли-не-коли, спробуй відірви від синів п'яти і семи років і трьох дівчаток – дев'яти-, одинадцяти– і тринадцятирічних щебетух.

Усе те Світлана розповіла Миколі, майстрові заводити знайомства. Він назирці пішов за дівчиною після сеансу і вже біля гуртожитку знайшов спосіб познайомитися, словом не прохопившися, що тільки-но бачив її у чому мати народила, ще й малював її принади.

Потім Світлана, хоч і вдавала, що дивиться кудись у небеса за вікном, стоячи незворушно на подіумі, помітила Миколу в залі, але вибуху, на який він чекав, не сталося: на той час вони з Бадиляком були в дружбі, ходили разом у кіно, в театри, і Микола, хоч якого вдавав із себе джиґуна перед однокурсниками, рук не розпускав, не ліз з поцілунками до дівчини, і це поселило у Свєти довіру до нього.

«Виховую собі наречену», – казав Микола Джмелю. Заприятелювали вони ще з першого курсу. Бадиляк виріс на Деміївці, «у приватному секторі» на горі; його куток був трохи подібний до куренівського гнізда Джмелів, хіба що хата була куди скромніша, двір утроє менший і сусіди тулилися тісніше, обійстя в обійстя, обведені благеньким штахетником. На пласкій маківці гори будинки було поставлено по колу, а посередині – щось на зразок сільського вигону: простір для кіз та малечі. І хто б не хотів побудуватися тут, наражався на дружний спротив: делегації ходили до райвиконкому і вище, якщо прийшлий забудовник був агресивний. І не так інстанції допомагали вберегти їхній вільний простір, як задушевні бесіди дядьків: мовляв, тут наврочено, земля недарма гуляє, до війни побудувалися люди посередині белебня – грім спалив хату, можемо показати сліди, а перед тим хазяйка здуріла і, як усі засинали, гола бродила, аж поки хазяїн її в божевільню не спровадив. Щоб остаточно відбити охоту поселитися на цьому клапті, витягали з прабабиних скринь легенду про те, що колись, у давнину, для відьом київських, що розважалися на іншій горі, тутешнє місце було ніби як аеродром підскоку під час війни: тут відьми перепочивали перед перельотом на базу і таке зчиняли, що не дай, Боже, про таке проти ночі…

У Світлани було густе, довге біляве волосся, і якби схотіла, прикрилася б ним, як британська леді Годіва, ховаючи голизну від натовпу, в цьому разі – від очей студентів, котрі старанно фіксували її на аркушах паперу.

Так вона і зробила – один-єдиний раз, коли востаннє позувала у студії au natural: підвелася, звільнила волосся від заколок і пішла через усю залу вдягатися, ніби була у плащі, тільки коліна зухвало пробивали поділ розкішної вдяганки.

П іти з інституту змусила її усе та ж Зоя Бєлова. Не без чиєїсь допомоги нагледіла Світлану, Миколу і Михайла разом. Вони йшли собі, тримаючись за руки, сміючись – звичайне весняне тріо, тисячі таких у місті, і нікому немає до того діла. А Бєловій – було.

Вона покликала до себе Світлану і, не вибираючи слів, з прямотою фельдфебеля звинуватила дівчину в усіх смертних гріхах. «Я попереджала, щоб без усяких там романів?» – «Зоє Казимирівно, які романи?» – «Не прикидайся, сама бачила. Бач, парижанка задрипана, мало одного – двох запрягла. Теж мені любов єн труа!».

Світлана зрозуміла, про що йдеться, хоча французької не знала. «Яка любов? Ми друзі!» – «Розкажеш комусь іншому, а зі мною – не пройде. Тебе звільнено. А з коханцями твоїми жовторотими я ще поговорю».

Того ж вечора вони втрьох були на «Сплячій красуні» в опері, а дорогою в гуртожиток Свєта розповіла хлопцям про те, що сталося.

План помсти визрівав недовго. До мансарди Дідули частенько заходив скульптор, людина, як на Михайла, вже в літах, хоча тому ще й сорока не було. Цей чолов'яга пройшов усю війну, був поранений, мав нагороди. Закінчив інститут уже після перемоги: всього лише рік не довчився перед сорок першим. З Дідулою вони товаришували ще з тих передвоєнних часів, коли були молоді і мріяли про визнання і славу. Олесь Дяченко ніколи не приходив без пляшки, але пив інтелігентно, любив співати і не пропускав нагоди, щоб виголосити дифірамб другові Євгену, неодмінно пророкуючи йому велике мистецьке майбутнє. Сам Дяченко регулярно виставлявся, мав замовлення міністерства, але не вважав свої роботи чимось вартим серйозної уваги. «Моє – попереду, як і твоє, Євгене. Смуга мине – будеш на коні, повір». Михайло, дослухаючись до слів Дяченка, вважав, що по дружбі той перебільшує: Євген Петрович тоді майже не працював удома, гибів у майстернях, надміру часто заглядав до чарки. Але водночас із тодішнім молодим ідеалізмом він усім серцем бажав, аби слова Дяченка не залишилися безнадійним сподіванням, а справдилися, і то якнайшвидше.

От до цього статурного добродія із смоляним лискучим чубом, з обличчям римського ліктора і широкими мужицькими долонями звернувся Михайло зі своєю просьбою. Можна, звичайно, з таким було звернутися до когось із інститутських комбатантів, але все могло тоді швидко вийти на яв, і підставляти котрогось із спудеїв не хотілося, і не було впевненості, що виконавець замовлення втримає язика на прив'язі.

Дяченко вислухав Михайла, засміявся: «Що, хлопче, у тебе з цим якісь проблеми? Ні? Тоді – навіщо?» А коли дізнався, для кого готується сюрприз, аж свиснув: «Несповідимі шляхи твої, Господи! Я ж цю женщину знаю. Оце щоб Зоя стала моралісткою? Та на ній, заразі, тавра нема де ставити. Сама ж позувала колись, і не тільки перед студентами на подіумі, а і в ліжку викладачів. Один ваш професор через неї сім'ю втратив, ледве на роботі втримався. І я, грішний, каюсь, від її щедрот мав колись утіху, ой, мав… Тільки ж ти, хлопче, нікому, зрозумів?» Перехиливши чарку, Дяченко захрумтів малосольним огірочком, похитав головою, всміхнувся: «Добре, зроблю, з власного предмета скопіюю, може, згадає Зоя Батьківна. Хоча навряд, вонаїх стільки перебачила, що мій середньоарифметичний варіант навряд чи їй упам'ятку».

Через пару тижнів, передаючи Михайлові загорнутий у крафт презент, Дяченко на повному серйозі сказав: «Глядіть, щоб вона його за прямим призначенням не використала: хоча – шорсткий…»

План операції був простим: прикріпити вранці, до початку роботи деканату, гіпсовий виріб до столу Бєлової так, щоб прибрати його відразу не змогли. Хлопці підгледіли, коли ранкова прибиральниця вийшла з відром, ганчіркою і віником. Микола заскочив до деканату, намастив клеєм «Момент» іграшку, приліпив її до стільниці і накрив букетом польових квітів. Михайло стояв за рогом коридора, убезпечуючи операцію від провалу.

Бєлова зазвичай приходила на роботу із запізненням, тож треба було сподіватись, що глядачів натоді, коли візьме до рук букет і відкриє очам колег біле диво, не бракуватиме.

Так воно й сталося. Зоя Казимирівна, побачивши квіти, переможним поглядом обвела колежанок – деканат був усуціль жіночий – і з грайливою фразою: «Хто ж цей таємничий лицар?» – узяла квіти. Те, що відкрилося, зацікавило методисток, асистенток і секретарок значно більше, ніж букет. Бєлова заціпеніла. Спроби відірвати білосніжний гіпсовий фалос від стільниці були марними. Героїня дня вискочила з кімнати у пошуках чогось залізного, аби знищити твір мистецтва. Так вона і вчинила згодом. Стали відомі слова літньої жінки, методиста, коли Бєлова замахнулася на зліпок святая святих чоловічого організму: «Зоєчко, шкода, може, залишимо як наочне приладдя?» Люто зиркнувши на колегу, Зоя Казимирівна почала бити по гіпсу металевим прутом, узятим у кладовочці, – на нього прибиральниці намотували ганчірки, аби вимести павутиння з кутків доволі високої стелі. Фалос довго терпів знущання, скалки гіпсу летіли навсебіч, прут погнувся, і Бєлова упала в істериці на стіл, не шкодуючи важких ненормативних слів на адресу негідників, котрі наважилися на таке паскудство; обіцяла знайти зловмисників і покарати так, щоб у них ніколи не підвелася більше рука на злочин і взагалі щоб ніщо ніколи не піднімалося.

Погрози погрозами, а розголос? Це ж неодмінно знатиме ректорат, партком, рознесеться по київських вузах – постараються охочі. І Зоя Казимирівна, перемігши змія, розтрощивши його єдину голову, хлипаючи носом, збирала шматки гіпсу і просила колежанок не виносити сміття з хати.

Ясна річ, власне, приватне слідство Бєлова затіяла, але знайти зачіпку не змогла: хлопці нікому про свій план навіть не натякали, отож згага помсти ще довго отруювала її життя. Вона наблизилася у своїх пошуках майже впритул, готова була заприсягтися, що паскудство – справа рук Бадиляка і Джмеля, але вдіяти нічого не вдалося: штатні нишпорки відмовилися від лжесвідчень, побоюючись за своє фізичне здоров'я.

Світлана гідно оцінила акт страшної помсти, але й на сантиметр ближче не підпустила до себе Миколу, котрому не пощастило: закохався. Вони й далі утрьох пропадали в музеях, їли морозиво, читали вірші, але колишня рівновага і легкість у стосунках лишилися, що не кажи, в минулому. Бадиляк прямо сказав Михайлові: їхнє тріо – анахронізм, тепер буде дует, він і Світлана. «Ти що, Бадиляк, сказився? Охолонь. Світлані, здається, байдуже. Хочеш переконатися, – будь ласка, ще не вистачало дівку ділити».

Тим часом Світлана закінчила технікум і почала працювати хірургічною сестрою у районній лікарні на лівому березі: маючи стаж практичної роботи, легше було вступати до медіну. Разом з подружкою, такою ж медичною сестрою, вона наймала кімнатку неподалік лікарні: удвох дешевше. Тепер часу для побачень у Світлани майже не було, і Микола нарешті наважився на головні, як він вважав, слова. Батьки Миколині були знайомі з Світланою, симпатизували дівчині і нічого не мали проти такої невістки, аби ж тільки синок почекав трохи, одержав диплом, влаштувався на роботу. Ато якось незручно: дружина заробляє, а чоловік у студентах ошивається. Нормальні, здорові, природні настороги не подіяли, і Микола запропонував Світлані вийти за нього і то негайно.

Правду кажуть, що в потихонях чорт сидить. Хто б міг подумати, що малинське домашнє створіння, лагідне кошеня, втіха для душі, наївна дівчина з широко розкритими очима, котра з допомогою спудеїв-ідеалістів долучалася до світової культури, виявляючи щире захоплення малярством, театром, цнотлива натурниця, котра рішуче припиняла будь-які спроби чоловічої статі навіть думати про неї в певному напрямку поза межами подіуму, легкий на приязне слово і нестримні дитинні сміхи метелик, що його пожалів би займати сачком навіть фанатик-ентомолог, дурною, блаженною усмішкою проводжаючи примхливий політ, – що Світлана-світлячок насправді вже досвідчена й розсудлива молода жінка, практична й позбавлена комплексів.

Вона вислухала Миколине освідчення, мило всміхнулася, поцілувала хлопця у щоку. Від неї війнуло ароматом незнайомих Миколі парфумів, запахом прекрасним і тривожним.

– Ти це серйозно, Микольцю?

– Серйозніше не буває.

– Отак одразу – заміж?

– Чого ж одразу?

– Аз Михайлом як? Він не заперечує?

– До чого тут Михайло?

– Не знаю, так добре було втрьох.

– Смієшся? За двох заміж не виходять.

– Ох цей ваш патріархат!

Світлана засміялася, як бронзовий дзвіночок на останньому колінці спінінга. Микола на мить відчув себе необачним щупачком, що вчепився на срібну блешню, – так він потім оповів про цю розмову і свій стан Михайлові.

– Невже, Микольцю, нам погано отак, як нині?

– Про що ти?

– Скільки тобі зараз, Колю?

– Ти ж знаєш.

– Забула. Кажи.

– Двадцять три.

– І ти на п'ятому курсі, і в тебе заробітку, як у пташки в небі.

– Яке це має значення?

– Яке – не знаю, але має. Сім'я, діти, нестатки – все тобі заважатиме, а ти ж художник, нащо тобі проза? Я її добряче наїлася вдома, знаю, що почім.

– Не те кажеш, Світлячок.

– Може, й не те. Я до тебе, Микольцю, й до Мишка теж ставлюся, як до рідних братів. Не ревнуй, до тебе трохи по-іншому. Могла б і вийти за пана Бадиляка, майбутнього видатного художника сцени, але…

– Які «але»? Не любиш – кажи прямо, не крути.

– Любиш, не любиш. Може, й люблю, хтозна.

– Якусь ти гру затіяла. Кажи прямо, не крути.

– Прямо?

Світлана замовкла, витягла з сумочки льодяники в пластиковому пакетику, запропонувала Миколі:

– Давай десь сядемо, бо ти, чого доброго, ще зомлієш.

Вони пішли з гомінкого осіннього Хрещатика, піднялися Шевченковим бульваром до Ботанічною саду, знайшли лаву, вільну від пенсіонерів і закоханих парочок.

Отам Микола вислухав історію, котра видалася йому неймовірною, неможливою, вигаданою якимсь збоченцем, і те, що озвучила її Світлана, яка сама була головною діючою особою ницої вистави, здавалося жорстоким розіграшем, невідомо для чого потрібним дівчині.

Ще на першій практиці, коли молоденькі медички зустрілися впритул із запахом крові, гною, з хрускотом кісток та іншими подробицями, що мали супроводжувати їхню професію чи не щодня упродовж життя, кілька її однокурсниць покинули навчання, не витримавши випробу. Світлана ж дала собі слово, що переможе страх і нудоту, як здолала поріг цнотливості, вперше позуючи студентам роздягненою. У клініці, де вони проходили практику, працювали в основному молоді хірурги, корифеї з'являлися біля операційного столу тільки тоді, коли на ньому лежав особливий пацієнт або сама операція могла щось додати до авторитету віртуоза скальпеля, чарівника-рятівника. Корифеям асистували досвідчені сестри, практиканткам інколи дозволялося бути присутніми на таких операціях, і Світлана стежила за кожним рухом професіоналок, які виконували команди оператора миттєво і безпомилково, хай би ті команди були лише сигналом руки чи поворотом голови. Інколи старші сестри просили студенток почергувати за них уночі, коли клініка не була ургентною: мали якісь свої особливі справи.