Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Ти діда свого згадуєш, Онисима Христофоровича?

– Хіба ти його пам'ятаєш? – здивувалася Тетяна.

– Завжди добрим словом. Аби не він, Таню, навряд чи я у художники подався.

– Ну, а ми з мамою чи й вижили б – хтозна. Аби не він. І твій батько. Ти ж знаєш…

Михайло поглянув на Тетяну. Обличчя її посуворішало і стало мало не чужим. Ясна річ – згадала батька і ті нещастя, що їх він залишив сім'ї, рятуючи свою дорогоцінну шкуру.

– Ти де працюєш? – спитав Михайло, аби перемінити тему, що, як видно, і досі була Тетяні надто болюча.

– Читала в університеті, а тепер – у комерційному вузі, пристойному. І там немає вікового цензу. Бо ректор університетський затявся: чи ти професор, чи доцент, доктор наук чи кандидат, а як підійшов пенсійний вік – звільняй місце молодшим.

– А йому самому скільки?

– Отож-бо.

– Такого, по-моєму, ніде не заведено. Навпаки. Чи я помиляюся?

– Ні, Михайле, в сусідів наших європейських такого немає.

– Що ти викладаєш?

– Філологію. Здивований?

– Якби теоретичну фізику – то я з лавки впав би. Хоча й філологія – не мед. Якщо українська.

– Чого ж? – сказала Тетяна. – Я всерйоз узялася. Без огляду на кон'юнктуру. Скільки твої колеги понамалювали Леніна з колодою, Сталіна на трибуні, Хрущова на кукурудзяному лану, Брежнєва на «Малій Землі»?

Тепер усміхнувся Михайло.

– Я – не малював. А от гасла писав. «Народ і партія єдині». Панно малював по клітинах – «Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці». Гроші заробляв. Молодий був. Ати знаєш, коли я звідси вибрався і ще Європою тинявся, наш соціалістичний реалізм у моду входив. Купували бюстики Леніна, спортсменок з веслом, плакати з радісними пиками щасливих металургів, шахтарів і колгоспників. Живопис, ідеологічно наснажений, добрих грошей коштував. Митниця не заважала. По-моєму, рідна комуністична думала, що несе в розтлінну Європу світло своїх ідей. А Європа реготала до веселого проносу.

– Як-як? – Тетяна мало не розреготалася.

– Вибач, не час і не місце…

Поминальники на куренівському кутку, як загалом будь-де в Україні, не збиралися розходитися, як годилося б за звичаєм, бо коли ще буде нагода отак зібратися разом, посидіти за столом та ще й при чарці?

Уже добряче смеркло, і Галина Яківна ввімкнула світло над столами, навколо лампочок закружляла настирлива комашня; жінки почали виводити з-за столу надміру підпилих чоловіків, бо дехто з них намагався заспівати, забувши, з якої нагоди прийшов у цей двір.

На всю цю слов'янську демократичну учту дивився з фотографії, обперезаної у кутку жалобною стрічкою, Єфрем Іванович Джміль, на фото зрідка поглядав його син Михайло Єфремович, прощаючись з тими, хто підходив, аби сказати якесь своє утішне слово або потиснути руку. До Галини Яківни теж підходили не знайомі Михайлові, а часом і Євдокії Пилипівні жінки, про щось перемовлялися і йшли, часом кивнувши головою до Михайла, а коли й так, не прощаючись.

– Тобі, Михайле, з Галиною Яківною доведеться говорити. Не здумай її тут лишати. Даси палець – руку відкусить.

– Мамо, не треба, – Тетяна взяла зі столу яблуко, хотіла надкусити, а потім поклала на місце. – Михайло сам розбереться, що й до чого.

– Авжеж, вона тобі голову поморочить, – невдоволено буркнула Євдокія Пилипівна і пішла на дальній куток стола.

Підійшли Василь і Степан, довгенько тисли руку Михайлові, плескали по плечах.

– Що треба – ти кажи. Ну, по господарству. Може, дах, чи огорожа, чи ворота. Це ж ми паркан ставили, коли Єфрем Іванович ще живий був.

– Добра робота, хлопці, – похвалив Михайло. – Роздивлюся тут, ще зустрінемось.

– Ти як, назовсім чи знову за бугор? – Степан ніколи не був дипломатом.

– Побачимо, – усміхнувся Михайло. – Тепер Україна наша.

– Ще не вмерла, – саркастично мовив Василь. – Як свої ж не додушать, то виживе.

– Чого це ти?

Михайло згадав давню манеру Василя усе піддавати критиці. Полетіли космонавти – небо дірявлять, толку з того людям жодного. Хрущов комунізм пообіцяв – другого пришестя тисячі років ждуть, а чи дочекаються? Комуністична партія – розум, честь і совість епохи, а ми, безпартійні, виходить, безсовісні й дурні?

– А того, що в отій колоді нагорі всі карти краплені. Перевертні – що один президент, що другий. їхні вишиванки на червоній підкладці. Зброю – здали, Севастополь – віддали. І шиї на північ як повернуло свого часу, так і досі ходять «налєво рав-няйсь!».

Михайло бачив, як усміхається самими очима Тетяна.

– Ви, хлопці, Михайла з пантелику не збивайте. Він додому приїхав, а не на сесію парламенту. Ще встигнете погомоніти.

– Твоя правда, Тетяночко, красунечко наша. – Степан торкнув Василя: – Ходімо, політикане, ми тебе у Верховну Раду висунемо, будеш там патякати. Бувай, Михайле, не сумуй, усі там будемо. Тримайся.

Вони пішли. Михайло дивився услід колишнім своїм друзям.

– Летить час…

– Тільки зараз помітив? Цікаве спостереження. І оригінальне.

– Стареча схильність до банальних слів.

– Чого ж банальних – так воно і є. Теж мені патріарх.

– Ходімо посидимо на батьковій лаві. Чи ти вже додому збираєшся?

– Посидимо. Про себе розкажеш?

Батько любив цю лаву в глибині двору за кущами бузку. Дивна річ – чомусь Михайло згадав про це: батька ніколи не діймали ні мошка, ні комарі. Сядеш біля нього на хвильку – і мерщій тікати, бо попечуть і шию, і руки, і ноги, а він сміється: «Не люблять вони шкіряного духу, а ви солодкі (то Михась і мати), їм до вподоби».

Над головами дзуміли комарі, і Михайло видобув з кишені пачку німецьких сигарет – ще там лишалося кілька.

– Ти не проти?

– Ні, звикла. Всі мої чоловіки були курці.

– Чоловіки? Багато?

– Троє, Михайле, троє було. Єфрем Іванович казав, що й ти там самотою не витримав.

– Так.

– І діти є?

– Син.

– Бачиш, син. Справжній Джміль. Самі сини.

– Ти краще про себе, Таню. Я ж нічого не знаю. Не забула, як квіти на поріг щоранку клав?

– Малий ти був до дівки дорослої залицятися, – засміялася Тетяна. – Звичайно, пам'ятаю.

– Ти як була красуня, так і досі не зів'яла. У мене жінка вродлива, і молодша значно, а посади вас поряд – ніхто не вгадає, котра старша.

– Михайле, кинь ти, їй-богу, примітивні компліменти. Сама знаю – стара баба за фасадом.

– Фасад – на тисячу доларів.

– І ти нівроку, як на те. Чесно кажучи, думала, що тебе оті мандри перемелють і зістарять завчасу, а ти у батька вдався – він у дев'яносто ще дрова рубав.

На темне глибоке небо викотився повний місяць, зірки при ньому поблідли, та й міські вогні не давали їм сяяти на повну силу, як це завжди буває у серпні. Біля столу ще поралися жінки – було що прибирати; тепер, коли поминальники розійшлися, ритуал відправлено, вони не стишували голосів, проте Михайло й Тетяна до їхніх перемов не дослухалися.

Тетяні батько мало не перекреслив усе життя. їй було років шість, коли Григорій Онисимович, партійний діяч міського калібру, раптом яку воду впав. Приходили якісь люди, довго розпитували про щось матір, кілька разів забирали її з собою, і дід, шанований усіма директор заводу, не спав ночами разом із своєю дружиною, бабою Марією, бо тоді і над ним, двічі орденоносцем, зібралися лихі хмари.

Врешті хмари вродили важким, свинцевим дощем. Діда було заарештовано за промислове шкідництво і співчуття якійсь опозиції; баба Марія, яка ніколи не приховувала, що була ріднею Терещенкам, також зацікавила енкаведистів – її було ув'язнено. Коли не стало ні чоловіка, ні батьків, квартиру, велике затишне помешкання у дореволюційному будинку на Пушкінській, було реквізовано, і Євдокія Пилипівна Шерех з малою Тетянкою опинилися просто неба. Ніхто з тих людей, що товклися біля її батька на роботі, аби той звернув на них увагу, ті люди, які знаходили будь-який привід, аби напроситися в гості і аж захлиналися, висловлюючи йому і партії свою відданість, не схотіли прихистити жінку з дитиною, боячись за власну шкуру. На кілька тижнів поселилися вони в кімнатці їхньої веселої хатньої робітниці, яка нічого в житті не боялася, але жити за ширмою у кутку, слухати нічне чоловіче сопіння і переспів пружин металевого ліжка під спиною жінки, котра виконувала шлюбний обов'язок не без задоволення, було справжньою катівнею для матері, і невдовзі вона з Тетянкою пішла через усе місто на Куренівку до свекра, якого бачила по суті лише раз, на весіллі, – Григорій, чоловік, чомусь не запрошував Онисима Христофоровича в гості і сам нечасто його навідував. Євдокія Пилипівна вела малу доню Хрещатиком, з Думської площі вони піднялися вгору, ішли довго, мала втомилася, пхинькала. Мати взяла її на руки, посиділа на лаві у дворі художнього інституту, а потім подалася Вознесенським узвозом на Поділ.

Той дивний маршрут мати не раз пригадувала – через те Тетяна так докладно оповідала про нього. Коли невідь-куди і чому шик Григорій, разом з ним пощезли всі документи, всі чоловікові папери. Лейтенант НКВС, який керував обшуком, не міг повірити, що в квартирі нічого не лишилося, окрім білизни і одягу Григорія Шудри. Годинами він допитувався в Євдокії Пилипівни, з ким чоловік дружив, хто до нього приходив додому у справах або просто так, у гості, чи не мав коханки. Останнє запитання настільки обурило Євдокію Пилипівну, що вона, не звикла до брутальності з чийогось боку і сама не здатна на замашне слівце – не так була вихована, спалахнула і сказала лейтенантові: «Роги звичайно ростуть у чоловіків, запам'ятайте», Відкіля їй було знати, що стріла влучила в «яблучко»: енкаведист на днях застукав молоду дружину з колегою. Про його прикрощі ця жінка знати не могла, однак він спаленів і почав кричати, що виведе на чисту воду всіх ворогів радянської влади, в тому числі й їхніх посібників, хоч як би вони маскувалися і де б переховувалися. Він раптово закінчив обшук, Євдокія Пилипівна довго прибирала у квартирі після нашестя і випадково знайшла у кишеньці для годинника в чоловікових штанях не помічений нишпорками маленький записник, де серед номерів телефонів, якихось ініціалів, з тими номерами пов'язаних, була уренівська адреса батька Григорія. Записник Євдокія Пилипівна спалила у каміні – на всяк випадок, а куренівську адресу запам'ятала.

Дісталися вони туди далеко по обіді. Онисим Христофорович був на роботі, і Оксана Климівна, вочевидь, і досі ображена ним, що ані син, ані невістка не родичалися, як заведено у людей, влаштувала Євдокії Пилипівні справжній допит, хоча не могла не знати, не відчувати, що перед нею онука і невістка.

Врешті вона заплакала, припинивши свою дурну гру, всадовила сонну Тетянку обідати, вклала Євдокію відпочивати і довго ще схлипувала, жаліючи зниклого безвісти сина і його упосліджену родину.

Надвечір прийшов старший Шудра. Таня тоді вперше побачила свого діда: субтильного, на відміну від огрядної бабусі, з вусами і борідкою, у смугастому короткому піджаку, краваткою, зав'язаною товстим вузлом під комірцем сорочки, кінчики якого було прищебнуто ґудзиками.

– Пам'ятаєш такі речі?

– Досі. Як сьогодні.

– Я гадав, у мене добра пам'ять. Але щоб така…

– Заговорила я тебе.

– Таню! Облиш…

Вони, ці нові Шудри, відтоді залишилися на куренівському кутку, і Михайло, ще малий, запам'ятав дівча, що з'явилося на їхній вуличці.

Онисиму Христофоровичу теж довелося мати справу з міліцією й енкаведистами, котрі розшукували сина, ще недавно шанованого партійця, а тепер – невідомо кого. Люди у формі і в цивільному були впевнені, що батько достеменно знає, куди подівся син, не вірили йому, тягали на допити. Онисим Христофорович намагався з'ясувати, у чому звинувачують Григорія, але нічого певного не почув. Він сам нічого не розумів і якось висловив наївну думку, що його син виконує якусь таємну місію, про неї ніхто – ні він, ні нижчі підрозділи влади – не мусять знати. Слова ті було потрактовано в H KBC як спроба перешкоджати слідству, Онисима Шудру мало не посадили. Врятувало дідуся те, що його знало керівництво: фотограф Шудра не раз робив групові знімки вищих чинів з усяких урочистих нагод, багатьом збільшував портрети – для казенних потреб і для хатнього вжитку, всі матеріали – пластини, негативи – здавав під розписку. А ще – так потім думав і говорив у сім'ї Онисим Христофорович – його відпустили, аби батьки, невістка й онучка слугували приманкою на той випадок, якщо Григорій раптом об'явиться. Коли живий. Цього, звичайно, він не казав, але був готовий до найгіршого.

Михайло знав історію колишнього знайомого і приятеля Джмелів – коли був цілком дорослим, тато оповів, звичайно, без подробиць, одіссею сусіда. Тоді вона, ота історія, видалася Михайлові мало не фантастичною. Малий Михайло пам'ятав, що при німцях до батька приїздив якийсь чоловік, що той самий чоловік подовгу бував у будинку навпроти, але що цей незнайомець – Тетянин батько, Мишко не міг знати. Не через те, що йому ніхто не казав – ні батьки, ні Тетянка, котра на тоді стала своєю на кутку, – просто у вісім-дев'ять років хлопці не цікавляться справами дорослих, живуть у світі, сповненому своїх таємниць, пригод, відкриттів.

Навіть нашестя чужинців сприймалося як велика й небезпечна, та все ж таки гра, що неодмінно закінчиться на користь винахідливого і сміливого товариства малих розвідників світу, згуртованих майже однаковим віком, спільним куренівським кутком, знайомим до найменшого камінця вуличної бруківки, найпотаємнішої печери в горбі, і спільним почуттям неприязні і майже рефлекторної, тваринної ворожості до людей у чужинській формі, з гавкучою мовою і не пояснимою для дітлашні безжальною зверхністю щодо захопленої ними землі, повітря, людності.

Григорій Онисимович Шудра об'явився у Києві наприкінці сорок першого року, коли окупаційна влада надійно контролювала місто. Перш ніж шукати сім'ю, він, жертва репресій з боку радянської влади – так він тепер іменувався, запропонував свої особливі послуги новому порядку, суть яких зводилася до розшуку колишніх однопартійців, якщо такі лишалися у місті. З німецькою акуратністю було перевірено його особу. В архівних паперах НК.ВС, що потрапили до окупаційних властей, значилося ім'я Шудри Григорія Онисимовича, заведено було на нього справу як на троцькіста та українського буржуазного націоналіста одночасно. Був серед іншого чийсь донос: мовляв, у молодості Шудра співчував Центральній Раді. Цього німцям виявилося достатньо, аби колишній партійний апаратчик посів місце в управі. Його забезпечили реквізованим одягом, дали окрему кімнату в комуналці на Великій Житомирській, талони на харчування і гроші.

Тетяна пам'ятала, як серед зими у їхній двір, завалений снігом, зайшов незнайомий чоловік. Вона саме сиділа біля віконця, виглядала подружку – та мала принести циганську голку для матері, аби залатала порвані краєм галош унизу доччині бурки.

Чоловік ішов вузькою, пробитою дерев'яною лопатою в снігу стежкою впевнено. «Хтось іде!» – крикнула Тетянка матері, і та пішла до зачинених на гачок дверей, відчуваючи холодок страху між лопатками, звичний останнім часом стан.

Євдокія Пилипівна впізнала прибульця тієї ж миті, як прочинила двері у холодні сінця. За чотири з гаком роки, відколи загадково і зловісно для сім'ї зник Григорій, вона передумала всяке і зрештою постановила собі не чекати на нього. Ні, не в тому сенсі, як деякі жінки, пускаючись берега, перекреслюють минуле подружнє життя, покладаючи вину на зниклого (отже, зрадливого) чоловіка. Вона вирішила, що Григорій загинув, переконала себе в тому, адже бачила і чула, що коїлось тоді; але десь на денці душі не вмирала надія на загалом неможливе, та все ж таємно очікуване попри все диво.

У неї не було сили не тільки обійняти чоловіка, а й мовити слівце до нього. Відчинила двері і заклякла, аж потім коліна їй підігнулись. Григорій встиг підхопити дружину. Тетяна зрозуміла, що додому повернувся батько. Вона опустила руки по боках теплої спіднички, перешитої для неї матір'ю з власного гардероба, і дивилася, як прийшлий (батько! батько!) кладе маму на тапчан, розщібає кохтину під її горлом.

– Таню, води! – хрипко сказав чоловік, і Тетяна впевнилася: так, це її, її тато.

На шум вийшла з глибини дому Оксана Климівна, кинулася до сина, не вірячи своїм очам.

Вечеряли того дня пізно. З такої нагоди Онисим Христофорович видобув з потаємного схову пляшку казенки, ще радянських часів. Весь куток німці обшукали, але особливого грабунку не було – полювали на зброю, хоча курей поменшало, та й салом, як знаходили засолене в кадубах, не гребували.

Ще трохи лишалося часу, тож вечеряли при світлі лампи. Тетяна запам'ятала великі, розмиті тіні на стіні, вона сиділа спиною до запнутих легкими літніми ковдрами вікон, а батьки навпроти, і тіні були їхні. Невдовзі її відправили спати, але вона опиралася, і кінець кінцем її поклали тут, у їдальні, на дивані, під стінкою, вкрили важкою ватяною ковдрою, купленою Онисимом Христофоровичем ще в часи непівські. Заснути Тетянка не могла, ловила кожне слово, мовлене при тій таємній вечері.

Про те, що його особою почав цікавитись НКВС, Григорію натякнув один із оперативників, свого часу врятований Шудрою від партійної чистки. Що означала подібного роду цікавість, Григорію не треба було пояснювати. Хоча він добре знав усе місцеве керівництво всесильної установи, звертатися до них не мало сенсу: у кращому випадку заспокоять, аби потім прискорити процес полювання, щоб звірина, бува, не зникла з території, позначеної червоними клаптями прапорців.

Отоді і виник у нього план втечі з міста, що могла врятувати, як здавалося Григорію, не тільки його самого, а й сім'ю. Вирішували дні, а може, години. Потрібні були документи. Відкинувши різні варіанти, він зупинився на найпростішому, як йому здавалося. Виписуючи партійні квитки, канцелярія інколи робила помилки. Щоб не псувати дорогоцінні номерні книжечки, писарі користувалися спеціальною рідиною, що геть виводила текст, не пошкоджувала папір і не залишала слідів. Дістати ту рідину великої проблеми для нього не становило; як це робиться, він бачив на власні очі, тож пізно увечері у службовому кабінеті, як середньовічний алхімік, став чаклувати над паспортом.

Через два дні на Донбасі, охопленому трудовим ентузіазмом, серед десятків тисяч приїжджих, котрі бажали зробити свій внесок в індустріальний поступ країни і при цьому заробити грошей, об'явився Григорій Онисимович Мудраш, різнороб з Коростеня, котрому запраглося грошенят на купівлю мотоцикла. Прізвище придумалося само собою, «Ш» на «М» перемінити легко, додати ще якусь літеру не становило труднощів. Рік народження на всяк випадок також змінив. Найбільше мороки було з місцем народження, але і з цим завданням він упорався.

Подаватися на велику шахту – Григорій добре розумів, відділи кадрів там не пальцем роблені – було небезпечно. Він мандрував Донбасом, перебрався на Луганщину, знову повернувся, очікуючи, аби хоч трохи поменшала хвиля народного гніву проти шкідництва на шахтах і у важкій промисловості, а відповідно, і знизився градус пильності органів безпеки. Гроші потроху танули. Врешті-решт Григорій подався на соляні копальні. Заробіток там був менший, зате й ризик – так само.

Як наші відступали, Григорій переховався від мобілізації – симулював черевний тиф, лежачи в сарайчику за хатою, де наймав куток (він сказав домашнім, що в діда; насправді ж – в удови загиблого шахтаря, котра давала йому місце біля себе в ліжку, була не проти випити чарку за будь-якої нагоди і співала сороміцьких пісень).

Коли німецькі війська окупували Донбас і сформувалася така-сяка місцева влада, Григорій пішов по дозвіл навідати рідних у Коростені. Перепустку дали йому не відразу, але зрештою відпустили – з умовою повернутися у місячний термін.

«То ти що, знову поїдеш на Донбас?» – спитала Оксана Климівна. Григорій усміхнувся: «Мамо, я тепер тут на службі, все гаразд». – «На якій службі?» – Онисим Христофоросич поставив повну чарку на стіл. «В міській управі. Ви у повній безпеці. Дали кімнату. Як хочеш, Дусю, можете завтра переїхати з Танею. Скоро матимемо і квартиру. А кімната велика, місця повно». – «Надовго?» – спитала Євдокія Пилипівна. «Що – надовго?» – «Кімната, квартира, управа – надовго?» – «А, ти про це. Гадаю, що так. Не будемо зараз, знаєш… Я такий щасливий, що бачу вас усіх…»

Батькові він запропонував роботу: дозвіл на відкриття власного фотоательє, приміщення у центрі. Але Онисим Христофорович відмовився. «Знаєш, сину, я знімав Центральну Раду. Де вона? Знімав твою червону гвардію – здиміла. Почну знімати «новий порядок» – Бог його знає, що з того вийде».

Від будинку почувся голос Євдокії Пилипівни, вона гукала дочку, яка затрималася на поминках.

– Ми тут, мамо, гомонимо. Ходи до нас.

– Пізно. Додому не хочеш?

– Мене Михайло проведе, – заспокоїла Тетяна. – Ще трохи посидимо. А ти відпочивай.

– Ну, то я пішла.

Круглий, повний місяць стояв просто над їхніми головами. В його молочному світлі подвір'я здавалося присипаним тонким шаром борошна.

– Багато говорю, – сказала Тетяна. – Ніколи не думала, що про це згадаю.

– Хоча ти мене шмаркачем тоді дражнила, однак і я пам'ятаю, яку війну твій батько до нас заходив. Довго вони говорили.

– Я знаю, про що. Єфрем Іванович залив йому сало за шкуру: і німцям служиш, і в газетках лайно друкуєш, як житимеш з усім оцим? Батько жалівся, що Єфрем його не празнує. Добрий батечко в мене, що й казати…

– Він живий?

– Живий, Михайле.

– Це ж йому, як моєму – за дев'яносто? Де він?

– Десь у Канаді. Пише, яким героєм був, як боровся з совєцькою владою. Прислав нам книжку своїх віршиків – років із сім тому. Графоман старий. Через нього і матері життя не було, і мені. Знаєш, Михайле, мені так здається, що людей все-таки не з одного матеріалу роблять. Твій тато – з граніту, з каменя. А мій – з пемзи легкої, пористої. Після війни взялися з'ясовувати, хто такий Шульженко, котрий у газетках прославляв новий порядок, що відродить Україну. Його самого не знайшли, де там – у Львів на початку втік з німецькою перепусткою, коли тут смаженим запахло, а далі – галасвіта. А нам – дісталося. Мало не посібники зрадника, ворога народу, запроданця і так далі – весь гарнір. Матір мало не посадили, а мене батькові подвиги дістали спочатку в школі, а далі – в університеті. Знаєш, скільки разів я подавала документи? Тільки з третьої спроби прийняли, і то завдяки чоловікові.

– Як це? У тебе закохався професор?

– Бери вище. Гебіст, до університету приставлений. Я цього, звичайно, не знала. Лестило, що не шмендрик – а їх коло мене завжди рій кружляв, – мужчина, певний себе, вродливий, не слину пускав, шукаючи способу, як дівку звабити, а покликав заміж. Що не кажи, а то був вчинок. Усе ж знав про сім'ю, про мене і на прізвище не зважив.

– До чого тут прізвище?

Тетяна засміялася – стиха, аби не полохати світлу поминальну ніч.

– Я ж не просто так у філологію подалася. Дід до словників привчив. Ще школяркою слова з Грінченка виписувала і запам'ятовувала. Там і знайшла наше прізвище. Знаєш, що воно означає?

– Ну, щось таке шорстке, жорстке, може, кору дерева?

– Аби ж то. Наложниця, жінка незаконна.

– Мабуть, у заміжжі прізвище поміняла?

– Знаєш, ні. Чоловік наполягав, а я – хоч стріляй. Коли дізналася, що в нього за професія, здивувалася, мало не героєм вважала. Ну а як же: проти течії пішов, дівку з підмоченою біографією порятував. Потім, звичайно, те заміжжя боком виходило: у групі на мене дивилися скоса, в аспірантурі теж. Мабуть, вважали, що і в мене погони на сідницях…

– Ти як була на язик гостра, так і лишилася.

– Може, я несправедлива і невдячна, він же для мене все, що міг, зробив, але… Бачити, як викладачі – ніби пристойні люди, професори, декани, парторг університетський – мало не колінкують перед офіцером таємної служби, ще й до тебе всміхаються улесливо… Виходило, не я аспірантуру з готовою дисертацією закінчила, не я кандидатську захищала, а його гебістські зірочки. А коли в нас тут чергове полювання на відьом почалося і він мусив на пристойних людей заводити справи, я не витримала. Просила його звільнитися з органів, наївнячка… «Безпека держави, підвалини устрою, аби не ми, все б пішло шкереберть», – наслухалася… Пропадав десь, бувало, й на тиждень, – справи. Які? Таємниця. Докторську я захищала в інституті мовознавства, керівником був пристойний чоловік, скептик щодо офіційної тези про двомовність. Раптом мені благовірний каже: «Зміни керівника, він за німців викладав, у нас його каяття і запевнення, а, бач, розперізується…» Не повірила, спитала напряму в Івана Васильовича, чи правда. Він подивився сумно. «Ви були в окупації дитиною, а я мав сім'ю, дітей. Безпартійний – то й не вивезли в евакуацію, а куди мені з малими? Викладав. І актори грали в театрі, і співаки виступали в опері, і робітники працювали. Не ми ту війну затіяли. Не німецьку ж я викладав – українську. Якщо у вас проблеми – я ж розумію, перейдіть до когось іншого, домовлюся…»

– І ти погодилася?

– Ні, не могла. Відклали захист до ліпших часів. А з чоловіком розлучилася. Будеш сміятися: поки я свою штольню у науці видовбувала, мій коханку завів, справжню шудру. Почали вдома гроші зникати. Я на тоді добре заробляла, друкувалася, лекції у «Знанні» читала. Кожна жінка вміє свої гроші рахувати. Раз дивлюся – півсотні нема. Другий – сотня кудись подівалася. Питаю, чи не брав, – обурюється. Кінець кінцем на гарячому застукала. Отоді й розлучилися. Смішно, але він просив кар'єри не псувати, взяти все на себе: мовляв, дітей немає. Плюнула, погодилася. Хоча тоді, даруй, Михайле, я від абортів стомилася. Варто штаньми переді мною потрусити – і готово. На знак вдячності чоловік мені квартиру залишив, сам подався до коханки.

Тетяна замовкла. Над головами дзуміли комарі, товкли ступу.

– Знаєш, шкодую дуже за одним: дітей не надбала. З другим чоловіком сподівалася, але пив він дуже, боялася, щоб дитина ущербна не була.

– Усі п'ють, Тетяно.

– Та, мабуть, не так. Актор він був, і не з другого десятка; герой-коханець і на зріст, і на вроду, і талантом не обділений. Тільки розуму Бог не дав. Допився до того, що вночі зі спальні туалет зробив, намочив у кутку шпалери, паркет. Лебедине озеро…

– Ну й гумор у тебе…

– Аби не почуття гумору – вбила б його. Мені в ноги падав, каявся, молив, обіцяв, але щось всередині спрацювало, як стоп-кран у поїзді. Дивлюсь на його благородне обличчя, а бачу, як з-під нього тече. Мати його приходила, благала, але не змогла я. Це мені тоді вже за сорок було. Думала – все, ігри скінчились, сезон закрито, далі – тільки наука.

– Не так сталося, як гадалося?

– Отож. Утретє заміж вийшла. Добрий був чоловік. Старший за мене, лисий, як коліно, а обличчя живе й очі гарні. Математик, член-кор, розлучений. Він мені – уяви – дитинку зробив. На жаль, мертвим хлопчик народився. Мабуть, старая була вже для такого. Дуже він переживав, чи не більше, ніж я. Жили ми добре, по-людському, та недовго. Рак. Нічого не могла медицина. Та й нині не може… – Таня глянула на темне небо. – Ну от, прийшла північ, і Шахразада припинила дозволену мову… Забалакала тебе, вибач, не знаю, чому тебе навантажила.

– Бо, мабуть, своїм досі вважаєш.

– Може, й ти колись про себе розповіси. Ти ж не скоро поїдеш?

Десь нагорі, де кінчалася їхня вуличка, на белебні чи в чиємусь дворі загавкали й затихли собаки. Михайло довів Тетяну до хвіртки.

– Знаєш, Михайле, мені страшно стає, коли подумаю, що все – кінечне. Почуття, мрії, плани, нарешті, життя. Так шкода стає тих, хто пішов, а ще дужче – себе. З тобою такого не було?

– Я, Таню, фаталіст. Чи думати про свій останній день, чи не думати – все одно він колись настане. Ніхто не виняток, навіть біблійні старці, котрі жили і вісімсот, і дев'ятсот літ. Не переймайся. День такий. Ти тепер з мамою?

– Ні, навідую частенько, інколи й ночую. До себе забираю – не хоче. Звикла тут. Каже, що у центрі дихати нічим, робити їй нічого, а тут земля, квіти, дерева, город, кури, сусіди – ніколи розлежуватися та болячки колекціонувати.

– Має рацію. Старі дерева не пересаджують…