Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Удома знали, що син зустрічається з акторкою. Матері було однаково, хто за професією та жінка, яка забере в неї єдиного сина, – аби любила його і шанувалася. А от батько від початку вирішив, що це не діло – щовечора виставлятися перед людьми, одягати на себе різні личини. Синові він цього не казав, а мати знала, що батько зарані й заочно проти, і вмовляла його не казати зайвого, прийняти синів вибір: уже ж не хлопчик Михайло, знає, що робить, зважив свій вибір, тож нічого наперед виставляти дурну ворожду і разу не бачивши майбутньої невістки. Єфрем Іванович мовчав, ніби погоджувався, та не все було так просто.

Чи Лариса надто багато говорила, чи її плаття з глибоким вирізом здалося надто відвертим або ж непристойним, чи манера щохвилини притискатися до Михайла не сподобалася батькові, але з усього було видно, що приязних, а надто ласкавих слів молоді люди, зокрема кандидатка у невістки, чекають від нього даремно. Мати з усіх сил старалася, аби за столом було спокійно і мирно, але Ларисі вистачило кількох десятків хвилин, аби зрозуміти, що главі цієї сім'ї вона не сподобалась. Не з того тіста була зліплена, аби стерпіти зневагу, невідь-чим викликану, не заслужену нею. Вона кілька разів пропустила повз вуха не вельми тактовні розпитування Єфрема Івановича про свою сім'ю, а коли той наполіг на відповіді, відказала так, аби стало зрозуміло: збиткуватися а чи й просто кепкувати з себе вона не дозволить нікому, хай би він і був батьком нареченого. Михайло перевів розмову в інше річище, та погасити вогник взаємної антипатії, що проблимував, йому не вдалося аж до тієї пори, коли раптом Лариса, зрозумівши значно раніше від Михайла, що батькового благословення навряд чи слід чекати, попросила відвезти її додому, бо почувається зле.

Михайло приїхав додому надвечір. Сльози і плачі Лариси, що їм вона дала волю в машині, зробили своє діло. Він звернув мало уваги на те, що Лариса, роздратована і, як їй здалося, принижена, спробувала звинуватити в тому, що сталося, його, Михайла: мовляв, не захистив, не втрутився, мало не зрадив.

Удома він замість спокійно переконати батька, що Лариса не така, як видалося Єфрему Івановичу, несподівано для себе пішов у психічну атаку, як висловився здивований Джміль-старший: наговорив дурниць, ще й таких диких – самому потім не раз було соромно. Батько здебільшого мовчав, тільки дивився на сина важкими очима; а коли Михайло договорився до того, що піде геть з такої сім'ї, раптом стукнув кулаком по столу, аж чашки попідскакували. Михайло встиг помітити, що рука батька залилася темно-червоною плямою. «Хочеш іти – йди, не триматиму. Тільки ж під собою гілку рубаєш. Схаменешся – пізно буде. Ти нині сліпий, не бачиш, що дівчина твоя або долу очі пускає, або над голови. Шукає щось і досі. Може, знайде колись… Дізнаєшся потім».

Отак і пішов Михайло, надовго забувши дорогу на Куренівку. Точніше – поїхав, мати вмовила не кидати машину у дворі: «Тобі вона ой як треба, хоч тут батькові вступи…» Єдиний раз, коли чутка про потоп, що ринув униз з Сиреньких горбів, дійшла до нього, рвонув туди, дарма молив хлопців узяти його на броню «бетеера»; нарешті згадав, як можна дістатися до їхнього кутка згори, ярами й горбами кілька годин добирався до місця, відганяючи від себе всілякі жахи, хоча розум підказував: там, на кутку, – високо, не добіжить туди пульпа, та й не вистачить її, аби доповзла так далеко. Так воно й було: мирно стояв серед саду дім, бігали по дворищу кури, мати мила посуд біля криниці, і до самого низу стояли знайомі з дитинства хати, до яких не докотилася біда. Так хотілося зайти, побачити матір, але закусив губу і повернувся тим же партизанським шляхом, відмахавши за день добрих тридцять кілометрів, якщо не більше.

Весілля відгуляли не вельми пишне, та все ж не студентське – в ресторані, з купою запрошених – акторів і художників. За тамаду був Микола Бадиляк. Він потайки від Михайла повідомив Єфрема Івановича і Надію Петрівну про день і час весілля, але хоч і просила мати, батько був як скеля: хай живе своїм розумом, наше діло – сторона.

Місяць у кімнаті в комуналці, за ширмою, що вночі відділяла їхній з Ларисою диван від тещиного ліжка, Михайло так-сяк витримав, а потім знайшов житло неподалік майстерні: кімнату з окремим входом у приватному будинку, з «інфраструктурою», як жартував хазяїн, у дворі. Влітку проблем не було, а взимку повелося не з медом: Лариса застудилася, довелося покласти її в лікарню – запалення легенів.

Ще до весілля Михайло вступив до кооперативу, напозичавшися грошей, працював по-чорному, забувши про магію мистецтва: найнявся зробити копії полотен класиків для Клубу трамвайників, узяв купу замовлень у видавництвах і журналах, не вилазив з майстерні і за рік розплатився з боргами. Ще рік молодята чекали, коли закінчиться будівництво, бували там щотижня, ніби їхня присутність могла прискорити нескінченний, здавалося, процес.

У театрі Ларисі не дуже щастило: за два роки – дві невеличкі ролі. Вона переживала, що не може хоча б трохи допомогти Михайлові, завела знайомства на радіо, читала там казки для дітей, брали її у радіопостановки, але так само – другий план, суєта суєт і заробіток копійчаний. Характер Ларисин псувався, могла раптом зірватися, влаштувати примітивну істерику: то не так глянув на неї Михайло, то набридло місити грязюку, поки доберешся додому, то в театрі обіцяну їй роль віддали іншій. Потім вибачалася, підлещувалася, лаяла себе, обіцяла, що такого ніколи більше не буде, але до пори.

Якби не Михайлова безоглядна любов, невідомо, чи витримав би їхній шлюб випроби тих перших літ. Та любов – попри всі гримаси спартанського побуту – була йому сонцем уночі і відрадою вдень; він усе прощав Ларисі, не помічаючи, не звертаючи жодної уваги на те, що стало би для іншого мужчини причиною сумнівів і розчарувань. Смішно, але Михайло ловив себе на тому, що ця жінка, хоч якою була б інколи замороченою, байдужою вдома до своєї зовнішності, стомленою, навіть неохайною, завжди була в його очах оповита чарівним ореолом, що не зникав за будь-яких обставин.

Після близькості Лариса відразу засинала, як дитина, а Михайло ще довго дивився наймінливе уві сні обличчя, і серце його тануло від ніжності і печалі від того, що вона зараз десь там, уві сні, не з ним. Смішно, але й коли часом Лариса пукала серед ночі і несвідомо, стиха, сором'язливо ойкала при цьому, Михайло не відчував жодної відрази, ніби поряд з ним спала не доросла жінка, а трирічна безгрішна дитинка. Він знав кожну родимку на її тілі, деяким дав імена – особливі й настільки інтимні, що Лариса шарілася, коли він казав ті імена вголос. Одну любив найдужче – вона ховалася в улоговинці між стегном і животом, ближче до лона, і звалася Соромітниця…

До нової квартири в шерезі будинків, що прямували вгору звіринецьким узвишшям, мали переїхати навесні, а коли саме – Михайло тримав у таємнці. Маючи вже ключі, він потайки від Лариси завіз меблі, облаштував кухню, придбав усе начиння до неї; бригада веселух-будівельниць розвішала гардини і штори, у вітальні розлігся великий темно-брунатний килим, у спальні – синій із золотавими трояндами. Обидві кімнати дивилися вікнами на пагорб, зарослий жасмином, бузком, морелями і вишеньками. Саме почалося цвітіння, коли Михайло всадовив у машину Ларису, аби навідати їхнє майбутнє житло. Вони піднялися на третій поверх у ще густих запахах фарби і вапна, зупинилися перед дверима, оббитими дерматином, поцяткованим золотистими капелюшками меблевих цвяхів, що утворювали ромб. «Відчиняй, господине», – сказав Михайло, вклавши в долоню дружини ключі. Та подивилася на нього так, ніби він пропонує їй зробити щось заборонене. «Хіба можна?» – »Треба».

Переступивши поріг, Лариса завмерла, не вірячи очам, а потім, ніби папуаска, одержавши від свого повелителя разок намиста, скрикнула так радісно, так переможно-щасливо, що Михайло затулив їй рота долонею: «Стеля обвалиться, цить!»

Треба було б – стільки часу минуло – запросити на новосілля батьків. Михайло думав про це, мучився, але так і не покликав їх, бо коли натякнув про таку можливість Ларисі, побачив на її обличчі не ворожість, ні, а якийсь внутрішній спалах неприязні, причому визначити, стосувалося це Джмеля-старшого чи молодшого, було неможливо. Потім Михайло подумав, що батько сам не схоче ламати своє слово, і полишив цю затію. От якби в них знайшлася не квартира, а дитина – тут уже геть упав би тин відчуження, але Лариса не вагітніла. Чи не хотіла, чи просто так складалося – Михайло не дуже цим переймався до пори, бо працював як навіжений, і дружина намагалася будь-що вийти з тіні й нарешті перестати бути атрибутом чи навіть інвентарем театру, а впізнаваним іменем на сцені й афіші.

Але доля прихилялася в основному до Михайла. На двох виставках поспіль його роботи одержали найбільше прихильних відгуків критики, репродукції надрукували журнали, і нарешті кілька полотен було відібрано на всесоюзну виставку молодих.

Раніше, вислуховуючи Ларисині нарікання на закулісні театральні чвари, плітки, мікроскопічні й серйозніші інтриги, Михайло відбувався сміхом. «Ну, Ларо, у вас усе як у старих водевілях, в опереті. Чи варт на все це звертати увагу?»

Виявилося, що й у їхній розкутій, богемній, здавалося, далекій від паскудності атмосфері любісінько живуть бацили заздрості й підступу, і носіями є, як правило, нездари і кар'єристи. Саме звідти поповз отруйний туманець, зачепивши ім'я Михайла Джмеля і ще кількох неортодоксальних колег. На з'їзді художників, перебіг якого був ретельно зрежисований, роботи Михайла назвали у числі тих, що кидають виклик загальноприйнятому і єдино правильному методу, – і те пролунало в основній доповіді. Друзі радили не звертати уваги, працювати спокійно далі, та й сам Михайло вважав сказане непорозумінням: як же так – його роботи закуплені у фонд, журнали друкують, критика не ганить, Москва пройшла на «ура», а тут, удома, отака халепа. «Подякуй, друже, ти легко відбувся на перший раз, – казав завсідник виставок Георгій Подільський. – Посидь трохи в затінку. В мене про тебе статейка готова – велика, завваж. Я її не в нашому журналі надрукую – тоді й побачимо, випадковість це чи чиясь диверсія. Ти ні з ким горшків не побив? Керівництво не лаяв по молодецькому ділу – ну, за чаркою? Ні? Тоді – не розумію. От якби тобі український буржуазний, даруй, гомосексуалізм вчепили – тоді рятуйсь, хто може. А «незрілі формалістичні пошуки» – це так, дурня. Я спробую з'ясувати, що сталося…»

Перегодом, коли вже й сам Михайло забув про неприємності, Жора Подільський зайшов до майстерні, покрутився біля щойно початого «Батия», похитав головою, поцмокав язиком і, хоча напарника в студії не було, витягнув Михайла на свіже вересневе повітря. «Що сталося? – непокоївся Михайло. – Чого ти розвів конспірацію?» – «Так треба, – на повному серйозі відказав Подільський. – Я вже й стінам не довіряю. Знаєш, звідки ноги ростуть у тієї історії – я про доповідь? Ти одному гаду дорогу перейшов, а він мстивий, до того ж, кажуть, ще з студентства на гачку в діячів невидимого фронту». – «Щось я таких не знаю», – відказав Михайло, він і справді не розумів, що й до чого. «А я знаю. Скажи, у Москві до тебе підходили з пропозицією купити роботи? Не пригадуєш?» – «Було. І не раз. Якийсь іноземець, посольський, здається, навіть ціну називав». -»Ну, а ти?» – «Віджартувався. Сказав: мало, наш фонд хіба ж такі гроші платить». – «Все ясно. Сам на сам говорили?» – «Та повно кругом народу було. І свої, і москвичі». – «Ну от, своїм і дякуй. Пішла на тебе інформація, – мовляв, схильний до контактів із Заходом. Зрозумів?» – «Що за шпигунські пристрасті? Які контакти?» – «Якби справді були – ти б не зі мною розмовляв, а деінде. Так що, вважай, отой плювок з доповіді – справа котрогось із твоїх шанувальників. Так, дрібне паскудство. Живи на повну котушку. Ось тобі від мене індульгенція». У популярному московському журналі надрукували статтю мистецтвознавця Г. Подільського про творчість М. Джмеля – з розворотом репродукцій. Михайло забрав Жору додому, – Лариса ще не повернулася з театром із гастролей, – і вони просиділи запівніч при столі з коньяком, помідорами, сиром, шинкою, свіжим запашним хлібом і кавою, майстром її молоти і змішувати в чаклунських пропорціях був Михайло, ще й по-особливому варив у джезві.

З гастролей Лариса приїхала ніби окрилена: заміняла прем'єршу – і то з успіхом, начулася і аплодисментів, і компліментів. Та коли відкрився сезон – усе знову стало на свої місця. Весела, непогамовна, як дзига, Лариса – «живе срібло», як називав її Михайло, ставала апатичною, байдужою, могла годинами сидіти склавши руки, і неможливо було її розворушити. Ще навесні початий портрет лишався незакінченим – Лариса не могла (чи не хотіла) позувати, та й користі від того навряд чи можна було чекати: зовсім інше обличя, згасло внутрішнє світло, пішло у невідомість те невловиме, без чого марно продовжувати роботу.

Саме тоді нагодилася поїздка до Грузії.

Михайло повертався з купою ескізів, із задумами майбутніх полотен, з голосом Нані Брегвадзе, мелодіями, що час від часу лунали в його пам'яті як скалки сонця і снігу, смутку і радості, силуети гір і аквамарин неба.

Краще б не повертався. Лариса, його єдина і жінка, і дитина, і коханка, і повірниця, зустріла новиною: вона закохалася. Говорила швидко, ніби бракувало кисню: «Пам'ятаєш, ми одне одному сказали, що між нами не буде брехні і зради? Що скажемо відразу, коли станеться щось серйозне – чи в тебе, чи в мене? Сталося, Михайле. Не знаю, що робити». – «Це твоя нова роль? Репетируєш? Добре виходить, переконливо». Він усміхався, не міг бодай на секунду повірити, що Лариса каже все це всерйоз. «Ти не зрозумів. Я нічого не можу з собою вдіяти». – «Як називається п'єса? Коли прем'єра?» – «Це не п'єса. Це життя». – «Натурально граєш, Ларисо. Текст, правда, якийсь не зовсім натуральний. Схоже на водевіль. Вгадав? Знаєш, Ларо, продовжиш потім. Я з дороги. Вина привіз справжнього грузинського. Голодний як вовк. Сцену з чоловіком-рогоносцем дограєш опісля, згода?»

Михайло відніс спортивну сумку на кухню, витяг звідти дві пляшки «Хванчкари», куплений на базарі в Тбілісі сулугуні, пакет з подарунком. Розв'язав стрічку, розгорнув упаковочний папір, витяг затканий золотом і сріблом шмат темного шовку з дрібними китичками, не надавши словам Лариси найменшого значення. Бавиться дитина – нехай. Цікаво, чи сподобається їй шаль?

Лариса дивилася на подарунок так, ніби Михайло виніс з кухні саван чи, в кращому разі, гамівну сорочку. «Що це?» – «Тобі. Шаль. Справжня. Грузинська». – «Михайле, ти не зрозумів». – «Ти знову за своє? Нехай. Ти закохалася. Хто ж він, мій суперник? Де мій вірний кинджал?» – «Не блазнюй. Це не гра».

Останні слова Лариса вимовила так, що Михайлові на мить забракло повітря. Він підійшов, узяв дружину за плечі і спробував подивитися їй просто у вічі. Не вийшло. Вона дивилася кудись убік і над його головою.

«Я не думала, що так усе вийде… Не хотіла. Боролася. Але… Михайле, я нічого не можу вдіяти. Прости мене…». – «Ти не захворіла часом?» – «Краще б я вмерла…» – «Ти хочеш сказати, що більше мене не любиш?» – «Якби ж то… люблю… але… його теж… боюсь, що його – більше…»

Відбувалося щось таке, у чому не було ні здорового глузду, ні хоча б якогось натяку на реальність: ніби у розчинене вікно посеред м'якої київської зими влетіла раптом куляста блискавка і повільно пливе з кінця в кінець кімнати, зупиняється над люстрою, перепливає у спальню, вертається звідти, ніби шукаючи притулку або приводу вибухнути, потрощивши все кругом, а він, Михайло, не спроможний поворухнутися, стежить за її маршрутом, бажаючи лише одного – хай би вилетіла і подалася десь-інде, не скоївши лиха.

Михайло відпустив Ларисині плечі, пішов до кухні, відкоркував пляшку, налив собі і дружині. Лариса пити відмовилась. Михайло довго тримав склянку проти світла, потім випив дрібними ковтками вино.

«З приїздом, Михайле Єфремовичу! – сказав голосно. – Зараз, мабуть, вам розкажуть, що сталося, хто ви такий нині і що робите у цьому домі». Далі пройшов до вітальні, всівся у крісло. Лариса досі стояла біля столу, спираючись на нього обома руками.

«Я слухаю, – сказав казенним голосом. – Кажи нарешті все, як є. Не чужий начебто… Спробую визначити розміри катастрофи». – «Навіщо ти так, – спаленіла Лариса, – я ладна в петлю лізти, ати зі своєю іронією…» – «Або розповідай, або я піду». – «Куди?» – «До майстерні. Не топитися ж з горя».

Лариса начеб дивилася на нього, але погляд все одно не перетинався з Михайловим, був спрямований кудись у шибку вікна за його головою і не фокусував, здавалося, нічого в цій кімнаті.

Історія, що її оповіла Лариса, була до того неправдоподібна, що здалася Михайлові фарсом, вигадкою німфоманки або – ще гірше – неадекватної людини, одначе справді все відбувалося саме так і тривало довгі три роки.

Для підробітку Лариса вела драматичну студію в Будинку культури електронщиків. Серед гуртківців був такий собі Віктор Баврин, десятикласник, дитина, щоправда, на вигляд – цілком доросла молода людина, з темним заростом на чубі і щоках, високий на зріст, з фігурою атлета. Йому б морочити голову восьмикласницям, а він з першого погляду закохався в педагога. Добре б це був природний потяг плоті, тоді Лариса знайшла б спосіб, аби наставити молоду людину на праведну стезю. Але Віктор закохався всією своєю нестямною душею, як середньовічний лицар у недосяжну заміжню жінку, і готовий був заради предмета свого почуття іти у хрестовий похід, стрибати з мосту Патона в Дніпро, ходити на руках сходами Будинку культури. Віктор мав голос, пристойно грав на гітарі, фігура і вродливе обличчя робили його першим кандидатом на ролі героїв-коханців. Саме ці ролі йому й доручалися. Лариса працювала з хлопцем, як і з усіма, домагалася натуральності у спілкуванні з партнерами, природності руху на сцені і чіткості вимови. Віктор не вступив до вузу, тож влаштувався на завод і навесні мав іти до армії. Лариса не надавала значення особливим поглядам Віктора, пісням, що він їх добирав до вистави, – тексти були завжди густо засіяні любовним зіллям, і аж тоді, коли Віктор почав напрошуватися у провожаті, шаріючись і ковтаючи слова, відчула, що з хлопцем не все гаразд. Треба було щось робити, і Лариса обрала найдієвіший, як вона вважала, спосіб – указати закоханому хлопчику на різницю у віці. Так вона й зробила-делікатно, аби не образити юну душу, та й себе не виставити старою дурепою, – вела високоморальні розмови: мовляв, існує неписаний закон природи і суспільства, який унеможливлює будь-які серйозні стосунки за таких обставин, це минеться, прийде справжнє почуття, вона з радістю прийде з чоловіком на його весілля.

Вона не сказала тоді Михайлові, як повівся молодий чоловік, вислухавши її напучування: «Ларисо, ви помиляєтесь. Ваш чоловік на наше з вами весілля не прийде». – «Вікторе, ви стаєте неможливим», – відповіла вона не те і не так, як годилося б у цій ситуації, і це було першим кроком у тому напрямку, що на ньому нічого було чекати, окрім руйнування того, на чому трималося її життя – особисте жіноче життя. Вона з жахом відчула, що її захисний панцир не такий уже надійний, і заміжжя, досі щасливе й надійне, як вона вважала, недостатньо боронить від потаємних, незвичних порухів душі. Аби Віктор дозволив собі щось недосить делікатне у словах чи вчинках, їй легше було б покласти всій тій історії край; але ж нічого такого він собі не дозволяв, ніби розуміючи, що завдасть шкоди авторитету Лариси, кине тінь на її ім'я. Він ішов за нею назирці до транспорту, інколи й заходив до вагона трамвая, а коли, поспішаючи, Лариса брала таксі, довго стояв на узбіччі, дивлячись їй услід. «Я, Михайле, могла б цього тобі не говорити, ти, мабуть, з мене смієшся зараз, може, я справді смішна, але цей юнак отруїв мою душу». – «Отруїв? Чим?» – «Ти знову за своє. Любов'ю, Михайле. Ти забув таке слово?» – «Ні. Просто не знав, що воно отруйне. Може, промити шлунок – та й по всьому? Чи хвороба вже невиліковна? Ти що, спиш з хлопцем? Кажи, чого там…» – »Не будь брутальним, Михайле, я з тобою, як з рідною людиною, а ти – як одеський биндюжник». – «Не крути, кажи, як є». – «Ні, Михайле, ні…» – «Це вже дає якусь надію… Сцена, коли чоловік стає рогоносцем, відкладається. Антракт».

Михайло ночував у майстерні – набрав із собою випивки, якогось харчу, щось малював, налитий коньяком по саме нікуди, і заснув під ранок на антресолях, де, накритий килимком, прилаштувався матрас на цементних кубиках, принесених сюди давним-давно. Як він поночі вибрався сходами нагору, не впав з висоти і не зламав шию – невідомо, недарма кажуть, що п'яного Бог береже. Мало з того, про що він думав уночі, лишилось у пам'яті, а ніби знайшов тоді вихід із безнадійної, здавалося, ситуації. Лишилося тільки відчуття глибокої і несправедливої образи, а ще, як рятівне коло, верталася думка: це все примара, вигадка, невдало розіграна сцена. Але – для чого? Перевірити його, Михайла, справжні почуття? Спровокувати ревнощі? Навіщо? Цілковита клініка…

Вранці прийшла Лариса, відшукала його на антресолях, змусила прокинутися, тримала йому голову під краном умивальника і говорила, говорила, говорила… Вона обіцяла, що більше ніколи в житті не завдасть йому прикрощів, що хотіла бути чесною перед ним, перед собою, як на сповіді. Цей хлопець, Віктор, іде навесні до армії, мана щезне, у них все буде, як раніше…

Здавалося, криза минула, хоча час від часу Михайло ловив себе на думці: це не так, просто Лариса намагається порятувати не його, а себе, їхній шлюб віднині не дає гарантій щирості, вірності, зрештою, любові – а саме його безоглядна, тяжко поранена, але жива любов не дозволила зробити того, на що зважилися б дев'яносто мужчин зі ста: піти геть, не оглядаючись, не вибачивши і не вибачаючись.

Що ж, він мав рацію, але сподівався невідомо на що.

Два роки минуло швидко, його ім'я ставало аргументом як в устах мистецької фронди, так і у ревнителів цитаделі єдино правильного методу – парадокс, пояснити який з точки зору формальної логіки було неможливо. Більш-менш ясно ставало одне: він сам мав визначатися, до якого берега плисти, – низького, надійного конформістського з усіма його принадами, званнями і нагородами – чи високого, непевного, незручного, сповненого небезпек, наперед табуйованого так званою громадською думкою, що її посилено зомбувала притихла на короткий час «відлиги», а тепер реваншистськи агресивна, ідеологічно протезована критика.

До його майстерні час від часу заглядав Євген Петрович Дідула. Зовні він тепер був геть не схожий на колишнього богемного переростка – завів модні костюми з жилетами, носив краватки-метелики, відпустив довге волосся, завжди дбайливо підстрижене, став чимось схожим на портрет Івана Сергійовича Тургенєва в Парижі. «Вам бракує тільки Поліни Віардо-Гарсіа, – пожартував якось Михайло. – І ще – елегантного ціпка». – «З ціпком усе гаразд, – не вельми інтелігентно парирував Дідула, – тільки на меццо-сопрано у моєму віці замахуватися небезпечно. Боюсь – не витягну в дуеті». Євген Петрович ніс у собі не професорський патерналізм, а приятельську відвертість, що нівелювала різницю у віці й житейському досвіді. З ним, як і раніше, можна було говорити про що завгодно, не боячись наразитися на неувагу чи байдужість. «Ти, Михайле, даремно не хочеш брати приклад з Миколи Бадиляка. Давно вже був би, як і він, секретарем, сидів би у президіях. Не хочеш?» – «Не можу». – «Можу – не можу, це несерйозно. Колько до тебе заходить?» – «Буває». – «Він хлопець непоганий, тільки всеїдний. Аби шкоди не робив. Часи насуваються паскудніші, аніж були. Тебе хвалять – це добре. А от коли почнуть вимагати за це відступного – що робитимеш?» – «Ви про що?» – «Ну, про підтримку єдиномислія і єдиноначалія, про таврування незгодних і невгодних. Доберуться до тебе, хлопче, ти – на виду». – «Я в такі ігри не граю». – «Ну, то я так, не переймайся. Як батьки? Як дружина? Де, козаче, діти?»

Було б викласти все, що на душі, милій цій людині, може, полегшало б, але Михайло не дозволяв собі такої слабкості. Між ним і Ларисою ніби діяв пакт про взаємний ненапад: зовні все було пристойно, і ліжко, не таке, правда, часте, як раніше, не здавалося майданчиком для механічних ігор. Михайло нічим не міг дорікнути своїй половині, одначе клята підсвідомість, закарбувавши в собі ту, колишню Ларису, подавала невтішні сигнали.

І недаремно. Вже потім з'ясувалося: два роки поспіль ішли на адресу тещі листи з армії, і Лариса на них відповідала. Віра Тарасівна не раз погрожувала розповісти про все зятеві, але жаліла Михайла, бо дочка переконала її, що це безневинна гра, нічого серйозного: Віктор – дитина, зрештою, її вихованець, який розраховує на моральну підтримку, ніякого криміналу тут немає. Листування припинилося за кілька місяців до демобілізації Віктора, він просто перестав надсилати листи, і Лариса, здивована й уражена цією обставиною, почувалася зле – так, як дитина, загубивши улюблену іграшку, чи доросла жінка, що втратила талісман, котрий звикла носити як запоруку здійснення сподівань.

Віктор став перед її очі студентом авіаційного інституту. Синя форма личила молодому мужчині, який зустрів її біля службового входу після вечірньої вистави, у котрій Ларисі дісталася роль чергової покоївки у побутовій драмі, ще й з волі драматурга виходити на сцену їй доводилося майже до кінця дійства. Роздратування і втома зникли вмить, коли вона побачила Віктора з квітами в руці, із гарячими закоханими очима на вродливому змужнілому обличчі. Навряд чи знайшлася б на білому світі жінка, яка за таких обставин заховалася б за машкарою байдужості чи ворожості, подумала б про свою репутацію, перш ніж реагувати на приємну, що не кажи, несподіванку.

Виходили колеги й колежанки, дехто з жінок, погано ховаючи заздрість, кидав погляди в їхній бік, і Лариса повела Віктора подалі від стін храму мистецтва. Він їхав з нею в тролейбусі, загородивши жінку від пасажирів ще ширшими, ніж раніше, плечима, і вона якоїсь миті, майже до нестями злякавшись цього відчуття, подумала про неминучість того, що мало між ними нарешті статися. Коли – невідомо, де – невідомо, й узагалі невідомо, чи станеться.

Серед постулатів людського досвіду й мудрості є такий, що, на жаль, щоразу – в різних одмінах і за будь-яких обставин – справджується: біда не приходить сама. Щойно прогриміли перші залпи ідеологічної артилерії. Били по квадратах, на кого Бог пошле. Защібнувши під саме підборіддя свої плащі, інквізитори бродили зонами обстрілу, вишукуючи вцілілих і недобитих, проголошували анафеми і тягли на покаянну сповідь слабкодухих, аби всім стало ясно, що ідейна чистота – благо, а мистецькі пошуки, вагання, сумніви, всілякі «ізми», крім одного, – від лукавого. Коли критичні блискавки почали свій танець над головами відомих монументалістів, живописців, яким набридли канонічні сюжети і невтримний, як енурез, мажор, Михайло не витримав і сказав на відповідальному зібранні (за участю партійного керівництва – казеннопиких гомункулюсів зі стигмою всесвітньої печалі від барм мудрості і недоступного іншим знання на обличчі) все, що він думає з приводу гонінь на талановитих людей, винних лише в тому, що мислять і працюють не як запрограмовані роботи, а саме як митці.

Йому казали, що не варто плювати проти вітру. Микола – той буквально молив Михайла не підставлятися: «Нічого не зміниш, а собі напсуєш так, що потім не знатимеш, де заховатись». Не послухав. На зборах ніхто йому не заперечив. Лишень після них, коли, за неписаною традицією, народ гуртувався, аби десь посидіти за чаркою соку, Михайло спостеріг, як колеги, завжди раді товариству Джмеля, бо частенько платив за всіх, швиденько зникають за дверима вестибюля, вдавши з себе заклопотаних, відданих сім'ї мужів.

Жора Подільський, для якого максимальною дозою були сто п'ятдесят, випив цього вечора подвійну норму і не схмелів, як бувало, лише частіше, ніж звичайно, повторював свій знаменитий сороміцький тост-замовляння: «Хай у наших ворогів члени на лобах повиростають, тільки маленькі-маленькі», – і цього разу не облагороджував примовку заміною питомого замашного слівця на пристойний синонім.

Ворогам, звичайно, від того нічого не сподіялось лихого, а Михайла звідусюд обклеїли ярликами, виставили таким, що по ньому чи помір пройшовся, чи вселилася в нього лепра; а на додачу ще й натякали на зсуви у психічному здоров'ї донедавна цілком здорової молодої людини, багатообіцяючого таланту, що йому б сягати висот на шляху, освяченому методом, а його, бач, затягли у свої печери демони індивідуалізму, абстракціонізму, націоналізму і спотворили світле обдарування.

Ну, звичайно, не так густо брався дьоготь на критичні квачі, але ігри вколо Михайла все ж скидалися на ритуальний танець людожерів у передчутті поживи біля щойно розпаленого вогнища.

Треба ж було саме в час, коли Михайлові роботи познімали з готової експозиції республіканської виставки, коли документи на премію закинули до шухляди, коли експерти мінкультури обійшли своєю увагою роботи Джмеля, хоча вони були вищими на голову від інших, і не закупили жодної, віддавши перевагу виплодам ширвжиткового натхнення, – саме тоді Лариса, в розповні своїх високих почуттів і терзань, уже готова впасти в обійми молодої закоханої людини, вирішила знову посвятити чоловіка у свої боріння і переживання. Півроку таємних побачень з Віктором зробили своє: вона не могла далі опиратися його молодій жазі і, щоб освятити своє неминуче гріхопадіння, вирішила висповідатися Михайлові.

Саме так зрозумів її Джміль, хоча Лариса не шкодувала запевнень у любові до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою, отож просила чи допомоги, чи благословіння, – з'ясувати, чого саме, було непосильним для здорового глузду завданням. Лариса вважала, що чинить чесно. Власне, у тому не було нічого нового – повторення пройденого. Яка чесність? Яка любов? Невже вона думає, що роль святого вітця, котрий відпускає гріхи, – для Михайла? 1 підставляти другу щоку він був не здатен, не вважав це християнською чеснотою – скоріше вимушеною мораллю вбогих духом і тілом. Нехай уже судять його небеса за єресь.

Лариса говорила й говорила: «Прости, що роблю тобі боляче… Я не хотіла… Це сильніше за мене… Якби тебе не любила, було б легше – ти нічого не дізнався б… Я так не можу… Порадь…»

За вікнами мерзла глуха січнева ніч. У Михайла не було ні сил, ані бажання, ані навіть потреби вичерпувати воду з сімейного човна, продірявленого вдруге, і тепер, що не роби, – приреченого. Лариса нагадувала йому кішку, яку завела колись мати у куренівському домі, аби вивела мишей. З роботою киця впоралась, але взяла паскудну звичку гидити в хаті і тільки в одному місці, на килимі. Що не робила мати, як не вчила кляте створіння – і носом тицяла, і віником била, і виганяла з хати, все одно кішка знаходила слушну мить, аби «віддячити» людям, які ростили, годували, зрештою, любили її. Кінець-кінцем кішку завезли в мамине село, де вона справно ловила мишей, навіть пацюків не боялася, ганяла з двору собак і жодного разу не зробила паскудства у хаті, хоча нові хазяї до неї ставилися байдужісінько, і життя її в селі набрало спартанських рис, геть відмінних від райського міського існування. Чому та клята тваринка відповідала злом на добро і відданістю на цілковиту байдужість? Хто б узявся пояснити цей феномен?