Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

У квітні того року рано розцвіли морелі, теплінь стояла, як у травні. Накривали у дворі. Тиждень лаштували столи і лави, на випадок дощу накрили все довгим шатром на високих тичках. Командувала кухнею і сусідками Катерина.

«Ну що, козаче, на чиє вийшло? – усміхаючись, спитала Єфрема. – Надійку до весілля не чіпав?» – «Заздриш?» – не втримався од шпильки Єфрем. «Та хтозна, – раптом серйозно відказала Катерина. – Ніхто нічого не знає в цьому житті». – «Чого ж ти тоді?.» – «Кинь, ми про все давно поговорили. Матимеш золоту жінку. Справжню. Ти з нею – ніжно, обережно. Вона ж незаймана, не те, що я». Катерина засміялась дзвінко, голосно, та все одно сміх той був підбитий чимось невловно сумним.

Єфрем освідчився Надійці на Різдво, коли всі паспортні клопоти скінчилися. Вони сиділи за столом удвох, електрики не світили – горіли свічки; їхнє завжди таємниче, навіть сакральне, мерехтливе світло посилювало святковий настрій і налаштовувало на розмову несуєтну, сповідальну. Єфрем почав здалеку, трохи оповів про свою сім'ю і все товкся коло того, що йому вже тридцять три, що пожив і побачив багато, хоча ніколи раніше не звертав уваги на вік, не скаржився на нього і почувався нічим не гірше, ніж десяток років тому. Надійка то опускала очі На скатертину, на вимиту підлогу, то підводила їх, боязко й очікувально дивилася на Єфрема, і невідомо було, слухає вона його чи дослухається своїх потаємних думок.

Коли нарешті Єфрем сказав ті безповоротні слова, що на них треба було відповісти або «так», або «ні», Надійка почала говорити майже пошепки, а далі вже так, що її добре було чути у різдвяній святковій кімнаті. Вона називала Єфрема на «ви», зверталася шанобливо: «Ви, Єфреме Івановичу, мені життя врятували, і вже цього носить, аби я довіку за вас молилася, – і молитимусь, і молюсь, Ви не кажіть про роки – мій тато старшин ті матері на два десятки був, а жили гарно, аж поки… Ви, Єфреме Івановичу, знайте: я така лоза, що як обів'ється вколо дерева, то так при ньому й вікуватиме, і позбутися її можна, лиш корінь, підтявши. Мені роки ваші до душі й до серця… І слова наші почула. І слухала їх не через те, що подітись нікуди. Одного тільки ви не сказали, Єфреме Івановичу, а без цього і я нічого вам не скажу…». – «Що не так сказав, голубко? Язик мій дерев'яний… Що?» – «Все ви так говорили, тільки одного я не почула: чи ви мене любите?»

Hіколи Єфрем не казав цього слова – ні дівчатам, ні жінкам, якось так воно виходило і без зізнань, і не було в тому ні таємниці, ні хоча б якого святкового обряду – так, житейське діло, та й по всьому.

Єфремові належало вперше в житті сказати це слово не в тому звичному розумінні, коли кажуть, що люблять борщ чи липневу погоду, риболовлю чи вареники, – власне, саме в такий спосіб існувало досі для нього це слово, а в іншому смислі, освяченому Святим Письмом і огорнутому чимось ніжно-безтілесним і водночас тривожним.

Не чекав Єфрем на таке випробування. Якби Надійка просто відповіла б йому на «йди за мене» згодою, він зрадів би, і в тій радості існувала б любов; аби відмовила – переживав би і, певне, все зробив, щоб колись перемогти ту відмову. А тепер, коли мила його душі дівчина схотіла дізнатись, чи любить він, і треба було на те відповісти вголос, дивлячись їй у вічі, Єфрем розгубився. Усе здавалося так просто: скажи всього лише кілька слів, і ця дівчина – твоя. Але хоч якою шкарубкою була Єфремова душа, далека від зайвих сантиментів, він розумів, що Надійка миттєво відчує, чи щиро мовлені ті слова, бо за цим має стояти доля, саме життя.

Йому прийшло це як одкровення, осяяння, хоча сам він навряд чи таким високим штилем визначив би свій стан тоді. Просто зрозумів, що тепер може сказати Надійці це слово, і вона повірить і йому, і слову. 1 він сказав: «Я люблю тебе, Надю». І не було жодного фальшу, жодного натяку на зумисність, а лише відчув хвилю доброти і передчуття чогось справді важливого у своєму житті. Почувався він якось дивно: і полегша була на душі, і чимось вона наповнилася, не звіданим раніше, що не мало певного означення, одначе існувало як опертя і обов'язок.

Цієї ночі Надійка лягла з Єфремом у старовинне сімейне ліжко, в якому зачато було і діда, і батька, і самого Єфрема, і де мав продовжитися рід Джмелів.

На весілля зійшовся майже весь куток. Лад усьому давали Катерина і Оксана Климівна Шудра, на кухні поралися дівчата. Климівна краєм ока накидала на чоловіка Онисима Христофоровича, аби не перебрав, хоча добре знала, що чоловік зайвого собі не дозволить.

Шудри чекали на сина з невісткою, але? Гриць приїхав сам. «Доня занедужала, жінка при ній, тут таке, що діватись нікуди», – пояснив він і батькам, і Єфрему. Шофер виніс з «емки» два пакети. В одному, величезному, був сервіз на дванадцять персон житомирської фабрики, в другому – ножі, ложки, виделки. Поцілувавши наречену і жениха, Гриць проказав усі належні слова і мав би по тому випити чарчину після обов'язкового «Гірко!», але, ніби забувши, що виріс тут, що знають його всі просто як Грицька Шудру, а не партійного секретаря, почав говорити про речі, що пасували б до мітингу, а не до весілля. Уже і сам відчув, що його заносить, та не міг зупинитися, аж поки дід Самійло, місцевий вільнодумець і гострослов, наливши у чарку оковитої, не підвівся з лави і не гаркнув громоподібно: «Хай живуть жених і наречена! Ура!». Дідове гасло зустріли сміхом і оплесками, Гриць і собі засміявся, аби всі зрозуміли, що з гумором у нього все гаразд.

Гриць побув недовго, і затримувати його не випадало: дитина ж хвора. Хоча насправді вередлива директорська дочка просто не схотіла їхати до якихось пітекантропів з Куренівки, аби стати свідком загальної пиятики і торжества міщанського хамства.

Єфрем пішов проводжати Гриця до машини. «Спасибі тобі за паспорт Надійчин». – «Пусте, все за законом, мали і так видати. Бюрократи». – «Все одно спасибі». – «Чув я, що ти начальник цеху на фабриці? Вітаю». – «Ні з чим вітати. Не затвердили. Я ж безпартійний». – «Ну, оце вже непорядок. Робітничий клас, як-не-як. Чого не вступаєш?» – «Ти, Грицю, забув, ким був мій батько. Та й бажання особливого, якщо чесни, у мене катма». – «Це ти тільки мені можеш сказати, і то так, щоб я не чув. Не патякай». – «Я, Грицю, тобі таке скажу. Не подобається мені, що кругом голови летять твоїх одновірників. Гляди, щоб і тебе, голубе, не зачепило. Тобі ж ніхто такого не скаже».

Гриць зупинився, взяв ґудзик Єфремового піджака і, дивлячись під ноги, сказав стиха: «Я, Єфреме, завжди був обережний. І тобі раджу поберегтися. На всяк випадок». – «Щось я не збагну, чого мені остерігатися. Швець – персона дрібна, а ти весь час на людях, попереду, з прапором і гаслами. Ти хіба не бачиш, що робиться між вашими? Сьогодні – князь, а взавтра – грязь». – «Чого раптом ти?» – «Передчуття в мене. Розумієш, передчуття. Погане». – «Ну, голубчику, у такий день тобі про інше думати треба. Он яку красуню за жінку взяв! А я… ще побачимо, и кого передчуття гостріше. Мене другим секретарем обирають. Інший масштаб, інші можливості, довіра. Чуєш: довіра партії! Це тобі не абищиця. Бувай, жінці не дай заснути сьогодні».

Гриць поплескав Єфрема по плечах і подався до машини.

Наприкінці року на куток дійшла чутка, що Григорій Онисимович Шудра, другий секретар міськкому, зник невідомо куди і як. Онисим Христофорович нічого не міг оповісти Єфрему, бо Вам толком не знав, що сталося. Климівна плакала, вона була переконана: Гриця, рідного синочка, немає серед живих. Онисим Христофорович сердився: «Якби сталося щось лихе, не приходили б люди з безпеки, не розпитували. Живий він. Може, якесь доручення виконує секретне».

Тим часом Надія ходила останні тижні перед пологами. Но-вила дитя легко, і живіт був зграбненький, як і вона сама, по-жіночому розквітла. Єфрем сварив дружину, аби не хапалася за все її хаті і в саду, заборонив підніматися на тераси, та хіба ж за нею вгледиш, тим паче, що з фабрики не видно, як там вона. Просин Оксану Климівну наглядати за Надею, і та частенько и ходила до сусідки, тим паче, що чоловік цілісінькі дні, бува, і в суботу працював у міській фотографії. Сумно було й гірко старим Шудрам: син як у воду впав, невістка не родичалася, та ще й зі сватом сталася прикрість – зняли Шереха з директора заводу, справу завели, на допити тягали, і кінця-краю тому не було.

Надя смішно соромилася чоловіка, просила, щоб спав окремо, коли вона така, але Єфрем не погоджувався: «Ліжко в нас широке, не штовхну і не займу, а от послухати ти мені його даси». Він притулявся вухом до жінчиного живота, клав на нього велику свою долоню і блаженно всміхався, відчувши, як штовхається дитинка. Перед тим, як лягати, Єфрем дивився на свою правицю. Звіднедавна став помічати, що долоня його ні сіло ні впало раптом починала червоніти і пекти, ніби хтось ізсередини та іззовні намагався проштрикнути її розпеченим цвяхом. Коли сталося це вперше, подумав, що то якісь хімікалії сподіюють, ходив у медичний пункт, але там йому нічого певного не сказали, якусь мазь виписали, та толку від неї геть не було. Ті червоні пекучі плями зникали безслідно, так само раптово з'являлися знову, і не можна було знайти цій неприємності ні пояснення, ні лікування. Коли долоня спалахувала, Єфрем не торкався Надійки, боявся, аби та біда не перейшла на дружину й дитину, навіть рукавичку вдягав новеньку – на фабриці їх було хоч греблю гати. Працювати те не дуже заважало, та й з'являлося не так часто, але все ж було неприємно. А головне, не міг Єфрем зрозуміти, відкіля ця напасть узялася.

Якось під ранок він прокинувся, гарячий від видіння, що прийшло до нього вві сні. Приснився йому батько так страшно, так незвично, що заснути Єфрем вже не зміг, тихенько вибрався з ліжка і вийшов у вересневий двір, злегка накритий росяним туманцем, пішов за будинок, під яблуні з темно-червоними плодами – пізній сорт, знімали їх і у вересні, і на початку жовтня. Сорту цього ніхто не відав, і росли вони вже тут, скільки й знав себе Єфрем, і до нього стільки ж, якщо не більше.

Сон не відпускав його, вереснева прохолода не остудила. Він бачив батька яко великого птаха: замість рук у нього були крила, і він облітав дзвіницю ще цілої, не зруйнованої, не покривдженої церкви; обличчя батька було суворе, важко ворушилися губи, і ще вві сні Єфрем намагався розібрати, що каже батько-птах, але не міг до пуття. І зараз, стоячи під яблунею, дослуховувався до батькових слів, і йому здалося, що вловив ті слова, і були вони: «Вірую». Несамовито запекла долоня, Єфрем глянув на неї і злякався: чисто тобі червоне м'ясо, ось-ось кров бризне. І тут він згадав: саме цією рукою тримав ганчірку, просякнуту гасом, запалив її у цій руці, обпікся і жбурнув у прорізь віконця під дахом Макарчикової хати. Невже цей знак на руці – стигма? Про стигми колись оповідав батько, як розповідав про рани Христові. Ця думка недовго володіла Єфремом. Яка стигма, ще чого, хіба він мученик? А якщо покара зате, що вчинив, то це ще більше безглуздя, бо вини за собою Єфрем не почував. Катюзі – по заслузі, прости, Господи.

Та – дивна річ – якихось заледве десять хвилин простояв Єфрем під яблунею, надивляючи світлий туманець, крізь який світили жовті боки гарбузів на терасі, а знаку на його правиці не стало. Геть не стало, наче не було!

Він оповів цю пригоду – і сон, і те, що сталося з рукою – Надійці. Вона слухала так уважно, з таким напруженим і зляканим обличчям, що Єфрем пожалкував: не треба, мабуть, було лякати и дружину. «Це добрий сон, Єфреме Івановичу». Надійка же не могла звикнути називати чоловіка на «ти», хоч він сварився. «Батько ваш знак дав, що знає: не забули ви його. А з рукою в тебе – це ти щось колись таке зробив, що воно про себе нагадує. Може, на роботі? Кажеш – стигма? Я такого не знаю.

Піду помолюся за тебе». – «Ще чого. До церкви тепер ходу й ходу. Вдома за дитину помолися і за себе».

На початку жовтня Надійка відчула, що час, і Єфрем одвіз її в пологовий будинок на Подолі. Народила вона легко, зайвого дня не хотіла лишатися у лікарні, і вже на третій день щасливий батько повіз дружину і сина додому. Коли Надійка вперше розпеленала малого, Єфрем дивився на рожеве тільце з ніжністю й острахом: шукав, не дай, Боже, на синові знаку, схожого на той, що час від часу з'являвся на його руці. Чистий був малюк, рожевий і святковий для батька – що вже казати про матір…

II

По твердому гумовому ободі ілюмінатора, герметизатору й амортизатору лінзи, повзало крихітне сонечко, іноді воно намагалося вибратися на поліровану прозору поверхню, але маленьким лапкам ні за що було зачепитися, і сонечко зсувалося на обід і помалу повзло по ньому, інколи намагаючись розкрити червоні хітинові надкрилля з чорним накрапом і вивільнити іграшкові слюдяні крильця, аби спробувати злетіти. У сонечка нічого не виходило – надто кволим було, та й взагалі то загадка: як воно потрапило у тулуб турбореактивного літака, скільки місяців літало отак тисячі й десятки тисяч кілометрів у анабіозі, живе й неживе, десь у потаємній шпарці, звідки його не змогли видобути потужні пилососи, що ними прибиральники час від часу чистили салон. У літаку було тепло, навіть жарко – і маленька комашка відгукнулася на теплінь, її біологічний годинник заспішив, і тепер вона, ледве відкривши своє дихальце, мікроскопічну стигму, намагалася відповідати тому ритму життя, котрий для неї по-справжньому ще не настав.

Михайло схотів було забрати комашку з собою, аби випустити її вже в Києві, у своєму дворі, але передумав, бо не був певен, що довезе сонечко живим: літак сідав у Франкфурті, треба було звідти дістатися до Дюссельдорфа, а вже потім летіти в Україну. Нехай уже тут, у літаку, живе, може, й вибереться на волю. Як він колись – давно, дуже давно. І чи ж – на волю?

Певно, що так. У Дюссельдорфі Михайло Єфремович Джміль мав зустрітися з німецьким галерейщиком Куртом Ціммерманом, аби обговорити купу проблем, і серед них найголовнішу: чи варто заходитися персональною виставкою. Ціммерман вважав, що така виставка матиме успіх, у тому числі комерційний, бо за рік продав уже з десяток робіт Михайла до приватних колекцій, і сподівався, що преса підігріє інтерес до виставки живопису заокеанського художника. Ціммерман рекламував Джмеля саме як американського митця. «Америка – країна емігрантів, не варто вам до пори розкривати подробиці своєї біографії, – радив Курт Михайлові, коли вони познайомились на нью-йоркському вернісажі років із вісім чи десять тому. – Німецька публіка, чесно кажучи, не дуже любить американське мистецтво, воно трохи, як би сказати точніше, безсердечне, чи що. Ні, це буде неправильно. Геометричне – теж неточно. Холодне – от, мабуть, те слово. І ось – виняток. Тобто ваші, пане Майкле, роботи. Вони зігрівають душу, зачіпають вроджену німецьку сентиментальність. Я обіцяю успіх і в Німеччині, і в Європі».

Михайло тоді довірився Ціммерману і не програв. Його перші виставлені в Гамбурзі, Бонні й Дюссельдорфі роботи було досить швидко продано, і це ще більше піднесло авторитет Михайла Джмеля у середовищі американських колег.

Попрощавшись із сонечком, котре закуняло, щойно літак зупинився на франкфуртському летовищі, Михайло вийняв дорожню сумку з гнізда полиці над головою, перечекав, поки вервечка пасажирів звільнить прохід поміж кріслами, і рушив до виходу на трап.

Митницю він пройшов швидко, вийшов з приміщення аеропорту, махнув рукою до збіговиська таксііпоїхав на автобусну станцію. За півгодини на Дюссельдорф відправлявся двоповерховий «Мерседес». Михайло купив квиток, дві пачки міцних німецьких сигарет з американського тютюну у непоказній картонній упаковці, зайшов у кімнату для курців і затягнувся стримано. Загалом варто було б покинути цю звичку, Михайло вже не раз пробував, але як тільки починав роботу, вертався до сигарет.

Він підійшов до дзеркала над умивальником і придивився до свого обличчя. Подався, звичайно, але все ще в межах пристойності. На свої шістдесят з гаком мав цілком пристойний вигляд: мінімум сивини, мішків під очима немає, поголений, молодцюватий, у пристойному костюмі, яскраво-голубі фамільні джмелівські очі ще не вицвіли, чуб, щоправда, зовсім не той, що був пару десятиліть тому, але ж не лисий. Михайло зняв затемнені окуляри, які оптимізували враження від побаченого, нахилився ближче, спостеріг дрібні й тонкі зморшки під очима, але загалом лишився задоволений. Добре, що поспав, коли перетинали океан.

Удень він уже був у Дюссельдорфі. Ще з дороги перетелефонував Куртові Ціммерману. Гадав, що зустрінуться в галереї, але німець запросив гостя додому. При автобусі була дівчина, щось на штиб стюардеси. Михайло розпитав її і порадів, що можна зупинитися неподалік від будинку, де мешкав Ціммерман. Удруге був у Дюссельдорфі Джміль, і цього разу місто йому не сподобалось – якесь сіре й неохайне. Постояв трохи біля пам'ятника Гейне, що в парку побіля потрібного йому будинку. Не дуже шанували місцеві комунальники пам'ять генія – запилюжений був пам'ятник, недоглянутий. «Помста за поему «Германія»? Чи за нечисту арійську кров? Невже так примітивно?» – подумав мимохіть.

У Ціммермана його чекали, навіть стола було накрито. «Дружина у внуків, то даруйте за скромну трапезу», – казав Курт, всадовлюючи гостя проти себе.

Випили «Смирновської», зголоднілий Михайло віддав шану і шинці, і сиру.

Ціммерман також курив, але – сигари. Перейшли до його кабінету, сіли у шкіряні крісла. Англійською обоє володіли не сказати досконало, але пристойно, отож бесіда була прозора для обох.

«На минулому тижні я продав дві ваші роботи. Гроші переказано на нью-йоркський рахунок. Може, я поспішив? Ви ж, по-моєму, ідете далі? Якщо потрібні гроші – будь ласка». – «Ні, ні, дякую, проблеми немає». – «Здається, ви – до України? На батьківщину покликало серце?» – «Можна й так сказати». – «Вас запрошено, чи то власна ініціатива?» – «В Україну мене і досі не запрошують». – «Чому? У вас солідне ім'я і в Штатах, і у нас. Знаєте, кому я продав два полотна? Французу Шарлю Готьє, у нього галерея не гірша за мою. Це – визнання, маестро». -»Ви ж знаєте давню мудрість: нема пророка на батьківщині. Тільки не подумайте, що я про себе надто високої думки. Інколи прикро, звичайно, тепер колеги могли б і запросити». – «О, так, дев'яності роки – не сімдесяті і не вісімдесяті. Це ж скільки ви на еміграції?» – «Майже двадцять літ. І, завважте, зберіг громадянство. Поміняв в українському консульстві есересерівський паспорт на синій з тризубом. Отак з грін-кард і подорожую». – «Я поважаю ваші патріотичні почуття, але ж це завдає вам зайвих клопотів. Американський громадянин – це бренд, а громадянин України у Штатах – щось екзотичне».

Михайло всміхнувся – Ціммерман мав рацію. Вони довго розмовляли про майбутню виставку. Курт хотів улаштувати її в Берліні, столиці колишній і теперішній. «Знаєте, навіть Гамбург для такої події – провінція. Берлін нині збирає і інтелектуалів, і ділових людей, і мистецькі кола, ну, й політиків, звичайно. Виставка у Берліні – це щось, повірте. Ви думали про афішу? У мене є кілька пропозицій, варіантів. І хотілося б ще раз переглянути з вами буклет. Може, щось свіже запропонуєте? Бо на часі вже подавати його до друку, з вашого дозволу. Ви й досі наполягаєте, щоб, окрім німецького й англійського, був іще й український текст? Це що – принципово?» – «Мені б дуже хотілося». – «У такому разі доведеться вам самому читати коректуру, бо я навряд чи швидко знайду нині фахівця». -»Чому? А Мюнхен? Університет? Я, звичайно, не відмовляюся, зроблю все, почитаю, але… Можу затриматися на батьківщині».

Сигарета в руці Михайла догоріла до фільтра, він цього не помітив, підніс до губів і обпікся. «Чорт! Вибачте». Ціммерман придивився до гостя. «Здається, щось вас непокоїть. Якщо я можу…».-» На жаль, пане Курте, тут нічим не зарадиш. Батько мій помер. Дізнався із запізненням, поховали без мене, лечу на його могилу». – «Співчуваю вам, щиро співчуваю. Мій батько, даруйте, що я про це кажу зараз, давно вже… Він був солдатом на вашій землі. Історія, що тут удієш. Він повернувся, але жив після війни недовго – поранення, нестатки. Він ніколи не кричав: «Хайль Гітлер!», повірте».

Для врівноваженого і респектабельного галерейщика, ще й німця, ті слова були не тільки несподіваними, але й непояснимими для Михайла.

«Чого це ви, Курте? Ми живемо в іншому світі, дяка Богу. Я був малим, дуже малим, біля нас у війну стояли ваші співвітчизники. Трохи брутальні, правда, – то тепер я так собі думаю – але щоб образити когось ні сіло ні впало, – ні, не було. Та припинімо цю балачку. Не ми з вами затіяли ту бійню».

Ціммерман умовляв Михайла переночувати в нього, але Джміль не погодився: літак з Франкфурта доволі ранній, є ризик запізнитися, тож краще дістатися до аеропорту заздалегідь.

Ціммерман одвіз Михайла до автобуса, і за якусь годину Джміль знову дивився крізь вікно на далекі вогні осель і темні масиви дерев уздовж автобану.

Михайло не думав, що смерть батька подіє на нього аж надто емоційно. Двічі на рік – на Різдво і на день народження – він надсилав Єфрему Івановичу листівки зі Штатів, щоразу із стандартним текстом, мовляв, бажаю найліпшого, не забуваю, і ти (ні – ви) не забувайте, що далеко за океаном думають про вас (про тебе). Надсилав гроші – нечасто, але щедро.

В Америці Михайло одружився, коли став на ноги, забувши про роки поневірянь. Може б, цього й не сталося, вдовольнявся б зустрічами з жінками того химерного мистецького емігрантського кола, в якому ніхто не надавав значення, хто з ким спить, аби не випадкова зустріч на одній з вечірок.

Ванді було далеко за тридцять, заробляла, позуючи молодим художникам, котрі ще не визначились, бути їм модерними чи вносити в класичні канони щось несподіване. їх познайомили просто так, аби знали обоє, як кого звуть. Ванда бачила роботи Михайла на виставці і похвалила їх. Роботи ці були потім куплені за пристойні гроші, з'явилося кілька рядків у «Таймсі», де згадувалось прізвище Джмеля.

Ванда була вродлива. Зріла її врода, а особливо ненав'язливі безпосередність, геть не притаманна жінкам її віку, затриманії увагу Михайла довше, ніж те буває на подібного штибу вечірках у мегалолісі.

Михайло незчувся, як почав розпитувати Ванду про її життя, – навряд чи така розмова пасувала до організованого бедламу у напівпідвалі. Михайло запропонував новій знайомій інше місце, аби погомоніти та відпочити.

У пристойному італійському кафе вони просиділи до півночі. Ванда була емігрантка у другому поколінні. Батьки виїхали за океан ще до війни, осіли, як майже всі поляки, в Чикаго; там у них і народилася третя дитина, пізня, несподівана.

Брати вже працювали, а вона тільки навчалася ходити й говорити, була мазункою, іграшкою і для батьків, і для братів. Брати, одружившись, відійшли від родинного гнізда, почужіли, батьки якось швидко зістарілись; і Ванда, тільки-но закінчивши школу, вийшла заміж за земляка, поляка, сина власника успішної фірми, компаньйона свого батька по бізнесу. Чиказькі Ковальські мали мережу крамничок, які торгували всім, без чого немислима робота художника чи то живописця, чи графіка, чи офортиста. У магазинчиках було все – від тендітного пензлика для акварелі до сучасної конструкції мольберта, від олійних фарб престижних виробників до демократичного акрилу, від металічних і рогових мастихінів до аркушів ватману. І замовити через Ковальських можна було що завгодно, а хоч би й той товар вироблявся десь далеко за океанами – чи в Європі, чи в Японії, – фірма існувала давно, ділові зв'язки налагоджувалися десятиліттями і були міцні. Молодий Ковальський часто був у роз'їздах, Ванда нудилася вдома. Привчена до прибирання й клопотів на кухні, вона ніяк не могла звикнути до святкового неробства: у Ковальських усім керувала домоправителька; ще була й покоївка, то навіть застелити ліжко молодій дружині сина хазяїна не можна було. Ковальський здивувався, коли Ванда поскаржилася, що не може сидіти без діла, і кінець кінцем дозволив їй попрацювати в магазині – так, аби не нудьгувала, коли комерція закине його чи то у Флориду, чи у Францію, а то й на батьківщину предківську. Мабуть, не варто було цього робити чоловікові: магазин – місце знайомств. І одне таке з них стало серйозним випробуванням міцності шлюбу. Ванда не могла не подобатися покупцям, і не було в тому нічого дивного: так улаштовано Творцем, що чоловіки, а хоч би й підстаркуваті, не можуть не звертати увагу на прекрасне створіння протилежної статі – інакше б світ запався і деградував. І Ванді подобалися компліменти, але її юна жіноча голівка безпомилково підказувала, коли всміхнутись, а коли наморщити носика, з ким перемовитися слівцем-другим, а від кого відвернутися до полиць з товаром, і так, аби той настирливий компліментник сприйняв це як кончу потребу продавщиці, а не жіночу відразу до його персони. То була така собі гра, і Ванді весело було гратися, знаючи, що нічого лихого вона не робить, – навпаки, створює магазину додаткову рекламу. Так вона, сміючись, і казала чоловікові: «Вважай, я частина твоєї комерції. Ти ж знаєш, як виторг зріс, відколи ти мені дозволив працювати? А що я надто кручуся перед покупцями – то брехні заздрих».

Так воно б текло і бігло далі – її життя-розвага у пристойному домі, з пристойним чоловіком, аби не задивився на неї молодий красень, звичайно, художник, і живописець не з посередніх, тим більше, не невдах, які розпускають пір'я, напускають туману, а затим усім камуфляжем – студійка-смітник на верхотурі несвіжого будинку з поламаним ліфтом, ранкове похмілля тут-таки, в майстерні, що править заодно й за житло, і принизливе намагання хоч що-небудь із своїх важко зрозумілих робіт продати перекупникам; а ті, хоч якими б паскудами були, мали якесь сьоме почуття і відбирали з десятків і сотень робіт справді талановиті, а до посередніх ставилися байдуже.

Молодий художник, якому сподобалася Ванда, почав частіше, ніж того потребувала професія, навідуватись до магазину і не дуже говірким був, але так дивився на красуню, що навіть гіпсова копія Венери Мілоської звернула б увагу на ті погляди. І Ванда відчула якусь небезпеку для свого безжурного існування, їй здалося, що цей ірландець гіпнотизує її, а насправді все було значно простіше: їй подобався цей красень, вона ловила себе на тому, що чекає на його візит.

Далі все було, наче в дешевому жіночому романі у м'якій палітурці, виданому на кепському папері: ірландець сказав, що не мислить життя без неї, вони зустрілися потайки, Ванда втратила здоровий глузд і віддалася коханому. Довго шила в мішку не приховаєш, плітки дійшли до чоловіка, запальний поляк не стерпів приниження, відлупцював молоду дружину – та так, що Ванда тиждень відлежувалася вдома. Коли синці й подряпини щезли, вона, слова не сказавши, втекла від Ковальських і поселилася з ірландцем, Ковальський-старший відмовив сина від намагань повернути дружину: «По-перше, сам винен, таку красуню перед очі богеми може виставити тільки повний йолоп, а ти це зробив. По-друге, коли киця налаштована красти, то крастиме, хоч ти її убий. Як почала гидити на килим, то робитиме це, поки з хати не виженеш». Хоча в католицьких родинах окови шлюбу значно міцніші і ритуал розлучення – подія вкрай небажана, кінець кінцем з усім цим було покінчено.

З ірландцем Ванда прожила цілих п'ять років і була щаслива, незважаючи на те, що її коханий Патрік двічі на рік, з точністю атомного годинника, тижнів на півтора відгороджувався од світу фундаментальним запоєм. Коли це сталося вперше, Ванда розгубилася. Не знаючи, що робити, обривала телефони друзів О'Лірі, аби ті якось вплинули на колегу, але всі відбувалися втішаннями, – мовляв, нічого надзвичайного чи загрозливого не сталося, не мине й кількох днів, як Патрік знову буде у формі, це з художниками буває, творчі люди інколи не вписуються в обивательські норми. Ванда знала, що алкоголь робить з мужчинами, – її батько інколи таке виробляв, що ставало страшно всій сім'ї. Дивно, але Патрік, налитий віскі по зав'язку, не був агресивний, – навпаки, казав ніжні слова, обнімав Ванду, майже не спав перші кілька днів і – працював у шаленому ритмі. З перших днів їхнього спільного життя Ванда стала Патрікові натурницею, сеанси тривали довго, але не втомлювали її, бо О'Лірі раптом кидав вугіль, олівець, пензель, дужими руками знімав свою модель з подіуму і ніс на широку канапу.

Патрікові ню з'явилися на виставці і мали успіх. Він так захопився своєю моделлю, що й свої похмурі міські пейзажі став оживляти стафажем, і щораз то була мініатюрна Вандина фігурка. Коли минали дні запою і запійної роботи, виявлялось, що О'Лірі більше одержав, аніж утратив: згодом його алкогольні ескізи ставали закінченими роботами, а деякі він не чіпав, боявся порушити непоясниму гармонію чи дисонанс, продиктовані наркотичним прозрінням.

Гримуча суміш – ірландець і полячка в одному домі, в одному ліжку, – на подив мистецького товариства, не вибухала, а живила взаємини чоловіка й жінки. Статки О'Лірі зростали, він придбав будинок на околиці Чикаго, облаштував у ньому майстерню, в гаражі стояло два авта, черга була за дитиною, але не виходило. Ванда не вагітніла, і те непокоїло її, а Патріку було байдуже: мовляв, ще молоді, не спіши, поживімо для себе. Як переважна більшість ірландців, особливо емігрантів, Патрік симпатизував ІРА, але ті симпатії далі застольних промов не йшли, аж поки заробітки О'Лірі зросли настільки, що міг допомагати братам по крові і боротьбі грішми. Ванда не перечила – сама, якби могла, помагала б землякам із «Солідарності». Але коли Патрік зібрався на далеку батьківщину, аби на власні очі побачити, що там і як, злякалася й молила Патріка не їхати, ніби передчувала лихо. О'Лірі полетів до Ірландії, незважаючи на спротив Ванди, і невдовзі страхи Вандині матеріалізувалися: Патрік загинув од випадкової кулі десь на околиці Дубліна. Поховали його на батьківщині, Ванда літала на похорон разом з друзями покійного, повернулася у Чикаго спустошена, з випаленим серцем. О'Лірі купив будинок на ім'я Ванди, всі свої нереалізовані роботи залишив їй, тож матеріально вона не бідувала, зате душа стала жебрачкою. Усе їй почужіло в Чикаго, бо все навколо жило й діяло, наче й не було тут такого собі Патріка О'Лірі з його талантом, пориваннями, чоловічою силою і любов'ю до неї, розгубленої нині, а ще вчора щасливої жінки. Ванді треба було виїхати з міста, і вона це зробила: продала будинок, купила квартирку в Нью-Йорку, перевезла туди картини й себе, неприкаяну, двадцятип'ятирічну, аби загубитися у неправдоподібно величезному місті, а можливо, і знайти себе з часом на новому місці, у новому житті. Вряди-годи Ванду навідували друзі О'Лірі з Чикаго – дехто по-дружньому, з бажанням допомогти, якщо треба, дехто – з прихованим прицілом на щось більше, аніж звичайне людське спілкування. Оскільки художні осередки Чикаго й Нью-Йорка попри географічну відстань й специфічне творче протистояння були все ж сполученими посудинами, Ванду познайомили з місцевими митцями, її романтична й трагічна доля викликала у них інтерес.