Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Світлана завжди погоджувалася і цим заслужила добре до себе ставлення досвідчених сестер.

Якось одна з них, висока, струнка, з ніби виточеними пружними грудьми, завжди вільними від ліфчика, з веселими очима щасливої жінки, затіяла з Світланою розмову, котру ту запам'ятала і згадала потім на останній практиці, перед випуском.

– Тебе наші хлопці не чіпають? Хірурги?

Наталці було років двадцять п'ять, працювала вона тут п'ятий рік.

– Ні.

– А хтось із них подобається – тобі?

– Не знаю. Не думала. А чого питаєш?

– Дивлюся, ти по щирості працюєш, отже, застрягнеш у медицині, і рано чи пізно доведеться або прийняти заведені неписані правила, або…

– Ти про що? Що – або?…

– Ну, розумієш, вважається, що хірург і сестра – одне ціле, від сестри залежить успіх так само, як від ножа. Кажуть, так і в балеті: партнери мають відчувати кожен порух один одного, бути одним цілим, ну, а це досягається ти знаєш, як.

– Як?

Наталка кинула на Світлану іронічний погляд: мовляв, не вдавай з себе ідіотку.

– А тобі скажуть. Свого часу. Як підростеш.

На останній практиці Світлана працювала в основному з торакальним хірургом Голубєвим, кучерявим білобровим велетнем з підбитими світлими віями, сірими очима. Олександру Голубєву було трохи за тридцять, за сім років майже щоденної практики він так набив руку, що йому доручали найскладніші випадки. У нього була готова кандидатська дисертація, кількоро статей у спеціальному московському журналі створили йому незаперечний авторитет, принаймні серед колег клініки, та й у керівництві лікарні. Світлані подобалося, як працює Голубєв. Аби йшлося про щось інше, а не про розкриту грудну клітку людини, відігнуті, а то й видалені ребра, про пульсуючі легені і серце, можна було б сказати, що робить він свою справу весело, на якомусь не доступному іншим хірургам куражі; навіть лайка з його вуст (бувало й таке, коли асистуючий лікар чи незграба-сестра не розуміли його команди з першого слова) не ображала, була так собі, екзотичним елементом священнодійства і мала на меті не зганьбити колег, а, швидше за все, відігнати геть привид смерті, котрий завжди ховався десь у потаємному кутку операційної, навіть коли випадок був ординарний і не викликав тривоги, отже, й додаткової уваги хірургів і персоналу.

Того дня до двох планових додалося ще дві операції – привезли по швидкій невдаху-мотоцикліста і водія легковика, яким не пощастило розминутися на слизькій дорозі. Все закінчилося близько восьмої вечора, Голубєв скинув залитий кров'ю фартух, шапочку, мив руки, не випускаючи з кутика губів сигарету.

Світлана зайшла попрощатися, Голубєв подивився на дівчину, витираючи великі долоні просто полами халату.

– Нікуди я вас не відпускаю. У мене день народження, ви запрошені. Відмови не приймаються. Побачення відкладаються.

Світлана гадала, що йдеться про звичайне коротке застілля в ординаторській після трудів праведних – спиртного і наїдків, нанесених родичами хворих, завжди було по саме нікуди, – але цього разу всім гуртом поїхали у напрямку Троєщини.

Спілкування з хірургами в операційній, де пахло ефіром карболкою, кров'ю, сечею, де всі умовності, природні у звичайному житті, відступали за межі зони, всередині якої вони не мали жодного значення, бо тут ішлося не про квіти, ніжні погляди, нові чобітки, дівочі мрії, а про життя і смерть, стражденну людську плоть, повертало, точніше, вело Світлану в напрямку, далекому від наївного романтизму, притаманному вікові і вихованню, на дорогу цілком очевидних покликів плоті і статі.

– Пам'ятаєш, куріпочко, що я тобі колись казала? – спитала Наталка – вони з Світланою вмостилися на задньому сидінні новенької «копійки».

– Про що?

– Не прикидайся. Якщо це для тебе вперше, то зваж, чи готова.

– До чого?

Світлана не здогадувалась, а знала, про що йдеться, одначе невідь-чому грала роль безтурботної веселунки, для якої існують тільки світлі сторони життя, і вони не передбачають розв'язання якихось сумнівних а чи й серйозних проблем. Для себе ж вона вирішила: хай станеться те, чого колись все одно не минути. Хотілося єдиного: аби не було прикрощів, приниження чи розчарування. Про Миколу вона не думала. Щоб остаточно позбутися кволих гризот сумління, сказала собі, що ніяких обіцянок Миколі не давала, хай між ними усе лишається, як є, а що буде – покаже майбутнє.

– Тебе хто запросив? – не вгавала Наталка.

– Олександр Олександрович.

– Сануля? Не шкодуватимеш. Цей може.

Наталка зайшлася сороміцьким, брутальним сміхом.

Уже потім, коли поїздки з Голубєвим до приватного будиночка стали регулярними, Світлана довідалася, що дім знято хірургами у складчину, кожен має свій день.

Тоді з'їхалося чотири пари. Довго тривала весела вечеря. Пари то зникали у надрах будинку, то поверталися, збуджені й агресивні, до столу, аби перехопити ще по чарці чи перекинутися фразами, зміст яких міг би розшифрувати тільки втаємничений. Олександр пив мало, розпитував Світлану про її життя, батьків, родичів і не спішив братися до того, що було вже тепер невідворотним. Вона навіть чекала: от-от цей білобровий велетень підведеться зі стільця і потягне її в надра будинку. Нарешті, коли вони лишилися при столі вдвох, Олександр спокійно, ніби на лікарському огляді, що його проходити доводилося доволі часто, спитав: «Ти, Свєтік, здається, новобранець? Знаєш, що вже дівкою не будеш? Скажи, якщо не хочеш, силувати не стану». Світлана здивувалася своїй безсоромній відповіді: «Олександре Олександровичу, невже для хірурга проблема дівку залатати?» Голубєв тільки головою похитав: «Наша людина. Для своїх я – Сашко. А якщо заслужу – Сашуня».

Голубєв заслужив. Був ніжний і витривалий. Вона дивувалася сама собі: ще вчора була незайманою, інша переживала б, що так, без любові, як сучка при тічці, а їй – хоч би й що. Олександр жартував: «Як заміж вийдеш, навчиш чоловіка, якщо телепень дістанеться. Утім, ще подивлюся, може, сам тим йолопом буду».

Голубєв домігся, аби після закінчення Світлану розподілили до їхньої клініки, сам носив запит до директора технікуму, вициганив у головного лікаря для своєї медсестри найвищу ставку, зняв для неї кімнату поблизу того будинку, де вони продовжували зустрічатися.

Сказати, що для Миколи сповідь Світлани здалася громом з ясного неба, було все одно, що вважати землетрус балів на шість дитячою витівкою.

Побачивши, що робиться з женихом, Світлана обняла його:

– Сказала тобі правду. Могла б і збрехати, ділив би жінку, сам того не знаючи. Воно тобі треба?

– А далі ти – що? – вичавив із себе Микола.

– Я? Не переживай. Заміж вийду.

– Хіба ти його любиш?

– Любиш, не любиш – несерйозно. Він надійний, я стану лікарем – це для мене над усе. Михайлові привіт.

Світлана поцілувала Миколу в щоку і пішла. Ніби нічого не сталося. Ніби так воно заведено в житті – плюнути в душу і піти, вимахуючи сумочкою. Ніби в світі зрадництво – норма, а лицарство – анахронізм і дурість.

Микола довго не міг оговтатись після того, що сталося. А коли час і молодість, узявшися за хлопця гуртом, зробили свою справу, Бадиляк змінився. Жінки, дівчата перестали для нього бути, як раніше, об'єктом радісного поклоніння, а стали предметом примітивного полювання.

Після інституту він улаштувався художником на телебачення, гибів серед постановочного мотлоху, розписував декорації, малював заставки для камер. Майстерня була величезна. З тією, що з неї почалася доріжка Михайла, порівнювати її не випадало – худфондівська була куди більша, зате тут більше тепла взимку, а головне, через двір – гарячий казан телевізійних студій і редакцій, повно прийшлого народу, серед якого Микола знаходив «здобич». Він так розкрутив сексуальну карусель, що Михайло, котрому приятель розповідав про свої перемоги, якось зауважив:

– Колю, Казанови не перевершиш, а біду на свою голову накличеш. Відріже якась тобі зозла і скаже, що так було.

– Не лякай. Ляканий. Я їм покажу. Відплачу, як Гітлеру за Сталінград.

– Хіба ж вони винні? їм любові хочеться, а ти, як дикун: зробив своє – і навтьоки. Світлані мстишся?

– А вони кращого не варті. Я тобі, Михайле, ідеалісте мій золотий, сріблом оздоблений, таке скажу. Як, не дай Боже, закохаєшся, плюнь через ліве плече тричі; а якщо вже дійде до ліжка, то ти своє діло роби, та однією ногою намацуй черевика, щоб здиміти з поля любові, якжайвір ранковий. Хай тебе там, у небесах, спробують дістати, а ти, вільний, співаєш своєї і ширяєш між хмар.

Мужикуваті були сентенції, нешляхетні, і навряд чи сам Микола вважав свою парубоцьку філософію досконалою – так він ховав за кострубатою бравадою глибоко ображену чоловічу гордість.

Робота Миколу не влаштовувала – творчістю там і не пахло. Кінець-кінцем, фортуна посміхнулася: запропоновані ним декорації зацікавили театр, спектакль мав великий успіх, роботу Бадиляка оцінила преса. Невдовзі пощастило ще раз: художник театру, унікальний стиліст, революціонер, гонитель вульгарщини й провінціалізму, гострий на язик опонент культур-трегерів з партійних стаєнь і міністерських нір, укотре полаявшись з місіонерами від ідеології, подав заяву на звільнення і подався до Москви, де його прийняли у широкі обійми в одному з найцікавіших натоді театральних осередків, наплювавши на зовсім не арійське походження, що на ньому київське чиновництво робило наголос.

Художник цей Бадиляка знав ще студентом, завжди підохочував і зрадів, дізнавшися, хто буде замість нього.

– Рекомендацій, Колю, не даю, щоб не напсувати твоїй кар'єрі. А коли щось треба – допоможу завжди.

Михайло тим часом був на вільних хлібах, пропадав від ранку до смерку в мансарді Дідули, працював, виставлявся, для заробітку робив копії з Шишкіна, Саврасова, зрідка – Шевченка, Труша, Клевера, попоїздив з етюдником Україною.

З Миколою вони тепер зустрічалися вряди-годи, інколи по півроку не бачилися, хоча скільки там було від Миколиного театру до мансарди – палицею докинеш. Зате коли вже зустрічалися, то розмовляли довго, і було про що. Тепер обом ставало ясно (ні, точніше, вони тільки починали розуміти): їхній мистецький обладунок, набутий в інституті, котрий напочатку здавався досконалим, являв собою насправді усього лишень благеньку вдяганку, здатну так-сяк прикрити первісну голизну ненадовго – до першого дощу. Подеколи до їхньої розмови прислухався Дідула, здебільшого не втручаючись в її перебіг.

У Євгена Петровича на той час закінчилася смуга самознищення і творчого анабіозу, він поновив серйозну роботу; його ім'я з'явилося в обоймі «персон grata» столичних зашорених мистецтвознавців, котрі високо тримали прапор ідейного мистецтва і завжди були готові дати відсіч ворогам того вирощеного в партійних ретортах методу, безплідного агресивного гомункула. Дідула був запрошений до інституту, викладав, намагаючись відтрутити своїх студентів від академічного конформізму, але так, аби не викликати на їхню (та й свою) голову громів і блискавок з вершини місцевого олімпу, облаштованого за всімапринципами всесильної і найпрогресивнішої музи Ідеології. Йому щастило поки що не наражати на небезпеки студентів – і себе, звісна річ.

Часом, наслухавшись авангардистських розумувань Михайла й Миколи, ерудицію яких у питаннях мистецького поступу навряд чи можна було назвати солідною, – так, бенгальські вогні поки що, і собі приєднувався до розмови, особливо коли молоді люди впадали у пафос.

– Третє око треба мати, хлопці. Колись молодий Чехов казав, що може про що завгодно написати оповідання – хоч би про чорнильницю, хоч би про що інше. І міг. І писав. Ну й що? Чеховим від того вміння ніколи не став би. Одне вміння – ніщо. Третє око потрібне. Ось ти, Миколо, театрал, не пам'ятаєш, здається, у «Чайці» молодий драматург заздрить відомому, щось таке каже: «У нього на греблі блищить шматочок скла – і місячна ніч готова».

Те саме – живопис. Деталь. Техніка. Третє око. А воно – і ідея, і настрій, і манера. Проросте все те в художнику – знайде себе. 1 його кінець-кінцем знайдуть. Краще, звичайно, за життя. Потім – теж непогано, хоча сумно. Ну, чим я не лектор товариства «Знання»?

– Євгене Петровичу, все так, але ж погляньте, які ми всі однакові! Навіть кращі. Як більярдні кулі.

Дідула всміхався:

– Кулі не однакові. На них цифри. Більша цифра – цінніша куля. А ви що, хотіли б кубиками у більярд грати?

– Жартуєте. Ми не про те.

– Та знаю, про що ви. Не сліпий і не глухий. Тут така штука – кожен сам вирішує, співати у хорі чи мовчати, лізти в солісти чи берегти голос для іншої музики.

– Якої іншої? Кругом однакова.

– Та воно так – і не так. Прислухатися треба – бажано, до себе. Знаєте, хлопці, головна біда – всі ми позначені одним знаком. Позбудешся його – станеш собою. Розумієте, про що я?

– Яким знаком?

– Внутрішнім. Хоча, якщо придивитися, і на лобі виступає: у кого – очевидно, у кого – тінню. 1 в мене, і у вас – чого там, треба правді в очі дивитися. Позбутися цього тавра – бути вільним. І хочеться, і колеться.

Обличчя Дідули стало чужим, неприємним, напруженим. Він замовк. Мовчали і хлопці. Розмова потекла непевним річищем – або урветься зараз, зміліє, або вже її не втримати. Євген Петрович вирішив не зупинятися на півдорозі:

– Я вас давно знаю, хлопці, казатиму, як думаю. Ми всі живемо у величезній резервації, розмальованій під земний рай. Співаємо одних пісень, думаємо однаково, пайку свою маємо – хто більшу, хто меншу. Озброєні, як модернізовані неандертальці, сунемо в чужі черевики свої ноги. Нас ненавидять ті ж мадяри, ті ж поляки, ті ж чехи. Цитадель соціалізму, будівничі комунізму? Грандіозний сеанс гіпнозу, до того тривалий, що в самих гіпнотизерів, по-моєму, вже дах зриває. Хто в світі має право на монополію людського думання, поведінки, творчості, чорти б її побрали! Та ніхто. Шкільні читанки, знамените: «Ми не раби. Раби не ми». Брехня! Раби! Одне діло – організація держави, інше – стандартизація мізків громадян. Загине колись ця конструкція, згорять декорації – ось побачите. Ви – точно побачите.

У мансарді стало тихо. Чути було, як краплі з крана у дальньому кутку б'ють одна по одній у чашку піддона. Микола покрутив головою, ніби шукав тут когось іще, окрім їхньої трійці, всміхнувся.

– Ви, Євгене Петровичу, як молодий Ленін. Йому кажуть: куди пхаєтесь, молодий чоловіче, перед вами стіна, а він їм: стіна, та гнила, торкни – й розвалиться. Мав рацію Володя Ульянов.

Дідула набрижив зморшки на лобі.

– Не вдасться вщипнути. Який з мене ідол? Хай йому грець, хлопці, вважайте, то був напад діареї.

– Чого? – хитренько перепитав Микола. – Якщо в нас тут філія школи в Лонжюмо, то хотілося б знати, що воно таке – діарея?

– Пронос, пане Бронштейне, вам відомий такий стан? – підіграв гаркавеньким голосом Дідула. – Треба оволодівати всім багатством знань, що їх надбало людство.

Сміялися, хоча знати б, чого.

Батькові стигми були реальними, Михайло їх бачив. Ті, про які говорив Євген Петрович, уявити було важко. Не відчував їх Михайло тоді. Не зважав на них, якби й був знак. Не вірив, що й він таврований. Пручався, дав собі слово ніколи не давати будь-кому приводу думати про себе як про біомасу.

Пам'ятав про те, що сказав Дідула. Погоджувався, але вважав, що той перебільшує; гадав, що можна знайти шлях окремий, не позначений зрівнялівкою і вихлопом голосних гасел на кожній вибоїні, аби дозволено було рухатися далі. Був молодий і вважав, що ухилиться від тавра, обдурить гуртовиків, утече з загону. Зрештою, так воно і сталося, та заплатив він за це сповна. Тоді Михайло і думати не міг, що все зайде так далеко. І гадки не мав, через що доведеться переступити, що пережити. Ніхто не може передбачити майбутнє. Життя – безнадійна ентропія. Якщо ти переважно оптиміст, то можеш порівняти його з дивертисментом. У молодості він звучить мажорно; більшість із задоволенням слухає ту музику аж до старості, не вірячи, що от-от упаде завіса і музика замовкне, чи втішаючись тим, що проводжатиме на той світ той самий звичний дивертисмент. Декому це швидко набридає – штучний мажор і безберегий оптимізм, що ним затулено трагічну бездарність п'єси, яку мусять грати цілі народи.

Так деструктивно Михайло тоді не думав. Він малював, долав спротив матеріалу і брак досвіду, народжував монстрів, знищував їх, лютився, торжествував, коли вогник чогось справжнього блимав десь удалині, намагався затулити той вогник обома долонями від власного пітного ремісництва. Іноді щастило, і тоді Михайло був знову готовий хоч би й на роки добровільної рабської роботи в копальнях заради крихти скарбу.

Після чергової виставки молодих, – як завжди, приуроченої до свята, – Михайла прийняли до Спілки художників і – найприємніше з усієї тієї суєти – дали майстерню. Хоча й на двох, але ж – власну. Хоча меншу за мансарду Євгена Петровича, зате вищу, з антресолями, всіляким начинням, зіпсованим і ще годящим, що позалишалося від попередників.

На входини Михайло запросив сусідів-аборигенів, колег по мистецькому цеху. Будинок був спроектований під майстерні, обладнаний вигодами першої необхідності, тож дехто з пістрявої художницької братії – скульптори, графіки, живописці – могли тут і ночувати, а то й жити, якщо круті повороти долі викидали когось із кузова сімейної вантажівки – тобто робили безквартирним.

Непогамовний Микола Бадиляк прийшов не сам, привів квартет початкуючих акторок, пообіцявши їм цікавий вечір з оригінальними митцями, майбутньою окрасою вітчизняної культури, людьми вихованими, чемними, високоморальними. Улестив і заманив на святкову пиятику, що могла стати небезпечною для дівчат, щойно набраних до допоміжного складу трупи театру. Про свій сюрприз Микола не попередив, тож на входини мужики зійшлися по-домашньому: хто у спортивному дешевому костюмі з динями-пухирями на колінах штанів, хто у заляпаному фарбою комбінезоні, хто взагалі у майці і подертих брюках. Коли ж зайшли дівчата, під різними приводами один за одним вислизали з майстерні, аби повернутися у пристойному вбранні. І посиденьки, зазвичай надміру хмільні, цього разу не перехлюпували за креш, не вибухали дурним реготом, не цвіли будяками загонистих словес. Присутність дівчат, до того ж вродливих, – Микола мав смак – поклала на товариство флер приязні і благородства. Коли дівчат повели мити руки, Микола попросив поводитися по-людськи, не розпускати рук і не заходити з компліментами за джентльменську межу: хто знає, може, ці дівчата – майбутня окраса української сцени, і взагалі, якщо й виникне якась така ситуація – то тільки з їхньої ініціативи.

– Я їх привів не в бордель, а в святилище мистецтва, – виголосив Микола, і важко було зрозуміти, потішається він чи говорить усерйоз.

З того вечора на тривалі сім років у його життя прийшла Лариса Павичева. Михайло загалом не цурався жіночого товариства, були в нього знайомі, але далі кіношних чи театральних побачень справа не йшла. Чи то спрацьовував таємний джмелівський код, що не велів одружуватися рано, чи не було серед його знайомих такої, котра сама взяла б на себе розвиток відомих подій, чи йому вистачало побачень із молодою заміжньою жінкою, чоловік якої плавав в Атлантиці і, за її словами, розумів ситуацію настільки, що не вимагав, аби та вдягала пояс цноти, – хтозна, але думка про одруження вперше майнула Михайлові, коли він побачив Ларису.

Та й було на що глянути: тоненька, очі на півобличчя, світлі довгі кучерики, милі веснянки на задерикуватому носику, цяточка родимки на верхній губі, свіжість і політ, цнота й радість, легкість і справжність… Михайло закохався.

Вечірка закінчилася пізно, дівчат треба було проводжати по домівках, і Михайло, примітивно відтіснивши бажаючих, на правах хазяїна напросився до Лариси у провожаті. Жила вона на Солом'янці, пів-Печерська пройшли пішки, розмовляючи про те, про се, придивляючись одне до одного; причім робила це в основному Лариса, бо Михайло відверто милувався нею, і не помітити цього будь-яка дівчина, хоч яка була недосвідчена чи насторожена, не могла.

Лариса натерла ноги новими черевиками, іти їй ставало дедалі важче, але терпіла, поки могла, а потім просто зняла взуття: надворі червнева ніч, асфальт і бруківка ще теплі, людей майже немає. Михайло стривожився, не дозволив дівчині бити ноги, піймав машину, і за півгодини вони стояли біля парадного входу до її будинку. Прощалися довго, і тривалі паузи між словами були красномовнішими, аніж смисл сказаного.

Михайло пройшов з добрий десяток кілометрів нічним Києвом, по-дурному, а насправді щасливо всміхаючись. Класичний випадок: людина ще не усвідомила стану в усій повноті і гадає, що настала нарешті щаслива смуга в її житті.

Михайло став завсідником театру, і хоча Лариса виходила на сцену здебільшого чи у масовці, чи в непримітній ролі, що її і в програмці не зазначали, щоразу мав нагоду побачити дівчину після вистави, чекати на неї біля виходу, відвозити додому, а якщо звільнялася раніше – запрошувати на вечерю до найближчого ресторану.

Лариса жила вдвох із матір'ю в комуналці – ще двоє сусідів, коридор, завішаний одягом, баліями, дитячими велосипедами, один телефон на всіх. Не скоро Лариса запросила до себе на чай, потім призналася, що їй прикро було за антураж: після святковості сцени – ниций побут, – але наважилася у грудні, коли, обоє змерзлі (Михайлова машина саме була в ремонті), простояли в парадному зайві півгодини.

Ларисина мати, відставна актриса, переживала не кращі часи. її чоловік, прем'єр провінційного театру, запрошений до столичної трупи, привіз із собою дружину й дочку. Поневірялися по найманих кімнатах, потім театр з великими труднощами прописав заслуженого артиста Павичева з сім'єю у «вибитій» в міськраді кімнаті. Для дружини ролей в театрі не було, вона переживала, допікала чоловікові, а потім махнула на свою кар'єру, закінчила курси перукарів і – ніби назло главі сім'ї – почала заробляти значно більше, аніж він. Подальшу історію сім'ї можна було б вважати банальною, такою вона й була для стороннього ока, а по матері пройшлася, мов якась бешега: довго не могла по-справжньому одужати й перебороти те, що стало причиною недуги, – чоловік пішов з сім'ї, пристав у прийми до театральної прем'єрші, покинувши Віру Тарасівну і дочку напризволяще.

Ларисі тоді було чотирнадцять, їй довелося перейти до іншої школи, бо на той час батько став помітною фігурою серед столичних акторів, і цікавість учителів та дівчат-однокласниць до того, що сталося в їхній сім'ї, набрала патологічних розмірів. Зрештою, все заспокоїлося, хіба що мати почала курити і заглядати до чарки частіше, ніж те личило жінці. Вона була категорично проти того, аби Лариса обрала своїм майбутнім сцену, наводила десятки аргументів, що мали погасити у дівчини бажання вступати до театрального інституту, хоча, коли батько ще тримався сім'ї, будучина дочки бачилася ним тільки в театральних шатах: дитина мала безперечні здібності, грала у шкільних виставах, вела концерти. Мати не могла заборонити Ларисі бувати в театрі, де грав батько, і дівчина стала своєю за кулісами, дихала тим підступним повітрям, котре заповнює легені сподіванням популярності, а то й слави, руйнує природні захисні механізми свідомості, які не спрацьовують навіть тоді, коли реальне життя і долі багатьох акторів аж кричать про те, що успіх не гарантований і випадає одиницям.

І все ж мати домоглася свого: Лариса закінчила університетську філологію, грала в студентському театрі – не могла не грати, спробувала викладати у школі, але мучилася, не хотіла, то був не її вибір, і врешті-решт з намови партнера по студентському театру, цибатого розумника з сірим нездоровим обличчям, так само, як і вона, закоханого у театр, покинула шкільну рутину. Допоміжний склад – мізерні гроші, примарні перспективи, зате ж – театр!

Тепер уже мати нічого не могла вдіяти, добре хоч дочка обрала не той театр, де виходив на сцену батько, уже народний артист, життя якого поступово так віддалилося від колишньої сім'ї, що навіть для Лариси він перестав бути батьком у тому звичайному, житейському, теплому, домашньому розумінні, що має з тим словом пов'язуватися. Мати бачила, відчувала цю переміну в поведінці дочки, і вона гріла їй серце, як гріє ображену і зневажену людину почуття здійсненої мсти, що видається їй справедливим щодо зрадника і кривдника, яким вважала колишнього чоловіка. Він нагадував про себе, інколи пропонував допомогу, коли з'являлися посутні гроші (знімався час від часу в кіно), але Віра Тарасівна поклала собі ніколи не дивитися в той бік, звідки до неї прийшла несподівана і не заслужена нею образа.

Михайло Вірі Тарасівні сподобався від першого дня знайомства, а коли, уперекір волі батька, не відступився від дочки, одержав необмежений кредит довіри; навіть стригла його рудувату фамільну чуприну наймоднішим чином, не дозволяючи сідати до будь-кого у крісло невідомої перукарні. «Ще, не дай, Господи, вошей там наберешся», – безцеремонно жартувала вона, що мало означати крайній ступінь симпатії і звучало як пароль у одвічній житейській грі «свій – чужий».

Як і кожний закоханий, Михайло бачив свою обраницю крізь рожеві окуляри, що ними передбачлива природа завжди наділяє в таких випадках, аби уберегти романтичну атмосферу якнайдовше і виробити імунітет проти прози побуту, проти несуттєвих деталей. Декому щастить носити ті окуляри ціле життя, не помічаючи ні вікової аберації зору, ні того, що дужки оправи завдають незручностей, – це коли обох обдаровано рожевою оптикою.

Здавалося, так воно й було в їхньому з Ларисою випадку.

Вони їхали до Михайлових друзів на дачу. Добігав кінця червень, стояла свіжа теплінь, пролітали поля, переліски; дорогу обступали ліси, дихалося вільно і щасливо. Минав рік від дня їхнього знайомства, Михайло наготував подарунок – золотий перстеньок з аквамарином; коробочка лежала в кишеньці сумки, напханої наїдками і вином. Не раз вони з Ларисою могли переступити рубіж фізичної близькості, вже Михайлові несила було вдовольнятися обіймами й поцілунками, але Лариса хотіла, аби це сталося тільки після весілля. «Ти що, не віриш мені?» – »Вірю, Михайлику. Вибач». – «Не любиш?» – «Люблю. Просто мені не хочеться абияк. Будеш сміятися, але я, мабуть, з минулого століття. Я ще ніколи…» Ларисі йшов двадцять другий рік, і Михайло був вражений почутим. «Я сама скажу, коли…»

Треба було залити бензин. Михайло зупинив машину на узбіччі. Лариса пішла поміж молодих сосонок углиб лісу. Впоравшися, Михайло покликав дівчину. Лариса не відгукнулася, і він пішов за нею, вдихаючи терпкий смоляний дух. Знайшов Ларису не відразу – вона збирала квіти на невеличкій зеленій галявині, звідусіль закритій гущиною кущів, і аби не біла хустка, не помітив би, а галасувати у лісовому затишку не хотілося.

Він підійшов до Лариси, знаючи наперед, що нині, зараз, цієї ж хвилини, має щось статися, і це щось мало цілком реальні виміри. Він мовчки поцілував дівчину в губи, вони розкрилися безпомічно і жертовно, тіло Лариси підкорилося йому так, як раніше ніколи. Вони опустилися на килимок трави, не вимовивши жодного слова. Лариса заплющила очі і прошепотіла: «Тепер…» Крізь соснові лапи пробивалося гаряче сонце, дівоча нагота сліпила очі ще більше, і коли все сталося, Михайло без тіні ніяковості витер сліди гріхопадіння: для Лариси це справді було вперше. Він ніс її до машини на руках, а коли зупинився на узліссі, закрив Ларисі долонею губи, аби та ненароком не сколошкала картину, що відкрилася їхнім очам.

Уся машина – вона була світло-сірого кольору – від переднього бампера до багажника була вкрита суцільним живим килимом. Невідомо чому, з якої причини тисячі метеликів злетілися на розігрітий сонцем метал, не боячись машин, що зрідка пробігали не дуже популярною дорогою, незважаючи на запахи мастила і бензину. Чому саме цей автомобіль обрали вони для відпочинку чи якогось невідомого ритуалу? Відповіді не було ні тоді, ні після.

Лариса і Михайло дивилися на подарунок природи, на рухливу барвисту картину, не вірячи, що таке можливе і що саме їм випало побачити це непоясниме диво. Вони завмерли. Михайло обняв свою, тепер уже по-справжньому свою дівчину, вони зустрілися очима близько-близько, а потім довго дивилися на казкове дійство, наготоване ніби навмисне на честь того, що сталося щойно між молодими людьми.

Так минуло хвилин десять. Метелики не думали відлітати. Як шкодував Михайло, що не взяв із собою фотокамери, – як назло, забув на столі, збираючись у дорогу. Хто повірить розповідям про цей феномен? Метелики ворушилися, стріпували крильцями, але з місця жоден не зрушив: просто не було куди посунутися, кожен міліметр металу був закритий різнокольоровими крильцями, всіяними пухнастими щетинками – тулубами комах.

Лариса нарешті не витримала, торкнула пальцем оксамитової поверхні крила, помережаного візерунком, що в ньому вгадувалися кола, еліпси, темні смуги в дивному переплетінні. Крильце сіпнулося, але метелик з місця не рушив, не злетів, як це завжди буває, коли намагаєшся спіймати розцяцьковану комаху чи робиш вигляд, що полюєш на неї. Не потривожилися й інші, навіть коли впритул до машини підійшов Михайло, і від нього на ворушку живу ковдру лягла тінь.

«Що робитимемо?» – самими очима запитав Михайло. «Не руш», – так само без слів відповіла Лариса.

Михайло відступив, забравши з собою тінь, вбираючи очима немислиму, фантастичну картину, написати яку не під силу було б жодному художникові на білім світі. Армада метеликів ще кілька хвилин посиділа на своєму несподіваному комаходромі, а потім ураз, одночасно, без якоїсь видимої причини чи спонукання знялася вгору і немислимо швидко розсіялася в повітрі, над прорубаним у лісі шосе, в кронах дерев, наче й ніколи не творили багатотисячної спільноти під прямовисним сонячним промінням у місяці червні, в теплому тиглі літа.

Вони ще довго згадували те видовище, непояснимий знак з таємничих сфер, що явився у день, такий важливий для них – принаймні так хотілося думати обом.

На початку липня Михайло привіз Ларису на Куренівку, в родинний дім, аби познайомити наречену з батьками. Михайло хотів зробити це й раніше, не раз пропонував Ларисі завітати сюди, але вона щоразу знаходила якусь причину, аби відкласти знайомство, ніби інстинкт підказував, що тут на неї чигає небезпека. «Ще не час», «Я не так вдягнена», «Навіщо поспішати?» – відмовок було чимало, а за ними стояло невимовлене: «Я боюсь». Цих слів Лариса не вимовила жодного разу, а Михайлові і на думку не могло спасти, що саме так воно й було.

Так само він і подумати не міг, що їхній візит, звичайний у таких випадках ритуал, замість сподіваного розуміння і теплоти принесе розчарування і прикрість – добро б тільки йому, але ж і його обраниці.