Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

IV

Прокинувся Михайло від того, що у прочинене вікно, навмисне залишене так на ніч, аби хоча б трохи розворушити кімнатну задуху, залетів горобчик. Певне, рятувався од ворони чи шуліки і знайшов шпарку у тюлевих шторах, а назад не міг її відшукати, бився крильцями під стелею, підлітав до вікна, неспроможний пробити прозору тканину вутлим своїм тільцем; врешті зачепився кігтиками за нитки тканини і завис на шторі з розпластаними крилами. Михайло взяв горобця в долоню, відчув, як скажено б'ється маленьке серце бідолахи, розтулив завісу і випустив пташку. Горобець пурхнув і зник серед листя і неба так швидко, що Михайло не встиг простежити його політ. «Мабуть, неволі злякався дужче, аніж хижака».

А ще він подумав, що колись, ціле життя тому, сам був схожий на цього горобця у пошуках виходу, весь налаштований на рятівну втечу, одначе ніхто тоді не поміг – лише випадок і немислима удача.

За будинком, поміж яблунь, недалеко від стежки, що вела нагору, батько свого часу, коли на куток провели воду у трубах, збудував душову: три стінки з дощок, четверта – двері. Над халабудою – металічна бочка літрів на сто, списана на фабриці. Горловина з різьбою для корка-заглушки – заводська робота – була припасована збоку, а не на днищі, тож приварити лійку душа не становило труднощів, кинути нагору трубу водогону – так само. Батько хотів, аби першою під душ стала дружина, прийняла роботу, але мати, селянське дитя, соромилася. «Та хто тебе там побачить, от, їй-богу, на річці ж купалася? І люди ж кругом були? А тут – голуби й ластівки, якщо й побачать, то не зурочать і нікому не розкажуть».

Першими, кінець кінцем, пішли батько з сином під трохи нагріту сонцем, але бадьору, різкувату воду. Мати прилучилася до досягнення цивілізації поночі, виставивши чоловіка охоронцем – на всяк випадок.

Відстоявши вахту, вже вдома, батько казав дружині: «Все-таки треба було вдень, вночі від тебе таке сяйво, що всі кажани з кутка поприлітали». Тоді Михайлові незграбними здалися батькові слова, а скільки в них було ніжності – зрозумів лише тепер.

Стоячи під струменями душу, Михайло на якусь хвилину відчув справжнє блаженство, перестав існувати у часі і просторі, забув про все на світі. Реальними були тільки пружні прутики води, що стьобали по голові, плечах, колінах, подаючи ще не зів'ялому тілу сигнали енергії та бадьорості, голосу яких так виразно Михайло не чув давненько.

Галини Яківни не було видно, тож Михайло заходився біля сніданку сам. Знайшов у холодильнику яйця і сало, поставив пательню і чайника. До їдальні не пішов, розташувався у кухні.

У листі – Михайло перечитав його двічі і мав читати іще, аби до кінця зрозуміти наївний, але важко розгадуваний тайнопис, – батько лише один раз згадував про жінку, яка з'явилася у його житті, коли залишився сам-один.

Років десять жив батько самотою. Лише незадовго до втечі Михайло, скалічений і, здавалося, геть розчавлений тим, що принесла йому безоглядна любов, повернувся в рідний дім. Аби була мати, він прихилився б до неї чи, найпевніше, вона сама тільки їй відомою стежкою дісталася б до синового серця, а батькові він не міг сповідатися. До честі Єфрема Івановича, жодного разу він не робив спроби порозумітися з сином, поводився так, ніби нічого не сталося: просто син відбув тривале відрядження, а тепер, як і належить, нарешті поряд.

Уже потім, коли втеча стала реальністю, у довгих мандрах і поневіряннях, пережити які допомогло тільки відчуття свободи від правил гри у середовищі, в якому несила було далі мімікрувати, Михайло почав розуміти, що пережив і передумав батько, майже щодня навідуючи дорогу могилку і повертаючись до вигаслого сімейного вогнища.

Галина Яківна з'явилася у житті батька, коли слідом за дружиною він утратив і сина. Так тепер думав Михайло, і гадка та була недалека від істини.

Євдокія Пилипівна – він це пам'ятав – сказала не вельми приємні слова на адресу жінки, яка прожила по сусідству чи не два десятки літ, але то могли бути суто жіночі рахунки, аж до банальних ревнощів – це почуття не має вікового цензу. Михайло, певно, забув би сказане тіткою Явдохою, але в батьковому листі було сказано, аби обійшовся з нею по-людському, однак не мав ілюзій: Галина Яківна претендуватиме на дім, бо надміру любить гроші. «Не слухай, що вона казатиме, – це не її дім, і невідомо», хто кого доглядав, вона мене чи я її».

У листі Михайло знайшов зізнання, яке могла дозволити собі людина лише на останньому порозі, занісши ногу над межею між існуванням і небуттям: «Михайле, вважай себе щасливим, що не мусиш відплатити комусь за мою смерть. Я за твого діда відплатив. Мучуся, але каяття нема. Може, я поганий християнин – на тому світі скажуть».

Якось, уже студентом, Михайло набрався рішучості і запитав, чи правда, що батько спалив хату в кінці вулиці. Ще була жива мати, відповіла вона: «Ніколи не вір тому, що мовиться позаочі. Хай прийдуть і скажуть у вічі, отоді тато і відповість». Батько тільки махнув рукою: «Живи спокійно».

Якою ж мала бути сила ненависті, аби жити стільки літ з почуттям справедливості вчиненого – страшного, непоправного, але єдино можливого для цільної батькової натури… Скільки таємниць ховається в глибині часу, скільки випробувань долі витримує людина у житті – тривалому, як батькове, короткому, як мамине…

Михайло тільки останнім часом почав ловити себе на тому, що зайве, надміру розмислює над питаннями, на яких ніколи раніше не зупинявся, вважаючи, що раз і назавжди вирішив не перейматися безплідними розмірковуваннями над смислом існування, сенсом життя. Коли ті не першої свіжості, одвічні і довічні питання раптом, без будь-якої причини поставали перед ним, він, тікаючи од відповіді і знаючи, що якоїсь універсальної формули не винайде, як не винайшло її людство, хоч якими глибокими, серйозними були спроби розумних його представників кинути бодай промінець світла на все-таки не підвладну до кінця розумінню просту, здавалося б, проблему, починав кпинити із себе, з нерозгаданих питань, врешті пояснював свій стан нападами іпохондрії – провісниками недалекої старості. На тому його філософські вправи закінчувалися, бо – без жодного лукавства і знижок – віку свого він не відчував. Особливо коли брався до роботи, що заволодівала всім його єством, ставала (і була, зрештою) смислом існування як фізичного, так і духовного.

Михайло закінчував снідати, коли до кухні зайшла Галина Яківна, привіталася тихим чернечим голосом. З базару принесла зелень і молоко. «Тут на тиждень усього лишилося – і м'яса, і риби, не знаю, що з тим робити, півпогреба заставлено». – Галина Яківна не підводила очей, говорила чи до Михайла, чи до себе. «А ви пороздавайте по сусідах, щоб не пропало». – «Я теж так думала, але без вас не могла, гроші ж ваші, Михайле Єфремовичу. У мене тут ще залишилось». – «Що?» – не зрозумів Михайло. «А гроші. Ви дуже багато дали, я ось вам до копійки».

Михайло поставив чашку з недопитою кавою – добре, що привіз із собою, на господарстві кави не було, лише чай, і то зелений, якого він не любив. «Залиште собі, Галино Яківно, я вам дуже вдячний, ви стількох клопотів мене позбавили». – «Ні, ні, тут справді дуже багато». – «Грошей ніколи не буває забагато,» – Михайлові треба було закінчити малоприємну розмову, і ця тривіальна мудрість мала допомогти.

Галина Яківна замовкла. Михайлові здалося, що на тому поставлено тимчасову крапку. Серйозної розмови він вирішив не починати, хоча розумів, що її не уникнути.

Одначе Галина Яківна почала її сама. З усього було видно, що обдумувала розмову давно, врахувала всі можливі повороти, передбачила природні запитання до неї, озброїлася аргументами, що видавалися їй, вочевидь, неспростовними. Михайло спершу хотів зупинити жінку, а потім налаштувався слухати.

– Не знаю, як ви тут будете, чи довго будете, що вам про мене говорено. Тільки ж двадцять років з Єфремом Івановичем – це ж не двадцять днів. Я його доглядала, господарство вела, очі йому закрила… Може, ви своє про мене думаєте, а я ж йому, небіжчику, за жінку була, тільки що не розписана. До нього, вважай, приросла і до дому. Як подумаю, що нема вже Єфрема Івановича і не буде, – аж серце заходиться…

Вона говорила довго. Михайло слухав, очікуючи, коли скаже, заради чого затіяла цей безрозмірний монолог. Приблизно на таку розмову він і ждав, тож мовчки слухав аж до слів, котрі вивели з рівноваги.

– …Ви там ув Америці…

Галина Яківна говорила, опустивши очі долу, жодного разу прямо не глянувши на Михайла, а тут підвела очі. Не жалоба, не сум були в очах, у миттєвому позирку, а щось схоже на виклик. Ну, що ж, доведеться…

– Я, Галино Яківно, і без вас знаю, де був і що робив. Розумію вас, а от чи мене зможете зрозуміти – не знаю. Скажіть прямо, що й до чого, чого ви хочете? Я в цьому домі народився і теж приріс до нього. Смію запевнити, дужче, ніж ви. Що у вас на думці, – кажіть, все одно доведеться.

Тепер Галина Яківна не пускала очі дошками підлоги, накритими покладеною навскоси, витканою ще матір'ю смугастою доріжкою, дивилася на Михайла прямо, зіниці темних очей звузилися, жалобні нотки голосу випарувалися.

– Отак? Хай так. По-американському, по-діловому. Я, Михайле Єфремовичу, думаю, що заслужила хоч на якусь дяку.

– Яку саме? – Михайло вирішив одразу ставити крапки над «і».

– Я гадала, самі зрозумієте.

– Ні, так не піде. Послухайте уважно. У мене батьків заповіт. Про вас там – ані слова. Не знаю, чи казав вам щось Єфрем Іванович на цей предмет, але так воно є. Для мене батькова воля – закон.

Губи Галини Яківни сіпнулися:

– Отака мені дяка. Тільки ж заповіт – папірець, а люди ж, сусіди, бачили, що я не зайда якась, стільки літ поклала, доглядала… Всі підтвердять, хазяйкою тут була!

– Заспокойтеся. По-перше, доглядали ви не так довго, батько майже до останку ходив за собою. По-друге, сусіди – не закон, та й різне вони бачили. По-третє, наскільки я знаю, жити вам є де. Отже, про цей дім забудьте.

– Даремно ви так, Михайле Єфремовичу. Думала, по-доброму, по-людськи поговоримо.

– А ми ж – як?

– Не так. Заповіт, кажете? А в мене свій заповіт – у суді всі сусіди скажуть, хто має право, а хто ні. Хто громадянин України нашої незалежної, а хто американський гість, котрий батька рідного сто літ не бачив!

Михайло готовий був показати Галині Яківні, де в хаті поріг, аж раптом де й поділося роздратування, він навіть усміхнувся просто в лице новій знайомій.

– Я, Галино Яківно, громадянин тієї ж країни, що й ви. І сто літ – перебільшення. А щодо суду – позивайтеся. Далі слухайте уважно: я можу сплатити певну суму – як відшкодування моральних збитків. Назвемо це так, хоча яка в біса мораль… За однієї умови: сьогодні ж збирайте ваші манатки. Щоб увечері вас тут не було. Скажу по щирості – не хотів, аби так. Самі винні. Суму обдумайте. Аванс у вас в руках. Fare thee well! So long. Бувайте.

Вона сиділа на ослоні, обличчя їй закам'яніло, потім поморщилося. Михайло чекав прокльонів і сліз, а помітив лише, що з ніздрі трохи кирпатого носа виглянула волога. Галина Яківна інстинктивно шморгнула і підвелася.

– Думав їхати у справах, тепер лишуся, щоб ви, бува, посуд не повиносили і меблі. Я їх змалку пам'ятаю.

Михайло змушував себе бути брутальним, на інше ця жінка не заслуговувала.

Десь опівдні вона закінчила вив'язувати чималі вузли, витягла їх на поминальні столи, ще не прибрані зучора. Суєту в сусідів помітила Євдокія Пилипівна, зайшла у двір. їй не треба було пояснювати, що й до чого, – лише глянула на обличчя Галини Яківни, її закушені губи і цегляні плями гніву на вилицях. На її невинне на позір запитання: «А куди це хто збирається?» – Галина Яківна вибухнула базарними матюками і погрозами: «Ти забула, що мене сини в обіду не дадуть?! І ви, Михайле Єфремовичу, остерігайтесь, аби чогось із вами не сталося!».

– Що ви таке при свідках кажете! Це вже пахне кримінальною статтею, – вдавано занепокоївся Михайло. – А синам перекажіть: у мене вогнепальна зброя і дозвіл на самозахист. Таксі вам ліпше викличу.

Коли машина виїхала з двору, Михайло підійшов до сусідки:

– Невже тато з такою… під одним дахом… стільки літ…

Євдокія Пилипівна всадовила Михайла поряд на лаву.

– При Єфремі Івановичу вона інша була. Щоправда, спробувала якось тут своїх гевалів оселити. Він відпочивав у Пущі, приїхав, а ці мужички горілку п'ють, засідають отам, де столик біля криниці. Єфрем Іванович підійшов, а вони йому: «Випий, діду, з нами, ми ж ніби родичі». То він одному в пику затопив так, що той підвестися не зміг, а другого над криницею тримав за ноги і приказував: «Спробуй наблюй у воду – втоплю». З тих пір духу їхнього тут не було. І Галину хотів вигнати – впросилася. Бачу, і з тобою – не вийшло.

– Слово честі, я такого нахабства не бачив…

– Що, хотіла тут осісти на віки вічні?

– Схоже.

– Ти, Михайле, плюнь. Іди до юристів, оформлюй дім. Батько ж тобі заповів, не помиляюсь? Ну от. А про цю перекупку забудь. Судом тобі погрожувала?

– Було.

– Як Єфрема Івановича не стало, вона весь будинок перетрусила у пошуках заповіту. Знав покійний, з ким справу мав, ой, знав.

– Тоді чому ж?…

– Чому вовчого квитка не виписав? Самотності боявся, так думаю. Всі ми її боїмося гірше від смерті.

– Не маю, мабуть, права питати про таке…

– А ти спитай. Мене, стару, про все питати можна.

– Вас він не запрошував – ну, жити спільно?

Євдокія Пилипівна всміхнулася.

– Було колись. Як ти у світи подався, трапилася між нами балачка. Найсмішніше, що перша я почала. Знаєш, що твій батько сказав? «Хоч сьогодні, аби жінкою Григорію не була. Хай він мерзотник, хай доброго слова не вартий, але ж ми колись дружили, а я через таке переступити не можу». Ну, а невдовзі оця краля причепилася як реп'ях… А ти молодець. Правильно зробив, що спровадив. Повітря чистішим буде. Обід є? Борщ давно їв?

– Дякую, повно всього в домі. Краще ви заходьте.

– Може, й зайдемо надвечір з Тетяною.

День було втрачено. Все, що планував на сьогодні, відкладалося до завтра. Якщо ще чогось не станеться. Може, й на краще, що так.

Михайло ходив подвір'ям від дерева до дерева, від куща до куща, обійшов увесь великий будинок і підійшов до дверей колишньої стайні, що могла б правити за потреби житлом.

Так воно й сталося, коли в місто зайшли німці. У джмелівському домі поселився офіцер – полковий лікар, ельзасець, повновидий, налитий здоров'ям альбінос. Джмелям було велено звільнити дім – тоді й стала у пригоді будівля, що правила за батьків газетний архів і сховок усілякого хатнього начиння. Із залізної бочки батько влітку зробив буржуйку, поставив її у стайні, вивів трубу через високе віконце – ніби передчував, до чого йдеться.

Мобілізації не підлягав – фабрика шила кирзяки для армії і він мав бронь, одначе коли у липні загриміло на околицях, Єфрем Іванович пішов до ополчення – просто пропав з дому, пішов на роботу і надвечір не повернувся. Мати не знала, що й гадати, чекала кілька днів, а потім подалася на фабрику, де й дізналася, що чоловік десь або в Голосієвому, або на Совках чи Мишоловці. Де це, мати не знала, але пішла б шукати, аби не малий Михайлик. Батько повернувся у вересні – бородатий, прокіптюжений, ледве пересуваючи вражені остеомієлітом ноги. Михайло пам'ятав ті страшні виразки, з яких точилися лімфа і гній. Що тільки не робила мати, рани не хотіли піддаватися ні мазям, ні трав'яним відварам. Батько був в ополченні в Голосієвому, по ногах вдарила колода, що летіла від вибуху над землею, – війна гралася у скраклі. Кістки лишилися цілі, але почалося запалення, і хто знає, чим би воно закінчилося, аби не той шваб, альбінос, який поселився у їхньому домі, – новий хазяїн життя.

Єфрема Івановича, котрий ледве дибав на саморобних милицях, привели до лікаря солдати, приставлені нести службу охорони. Вони вважали, що цього рудоволосого, бородатого аборигена треба розстріляти, бо його поранено в ноги, – отже, він воював проти переможного німецького війська. Лікар, одначе, глянувши на рани, визначив, що вони не вогнепальні, – і Єфрем Іванович був порятований. Мало, що німець врятував його від розстрілу, – лікар дав матері порошки і мазі, показавши, як тим треба користуватися. Мати була при домі за куховарку, німцеві дуже подобалася її кулінарія, тож віддячив по-королівськи, бо йшлося, як казали лікарі вже по війні, до антонового вогню і чи до погибелі, чи до ампутації, котра означала ту саму смерть – хто б знайшов «свого» хірурга, якби іншого виходу не було? Ліки батькові допомогли, але глибоких, зловісних свищів на ногах до кінця не загоїли, тонку червону шкіру, що тільки-но закрила мало не наскрізні дірки, проривало знову, і тато, то спинаючись на костур, аби зробити кілька кроків, а то й лежачи на тапчані і кусаючи губи від болю, відбув дві зими між смертю і життям.

Михайло стояв посеред стайні. У високі віконця вривалося денне світло і стояло навкісними стовпами, чітко видними у тонкій пилюзі, піднятій його кроками. Він підійшов до широких полиць – вони двома рядами облямовували стіни. Акуратними стосами лежали на полицях газети – єдине батькове дивацтво. Навіщо, чому він збирав те, що зазвичай іде у вогонь чи на інші прозаїчні людські потреби? Чому не попалив у буржуйці і не дозволяв матері того зробити у воєнну скруту, в січневі морози? Загадка, що пішла разом з батьком за межу. Що міг дати йому цей літопис фальшивих новин фальшивого світу, де правдивими були лише числа, прогнози погоди, об'яви про втрачені документи? Навіть некрологам не можна було йняти віри – це стало ясно Михайлові значно пізніше, коли він відчув на собі, своєму сумлінні, на серці невидиму стигму, що нею було позначено майже все суспільство. І найжахливішим було те, що тією стигмою пишалися, її іменем милували і карали, її зашифровували у гаслах, виносили на прапори і намагалися запевнити світ, що то не тавро, а знак благодаті та істини.

Михайло вважав, що назавжди позбувся спогадів про ті часи, коли змушений був мовчати про своє знання і навіть у хвилини небезпеки прикриватися тією стигмою. Білу ворону зграя обов'язково заб'є дзьобами і крилами, а він цього не хотів, бо це означало б здатися і не зробити – хоча б у творчості – того, що мав здійснити якщо не тепер і тут, то колись і деінде.

Він пригадав учорашню несподівану хвилю відвертості Тетяни. Звичайно, вона була старша і запам'ятала з тих часів, коли Київ зайняли німці, більше, але й Михайло пам'ятав – щоправда, не так виразно, – дядька Григорія. Він кілька разів приходив у їхній двір, приносив матері ліки для батька, а якось захистив матір, побачивши, що дебелий вартовий, притуливши гвинтівку до стіни, пробує обійняти вродливу молоду господиню. Григорій заскочив до будинку, поскаржився лікареві (німецьку трохи знав), і маму було врятовано.

Мабуть, через те батько ніколи не брав участі у гнівних патріотичних розмовах, неохоче дивився фільми про війну і подумки бажав вижити тому ельзасцю-альбіносу, котрий попри все лишався людиною – просто не був звіром у часи дозволеного насильства.

Якось батько дізнався, що Михайло з однолітками був на Хрещатику і жбурляв камінці в полонених німців, котрі розбирали руїни. Він примусив дати слово, що Мишко більше не відлучатиметься так далеко, а потім сказав: «Ніколи не бий лежачого. Хай і ворога. Злочинці не вони, а ті, хто їх послав. Колись зрозумієш».

З трохи підлікованими ногами батько збирався на фронт, але медична комісія забракувала добровольця. «Вас до шпиталю треба, – сказав лікар. – І не думайте».

Крайня пачка газет на полиці була за минулий місяць. «Невже він читав їх у своєму віці, геть хворий?» У листі батько згадав про газетозбірню, написав так: «Як залишишся вдома – не чіпай, як поїдеш – геть спали». Що стояло за тими словами, чому треба берегти чи палити цей мотлох, лишалося за межами розуміння.

Взагалі батьків лист треба перечитати, і не раз. Михайлові здавалося, що деякі слова, фрази, речення несли у собі певні знаки, може, й натяки, смислу яких треба було дійти. Можна думати, батько зашифровував якісь таємниці від стороннього ока, передбачаючи, що тільки адресат, син, спроможний буде збагнути, про що йдеться.

На початку дев'яностих, коли струснуло союзом братніх народів, Михайло готовий був повернутися до Києва, але його ентузіазм трохи охолодив земляк, журналіст, скептик і прагматик, який емігрував значно раніше, аніж Джміль, зробив кар'єру на «Голосі Америки», мав маєток під Нью-Йорком і пригрівав цікавих йому прийшлих, аж доки вони не оговтувались після кардинальних перемін у житті. Цей невеличкий на зріст, рухливий, комунікабельний, ніби наелектризований киянин з Подолу зазнайомився з Михайлом випадково на якійсь авангардистській виставці – Джміль у Штатах тільки починав спинатися на ноги.

– Ну як вам ці шизоїдні вправи? – спитав він невідомо кого, а може, і Михайла, роздивляючись композицію, виконану олійними фарбами. На полотні було зображено постаті чоловіка і жінки на тлі руїн – ніби після світової катастрофи. Постаті, з волі художника, мали, очевидно, нагадувати людству про можливі наслідки ядерної війни: жінка, довговолоса і важкогруда, була обдарована пенісом, а мужчина, навпаки, мав реалістично виписаний жіночий статевий орган.

– Нічого, трансвестити куплять, – озвався Михайло.

Отак випадково почалося їхнє знайомство. Ігор Швеллер оцінив коментар Михайла. З виставки вони вийшли разом, перекусили у забігайлівці.

В Америці Михайлові на перших порах довелося скуштувати гіркого хліба. На початку влаштувався підручним у фотоательє, де мив срібло з пластин. Робота йому була знайома – допомагав ще школярем старому Шудрі, пропадав у його домашній лабораторії, хотів стати знаменитим фотографом у майбутньому, але згодом захопився малюванням. Онисим Христофорович, котрий зберіг старосвітські звички й у свої сімдесят з гаком ніколи не виходив на люди непоголений чи у затрапезному вбранні, шкодував, що юний сусід не схотів удосконалюватись у фотографічній справі. «Ти, Мишко, маєш видюще око, був би згодом майстром, ліпшим за мене. І заробіток, і шана, і пристойна професія. Художник – цікаво, слова не скажу, але ж то лотерея… Фотографи – теж художники, хіба ні?»

Батько вважав, що захоплення сина малюванням тимчасове, що професія непевна, але про це казав тільки матері; сину ж не перечив, бо щось у його душі відбувалося незрозуміле, коли дивився на пейзажі, а особливо на портрети, намальовані сином.

Мити срібло у підвалі з поганою вентиляцією за жалюгідні центи людині його віку, знаному на батьківщині художнику, було не те що принизливо – нестерпно, але Михайло знав, що темна смуга мине. Звідки була ця впевненість, він не міг би пояснити – просто знав, і все. Інакше не можна було вижити, не можна було жити. Вечорами Михайло вдосконалював англійську, дивився по телеку ковбойські фільми. Ті вестерни добряче допомагали засвоювати мову: всі зліплені на один копил, і фрази в діалогах оригінальністю не відзначалися – ну чим не посібник для початківця? На другому році в Штатах Михайло міг цілком пристойно спілкуватися.

Отоді він вийшов з підземелля і сів за кермо таксомотора. Правду кажуть: якщо колись їздив на велосипеді, поїдеш і через двадцять років – звичка не підведе.

Бути таксистом у Нью-Йорку – все одно що ходити по сталевому канату в цирку без страховки. Одначе Михайлові щастило: за рік тієї пекельної роботи – жодної аварії, наїзду, штрафу. Грошей стало більше, місто він вивчив як свою долоню, йому вже не потрібна була карта, без якої спочатку не міг кількох кварталів проїхати. Він зняв пристойну як на емігранта квартиру на піднебесному поверсі в будинку біля залізничного вокзалу і потроху почав малювати. Таким це було щастям, таким гострим відчуттям, така дитяча радість поселялася в ньому, коли нарешті мав змогу стати перед картоном, покласти перші штрихи, що годі було бажати чогось іще в цьому житті, окрім, звісно, визнання, що потрібне було йому хоч у якому далекому майбутньому, але необхідне доконечно, аби не марними були його бунт і втеча, поневіряння, аби довести всім, хто лишився в колишньому його світі, що недаремно видерся з того кола, пристосуванського і зрадливого.

Новий Михайлів знайомий якось завітав до квартири-май-стерні.

– Чекайте, ви ж професіонал! Я собі думав – інтелігентна людина, з гумором, зайшла собі на ту виставку знічев'я, а ви ж не просто так! Чекайте, чекайте… Це ж золото, а не роботи!

Ігор Швеллер не міг заспокоїтись:

– Чому ви мені не сказали? Таксист – і таксист, повно тут таксистів-інтелектуалів. Країна емігрантів усіх приймає. Я ж бачу – не любительщина, це мистецтво, якщо я у цьому щось тямлю. Хто ви такий, Михайле?

Довелося розповісти. Обличчя Швеллера із заважким, трохи збитим набік носом було напружене – ніби слухаючи візаві, він водночас намагається щось пригадати.

– Присягаюся, я вас вирахував! У мене комп'ютерна пам'ять, повірте. Це ж про вашу втечу років три з гаком тому писали? Політичний притулок на Заході і так далі? Тільки прізвище забулося.

– Все так.

– Грін-кард уже маєте?

– Обіцяють.

– От що, земляче. Я не Рокфеллер, але й не жебрак. Що скажете, як я запропоную переїхати до мене? Годинадо Нью-Йорка, всі умови для роботи. Я не Віардо і не Гертруда Стайн, ну й ви не Тургенєв і не Фіцджеральд. Просто – земляки, і я маю можливість допомогти.

– Мені нічим віддячити. Я так не можу.

– Киньте, ми кияни, і цим усе сказано. Віддячите колись.

Півроку свободи, півроку пекельної роботи – і Джміль був готовий до зустрічі з місцевою богемою. Ігор якось привіз з Нью-Йорка бородатого мужичка в незавидному костюмчику, купленому, схоже, на Яшкін-стріт за копійки.

Мужичок довго ходив мовчки, роздивлявся Михайлові роботи здалеку і зблизька, щось мурмотів собі під ніс. «Нічого йому не кажіть, – шепнув Ігор. – Він сам скаже. Галерейщик, не з останніх». Михайло сидів мовчки на ослінчику в кутку великої світлої кімнати-зали на першому поверсі Швеллерового будинку, де працював і спав на отоманці під стіною.

Гість закінчив оглядини, підійшов до Михайла, тицьнув у нього пальцем і вимовив єдине слово-запитання: «Художник?» Джміль кивнув. «Візьму кілька робіт. Під розписку. Швеллер мене знає. Якщо продам – візьму ще. Про суми зараз говорити не будемо. Моя думка вас цікавить?» – «Звичайно». – «Будемо працювати, і хай нам помагає Бог».

– Він так з усіма? – спитав Михайло, коли галерейщик-комівояжер від'їхав з трьома пейзажами і напівабстрактною композицією, написаною зухвало-яскраво.

– На перших порах – так! – сміявся Ігор. – Але щоб Гріншпун узяв відразу кілька робіт – такого не пам'ятаю. Це щось та значить!

Михайло не повірив своїм очам, коли через два місяці загадковий Гріншпун привіз чек на солідну суму і попросив нові роботи.

Цього разу він не тицяв пальцем і поводився так, ніби вони з Михайлом знайомі здавна.

– Де ви вчилися? Мене питають.

– У Києві. Художній інститут.

– То у вас вища освіта! А я, грішний, рекомендував вас як самоука.

– Що, дилетанти краще продаються?

– Вони різні бувають, дилетанти. Як і профі. Не мені вам казати. Давайте домовимося: ви малюєте, я продаю. І жодних шпильок. До речі, у вас не збереглися давні роботи?

– Жартуєте?

– Цілком серйозно.

– Уявіть собі нелегала, втікача, з двохсоткілограмовим багажем.

– Вибачте, щиро вибачте, я зовсім забув…

– На Батьківщині,є, і чимало. У запасниках, якщо не порізали спересердя, у приватних колекціях, удома…

– Я буду відвертий. Хотів робити вам рекламу як борцеві за демократію, вигнанцю, невизнаному таланту, розквітлому на живильному грунті вільного Заходу, і вже почав був, але… Роботи ваші побачив один із знавців і розсміявся, коли я рекомендував вас як любителя. До речі, просить ваші роботи – для виставки. Дасте?

Так Михайло почав відроджуватися як художник. Малював у скаженому темпі, забуваючи про побут. Аби не дружина Ігоря, монументальна, симпатична, округла і добра Софія, портрет якої, намальований за один сеанс, прикрашав тепер спальню подружжя, він би й не обідав: чашка солодкої кави вранці – і до мольберта аж до вечора.

Зрідка Ігореві вдавалося відірвати свого гостя від пензля, і вони приїздили в Нью-Йорк на весь день. Швеллер улаштовував свої справи, а Михайло роздивлявся місто, якого він по суті толком і не бачив – хіба що багажники та зустрічні капоти машин, професійний пейзаж водія. Михайло заходив у кафе, у невеличкі забігайлівки, пив коричневу рідину, що мала правити за каву; десятки, сотні облич мерехтіли йому в очах. Частенько шкодував, що не мав з собою олівця і паперу; аби занотувати якусь рисочку, деталь, мотив, покладався на свою бездоганну зорову пам'ять.

Вечорами Ігор водив його місцями, де зазвичай збиралися художники, журналісти, актори. Отам він і познайомився з Бандою…

Вночі перед від'їздом вони довго говорили, власне, більше Ванда, а Михайло слухав, гладив щоку і плече дружини, клав долоню на її і досі пружну грудь; вона з усмішкою прибирала чоловікову руку на безпечне місце. Вперше з того дня, як побралися, Михайло мав їхати надовго. Ні він, ні Ванда не знали, скільки триватиме поїздка. Михайло вважав, що вистачить на все про все двох – двох з половиною тижнів, Ванда ж не була такою оптимісткою. Михайла здивувало, що дружину не так хвилює термін майбутньої розлуки, як інше, що видалося йому безпідставним і малосуттєвим. Ванда застерігала чоловіка, аби не переймався там, далеко, своїм минулим, котре неодмінно підступить впритул. Вона вважала: те, що здається давно забутим, навіть похованим назавжди, має звичку відроджуватися і диктувати непояснимі вчинки, як тільки фізично, а не подум-ки повернешся до тих місць, де влада колишнього заявить про себе, хоч як би ти опирався і відхрещувався від цього. «Через те я не навідую Чикаго, не хочу нічого з минулого. Хоча від нього нікуди не дінешся, я маю владарювати над ним, а не воно наді мною». – «Вандо, ти в мене філософ». – «Припини, я серйозно». – «Надто серйозно. Я тебе люблю». – «І я…»

Михайло думав, що Вандині слова – то лише гризоти жінки, котра має залишатися сама на невизначений час, і та невизначеність поселяє тривогу. Ще він думав: Ванда гадає, що йому доведеться зустрітися з колишньою дружиною, і це її непокоїть. Дурненька, двадцять літ вони разом…

Він забув нічну розмову наступного ж дня, на летовищі вони говорили про що завгодно, тільки не про розлуку, а нині, стоячи на дошках стайні, дивлячись на снопи світла з високих довгастих вікон, вдихаючи запахи зела і пилюги, Михайло подумав, що у нічних Вандиних словах ховався значно глибший зміст, аніж навіть той, що вона в них вбачала. Ні, минуле не мало, не могло мати аж такої влади над ним, і все ж воно заявляло свої права, і марно було опиратися, та й навряд чи потрібно.