Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

V

Маршрутка промчала Костянтинівською, за «Спартаком» повернула праворуч; водію набридло тягнутися позаду огрядного тролейбуса, і мікроавтобус, напханий людьми, не вельми елегантно обігнав його, натужно видряпався нагору, проминув Татарку й Сирець, устиг проскочити на жовте світло («Спробував би ти таке в Нью-Йорку», – подумав Михайло) і, непрофесійно різко гальмуючи, нарешті зайняв місце у правому ряду. Після Лук'янівського ринку пасажирів лишилося обмаль; кондукторка, зовсім юне дівчисько, заглибилася у підрахунки виручки. Полегшавши на добру тонну, машина почала вібрувати й деренчати, ззаду щоразу гупало щось важке – варто лише було колесам торкнутися вибоїни.

Дівчисько не забуло, нагадало: «Львівська площа!»

Михайло впізнавав це місце з натугою. Він пам'ятав стару Сінну площу з рядами дерев'яних магазинчиків, з рундуками, пивничками і винними павільйончиками. Пиво, дешеве молдавське вино, тараня, малосольний лосось і сьомга, чорна й червона ікра у кадубах, дешева варена ковбаса і благородна, не по студентській кишені, шинка, варені раки, коли-не-коли дрібні чорноморські креветки, овочі й зелень – що тільки не продавалося тут, чим тільки не ласували вони…

І сліду не лишилося од старосвітського київського Сінного – все розчищене, заасфальтоване, причепурене, Будинок художника напроти Будинку торгівлі. Їх Михайло побачив уперше, збудовані були значно пізніше його втечі на Захід.

Цю ніч він не спав, і хоча з півгодини вранці хлюпався під душем, ретельно голився, ніби мав попереду побачення, все одно почувався кепсько – ще й після набитого людом автобусика. Відкрита ним таємниця, звичайно ж, справила враження мало сказати несподіване – приголомшливе. Припасувавши різьблену дошку на місце, він і в другій стулці шафи знайшов тайник, майже такий самий. Що робити з тим відкриттям, Михайло не знав, не мав з ким порадитися й кінець кінцем вирішив залишити поки що все яке. Майже століття ніхто того не чіпав – нічого не станеться і нині. Здавалося, побачене переведе йому ніч, але думки недовго крутилися довкола несподіванки, якимось непоясненним чином вона завела його у коло давно минулих часів.

Він лежав з розплющеними очима, підводився, курив, чого поночі ніколи раніше собі не дозволяв, пив узвар, що лишався на кухні в холодильнику, налитий у трилітрову банку.

Мав колись повернутися сюди, знав, що буде це непросто, що війне з пройденого життя смутком спогадів, і треба прийняти їх без спротиву, бо подітися нікуди – то твоє життя, хочеш того чи ні.

Уночі найдовша була йому згадка про студентські роки, про інститут – за кількасот метрів від нього стояв зараз, мало не розплавлений серпневою спекою. Можна було б перейти забиту транспортом Велику Житомирську, спуститися вниз Вознесенським узвозом, як за звичкою називали вулицю Смирнова-Ласточкіна діди й бабусі, котрі підробляли натурниками, возсідаючи на подіумі з повними самоповаги обличчями, але не все одразу.

Хотів зайти до колежанської спілки, але звернув до скверика з не так давно посадженими деревцями, марно шукав справжньої тіні і нарешті всівся під юним каштанчиком, крона якого хоч трохи захищала від доменного жару сонця. Звідси видно було рябенький керамічний фасад не дуже зграбного будинку, в такому могло бути будь-що – і фабрика одягу, і якийсь концерн, і завод дитячих іграшок. Лише сім фігур на фасаді натякали, що тут виробляють не матеріальні, а якісь інші цінності.

До приймальної комісії Художнього інституту Михайло подався з круглим кофром, набитим олівцевими і акварельними малюнками, шаржами на однокласників і вчителів. У школі вважали, що йому шлях саме до цього інституту, аякже: стіннівки, дошки пошани, гасла і панно до свят – все його рук робота, навіть кілька акварелей прикрашали вчительську, а одна – директорський кабінет. Він сподівався, що так само «на ура!» сприймуть його роботи професіонали, і такого афронту, на який наразився, не чекав. Ні, ніхто не образив юнака необережним словом, але мовчання й байдужі обличчя були вироком.

Повертатися додому після поразки було настільки прикро, що вчорашній школяр, не знаходячи виходу, сів у дворі інституту на лаву, намагаючись зігнати з обличчя вираз ображеного хлопчика, якого викинуто з гри в футбол чи у війну.

На лаву присів дебелий мужик, від якого тягло запахом пива і тютюну.

– Що, переживаєш, синку?

Михайло мовчав.

– На тобі написано, що не вийшло. Не журись. Я саме на таких полюю. Хочеш до нас? Досвіду наберешся. Ну, й копійку заробиш. Дай-но гляну, що в тебе там.

Він показав пальцем на кофр.

– Куди це – до вас?

– До майстерень худфонду. То даси подивитися?

Так Михайло став старшим куди пошлють у великому, розхристаному, вільнодумному, трохи безголовому, але завжди оптимістичному осередку. Тут одночасно робилося безліч усякого: транспаранти і панно до свят, театральні декорації, портрети вождів і передовиків виробництва, гасла висотою у два і довжиною у десять – дванадцять метрів, що їх потім монтували десь повище, аби вся київська людність, хоче вона того чи не хоче, запам'ятовувала, що, наприклад, ми прийдемо до перемоги комуністичної праці або що комуністична партія веде до сяючих вершин комунізму. А що вже вона – розум, честь і совість, Михайло знав і без нагадувань, бо ще у школі вивчав напам'ять цю тезу, не раз і не два вирізав трафарет і квецяв по ньому білилами цей хвилюючий і надихаючий текст.

Батько поставився до того, що сталося, з розумінням, не читав йому нудної моралі, а що Михайло не став бити байдики – схвалив.

Михайлова наука на початку була не вельми мудрою: збивав у квадрати й паралелепіпеди рейки й дошки, кріпив кути фанерними трикутничками, аби конструкцію не «вело»; згодом міг сам натягнути тканину так, щоб не було брижів і слабини, розводив білило, крутив гуаш у банках-відрах, бігав під вечір за пальним і закускою (бувало, і вдень), але сам пив тільки воду, та й майстри агітаційного мистецтва тримали хлопця подалі від хмільного зілля.

Мужик, який привів сюди Михайла, Євген Петрович Дідула, називав себе учнем Федора Кричевського, і коли випивав (а пив він мало не щодня, ще й міг зірватися у кількаденний «штопор»), співав дифірамби вчителю. Євген Петрович жив самотою у майстерні, облаштованій в мансарді житлового будинку на тодішній Великій Підвальній. Мансарда була величезна, світла, з водою, електрикою і всім іншим, без чого житло міщанина неповноцінне. Дружині він залишив квартиру в цьому ж таки будинку і був абсолютно байдужий до того, що вона розуміла особисте життя як низку знайомств з мужчинами, жоден з яких досі не побажав стати наступником Дідули.

Євген Петрович не брехав, справді був професійним художником, членом спілки. Він став першим учителем Михайла. Через рік, коли молодий гаслописець прийшов удруге до інститутського чистилища, знав багато про перспективу, світлотінь, приніс із собою непогані малюнки античних голів, дбайливо прорисовані аркуші з капітелями усіх ордерів, пейзажі аквареллю й олією.

З висоти мансарди, крізь промиті шибки, було добре видно круту у цьому місці вулицю Франка, а вдалині, над дахами сонмища будинків, тягнулись до неба куполи Володимирського собору. Дахи, комини, відміни неба над ними, золото церковних бань – ото були Михайлові сюжети.

Євген Петрович пішов до приймальної комісії разом з абітурієнтом. Перед тим він не пив три дні, дбайливо поголений, у пристойному костюмі, мав вигляд Навіть імпозантний – ну справжній батько, стурбований і заклопотаний. Михайло переконався, що Дідулу в інституті знають – віталися з ним, зупинялися погомоніти на хвильку його ровесники, дуже літні, як на Михайла, люди. Були то викладачі, професори, Дідула називав їхні прізвища, звання, але Михайло, скутий хвилюванням, пускав усе те повз вуха. Вже згодом, коли став студентом і мало не щодня зустрічав тих людей у коридорах, аудиторіях чи студіях, зрозумів, чого вартий був той вихід «на люди» Євгену Петровичу.

У Дідули в мансарді, під нічним міським небом, частенько збиралися його знайомі і друзі, переважно художники, але заходили й актори, співаки з оперного театру, літератори – хто перехилити чарку, хто пограти в шахи, хто – погомоніти проте, про се. Мансарда була величезна, метрів сто, старих меблів, столів і столиків вистачало на всіх, пальне і закуску приносили з собою. Зрідка, коли була попередня домовленість, Євген Петрович ставав до плити за перегородкою і готував одну-єдину, зате завжди смачну страву, котрої вистачало й двадцятьом гостям. Була то чи теляча печеня, чи тушені лисички, чи, якщо перепадала на Бессарабці, – вепрятина чи ведмежатина, що годин зо чотири умлівала, нашпигована спеціями, у величезній скороварці, викликаючи заздрість господинь нижче поверхами, – запахи з мансарди підривали їхній кулінарний авторитет у звиклих до харчової нудоти сім'ях.

Михайло залишався, аби допомагати Дідулі, до першого гостя, але інколи засиджувався, а то й лишався на ніч, якщо попередив батьків.

Те, про що говорилося у цьому колоритному гурті, для юного Джмеля, піонера, комсомольця, шкільного активіста, було terra incognita, точніше, verbs incognita. Михайлові здавалося, що ці впевнені в собі, самодостатні, іронічні й загалом толерантні один до одного люди зійшлися з іншого, якогось невідомого світу, і слова їхні діаметрально протилежні тому, до чого він звик, що лунало щодня з радіоточки, що прописував він сам на бязі і штапелі. Ці люди не сприймали смерть Сталіна як вселенську катастрофу; перетасовку вождів («мурз», як прозивав їх Дідула) у Москві коментували без найменшого пієтету до прізвищ, що їм усеохоплююча пропаганда давно створила ореол неперехідної мудрості, мало не святості, а коли чергове прізвище викреслювалося зі святців, прославляла нове ім'я, з пришестям якого на людей мала зійти небачена благодать.

Сюди, в мансарду Дідули, Михайло частенько приходив уже студентом, і атмосфера вільної думки й прямої мови – він це зрозумів значно пізніше – багато заважила у формуванні його як особистості, не схильної до хорового співу.

Тут Михайло вперше почув розмови про історію і культуру України, геть не схожі на шкільний, та й інститутський стандарт, У сім'ї, на куренівському рідному кутку, він ніколи не чув, та й не міг чути подібного – хто б це у ті часи дозволив собі розводитися про окрему від Союзу Україну чи голодомор, – тільки самогубця чи блаженний.

Михайло спробував розпитати матір про тридцять третій рік, але вона не схотіла, відбулася загальними словами про те, що всім тоді було важко, й попросила, аби Михайло ні з ким не вів про те балачок. «Тобі, сину, вчитися треба, мало хто що скаже і навіщо, ти в це не встрявай, не знаєш ніколи, з ким говориш – хорошою людиною чи підбурювачем. І тато так вважає». Тато для неї був найвищий авторитет в усьому, і якщо мати так сказала, не варто було звертатися до тата – почув би те саме.

Євген Петрович, загалом не схильний до повчань чи напучувань, теж якось сказав Михайлові, перепросивши за вимушені слова, аби не образити молоду людину: «Ти тут, Михайлику, багато чого чув і бачив. Хлопець ти недурний, сам розумієш, які часи. Тут ти свій, а в інституті миттю станеш ізгоєм, якщо спробуєш гребти проти течії. Там вистачає інформаторів, повір мені. Працюй олівцем і пензлем, а не язиком».

Михайло був на відділенні графіки, але його тягло до живопису, працював він завзято, вчився добре. Найдужче його приваблювала майстерня, що її вела вродлива жінка середнього віку, завжди гарно вбрана, з пишною зачіскою – ніби щойно з перукарні. На тодішніх виставках – майже завжди їх влаштовували до революційних свят і знаменних історичних радянських подій – серед портретів шахтарів і сталеварів, ланкових і комбайнерів, копрів Донбасу і розливів степових пшениць, багатофігурних композицій на історичні теми, завжди ідеологічно витриманих, її роботи сприймалися як ковток свіжого повітря, як антитеза гладкопису і єдиномисленню. Вже потім зрозумів Михайло, що так воно й було, а тоді не міг пояснити, чому ці світлі, незвичні, фантастичної техніки картини не викликали у мистецтвознавців того захвату, на який заслуговували; чому так стримано, одним-двома рядками згадувалося про художницю у пресі, інколи ще й з якимись туманними натяками на тупиковий фінал спроб звернути з магістрального шляху соціалістичного реалізму на манівці імпресіонізму.

«То ти ще й газети читаєш? – Дідула був трохи «під мухою», ще не п'яний, але в тому стані легкої ейфорії, коли охоче підтримував балачку і ще дослухався до співрозмовника. – Зайве! Марнуєш час. Полонська – явище, не співмірний з іншими талант. Бери з неї приклад, хлопче. Наші академіки годні тільки цілувати її в зад, але ж вона до своїх сідниць цю шпану не допустить. Вони відчувають дистанцію, от і нацьковують своїх кишенькових поців – вкусити вони не можуть, а зубами клацають, лякають. Не читай газет, Михайле». – «Батько мій – любитель. Збирає газети вже років із тридцять». – «То й що? Каже тобі, щоб читав?» – «Та ні. Я – так, інколи. А він читає».

З Єфремом Івановичем Дідула був знайомий – через сина запросив якось батьків на свій день народження і весь вечір не відходив від старших Джмелів. Мати, звикла до куренівських сусідів, почувалася серед чужих людей ніяково, а батько, на Михайлів подив, швидко знайшов спільну мову не тільки з хазяїном, а й з гостями.

До тата й мами підсів у розпал застілля один із завсідників мансарди, початкуючий літератор, темноокий, з густим своєвільним чорним чубом красень. Михайло насторожився, бо знав манеру Гриценка придивлятися до незнайомих людей і або безоглядно приймати їх потім як своїх, або ж виставляти на посміх, брати на витончені глузи, якщо виявлялися нецікавими. Даремні були побоювання Михайла: Тиміш знайшов спільну мову з батьками, особливо з Надією Петрівною; вона незчулася, як розговорилася, перестала почуватися ніяково у галасливому, колоритному, незвичному середовищі. Михайло сидів оддалік, не чув, про що гомонять батьки з Гриценком, але бачив освітлене добротою, розчулене обличчя Тимоша і розумів, що чекати якоїсь вихватки з його боку не доводиться.

Пізніше мати не раз питалася, як там Тиміш, що поробляє; а Гриценко при зустрічі ніколи не забував передати Єфрему Івановичу і Надії Петрівні шанування. Як він після щедрого тривалого застілля (батько й мати пішли з першими сутінками, Михайло й Тиміш посадили їх у таксі), після таких перевантажень, що їх і Дідула б не витримав, зміг запам'ятати старших Джмелів на ім'я, та ще й по батькові, було непояснимо.

«Даремно дивуєшся, – сказав Тиміш. – Пам'ять у мене професійна, божевільна якась пам'ять. І чорне пам'ятає, і сонячне. Мати в тебе – сонячна жінка. А батько – дай, Боже, таких шевців побільше. Щоб Україна своїх чобіт ніколи не стоптала».

Там, у Нью-Йорку, Михайлові частенько доводилося вислуховувати від земляків розлогі спогади про дитинство, батьків, друзів і недругів колишніх. До таких сповідей-спогадів більше були схильні люди літні і геть старі; їхні нащадки, особливо народжені на чужій землі, до сантиментів ставилися як до непотрібного рудименту.

Тепер, сидячи у київському скверику, на рідній землі, він почувався так, як, мабуть, ті старі українці, котрих невтримно тягло на сповідальну стежку. Кому висповідується? Місту? Часові? Батькові-матері? Пам'яті? Невже не може втриматися від спогадів? Начебто ж ні. Добре почувається у сідлі, сам ставить ногу в стремено і ще легко завдає своє тіло на коня. А що не кидає його учвал, спокійно тримає повід – то природно, бо спішити нікуди, перегони для інших, молодих, сповнених чи сподівань, чи марнославства.

Перед входом до Спілки Михайло роздивився фігури на фасаді будинку, так до кінця і не збагнувши, що саме вони символізують. Зрозуміло, що то якісь алегорії, музи, так би мовити. Але, наскільки він пам'ятав, міфічних аполлонових муз було не сім, а дев'ять, і жодна з них малярства не мала під своєю опікою, якщо вірити їхній матері Мнемосині і таткові Зевсу. Ті канонічні музи були жінками, і ніде немає згадки про їхнє потом-ство. Невгомонні творці новітніх міфів вигадали муз кіно, телебачення, то чому б їм не приставити покровительниць до скульпторів чи живописців, графіків чи сценографів? Добре було б, подумав Михайло, оживити ці фігури, як у празькому соборі, аби з'являлися і щезали під звуки пристойної музики. Може, так воно і планувалося, але коштів забракло? Де б його взнати, як зпитував один журналіст, котрий частенько навідував Дідулу. «Цікаво, – казав він після енної чарки, запрошуючи товариство прислухатися до його серйозних міркувань – принаймні обличчя в нього ставало таке багатозначне, що товариство замовкало. – От я давно думаю: ми люди звичайні, земні, нам так уже на роду написано, а от члени політбюро, вони теж, як ми, своїх жінок по ночах порають, чи їм хто помагає, щоб більше сил на державні справи було? Де б його взнать?»

За дверима сиділа літня жіночка в темному костюмі і блузці, геть змучена спекотою і неможливістю перевдягтися у щось відповідне температурі. Такі жіночки сиділи і стояли біля входу в кінотеатри по війні і відривали контрольні смужечки квитків.

Чергова зауважила погляд Михайла, потрактувала його у невигідний для себе спосіб і заявила про свої обов'язки класичним:

– Ви до кого?

– Я? До керівництва. Народний художник Тасманії Джміль. Показати посвідчення?

– Що ви, що ви, проходьте, ось так, прямо, вам на четвертий поверх, тільки зараз голови немає…

– Нічого, заступники влаштують. До речі, буфет у вас працює? Зголоднів, знаєте…

– Аякже, проходьте прямо, там побачите.

Михайло розіграв цю комедію невідь-чому… «Скоро дідом станеш, а все граєшся, як хлоп'я», – шпетив він себе, але не дуже. Згадав, як Тиміш Гриценко, сам нещодавно прийнятий до письменницької спілки, після кількох чарок у хрещатицьких забігайлівках вирішив провести товариство, в тім числі і Михайла, до відомого підвального «Енея». На чатах у палаці, збудованому цукрозаводчиком Терещенком і орендованим напередодні двадцятого століття київським генерал-губернатором Ігнатьєвим, пізнього вечора перебував літній чолов'яга, котрий мав функції фільтра, аби у священний храм слова не набивалася усіляка шантрапа. Черговий Тимоша знав, а фізіономії решти компанії йому не сподобалися.

– Тимоше Миколайовичу, ви ж знаєте, у нас – за посвідченнями.

– Голубчику, – сказав Тиміш, поклавши руку на плече чергового. – До мене завітали шановані люди, всі вони – з Півночі, з Якутії і Чукотки. Ось, знайомтеся, – народний письменник Якутії Джміль, а це – його колеги. До речі, він мав сьогодні зустрітися з Павлом Архиповичем, однак щось там наплутали в секретаріаті. А в «Енеї» на нас має чекати Іван Ле. Товариш Джміль має до нього дуже важливу справу. На Півночі дізналися його справжнє прізвище, а в якутів це – ім'я їхнього древнього божества. У товариша Джмеля – священний амулет бога Мойся, і він має вручити його товаришу Ле, оскільки на Півночі шанують і люблять його творчість.

Тиміш не міг придумати все це заздалегідь, то була суцільна імпровізація, котрій позаздрив би не один професійний актор. Товариство зіграло й свою роль статистів без пересолу: удавало, ніби уважно слухає Грищенка, і вимогливо дивилося на чергового, нетерпеливлячись, але не дуже.

– То під вашу відповідальність, – здався чолов'яга. – Якби ж попередили…

– Ні к чорту працюють у приймальні, – підтримав чергового Тиміш. – Порядок має бути…

Товариство урочисто піднялося сходами, повернуло ліворуч, а Гриценко не вгавав:

– Перед вами, шановні гості з Півночі, палац, або, по-вашому, юрта, де живе нетлінний дух великого Ле-Мойсі…

Ну, не любив Тиміш цього письменника, і все.

Немає більше Гриценка. До Нью-Йорка подібна інформація докочувалася тільки в тому разі, коли покійник був чогось вартий у світі. Тиміш був з таких.

Він подарував Михайлові свою першу книжку, але дарчий нам не був усім Джмелям, батькові і матері, причім – спершу мамі, «lu псе одно не так читатимеш, а вони – по-справжньому».

Мати прочитала книжку перша, хоча не дуже любила цю роботу, батькових газет ніколи не займала і до радіо не дослухалася, хіба що якась пісня лягала їй на душу.

«Ти скажи своєму приятелю, щоб так серця не мучив, бо надовго не вистачить, розірветься. Я плакала, читаючи, так мені його жаль».

Переказати таке Тимошеві Михайло не наважився, сказав лише, що книжка матері сподобалася. «Справді, прочитала? – перепитав Гриценко. – Це мені найкраща дяка».

Михайло знав загодя, готував себе до того, що з першого кроку піде мінним полем спогадів. Йому майже вдалося переконати Ванду, що Не надто піддаватиметься магії споминів, одначе дружина Добре розуміла: йдеться про речі, надякими ніхто не владен, які неможливо контролювати. «Ти ж розумієш, скільки літ минуло… Не шукай там того, що було колись. Його давно немає. І людей багатьох нема, а ті, хто є – вони, мабуть, інші. Я знаю, хоч як би ти старався вдавати товстошкірого, все одно не вийде, але й не розчулюйся надто».

Він і не збирався розчулюватися. Просто зайшов сюди з надією якщо не зустріти когось із колишніх однокашників, то хоча б побачити, що і як малюють нині на Батьківщині.

У буфеті, хвалити Бога, було прохолодно – працював кондиціонер. Люду небагато, під стінкою віддалік троє у сорочках апаш навипуск біля пляшки горілки; ще двоє за окремими столиками пили воду і щось видзьобували з тарілок. На Михайла ніхто не звернув уваги, та й чого б то. Він узяв бутерброди – з шинкою та з ікрою, пляшку холодної води і сто п'ятдесят закарпатського коньяку, якому завжди віддавав перевагу з тих пір, як скуштував його колись у мукачівському підвалі: однокурсник Іштван Балла, мадяр, по кількох роках після закінчення інституту запросив у гості до себе. Михайло приїхав машиною і не сам – з Ларисою, тоді ще нареченою, об'їздили вони все Закарпаття, перепробували всі вина, смакували берегівськими гомбовцями, мукачівським гуляшем, ужгородською кавою і не могли намилуватися казковим краєм…

Михайло запив ковток коньяку водою і узявся до їжі. Хліб трохи підсох, а ікра та шинка були свіжі. У буфет тим часом привезли помідори й огірки, Михайло спитав, чи не можна замовити салат. Хазяйка показала рукою, що зробить, і Михайло не поспішав допивати коньяк.

Зайшов маленький лисий чоловік у затяганому білому полотняному піджачку і таких же штанях із здутими на колінах холошами; ні на кого не глянувши, замовив пляшку води і сів неподалік, через столик. Михайло боявся помилитися, через те не озвався до чоловіка відразу, проте від першої секунди, коли той зайшов, уже знав, хто це. Він придивився – точно, Георгій Подільський, Жора. Час чи то пожалів, чи не звертав уваги на нього: ну хіба лише трохи підсушив і так колись субтильне тіло, а обличчя не спотворив: ті ж пергаментні щоки і сумні чорні очі під непомітними бровами, а от шия стала надто тонкою, ще й пішли по ній чи то зморшки, чи брижі обвислої шкіри. Подібна біда зазвичай загрожує жінкам, їхній вік завжди виказує саме шия, і вони, знаючи про це, ховають її під високими комірами, шарфами, хустками. Під комірцем Жориної сорочки теж була вив'язана кольорова хустка, але навряд чи він у такий спосіб намагався приховати вік: наскільки пам'ятав Михайло, хустку Жора носив здавна, демонструючи в такий спосіб свою приналежність до світу мистецтва.

Подільський попорпався у досить великому портфелі на старожитніх застібках, що пасами обіймали його знизу, вийняв папери і, начепивши на носа окуляри, заглибився у читання.

Буфетниця принесла салат. Михайло попросив її зробити ще один і поставити його разом з чаркою коньяку і бутербродом на стіл Георгія. «Це ж Подільський, не помиляюся?» – стиха спитав він буфетницю. «Прізвища не пам'ятаю, знаю, що Жора, мистецтвознавець».

Отже, Михайло не помилився. Чекав, що вийде з його затії. Побачивши на столі їжу і чарку, Георгій звів очі на буфетницю: «Я нічого не замовляв! Ви ж знаєте, я не п'ю!»

Михайло згадав нарешті, як Подільського по батькові, і озвався: «Зі мною можна, Георгію Яновичу, як не погребуєте». Подільський повернувся на голос усім тілом і подивився на зухвальця беззахисними своїми очима, збільшеними скельцями окулярів.

«З ким маю честь? Хто ви?» – голос був той самий, тенор а чи навіть дискант, такі не викликають серйозного ставлення, а то й стають причиною певного роду підозр; в усякім разі до власників подібного голосу жінки ставляться із співчуттям – і то як наділені природною добротою до всього живого, а решта обходять десятою дорогою.

Буфетниця з цікавістю спостерігала за сценкою, що в ній взяла мимовільну участь. Повернули голови і троє біля стіни, але, не побачивши нічого, вартого уваги чи участі, повернулися до мирної розмови при пляшці.

– Не впізнаєте? – Михайло підвівся і підсів до Подільського, тримаючи в руці склянку. – А так, ближче?

– Джміль. Джміль! Яким вітром, Господи? Це ж скільки літ минуло! Я одразу вас упізнав, тільки знаєте, собі не повірив. Вас же тут дехто, даруйте, покійником уважав…

– Отакої!

– Знаєте, який тут шарварок зчинився. Коли ви… ну, словом, полишили наші палестини? Шабаш! Збори за зборами, таврували, хто тільки міг.

– А ви, Георгію Яновичу? Чи, може, як раніше, Жоро?

– Звичайно, Михайле. Щодо мене – то ви ж знаєте, я, по-перше, безпартійним був, є і буду, а по-друге, в таких виставах ніколи не брав участі – ні в ролях, ні у масовці. Ну, а вже потім пущено було, що ви наклали на себе руки.

– Ну, ясно: капіталістичний рай – погибель для радянської людини.

Михайло всміхнувся.

Давайте, Жоро, пом'янемо краще мого батька – на його похорон прилєтів.

Подільський повагався, але випив і став похапцем закусювати одразу було видно, що з чаркою у нього напружені стосунки, ще й, певно, дуже зголоднів чоловік. Покінчивши з салатом, Жора зиркнув на бутерброд, але не наважився їсти далі, аби остаточно не зганьбитися в очах давнього знайомого.

– Я, Михайле, вас пам'ятав і не вірив побрехенькам. Радів вашому успіху у Штатах. Це ж скільки років минуло?

– Краще не згадувати. Багато. Постарів – через те й не впізнали. А я вас – одразу.

Подільський не витримав, узяв дитячими пальцями бутерброда.

– Чарка на мене діє, як апетитні краплі. Ви вже вибачте. А то пісень співатиму.

Витерши серветкою губи і руки, Подільський тицьнув пальцем у папери, розкладені на столі:

– Ось бачите, я – у своєму репертуарі. Раніше з радянськими чинушами воював, а тепер – з новітніми.

– Що, нового генія відкрили?

– Не треба, Михайле, їй-богу, нетреба… Щирості народних митців заздрити треба, а не насміхатися.

– Чого це ви раптом? І не думав.

– Даруйте, сам помічаю, що став на людей гавкати, як покинутий пес на ретязі. Всі думають: дурний собака, а він проситься, щоб одв'язали, бо здохне.

– Що, так погано?

– Ні, ні, особисто в мене, як нині кажуть, без проблем.

– Ніколи не питав, Жоро, вибачте, ви сімейний? Ну, дружина, діти?

Подільський відповів не відразу. Видно було, що Михайло завдав своєю ведмежою цікавістю болю. Але Георгій переборов себе:

– Жінки – не для мене. Не будемо про це. Краще скажіть, ви давно повернулися?

– Кілька днів.

– Де були? Кого бачили? Повертатися не думаєте?

– Не думав про це. Поки що. Подихаю рідним повітрям, роздивлюсь, що й до чого. В новій Україні.

– Звичайно, звичайно. Мабуть, колег своїх колишніх хочете побачити?

– Декого хотілося б. Не всіх.

– Як не заперечуєте, я допоможу – телефони, адреси. Можемо зараз же зайти до приймальні, дівчата відшукають. Та й довідник же є! Я вам презентую!

Подільський вийняв з портфеля трохи потерту книжечку.

– Не треба. Не хочу. Боюся, що для мене там – некрополь. Ви, Жоро, Дідулу Євгена Петровича пам'ятаєте?

– Чому – пам'ятаєте? Знаю.

– Чесно кажучи, боявся питати – стільки літ минуло…

– Живий, живісінький наш Дідула. Йому днями – сімдесят п'ять, і виставка його у російському музеї відкривається. Чи не завтра. Зараз уточню.

Георгій підійшов до трійці, котра й досі засідала коло стіни, приступивши до другої пляшки.

– У п'ятницю, о дванадцятій, відкриття. Через два дні. Хлопці про вас питали.

– Художники?

– Так, і пристойні. Знають ваше прізвище. Кажуть, і роботи.

– Щось не віриться.

– Молодь нині знає більше про світ. їздять, бачать, порівнюють. Щоправда, більшість цікавить матеріальний успіх, але я їх не засуджую.

– Бути бідним генієм не престижно. Успіх потрібен живим. Я це знаю. І поганого в тому нічого не бачу. Вся штука – в критеріях.

– Михайле, ви справді так думаєте? Які ж критерії – особисті чи суспільні?

– І те, і друге – на одній площині, як у стрічці Мебіуса. Здається, там їх дві, а насправді – одна. Втім, усе це – слова. Ніхто не спрогнозує успіх – ваш чи мій. Лотерея. Джек-пот.

– Не спрощуйте. Ви ще тут подавали надії – ще й які! Я пам'ятаю ваш триптих… На виставці молодих, десь на початку шістдесятих.

– Три дні протримався в експозиції, я вже думав – проїхали, коли на четвертий – зняли.

– А що ж ви хотіли. Мотря бачить у бурштиновому персні Мазепу, він – її, а між ними – волошкове поле і церква на овиді. Дивуюся, як узагалі та робота пройшла сито в ті часи.

– Голові техніка сподобалася. І назвою він комісію переконував: «Закохані» – це життєствердно. То вже потім якийсь мистецтвознавець у цивільному забив тривогу: націоналізм. І газетки постаралися. Це ж ви тоді, Жоро, радили мені кинути їм кістку, пам'ятаєте?

– Можливо. Напевно. Ви, мабуть, вбачали в цьому боягузство? Так. Я боявся за таких, як ви.

– Та нехай йому, знайшли, про що говорити. Було – й загуло. У вас є час, Георгію? Давайте пообідаємо по-людськи.

Обрали ресторан готелю «Москва». Михайло ненавидів лакейськи вимогливі, нахабні погляди челяді в готелях, ресторанах і, щоб не завдавати прикрощів Подільському – його одяг програвав поряд з Михайловим – відразу тицьнув молодому церберу долари.

Обідали довго. Георгій розпитував про Америку, Михайло – про Київ. Відставивши вбік чашку з досить пристойною кавою, Михайло закурив місцевий «Мальборо», відразу ж помітивши різницю в якості: що не кажи, тамтешні – кращі.

– Вивіску на готелі і досі не змінили…

– Яку? А, тут? Ідуть дебати. Одні вважають ненормальним, що на Майдан Незалежності дивиться згори назва столиці колишньої метрополії; інші – за вічну дружбу, задля неї готові, по-моєму, замість Богдана на Софійському майдані поставити Мініна й Пожарського.

– А Ленін на бульварі досі – на Бессарабці?

– Стоятиме довго. Ви, Михайле, мабуть, не дуже цікавилися нашими політичними баталіями?

– Спершу цікавився, а потім перестав. Усе за Леніним: крок уперед, два – назад. Знаєте, мене аж трусить, коли нерішучість політиків пояснюють особливостями національного характеру: «Два українці – три гетьмани»; «Хай у сусіди корова здохне».