Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Варто було б розповісти цю історійку Ларисі, та Михайлові не хотілося ображати ані дружину, ані кицьку. «Хіба можна, – втішав він себе, – звинувачувати повінь за те, що розмила греблю? Погано гатили. Чи вогонь за те, що спалив церкву? Такі парафіяни були».

«Порадити нічого не можу нині. Поговоримо вранці», – нарешті сказав Михайло, ліг на диван у вітальні і накрився пледом з головою.

Вранці – ще не було сьомої, за вікнами ще не розтала імла, – пролунав телефонний дзвінок. Уперше за стільки літ він почув глухий батьків баритон: «Приїзди. Матері зле».

Таксі ледве видряпалося сніговою відполірованою слизотою до воріт дому. Мати лежала, обкладена подушками, під пуховою периною, хоча в хаті стояла теплінь. За час, коли Михайла тут не було, батько здійснив господарський подвиг – провів водяне опалення. Всюди: в кімнатах, на кухні, в довжелезному коридорі – стояли новенькі батареї, гаряча вода подавалася з котла у підвалі, – газ майже не вимикався.

Побачивши сина, мати заплакала, випростала руки з-під перини, довго не випускала Михайла з обіймів. Не стримав сліз і син, але вже потім, коли його не бачила ні мати, ні батько, – у свій напівзабутій кімнаті, де все лишалося так, як колись, в іншому житті.

Повний важкої води, готовий потонути сімейний човен, усі інші напасті, що звалилися на його голову, – вихватки преси, почужіння колег, – здалися йому малосуттєвими перед тією бідою, що спостигла матір.

Прооперована з приводу раку, вона перебувала нині на хисткій межі між буттям і небуттям. Усе пройшла – і опромінення, і хіміотерапію, що тривала й досі. Лікарі не віддавали її з палати додому, та вона наполягла. Михайло не питав, чому не сказали раніше про хворобу, лікарню, – хіба важливо, хто вберігав його від сумних новин, батько чи сама мама? Але було гірко, так розпачливо гірко, так невтішно і боляче, що хотілося заскиглити, мов скривдженому, несправедливо покараному домашньому псу, який плаче не так від болю, як від пораненої любові до хазяїв.

Три місяці боролася мати за життя, три місяці не вибували з хати лікарі, три місяці надія змінювалася прострацією і зневірою. Померла мати у квітні. Напередодні впали несподівані щедрі сніги, тут же почали танути під сонцем, отак і пішла в землю Надія Петрівна Синиченко, вонаж Козій, вонаж Джміль – під білий сніжний саван, під веселі ручаї, залишивши живим гарячі промені вічного світила, перші проліски, всепереможний запах весни.

Лариса не телефонувала, – мабуть, боялася, що трубку зніме Єфрем Іванович, тож звернулася до патріархального засобу зв'язку – пошти. Вона не знала, що Надія Петрівна хвора, через те в листах не було слів співчуття чи бажання допомогти, зате в кожному вимагала пояснень від чоловіка, терзалася невизначеністю, цілі сторінки були заповнені пасажами, схожими на філософські трактати про любов та її непередбачувані одміни. Після четвертого, здається, послання Михайло вирішив покласти цій трагікомедії край. Написав, що до неї не повернеться за будь-яких обставин, залишає їй квартиру, наполягає на розлученні. Нехайдодасть цього листа до заяви, а якщо цього суддям замало – напише казенний папір.

Влітку, отакого ж спекотного серпня, як нині, їхньому шлюбу настав кінець. У залі суду сиділо кілька цікавих бабусь, очевидно, завсідниць, яким суддівські процедури заміняли театр, і молода людина у військовій формі. «Щасливий суперник, – механічно зазначив подумки Михайло. – Зміна караула. Дорогу – молодим». Чорний гумор не вельми високого гатунку був адекватний ситуації: Михайло і справді не відчув тоді ні нападу ревнощів, ні тяжкого жалю, лише сором перед бабусями в залі і нудотну байдужість.

Коли все скінчилося, Михайло першим вийшов, закурив, а коли на сходах з'явилася Лариса із супутником, підійшов і чемно попросив її познайомити з бравим курсантом – чи студентом? Лариса, налякана спокійним тоном Михайла, мовчала, не знаючи, чого чекати від цієї витівки – не дай, Боже, ще поб'ються. Молодий чоловік вирішив усе за Ларису: подав правицю і назвався. Михайло потис руку курсанту, дивуючись своєму спокою: «Віктор. Переможець. Бажаю вам…» Він не сказав, чого саме, лише поглянув у чисте обличчя, на якому густо зацвів рум'янець хвилювання чи, можливо, сорому, хоча навряд, – і перевів погляд на Ларису. «І тобі бажаю…» Затим повернувся до них спиною і пішов до машини, залишеної неподалік.

Батько не розпитував, що у сина з роботою, сім'єю. Про творчі неприємності – і то неабиякі – він дізнався від директора фабрики, художника-аматора, який цікавився модерним живописом і був гарячим прихильником Михайла Джмеля. А про сім'ю – здогадувався, але навряд чи переживав. Казав ще ген аж коли, що надії на невістку нема. А от публічна війна проти сина зачепила його за живе. «Хоч майстерню не забирають?» Вони лишилися вдвох після дев'ятин по мамі, батько за столом майже не пив, а тут налив собі повну склянку. Михайло теж налив собі. «Ні, до такого не дійшло. Поки що». – «Сволота, – сказав батько у високе темне квітневе небо. – Партія веде. Куди? Не сумуй, ми тут майстерню хіба ж таку зробимо!» Він показав на стіни колишньої стайні. «З грішми в тебе як?» – «Усе гаразд». – «Я до того, що директор купить у тебе кілька робіт, казав мені. Для колективу». – «Подякуй йому, тату. Ніби пристойний чоловік твій директор?» – «Хазяїн».

З цілої роти знайомих і друзів на похорон прийшли Євген Петрович, Микола і Жора Подільський. Євген Петрович стояв увесь час біля батька, а Микола з Жорою – коло Михайла. На поминках вони лишилися до глибокої ночі, Єфрем Іванович не пустив їх поневірятися Куренівкою в пошуках таксі, зали^: шив ночувати. І Жора, і Микола, як могли, втішали Михайла. «І року не мине, як усе забудеться, ось побачиш, – це Жора казав про нинішній вакуум навколо Михайлового імені. – Наберися терпіння і працюй». – «Я перед тобою винен, – захмелілий Микола бив себе у груди мало не за кожним словом. – Але що ти зробиш з гвинтівкою Мосіна проти ідеологічного танка? Зачекай, козаче, ти ще своє слово скажеш! Я щось придумаю!» Михайло не дуже звертав увагу на слова друзів, хоча із ввічливості нахиляв голову.

З півроку, аж до глибокої осені, Михайло не тримав у руках ані олівця, ані пензля. Заходив часом до майстерні, перебирав ескізи, переставляв готові роботи з відчуттям, ніби хтось інший, а не він, малював. Директор фабрики був людиною слова, приїхав до майстерні і, у захваті від побаченого, придбав аж сім полотен – два з них мали бути на виставці, Михайло хотів залишити їх собі, а потім махнув рукою: напишу ще колись, нехай…

Знічев'я захопився, як в юності, фотографуванням. Бродив Києвом, знімав старі заповітні куточки на колір. Навіщо? І сам не знав – так, убивав час, а, може, несвідомо прощався з містом. Відчуття, що він стає чужим не так місту і людям, як порядку життя в несвободі, ще не сформувалося настільки, аби міг визначити його неповоротно. Як хворий собака відмовляється від їжі, тікає з двору, аби шукати ліків серед різнотрав'я, і кінець-кінцем виліковується, знайшовши потрібне зілля, так Михайло намагався порятуватися від нещасть, що звалилися на нього, простуванням душі дорогою, котра все далі й далі вела його від накинутих приписів і табу, правил і обрядів. Куди приведе цей шлях, він не міг визначити, але впевненість у тому, що ніколи більше не повернеться до віри у справедливість і життєспроможність загіпнотизованого і контрольованого суспільства, зростала швидше, виразніше і невідворотніше, ніж раніше, коли про це велися запальні, щирі, але не дуже серйозні молоді розмови між своїми. Якось Михайло подумав: можливо, у ньому говорить образа, і він, як та дитина, сварить стіл, об якого вдарився лобом, а не себе, що стола того не помітив, погнавшися за кошеням? І відповів згодом з тією відвертістю, що на неї нечасто спроможна людина навіть перед самою собою: добре, аби було так, але, на жаль (саме на жаль, а не на щастя), тут зовсім інше: не можу і не хочу далі бути в отарі, сліпо йти за головним бараном на стрижку чи на бійню – не хочу, не можу і не буду.

Батькова звичка гортати ввечері куплені в кіоску газети, порядок, знайомий Михайлові з дитинства, тепер здавався йому таким собі атавізмом, патріархальним дивацтвом – ну що можна було знайти на шпальтах близнючок, окрім порції безапеляційних настанов, дистильованих новин і бадьорих повідомлень про героїв трудового фронту? Михайла вразила відповідь батька, коли він спитав: «Що ти там шукаєш, тату?» – «Правду», – відповів Єфрем Іванович, відклавши газету. «Знайшов?» – «Як тобі сказати… Шахта все глибша, а вугілля – катма». Михайло всміхнувся, нахилився до тата, ще трохи – й поцілував би його у ледве помітну лисинку на тім'ї.

Серпень, того року тихий і теплий, поселяв злагоду і мир у душі, здавалося, всього сущого на землі. Відійшли роковини по матері, думки про Ларису вже не мали такої влади, аби вважати те, що сталося, особистою катастрофою, Михайло звикав до думки, досить паскудної, але в чомусь справедливої: довірятись жінці, як собі, – намарна і небезпечна річ. Сам винен – і край тому.

Вони з батьком сиділи при кавуні після вечері – ранньої, як було заведено в домі, сонце тільки почало ховатися за гору. Не звернули уваги на звук мотора, що долинув з вулиці, – на кутку в хазяїв з'явилося кілька машин, певно, хтось добирався додому. Не вгадали: хвіртка хвацько відчинилася, і удвір з переможним обличчям ступив Микола Бадиляк, тримаючи в руках кольоровий пластиковий пакет, тогочасну гордість домогосп одарок.

– Тут мешкають панове Джмелі? – спитав він, і Михайло спробував визначити, скільки прийняв Микола.

– Триста?

Микола спершу не зрозумів, а потім засміявся, як колись, давно, – розгонисто, від усієї душі.

– Ти – Гарпагон. Ти – Гобсек. Ти – поліція моральності. Ти – ЦК. Танцюй! Єфреме Івановичу, з ним усе ясно.

Микола сів при столі, потер руки.

– Кавун – це добре. А в мене – до кавуна.

Він витяг з пакета пляшку коньяку, вірменського, три зірочки. Син і батько дивилися на Миколу, не знаючи, готувати закуску гостю чи вгамувати його ентузіазм.

– Мишко! Ти пам'ятаєш нашого однокурсника з південних країв?

– Григола?

– Ні, курс – на захід.

– Не пам'ятаю.

– Не бреши, пам'ятаєш. Серб і Молот – забув?

– Стоянович?

– Точно! Готуй валізи. їдеш до Югославії, до Любляни.

– Коли літак? Чи поїзд? – Михайло вирішив підіграти товаришу. – А чого це серб – у Словенії?

– Одружився, отаборився, став на ноги. І кличе. Офіційно, з усіма необхідними гербовими печатками. Персонально. Тебе.

– Приємно, Колю. Не пустять. Збав оберти.

– Помиляєшся. Спілка рекомендує.

– Щось у вашому лісі здохло?

– У нас не ліс, а гайочок. Парк культури. Кругом дівчата з веслами і дискоболи. Вони ніколи не здохнуть. Бо неживі від народження.

– Припини, Колю.

Микола подивився на Єфрема Івановича.

– Ну, як йому розтовкмачити, що розвиднюється? Я, чесно, не знаю подробиць, але з тобою все гаразд, дано добро аж там, де нам нічого робити. То що, кавуном закусювати?

Петер зустрів Михайла на вокзалі. Приїхав Джміль у групі, і, хоч як старався Стоянович, додому до нього однокурсника не відпустили: замовлено готель, треба за протоколом. Керував їхньою невеличкою – сім чоловік – групою комсомольський ватажок зі жвавими очима, який мав такий же стосунок до мистецтва, як Михайло до дирижаблебудування. Бадиляк попередив: поводься, як Наташа Ростова на першому балі до зустрічі з Волконським, – суцільна радість і захват, перший вихід, усепереможна цнота. Михайло дещо сказав Бадиляку з цього приводу, захищаючи Толстого від невігластва, але Миколиному цинізму не було меж: заявив, що Лев Миколайович пожалів Наташу, видавши її заміж за Безухова, а Комітет Глибокого Буріння такого собі Джмеля, коли що, оженить хіба що на табірній лікарці, років на п'ятнадцять старшій. Або й на двадцять.

Ідея колишнього однокурсника, освячена владою, полягала втому, щоби на спільному пленері, в обіймах розкішної природи цієї маленької перлини Європи, художники могли поспілкуватися, зміцнюючи дружні слов'янські зв'язки, зростаючи творчо і – неодмінно – ідейно.

Петер знав, як завоювати довіру керівника групи. Віньяк, фрукти і дівчина-екскурсовод, смішлива, вродлива й без комплексів розтопили серце наглядача, і Михайло одержав дозвіл ночувати не в готелі, а у приятеля. Не закохатися в Любляну було неможливо. Михайло відчув до цього міста ніжність, як до живої милої істоти, яка дивиться на тебе добрими приязними очима, ніби запитуючи, що може зробити приємного для гостя. Сім'я Петера прийняла Михайла як свого; він відтавав душею, граючись з дітьми – хлопчиком і дівчинкою, спілкуючись з дружиною Стояновича, повновидою чорнявою хорваткою, яка на повному серйозі вважала свою Хорватію далекою родичкою України.

План, що виник у Михайла, як тільки поїздка набула реальних рис, не давав йому спокою. Спробувати діяти навмання, на удачу, було наївно. Це було зарані приречене на повний крах, наслідки якого краще не уявляти. Просити допомоги у Петера? Гра в рулетку: а раптом цей колишній однокашник, стриманий, не дуже говіркий, герметичний тоді, в інституті, виявиться ортодоксом? Якщо ж ні – чи захоче ризикувати сім'єю, затишним домом, суспільним становищем, допомагаючи давньому знайомому здійснити його небезпечний саморобний план втечі на Захід?

Михайло вирішив ризикнути. У крайньому разі переведе балачку на жарт, хоча після цього навряд чи зможе розраховувати на таку щиру гостинність, як нині.

Від Любляни до Трієста близько, дуже близько. Це шанс. Інший навряд чи випаде. Трієст. Відкрите місто. Відкритий світ. Він ризикне.

Петер довго мовчав, вислухавши Джмеля.

– Розумієш, на що зважився? Невже так погано?

– Гірше не буває.

– Про рідних подумав? Сам розумієш…

– У мене – один тато. З робітника його не скинуть. А мене, сподіваюсь, зрозуміє.

Настала пауза, тривалість якої могла означати що завгодно.

– Я допоможу, – сказав нарешті Стоянович. – Покладемося на Всевишнього.

Через два дні з групою словенських туристів, що мала колективну кічу, Михайло їхав електричкою до Трієста з посвідкою громадянина Республіки Словенії Мілоша Джаїча. Розрахунок на те, що американці не дуже пильнують на напівпрозорому кордоні відкритого міста – кордон якраз формувався, розрахунок прямолінійний, наївний і нахабний, справдився.

У Трієсті, пам'ятаючи настанови Петера, Михайло, щоразу мацаючи внутрішню кишеню піджака з валютою, позиченою Стояновичем, подався до порту.

VII

З самісінького ранку Михайло крутився біля авта, своєї забутої «Волги», – не вірив, що вона ще може ожити; та коли попоходив біля неї, побачив кругом сліди дбайливої батьківської руки, пройнявся молодечим ентузіазмом: ану як поставлю це диво на дорогу? «Волга», вся в густій консервації, стояла рамою на кобиличках, колеса зберігалися у багатошаровій крафтовій ковдрі, перемотаній линвою. Для машини батько зробив біля стіни стайні прибудову. Михайло побачив її, як уперше пішов оглянути садибу, – аж серце зайшлося: чекав на нього тато, стільки літ чекав, зберігав для нього це майже антикварне диво, сподівався…

Можна було самому все зробити. Михайло почав був знімати густий шар солідолу, перевірив гуму – цілком пристойна, а потім зрозумів, що без сторонньої допомоги навряд чи обійдеться, самотужки зняти півтори тонни заліза з опори навряд чи вдасться, потрібні домкрати і ще хоча б пара роботящих рук. Він згадав Івана Пимоновича – от хто був би на місці у цьому ділі.

Іван Пимонович упізнав голос свого недавнього пасажира, незважаючи на шкабарчання у телефоні, й був вільний.

Коли Михайло збирався в дорогу, Ванда, споряджаючи чоловіка, сказала фразу, яка спливла вранці у пам'яті разом з уривком кіношної мелодії. Частенько так бувало Михайлові: згадається якась музична тема, почута бозна-коли, і крутиться в голові чи не цілий день, створюючи позасвідомо чи мажорний, чи мінорний настрій, огортаючи серце або безпричинною радістю, або смутком, невизначеною тривогою, очікуванням невідомо чого, нездійсненного, нематеріального, як сплетіння звуків у мелодії, не схожій на міріади інших, і дивно, що семи нот достатньо було і Моцарту, і Рахманінову, і Леграну, аби створити свої суверенні мистецькі світи.

Михайлові наснилася мелодія, здається з «Шербурзьких парасольок» і була з ним, коли прокинувся, а потім десь поділася. Натомість згадалися і не відпускали Вандині слова: «Знаєш, Михайле, ти там будь обережний. Є така бацила, по собі знаю, бацила спогадів. Не смійся. Вона сумирна, поки в анабіозі, шкоди від неї ніякої. Та коли, не дай, Боже, прокинеться – отут і чекай чого завгодно, отруїть людину, заведе хтозна-куди, дихати не дасть. Не давай їй поживи, я за тебе боюсь». – «То химери, дорога моя, мене жодна холера не візьме». Михайло тоді поставився до слів Ванди з легковажною поблажливістю, а, бач, мала рацію дружина: прокинулася бацила, всю напівзабуту давню історію, котра змінила його життя, – ні, примусила по суті почати його з нової позначки, – відновила у пам'яті, натиснула на больові точки. Здавалося: час, що минув, давно поховав під своєю товщею і колишню зраджену любов, і смішні тепер, а тоді нестерпні гризоти відчуження, але, виходить, не все так просто. Йому думалося про Ларису, її долю, він навіть не відкидав можливості відшукати й побачитися з нею. Навіщо? Хіба що у бацили спитати…

Іван Пимонович прибув у повній бойовій готовності – з каністрою бензину, ємкістю з «ойлом», двома домкратами, акумулятором, а головне – з рівним, сангвінічним настроєм, котрого бракувало Михайлові. Удвох вони за три години «взули» «Волгу», завели і викотили з «кокона», як охрестив тимчасовий гаражик Михайло.

– Унікальний випадок, – не міг намилуватися автом Іван Пимонович. – Фарба збереглася – диво та й годі. Дно ціле, не прогнило. Що не кажіть, а зроблено було – дай, Боже. Це ж скільки їй? Більше тридцяти? І мотор справний. Ви на ній довго ганяли? На хром гляньте – жодної каверни!

– Років сім-вісім.

– Добре їздили.

– Я й тепер ніби водій не з останніх.

– У вас за океаном що?

– Нічого оригінального – «Форд».

– Гарна машина. Та я таку, як у мене, як у вас, нізащо не проміняю. Навіть на японського вседорожника з наворотами. До речі, я чув, такі, як оця, машини за бугром шалені гроші коштують. Не хочете заробити?

– Не смішіть. Вона тутешня – тут їй і жити, скільки відведено.

– Я, може, щось не те скажу, не до речі, та ви вже мені вибачте, я мужик простий, кажу, що думаю, без дипломатії. А ви не думаєте звідти сюди перебратись? Усе ж рідне…

– Та воно так, справді рідне. Але машина – одне, людина – інше. Якби сам був… У мене сім'я. Дружина там народжена, син також. Знаєте, свого часу батька познайомили з одним господарством: сортові породи дерев, полуниця, малина. Привіз він звідти саджанці – яблуні, груші, сливи, малину завіз. Скільки від Києва до того розсадника – ну, найбільше, двісті – двісті п'ятдесят кілометрів, південніше, правда. Покорчував старий сад – геть уже вигибав, посадив нове. Три роки трималися дерева, плоди дали – диво-яблука, груші як мед, малинник розрісся такий, що вовки могли ховатися. А потім – як епідемія пройшла: всі дерева, всі до одного загинули, страшно було дивитися. Не витримали. Інша земля. Не те небо. Не таке повітря. Тільки малинник вижив, але ж то кущі, що не кажи. Ну чого б їм не рости, тим саджанцям? Що вже про людину говорити – живуча порода загалом, але ризик великий. Як, не дай і не приведи, туга проросте в душі – пропало все. Не знаю…

– Може, ускладнюєте? Люди – не щепи… Не в своє поліз – ще раз даруйте.

– Чого там, Іване Пимоновичу, не дівиця.

– Ну, коли так, іще одне. Як раптом надумаєте продавати авто – я на черзі перший. Ціна без торгівлі.

Михайло засміявся.

– Наш чоловік… Добре. Домовились. Може, й ударимо по руках. Спершу я на ній поганяю трохи.

– А права? Техпаспорт?

– Все десь є, подивлюся.

Тепер засміявся Іван Пимонович.

– А ви не подумали, скільки тим папірцям? Затримає ДАІ – подумають бозна-що. Воскресіння Ісуса Христа. От що: я поїду, домовлюся, а вранці ми до знайомого – щось та порадить. Кум, як-не-як. І техогляд пройти треба. Не забули, як воно в нас робиться?

Іван Пимонович поїхав, а Михайло, поніжившись під душем, зібрався пообідати десь у ресторації на Подолі. Тільки подався до хвіртки – назустріч Євдокія Пилипівна. Дізнавшись про плани сусіда, розсердились: «У мене і наварено, і насмажено, і напечено, а він – як чужак-чужаниця».

Довелося піти на борщ, карасі, пиріжки з капустою і грибами. Від чарки Михайло відмовився: «Завтра за кермо, вже потім якось, коли призвичаюсь».

Добре Михайлові було за столом, затишно, спокійно.

– Не заходила, часом, Галина?

Михайло не відразу збагнув, про кого йдеться.

– Галина Яківна, певно? Ні.

– Побережися з нею, зайвого не кажи. Треба до юристів, і то не тягни. Тут на Подолі, не дуже далеко, є нотаріат – ото туди.

– Може, завтра, справді, я ж тут не навіки.

– Невже тягне? Хоча… Стільки літ…

– Не в тому річ. Син. Жінка.

– Вродлива, певно, га, Михайле? Через такі гони перейти і абикого собі взяти – не повірю.

Михайло дістав бумажник. На кольоровому фото красувалася Ванда з малим ще Іванком.

– Ну, голубе, таку залишати надовго не можна. Хто вона в тебе? Тамтешня? Американка?

– Полячка. Ну й американка. Штати – країна емігрантів.

– Не така я темна, знаю. 1 завжди дивуюся: понаїхало туди з усіх усюд, і чорні, і жовті, а, бач, стали під прапор – і всі смугасті. І країна як країна. Чим ми гірші? Ну чого ми такі недолугі, що свого докупи не зберемо?

– Євдокіє Пилипівно, спитайте про щось інше. Такий був смачний борщ, а десерт – гіркий.

– Та я ж просто так, Михайле. Звіддаля видніше, думала, скажеш щось.

– Давайте ліпше вийдемо на повітря, курити схотілося.

– Кури, кури тут, хоч мужиком війне по хаті. Як ото війна скінчилася, то, вважай, тут суцільне жіноче царство. Тетянині штаноносці нашу Никодимівську вулицю десятою дорогою обходили. Приведе котрогось, законного, звісно, а він за столом сидить, а подумки – аж за Дніпром.

– То, може, ви їх так приймали?

– Не кажи зайвого. Оце як тебе, клянусь Богом, – з усім шануванням.

– Зі мною легше – я ж сусіда, без претензій.

– Ти, Михайле, якби народився раніше від Тетяни, то не сусідом був би. Забув, як упадав коло неї?

Михайло всміхнувся:

– Куди було мені братися – не протовпився б, аби й старший був.

– Е, не кажи. Жив би як у Христа за пазухою, і нащо тобі здалася б та Америка… Від жінки багато залежить… Ти вже вибач, що питаю: не знаєш, як твоя колишня тут поживає? Лариса, здається?

– Ні, не знаю.

– А згадував там?

– Ну й запитаннячка у вас сьогодні… Спершу згадував, брехати не буду, а потім – ні.

– Тетянка такого б тобі не зробила…

– Що, сватаєте?

Євдокія Пилипівна тільки рукою махнула:

– Скажеш таке, совість май. Я до того веду, що пам'ять людська коротка. Добра не пам'ятає людина, тобто забуває швидко, а зло впам'ятку на все життя. Вже скільки літ минуло, а Григорія Онисимовича забути не можу. Скільки ж він, негідник, у дім горя приніс, а не йде з ума. Давно вже простити мала, а не можу.

Сигарета давно догоріла, тільки сизий димок потягнувся до вікон, пасма його переплелися і потроху розтавали. Що міг сказати літній жінці Михайло? Втішати, закликати до всепрощення? Яке він мав право судити чи милувати? Як на нього, створювати про себе міф як про борця за свободу, ще й віршики при тому пописувати патріотичні у випадку Григорія Шудри було блюзнірством, з якого боку не візьми. А втім – дряхліти за сто світлових літ від Батьківщини, нехай спершу вона зрадила його, а вже потім він її? Не дуже комфортний фінал, мимоволі почнеш шукати хоч якесь виправдання собі.

– Піду, – підвівся Михайло. – За обід – спасибі. Ви не забули, що в мене треба похазяйнувати – там же всякого повно, пропаде.

– От Тетянка буде – зайдемо. Відпочивай.

Вдома Михайло знайшов документи на машину, свої древні водійські права – все акуратно лежало в шухляді батькового стола. А з думки все не йшла розмова з Пилипівною. Хоча, здавалося, він давно «закрив» цю тему, все ж остаточно позбутися її не міг. Там, у Штатах, після катаклізму, що стався на одній шостій частині суші, – радянська синоніміка завжди була помпезно-криклива, – дехто радив йому стати активістом діаспори, а може, й повернутися в Україну, аби й собі вхопитися за держално синьо-жовтого прапора, піднести його ще вище. «Ти тепер правитимеш за взірець для молодших, для нації, чорт забирай, нічого боятися високих слів. Ти пішов проти течії, коли всі опустили весла, ти – людина вчинку, а не рефлексій, то чому б не повернутися до дії?»

Михайло не дуже приставав на подібні розмови, а коли відмовчуватись було важко, дозволяв собі трохи заспокоїти гарячі голови патріотів – нащадків емігрантів першої, трудової, хвилі, другої, післяреволюційної, і особливо третьої, голоси яких лунали найпатетичніше. Старше покоління – принаймні ті, кого знав Михайло, – зберігало олімпійський спокій і філософську рівновагу: хай вляжеться пил після того, як упав і розбився Колосе, а ми подивимося, що буде зліплено рабами з уламків – нове капище, нову тюрму, а чи пам'ятник Свободі.

Слухали Михайла не дуже охоче, однак мусили. «Я ніколи не був дисидентом у тому розумінні, що не сидів у тюрмі чи в таборі, за мною не ходили нишпорки. Я не пережив того, що ті люди. Я не боровся разом з ними. Мій вчинок – то був лише мій особистий протест, він визрів незалежно ні від кого. Мої моральні імперативи – ніщо порівняно з тортурами, диявольською вівісекцією, через які пройшли люди, що мають право нині говорити на мітингах зі своїм народом. А що скажу я, якщо з'явлюся перед людьми? Покажу свої роботи, які навряд чи будуть зрозумілі? Говоритиму слова, яким навряд чи повірять, – мовляв, одсидівся у затишку і прибув на все готове? Ні, добродії, якщо їхати – то вибачатись, хоча – хіба вибачається людина за те, що вижила?» Михайлові аргументи, на його думку, невідпорні, кимось поділялися, дехто вважав їх ухилянням від розбудови української справи, але прямо заявити про це Джмелю означало наразитися на цілком логічне контрзапитання: а ти чого сидиш тут, патріоте?

Єдине, про що Михайло не говорив у гурті, лише Ванді міг сказати, – це сумніви щодо спромоги вічно керованого, упослідженого і задуреного громадянства не схибити на новому шляху. Не треба було вдаватися до досвіду історії – після революції неминучий відкат до контрреволюції, явної чи прихованої. Уже те позірно, що незалежну країну очолив партійний функціонер, і це не давало приводу для ентузіазму.

Михайло сидів при батьковому столі, в рідній домівці, дихав тим повітрям, про яке мріяв стільки літ. «А думаєш казна про що», – розізлився він на себе, коли згадав пику молодого митника у Борисполі, в очах якого світилося по долару, що її ладен був ототожнити з усією нинішньою Батьківщиною, хоча не мав на це жодного права.

Треба було думати про прості житейські речі – пам'ятник батькові, несподівані поклади монет, що їм треба дати раду, але яким чином? Треба оформляти нотаріальні папери, документи на машину.

І ще. Шукати чи не шукати Ларису? Десятки літ, вважай, прошелестіли над головою. Майже жодних емоцій не викликала та давня історія. Навіть без «майже». її могло – так, чого там, – не бути вже серед живих. Що примушує думати про неї? Звичайна людська цікавість? Що іще – бажання побачити збентеження чи каяття на її обличчі? Постати таким собі переможцем, людиною духу перед літньою – куди ж подінешся – жінкою, стомленою і засмиканою життям?

Михайло знав – після розлучення до нього доходили чутки, – що Лариса вийшла заміж за бравого курсанта, котрого бачив тоді біля неї, а потім дійшло і те, що Лариса народила дитину. Здається, хлопчика.

Все те нині не мало жодного значення, одначе сидить він при столі у задумі і не може вирішити, варто чи не варто аж так глибоко копирсатися у скрині пам'яті. І, як переважна більшість людей, перед якими постають не дуже прості, але не життєво важливі питання, Михайло вирішив відкласти зайвий клопітна потім, а там – на що вийде.

Було дуже пізно. Час би й відпочивати, але відчував, що не засне. Вийшов у серпневу темінь і тишу о тій порі, коли повітря прохололо – не так різко, як у кінці вересня, але все ж відчутно, і дихав тим повітрям, мов киснем, таке було цілюще, озонове, настояне на ледь відчутному запаху падалиць і сухого листя, що не витримало спеки і до часу позалишало гілки, даючи ще трохи живильного соку плодам. Упало підточене хробачком чи подзьобане птахами яблуко, і глухий звук у смоляній тиші відгукнувся таким же глухим ударом серця.

Іван Пимонович підкотив на двійнику Михайлової «Волги» як і обіцяв, рано. Думали, їхати двома машинами чи не ризикувати.

– Не забули керма?

– Тиждень тому Нью-Йорком крутився.

– Тоді паняймо. За мною будете.

– Куди ми?

– Та не так далеко. За мотозаводом. Кум у курсі.

– Чекайте. Не з порожніми ж руками…

Пимонович усміхнувся. Зуби в нього були рівні і білі, схожі на протези.

– Не забули наших звичаїв? І у вас там – так?

– Там – не так, але ж я – тут.

– От що, ви вчора мені заплатили не по-людськи, а по-царськи, тож не турбуйтесь. З кумом я сам розберуся.

Михайло почувався б на дорозі цілком комфортно, аби не важке кермо. Коли зупинилися, знайшовши шпарку у довгих рядах машин з обох боків неширокої вулиці, Михайло поскаржився Іванові Пимоновичу:

– Важкувато крутити.

– Гідравліку треба поставити сучасну. Зробимо.

Хвилин через двадцять Пимонович повернувся з молоденьким лейтенантом. Той оглянув упівока машину, похитав головою, побачивши антикварні номери і водійські права, але нічого не сказав. Забрав документи і, супроводжуваний Пимоновичем, зник у довгому триповерховому паралелепіпеді казенного закладу.

Ще через півгодини Пимонович замахав рукою і загукав з ґанку:

– Ходіть сюди! Машину зачиніть, тут вам не Штати!

Хазяїн кабінету кудись вийшов, але Іван Пимонович був тут як удома:

– Сідайте, кум зараз буде. Ая от іще таке подумав: треба вашу красуню на сигналізацію взяти. Крадії нинішні здебільшого на іномарки полюють, але береженого Бог береже. Як ви на те?

– Я – за.

До кабінету зайшов чорнявий козак з живим рум'яним обличчям. «Замість форми йому б шаровари, оселедець і шаблю», – мимоволі подумалось Михайлові. Рука підполковника була суха і тепла. Михайло терпіти не міг холодних вогких долонь, і симпатія до нового знайомого побільшала, ще й до всього вони були тезками. Михайло Андрійович не докучав зайвими розпитуваннями, – очевидно, кум постарався з інформацією, – побажав удачі на дорогах.

Михайло подякував, не вірячи, що так швидко заладналася справа, яка здавалася йому взагалі не до вирішення.