Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Гості з України казали Михайлові, що його ім'я, викреслене, здавалося, назавжди з реєстрів химерного господарства, званого культурним шаром чи середовищем, зневажене і забуте, з'явилося у кадастрі нових цінностей. Деякі роботи, що збереглися в людей, з якими був свого часу у дружніх стосунках, почали виставлятися, вряди-годи про нього згадували у пресі. Тож ті гості вважали, що Михайлові треба неодмінно навідати Батьківщину, а може, й повернутися в нову Україну. Проте минав час, а офіційного запрошення від Спілки художників, з якої свого часу він був, як і належало тоді, негайно виключений, не надходило. Приїжджі дивувалися: як це так, вони неодмінно нагадають керівництву, запрошення неодмінно матимете. Але гості від'їздили, минав час, і ті їхні слова спливали за водою. Врешті, Михайло ставився до них як до загальноприйнятого ритуалу ввічливості.

Він вважав, що колишні роботи не мали особливих підстав, аби говорити про них як про окреме мистецьке явище, за винятком кількох полотен, довкола яких свого часу зчинився справжній галас неприйняття й ворожості. В ньому потонули голоси колег і мистецтвознавців, на яких ідеологічні ігри, тим більше кампанії, не впливали. Один з них, палкий прихильник народного, примітивного живопису, який не терпів соцреалістичного конформізму, казав Михайлові: «Вам важко буде. Ви завжди дратуватимете хмельків, бо вони у вашому живопису бачать виклик своїй монументальній бундючності, а відповісти чимось, окрім лайки, не можуть. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, їхня агресивність щодо вас – від того, що загубили себе як митці і шалено заздрять свободі мислення і самовираження. Не переймайтеся. Між ремісником і митцем завжди прірва. Ремісник так уже старається, так виписує зірочки на погонах, так лестить натурі, що скаженіє, коли бачить справжнє мистецтво і десь у глибині душі розуміє: до нього йому – як куцому до зайця. Якби ви писали тільки пейзажі – було б легше, хоча й тут вішали б «ізми»; але ж ви ставите під сумнів дещо більше, аніж офіціозний гладкопис, – те, що його породило. А це проти правил. Хто проти – небезпечний. У вас немає бажання кинути їм кістку, – ну, втнути щось парадне, оптимістичне?» Михайло дивився на лисуватого, маленького на зріст чоловічка з великими чорними очима, оповитими загадковою печаллю, і вже не вперше думав про те, що невдовзі йому остаточно перекриють кисень. Що ж тоді? Він ще ходив у «молодих» – було заведено чи й не до сорока років називати і художників, і письменників, і композиторів молодими, чи не через те, що в такий спосіб покоління конформістського вишколу малися як зрілі, повні досвіду й енергії митці і в сімдесят, і у вісімдесят?

Георгій Подільський чекав на Михайлову відповідь, хоча по очах було видно, що він її знає наперед. «Я, Жоро, написати можу портрет генсека на тлі радісної країни, битву за врожай з комбайнами і безхмарним небом, багато чого можу намалювати, але ж себе поважати вже не буду». – «Шкода». Подільський трохи почекав, а потім ніби сам до себе мовив: «Але ж Галілей не перестав бути собою, коли відрікся». – «Я не Галілей, – усміхнувся Джміль. – І потім, наші церковники вмить розкусять, у них такі номери не проходять».

Ще в літаку, коли летів із Франкфурта, Михайло хотів скласти цілу програму – де побувати, з ким побачитися, а потім покинув цю затію. Тепер, як минули дев'ятини, споганені на другий день Галиною Яківною, треба було все ж таки вирішувати, що робити далі. Взавтра Михайло поклав собі піти на консультацію до юристів, до нотаріуса – невідомо, що чекало на нього там і скільки часу заберуть формальності. Далі було б завітати до своєї колишньої спілки, до інституту. І ще відшукати, якщо вдасться, Ларису. Колишня рана, котра видавалася свого часу чи не смертельною, давно загоїлася; шрам, що нагадував про себе, геть щез, не було жодної небезпеки рецидиву, навіть натяку на щось подібне. Інший десятою дорогою обійшов би не тільки зустріч, а й саму можливість її. Михайлові ж здавалося: як не побачить цю малу дзигу, краплю живого срібла, сяючий страз, котрий він вважав діамантом, минуле не полишить його. Він розумів, що побачить не колишню Ларису, котра вміла розмовляти, жити, кохати, зраджувати по-справжньому, а вже навіть не літню – стару жінку з обважнілим чи висхлим тілом, ветхим, зношеним обличчям. Не всі ж збереглися, завжди варто готуватися до гіршого.

Однак сумна перспектива не здавалася йому істотною підставою для того, щоб викинути з голови цю затію, бо вважав би себе боягузом. Зрештою, коли те все було… З відстані літ його любов, подружнє життя і все, що потім з нею, тією сім'єю, сталося, бачилося Михайлові актами якоїсь, не дуже вдалої вистави, де актори переграють, текст п'єси надто патетичний, а режисер зі шкури пнеться, аби глядач всидів у залі до кінця. Тепер він почувався не персонажем, котрий чекає на вихід за кулісою, а глядачем, який купив квиток випадково і раз по раз поглядає на червону лампочку над виходом, шукаючи слушного моменту, аби не перейматися далі шекспірівськими пристрастями у декораціях міської квартирки.

Михайлові прикро було лише від того, що так необачно, різко, по-хлопчачому імпульсивно повівся у ситуації, коли варто було як не прислухатись, то хоча б послухати, що каже батько і чому він це каже. Перед Ларисою він не почувався винним, а от перед батьком – так. Мати мовчала, коли Єфрем Іванович казав синові: одружуватися зарано, та й вибір не з тих, що обіцяє безхмарне щастя в подружньому житті. «Вона тобі не пара, Михайле, ти зараз сліпий і не бачиш нічого. Вона виїсть душу, сама того не бажаючи». Слова батькові були значно простіші, але суть їхня була: «Ні. Не твого поля ягода». Мати мовчала, не бажаючи синові зайвих прикрощів. Вона взагалі мовчала, коли говорив чоловік, – сільська шляхетність, вища за світський вишкіл. Потім могла сказати батькові про свою незгоду з тим, що він казав чи зробив, а так, при синові чи при людях, – борони, Боже.

У листі Михайло, не вірячи очам, читав слова, що ними батько вибачався: «Ти знаєш, ми з матір'ю хотіли багато дітей, та Джмелям колись давно наврочено, з прадіда – один син для продовження роду, і хоч до неба кричи. А я тебе тоді з дому вигнав. Єдиного. Прости, сину…».

Це він, Михайло, мав би впасти перед батьком на коліна і просити, аби простив. Хоча – за віщо? Жодні перестороги не змогли б зупинити закоханого до сліпоти молодого йолопа, котрий вважав свої почуття вищими від людської банальної мудрості, а свою обраницю – істотою недоторканною, з волі якої і сонце сходило, і зорі світили.

Батько перебільшував – він не виганяв сина з дому, Михайло пішов сам і не повертався аж до маминої кончини. І за ті кілька років, що їх прожили двоє самотніх мужчин перед тим, як Михайло наважився на втечу, він жодного разу не сказав батькові покаянних слів. До честі Джмеля-старшого, він не дозволив собі проявів співчуття, хоча бачив, як тяжко переживає син і сімейну катастрофу, і смерть матері.

Життя інколи непоясненне, ірраціональне у своїх нібито й звичайних іпостасях. Матір була у сім'ї повітрям, яке вдихаєш, навіть більше – киснем у тому повітрі. Це відчули обидва Джмелі, старший і молодший, коли її не стало. Дихати стало важко, жити далі – нестерпно, особливо батькові, хоча він намагався тримати рівновагу. Але Михайлові здавалося, що всю матір смерті забрати не вдалося. Пам'ять про неї – це зрозуміло, це природно. А от як їй вдалося вже по смерті знову об'єднати чоловіка і сина – було непояснимим.

Коли Михайло з Ларисою наймали дешеву кімнату на Великій Житомирській, мати навідувалася до них, через усе місто тягла сумки з харчами, не слухала дурних Михайлових заперечень. Вона не наважилася б іти проти волі батька, отже, він їй не перечив, млоїло йому у грудях: як там? Утім (Михайло з усією ясністю те зрозумів, як її не стало), якби батько й заборонив бачити сина, вона його вперше в житті не послухалася б.

І коли у Михайловому шлюбі, як у погано просмоленому човні, з'явилася теча і води прибувало, вичерпуй чи ні – все одно потоне, мати не звинувачувала в тому тільки Ларису, як зробили б це дев'яносто дев'ять жінок зі ста. Вона вислухала невістку і, коли переконалася, що нічим зарадити не може, перестала навідувати потопельників, сказавши синові одне: «Не принижуйся. Все буває, тільки не принижуйся. Ти мужчина».

Якби знав Михайло, що Лариса говорила матері, які подробиці наводила як аргументи, може, повівся б по-іншому, не шукав неіснуючих способів залатати течу, не ділив би дружину з іншим, сподіваючись, що не програв остаточно, – відіграється і кінець кінцем виграє.

Він не дізнався б ніколи, про що говорила свекруха з невісткою, бо мати запечатала свої вуста. А Лариса не витримала. Знаючи, що чоловік на все готовий заради неї, змагається він із тим, що сталося, бо справді любить, вона, між іншим, натякнула на таку деталь подружнього життя, про яку раніше висловлювалася як про другорядну, несуттєву, і через неї поклала всю вину зате, що відбувалося між ними, на Михайла. Він спочатку не зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшло, не повірив. Та Лариса, певно, знала, що робить: словесна отрута подіяла, і невдовзі Михайло визнав свою остаточну поразку, забрав спортивну сумку з речами і залишив Ларисі та її новому, фатальному, нарешті, як вона вважала, справжньому почуттю кооперативну квартирку, викуплену на той час, сів за кермо і поїхав у Пухівку до товариша. Там його знайшла звістка про смерть матері, і він повернувся на Куренівку, в цей старезний, міцний, надійний дім, що перейшов нині йому у спадок. Навіщо?

Михайло вийшов зі стайні, пішов до яблуні, всіяної червонобокими «славами». Старе дерево мало б давно пропасти, стільки яблуні не живуть, принаймні не плодоносять, а бач, знаходить якісь потаємні сили, не хоче йти від сонця, повітря, дощу, хоче, врешті, бути з людьми, для людей, для нього, Михайла Джмеля, також. Яблуко було солодким, бризкало соком, краплеподібні кісточки узялися темно-коричневою оболонкою. Треба збирати врожай. Для кого? Що з ним робити? Ген іще зо два десятки дерев аж просяться: «Познімайте тягар з гілок, ми своє зробили, шануйтеся, люди, навіщо ж ви саджали нас?»

Треба попитати Євдокію Пилипівну – щось порадить. Можна було б до шкільної їдальні, але ж – канікули. Тоді – до дитсадка. Тільки хто збиратиме? А Ванді й сину він обов'язково привезе кількоро яблук звідси – таких у Нью-Йорку не купиш.

Mихайло ще подумав: оселити б якусь із цих рідних яблунь у мегаполісі. Хоча б на полотні. Він уявив сюжет: просто серед нью-йоркської вулиці, ахай би й на нудній, казенній, холодній Уолл-стріт, – розкішна квітуча яблуня, від якої на темні фасади будинків лягають ніжні доторки світла. «Виображня», як мовить Ванда, уява… Не забути б, а краще оце зараз же накидати ескіз.

V татовій кімнаті крізь візерунчасту гардину світило післяобіднє гаряче сонце. Михайло знайшов папір і олівець, зробив кілька ескізів, посидів трохи у м'якому дубовому кріслі. Майже всі і меблі В будинку було зроблено з дуба, і стояли вони тут не менше ста літ обідній стіл в їдальні, стільці, буфет, ліжко у спальні і велика тристулкова шафа там же, прикрашена різьбленням: виноградне листя і гронця круглих ягід. Візерунок був виконаний на товстелезних дошках-дверцятах, врізаний у них, а не наклеєний чи припасований шпильками, як це робиться нині. У спальні стояла ще велика скриня, прикрашена таким самим різьбленням.

Усе це могло піти в огонь у холодні зими окупаційних літ, але Єфрем Іванович мав у стайні запаси дров, яких вистачило б і на третю зиму. І нині у кутку їхньої тодішньої оселі лежали стоси полінець: відколи провели сюди газ, хазяї перестали клопотатися про тепло взимку. Михайло обійшов увесь будинок неквапною ходою чи то залишеного на самоті гостя, чи господаря, котрий так довго був десь інде і наново звикає до рідного гнізда.

За ті роки, що прожив далеко від Батьківщини, будинок зазнав перемін. Перше, що впало в око, коли зайшов у двір, – великий дерев'яний ґанок посередині, засклений і накритий бляшаним дашком, що виступав на добрих п'ять метрів уперед. Тепер, якщо подивитися згори, з вершечка горба, куди піднімався нещодавно Михайло, будинок у плані мав би вигляд хреста: до воріт звернуто ґанок, а до сходів на горб – галерейка, котра кінчалася кухнею. Нині пишне листя саду заважало обсерватору побачити нову форму, що надала будинкові прибудова, а от узимку явилася б чітко.

Мабуть, батькові набридло заходити у дім збоку, то з правого, то з лівого, і він вибрав цеглу під центральним вікном, розширив отвір у стіні, закрив його міцними, дубовими-таки дверима і збудував широкий ганок-веранду, котрий змінив і прикрасив дім. Дивно, що залишив двері з боків – вони тепер були ні до чого. Лягаючи спати, Михайло зачинив обидві на дебелі засуви. Якби йому лишатися тут, неодмінно заклав би їх цеглою. Були ще маленькі двері знадвору до кухні, оббиті бляхою іззовні й ізсередини, так само на міцному засуві, ще й хитромудрому замку, чи не надійніші за товсті цегляні стіни.

Після смерті дружини Єфрем Іванович шукав собі вдома хоч якоїсь роботи. План перебудови будинку в нього виник ще тоді, але усе відкладав.

Батько ніколи не зловживав чаркою. Коли на свята у сім'ї чи з запрошеними на іменини гостями випивав зайву, тихцем залишав застілля, йшов у спальню і вмить засинав. То вже мамі доводилося далі сидіти з гостями, частувати, догоджати сусідам і приятелям з фабрики. За якісь дві години Єфрем Іванович знову з'являвся при столі і вже не пив горілки, хоч як би його вмовляли, а тішив себе узваром – мама його вміла готувати на свій сільський копил, смакоти був незрівнянної.

Коли ж його Надії не стало, батько, не маючи як боронитися від горя, взяв у подруги пляшку. Михайло на перших порах ділив з батьком щовечірню учту: до рани, що завдала йому дружина, додалася непоправна біда, геть не співмірна з катастрофою в особистому житті, і цей подвійний тягас горілка якоюсь мірою полегшувала. Пляшки стало замало. Йдучи з роботи, батько купував уже дві; а коли й після цієї дози виникала потреба навідатись до такої собі Марії Гаврилівни по самогон, Михайло почав гальмувати.

Після сороковин Єфрем Іванович, котрий завжди ішов уранці на роботу, якої б ваги не була випита вчора чарка, на фабрику не пішов, цілий день лежав обличчям у подушку, наволоку до якої з темно-зеленого єдвабу було вишито маминими руками. Михайло ледве умовив батька повечеряти, сам налив йому похмільну, але Єфрем Іванович пити відмовився: «Досить, Надійка плаче там, приснилась уся в сльозах, про щось просила. Не розчув, але знаю, про що». Так відійшла та смуга напасті. Мала рано чи пізно закінчитися, бо горілка не давала батькові забуття чи розради – він майже не хмелів, скільки б не випив, і ступінь сп'яніння міг визначити тільки Михайло: після півлітри батько починав стукати гранчастою чаркою по стільниці і примовляти при кожній наступній: «Гей, кокочко, вдару!». Що воно означало, де батько підчепив цю смішну, неоковирну примовку, він і сам не знав.

Як багато хто в цьому світі, Михайло тікав од біди в роботу. За домом від облаштував симпатичне місце, не видне нізвідкіль, і там малював. Він навзагал не любив, аби хтось підглядав йому з-за плеча, але якщо у вихідні майстерню просто неба навідував батько, йому було втішно. Батько не заважав, навпаки, неговіркий Єфрем Іванович, сидячи недалечко від мольберта, починав оповідати історії про малого Мишка, його дитячі витівки, котрі пам'ять самого героя оповідок не зберегла, про прадіда і діда, його апокаліптичну загибель, про церкву, якій служили Джмелі і від якої майже нічого не лишилося. Легенда про підземний хід із церкви до їхнього дворища була, за словами батька, чистісінькою правдою: льох, у якому вони з матір'ю переховувалися, коли падали спершу німецькі, а потім радянські бомби, був, виявляється, залишком тунелю, його кінцевим пунктом По війні Єфрем Іванович переклав шмат підлоги у стайні; відтоді ще їла щільно припасована ляда, під якою було підземелля, й з нею і спокуса для малого Михайла гратися у хованки в сирому моторошному мороці. Погріб батько викопав ближче до кухні, вимостив підлогу і стіни цеглою, возив її саморобним вїзком і нижньої Куренівки, були там зруйновані війною будтнки – небагато, але були. Вже й холодильник стояв на кухні, а мати все ж віддавала перевагу погребу: «У холодильнику якоїсь хімії набираються харчі, а там – ні». Оповідав батько ще одну легенду – про церковний скарб, що ставав буцімто невидимий, коли до нього тяглися злодійські руки. Той скарб не міг кудись далеко подітися від церкви – хтозна, може, він десь ховається і в їхньому домі, недарма ж прадід був церковним скарбничим. Хоч хто б його шукав – не знайде, скарб колись сам відкриється, лише невідомо, коли і кому.

Михайло слухав, не припиняючи роботи, глухий батьків баритон, і втішно йому було, що тато нарешті хоч трохи відтанув душею, і прикро, що стільки літ мав рідну людину мало не за ворога, за руйнівника його сімейного раю.

Працював тоді Михайло жадібно. «Як перед смертю», – по-дурному жартував перед друзями, які вряди-годи навідували його, кликали на вернісажі, якісь зібрання спілчанські, а то й просто на приятельську пиятику. Натоді Михайло мав ім'я; його роботи, задерикуваті, свіжі на загальному тоді тлі «партійності і народності», мали резонанс, і коли керівництву спілки доводилося інколи приймати гостей із зарубіжжя, скептичних щодо соціалістичного мистецтва, їм демонстрували Джмеля і ще кількох живописців, монументалістів, графіків, – мовляв, у нас не оранжерея, де вирощуються стандартні червоні троянди, а широкий, вільний мистецький простір, де в горах квітнуть едельвейси, а в долинах – що завгодно, навіть будяки квітують – на любителя.

І коли до якоїсь із країн «соціалістичної співдружності» для підтримування «творчих контактів» треба було відрядити митця не конвеєрного крою, частенько дебатувалося прізвище Михайла, і те, що він не був членом партії, навіть було позитивом, особливо після подій у Чехословаччині – колір радянського прапора відтоді став означати не тільки для інтелігенції, а й для народів країн буферного соціалістичного поясу не схід сонця на вітряну погоду, а колір пожежі і крові.

Уперше за рубіж Михайло поїхав до «демократичної» Німеччини. Берлін не справив на нього того враження, на яке сподівався, – бруднувате темне місто, лише Карл Маркс-алеє, колишня Унтер ден Лінден, незвично освітлена вночі, вдиралася через вікна готельного номера ревом авт, ніби тут влаштовувалися швидкісні перегони.

Керівником групи був комсомольський працівник високого рангу, людина, на відміну від відомих Михайлові функціонерів, весела й товариська, з почуттям гумору, що не зраджувало його в будь-якій ситуації. Розмови на зустрічах, підігріті пивом і шнапсом, бували доволі гострі, особливо в студентському товаристві, де доходило аж до порівняння Гітлера й Сталіна як фігур однаково зловісних – і ніколи Леонід Шевченко (він завжди принципово ставив наголос на першому «є» у прізвищі і пояснював це зухвало: «Не уявляю собі Шевченка апаратником. Шевченко – нормально, а от Шевченко – протиприродно. Та й увесь наш рід – Шевченки, чого там…») не виходив переможеним з диспуту. Михайло, як і всі у групі, знав, що серед них хтось обов'язково несе таємну службу інформатора, й остерігався зайвих одкровень, а Леонідові, здавалося, було байдуже, жартував на грані, ніби не знав, що і він – під контролем, а може, сам випробовував на професійну придатність представників органів – і таке могло бути.

З Леонідом Михайло подружився, у Києві частенько були в гостях одне у одного, Джміль подарував йому кілька своїх робіт. Якось Михайло спитав: «Льоню, де ти береш енергію, ти ж мертвого піднімеш, тобі треба в реанімації працювати». Шевченко на повному серйозі (він умів так зіграти, що переконував у правдивості своїх слів будь-якого) відповів: «Так треба. Треба партії. Бо що таке комсомол? Зміна. Партія тільки подумає, що має в нас бути, а комсомол відповідає: «Воно вже є! «А якщо всерйоз – я й сам не знаю, звідки кураж береться. От приїхали до нас гості, німці з Федеративної. Говорити з ними – що проти вітру… Ну, думаю, панове Фріци й Ганси, запам'ятаєте ви Київ. Вони до Лаври – будь ласка, а потім я їх – до Будинку офіцерів у музей. Сопуть, але ходять, дивляться. Вони – про свободу слова, а я їм Тараса Григоровича з «Суботова» цитую й кажу: «У нас та свобода в крові, а не в газетці». Словом, говорили-балакали, я їх добрим обідом нагодував, і до обіду було від пуза, і з собою в автобус кожному по пляшці презентовано. Бачу: пора! Кажу, давайте співати, бо сумно отак містом їздити без пісні. Що ти думаєш – через годину вони «Катюшу» горлопанили. Ти уяви: нащадки кавалерів Залізного хреста за Східний фронт їдуть по Хрещатику і горлопанять «Катюшу»!»

Михайло засумнівався. Тоді Шевченко гукнув Марічку, дружину. «Пам'ятаєш німців, рік тому на твою голову привів додому?» – «Звичайно». – «Що вони співали?» – «Катюшу». Ти їм ще бюстик Леніна подарував і переконував, що це – незаконний син Карла Маркса».

Леонід заприятелював з Єфремом Івановичем. «Про що вони гомоніли тоді годинами? – подумав Михайло. – І чого я згадав Шевченка? Чи живий-здоровий? Що з ним – після всього, що сталося в Україні?».

Михайло торкнувся рукою стовбура яблуні – живої, рідної істоти – і пішов у дім. Тільки тепер він звернув увагу: в довгому коридорі на кожному клаптику стін, вільних від вікон чи дверей до кімнат, висіли його роботи у світлих, однакових рамках, зроблених не дуже давно.

У спальні на звичному місці висіли портрети батька й матері, і в їдальні не поміняв місця київський мотив: їхня вечорова вулиця, що стрімко падала вниз, і вгорі над нею відроджена його фантазією світла церковка, – ніби свічка, запалена Господом, аби люди бачили, куди ставлять ноги на грішній землі. Ці роботи, розвішані у коридорі, Михайло майже не пам'ятав. А от батько, виходить, зберігав ранні його сироти, студентські ескізи, що їх Михайло мав за ніщо. Він дивився на цей вернісаж, повільно переходячи від вікна до вікна, повертаючись до дверей, – тут освітлення було кращим. Особливо вразило геть не сентиментального лині Михайла, що серед робіт був ескіз голівки Лариси. Що думав батько, коли брав до рук цю річ? Чому не викинув геть, не спалив? Залишив, як докір самому собі? Всепрощенцем не був – чого варте лиш одне те зізнання в листі… Тоді – чому ж? Ніхто вже не відповість…

У Михайлову кімнату завітали перші сутінки – гора над хатою ховала сонце раніше. На Сирці, Нивках, Відрадному, Святошиному воно ще години з півтори, а то й дві добиралося до обрію, а тут прощалося до завтра значно раніше. До справжнього вечора було ще далеченько, але знак було подано.

Півдня Михайло збирався перечитати батьків лист і заповіт. Удруге читав він повільно, надаючи значення кожному слову, кожній фразі: сьогоднішні спогади ще володіли ним і мимоволі примушували ставитися до листа як до вмістилища якихось таємних знаків, розшифрувати котрі належало йому. Вперше читаючи, Михайло відчув щось подібне, і тепер шукав у загалом зрозумілому, прозорому, простецькому тексті отого шифру, який треба було б далі розгадувати. У заповіті значилося: «…все нерухоме й рухоме майно, всі меблі, посуд, начиння, цінності, всі збереження на ощадних рахунках». Трохи дивний цей перелік, достатньо, мабуть, було кількох перших слів, навіщо та дріб'язкова конкретизація: меблі, посуд? І що воно за «цінності»? Розумій, як хочеш.

У листі було місце, над яким Михайло задумався надовго. Батько писав: «Пам'ятаєш свою дитячу хованку, де мама тебе шукала найдовше? Вона й досі ховає таємницю, там і дід твій малим ховався, іятеж. Пошукай, як приїдеш, тайну роду джмелівського, знайди й забери, бо навряд чи твій син чи онук щось тут шукатимуть, не їхнє вже воно, не рідне, душі не зачепить, серця не торкне, і ні до чого їм».

Незвично було це читати – наче не тато писав, звичайний швець, а якийсь романтичний учитель-словесник, якому не пощастило на омріяній стежці красного письменства, і от у такий спосіб він дає вихід своїм нереалізованим здібностям. Щось не так. Батько завжди був конкретним – і на слові, і на ділі. Читати треба, полишаючи поза увагою лірику, хоч яким би щемом відлунювала вона у серці, та зачеплена батьком на краєчку літ тепла струна.

Де ж він ховався малим? Тих схованок було повно – і у дворі, і у стайні, і в кімнатах, хіба все згадаєш?

Знадвору почувся голос, кликано його. Певне, Євдокія Пилипівна. Михайло заховав листа й заповіт у шухляду, замкнув її і забрав ключик з собою.

Євдокія Пилипівна стояла біля ґанку, розганяючи рукою вечірню комашню.

– Чого не зайшли? Ледве почув.

– Я стукала, стукала, а потім вже й загукала. Думала, пішов кудись – але ж двері відчинено.

– Ото й зайшли б, не чужі ж наче.

– Ти проведи дзвінок, Єфрем Іванович збирався, та не встиг. Ходімо вечеряти.

За столом то Тетяна, то Євдокія Пилипівна розпитували про Америку, про сім'ю, дружину, сина. Михайлові втішно було сидіти з давніми добрими сусідами, неспішно оповідати то про те, то про інше. Євдокію Пилипівну цікавили речі цілком конкретні: скільки заробляє, чи вистачає, почім там хліб, м'ясо і риба. Тетяна сміялася так, що Пилипівна образилася:

– Ти що думаєш, мати в тебе дурненька? Питаю, бо мені цікаво. Тут такого наплещуть у вуха по радіо і ящику, що й не знаєш, боятися тої Америки чи дружити з нею.

– Ти, мамо, не слухай наших політиків, так само як і чужих. Професійні окозамилювачі, а то й брехуни. Ми тут, Михайле, ніяк домовитися не можемо, чубимося, партії плодяться, як миші, спритники хапають, що погано лежить. Демократія по-українськи – страва малоїстівна.

– Кухарі невдатні? – усміхнувся Михайло. – Я ще не роздивився. А там, за океаном, про нас – як про Албанію, приміром. От як скандальчик якийсь-тоді трохи пошумить преса. Чесно кажучи, одвик я од суєти цієї недолугої, фарби й полотно – ось моя політика.

– Поживеш у нас – побачиш, що й до чого.

– Таню, я й тоді бачив. І зараз: перший президент комуніст, друг ті президент – теж, ще й, здається, високий чин держбезпеки. У парламенті дев'яносто відсотків людей з промитими радянськими мізками рожено-червоного кольору. Інсультники, одне слово. Про що говорити? Порівняйте Гавела й Кравчука, Валенсу і Кучму. Вони ж генетично різні, наші – мутанти із защічними коморами, як у ховрахів. Та ні – більшими, як сумки в кенгуру.

Тетяна засміялася.

– Оце так ви про нашу незалежну?

– Хіба ж я про Україну? Про гетьманчуків з червоними шликами. Тарас Григорович аж коли чекав Вашінгтона. І досі чекає.

– Отак? Жодного оптимізму?

– Не знаю. Не маю підстав.

Михайло був невдоволений тим, що вгруз у цю розмову. Колеги, котрі приїздили з України останнім часом, були наелектризовані, – іскри від них летіли, так агітували повертатися додому, аби будувати суверенну, самостійну, високодуховну. Слухав він ентузіастів з недовірою, а якщо надто напосідалися, казав: «Як тільки російський флот залишить Севастополь. Повідомте – я приїду. Наступного ж дня». Дехто сердився, починав щось пояснювати, але далі Михайло не слухав.

І тепер, замість говорити про щось людське, тепле, спокійне – безнадійна політична балачка. Ніби вона щось визначає чи вирішує. Зґвалтована країна, отруєні люди…

Тетяна вийшла з Михайлом під великі зорі серпня. Вряди-годи чорне небо прокреслювали гінці космосу, яскраві метеоритні піщинки, налаштовуючи на урочий і вмиротворений настрій.

– Вибач, Михайле, завели якусь дурну балачку. Тобі ж не до цього.

– Нехай, нічого. Тепер ви до мене ходіть на обід чи на вечерю.

– Не сміши. Бувай.

«Де ж та хованка була?» – думав він, зачинивши за собою двері на ніч. Сів при столі, закурив. «Третя за день», – похвалив себе. «Дурниці все це – схованки, які схованки? Ні, не міг батько писати казна-що».

Михайло ліг, заплющив очі, сподіваючись заснути. Не вийшло. Вийшов через кухню в нічний сад. Його огорнула така запашна, така втішна тиша, якої годі було віднайти деінде. Господи, він стоїть у своєму дворі, біля батьківського дому, це було б щастям, аби лиш повернути з небуття батька з матір'ю…

І раптом щось сяйнуло йому. Здається, нарешті зрозумів, про що йдеться у листі. Шафа, шафа для одягу у спальні! Саме там було його найнадійніше місце в дитинстві.

Розчинивши товстелезні стулки, він стояв перед темним нутром старовинної шафи. Михайло глянув на вікно, затулив його синіми, з золотою ниткою шторами і запалив світло. У шафі висіли батькові костюми – один на щодень, другий святковий, плащ «болонья», якому й літ не злічити, мамине пальто з норковим комірцем і вилогами, яке вона любила, але вдягала неохоче – здавалося надто розкішним для кожного дня, сукні і спідниці. Боже, батько беріг їх стільки літ!

Ну що ж, ось вона, його заповітна, улюблена схованка; тут він, завмираючи від солодкого страху, сподівався, що вже ніколи не знайдуть і він не викриє своєї таємниці – просто в якусь мить вислизне звідси і з'явиться перед мамині очі, і вона сплесне руками, пригорне, примовляючи: «Де ж це наш Мишко був, ми весь дім обшукали, нарешті знайшовся, халамидник!»

Що ж йому шукати тут? Одяг, запах лаванди, стулки, прикрашені і зсередини різьбленням, на котре він раніше не звертав уваги. Кепкуючи з себе – старий ідіот грається у стівенсонівські скарби, він провів долонею по різьбленій виноградній лозі. Вказівний палець зупинився на ягоді, яка ніби трохи піддалася, як ґудзик електричного дзвінка. Чи так здалося, чи справді щось клацнуло, і Михайло відчув, як уся різьблена поверхня, що була монолітом, одним цілим із масивною дубовою стулкою, подалася до нього, відійшла, і якби не вчепився у боковини, впала би просто на ступні. Під дошкою відкрилася суцільна сіра повсть. Михайло приставив дошку до протилежної стулки, відгорнув ріжок повсті і завмер, вражений тим, що побачив.