Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Невідомо у який спосіб її нью-йоркську адресу розвідав колишній чоловік і завітав до Бронксу з пропозицією забути все колишнє і повернутися до нього. Ковальський-старший на ту пору переселився у кращий світ, а син, хоч як накручували його в сім'ї, не міг забути своєї колишньої дружини. Він знав про смерть Патріка О'Лірі і сподівався на те, що самотня жінка сприйме його пропозицію, як потопельник кинутий йому з катера корковий рятівний круг. Одначе Ванда слухала Ковальського із ввічливістю байдужої людини, сама дивуючись своїй здатності чемно поводитися у цій майже ірраціональній ситуації. Ковальський поїхав ні з чим, відчуваючи, що спілкувався із зовсім не знайомою йому особою, – тим гострішим здавався біль тепер уже остаточної утрати.

Коли Ванді нестерпні стали самотність і нечасті розваги – театр, виставки або кіно, вона пристала на пропозицію шанованого шістдесятилітнього місцевого парнасця і двічі на тиждень позувала йому. Ці години у студії ніби вертали її у проминулий час, і за мольбертом замість лисого статечного перестарка їй ввижався Патрік з гривою темного каштанового волосся, що завжди ніби світилося в нього.

Згодом Ванду запросили на сталу роботу натурниці в художню школу, і вона ставала, чи лягала, чи сиділа на подіумі перед очима студентів з професійною байдужістю до своєї наготи. Могла, звичайно, обійтися без цього заробітку, хоча й непоганого, але практичний розум полячки підказував: збережу Патрікові полотна на потім – і як пам'ять, і як страховку на майбутнє.

Їй пропонували заміжжя, вряди-годи допускала вона до свого тіла чоловіків – природа брала своє, але те потрясіння любові, що його вона спізнала з ірландцем, здавалося, вже не повернеться ніколи. Отак минали роки – між подіумом і квартиркою у Бронксі; вона звичним, уже не гарячим поглядом вітала розвішані по стінах картини Патріка О'Лірі і не кликала до себе спогадів, від яких закипала кров. Кілька разів їздила до Чикаго – на похорон матері, потім батька, ще на роковини рідних покійних, а з братами загалом майже не спілкувалася – так, інколи хтось із них потелефонує, розпитає ні про що – та й по всьому. Дивна сім'я, що й казати: кожен за себе, ніби Америка прищепила вірус відчуженості чи егоїзму. Та ні, Америка, мабуть, тут ні до чого – такі вродилися.

«Сама не знаю, чого розбалакалася, замучила вас, певно, вибачте». – «Що ви, я слухав, як роман, не ображайтесь, ваше життя справді схоже на роман. Не вельми радісний, щоправда…». – «А ви звідки знаєте польську? Ви ж не поляк, правда?» – «Правда. Я з України». – «О, то ви львівянин, певне». – «Ні, киянин. Учив колись самотужки, з цікавості. Пресу польську читав, з неї хоч що-небудь можна було цікаве виловити: «Пшекруй», «Твурчощ». – «У вас була сім'я?» – «Так. Там, в Україні, в Союзі. Ми розлучились». – «Ви давно на еміграції?» – «Не дуже». – «А як вам вдалося – звідти?» – «О, Вандо, то історія майже детективна. Колись оповім».

Кафе мали зачиняти. Михайло замовив по келишку «на коня», і вони вийшли в темну нью-йоркську ніч. «Я вас іще побачу, Вандо?» – Михайло нахилився над її рукою. Ванда мовчки ступила крок вперед, Михайло випростався, обняв жінку, подивився в її і досі прекрасні очі, поцілував і довго не міг відірватися від її губів. «Поїдеш до мене, Вандо? Піймаю таксі». – «До мене ближче. Машина тут, за рогом. Ходімо».

Так почалося їхнє спільне життя. Михайло поволі спинався на ноги, до його робіт не тільки придивлялись, як раніше, прискіпливі мистецтвознавці, щоб відійти за хвилину з непроникним обличчям, а й починали згадувати його прізвище в оглядах. Цього було досить, аби зацікавити галерейщиків, точніше, їхніх агентів, майстрів збивати ціну. Нові американські знайомі й колеги, вихідці з усіх кінців світу, які знали тутешні звичаї краще від тоді ще неофіта Джмеля, біженця зі злиденної радянської імперії, радили йому не спокушатися і чекати справжніх грошей. Те саме казав Ігор Швеллер, у якого Михайло знайшов притулок і який привів йому агента, – це знайомство принесло перші гроші, про які можна було говорити всерйоз. На виставки, до яких правдами й неправдами потрапляли роботи Михайла Джмеля, зачастили земляки-українці, вони й допомогли йому протриматись на поверхні життя, принаймні їсти і вдягатись пристойно, не найматися будівельником чи вантажником за шматок хліба. Михайло дав собі слово, що віддасть благодійникам все до цента. Коли поклав перші пристойні, як на нього, гроші на банківський рахунок, причому вибрав, за порадою агентів, «Чейз Манхеттен», на нього (тобто на суму, яку він приніс) дивилися приблизно так, як пасажири океанського лайнера на джонку сінгапурського ловця крабів. Звідти він поїхав до земляків, які опікувалися ним кілька тривалих років.

Першим у його списку був Пітер Коровченко, власник картонажної фабрики. Михайло довго ходив околяса, аж поки видушив із себе, чого прийшов, і витягнув дві тисячі доларів, попросивши Пітера розділити їх з тими, хто допомагав йому то сотнею, то двома, коли було вкрай сутужно. «Ви ж усі друзі, я потім ще принесу, всі борги віддам». Коровченко покрутив у руках згорнуті трубочкою за американським звичаєм долари, взяв Михайла за плечі. «Скажи, земляче, у тебе що, з'явився бізнес? Дуже розбагатів? Знаю я про заробітки художників: сьогодні густо, завтра пусто. Не ображай мене і товариство. Як справді захочеш віддячити – подаруй якийсь ескіз, щось таке людське. А гроші забери, бо роздружимось. Забери і більше так не роби. Ми тобі не позичали, а допомагали. Зрозумів? Як буде час – мій портрет намалюєш; тільки гляди, якщо буду схожий – викину. Пика у мене сам бачиш яка…» Пітер розреготався, поклав гроші в кишеню Михайлового піджака і повів до бару.

Увечері Джміль розповів про свій афронт Ванді: «Не схоже на Америку». – «Знаєш, від Патріка в мене – десятків зо два ескізів, начерків. Подаруй кілька – і забудь про борги».

Ванда завагітніла. Михайлові тоді добиралося до п'ятдесяти, і він зрадів, як дитина. Одначе перші пологи у тридцять п'ять для жінки – не іграшки. Хоч як би співала тутешня медицина, що вік жінки – не перешкода для материнства, і Ванда, і Михайло несли в собі слов'янську традицію: здорових дітей заводять молоді люди, чим старші батьки, тим більших несподіванок можна чекати від матінки-природи. Одначе обійшлося: син народився – дай, Боже, кожному, якби існували виставки немовлят, був би першим. І матері прикрощів не завдав. Ванда народила легко, як вісімнадцятка. Прийшов у світ Іван Джміль, Айвен по-тутешньому, син, як і мало бути, – традиція роду.

Злегка погойдуючись в автобусі, що ось-ось мав перетнути міську смугу Франкфурта, Михайло згадав синову просьбу привезти фотографію діда. Навіщо вона йому, не став розпитувати, але подивувався тій дивній забаганці сина. Мало що намислює собі хлопець у його віці. Він навіть хотів летіти з батьком в Україну, і в Михайла не було причин відмовляти синові. Заперечила Ванда: у тебе одне громадянство, у Айвена – інше, вам так запече на всяких контролях, що мало не здасться. Потім, у батька повно клопотів буде із спадщиною, так просто жодна держава цих справ не вирішує, а ти що робитимеш, сину?

Після дев'яносто першого в Нью-Йорку побільшало приїжджих з Батьківщини, здеякими Михайло Джміль зазнайомився досить близько. Із тих розмов випливало, що знайома Михайлові з минулих часів бюрократія мало змінилася, а якщо вже не ховатися за мажором слів про незалежність – взагалі не зазнала перемін. І хоча кортіло повернутися у Київ переможцем ще за життя (хтозна, скільки відпущено йому, не факт, що всі з роду Джмелів довгожителі), він вагався. Не бувши марнославним (добре пам'ятав слова Пікассо: «Я всього лише малюю»), Михайло не так прагнув виставки, як зустрічей зі своїми однолітками-однокурсниками, з тими із старших, у тому числі й з викладачами, кого ще можна було сподіватись побачити на цьому світі. Ті Михайлові вагання тривали б, мабуть, іще, аби не телеграма: «Батько помер».

Трохи розім'явши задерев'янілі в автобусі ноги, Михайло вийшов на площу перед автовокзалом, закурив другу за сьогодні сигарету, похвалив себе за те, що дотримує даного дружині слова не курити багато, роззирнувся навколо. Класичний німецький міський краєвид, старовинні будинки, дбайливо реставровані фасади, сучасні будівлі не дратують нахабною висотою й космополітичною архітектурою, чистота на хідниках і площі, на відміну від Дюссельдорфа.

До літака ще був час, Михайло вирішив випити кави і щось з'їсти вже в аеропорту – терпіти не міг запізнюватись. Отож підкликав таксі, кинув сумку на сидіння поруч із собою.

Коли він востаннє бачив батька? Невже двадцять років тому? Виходить, так. Скільки ж це йому було? Боже, справді Джмелі – довгожителі. Ще кілька років – і сто літ виповнилося б. Аж не віриться. Удитинстві Михайло думав про людей сьогоднішнього свого віку як про біблійних патріархів, а нині, коли дійшов поважних літ, не відчуває себе старим. У рейсі до Франкфурта досить одверто оцінював (подумки, звичайно) форми симпатичної стюардеси, про всяк випадок виправдовуючи свої не вегетаріанські позирки професіональним інтересом. Вік. Нікуди не дінешся. Час летить. Ванді скоро п'ятдесят. Синові Івану – п'ятнадцять.

Ларисі, виходить, під шістдесят. Чи доведеться побачитись?

Та давня історія якщо й спливала вряди-годи на пам'ять Михайлові, то не краяла серця, як попервах, з роками ставала чимось на кшталт апокрифа, що не дуже ймеш йому віри, бо надто він фантастичний.

Михайло перестав давати волю спогадам, як тільки вийшов з таксі. Скоро рейс, скоро – Київ, буде час пієти і споминів.

Паспортний контроль у порту Бориспіль Джміль пройшов швидко, а митний затягнувся. Парубок-переросток у новенькій формі з незрозумілими погонами далекою від досконалості англійською попрохав Михайла відкрити сумку. «Я, земляче, рідну мову не забув, говори по-нашому». Переросток зиркнув на Джмеля, подумавши, вочевидь, що прибулець у такий спосіб насміхається над його англійською, і почав дріб'язкову перевірку, сподіваючись, певне, викликати невдоволення пасажира, простіше кажучи, зіпсувати йому настрій. Джміль не забув манеру радянських чиновничків – від паспортистки до міністра – давати зрозуміти всім і кожному важливість їхньої ролі в державному механізмі і вирішив не реагувати на обшук, навіть не питати, що так зацікавило молодого бичка з очима, в кожному з яких світилося по долару. А вже коли митник закінчив порпатися у речах і дозволив іти на вихід, Михайло подивився на розкидані речі, взяв за рукав молодика, який почав був екзекуцію наступного пасажира, повернув його обличчям до себе і сказав англійською: «Поклади все намісце, халамиднику!». Той не зрозумів. Михайло повторив. Молодик пошукав очима своє начальство, покликав: «Тут пасажир щось каже, я не розумію». Підійшов старший за званням і віком митник: «Вот ду ю вонт?» – «Нехай цей ваш стажер покладе мої речі на місце. Для обшуку мають бути причини, і їх треба повідомити, а не длубатися в чужих трусах і шкарпетках. Год дем!» Митник вибачився і рукою показав переростку, що від нього вимагається. «Двадцять років не був на батьківщині. Дякую за гостинну зустріч».

Михайло несподівано для себе розлютився, хоч розумів, що поводиться, як молодий півник. «Все одно не прибереш стигми раба з лобів отаких, як цей викидень з села», – злостився він, прекрасно розуміючи, що село тут ні до чого.

Настрій був зіпсований – той трохи урочистий, трохи сентиментальний стан душі, що огорнув його ще в літаку, а особливо коли вийшов на трап і вдихнув рідне повітря, трохи приперчене випарами гасу, але все ж чистіше від нью-йоркського. Прошкуючи до виходу, Михайло вмовив себе не звертати уваги на неприємні подробиці – не варті вони були уваги, не за тим летів до Києва, щоб принизитись до дріб'язкового побутового роздратування. Помінявши долари на гривні, він вийшов на площу.

Перед фасадом аеропорту стояли не зграйки, а добрі зграї машин, око Михайла вгледіло серед німецьких і американських авт не тільки давню знайому – «копійку», а й двадцять першу «Волгу», схожу на фортецю на колесах.

Ще коли з батьком у них горшки були цілі, коли його перший шлюб здавався монолітним, як дружба народів СРСР, як блок комуністів і безпартійних, коли без Михайлових робіт не обходилася практично жодна з представницьких виставок, а його ім'я мастили не дьогтем, а медом, батько подарував синові таку саму «двадцять першу» – машина дісталася ветеранові заводу, вважай, задарма.

День наприкінці серпня вродився як на замовлення: сонце, теплінь, м'яке, розімліле повітря полудня. Ванда вгадала з одягом: світло-сірий костюм, світла джинсова сорочка, легкі італійські черевики і дорогі темні окуляри – така екіпіровка могла бути й у середньостатистичного американця, так само як і француза, бельгійця чи поляка, а тепер і українця, який має можливість мандрувати білим світом чи з якоїсь ділової потреби, чи просто так, аби не закиснути вдома. Було, щоправда, трохи парко у джинсі, та у сумці було кілька бавовняних светриків під шию – вдома перевдягнеться.

«Вдома…» Дивна річ, він після стількох років еміграції нарешті тут, на рідній землі, а те, не проказане вголос, лише дума-не слово переймає його єство не безхмарною нестримною радістю, а несподівано тривожним, болючим відчуттям. Після печальної телеграми Михайло постійно думав про батька, давно покійну матір, його опосіли думки по власний вік, неминучість конечності людського шляху. Грудний голос Ванди і ламкий юнацький баритончик сина повертали йому звичну зрілу рівновагу, філософський спокій фаталіста, що на нього він спирався у найскрутніші часи і тут, на батьківщині, і на еміграції.

Водій «Волги», кремезний окоренкуватий дядько у, незважаючи на літню теплінь, шкіряній кепочці-восьмиклинці на голові, жував хліб з ковбасою, сидячи на задньому сидінні з відкритими з обох боків дверцятами.

– Краківська? – запитав Михайло, ставши перед дверима.

– Що? – перепитав водій, перекочуючи за щоками харч, ніби ховрах.

– Ковбаса, питаюся, краківська? – Домашня.

– З магазина чи хазяйська?

– Що, зголодніли?

Водій спершу хотів було послати цього цікавого куди подалі, але, роздивившись, вирішив про всяк випадок бути чемним – хтозна, хто він такий, цей чолов'яга у пристойному вбранні і з нетутешньою шкіряною сумкою. Іноземець? Але чеше по-нашому. Свій? Тоді грошовитий.

– Ні. Просто запах знайомий. На Куренівку мені.

– Далеченько.

– Скільки?

– Кілометрів, мабуть, сімдесят.

– Я про гроші.

– Сто п'ятдесят.

– Яких?

Водій витер руки безрозмірним носовиком, повитрушував крихти з сидіння, накритого стареньким килимом, згорнутим удвоє.

– Отепер точно знаю, що іноземець. З Канади?

Михайлові втішно було гомоніти з дядьком.

– Не вгадали.

– Може, не вгадав, а що з-за бугра, то точно. Гривень, звичайно. За бакси я й до Житомира довезу. Чи, може, дорого? Підіть розпитайте у нашого брата-грача, а як хочете – у таксистів. Щоб знали: Іван Пимонович не дурить. На таксі – всі двісті, повірте, запросять.

– Вірю. Поїхали.

– Чекайте, я зараз. Черга тут у нас, щоб мужики не образились.

– Скажіть, що в мене колись така сама «Волга» була, згадав американець молодість, в іншій не поїде.

– Правда?

– Я сюди не брехати приїхав.

Під колеса послався автобан, трохи схожий на американський, пролітали за вікном соснові посадки, «Волгу» обганяли джипи-японці, німецькі БМВ, мерседеси, інколи й «жигулі». Іван Пимонович вів по-хазяйськи.

– Спішите? – спитав він ще на виїзді з аеропорту.

– Наче ні.

– Не люблю ганяти без причини. Ви ж шоферували, то знаєте: цей агрегат як розженеться, кілометр по інерції біжить. Дурники гальмують, як скажені, гуму палять, а я цих штук не люблю – ні на трасі, ні в місті. Давно в Києві не були?

– Давно. Років двадцять. Чи й більше.

– Тоді я вас лівим берегом повезу, не впізнаєте міста. І ближче буде.

Водій покрутився по мостовому переходу і повів автомобіль Праворуч, з'їхавши з траси. Не скоро Михайло почав упізнавати, як саме вони їдуть, аж поки не вибралися на Броварське шосе і не тернули знову праворуч. Аж до Північного мосту та й за ним пролітали перед очима світлі дев'яти-, шістнадцяти-, двадцятииоверхові будинки, зігнані докупи планувальниками. Mоже, на красивому вилизаному макеті задум архітекторів має цілком пристойний вигляд, але від Києва тут не було ані крихти: ті ж «Черемушки» часів Хрущова, хіба що замість п'ятиповерхових карликів було зведено будинки-акселерати. Якби не праний берег Дніпра з банями церков – Видубичі, Печерська лавра, Андріївська, навіть без скепсису корінного киянина впадав в око його величність стандарт. Але масштаб вражав. Михайло пам'ятав Русанівку, Березняки на початку будівництва і потім, коли в будинки в'їжджали новосели, малював тут, намагаючись вдихнути хоч якусь поезію в будівельний хаос.

На перехресті Михайло завагався на мить: звертати праворуч ми ліворуч, бо нова траса, що піднімалася вгору, збила йому приціл; але водій упевнено проїхав уперед і вже там повернув як треба, – і вони під'їхали до подвір'я, на якому малий Михайло Джміль учився ходити. Дерев'яного паркану не було – натомість високі цегляні стовпчики, плетиво металевої огорожі між ними і густа шпалера підстрижених кущів. Мабуть, батько пустив приспані гроші на ремонт. І на паркан вистачило. Думав про сина…

Він здивувався собі: думає казна про що, проте схоже було, що то захисна реакція проти скаженого серцебиття, судоми ностальгії, стану невагомості душі, котрій потрібен був час, аби віднайти рівновагу і відчути знову земне тяжіння.

Михайло постояв трохи, тримаючись за дверцята «Волги», роззирнувся навколо. Дивом зберігся цей куточок. Усе можна впізнати: будинок Шудрів навпроти, сусідські оселі вище і нижче. Далеко вгорі – новий масив, розпочатий, ще коли Михайло був тут.

Він розрахувався з водієм і рушив до хвіртки, але зупинився і гукнув до Івана Пимоновича:

– Зачекайте.

Водій вимкнув стартер.

– Щось не так?

– Усе гаразд. Скільки ви за день заробляєте – так, у середньому?

– День на день…

– Кажу: у середньому.

Іван Пимонович стенув плечима.

– Кажіть, що треба, а там побачимо.

– На Берковці і назад. Заженіть свого коня у двір, відпочиньте, а я розберуся, що й до чого.

– Вважайте, на весь день… Ще стільки – і я до ваших послуг. Ворота зсередини були на замку. Михайло ступив крок до дверей у дім – вони розчинилися, на порозі стала жінка у чорній хустці, придивилася до гостя, сплеснула руками:

– Михайле Єфремовичу, горе яке в нас! Нема нашого годувальника, царство йому небесне! Приїхали нарешті!

Ще не остаточно стара, повна, колись гарна собою жінка ступила кілька кроків назустріч прибульцю і, вочевидь, хотіла його обійняти, але в останню мить тільки взяла його руку обома, схилилася і заплакала, примовляючи: «Горе яке, горе, дай, Боже, нам пережити твоє випробування!»

Михайло не відразу, але досить швидко зрозумів, що перед ним та жінка, з якою жив його батько останні два десятки літ. Після смерті матері він довго був самотнім, аж поки не домовився з молодою, як на його вік, удовицею з Сирця, аби прибирала, прала, давала лад обійстю і хаті. Михайло бачив її тут, коли останній раз перед тим, як спробувати втекти за кордон, навідував батька, і, звичайно, не запам'ятав, як її звуть. Хоча, може, це хтось інший? Запитувати було якось незручно, то він, вивільнивши руку, попрохав відчинити ворота.

– Це ви мені давали телеграму? Даруйте, як вас величати…

– Галина Яківна я, Галина Яківна… А телеграму сусіди давали, Шудри, мати чи дочка, не знаю… Бо я боялася – щось не так зроблю… До Америки все – таки…Проходьте, проходьте в дім, будь ласка. Боже мій, Боже!

На другій хвилині знайомства Михайло відчув якусь непоясниму неприязнь до цієї надто запопадливої, як йому видалося, і надміру демонстративної у проявах печалі жінки. Наскільки він знав, батько так і не взяв з нею шлюбу, тай чи спали в одному ніжку – теж було невідомо.

– Чи є хтось зараз у Шудрів, не знаєте?

– Мають бути, стара то точно є. Горе нам яке, Михайле Єфремовичу!

Оте «нам», удесяте сказане, коробило Михайла, але, хтоз-на, може, Галина Яківна мала право на ці слова?

Треба було йти до сусідів. Михайло добре пам'ятав Євдокію Пилипівну та її дочку, з Тетянкою вони росли у повоєння. Вона була старша від Михайла і поблажливо ставилася до його по суті пінячих витівок, що їх він вважав виявом особливих почуттів до сусідки. Чотирнадцять хлопцеві і шістнадцять дівчині – вони існували тоді в різному біологічному (Михайло всміхнувся, вживши подумки це слово) часі, проте Тетяна не гнівалася на Михаська, коли той робив різні капості кавалерам, котрі почали упадати за нею…

Михайло знав, що чекатиме на нього тут, принаймні передчував: непросто буде йому повернутися, минуле неодмінно виповзатиме з кожного кутка, дивитиметься на нього з гілок яблунь, з терас, нині заплетених виноградною лозою, з давніх фотографій на стінах, з його давніх, подеколи ще студентських робіт, розвішаних у залі їдальні; воно прозиратиме в очах людей, яких так давно не бачив і які зістарилися за цей час так само, як і він, – де тут подінешся…

– Ну що, впізнав стару? – спитала Євдокія Пилипівна, обіймаючи гостя. – Тільки не бреши. Якби побачив десь на вулиці – нізащо.

Михайло мовчав, усміхаючись: він згадав манеру Євдокії Пилипівни – вона завжди хотіла здаватися молодшою і змушувала людей заперечувати, коли скаржилася на свої роки («Що ви, що ви, Євдокіє Пилипівно, ви ще нівроку, дай, Боже, і нам отако…»).

Михайло, згадавши правила старої як світ гри, поспішив утішити жінку:

– Ви, Євдокіє Пилипівно, слава Богу, всім рокам наперекір!

Євдокія Пилипівна всадовила Михайла при столі, накритому темно-малиновим обрусом з витканими по ньому чи то папугами, чи жар-птицями, поставила карафку, чарки і тарілки з домашнім печивом.

– Дев'ятини завтра, Михайле, а ми давай пом'янемо нині, і з приїздом тебе.

Домашня горілка, настояна на калгані, була міцна.

– Євдокіє Пилипівно, мені треба на могилу до батька. Машина у дворі. Покажете?

– А чого ж, звісно. Може, Тетяни дочекаєшся? Вона має прийти. В інституті зранку, документи розбирають, була в приймальній комісії, то й досі клопоти.

– В якому інституті?

– Була в університеті, тепер у приватному вузі, я толком і не скажу, як іменується. Різне там, ну а вона за фахом. Як маєш час, то зачекай. У мене дещо для тебе тут…

Євдокія Пилипівна підвелася, пішла кудись углиб будинку, повернулася з синім пластиковим пакетом, защебнутим на кнопку.

– Єфрем Іванович велів тобі передати з рук у руки. Тобі всякого наплещуть у вуха, краще я скажу, як воно є насправді.

Михайло витягнув з пакета папери. То був батьків заповіт, завірений нотаріусом і позначений минулим роком.

– Тобі Галина Яківна нічого не казала? – Ні.

– Ще скаже. Покійний батько твій віддав оце нам з Тетяною, бо не довіряв Галині. Як узяв він її в дім – була як миша тиха та непомітна; а як слабувати став Єфрем Іванович – воно ж роки своє беруть, ще й які роки! – то почала його гризти, аби шлюб оформив. Сміх та й годі… Будинку схотілося. У самої ж дім, як грім, на Нивках. Мало. Людям усе мало, ніби на той світ щось із собою забереш… А так – нічого не скажу, гляділа вона за Єфремом Івановичем по совісті принаймні про людське око. Оце сказала, а ти як хочеш. її на кладовище візьмеш?

– Не знаю. Незручно якось…

– Візьми, візьми, сидіння не пересидить. Нехай уже…

Тетяни не було, поїхали на Берковці без неї. Батька поховали біля матері – добре, що збереглися документи, та й то побігати довелося, аж поки довели право покійного спочити поряд з дружиною.

Всі ці балачки долинали до Михайла ніби крізь вату, він почувався так, ніби пасажир літака, що стрімко набирає висоту, і перепад тиску змушує ковтати слину, аби позбутися дзвону у вухах і тиску у скронях.

Ще свіжа земля лежала за старою металевою огорожею; прив'ялі квіти на підбитому лопатами копачів горбочку, кілька штучних вінків вколо дерев'яного хреста сховалися під свіжими жоржинами і вінками, що їх купив Михайло на базарчику перед входом. Худорлява рухлива тітонька, вражена щедрою купівлею, подарувала Михайлові від себе дві свічки в металевих різьблених пеналах, аби вогонь не погас од випадкового повіву вітру: «Царство небесне татові вашому і матінці».

Михайло хотів був одразу домовитись про пам'ятник обом, але Євдокія Пилипівна відрадила робити це похапцем:

– Не спіши, ти ж побудеш іще, навіщо зопалу, час потрібен, земля сяде, не годиться, на все свій звичай…

День стояв прозорий і спекотний, з іще високим угорі гарячим серпневим сонцем; чути було пташині перемовки у кронах високих дерев, стриманий гул траси за далекою огорожею кладовища, на запах свіжих квітів прилетіли метелики, покружляли, але не сіли; за ними звідкілясь нагодився розкішний чорно-золотий джміль, він покружляв над головами людей, понизив свій політ і сів на найбільшу квітку, пошукав нектару поміж пелюсток, але, мабуть, жоржина не дала звичної поживи; він потоптався трохи по ній, зграбно перебираючи ніжками, зірвався і полетів собі далі.

Не схильний до сантиментів, скептичний щодо містики, прикмет і забобонів, Михайло Джміль у ту секунду подумав про таємні знаки, що інколи подаються людині, і зрозумів людей, котрі тлумачать їх у той чи інший спосіб. Чому до батька на могилу прилетів саме джміль і чого прилетів саме тоді, коли біля неї стояв він, син? Звичайна випадковість, звісна річ, але Михайлове серце стислося, і до очей підступила волога.

Галина Яківна не звернула уваги на волохату комаху, а Євдокія Пилипівна підійшла, взяла Михайла за руку, показавши очима на джмеля і не розтуливши вуст.

Іван Пимонович стояв неподалік; димок від сигарети, що її він тримав між пальців, рівно піднімався вгору, і вже там кучерявився і розтавав у нерухомому спечному повітрі. Він повідкривав усі дверки «Волги», нагрітої до краю, і в затінку всидіти там довго було неможливо, та й розім'яти ноги не завадило. Не вперше було йому возити пасажирів на кладовище. Берковці він знав добре, а на цей глухий куток завіз людей вперше. Ті ж пам'ятники, хрести, огорожі й горбочки забутих могил. Життя конечне. Суєта суєт. Довго філософствувати Іван Пимонович не звик, тож почав думати звичне, земне – про ремонт у квартирі, про смолу для даху гаража, про чарку, що її він обов'язково вип'є увечері, пом'яне душу покійника – тут уже жінка і слова впоперек не скаже: християнський звичай.

Про завтрашні дев'ятини заговорила Галина Яківна, коли верталися додому, на Никодимівську.

– Отак, як поминки робили – у дворі накриємо.

– Ми з Тетяною поможемо, від ранку будемо, – сказала Євдокія Пилипівна.

– Багато людей було? – спитав Михайло.

– Та, вважайте, весь куток прийшов – ті, що знали Єфрема Івановича. Не скажу точно скільки, але з півсотні зійшлося, не менше. Мені поможуть, Михайле Єфремовичу, це клопіт жіночий.

Коли приїхали, водій дав Михайлові якогось папірця, схожого на візитку.

– Тут мій телефон домашній і мобілка теж. Якщо у вас потреба буде – турбуйте. Я біля мотозаводу живу. Як вільний – умить приїду.

Євдокія Пилипівна пішла додому, а Галина Яківна затрималася у дворі, не заходила в хату, чекаючи, вочевидь, на молодого хазяїна (так вона думала про Михайла, так була навчена думати, і те, що у його темно-каштановому чубі повилася сивина і схоже на батькове обличчя Михайла аж ніяк не можна було назвати молодим, не міняло для неї смислу традиційного поняття нового хазяїна, від якого багато що залежало в «її майбутньому у цьому домі).

Михайлові хотілося побути на самоті – не так відпочити, як зібрати докупи враження цього дня, переселити себе у світ, в якому виростав, виріс, до якого, здавалося, приріс і який залишив свого часу без жалю, навіть із мстивим задоволенням – йшлося не про родинне гніздо, що нестерпно щемно згадувалося на чужині, а про посновану брехнею, облудою, фальшем атмосферу, що накривала його країну, його мистецтво як непроникний купол над містом чи й світом у оповіданні чи то Роберта Шеклі, чи Кліфорда Саймака – тепер не міг певно сказати, хто був автором, але свого часу фантастичний сюжет вразив, видався йому метафорою дійсності, що оточувала його зу-себіч.

Галина Яківна мало не з острахом дивилася на гроші – Михайло дав їй долари на завтрішню учту.

– Що ви, Михайле Єфремовичу. Я таких ніколи в руках не тримала.

– Пошліть кого-небудь, поміняйте, купуйте все, що треба. Ви краще знаєте, де, що і як.

Михайло пройшов до своєї кімнати, зняв піджак, сів на диван. Він пам'ятав, як батько самотужки перетягував цей витвір дореволюційного майстра, накривав шкірою, виписаною на фабриці. Було це по війні, років, мабуть, понад сорок тому. Так, він тоді ще в школі вчився. Мати була жива.

З кишені піджака Михайло витягнув папери, що віддала йому Євдокія Пилипівна. Заповіт був на його ім'я, все заповідалося йому, Михайлові, – обійстя, дім, заощадження. «Що я з усім цим робитиму?» – мимоволі подумалося і тут же перестало бути суттєвим. Крім заповіту, був ще твердий безіменний конверт. У шухляді такого ж старого, як і диван, але ще міцного, нерозхитаного стола, за яким Михайло робив уроки і малював, знайшов ножиці і відрізав від конверта тонку смужку.

Він уперше в житті тримав у руках лист від батька. Ця думка вразила його – невже? Невже ці два аркушики паперу – перший і останній лист синові за стільки літ? Ще моторошніше було розуміння, що листа він отримав з потойбіччя. Написаний за життя, лист перетнув його межу і повернувся до адресата з невидимим штемпелем вічності.