Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Ти – про ніжні почуття? Любов?

– Ну, щось таке…

У Миколи обличчя стало страстотерпним, ніби він на відвідинах важко хворого. Михайло зауважив те і всміхнувся:

– Зі мною все гаразд. Просто – екскурсія в минуле. Idee fixe. Як нині мовлять – нічого особистого.

– Я дізнаюся. Тільки, вибач, я б не ворушив минуле. Ми вже в такому віці, коли не варто давати поживу демонам і привидам.

Остання фраза прозвучала надто патетично, і Михайло поморщився:

– Ти що, Мережковського начитався? Чи до братства вільних каменярів занесло?

Микола спершу не зрозумів, навіть шкіра на лобі наморщилася, а потім – дійшло.

– До масонів не належу. Мене останнім часом тягне на пафос. Викладаю, а студенти нині непрості, то я їх з пантелику збиваю, щоб не думали, що вони одні розумні.

– Ясно. Ато я стривожився. Євген Петрович теж викладає?

– Дідула – професор, метр. Знакова фігура. Жодних ознак старіння. 1 рука, й око, й інтелект – дай, Боже, молодшим. Ну, ти ж сам роботи бачиш – розкіш!

Ніби почувши, що його згадали, до них, звіддалік махнувши рукою, ішов Євген Петрович, та не сам, а підтримуючи під лікоть міністра. За ними просувався казенний ескорт з кількох чоловік, – певне, час офіційного візиту закінчився.

Михайло бачив, що Дідула проводжає високого гостя, і, аби не заважати церемонії, відступив до стіни, зробивши вигляд, що надивляє тонкощі одного з пейзажів.

– Михайле Єфремовичу! – почувся баритон Дідули. – 3 тобою хоче познайомитися пан міністр.

Зблизька обличчя міністра з трохи короткозорими очима мало приємний, якийсь домашній вигляд, і рука його була суха.

– Євген Петрович оповів вашу одіссею, а міг би цього й не робити – я прекрасно пам'ятаю, як тоді танцювала пропаганда навколо прізвища Джміль. І про успіхи ваші дещо знаю. Не буду агітувати, але хотілося б, аби тепер в Україну повернулися ті, хто її вартий. Коли у вас виставка в Берліні?

Михайло відповів з почуттям симпатії до цього урядовця. Привид стигми, що його намислив собі півгодини тому, не з'являвся на рівному, високому чолі міністра.

– Сподіваюся, там будуть наші представники, – він дав знак помічникові, той почав щось занотовувати, – і, якщо ваша ласка, будемо раді відкрити вашу виставку на Батьківщині. Згода?

– Дякую, – відповів Михайло. – Дуже хотілося б, аби мрії збувалися.

Міністр уважно подивився на Михайла короткозорими очима – так, ніби хотів упевнитися, що співрозмовник сказав усе і більше нічого не додасть.

– Мрії, кажете? Зрозумів, зрозумів. Спробуємо скоротити відстань між мріями і діями. Всього вам найліпшого і – до зустрічі.

Дідула підморгнув Михайлові і повів міністра до виходу. Весь цей час Микола стояв поруч і дивився на міністра відданими очима.

– Як його прізвище? – спитав Михайло.

– Чиє? Ти хіба не знаєш? – Бадиляк зрозумів, про кого йдеться.

– Той самий?

– Звісна річ. Він недавно.

Михайло помовчав. Трохи прикро було, що сухо говорив з людиною, яку заочно знав і поважав.

– Шкода, але не його це парафія. Піде невдовзі, побачиш.

– Чого ти так вирішив?

– Очі в нього не казенні. І стигми нема.

– Якої ще стигми?

– То я так, не зважай.

Миколі кортіло допастися нарешті до фуршету. Не здолавши опору Джмеля, він пішов до столів сам, пообіцявши принести бутерброд для непитущих.

У залах і переходах між ними набралося вже чимало відвідувачів. Михайло знайшов вільний стілець і сів, аби не заважати любителям високого мистецтва. Крім іншого, він надумав поговорити з Дідулою про батьків лист і свою знахідку – більше, вважай, ні з ким було обговорити все це; Євген Петрович міг порадити щось конкретне – Михайло чомусь був того певен.

Про музейну тишу давно було забуто, говорили на повен голос, сміялися; збиралися купками молоді люди у неконформістському одязі – схожих Михайло зустрічав і в Метрополітен, і в інших нью-йоркських музеях. Хіба що там чарку не пили та й таких виставок не влаштовували – для цього були інші місця. Гостро подумалося про Ванду, сина, наївно схотілося, аби вона була тут, біля нього. Невже він стає сентиментальним? Старий, ностальгуючйй за чужиною на рідній землі невідь-хто – космополіт, патріот чи просто наділений хистом біоробот?

Михайло був нещирий. Старим себе не вважав, так і Ванда б сказала. І не ностальгію він відчував – просто скучив за рідними. Коспомоліт? Навряд, хоча нині багато на що дивився іншими очима, тверезими й часом безжальними. Чи лишився патріотом? Певно, що так, але позбавленим ілюзій. Він багато чого чекав, коли сторінки нью-йоркських газет, телевізія не стримували емоцій з приводу змін на політичній мапі світу. Знайомі з діаспори випромінювали ентузіазм і не розуміли його стриманості. Для них було важливе насамперед те, що президентом став українець. Мовляв, життя змусить і комуніста стати патріотом, а головне – народ не дозволить старих порядків. Михайло сумнівався і у виборі народу, і у його далекоглядності. Його не хотіли розуміти, інколи – й слухати. Одначе, незважаючи на радикальний патріотизм, лише одиниці наважилися повернутися в Україну, аби прислужитися їй, незалежній, омріяній. Не так багато часу пішло на те, аби стало зрозуміло: діється щось не те і не так, як мало б за логікою глобальних перемін статися.

У Михайла не було часу, аби скласти думку про теперішню Україну. Не брати ж до уваги добробут Тетяни, професора з платнею нью-йоркського ліфтера, мову, чутну звідусюди, – ось і тут, на виставці, говорили переважно нерідною. Михайло виріс на Куренівці, на своїй Никодимівській, де мови сусідували, та російська знала своє місце і через те не дратувала, бо не пнулася у гегемони. Там і досі так – Михайло в цьому пересвідчився, як переконувався і нині у тім, що природний баланс, порушений давно, – це серйозно.

Він пам'ятав подільську школу, бійки між «аристократами» і «плебеями» саме через мову, і лише тепер повною мірою розумів, яких зусиль коштуватиме бодай наближення до часів українізації, що про них оповідав батько. Більшою бідою, аніж мовна неідентичність, Михайло вважав продовження існування і діяльності партії під червоним прапором. Головне крісло держави лишилося під учорашнім їхнім ідеологом, демагогом, що нагадував Михайлові вгодованого кота-сибарита, котрий, одначе, не втратив інстинкту і приземлявся завжди на всі чотири лапи, незважаючи на пещеність і висоту, з якої падав.

Проте ці думки – Михайло прекрасно розумів – були таким собі снобізмом стороннього. Якби якийсь гурт однодумців тут, в Україні, покликав його: «Іди, Михайле Джмелю, до нас, бери до рук держаки транспаранта, вигукуй гасла, балотуйся в парламент, виступай на мітингах, борись за власні ж переконання і переконуй інших!» – навряд чи він погодився б. Чому? Не любив натовпу. Не любив колон і шерег. Не терпів гарчання гучномовців. Від ідіотизму єдиномислія і покори втік не для того, аби знову стати «коліщатком і гвинтиком» – нехай іншого механізму. Михайло складав собі звіт: позиція його вразлива і нелогічна, але втішав себе тим, що за обставин екстремальних і вирішальних не сидітиме склавши руки, якби навіть дійшло до зброї.

«Мала все ж рацію Ванда, коли казала, що люди лишаються дітьми до сивин», – кпинив зі своїх несподіваних рефлексій Михайло, сидячи на стільці під стіною й спостерігаючи виставкову публіку.

Микола виринув розрум'янений, бо причастився. І був не сам – тримав під руку в солідних літах жінку з надмірним макіяжем на обличчі.

Михайло підвівся, аби запропонувати місце дамі. Щось знайоме було в її обличчі, але відразу не впізнав, лише почувши голос, угадав:

– Зою Казимирівно!

– Ну от, нарешті, думала, не впізнаєте. А ви, Михайле, нівроку. Жінки згасають швидше…

Бєлова постаріла катастрофічно, тільки очі блищали, як давним-давно. Михайло почав був розлогий комплімент, але Зоя Казимирівна не дослухала:

– Не треба вправлятися в куртуазності. Дай краще на тебе подивлюся. Нічого, що я на «ти»? Достойний мужчина. Микола сказав, що тебе міністр запрошував з виставкою. Правда?

– Та наче.

– Я хоч давно на пенсії, але живим трупом себе не вважаю. Чула, що ти за кордоном часу не марнував. Рада за тебе. Хоч ви з Миколою все-таки великі свині.

– Ви про що?

– А про витівку вашу – з гіпсом. Скажеш, що не ви?

– З яким гіпсом?

Михайло помітив знаки Миколи: «Не признавайся!»

– Ну й упертюхи! Партизани, підпільники… Налякали бабу членом, теж мені…

– Та ми ж не скульптори, Зою Казимирівно.

– Знаю, знаю, сама винна, чого там… Скільки ж вас училося, в люди повиходило, а запам'яталися не тихоні слухняні, а бешкетники й хулігани.

– Бо вони як дріжджі – без них не тісто, а глевтяк, – сказав Микола. – Або як шампанське на святковому столі. Бокал шампанського, Зою Казимирівно?

– Не відмовлюся. Ти з нами, Михайле?

– Він за кермом. Абстинент. Мораліст.

Микола підморгував Джмелю, – мовляв, зараз заберу тітку.

Бєлова відпливла з Бадиляком у напрямку столів, оточених тісним кільцем любителів застольних натюрмортів.

Дідули досі не було видно, і Михайло вирішив піти його шукати, дивлячись, як несе свою трохи зігнуту спину Зоя Бєлова – фігура з укритого туманцем пам'яті, але незникомого минулого.

Знайшов він Дідулу випадково. Двері невеличкої кімнати за кілька кроків від початку експозиції прочинилися, і Михайло побачив Євгена Петровича за столом, заставленим напоями і наїдками.

– Михайле, голубе, заходь! – загукав Дідула. – Оце по тебе щойно відправив легата.

Євген Петрович порекомендував Джмеля товариству, всадовив за стіл.

Дідула прийняв добру чарку, та й гості, з усього було видно, не відставали, тож Михайло вирішив не псувати Євгенові Петровичу кураж.

– Тут, Михайле, мої друзі з міністерства, з міськради, мої дорогі меценати, народний депутат, на дозвіллі – художник. Імен одразу не запам'ятаєш все одно.

Довелося вдавати, що п'є справжню чарку, хоча наливав собі воду, сподіваючись усе-таки здійснити свій план. Коли Дідула залишив на якийсь час VIP-персон, аби поглянути, що робиться на виставці, за ним подався й Михайло.

– У мене серйозна розмова до тебе, Петровичу. Зможеш за годину-другу звільнитися?

– А що сталося?

– Проблема, причім досить серйозна. Я б тебе до себе забрав, під яблуні, на свіже повітря. Жінка не лаятиме, якщо заночуєш у мене?

Дідула розреготався:

– Аби й була – хіба я не козак? Нема в мене дружини. Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Ну, не завжди сам, але ніхто мною не командує.

– Не завжди це добре.

– Та як тобі сказати… Все одно клопіт. Хоча й приємний – на старості літ розрада.

– То як вирішимо? На інший день перекласти?

– Кажеш, серйозна проблема? Така, що на одній нозі не розв'язується?

– Саме так.

– Тоді розберуся з гостями – і я твій. Розумієш, там люди, варті уваги. Ніякий біс – ні спілка, ні міністерство – і копійки на виставку не дадуть, а ці – залюбки. Причім, повір, од щирого серця. З мене їм толку – як із цапа молока. Ну, хіба що етюдик подарую. Такі в нас нині справи. Не можу я їх покинути напризволяще.

Спливла третя пополудні. Михайло давно залишив музей, бо повітря у залах стало нестерпно задушливим, а кондиціонери чи не працювали, чи їх просто не було – він не зауважив. Михайло курив неподалік від скульптури Рєпіна. Проходили купками і поодинці відвідувачі виставки, серед них він помітив кілька облич тих, кого Дідула приймав окремо. Нарешті вийшов іменинник у гурті молоді, переважно дівчат, усміхнений і, на перший погляд, не дуже хмільний, хіба що поголені щоки, вільні від артистично підстриженої іспанської борідки, зайве червоніли.

Дорогою заїхали на Лук'янівський ринок, Михайло набрав усякої всячини – копченої підчеревини, сьомги, бринзи, диню, велетенського кавуна, коньяку, вина, води, баранини на шашлики, кілька свіжих кругів лавашу.

– Побійся Бога, Мишку, хто ж оце все з'їсть і вип'є?

– Хто ж, як не ми?

Михайло радів, що Дідула не перебрав у музеї, але, виявилось, завчасу: Петровича в машині зморило, і він закуняв, відкинувши красиву голову з шевелюрою на край спинки заднього сидіння.

Коли приїхали, Євгену Петровичу прокидатися не хотілося, і, з превеликими труднощами завівши в дім, Михайло поклав його на широкий диван у вітальні, накрив пледом і полишив відпочивати.

Дідула прокинувся надвечір і спершу не міг уторопати, куди це його занесло: сутінкова незнайома кімната, пахощі димку звідкілясь, неясні голоси знадвору, один, здається, жіночий. Аж потім пригадав машину, ринок, затію Михайла і, потягнувшися всім тілом, як замолоду, вийшов з будинку в теплий синіючий вечір.

Поки Дідула спав, Михайло нашвидку замаринував баранину, напалив вугілля у рівчачку за хатою. Побачивши рух у сусідському дворі, зайшла Тетяна.

– Ти що, наміривсь хату спалити?

– Піди краще шампури пошукай на кухні.

– Урочистий прийом? З якої нагоди?

– Нагода спить у вітальні, не лякайся і нагоду не злякай.

Тетяна недобре зиркнула на Джмеля:

– Що за нагода? Якої статі?

У Михайла був гарний настрій.

– Ще не знаю. Побачимо ввечері.

– Що ти верзеш? і

– Іди по шампури.

Повернулася Тетяна, сміючись.

– Я вже думала, сусід у гречку скаче.

– Знаєш, як чехи гречану крупу взивають? Поганка.

– Чого б то? Теж мені слов'яни понімечені. Хто там у тебе спить?

– Не роздивилася? Не впізнала? Хоча – коли то було… Дідула, мій учитель, вважай, найперший. Метр, професор, холостяк. Народний художник. Іди на стіл збирай, надворі сядемо.

Чи боїшся?

– Ти, Джмелю, не гуди вколо мене, не вжалиш. Поглянемо на твого холостяка.

З-за рогу з'явилася постать Дідули.

– Ось він я, глядіть, голубонько. Якщо не помиляюся, звуть вас Тетяна. Як була красуня, так і лишилася. А я дід Євген, якого ви геть не пам'ятаєте.

Тетяна придивлялася до гостя з недовірою, але сутінки ховали нюанси.

– Ну, піду на стіл збирати.

Михайло низав баранину. Дрова перегоріли, жар брався блідим попелом.

– Петровичу, як ти ставишся до душу? Хочеш?

– Залюбки.

– Зараз простирадло принесу.

Відсвіжений душем, сяючий, як нова копійка, Євген Петрович сипав за столом анекдотами і компліментами. Шашлики з молодої баранини танули в роті. Коньяк запивали принесеним Тетяною домашнім квасом і збиралися запатентувати цей спосіб споживання благородного напою. Вечір здав свої повноваження ночі, але цього ніхто не помітив. Говорили про все і ні про що, аж поки Михайло не спитав:

– Петровичу, скажи, як тобі нині живеться? Я все не можу зрозуміти, що змінилося. Ну, харчі, одяг, меблі, авта, – бачу. Конституція. А люди як? Ті самі чи хоч трохи інші?

– Так гарно сидимо, а ти… Побудеш більше, сам відповідь знайдеш.

Тетяна явно не хотіла серйозної розмови, її влаштовувала увага Дідули, а він на неї не скупився.

– Розумієш, я б збрехав, якби почав співати осанну новим часам. Але й ганити якось не випадає. Хтось змінився, хтось розізлився, одному пахне трояндами, другому – лайном. Одне скажу: як у казці – одним махом – не буде. А чого ти раптом? Думаєш, чи варт додому вертатися? Якщо хочеш мою думку – не жени коней. Скучив?

– За домом батьківським – так. За тобою. Тетяною. За її мамою. Але як згадаю олов'яні очі придурків, котрі вважають себе помазаниками Божими, всю оту свинцеву глупоту, ряджену під вищу справедливість, підстрижені під нуль мізки, весь отой ідеологічний концтабір – сироти на тілі виступають. Ну, повернуся, сім'ю привезу – а раптом знову те саме? Не хочу ризикувати. Не вірю попам-розстригам.

– Ти про кого це? А, про наших вищих достойників… Самі ж обирали.

– Я й кажу…

– Ну, так похмуро навряд чи варт. Були з-поміж партійців і порядні люди. Сам знаєш.

– Були, не були. Я про інше. Мали прийти принципово інші люди.

– Правда, Михайле, хотілося б. Але послухай мене. Ніхто не був готовий до державної діяльності. До мітингів – так. Промітингували все, пару випустили. А панове перевзулися, перевдягайся – і знов до керма. В організації їм не відмовиш. Роздивилася публіка, побачила хамелеонів, а вже пізно. А наперсточники все врахували: не хочете тих – не біда, ось вам інші. Маніпулювати заможними людьми важко, неможливо, а бідними – нехитра штука. Революція – контрреволюція, біле – чорне, ранок – вечір, нуль – одиниця, двоїчна система Вінера, одвічна кібернетика життя, суспільного в тому числі.

Дідула перевів дух:

– Якщо хочеш знати мою думку: в Україні справжньої демократії скуштує навіть не нинішня молодь, а прийдешня, через пару поколінь, не менше. І то щастя, що без громадянки обходиться. Не почувайся так, ніби ти особисто винен у тому, що ми застрягли в політичному багні.

– Я ніколи себе винним не почував. Просто млоїть трохи. Сміються з нашої незалежності кому не ліньки.

– От я – не сміюсь. Але і сльозу пускати не хочу. Роблю своє і робитиму.

Тетяна мовчала, дивилася то на бородатого Дідулу, то на Михайла, незвично збудженого і трохи розгубленого.

– Дорогі мої мужчини, вам не здається, що товчете воду в ступі? Єдине, що змінилося, якщо вам цікава моя думка, це – можливість про все говорити відверто. Колись, пам'ятаєте, на кухнях вели глобальні розмови, затуливши подушкою телефонне вухо, а тепер кругом – Гайд-парк. Студенти мої, чисті душі, до політики ставляться як до проституції. Причім першу найдавнішу професію вважають чеснішою. Налийте, краще, хлопці, на коня. Пізно.

Михайло налив'чарки.

– Не хотів псувати вечір, слово честі, не хотів.

Дідула знизав плечима.

– Отакої! Все нормально. Зараз кругом: після третьої – про політику. Хвороба. Короста. Свербіж.

З темряви долинув голос Євдокії Пилипівни – кликала Тетяну. Дідула почав умовляти, аби хоч трохи ще побула:

– Ну, хочете, я вашу матінку сюди приведу, ще посидимо, погомонимо.

– Дякую, але – час. Ще побачимося.

Євген Петрович провів Тетяну до хвіртки і повернувся не так швидко.

– Слухай, козаче, – сказав він, усівшися на лаві. – Гарна в тебе сусідка. Я портрет її хочу намалювати.

– Умовляв?

– Так.

– А вона?

– Сказала, що ввечері всі жінки гарні, а чоловіки сліпі. Мовляв, побачу вдень – охота пропаде.

– Петровичу, не грайся з вогнем. Тетяна тричі заміжня була, жінка вона з норовом. Чи в тебе – суто мистецький інтерес?

– Ти з діда не смійся. Я ще дещо можу, скажу по секрету.

– Ну, гляди. Ти – професор, вона – професор… Усе в житті можливе.

Вони ще довго сиділи під серпневими зорями.

– Зовсім забув про кавун. Будеш, Петровичу?

– Куди його на ніч. Уже завтра.

Гупнуло, впавши, яблуко.

Євген Петрович підвівся, пішов у темінь до садових дерев, ледь окреслених на оксамитово-чорному фоні неба. Вернувся з яблуками.

– Ти, Михайле, сам не розумієш, в якому раї опинився.

– Я ж тут народжений.

– Звик. А я від волі, повітря, тиші хмелію більше, аніж від чарки. Я зараз на Русанівці живу. Вікна – на Дніпро. Три кімнати, я один. І все одно – як у клітці, підвішений на п'ятнадцятому поверсі. А в тебе земля під ногами. Воля. Життя.

– Ну то лишайся, Петровичу, живи. Хазяйнуй. Малюй.

– Двоє ведмедів на один барліг – забагато.

– Я незабаром поїду. Сороковин дочекаюся – і на крило. Спершу до Берліна, а далі – у Штати. Документів на спадщину півроку чекати.

Дідула налив чарки, відрізав шмат бринзи, перерізав його надвоє.

– Ти мені про якусь свою проблему казав – там, у музеї. Оце саме вона – мене тут поселити?

– Хіба це проблема? Твоя добра воля. Клопіт інший, марудний. Окрім тебе, Петровичу, нема з ким порадитись.

– То кажи.

Вони закусили помідором і бринзою, і Михайло, намагаючись оминати подробиці, розповів Дідулі про батьків лист і скарб, залишений йому.

– Ну-у, Михайле, просто як у романі Дюма. Чекай, а в чому ж, голубе, проблема? У тебе дім, обійстя, золото – який же клопіт?

– Золото. Навряд чи мені дозволять його вивезти. Та й немає в цьому потреби. Чи не підкажеш якогось добродія, щоб купив ці монети?

Дідула надкусив яблуко, похрумтів соковитою його плоттю.

– Не яблуко – диво, – нарешті сказав, плямкнувши губами, як дитина. – Ходімо, мабуть, спати. Гадаю, допоможу тобі, Джміль – Монте-Крісто…

Тої ночі рясно падали яблука. У передранковій тиші чутно було, як вони товсто, солідно гупають. Тетяна крізь напівсон чула глухі удари і все не могла зрозуміти, що це за звуки, і заснула остаточно лише тоді, коли збагнула: то сусідський сад озивається. Уві сні вона всміхалася, бачила себе молодою.

VIII

Вересень закінчував свою роботу і готувався передати жовтню зекономлений запас вітру, дощу, туманів, двірницьких мітел. У джмелівському саду було зібрано майже всі яблука, лише кілька, на горішніх гілках, світили червоними, як лінзи світлофорів, боками. Михайло залишав їх, аби забрати з собою для Ванди й сина, якщо витримають переліт і митниця аеропорту Кеннеді не витрусить їх як заборонені фрукти. Було тепло й затишно, падало так мало листя, що здавалося: ще не осінь, а останній краєчок літа.

Відгомоніла третя учта по Єфрему Івановичу Джмелю. Людей прийшло, як завжди це буває, трохи менше, ніж на дев'ятини, але все одно Михайлу довелося наймати кухарок і подавальниць – не хотів скидати клопоти на плечі Євдокії Пилипівни й Тетяни. Прийшла й Галина Яківна, поводилася чемно, змирившися з тим, що її плани пішли за водою; але була недовго, бо ніхто з присутніх, як годилося б, і словом не прохопився, аби висловити їй як не співчуття, то хоча б сусідську повагу. Пом'янути покійника прийшли Микола і Євген Петрович, привели з собою і Жору Подільського.

Після нічного застілля утрьох Дідула частенько бував у Джмеля. Він умовив Тетяну позувати йому, вийшов ефектний портрет. На сороковинах Євген Петрович сидів поряд з Тетяною, і ці двоє літніх людей справляли враження давнього подружжя, яке зберегло не тільки взаємну симпатію і толерантність, а, можливо, й любов.

Портрет, подарований моделі, мав побувати на першій же виставці – це була Тетянина забаганка. «Навіщо?» – питав Дідула. «Хочу побачити себе збоку». – «То подивіться у дзеркало». – «Дзеркало нещадне, від нього лестощів не жди». – «Я вам, Тетяно, не лестив. Просто й досі не знаєте, яка ви». – «Євгене Петровичу, не ідеалізуйте стару бабу». – «Для мене ви не стара». – «А як роботу назвете?» – «Професор Шудра». – «Ой, божечки, добре, що спитала. Я тепер, слава Всевишньому, на маминому дівочому прізвищі. Уявляю собі, що робилося б у залі». – «Та що тут такого?» – «Візьміть, пане художнику, словник Грінченка. Добре, що до нього заглядає один з десяти тисяч. Ну й приліпили прізвище… Заслужив хтось у роду…»

У дворі закінчувала роботу бригада будівельників, порекомендована Бадиляком. Галичани закінчили ремонт в інституті і ладні були працювати за півціни – так допекли безробіття і безгрошів'я. Коли Дідула вирішив проблему, котра дошкуляла Михайлові, спитав: «Що робитимеш з купою грошей?» На ту пору Михайло знав, як учинить. «Ти, Петровичу, спершу скажи: житимеш тут, як я поїду?» – «Чого б не пожити? Сторожа треба, га?» – «Не жартуй. Поки я ще тут – зроблю зі стайні майстерню. Теплу. Світлу. Працюй, скільки забажаєш. 1 ще хочу капличку отам, на горі, поставити». – «Не встигнеш». – «Майстерню – встигну. А каплицю – вже коли приїду навесні. Допоможеш з проектом?» – «Спробую». – «Ну, от, батькові втішно буде на тому світі. Я тобі, Петровичу, гроші залишу». – «А це що за вигадки? Проп'ю не боїшся?» – «Проект замовиш». – «Давай, Михайле, так домовимося. Грошей я не візьму. Знайди інший сейф. Це – принципово. Між друзями ніколи не мають стояти гроші». -»Куди ж я їх?» – «Подумай. От хоча б Тетяні віддай. Чи її матері. Чи до банку поклади. Твоя воля». – «Давай у банк покладу, а тобі – доручення. Згода?» – «Я сказав – ні». – «Тоді поговорю з Тетяною. Може, хоч вона не така принципова». Євген Петрович підвів обидві руки вгору: мовляв, то вже не моє діло. Галичани почали наприкінці серпня. їх було семеро, разом із бригадиром, чорнявим вуйком років під сорок з довгими руками і високою шиєю, вислими вусами, широкими бровами і вузьким лобом під шапкою цупкої чуприни. Хтось із послідовників Чезаре Ломброзо, придивившися до нього, міг би віднести такий тип до категорії потенційних злочинців. Михайло на перших порах теж придивлявся до бригадира з насторогою, але потім стало ясно, що Ярослав, батько чотирьох дітей, залишених з матір'ю у Заліщиках, примусив би італійського психіатра засумніватися в непогрішимості його теорії антропологічних стигматів.

Ярослав (Ярко – так його йменували в бригаді) був людиною зібраною, цілеспрямованою, вимогливою, але відкритою, з гумором – отим колоритним галицьким гумором, що навиліт пробивав захисну шкаралупу моралістів і святенників. Мужики будували в Сибіру, Підмосков'ї, на Донбасі, третій рік як одірвалися від сімей – тільки гроші надсилали, і вже подумки були вдома: закінчать отут – і гайда.

Михайло запропонував Ярославу, аби ночували у домі, місця не бракувало, але Ярко відмовився: хіба як холод і дощ вдарять, а нині, по теплу, їм на свіжому повітрі – рай.

Працювали майстри швидко, але на совість. Михайло загадав провести опалення, переслати підлогу, з маленьких вікон угорі зробити широкі, вітринні чи оранжерейні, аби в майстерні царювало світло, зробити нові двері-ворота для машини і закапелок для неї, перекрити дах.

Разом з Ярославом вони піднімалися нагору (дорогою Ярко зауважив ненадійність сходів і взявся їх укріпити). Михайло показав сліди колишнього фундаменту і спитав, чи може розраховувати на бригаду.

– Ставили ми каплиці. І без проекту. Тільки зараз – ні. Хлопці так за домом скучили, що мало не виють ночами. Жінкам буде роботи, як повернуться. Бо в нас там нікому їх утішати – самі старигани лишилися.

– Тоді – навесні? Як мене не буде – Євген Петрович вас прийме. І проект на той час зроблять.

Те будівництво, бо який же то ремонт – справжня реконструкція, – прискорювало для Михайла час і потроху майже звітрило, прибрало з душі відчуття, що його навряд чи можна було з певністю визначити. Воно поселилося в ньому після відвідин Лариси.

Микола не забув своєї обіцянки, потелефонував:

– Записуй адресу і телефон. У театрі дізнався. Тільки воно тобі треба?

– Сам не знаю.

– Гляди, не хлопчик, вирішуй.

Михайло з тиждень відкладав рішення. Бо й справді – навіщо йому цей візит через стільки літ? Що він скаже їй? Вона – йому? Який сенс ворушити давно погасле кострище – там не тільки жару, а й вуглинки нема, навіть сліду іскорки. Одначе він згадав Ларису, як тільки ступив на київську землю, і бажання побачити її (проста людська цікавість, казав собі, які там почуття!) було неначе ритуал, не відбувши якого, годі вважати себе людиною вільною, самодостатньою, без комплексів.

Проте щось ворухнулося в душі, коли записував адресу, – вона не змінилася. Довго не наважувався набрати номер, навіть хотів навідатися без дзвінка, але то було б не тільки незграбно – неґречно.

Нарешті потелефонував. Трубку довго не знімали, і Михайло був вирішив, що Лариса в театрі, коли лінія ожила. Голос – той самий, колишній, може, трохи захриплий, упізнав з першої секунди. Коли назвався, запала тиша – наче на тому боці міста абоненту відібрало мову.

– Ти звідки?

– З Києва.

– Давно тут?

– Так.

– Чого ти хочеш?

– Хотів навідати, побачитись.

Лариса знову замовкла. Здавалося, й справді Михайлів дзвінок збентежив її.

– Справді?

– Ну, так. Чоловік не буде заперечувати?

– Чоловік? Ні.

Щось напружене, неприродне, якась дивна інтонація.

– Тоді – коли тобі зручно? Не хочеш удома – давай деінде. Ресторан, наприклад, підходить?

– Ні, ні. Я майже не виходжу.

Домовились на завтра. В обідню пору.

Вже по дорозі, проїхавши Печерський міст, Михайло усвідомив якусь протиприродність, силуваність своєї затії. Ні, не відчував провини перед Вандою, бо не колишні почуття вели його на цю зустріч, а от що саме – і досі достоту не визначив, принаймні звичайна логіка була тут ні до чого.

На задньому сидінні примостилася сумка з наїдками і напоями – чи нести все те у дім, чи зручно, чи не буде він смішним зі своєю «самобранкою»?

Припаркувавшись у дворі за звичкою, що засіла десь, мабуть, у спинному мозку, і зауваживши, наскільки тісним стало дворище через табун переважно новеньких авт, Михайло глянув угору, знайшов вікно кухні, далі витягнув сумку, зачинив машину, ввімкнув сигналізацію, поставлену нещодавно Іваном Пимоновичем, і подався сходами нагору. Дорогою він вагався, чи не зупинитися біля кіоска з квітами, але вирішив, що це вже буде занадто.

Лариса відчинила швидко:

– Побачила, як ти під'їздив. Це – та сама машина? Проходь, будь ласка. Здрастуй.

Михайло привітався, заходився знімати черевики в передпокої, але Лариса замахала руками:

– Що ти, тут не музей. Та й не прибрано, вибач. Заходь.

Михайло згадав про сумку, залишену під вішалкою, приніс у вітальню, видобув звідти припаси: коробку шоколаду, коньяк, ананас.

– Навіщо ти тратився?

Лариса спитала так, як частенько роблять це жінки, аби підкреслити свою хазяйновитість і ощадливість, у душі все ж задоволені увагою мужчини, ким він не був би – чоловіком, коханцем чи просто знайомим.

– Ти сама?

– Сама. Сідай, де хочеш.

Михайло впізнавав меблі, що вступили вже у ветеранський вік, килим на підлозі, добряче витертий, навіть тюль на вікнах, здається, не мінявся з тих пір, як він пішов звідси.

Виходила й заходила Лариса, накриваючи на стіл, і він мимоволі зауважував її повільну, обважнілу ходу, незважаючи на те, що жінка не розповніла, не розпливлася, як багато хто в такому віці. Подумки він порахував, скільки ж це їй.

Що ж, хоча змінився колись мінливий, рухливий, ясний погляд, хоча обличчя немов хтось притрусив крейдою, шкіра на ньому, – тоді, давно, – порцеляново-рожева, згрубіла і наче трохи обвисла, все ж Лариса поки що не програла вічного двобою жінки з головним своїм ворогом – часом, але з усього було видно, що на цю битву сил катастрофічно бракує.

Коли Лариса сіла навпроти за сервірований стіл, він помітив, що в неї дрібно посіпуються пальці. «Мабуть, нервує», – подумав Михайло.

Він налив у чарки коньяк і запропонував випити за здоров'я господині.

– Ти ж за кермом.

– Трохи можна. Забула, мабуть, що я найкраще кермував після двохсот грамів.

– Коли те було.

Лариса випила одним духом, взяла м'ясисту чорну оливку.

– Як ти знайшов мене? Довідкове дало телефон?

– Микола. Микола Бадиляк. Пам'ятаєш такого?

– Звичайно. А що тебе привело у Київ? Ти ж, здається, у Штатах?

– Батько помер.

Лариса опустила голову.

– Царство небесне. І моя мама… Вже давно…

Михайло налив чарки.

– Пом'янемо.

Він зауважив, як похапливо Лариса взяла кришталеву чарку-стопку без ніжки і одним духом ковтнула світло-коричневу рідину.

– От як воно все у цьому житті…

Лариса з'їла ще одну маслину, взяла шматочок сиру.

– Я чоловіка поховала два роки тому.

У Михайла ледь не вирвалося: «Він же зовсім молодий, чому?» Натомість сказав:

– Співчуваю, щиро співчуваю.

Лариса подивилася на нього трохи дивно, наче перевіряючи: сказано було механічно, за неписаним протоколом, що діє в подібних ситуаціях, чи справді колишній чоловік співчуває. Йому не довелося розпитувати, як і чому це сталося, Лариса сама розповіла, – видно, і досі їй боліло: