Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Знаєте, Михайле Андрійовичу, я себе почуваю якось незручно. Гадав, що місяці підуть на бюрократичні вправи, а тут – як у казці, раз – і готово.

– Інститут кумівства – велика сила, – засміявся підполковник. – Чого для кума не зробиш!

Михайлові сподобалось. Інший корчив би з себе благодійника.

– Знаєте що, маю одну пропозицію.

Джміль подумав про це, як тільки побачив підполковника.

– Якщо посиденьки в ресторані – не приймається.

– Посиденьки, але в мене вдома. Хочу ваш портрет написати.

Підполковник подивився на Джмеля, перевів погляд на кума.

– Ви – всерйоз?

– А нащо мені жартувати?

– Ну, ви мене здивували, слово честі! А можна – не мене, а доню мою?

– Скільки їй?

– Сім буде у жовтні.

– Привозьте. З кумом приїздіть, з дружиною.

Підполковник якось змінився на обличчі, але швидко опанував себе:

– Приїду обов'язково. Не знаю, правда, коли – потелефоную, з вашого дозволу.

Коли вони з Іваном Пимоновичем вийшли на подвір'я, зусиллями міліції перетворене на незавидний, але все ж таки розарій, Пимонович поклав руку Михайлові на плече:

– Ми з кумом точно будемо і Марійку привеземо. Це ж така пам'ять! А от про дружину ви, будь ласка, не кажіть, не згадуйте. Померла в нього дружина торік.

– Не знав, хай уже вибачає. Хто б міг подумати…

– Була йому до пари. Груди різали. Трагедія. А доця – викапана покійниця. Ви такий йому подарунок зробите!

– Сподобався ваш кум. Справжній запорожець.

– Прізвище – точно січове. Розірвипілка.

– Потужне, що й казати. Ну, Пимоновичу, спасибі. Чекатиму.

Іван Пимонович від'їхав першим. Михайло трохи постояв біля свого коня і подався у царство закону.

Нотаріат містився на першому поверсі ще дореволюційної подільської триповерхівки. Припаркуватися поблизу не вдалося – хоча Поділ причепурився і посвіжішав, вулиці з трамвайними коліями ніде не подінеш. Михайло залишив «Волгу» на Контрактовій площі і тепер стояв перед дверима, облямованими добрим десятком вивісок контор, що оселилися тут. Збудований колись, аби давати прибуток хазяїну, будинок, як багато інших, схожих і несхожих, пережив період радянських комуналок, капітальних ремонтів, що з п'яти-семикімнатних трущоб нарізали по дві-три окремі квартири, а нині перейшов у ранг казенний, обвішався кондиціонерами, з котрих на голови людей, як у Нью-Йорку, скрапував конденсат – тільки, спасибі, з малої висоти.

Всередині було душно. У вузькому коридорі стояло кілька аварійних стільців, а в самому його кінці – явно списаний громіздкий стіл, на якому стояли сумки і пластикові пакети відвідувачів. Люди говорили стиха, очі їхні було прикуто до оббитих дерматином типово казенних дверей, добре знайомих Михайлові з давніх пір. Коли двері відчинялися, люди одночасно повертали голови в той бік, ніби очікуючи явлення посланця долі. Дверей було троє, за ними сиділи чиновники. Михайло обрав середні – черга менша. Він притулився до дерев'яної панелі, що ними облямували сірі стіни контори, і мимоволі спостерігав за публікою, що її занесли сюди житейські чорториї.

Ліворуч на стільці сиділа повна дама у просторій сукні-балахоні з воланами вколо просторого вирізу, надміру напахчена парфумами. Рум'янці на її щоках навряд чи мали природне походження, та й дбайлива зачіска викликала підозру – чи не перука, бува. Дама тримала на колінах велику теку на блискавці і раз по раз водила металічним замочком по зубцях: «дзум-дзум». На підлозі біля неї стояла сумка, звідки вона виймала китайське чи японське віяло і розганяла біля свого підправленого косметикою, войовничого обличчя задушливе тепле повітря казенного закладу. Час від часу дама агресивним поглядом, повертаючись, здавалося, усім тілом, стежила за чергою, не даючи жодних шансів будь-кому з нових прибульців бодай спробувати прорватися за заповітні двері у партизанський спосіб.

Біля казенного столу, притулившись одне до одного, стояло двійко молодих людей, – вочевидь, абітурієнти чи вже студенти у першій ранній стадії закоханості. Молоді люди віддано дивилися в очі один одному, юнак міцно тримав дівчину за талію правицею і переможно-задерикувато поглядав на відвідувачів, ніби шукав собі конкурента, якому тут же, цієї ж миті, показав би, де раки зимують. У пальцях лівої руки хлопець тримав благеньку папку на білих зав'язочках – там, очевидно, зберігалися важливі документи, з яких йому чи їй треба було зробити копії.

Праворуч на стільці з високою різьбленою спинкою, – схоже, колись на ньому возсідав чи суддя, чи підсудок, – притулився дідок у засмальцьованому капроновому капелюсі, тримаючись обома руками за виставлену перед себе ковіньку. На колінах у нього лежав потертий жовтий шкіряний портфель. Старий чоловік з усієї сили змагався з бажанням задрімати, через те змушував себе то знімати капелюха з абсолютно голого черепа, то припасовувати його на звичне місце.

Між людьми, що сиділи і стояли у коридорі, бігала, шморгаючи, дитина, незважаючи на грізні вигуки матері, чорнявої сухої мегери: «Іди сюди, а щоб тебе! Сядь, шибенику! Ось я бабая покличу!»

Повна дама, яку зачепив, пробігаючи, хлопчик з мокрим носом, не витримала: «Заберіть звідси свого синочка, пані! Хоча б носа йому витріть, як же можна!» Чорнява мати впіймала синочка за руку, вмостила на коліна непосиду, втерла йому шмарклі пальцями, а потім несвіжою хусточкою, і не втрималася, аби не зреагувати на зауваження нафарбованої тьоті: «Ото як своїх ніколи не було, то до чужих нічого чіплятися. На няньку в мене грошей нема, куди я його подіну?»

Люди даремно очікували, що діалог сторін набере обертів і поступово переросте у скандал, що його доведеться гасити всім миром, але двері відчинилися, звідти вийшли очевидно задоволені результатом чоловік і жінка. Дама, заховавши віяло до сумочки, пропливла до кабінету; шлейф екзотичного запаху, залишений публіці, заколихався і почав розчинятися у несвіжому повітрі. Черга, розчарована тим, що сподівання на розвагу не справдилися, замовкла.

Михайлові не так часто доводилося бувати свідком спалахів незрозумілої раптової ворожнечі поміж людьми, хіба що на зібраннях житлового кооперативу, коли раптом ставало незручно від того, що присутній при виверженні ницих емоцій. Щоправда, всякого набачився, поневіряючись у Європі, звідавши сумнівного комфорту нічліжок, та й у Штатах на перших порах, роблячи відчайдушні зусилля, аби хоч трохи, на кілька нещасних дюймів, піднятися вище від дна суспільного казана.

Тут, на своїй землі, з перших хвилин Михайло був готовий боротися з відчуттям, що після багатьох літ на чужині повернувся іноземцем, якому треба звикати до забутих пейзажів, інтер'єрів, звичаїв, побуту, зрештою, облич, а вийшло так, ніби він полишив це місто, цих людей (не цих, звичайно, але дуже подібних) лише вчора чи позавчора, і не треба звикати чи пристосовуватися, він тут свій – нехай не такий молодий, як колись, але сповнений ще сили, а головне – переможного відчуття: свій бій за людську гідність він не програв і може спокійно дивитися в обличчя співвітчизників у новому для країни часі.

Може, трохи наївно це – він усвідомлював свою надмірну піднесеність, але Михайлові здавалося, що на обличчях людей – десятках, сотнях, які зустрічалися йому за ці дні вдома, котрі бачить нині у не кращих обставинах, у задусі нотаріальної контори, атмосфера якої здалася на мить схожою на поховальне бюро, – на всіх цих обличчях, якщо їх силою уяви злити в одне, він помітить бодай невловний слід, бодай натяк на те, що це вже люди нового часу. В їхніх очах поменшало приниженості, вічної винуватості невідомо перед ким і у чому, але поки що він не міг відповісти собі ствердно. Переміни прапора, герба і паспортів на повсякденному житті ще не відбилися так, як на це можна було б сподіватися, – принаймні тут, у подільській конторі, зупинився радянський олов'яний час, зберігся паскудний казенний запах, поклавши на обличчя напруження і непевність в очікуванні чиновницької прихильності чи немилості.

Не у кращому настрої заходив Михайло до кімнати. Гадав, що його зустріне атмосфера конфіденційності, а потрапив у велику, захаращену стосами паперів, не дуже охайну кімнату, де за столами з оргтехнікою сиділи три жінки, одна з яких підвела голову і показала на вільний стілець перед собою, а інші продовжували бесіди з клієнтами.

Середніх літ жінка у сірому, бувалому в бувальцях костюмі, з гладко зачесаним волоссям, скрученим на потилиці у безформний вузол, узяла документи, принесені Михайлом, довго роздивлялася його паспорт.

– Ви – єдина дитина в сім'ї? Батько не одружувався після смерті матері? Тобто ви – єдиний спадкоємець?

– Так, у заповіті все написано.

– Маємо перевірити. На це піде час.

– Який саме?

– Півроку. Шість місяців. Я зараз відкриваю справу про спадщину, ми зробимо відповідні запити, а тоді вже ви вступите у права на всіх законних підставах.

– Справа в тому, що…

– Я бачила ваш паспорт. Ви живете у Сполучених Штатах.

– Через те такий термін?

– Ні, це загальне правило для громадян України, де б вони не жили. Ви не турбуйтесь, можете ці півроку перебувати будь-де, це справі не завадить. 1 принесіть ще документи – ось список, тут небагато.

Він не чекав, що в цій похмурій установі працюють нормальні, більше того, приязні люди, про що й сказав.

Жінка всміхнулась:

– Чому ж похмурій? У Палаці шлюбів, звичайно, веселіше, але й там на першому місці – закон. Краще скажіть мені…

Вона озирнулася навіщось і стишила голос:

– Там справді краще живеться, ніж у нас? Мене родичі кличуть.

– Я не встиг зорієнтуватись, що нині тут. Не можу порівнювати. Там – просто інший рівень цивілізації. Матеріальної. Вищий. А люди… Різні, як і у нас, тобто у вас. Америка незалежна он уже скільки, а Україна – у віці немовляти.

– Боюсь, що з таким же державним розумом…

Жінка хотіла ще щось сказати, але підійшла колега; вона вибачилась і попрощалася.

Дорогою додому Михайло думав про несподівані півроку очікування. Ясна річ, він не сидітиме тут ці тривалі шість місяців. Треба все продумати і узгодити в часі: виставку в Німеччині, можливо, і в Україні. Час на все є – він вирішив бути тут аж до сороковин по батькові. Потім – треба щось вирішувати з вмістом шафи, не полишати ж напризволяще…

Добігло обіду, коли він вийшов з-за керма, аби відчинити ворота. У дворі одна проти одної у войовничих позах стояли жінки. Євдокію Пилипівну він упізнав одразу, а потім – і другу. То була Галина Яківна. З усього було видно, що розмова між жінками мала далеко не мирний характер.

Михайло заїхав у двір, зачинив ворота, вимкнув двигун і підійшов ближче.

– Михайле, – незважаючи на солідний вік, Євдокія Пилипівна не справляла враження Божого створіння, не здатного себе захистити. – Ти давав ключі цій дамі? Добре, що я у двір зайшла, а то б тут без тебе похазяйнували!

– У мене тут лишилися речі, – дивлячись собі під ноги, відповіла Галина Яківна. – Приїхала забрати, а тут…

– Чекайте. Звідки у вас ключі? Ви ж їх віддали.

– Ще були, я про них забула.

Михайло простягнув долоню;

– Ключі.

Галина Яківна повагалася, але віддала зв'язку, нанизану на металічне кільце.

– Які речі? Ви ж усе вивезли.

– Дрібнички різні на кухні. Потім – килим у вітальні.

Євдокія Пилипівна не витримала:

– Який килим? Тебе тут і близько не було, як Єфрему Івановичу його привезли з роботи – премію. Совісті в людей нема!

– Я вірою і правдою служила Єфрему Івановичу і маю право.

– Господиня тут була одна – Надя. Законна дружина. А ти хто? Причепилася, як реп'ях… Бач, з ключами, як злодійка, поки хазяїна нема, – чи ви ж таке бачили?

Ця сцена могла тривати як завгодно довго, і Михайло змушений був утрутитися.

– Ходімте, Галино Яківно, візьмете на кухні свої дрібнички. Або краще так: ось вам при свідкові гроші, тут на тисячу дрібничок вистачить. І не заходьте без дозволу, прошу, а якщо ще якась пара ключів є у вас у запасі, викиньте, моя вам порада.

Галина Яківна стояла з купюрами в руках, не знаючи, чи заховати чимшвидше гроші й податися з поля битви, не розпочинаючи воєнної операції, чи зіграти сцену враженої гідності, повернути долари, сказати таке і синочку, і колишній сусідці, щоб у них у носі закрутило.

Михайлові чомусь відразу стало ясно, який варіант обере Галина Яківна, але було цікаво, скільки часу в неї піде на роздуми і розрахунки.

Пані Галина зорієнтувалася швидко.

– Нехай буде по-вашому, – вимовила вона, ніби англійська королева, дозволяючи прем'єр-міністрові сплатити борги за купівлю нових коней на виїзд, і попрямувала до хвіртки.

– Зачекайте, шановна! – зупинив її Михайло. – Буду дуже вам вдячний, якщо це ваш останній візит.

Галина Яківна блиснула очима, але ефекту блискавки не досягла і зникла за парканом.

– Ти все-таки замки поміняй, – сказала, полегшено зітхнувши, Євдокія Пилипівна. – Не вірю, що це – останні, вона їх купу могла зробити.

– Поміняю, поміняю, – сміючись, відповів Михайло. – Ми тут багато що перемінимо, дайте тільки час…

Чи вичитала десь Банда, чи сама в такий спосіб розмірковувала над людською природою, але сказала колись: у будь-якому віці люди залишаються дітьми, тобто сутність їхня, найглибші – ну, хай буде – спонукальні мотиви не вищі й не серйозніші від дитячих емоцій; навіть вчинки, що завдають їм або іншим людям прикрощів, болю, – то дії дитини, котра зозла псує чи ламає іграшки. Навіть літня людина, що спізнала за життя всякого, лишається тією ж дитиною, тільки немічною і стражденною. Михайло спробував заперечити дружині: «А потвори в людській подобі, злочинці, вбивці – вони теж невинні дітки?» – «Авжеж, – спокійно відповіла Банда, – тільки погані діти, які душать кошенят або цуценят, щипають немовлят у колисці, крадуть гроші у батьків…» – «Отже, Гітлер, Розенберг і компанія – всього лише погані діти? І кавказький орел Коба-Джугашвілі побавився, заморивши голодом наших селян? Щось не те ти кажеш, Бандо». – «Не знаю. Я не думала так, як ти, Не виправдовую виродків. То аномалії. Я про звичайних людей, як я і ти».

Стоячи перед фасадом Музею російського мистецтва, Михайло почувався якщо не дитиною, то принаймні студентом, якому вперше належало переступити цей поріг. Щось було у Вандиних словах. Михайлові здавалося, що йому повертають відібрані колись трепетні, вважай, сакральні почуття забутої, загубленої у місті дитини, котра раптом побачила рідних батька-матір, і вона біжить до них, знетямлено-щаслива, і вони летять їй назустріч, не витираючи радісних сліз.

Як і колись, стояв біля входу молодцюватий Ілля Рєпін. Михайло ладен був обійняти скульптуру, хоча вважав, що виставляти фігуру генія перед дверима, ніби швейцара, було не найкращою ідеєю. З обох боків вхідних дверей спиралися на ніжки афіші персональної виставки заслуженого діяча мистецтв Євгена Дідули. По центру білих друкованих плакатів, наклеєних на сірі полотняні підрамники, було репродуковано одну з ранніх робіт Євгена Петровича, яку Михайло дуже любив. То був пейзаж, розкішний пейзаж, надивлений чи то на Черкащині, чи на Полтавщині: буйна трава, перелісок, передсвітанкове небо, плесо ріки. Написане все те було так, що хотілося кинути своє тіло на ту траву, заховатися у переліску і чекати сходу сонця, що його художник от-от випустить з-за обрію на полотно. І то – не все. Дідула не був би Дідулою, якби не вписав у різнотрав'я деталь – для когось епатажну, а насправді суто побутову, яка оживляла пейзаж незримою присутністю у ньому людей – поза самим художником, звичайно. Деталь не впадала у вічі одразу, її вже потім намацував зір: кинуте у траву, на моріжку біля води, інтимне жіноче вбрання. І хай домислює собі глядач – чи то дівчина купається перед світанням, чи ніч освятила безоглядне кохання у шовковій траві, котра, якщо добре придивитися, ще зберігала сліди молодих тіл, але за якусь мить остаточно випростається і нікому й ніколи не свідчитиме про те, що тут відбувалося, – як у російській пісні.

Тоді, давно, коли Дідула закінчив роботу, дехто з колег не прямо, але все ж натякав на деяку тривіальність сюжету, проте всі були в захваті від техніки, кольорової гами, вловленого художником особливого передранкового настрою природи – навіть непідготовлений глядач відчував ніби легкий, майже нечутний рух повітря у цьому прямокутнику полотна, а наділений дещицею фантазії намагався б уловити свіжий запах трави і ріки.

Пейзаж мав би потрапити на виставки, але щоразу хтось із комісії звертав увагу на деталі, що, на думку моралістів, були щонайменше зайвими, а якщо вдуматися, то й шкідливими, фривольними, несумісними з мораллю радянської людини, носія високих ідеалів і так далі і таке інше. Дехто (та чого там – цілком конкретна людина, лауреат, оспівувач глибокодумних облич партійних діячів найвищого рангу) навіть радив художникові ліквідувати оту жіночу білизну: замалювати фарбою – і квит.

Після чергового афронту Дідула забирав роботу до мансарди з непохитною вірою в майбутню перемогу. Дочекався Євген Петрович, хвалити Бога.

Михайло згадав, як Дідула, вкотре програвши місце на виставці, філософськи розмірковував:

– Знаєте, хлопці, колись у мене була коханка, золота женщина, скажу вам. Розумниця, дотепниця, фарбована яскрава блондинка, красуня, не просто вродливиця – цариця, повірте. І фігура, і постава, і погляд, і одяг – як згадаю, зітхну. До всього – ще й була співачкою, профі. Так от, ця моя розумниця чомусь не любила чоловіків-тенорів, казала так: «Тенорів треба душити в колисці». До чого це я? А до того, що багатьом нашим лауреатам теж варто було б укоротити віку, коли ще були немовлятами. Кастрати, а не мужики. Тенори.

«Боже, де та мансарда, де та співачка, де той золотий все-таки час щирого спілкування, внутрішньої – попри все – свободи? З ким зустрінуся – з колишнім Євгеном Петровичем, чи…» Далі Михайлові не хотілося думати, він зайшов у передпокій. «На виставку?» – спитала чергова, акуратна інтелігентна жіночка глибоко пенсійного віку. «Так, – відповів Михайло. – Ліворуч, праворуч?» – «Ліворуч, там побачите».

«Скільки ж тут залів? – пригадував Джміль. – Здається, десятків три…»

Він пішов на ледь чутний людський гомін, знову побачив афішу з Дідулиним натюрмортом, жінок і чоловіків, які зійшлися невеличкими купками, про щось не дуже голосно розмовляючи. Дехто – поза гуртами давніх знайомих – ходив, придивляючись до робіт, розвішаних на стінах. Певне, то були випадкові відвідувачі, що їх привела у прохолодні зали виснажлива серпнева спека.

Михайло шукав очима Дідулу. Повз нього швидкою, легкою ходою пурхали дівчата з тацями, повними бутербродів, прикритими полотняними серветками; проходили хлопці, несучи в сумках явно не мінеральну воду; двоє, так-сяк прикривши ящика, доправляли у глибину, в якийсь із зальчиків, шампанське.

Назустріч їм вийшов трохи вищий від середнього зросту, сухорлявий чоловіку світлому костюмі і синій водолазці, з сивою гривою, що спадала майже на плечі, з такою ж срібною вузькою іспанською борідкою, котра виглядала як наклейка на рожевій шкірі добре поголеного обличчя. Поруч нього, жестикулюючи, дріботів опасистий добродій з помітним черевцем; на ньому був темний однострій у смужку, поли піджака розходилися, а на сорочці розщебнувся ґудзик, і між країв виднівся острівець майки-сітки.

– Ну що ви, ну як же, хіба ж стільки можна? В обід має бути міністр, не дай і не приведи, як товариство почне раніше! Ви ж знаєте публіку!

Дідулу, незважаючи на незвичну бороду і зачіску в стилі салонів початку століття, Михайло впізнав одразу, а потім угадав і товстуна з волелюбним ґудзиком: Микола, Микола Бадиляк!

Обоє йшли просто на Михайла. Спершу він хотів відступити до стіни і вдати, що його увагу прикуто до картини навпроти, – може, самі впізнають; а потім передумав і став так, щоб як не Дідула, то Бадиляк не могли пройти, не звернувши уваги на телепня, що заступив їм дорогу. Але обидва спокійно обійшли Михайла, і він почув голос, що його впізнав би будь-де і будь-коли: неправду кажуть, що лише жінка може змінитися як завгодно, постаріти, але голос свій колишній збереже, – голос Дідули теж не зазнав руйнації, не змалів, не потоншав, був тим самим хрипатим баритоном; сучасна естрада до таких нестандартів має особливу прихильність.

– Ти не стрибай біля мене. Горілки багато не буває. Невже твій міністр не п'є? Недовго тоді грітиме крісло. Ти ж знаєш, як у застійні геморойні часи було: не п'єш – не наш, виженуть з роботи.

Михайло хотів було гукнути іменинника, але в останню мить передумав: нехай, ще не вечір. Нових робіт було – греблю гати. Власне, з тих, що їх бачив Михайло раніше, експозицію прикрашав лише пейзаж з виставочної афіші. З рештою треба було знайомитися, з кожною окремо, не відбувати номер, а придивитися до нинішньої манери Євгена Петровича, до кольорової гами, мазка – а раптом Дідулі заманеться спитати його думку. Переважали на виставці пейзажі, як завжди у цього художника, настроєві, акцентовані на деталях, але були й урбаністичні сценки, портрети старих українських письменників, ще живих і уже тогосвітніх персонажів, навіть абстрактні композиції виніс на публіку Дідула – надзвичайно цікаві, як здалося Михайлові.

Він пройшов, повільно переступаючи, подовгу затримуючись біля деяких робіт, уже три зали. У четвертій спинився біля полотна, що являло собою панораму мітингу на передстадіонній площі – нескінченний різнокольоровий натовп під національними прапорами. Можна було б поставитися до цього сюжету як до навіяної недавнім часом агітки, але як це було написано! Михайло так не зміг би – спробуй передати експресію десятитисячно'ї маси людей! Дідула – зміг. Натовп вийшов у нього живий, рухливий, напружений; відчувалася в ньому та латентна енергія, яку в будь-яку наступну мить можна спрямувати на як добро, так і на зло, і спину тоді вже цій масі годі чекати. Трохи дивно було Михайлові, що завжди далекий від політики, відмежований від ангажованості стійкою іронією Євген Петрович узявся за таку тему, але ж наважився і зробив!

Далі Михайла чекала ще одна несподіванка. На стіні зали експонувалася єдина робота, теж великомасштабна, названа художником «Візія». На полотні фантасмагоричним чином зійшлися потворні тривухі зайці, двоголові корови, рогаті ворони голубого й рожевого кольорів, вовки з трьома очима і п'ятьма лапами, ще безліч тварин-мутантів, і на весь цей зоопарк-божевільню дивилася і сама була учасницею карнавалу потвор дівчинка з двома головами, шестипалими долонями і фіолетовим волоссям, зав'язаним стрічкою кольорів національного прапора. Десь там, на овиді, вгадувалися руїни атомної електростанції (певно, Чорнобильської), над якими стояло неприродне апокаліптичне сяйво.

Можна було б вважати «Візію» парафразом Босха чи Гойї, таке враження, хочеш чи ні, виникало, так попервах подумав і Михайло, але зухвалість художника полягала в іншому, він переплів пекельну безнадію давніх майстрів з радісним примітивізмом Руссо і Мозеса, якимось незбагненним чином уникнувши при цьому еклектики. Дивна річ: на полотні – страшнувате пророцтво, а враження катастрофи немає. Так, немов бачиш, що життя може набувати якихось невідомих форм, трансформуватися в парадоксальну реальність, і художник не лякає поспільство перспективою виродження, а, немов дитині, пояснює, що гратися з вогнем небезпечно. «Щось я надто ускладнюю, моралізаторством у Петровича і не пахне» – подумав Михайло і зібрався ще раз пройтися залами експозиції.

– Або я сплю, або вчора перебрав, – почув він за своїми плечима. – Але ж давно прокинувся і тиждень не пив. Михайло!

Пілігрим! Утікач! Чортяка!

Джміль, почувши баритон Дідули і загодя всміхаючись, розвернувся на сто вісімдесят градусів і потрапив ув обійми Євгена Петровича. За Дідулою стояв огрядний Бадиляк, а ще далі – Жора Подільський і цілий гурт значно молодших, незнайомих людей.

– Я кажу Миколі: тут Джміль! А він – не може бути! Я тебе почав упізнавати, як тільки проминув. Оце кинувся шукати – і нате вам, Михайло! Нічого не питаю, все потім, я дуже радий!

– А що вже я, Євгене Петровичу, то й не сказати!

– Який я тобі Петрович? Що казав класик радянської поезії, здається, Багрицький? «Десять лет разницы – это пустяки». Євген я для тебе, Мишко, Євген.

– Треба звикнути.

– Ну як же ти примудрився ловко – дідові на ювілей. Чорні гумористи кажуть, що святкування ювілею – генеральна репетиція похорону.

– Дурниці. Вічна людська заздрість. Щоб радість зіпсувати.

Ви як нова копійка! Я – про виставку.

– Справді? Сподобалось?

– Нехай Жора Подільський панегірик напише – я теж підпишуся.

– Мені приємно. Боже, скільки ж це ми не бачилися?

До них, вирішивши, що витримав достатню паузу, підплив Микола Бадиляк.

– Двадцять з гаком, чи не так, Михайле?

Він спробував обійняти давнього товариша, придавивши Михайла животом.

– Ну й наробив ти тоді шелесту! Покрутила мене тут на каруселі наша доблесна безпека, нехай їй чорт. Як ти їх обдурив?

– Імпровізація. Тобі перепало? Вибач. Я вже потім подумав – але ж які до тебе претензії?

– Знайшлися.

Дідула втрутився до розмови.

– Що, Миколо, й досі не можеш забути, що з секретаря тоді скинули? Зате тепер маєш пишатися: відомий у світі живописець Михайло Джміль здобув свободу, і ти до цього причетний. І ти знову – секретар.

Михайло відчув, що Дідула ставиться до Бадиляка не дуже серйозно, навіть трохи поблажливо, як до людини, з якою мусиш спілкуватися з певних причин, але не надаєш тому значення.

Микола зробив колишній знак рукою:

– Побачимося!

– Шампанського? – спитав Євген Петрович. – Чогось міцнішого?

– Ні, Петровичу, я за кермом.

– Ти що, з-за океану на автомобілі?

– На старій своїй «Волзі». Оно стоїть за вікном.

Дідула покликав когось із гурту молоді, що пересувався за метром на віддалі:

– Візьми ключі від воріт, заженіть оно ту машину у двір, бо точно зачеплять.

– Все одно, Петровичу, не можу, мені ж на Куренівку потім.

– Знайдемо водія. Не може такого бути, аби Михайло не випив за моє здоров'я.

Нарешті підійшов Жора Подільський, котрий весь цей час стовбичив віддалік.

– Ну, як тобі теперішній Дідула? – спитав аж ніби з гордістю, наче то була його, а не Євгена Петровича, персональна виставка. – Виступиш на обговоренні?

– Не мастак я говорити – то твій хліб, Жоро.

– Цить, Георгію, не чіпай Михайла, – прогудів Дідула. – Що треба, він мені на вухо скаже.

Дідула взяв Михайла під лікоть і повів у закапелок, подалі від публіки, котрої побільшало. Тут стояло два кріселка, давно списаних, але підремонтованих і ще функціональних. За десяток хвилин Дідула знав усе чи майже все про свого колишнього протеже і, вважай, учня.

– Не знав, не знав, що Єфрема Івановича немає. Хай йому пухом буде земля…

Помовчали, як годиться за таких обставин.

– Мені казав Жора, що ти задніх не пасеш – виставки, преса. Не бідуєш, га? Як би я хотів на твої роботи поглянути!

– Друкують проспект виставки в Берліні – я надішлю.

– Чекай, проспект – це бліда тінь. А що як виставку тут організувати?

Михайло зробив невизначений жест:

– Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.

– А ми – на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр – я скажу.

– Чи ж варто?

– Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?

– Складне питання.

– Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?

– Час покаже…

Прибув міністр з невеличким почтом, і офіційна частина набрала розгону. Говорили багато і розлого – про традиції і новаторство, про народність і коспомолітизм, про патріотизм і космізм, про майбутнє малярства, нові обрії мистецтва в незалежній державі.

Щоразу, коли промовець згадував його ім'я, Дідула морщився, смикав Михайла за рукав і стиха казав: «Зараз на сраку сяде». Михайло відповідав на повному серйозі: «Терпіть. Туалет на ремонті».

Тим часом дійшла черга до міністра. Певне, у нього був час, аби вислухати інших, чи за протоколом належало не говорити першим – то вже деталі. Фахівцем міністр не був, підчитував з папірця підготовлений референтом текст, та швидко йому це набридло або ж совісно стало перед гуртом солідних людей користуватися шпаргалкою, і він махнув рукою на протокол і умовності.

– Міністр я недавній, не хотілося б лукавити і вдавати з себе знавця живопису. Через те скажу як звичайний глядач: мені сподобалося те, що робить Євген Петрович Дідула. Сказати, що в його роботах пульсує життя, – то забирати хліб у журналістів-початківців. Колеги Євгена Петровича краще знають, у чому секрет його пензля. Або – здогадуються, бо знати по-справжньому – це дано лише самому творцеві. Хочу привітати майстра, побажати йому творчого довголіття. І ще. Не для преси, якщо тут вона присутня. Готується указ про присвоєння Євгену Петровичу звання народного художника. Гадаю, буде підписаний незабаром.

Зупинивши оплески, міністр додав:

– Та навіть якби не було указів, канцелярій і офіційних звань, Євген Петрович по суті своєї творчості, за рівнем майстерності давно вже є справді народним художником.

У залі знову зааплодували, до Дідули посунули з квітами, обіймами і поцілунками.

Коли міністр заглядав у папірець, Михайлові, хоч як він намагався відігнати від себе видіння, здавалося, що бачить на чолі державного службовця той ненависний знак, оту стигму, що її незрима субстанція прозирала, часто непомітна, через те й не усвідомлена носієм; і лише коли міністр відірвався від тексту, здалося, що стигма та почала блякнути й зникати.

До Михайла підійшов Микола Бадиляк:

– Ну, як тобі Дідула? І взагалі – як тобі вдома? Навіть не знаю, з ким розмовляю, – з Мишком чи Михайлом Єфремовичем.

– Кинь, Миколо, не час і не місце. Ти ж розумієш, що в мене не було можливості ні подякувати тобі за поїздку, ні вибачитись за неприємності, що мав через мене. То тепер – вибач. І спасибі.

– Спасибі у стакан не наллєш, як жартує один добрий знайомий. Пішли краще до столу. Бачиш, уся громада біля фуршетів.

– Чуєш, Миколо, там у мене в гостях були кияни, художники, хвалилися, що клопотатимуться про мою виставку в Україні. До спілки вашої ніхто не звертався?

– Чому – вашої? Тебе поновлено. А щодо виставки… Щось такого не пригадую.

– Забудь, то я так, до слова.

– Ти надовго?

– Відбудемо сороковини по батькові, а тоді вже… Слухай, я ще хотів спитати… Чесно кажучи, і сам не знаю, навіщо.

– Питай, чого там.

– Лариса… Як вона, що вона?

Микола подивився на нього, як на прибульця з космосу:

– Отакої… Навіщо тобі? Утім… Вибач. Знаю я небагато. Грала в театрі. Що і як тепер, – повір, не знаю. Я давно відійшов від театральних справ, подався в декоративне царство. Хочеш – дізнаюся, що і як. Тільки… Ти певен, що варто?

– Ні. Та хіба знаєш наперед?

– Невже після всього… щось збереглося?