Текст книги "Стигма"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– На випробуваннях вибухнула турбіна. Просто на стенді. Він її проектував. Отак, Михайле. Ніби на війні.

Запала мовчанка. Михайло не знав, що сказати, та чи й потрібно було?

– Ти працюєш? – спитав перегодом.

– Так. Якщо це можна назвати роботою. На контракті. Покличуть – то йду. Граю старушенцій. Гриму майже не треба.

– Не жартуй. Рано себе списувати.

– Та чого там, треба правді в очі дивитись.

Михайло налив ще, почекав, поки Лариса вип'є, сам тільки губи вмочив. Вона не звернула на те уваги – чи їй було байдуже, чи схвалювала його витримку.

– А дитина? У тебе син, здається?

Коньяк почав діяти, біле обличчя ставало рожевим, вся вона пожвавішала:

– Дитині вже скоро на четвертий десяток. У мандрах, усе за грішми ганяється по білому світу. То на Півночі в Росії вугілля довбе, золото шукає, то на Далекому Сході на сейнерах крабів ловить, то з шабашниками газифікує Сибір. Я його майже не бачу, мамину радість. Приїде коли-не-коли, привезе грошей, погуляє тут від душі – і знову галасвіта.

– Хто він? За освітою?

– Кинув геологічний на другому курсі.

– Чому?

– Не знаю. Сказав, що з нього досить.

Лариса перемінилася на обличчі. Здавалося, що за мить заплаче. Але переборола себе. Коли Михайло наливав чарку, помітив, що вона дивиться кудись поверх його голови, у кут кімнати, чи що. «Як колись», – подумав Михайло і впіймав себе на тому, що це не зачіпає його. Анітрохи.

Ларисині пальці більш не тремтіли. Вона майже нічого не торкнулася на столі, хоч було чим зацікавитися, він постарався.

– А ти, Михайле, як? Вибач, не спитала, дурепа.

– Все гаразд. Живу. Працюю. Син. Дружина.

– Хто вона? Вродлива?

– Так.

– Скільки синові?

– П'ятнадцять.

– То ти ще молодий батько.

– Облиш. Яка там молодість.

– Як тобі ведеться?

– Не скаржуся. Добре ведеться. Малюю. Виставки.

– Отже, не шкодуєш, що покинув наші палестини?

– Як тобі сказати…

– Дивна річ – життя. Це ж я винна в тому, що ти виїхав тоді.

Михайло подивився на Ларису і несподівано для себе всміхнувся. Ларисі це не сподобалось.

– Чого смієшся? Хіба не так?

– Не зовсім. Як тобі сказати… З тим, що між нами, я упорався. Душило мене інше.

– Із цим усі жили. Все-таки, Михайле, маєш мені подякувати, визнай. Стрес, протидія, протест…

– Нехай, якщо тобі так утішно.

Лариса ковзнула поглядом по білому прямокутнику стола.

– У нас уже не наливають?

Спитала ніби жартома, але Михайло був певен: не помилився, подумавши кілька хвилин тому, що сталося з Ларисою. Ні, він не має підстав, просто жінка нервує, намагається віднайти порушену рівновагу.

– Ти з'їла б чого.

Сам Михайло вже не пив міцного, їв то шинку, то сир, то мідії з квадратної баночки, від яких Лариса сахнулася, як чорт від ладану.

– Не хвилюйся. Бачиш, не розкоровіла. Бо на дієті. Знаєш, Михайле, я думала, чого це раптом ти мене ощасливив візитом.

У голосі Лариси чулися тонкі надривні нотки, та й артикуляція змінилася – діяв алкоголь, але вона цього, природно, не помічала, вважаючи, що все прекрасно, що мова її переконлива, логічна і несе з собою значущі, непересічні думки, якими треба поділитися з візаві.

Михайло пам'ятав цю манеру Лариси раптом, на рівному місці, спалахувати і говорити, говорити, але тоді то було доповненням чи виявом її рухливої, мінливої натури – недарма вона нагадувала живе срібло, а нині в її тоні відчувалася агресія, причини якої неможливо було визначити.

– От ти зараз сидиш переді мною, пещений, у дорогому костюмі, успішний, незалежний, переможець, одне слово, і втішаєшся з того, що бачиш перед собою підстаркувату жінку, вимучену, викручену, геть не щасливу. Це твій реванш за те, що завдала колись тобі болю? Скажи, чого ти прийшов?

Не хотілося так думати, але Михайло відчув, що надаремно приїхав. Після Ларисиної тиради, виголошеної добре інтонованим, але завдяки чарці трохи істеричним голосом, думка ця остаточно заполонила його. Ну як пояснити войовничо настроєній жінці, котра стала за стільки літ майже чужою (так він відчував і не міг нічого протиставити раптовому відчуженню), що слова про тріумф і реванш – суцільна маячня, що привели його сюди нормальні емоції нормальної людини.

Вона не дочекалася відповіді і продовжила.

– Ти хочеш знати, чи не шкодую, що покинула тебе? Так я тобі й сказала! Ти вважаєш мій вчинок помилкою. Неправда! Я все зробила чесно.

– Слухай, я це давно колись чув – про чесність, любов, вибір. Ти забула, що про все це вже говорила. Ради Бога, я зайшов просто так, без жодної лихої думки. Не хотіла мене бачити – сказала б, я б не образився. Охолонь. Я тобі не ворог. Колишній добрий знайомий, як хочеш. Не привид з минулого.

– Не привид… Це я, мабуть, схожа на привид, і не вельми приємний. Бачиш – тінь од мене лишилася.

– Навіщо перебільшувати? Таж Лариса Павичева, з плоті й крові.

– Якби ж то… Руїна… На відміну від тебе. Як там у вас кажуть – маєш вигляд на тисячу доларів. А я й цента не варта.

– Облиш, ти цілком на рівні. Повір.

На якусь мить здалося, що наелектризована атмосфера в кімнаті розрядилася. Лариса трохи ніби пом'якшала.

– Вибач, Михайле, я тобі наплела казна-що. Мабуть, самотність мене скоро зжере. Нікому не потрібна – ні театру, ні синові. Здичавіла й зубожіла пенсіонерка.

Лариса сама налила чарку, подивилася на Михайла, чекаючи, певне, негативної реакції, але він удав, що полює виделкою на зелену оливку, фаршировану анчоусом.

– Спасибі, що не читаєш мораль. П'ю, Михайле. На вулиці не падаю, пісень не співаю, але… Буває.

– Що мені до того? Кожен сам собі хазяїн. От що, Ларисо, я нині при грошах, візьми, тобі знадобляться. Мені вони зайві. По-дружньому, без церемоній.

Краще він того б не казав, не ліз рукою в кишеню піджака. Щось зробилося з Ларисою лихе, ніби він ударив чи смертельно образив її. До щік, вилиць, і так уже майже червоних, ніби зроблено було додаткову ін'єкцію крові.

– Ти… ти що, купувати мене здумав? Я тобі життя зіпсувала, а ти, толстовець, другу щоку підставляєш? За кого ти себе маєш? І мене? Навіщо ображаєш? Хто тобі дозволив? Збиткуєшся, принижуєш?

– Чекай, чекай, Ларисо.

Михайло розізлився:

– Цить, кажу! Не вдавай з себе непорочну Діву Марію. Скільки разів ми з тобою цей диван ґвалтували, не пам'ятаєш? А він пам'ятає. І я пам'ятаю, де у тебе що і яке. Кожну родимку. Не знаю, як ти, а я не забув, хоч воно ні до чого. Не чужі ми, хоч як би склалося. Не можеш мислити по-людськи, то я тут не винен. Бувай здорова.

Він підвівся і попрямував до дверей, оббитих старим потрісканим дерматином, зачепив рукою ручки сумки і зупинився з надією, що у Лариси вистачить здорового глузду вийти у коридор, попрощатися, хоч би й мовчки. Не дочекавшись, крутнув пластмасовий гудз замка, вийшов і причинив двері. Замок клацнув, ніби знято було запобіжника чи зведено курок. Михайло постояв ще на майданчику сходів, очікуючи, що Лариса зробить спробу зупинити його. Марна надія. За дверима було тихо, як у вусі.

Перед тим, як сісти за кермо, дістав з нижньої кишеньки піджака пігулки «анти-поліцая». Хоча був абсолютно тверезий, не хотів устрявати в історію через чутний усе ж запах. Пігулки приїхали з ним з Америки: інколи у колі колег вони дозволяли собі пиво чи краплю чогось міцнішого, тоді засіб ставав у пригоді. За довгі роки у Нью-Йорку його, щоправда, жодного разу не зупинив полісмен, але це могло статися і тут, у колись спокійному, а тепер надміру завантаженому транспортом Києві. Дорогою на Никодимівську Михайло думав про причини того вибуху злості, мало не ненависті, що стався з Ларисою, і не міг знайти йому пояснення. Спиртне? Та не стільки вона й випила, ні, п'яною не була. Пам'ять підкинула рядок якогось давно прочитаного і, здавалося, навіки забутого вірша: «Не повертайте, що б там не було, до тих жінок, яких колись любили…» Далі він не пам'ятав, але й згаданого було досить, аби відгородитися від щойно розіграної сцени, де він був не стороннім свідком, а виконавцем накинутої йому неприродної ролі.

Машина потрапила у зелену хвилю. Михайло досить швидко дістався до Царської, тепер Європейської площі, спустився на Поділ, потім лаяв себе: краще, зручніше було б через Лук'янівку, хоча, можливо, хвилин із п'ять втратив. Він намагався не думати про свій невдалий візит, не згадувати поруйноване, що не кажи, обличчя Лариси, її недобрі, пригаслі очі. Даремна була затія. Що ж, він виконав обов'язок, що сам собі його накинув невідомо з якої причини – тільки не з банальної цікавості. Чи співчував він їй? Відповіді не було.

Тим часом Лариса, мов закам'яніла, сиділа за столом, заставленим наїдками. Коли Михайло пішов, її гнів змалів, зіщулився, мов шагренева шкіра, мов проколота пластмасова кулька у формі сердечка на пластмасовій паличці – їх продавали біля входу до Ботанічного саду, куди зрідка заходила навесні і восени. Влітку вона його не любила, цей сад. Може, тому, що був надто пишний, надто сповнений життя – на відміну від неї самої, зануреної в безнадійну самотину.

Вона налила половину фужера. Замість вірменського міг би Джміль купити щось демократичніше, і не одну пляшку. Вона випила, спробувала щось з'їсти, але не змогла. Доза була завелика, їй запекло у грудях, потім стало легше. Ще трохи лишалося, і це її потішило. Вона водночас і злякалася цього – невже спивається? Невже все-все позаду, все відійшло, все намарно? їй хотілося закричати, заскиглити, завити, як дворовій сучці, поціленій каменем дурного недоростка. Натомість Лариса підвелася, опухлими ногами дійшла до дивана, важко сіла, а потім прилягла. Сухі її очі дивилися кудись під стелю, у самісінький кут, звідки зміїлась майже до самої люстри тріщина.

Даремно вона дозволила Михайлові прийти. Стільки піднялося з глибин її душі, так стало прикро за себе, за свою жалюгідність в очах Михайла (була певна, що він виніс звідси саме це відчуття), що алкоголь, яким вона час від часу гасила розпач і безнадію, котрі поселилися в ній після загибелі Віктора, не дуже діяв.

Вона була щаслива у другому шлюбі, а коли знайшовся син, життя наповнилося тим рівним родинним теплом, що дорівнює температурі здорового тіла, благодаті якого не помічаєш, бо саме по собі воно і є благодатним. Лариса була вдячна Михайлові за те, що витримав удар з гідністю, не принижуючи ні її, ні Віктора, ні себе. Часом аж дивувалася, що Віктор з повагою згадував свого попередника, а коли стало відомо про Михайлів учинок (газети якийсь час товклися по його особі й творчості), не співчував тихцем, як дехто, а вважав, що Михайло повівся як мужчина й особистість.

Інженерна кар'єра чоловіка повільно, але стабільно йшла по висхідній, у домі був достаток, ріс син; у театрі Лариса нарешті зайняла свою нішу і не прагнула більшого, її цілком влаштовувала рівновага, яку було б порушено, якби дала волю акторським амбіціям. Нечасто вона згадувала Михайла. Кілька його робіт, що залишилися на стінах квартири, стали поступово звичними елементами інтер'єру і не викликали емоцій.

При чоловікові доля дорослого сина не викликала тривоги. Віктор спокійно поставився навіть до того, що юнак покинув студентську лаву: хай скуштує справжнього життя, якщо йому хочеться, з освітою встигне. Взяв його до себе на завод, знав коло друзів, – одне слово, матері не випадало нарікати, що син пустився берега. То вже опісля почалися історії не вельми приємні. Син одружився, пішов у прийми в сім'ю, яку важко було назвати благополучною. Невістка, довгонога, з осиною талією і нічогеньким личком, працювала манікюрницею, закінчивши курси після школи, була неврівноважена і претензійна – на тому рівні, що диктувався сімейним вихованням і своєрідними поглядами на життя, зокрема подружнє. Свати були колоритною парою. Торгували на ринку, збивали копійку і судили про все на світі за міркою «вигідно-невигідно».

Родичання було неприємним, вона ледь витримувала їхні візити, а чоловік удавав із себе гостинного хазяїна – заради сина, звісно. Шлюб Костика витримав два роки, на третій молоді люди, вичерпавши ліміт почуттів, розійшлися без претензій одне до одного. Так, ніби погралися в сім'ю – і досить. Ларису й Віктора вони не ощасливили онуком чи внучкою.

З тих пір почалося тривале тиняння сина по світах – не хотів сидіти на місці, не хотів сталості й затишку. Потелефонує з Якутська, Ігарки чи Південно-Сахалінська – і знову плитке, виснажливе очікування вістей від синочка. Про загибель батька він дізнався через кілька місяців після трагедії – бродив тайгою з мисливцями, зв'язку не було. З тих пір Костик побував удома лише двічі, і то по тижню, не більше. Звідки взялася ця пристрасть до бродяжництва, переміни місць – хтозна. 1 не було тому ради, не було просвітку.

Лариса нарешті піддалася нервовій утомі і незчулась, як поринула в сон. Сон був камінний, непроникний, звідусіль захищений алкоголем від гірких спогадів, безвиході, образ, облич, страшного відчуття того, що життя по суті закінчилося. Ще тільки сутеніло. Вона прокинеться близько опівночі і невідомо, що робитиме цілісіньку ніч. Про це вона не подумала, засинаючи.

Кілька днів після зустрічі з Ларисою Михайло ще вряди-годи згадував про неї, про всю ту фантасмагорію. Недаремно Микола відраджував. Щось, певне, знав, не хотів говорити. Але принаймні він тепер вільний від скаутських ілюзій про взаємодопомогу і благородство.

Робота у дворі кипіла. Михайлові свербіли руки і самому щось зробити, але бригадир мав свої принципи: хазяїн є хазяїн, і нічого йому лізти у розгардіяш і бруд; буде щось не так – скаже, коли справу зроблять.

Вечорами Михайло вмикав телевізор, слухав теревені коментаторів і політиків. Шануючи батькову пристрасть, купував майже щодня газети, аби за читанням убити час, а насправді намагаючись на їхніх шпальтах знайти якщо не відповідь, то хоча б натяк на неї. Він і досі не міг зрозуміти, в яку Україну повернувся, – це й було питання.

Йому мало було скепсису Тетяни, олімпійського спокою Дідули, легковажного ентузіазму Миколи Бадиляка, здорового песимізму Івана Пимоновича; він з насторогою читав і слухав запальні статті і промови, з огидою відвертався від безпардонної демагогії лівих. Слова, та й обличчя цих людей, їхня нафталінна, але нахабна риторика несли на собі невигойний знак, незникому стигму, котру вони возвеличували мало не як печать месіанства.

Сліди тої стигми, обов'язкового реквізиту минулого часу, Михайлові ввижалися і на обличчях тих, кому дісталася позірна перемога, бо насправді вони не перемогли, а зімітували поступ і переміни, відсунули вбік проблеми, відкладали їхнє вирішення на завтрашній день, не помічаючи, як за туманом слів і нерішучістю розтає мета.

Інколи Михайло картав себе за песимізм, адже добре знав, що швидкі зміни нетривкі. Ба навіть більше – чекай за ними історичного реверсу. Адольфа Тьєра чи Адольфа Птлера. У часи Великої французької революції за п'ять років жорна історії перемололи монархію, Конвент, жиронду, якобинців – а зрештою торжествував термідор.

Вони з Тетяною гомоніли про різні речі, розбираючи стоси газет у колишній стайні, – і Михайло не знав, що з тим архівом робити.

– Спалю – і квит, – Михайло вдосталь надихався пилюкою. – Кому все це потрібно?

– Не поспішай. Можна до газетного архіву здати.

– Був. їм не потрібно.

– Тоді давай так. Переглянемо. Щось залишимо, решту – спалиш.

– Індійське ритуальне вогнище… Щоб батькову душу не потривожити…

– Ну, Михайле, будь мужчиною. Причому тут… Ти приїхав – ото йому на тім світі й легше.

Кілька днів тому вони з Тетяною і Євгеном Петровичем їздили на Берковці приймати роботу. Забрали з майстерні Потапа – Михайла Михайловича, бригадира. Жодних претензій у Джмеля не було: мало що зробили на совість, ще й свіжу землю завезли, посадили квіти. Михайло розрахувався, подумав і додав ще купюру.

– Передайте жінкам, котрі землю завезли і квіти саджали. Нехай доглядають надалі. Тільки ж по совісті. Я тимчасово поїду, але сюди приходитимуть родичі.

Він кивнув на Тетяну і Дідулу.

Ті відповідно подивилися на бригадира.

По дорозі додому Тетяна спитала:

– Коли це я тобі родичкою стала?

Замість Михайла відповів Євген Петрович:

– А хто в нього, крім нас, тут є?

У вогонь першими полетіли паки не таких давніх газет – історія горталася навспак. Горіли вони неохоче, обвуглювалися, тліли, дим їв очі. Надалі довелося розв'язувати шпагат на кожній пачці, і кострище один за одним поглинало роки – дев'яностий, вісімдесят дев'ятий, вісімдесят восьмий…

Коли дійшли до воєнних років, Тетяна зупинила конвеєр, одну за одною переглядала окупаційні газетки і так само одну по одній кидала в огонь.

– Що ти шукаєш?

Тетяна не відповіла, лише швидше розгортала вже добряче зжовклі, ламкі аркуші. Нарешті зупинилася:

– Знайшла. Іди сюди, Михайле. Читай.

Вона показала на жирний заголовок.

Михайло пробіг очима кілька абзаців, далі читати не схотів:

– Навіщо воно? Велика Німеччина нарешті визволила український народ від червоного поміру, себто чуми, принесла свободу, ну й так далі. Новий порядок, фюрер. Джентльменський набір колаборанта. Хоч іди руки мий. Чого воно тебе зацікавило?

– Ти на підпис подивись.

– Якийсь Г. Шульженко.

– Якийсь… Батько. Мій.

– Ти – серйозно?

– Це його псевдонім. Оце б послати в Канаду, щоб не хизувався. Він же там борець не тільки проти радянської влади, а й проти фашизму.

Михайло відклав газетку вбік:

– Знаєш, Тетяно, хай йому грець, тому Шульженкові. Батько все ж таки.

– Так паскудно, соромно…

– Ти тут до чого? То йому нехай пече.

– У тім-то й річ, що не пече і не болить.

– Слухай, усе те чортополохом поросло. Ну, був такий собі Шульженко – і здимів. Розуму вистачило справжнім прізвищем не підписувати.

– Але я – я ж знаю.

– Облиш. Спалимо зараз цю купу гною – і до побачення. Як декларував сталінський гуманізм: діти за батьків не відповідають.

– Не блазнюй.

– Я серйозно.

Розходився вітерець, у тепле повітря піднявся попіл, злітали вгору звуглені пластини газетних сторінок, схожі на аркуші копірувального паперу.

До вечора вони спалили все. Михайло не пошкодував навіть газет дев'ятнадцятого-двадцятого років.

– Усе це є в архівах, вони переважно не горять. Гаплик. Філію пекла закрито. Іди, Тетяно, під душ – все волосся у попелі. Ти як героїня античної драми. Після загибелі героя.

– На себе глянь, кочегаре. Може, дурницю ми втнули – оце пожарище?

– Ні. Вогонь очищує. Вважай, епоху спалили. їй-богу, я без патетики.

З-за спини почувся голос Євгена Петровича.

– Хто тут диму наробив? На всю Куренівку паленим тхне.

– Ти вдихаєш дим історії. Піди принеси простирадло свіже. У шафі в спальні, махрове. Афродіта піде під душ.

Того дня вони вечеряли втрьох. Михайло насилу вмовив Тетяну, аби опікувалася грішми, – в неї буде доручення до банку. Вдома тримати не схотіла: мати не дозволила б, боїться зайвої сотні. Хоча до від'їзду лишався час, настрій у Михайла був чемоданний.

Напередодні він говорив з Бандою – скучив. Його у Нью-Йорку чекала не тільки родина. Галерейник продав дві роботи Джмеля і чекав автора, аби оформити все, як належить.

Телефонував Курт Ціммерман. Проспект берлінської виставки віддрукували, галерейник був задоволений якістю. Відкриття планувалося на початок жовтня. Що ж, це трохи затримає його повернення додому, зате не доведеться зайвий раз перетинати океан.

Усе йшло, як належить, радіти б тому, що справи влаштовуються якнайкраще, та Михайло підупав на настрої.

– Не розумію, – хрипкий баритон Дідули, трохи пом'якшений коньяком, звучав умиротворено й розважливо. – їдеш у благополучну Європу, далі – в благословенну Америку, похазяйнував по-справжньому, до матінки України притулився – чого тобі іще? Он міністр виставку пообіцяв. Чого киснеш?

– Не знаю, Петровичу. Коли тікав звідси, ні за чим не шкодував. А нині – мулько якось. Не думав, що закопаний тут пуп озветься: куди ти, мовляв, Джмелю?

– Ну-у-у, то вже сантименти.

Тетяна досі мовчала, слухала, зупиняючи погляд то на Дідулі і його акуратній борідці, то на Михайлові.

– Не забирайся у хащі, голубе, – сказала нарешті. – Ти вільний козак, усе в тебе гаразд. Хочеш – приїзди з сім'єю, є куди. Тільки, Михайле, я ж тебе знаю: побачиш, що в нашому казані вариться, як понюхаєш чи, чого доброго, ще й скуштуєш – не витримаєш. Ти ж ніколи не ліз у політику, чи не так? Сам казав про Паризьку комуну і Тьєра – трохи схоже нині в нас. Мадам демократію то в ліжко тягнуть, ніби по любові, то погрожують зґвалтувати, як пручатиметься, а вона лише очима кліпає. Не твоя це, Джмелю, поки що Україна. 1 не моя. Хіба не так, Євгене?

Михайло вперше почув, що вона обійшлася без по батькові.

– Михайло тобі, Тетяно, ніколи про стигму не казав? Що ми тавровані?

– Чула, чого ж.

– Ти, мабуть, маєш рацію, гаряча голово. Тільки тавро це не свіже, радянське, йому майже три з половиною століття. Богданчики, даруйте, срані, а не президенти. Все. Скінчив. Аплодисментів не треба. Роби своє, Михайле. Я – своє. Тетяна – своє. Я так розумію незалежність.

Дідула розхвилювався.

– Може, досить на сьогодні і сантиментів, і пафосу? Я згодна з тобою, Євгене, але Гайд-парк закрито. Чи це неможливо? Давайте краще вип'ємо зате, щоб Михайло повертався частіше.

– Та я б не їхав узагалі. Забрав би своїх, хай там що. Але… Дерево пересаджуєш – і то ризикуєш. Чи прийметься, невідомо. Я пам'ятаю, яку цьому дворі було. Не схотіли рости дерева – і квит… Будьмо. За нас.

Бригадир умовив Михайла обшити стіни майстерні вагонкою, і весь цей простір задихав, зажив новим життям: геть вивітрився сталий запах плісняви і земляної вогкості, світло-жовта емаль, що нею пофарбували дошки підлоги, давала ефект ще більшого наповнення світлом і без того світлої зали з вікнами на півстіни. Нічим не гірша майстерня, ніж та, в якій він працював у домі Ігора Швеллера під Нью-Йорком. Ні, краща, просторіша, а головне – своя. Він загодя заздрив Дідулі: тут не схочеш – а все одно працюватимеш. Кілька разів на день він заходив сюди з відчуттям, яке важко було визначити. Не була то радість господаря, для якого ремонт – позаду, не втіха власника, котрий придбав нарешті бажану річ. Точніше, мабуть, було б сказати собі: стаєш, Джмелю, дитиною, яка побачила нову іграшку, вперше взяла її в руки і не знає, з ким поділитися своєю радістю, захватом, бо тримати це щастя в собі немає можливості.

Кілька днів Михайло працював у майстерні. Йому дуже схотілося написати портрет з ескізів, котрі лишилися після відвідин кума Івана Пимоновича з дочкою, – Михайло, маючи зайвий час, сам нагадав про обіцянку.

Підполковник привіз свою доню в неділю. Тут, за межами службового кабінету, у цивільному строї, батько ще більше сподобався Михайлові, а дочка, Марійка, його просто зачарувала. Чорняве густе пряме волоссячко, карі очка з пухнатими віями, кохтинка з вишивкою – ну просто тобі україночка з плаката.

Коли він сказав про це батькові, той усміхнувся, але усмішку навряд чи можна було вважати безтурботною, була вона радше стриманою.

– Вам видніше. Україночка, кажете? Так, звичайно, тільки мати в неї осетинка.

– Виходить, ваші гени перемогли.

– І даремно. Красуня була мати.

– І Марійка – красуня.

Дівчинка швидко призвичаїлась у дворі, побувала в усіх кімнатах дому, він їй сподобався. Михайлові й батькові коштувало зусиль, аби всадовити дівчинку на півгодини.

Михайло працював пастеллю, йому здалося, що ця техніка найкраще підходить.

Побачивши себе на картоні, Марійка подивилася на дядька Михайла, потім на тата.

– Це – я?

– Не схожа хіба?

– А я не знаю…

Михайло зробив кілька ескізів олівцем, а потім, зайшовши в роботу, запропонував позувати підполковникові Розірвипілці. На превеликий подив Михайла, той відмовився:

– Не буду забирати у вас час, Михайле Єфремовичу. Незручно. Домовилися, що навесні, коли Михайло планував повернутися, вони зустрінуться утрьох, оце як тепер.

Михайло працював над Марійчиним портретом з іще не дуже сформованим відчуттям, що наближається до чогось значущого. Він знався й раніше з цим непевним, хистким станом, коли за рутинною роботою, рухами пензля, несподіваними паузами десь там, глибоко, інколи й поза свідомістю, виникає привид мети, до якої має рухатися. Мета ця окреслювалася поступово, вона не мала матеріальних форм і була значно вища від тої конкретики, що нею переймався. Михайло починав розуміти: портрет дівчинки Марійки – не самоціль, він має стати частиною композиції. Яка то мусила бути композиція, він не знав, не уявляв навіть у найзагальніших рисах її об'єму і неминучої реальності у деталях, колориті, техніці виконання, зрештою. Часом ним оволодівав сумнів: а що як з усього того, з тієї тривоги і невизначеності вийде якийсь тривіальний пшик на кшталт пафосного полотна під назвою, скажімо, «Молода Україна», або «Світанок країни», або ще щось таке. Тут не врятують ні чудова натура, що трапилась йому, ні якась карколомна техніка: якщо проглядатиме раціо, робота заздалегідь приречена стати до шереги вжиткових речей, не виправдавши сподівань, що нині сповнювали його бажанням думати на рівні, далекому від конформізму, до якого схильні імітатори мистецтва, будь-яких його відмін. Ця загальновідома і найчастіше зраджувана на практиці істина не давала Михайлові можливості зупинитись у пошуку і – він знав це – ще тривалий час супроводжуватиме його, і невідомо, чи ця безрозмірна у часі вагітність закінчиться пологами.

У будь-якому разі він був щасливий з того, що душа його виходить з батьківського дому не порожня й пригнічена, а наповнена бажанням відновитися і жити не впорожні.

Напередодні від'їзду Михайло вибрався сходами на гору, обійшов фундамент, розчищений галичанами. Він був надто великий для майбутньої каплиці, його периметром бригадир планував пустити огорожу, а саме святилище поставити посередині на підвищенні, куди мали б вести сходи. Михайло розповів Євгенові Петровичу про цей задум і попросив, аби проектанти зважили на думку простого будівельника, – часом хитромудрі вигадки професіоналів ніщо проти здорового глузду й природної естетики звичайної людини.

Надвечір Михайло ходив з драбиною садом, зривав останні яблука, спакував їх до дорожньої сумки. Крім яблук, віз Ванді кілька червінців з потаємного сховку – зробить собі якусь прикрасу.

На прощальну вечерю прийшли Тетяна з матір'ю. Дідула приїхав з ночівлею – хотів проводжати Михайла до Борисполя. Сиділи по-домашньому, неспішно, гомоніли про всяку всячину. Євдокія Пилипівна наварила вареників: з сиром, з картоплею зі шкварками. Дідула сидів між жінками.

– Ви, Євдокіє Пилипівно, як ліпитимете наступного разу вареники, не забувайте про нового сусіда.

– То ви Тетяні кажіть, у мене, старої, пам'ять не та.

– Е, не кажіть. Хіба Тані – до старого драба? Молодим – про молоде, а нам з вами – про основи, про світобудову, яка без вареників – ніщо.

Тетяна не втрималася:

– Ну, якщо вам, Євгене, тільки вареники потрібні…

Дідулу важко було загнати на слизьке:

– Хтось же їх нестиме в оці апартаменти. Може, й затримається на дегустацію. Таке можливе, Тетяно?

Михайло заплющив на мить очі. Надовго затримався Євген Петрович на передмові, – втім, не про якісь дрібнички йдеться. Взагалі у його віці це майже героїзм – наважитися на рішучий крок.

Жінки невдовзі пішли, наобнімавшися і націлувавшися з Михайлом.

– Ну що, Євгене, – Михайло нарешті переходив з Дідулою на «ти», – піддається Тетяна твоїм зальотам?

– Не знаю, – не відразу відповів Дідула. – Мабуть, здаюся їй смішним. Дон Кіхот…

– Будеш так думати – пиши пропало. Чи не певен, що вона тобі треба? Іди на абордаж, якщо маєш зброю. А як ні – сам вареники ліпитимеш довіку.

Дідула прокашлявся:

– Кажеш, на абордаж? Мабуть, доведеться.

Іван Пимонович приїхав рано. Подивився, чи так поставив машину Михайло. Довго цмокав, роздивляючись майстерню.

Дорогою в Бориспіль говорили мало, Михайло крутив головою, видивляючи у вікно авта нові й нові силуети міста. Дідула придрімав на задньому сидінні – випив учора забагато.

Прощались недовго, бо черга до стійки реєстрації рейсу на Берлін закінчувалась. Здавалося – ще там, у куренівському дворі, що часу в ниххоч греблю гати, а вийшло – ледве встигли.

Сівши на місце біля ілюмінатора (здається, те саме, що випало йому у Франкфурті), Михайло згадав про крапчасте сонечко. Втішно було б побачити його знову. Але ж і літак не той, і пора вже така, що всі сонечка Європи давно позасинали.

Літак потягли до злітної смуги, і Михайло заплющив очі: він теж, як і Євген, цієї ночі спав і спит бачив. Ні про що йому всерйоз не думалося: те, що мав пережити вдома, лягло десь під серце і втишилося до пори; вертання на круги своя починалося і невзабарі мало повернути дружину і сина на відстань дотику, обіймів, тієї тілесної близькості, що її не заміниш жодними сурогатами – нехай хоч і найщирішими, та все ж тільки думками, які сушать душу і мозок, хочеш ти того чи ні.

Турбіни почали ревти всерйоз, і Михайло розплющив повіки, аби на кілька годин попрощатися із земною твердю. Він не повірив очам: по облямівці ілюмінатора, ледь-ледь чеберяючи ніжками, кволо пересувалося сонечко.

Звідкіль узялося воно цієї пізньої пори? Яку божевільну впертість треба мати, аби й досі, на межі вересня й жовтня, не заснути, нехтуючи законом природи, ворушити важкими для комашки хітиновими надкрилками, відкривати й закривати своє маленьке дихальце, мікроскопічну стигму, аби набрати у тільце ще трохи кисню, ще на якийсь час продовжити існування своє, геть відмінне від людського, але по суті таке схоже життя – між першим і останнім подихом…

Грудень 2005 – березень 2006.