Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Мало тебе били!

– То це все через дівчину? – Сашко міряв кроками їх маленьку кухню. – Повірити не можу! Ти і дівчина? Серйозно?!

Кирило сумирно сидів за столом і невідривно дивився в чашку з чаєм.

– Ти не міг просто сказати, що я тобі заважаю залицятися?! Навіщо ти випхав мене з машини під надуманим приводом?!

– Ти не заважав мені залицятися.

– То якого ж дідька...

– Бо я не залицявся! – Кирило з гуркотом відсунув напівпорожню чашку, але залишки чаю все рівно виплеснулися на скатертину. – Вона підозрювана!

– Та ну... – тільки й вимовив Сашко. – Дівчина?!

– А що, дівчина не може буде вбивцею? – Кирило пильно дивився в очі другові.

– Ну, це якось...

– Якось – що?

– Якось це повна дурня, от що! – спалахнув Сашко. – Ти хочеш сказати, що дівчина вистежила спочатку першого власника «бісової тачки», підсипала йому талій в капці... Тобто, в салон машини, потім – виконала ту ж послідовність дій з Ромчиком, а тепер...

– А тепер третій день в один і той же час спостерігає за нами з одного й того ж місця, – закінчив Кирило. – Що, по-твоєму, я мав робити? Проігнорувати цей факт?

– Може, варто було мене ввести в курс справи? – Сашко нарешті сів за стіл навпроти друга. – Бодай в один з тих вечорів, що я стирчав з тобою в «бісовій тачці», поки ти, так би мовити, «таксував».

– Навіщо? Щоб ти розволався на весь Узвіз: «Та ти що?! То ж дівчина!» – Кирило іронічно дивився на друга. – Ну, все те, що ти говориш зараз протягом вже, – він демонстративно глянув на годинник, – п'ятнадцяти хвилин?

– Гівнюк! – придушено буркнув Сашко.

– Ще аргументи?

– Мало тебе били!

– Відмінна дедукція!

– Я можу це виправити!

– Тоді я покличу Посередника!

– Це вже шантаж! – Сашко знову підскочив і нерішуче спитав: – Думаєш, він допоміг би у справі? Ну, ти ж його улюбленець, так би мовити...

Кирило натягнуто розсміявся.

– Небагато ж тобі треба, щоб відмовитися від своїх слів!

– На кшталт? – образився Сашко.

– На кшталт «Облиште нас у спокої!» – передражнив Кирило. – Не переймайся! Я знайду вбивцю сам! І допомога мені не потрібна! Не від кого!

Він підвівся із-за столу і вийшов з кухні, міцно грюкнувши дверима. Це був єдиний прояв роздратування, який він собі дозволив.

Сашко зітхнув і поплентався слідом, гадаючи, як так вийшло, що з машини без всяких пояснень виштовхали його, додому пішки, бо залишив тут гаманець, йшов він, а винний в усьому – знову ж таки він!

Кирило сидів з ногами на дивані й знову дивився телевізор. Сашко рішуче відібрав пульт.

– Які наші наступні дії? – спитав він, сподіваючись перемкнути приятеля на конструктив.

– Завтра в мене побачення з нею... з Віталіною, – неохоче відповів той. – Я запросив її на каву, і спробуй-но тільки...

– Я – могила! – завірив його Сашко. – Все зрозумів. Це не побачення, це виключно заради справи! І вона тобі зовсім не сподобалася.

Кирило кинув на нього погляд, сповнений підозри, але все ж таки замилувався і продовжив:

– Мабуть, буде доречним тобі теж прийти в ту ж кав'ярню й сісти... припустимо, за сусідній столик. Щоб ти не казав потім, що я все розслідую без тебе! – швидко додав він.

Сашко подумав, що от як раз на побачення, а що це – саме побачення, він наразі не сумнівався, Кирило міг би сходити й сам! Але ж це Холмогоров! В нього все, не як у людей.

– Думаєш, я почую щось таке, чого не почуєш ти?

– Думаю, в кав'ярні вона однозначно розслабиться й бовкне щось зайве.

Побачення

Сашко прийшов у кав'ярню на Узвозі заздалегідь. А Кирило, як галантний кавалер, поїхав зустрічати дівчину на машині. Але Сашко навіть уявити не міг, наскільки його друг може бути галантним. До сих пір він не мав змоги спостерігати, як Кирило спілкується з дівчинами. Може тому, що на його пам'яті Кирило з дівчинами не зустрічався.

Кирило допоміг Віталіні зняти верхній одяг, Кирило відсунув для неї стілець, Кирило, нарешті, подарував їй квіти! Чорт, це точно – Кирило Холмогоров?! Або Посередник все ж таки викрав його друга і замість нього підсунув ганебну підробку?!

«Якщо все це – заради справи, то я приголомшений!» – відправив Сашко повідомлення в «телеграм». Кирило скоса глянув на телефон, але навіть не взяв його в руки.

«Зразу видно, що вона тобі геть не подобається!»

Цього разу Сашко удостоївся лютого погляду і вирішив поки що Холмогорова не дражнити. Але той все ж не витримав, і на телефон Сашка прийшла зухвала відповідь:

«Якщо я щось роблю, то роблю це бездоганно!»

Після цього задоволений Кирило нахабно повернувся до друга спиною і цілком зосередився на побаченні.

В цій кав'ярні обидва вони бували часто, тож добре знали, за який столик хто повинен сісти, щоб Сашко добре міг чути розмову Кирила з Віталіною. Не треба говорити, що столики ці були заброньовані заздалегідь.

– Я люблю Поділ, – розповідала про себе дівчина. – Люблю гуляти Узвозом і Володимирською Гіркою. Я ж виросла тут, неподалік.

– Вчора я відвіз тебе на Харківський масив.

– Ми з мамою переїхали туди лише три роки тому. А до того жили тут, на Подолі, в старому будинку разом з її братом, моїм дядьком. Він лишився, а ми поїхали... Ну що я все про себе? Розкажи що-небудь і ти, Кирило.

– Та нема чого розповідати! Вчуся на останньому курсі в університеті, підробляю в таксі...

– Це твоя машина? Фанатієш з фільмів Бессона?

– Чому фанатію? Що, не можна просто так тюнінгувати автівку? – гонорова натура Кирила не виносила навіть натяку на плагіат. Навіть, якщо він був не його. Навіть, якщо він не мав жодного відношення до цієї машини.

Віталіна відкинулася назад, трохи шокована таким натиском.

– Я ж просто спитала!

– То машина друга, – буркнув Кирило. – Я її... орендував. Тимчасово.

– Дивно... – Віталіна роздумливо покрутила в руках чашку з кавою. – Буду відверта з тобою, машина привернула мою увагу раніше, ніж ти...

– Я здогадався! – роздратовано перебив Кирило. – Ти витріщалася на неї два вечори підряд, перш ніж я під'їхав до тебе.

«Починає хамити, – подумав Сашко. – От що за людина! Навіть з дівчиною не може притримати язика!»

– Я... Так! – Віталіна була збентежена, але все ще намагалася виправити ситуацію. – Просто я чула про неї! Про машину. А потім, коли побачила...

– Чула?! – Кирило миттєво перехилився через стіл, і зараз ніхто б не сказав, що вони – закохана парочка. Допит! От що це більш за все нагадувало. – Від кого?!

– Від дядька! – Віталіна нервово відсунула вбік свою каву. – Я ж казала тобі, що дядько досі живе на Подолі. Він часто ходить через Узвіз додому пішки з Червоного Корпусу...

– Він працює в Університеті?!

Сашко не витримав, і кинув в «телеграм» одне слово: «Не тисни!!!» Хотів додати ще «бовдур», але побоявся, що Кирило видасть його присутність необережним вигуком, або поглядом.

Та Холмогоров навіть не глянув у бік смартфону.

– Працює, – кивнула Віталіна. – Він професор історії. Його ім'я...

– Професор Моріарті! – закінчив за неї Кирило і, спіймавши розгублений погляд дівчини, виправився: – Я хотів сказати, Вілен Макарович Роздобудько.

Навкруги – самі маніяки!

«А пацан не виглядає приголомшеним, – подумав Сашко, намагаючись не дивитися в бік парочки за сусіднім столиком. – Навряд чи він це передбачив, але хоч не розгубився. Справа набуває цікавого повороту!»

– Мабуть, мені час додому, – Віталіна піднялася з місця.

– Я тебе відвезу! – підхопився Кирило, із запізненням згадавши про роль галантного кавалера.

– Не треба. Піду сьогодні до дядька, бо завтра ранком потрібно бути в театрі.

– То хоч проводжу...

– Ні! – дівчина поклала на стіл купюру в двісті гривень. – Це моя доля за вечерю.

– Навіщо ти так! – докірливо спитав Холмогоров, миттєво зробивши нещасні та ображені очі.

Сашко – той гарно знав ціну цим очам, але Віталіна ж бачила це вперше, тому дещо засмутилася.

– Не ображайся! Ти дуже дивний хлопець, Кирило. Може, навіть, гарний...

– Може?

– Може! – не піддалася Віталіна. – Я ще не знаю. Сьогодні ти мене неабияк налякав.

«Ще б пак! Замість побачення влаштував дівчині допит!»

– Вибач мені, – потупився Кирило. – Я ще подзвоню тобі, добре?

– Може, – повторила дівчина і вийшла з кав'ярні.

Холмогоров спритно підсів до Сашка.

– Ти чув?!

– Звичайно ж чув! Тільки не зрозумів, навіщо ти просив дозволу їй подзвонити.

Кирило засмутився:

– Ну, я ж не такий гівнюк, щоб...

– Такий! – рішуче перервав його Сашко. – Ти отримав потрібну інформацію. Що ти ще хочеш від дівчини?!

Кирило винувато зітхнув:

– Вона ще може стати нам у нагоді. Я планую познайомитися з її дядечком не тільки, як колишній студент, а й як її хлопець.

– А казав, що не такий!

– Я збрехав! – ще більш винувато зітхнув Кирило.

– Звісно – збрехав! Але тут той випадок, коли я з тобою згоден! – Сашко махнув рукою, підкликаючи офіціанта. – Цю кралю не можна випускати з поля зору. Машину вона, ти бач, знала! Що за тобою три вечори стежила, визнала...

– Два.

– Що, вибач?

– Два вечора стежила.

– Не нуди! Хай два. Це теж немало!

– А хто вчора волав «дівчина не може бути вбивцею»?

– А я сказав, не нуди!

– Ти повинен був сказати дещо інше.

– Добре, ти був правий! – здався Сашко.

– Як завжди! – не вгамовувався Кирило.

– О! Це вже занадто! До речі, розрахуйся з офіціантом.

– Чому я?

– Бо ти сьогодні цілий вечір нудиш! – гарикнув Сашко, і Кирило, задоволено хмикнувши, поліз за гаманцем. Адже перемога все ж таки була на його боці.

– Слухай, генію! – сказав Сашко, поки вони чекали рахунок. – Я згодний, ти досить швидко розкрутив цю справу...

– Ще ні, – вставив Кирило.

– Майже, розкрутив, – погодився Сашко. – Але скажи-но мені, чи не впустив ти, випадково, одну важливу річ?

– Яку? – насторожився Кирило. – Що ти маєш на увазі?

– Мотив, бовдуре! Я маю на увазі мотив! Навіщо Віталіні або її дядьку професору, або ще комусь... Навіщо їм полювати на «бісову тачку» і вбивати її водіїв у такий обтяжливий спосіб?! Я, звісно, не детектив, як дехто тут, я лише його вірний і кмітливий помічник... – Холмогоров закотив очі з мученицьким виглядом. – І не треба робити таку мармизу! Так от, навіть я знаю, що завжди потрібно шукати мотив. Знайдеш мотив, знайдеш і вбивцю!

– Послухай, вірний, кмітливий і все таке! Ну який мотив може бути у маніяка?! – Кирило розвів руками. – А ми з самого початку знали, що полюємо на маніяка.

– Ну то й що! – не бажав здаватися Сашко. – Навіть у маніяка повинен бути якийсь мотив!

– Добре, я подумаю. Біда мені з тобою! Тільки й робиш, що маніакально зі мною сперечаєшся. Загалом, навкруги – самі маніяки! – гучно вимовив Кирило, так що офіціант, що як раз підійшов забрати гроші, відсахнувся від друзів з видимою пересторогою.

Якщо ти мітиш в її хлопці

– Ти вже обірвав їй телефон? – спитав Сашко в суботу за сніданком.

Кирило поперхнувся кавою.

– Зараз дев'ята година ранку!

– То й що? Саме час!

– Думаєш?

– Не гальмуй, серцеїд! Якщо ти справді мітиш в її хлопці.

Холмогоров нагородив його недовірливим поглядом, він не дуже вірив, що Сашко може дати слушну пораду в такій делікатній справі.

– Мені потрібен привід, – повідомив він.

– Щоб подзвонити дівчині не потрібен привід, йолопе! Просто візьми і подзвони.

– Відчепись! – буркнув Кирило.

Віталіна подзвонила сама приблизно через годину.

– Привіт, Кирило!

– Привіт, Віталіно, дякую, що подзвонила! – чи то він так гарно прикидається, чи справді радий так, що аж голос тремтить, Сашко не зрозумів. – Я тільки-но збирався тобі дзвонити! Віриш, вже телефон з кишені витяг. Ми вчора розійшлися не дуже гарно...

– Облиш! Це я повелася, як дурна!

– Не ти, а я!

– Приходь сьогодні на гостини! – ошелешила його дівчина.

– З радістю!

– До мого дядька.

– До дядька?!

– Так. Я вчора розповіла йому про тебе, уявляєш, він тебе пам'ятає!

– Уявляю! – з невимовним почуттям проговорив Кирило. – Ще й як уявляю!

– Він стільки гарного про тебе розказав.

– Он як?! – брови Холмогорова піднімалися все вище й вище. Сашко скорчив дику мармизу, намагаючись не розсміятися.

– Сказав, що ти був талановитим студентом, і він дуже жалкує, що ти обрав вивчати хімію, а не історію.

– О, ні! Він той ще «історик», – пробурмотів Сашко. Кирило показав йому кулак.

– То ти прийдеш сьогодні до нас?

– Звісно ж, прийду! Тим більше, що я повинен вибачитися перед твоїм дядьком.

Сашко вирішив, що він хворий і тяжко марить, бо Холмогоров і вибачення, то були речі несумісні, приблизно як геній і злодійство. Віталіна, між тим, теж здивувалася.

– Вибачитися? За що?

– Ми зустрілися на днях і я... був не дуже чемним, – визнав Кирило.

Сашко жестами показав, що непритомніє. Холмогоров вийшов в іншу кімнату, також жестами побажавши йому втратити свідомість безперешкодно, і зачинив за собою двері. Далі він говорив з Віталіною вже без свідка, а коли повернувся, Сашко спитав:

– Ну що, напросився в гості?

– Не напросився, а запросили! Ти ж чув. Кепкуєш?

– Є трішки... То я не зрозумів, кого ти там тримаєш за маніяка, її чи дядька?

– Поки неясно, – стенув плечима Кирило.

– І ще я не зрозумів: вона тобі все ж таки подобається?!

– В тому то і сенс! – загадково відповів Холмогоров.

– В чому сенс?

– Щоб ти не зрозумів.

– Гівнюк!

– Є трішки...

Хлопці розсміялися.

– Слухай, – Сашко почухав потилицю, – я ж не зможу піти з тобою до того лігва маніяків.

– Звісно ж, не зможеш! Ти й так за мною на побачення тягався! А тут, вибач, доведеться відпустити мене самого.

– Це мене і лякає.

– Не бійся, все буде добре.

– Хто сказав, що я боюся?! Ти пам'ятаєш, взагалі, навіщо ти туди йдеш?

– Звісно ж! Щоб визначитися, хто з них двох – справжній маніяк.

– Бовдур! – розсердився Сашко. – Мотив! Пам'ятаєш? Ти повинен визначити мотив! Без цього твоя теорія може в будь-який момент розсипатися в труху!

– Може, – не став сперечатися Кирило. – А не хотілося б, чесно кажучи. Бо доведеться знову таксувати, знову сидіти з тобою вечорами в «бісовій тачці» і чекати, хто на неї клюне...

– Ой, можна подумати! А так сидиш вдома і нудьгуєш! Скажи чесно, ти просто боїшся, що вони обидва непричетні, а ти – помилився.

– Як там Ромчик? – миттєво змінив тему Кирило.

– Одужує. Твоя берлінська лазур подіяла.

– Ще б пак! То ж антидот!

Хай поговорять

Він хвилювався! Чорт його забирай, але стоячи перед дверима старого будинку на Подолі, з пишним букетом хризантем, Кирило спіймав себе на тому, що хвилювався. І це був не той приємний азарт, який охоплював його, коли він відчував, щоб близький до розгадки чергової справи. Ох, як звучить! «Чергової справи». Хлопче, а ти дійсно стаєш справжнім детективом, якщо дозволяєш собі от так недбало кинути: «чергова справа»! Отже, якщо це не азарт, то що це, чорт забирай?!

Якби поряд був Сашко, він би неодмінно пожартував, що Кирило хвилюється через скору зустріч з дівчиною, яка йому... Небайдужа?! Ні, це повна маячня! Йому подобається вирішувати загадки, а дівчини – то не його сфера, як, власне, і хлопці, не подумайте чого! Взагалі, взаємини – то не про нього.

Але Сашка поряд не було, тож Кирило зібрався і нарешті натиснув кнопку домофону. Про професора, Вілена Макаровича Роздобудька, він чомусь зовсім не думав, хоча в окремому пакеті в нього була пляшка дорогого віскі для старигана, і тому детектив був дещо неприємно здивований, коли йому відповів чоловічий голос замість дівочого.

Квартира була великою, з просторими кімнатами і високими стелями. Такими, що бувають лише в дуже старих, ще дореволюційних, будинках. Професор зустрів його напрочуд радо й одразу ж запропонував пройти до вітальні, де вже був накритий стіл. Віталіна лише помахала Кирилу рукою з кухні, з якої долинали апетитні запахи, й пообіцяла:

– Ще декілька хвилин, і я буду з вами! А ви поки поговоріть без мене.

На мить між чоловіками застигла тиша, потім Кирило, ніяково посміхнувшись, простягнув професору пляшку віскі.

– Вибачте мені, будь ласка, Вілен Макарович. В нашу останню зустріч я був дуже нечемним. Зрозумійте мене, я був так шокований поверненням до альма-матір, що можна сказати, був не при собі, тому... Одне слово, я прошу у вас пробачення!

Промовляючи всю цю несамовиту маячню, Кирило подумав, що от саме зараз такому зловісному мізантропу, як професор, час набурмоситися гордовитим павичем, але ні! Вілен Макарович, навпроти, дуже лагідно посміхнувся своєму колишньому студенту й ласкаво промовив:

– Забудьте, молодий чоловіче, забудьте! Я теж винний. Насипався на вас ні за що, якийсь допит вам влаштував, що та до чого! Ви прийшли сьогодні як хлопець моєї племінниці, то ж давайте розпочнемо знайомство з початку.

– Він не мій хлопець, дядьку! – заперечила Віталіна, вносячи до кімнати паруючий пиріг на великому блюді. – Поки що він просто друг!

– От зараз було образливо! – пробурмотів Кирило, ні до кого конкретно не звертаючись.

– Я волію знайомитися особисто з усіма твоїми друзями, Віталіно! – трохи бундючно промовив Вілен Макарович. – Я обіцяв твоїй матері наглядати за тобою після того, як твій батько покинув вас.

– Це було десять років тому, і я вже не дитина! – спалахнула дівчина, кидаючи винуватий погляд на Кирила.

Той поспішив втішити її:

– Нічого страшного! Я дуже розумію твого дядька! Я б теж переживав, якби в мене була така гарна племінниця!

– Бачу, ви гарний хлопець, Кирило! – кивнув професор. – Якщо ж ви ще цікавитися історією...

«Скоріше, вона мною!»

– Хіба що трішки!

– Он як? І яким саме періодом? Може, початком двадцятого сторіччя?

«Цей повернутий на власній справі стариган шпарить просто в яблучко! Він знає?! Про Оперу, про прем'єр-міністра, про зірвану башту?! Але як?! Звідки?!»

– Давайте пити чай з пирогом! – запропонувала Віталіна.

Він знає, що я знаю

Отже, хлопчик тригер мав нахабство заявитися до нього просто додому. Перед цим звабивши, – Вілен Макарович кинув косий погляд на племінницю, – та напевне ж звабивши цю дурепу! Як він його знайшов? Що йому відомо про події півторарічної давнини, а головне, про події, що сталися нещодавно?! Що йому взагалі потрібно від професора?

Кирило, між тим, розмірковував приблизно над тими ж питаннями. Навіщо професор Моріарті завів мову про історію початку двадцятого сторіччя? Що йому відомо про роль його, Кирила, в ній?

А що він потрапив в неї, в цю кляту історію, і це не лишилося непоміченим, він знав напевне, бо відразу ж після подій першого квітня, після повернення в сьогодення з будинку Септера, побіг в університетську бібліотеку й розшукав газету, той самий випуск «Відомостей», де красувалася його об'ява: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»

Вона була там завжди, ця об'ява?! Чи з'явилася віднедавна, коли він сам її там розмістив? А віднедавна – це відколи? У нього паморочилося в голові. Посередник попереджав Кирила, що історія нелінійна, але ніколи не казав, що прояви цієї нелінійності будуть так тиснути навіть на тренований мозок детектива. А що тоді чекати від звичайної людини, якщо вона якимось чином стикнеться з «закільцьованою» реальністю, що створив своїми витівками Посередник? А якщо ця людина ще й опиниться професором історії або його племінницею?

«Чи може таке знання призвести до того, що людина з'їде з глузду і перетвориться на маніяка? Так, напевне. Але до чого тут «бісова тачка» і її бідолашні володарі?»

І лише Віталіна, здається, зовсім не помічала напруги, що аж бриніла між двома чоловіками.

– Як тобі пиріг, Кирило?

– Дуже смачно. Сама пекла? – машинально відповів той.

– Так.

– Моя племінниця – гарна кулінарка! – гордовито сказав Вілен Макарович і, здається, вирішив перейти в атаку першим.

– То ж, дуже похвально, що ви цікавитеся не тільки майбутньою власною професією, але й історією власного міста, юначе! Це значно розширює кругозір молодої людини, і свідчить про неабиякий інтелект! Знаєте, мені дуже болить, що сучасні студенти іноді не знають найвідоміших фактів! От наприклад, на останньому екзамені другокурсник не зміг мені відповісти на питання, як загинув Петро Столипін, уявляєте?! – професор замовк і очікувально подивився на Кирила.

«Попав!» – подумав Холмогоров. Адже він знав аж два варіанти, як саме загинув Столипін. І який з них буде зарахований, як вірний?

– Його вбив якийсь терорист, – почав викручуватися Кирило. – Його звали... Дмитро Багров його звали!

– Так, його звали Дмитро Багров, – м'яко підтвердив професор, – але як саме це відбулося?

– Дядьку, та що ти вчепився в того Столипіна? – обурилися Віталіна. – Можна хоч раз говорити про щось сучасне, а не про вбивства сторічної давнини?!

– Я хочу переконатися, що Кирило – дійсно гідний і розумний парубок. Кінець кінцем, ти збираєшся з ним зустрічатися!

Від доброго дядечка не лишилося й сліду. Вілен Макарович вчепився в Холмогорова, наче голодний кліщ.

«Він знає, – раптово зрозумів Кирило. – Він якимось чином знає про мої пригоди в минулому. Це він – той самий маніяк, наразі це стало мені зрозуміло. Віталіна ні в чому не винна, хіба що в тому, що родичка маніяка. Хоч тут мені повезло. Але де ж я так проколовся?! Чи може, професор якось пов'язаний з Посередником? Ну, круглий покидьку, як побачу, голову відкручу! Йому, ти бачиш, історія нелінійна, а мені тут з наслідками у вигляді масових отруєнь розбиратися! Не можеш тримати язика на припоні, то не берись до таких справ!»

– Як саме це сталося? – повільно повторив Кирило, дивлячись прямо в очі професору. – Багров застрелив прем'єра в Оперному Театрі, прямо на спектаклі. Той помер на місці.

«От так! Тепер він знає, що я знаю. Знаю попередній варіант цієї історії. Який був реальністю до того, як в неї втрутився я. Може тепер я зрозумію твій мотив, оскаженілий ти маніяк?!»

– Краще б ти мовчав, Кирило! – Віталіна жартівливо вдарила його по руці. – Тепер дядько мені всі вуха продзижчіть, що ти неук і мене негідний.

– Сумно, – зітхнув Вілен Макарович, пильно дивлячись на Холмогорова, – що сучасна молодь така необізнана. – Кирило винувато розвів руками. – Йдіть вже, гуляйте! Віталіно, розповіси своєму неуку, як все було насправді!

– Добре, дядечку, розповім!