Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Хлопці, ви кумедні

– З якого це біса? – набурмосився волоцюга.

– Як бажаєш, – знизав плечима Кирило. – Тоді лишайся тут, а я швиденько збігаю по копів.

– По кого?

– По боббі, – виправився Холмогоров. – Думаю, викрадення володаря будинку і нанесення йому ушкоджень «потягне» на багато років в буцегарні, як думаєш?

– Або навіть, на шибеницю, – додав Сашко. – А ти, хлопчику, як вплутався в цю справу? – лагідно запитав він підлітка.

Той раптом заридав:

– Відпустіть мене!

– Як тебе звати? – спитав Кирило.

– Біллі...

– Куди ви пробивали цей тунель, Біллі?

– Не знаю...

– Ти брешеш! – суворо обірвав його детектив. – Так діло в нас не піде. Ти допомагав банді грабіжників і зрадив господаря... Заради чого? Напевно, заради грошей, що тобі пообіцяли, якщо справа «вигорить». Отже, ти встряв по самі вуха. То де ж був повинен закінчитися цей тунель, Біллі? У банку? Або в ювелірній крамниці?

– У банку, – опустивши очі, відповів юнак. Волоцюга сердито сплюнув і пробурмотів щось про жалюгідних тремтячих цуциків. – Це за два будинки від пекарні господаря Хогса.

– Зрозуміло, – кивнув Кирило. – І коли до тебе прийшли з такою смачною пропозицією, ти не втримався. Що з Хемішем Хогсом?

– Хлороформ, – коротко відповів Сашко. – Це я тобі як лікар кажу. Сморід відчувається досі. Мабуть, коли Хогс увійшов у пекарню, його оглушили, а потім накинули на обличчя хустинку з хлороформом і притягли сюди.

– Ми його не чекали, – похмуро подав голос волоцюга, бо ви, містере... – він тицьнув пальцем в детектива, – ніби-то все зрозуміли і пообіцяли утриматися від візиту до пекарні цього вечора.

– Знову я винуватий! – розвів руками Кирило. – Ну вибачте, що зіпсував вам такий гарний план! До речі, передавайте мої вітання сторожу музею Мадам Тюссо! Привид в його виконанні був неперевершений!

Невдалі крадії вирячилися на детектива, розкривши рота.

– Хто ви в біса такий?! Як ви визнали?! – вигукнув волоцюга.

Кирило розплився в задоволеній посмішці.

– Холмс. Я – Шерлок Холмс.

– Бонд. Джеймс Бонд, – тихо пробурмотів Сашко. – Хвалько!

І отримав невдоволений погляд від друга.

– Ви вчасно, Холмсе, – долинуло з кута. – Але все ж таки трохи запізнилися.

– Здається, полонений оклигав, – посміхнувся Холмогоров. – Чого це я запізнився?

Хеміш Хогс із стогоном сів і схопився руками за голову.

– Біллі, ти мерзотник! – повідомив він своєму помічникові. – Розв'яжи мені руки! – Хлопчик мовчки виконав наказ. – Тебе звільнено!

– Легко відбувся, – вишкірився волоцюга. – Чи не хочеш розповісти поважним панам, як все було насправді? Я не маю наміру самотужки вигрібати за всіх!

Кирило повернувся до юнака і виразно підняв брови. Біллі зіщулився.

– Я розповім, – сказав Хогс, розминаючи долоні. – Цей маленький покидьок влаштувався до мене помічником кілька тижнів тому.

– Бо будівництво тунелю вже почалося, і план пограбування банку саме дозрів, – перебив його Кирило, – і Біллі...

– Мовчить! Я перший здогадався! – повернув собі слово Хогс. – Поки ви пили чай на Бейкер-Стріт, я поміркував, хто у мене у сусідах, і до чого тут може бути будівництво метрополітену...

– І тоді згадали про банк в сусідньому будинку...

– Через будинок...

– Неважливо...

– Деталі важливі, містер Холмс! Я пішов сюди, щоб захопити всю банду на гарячому...

– Один і без зброї. Я казав – ви не дуже розумний, як для детектива, Хогс!

– У мене був револьвер!

– Запальничка!

– Ні! В шафі в спальні був справжній револьвер!

– Але до спальні ви не дійшли.

– Так! Бо отримав по голові! Але все ж таки я перший...

– Бо головою – треба думати, а не отримувати по ній, містере Хогс!

– На що ви натякаєте, містере Холмс?!

– Хлопці, ви такі кумедні, – втомлено сказав Сашко. – Але ж нам треба якось вибиратися звідси, поки не з'явилися інші члени банди.

Постріл в пітьму

Детективи замовкли, але пропалювати один одного обуреними поглядами не припинили. Сашко подумки знову згадав незлим тихим словом Посередника, який підступно підкинув йому цей дитячий садок на прогулянці, і спитав:

– Що будемо робити з цими двома? – він кивнув на Біллі і його старшого товариша.

– Зв'яжемо, – не довго думаючи, відповів Хогс. – Вартуйте їх, а я піднімусь на гору і викликаю поліцію. Ми тут гарненьку справу для них розкрили.

– Ми?! – неабияк обурився Кирило. – Оце так маєш!

Біллі розридався в голос, а волоцюга, обравши слушну мить, кинувся на Хогса, звалив його з ніг, та миттю зник в глибині тунелю.

– Стій! – заволав Кирило, хапаючись за револьвер, але було пізню. – От бачите, що ви наробили, Хогсе! – обурився він. – Ви хоч щось можете зробити нормально?!

Хогс піднявся, обтрусив одяг, та хмуро відповів:

– Це через те, що ви весь час вихваляєтеся, Холмс! А це неабияк нервує.

– Ні, ти чув? – Кирило повернувся до Сашка. – Я його нервую, виявляється! А я вважав, що рятую.

– Чув. Припиніть вже, обоє! – гарикнув Сашко. – Через ваші дурні сварки вся справа йде шкереберть! Свідка ви вже проґавили. То може відпустите і малого?

– Особисто я – згодний, Кирило опустив зброю. – Я б його відпустив під три чорти! Пограбування відкладається на невизначений час, бо той волоцюга точно попередить своїх подільників. До речі, готовий укласти парі на пляшку гарного віскі, що той, хто за цим стоїть, працює на будівництві метрополітену. І він там велика шишка. Що скажете, Хогсе?

– Приймаю парі, – жваво відгукнувся той. – Думаю, ця банда грабіжників просто втерлася в довіру керівництву і найнялася звичайними робітниками.

– І хто ж це? – поцікавився Сашко.

– Гадки не маю! – одночасно відповіли обидва детективи.

– Але я з'ясую! – додав Кирило.

– Ні, я з'ясую першим, – заперечив Хогс.

– Ви нестерпні! Обидва! – обурився Сашко.

– Я можу йти? – боязко спитав Біллі.

– Ти можеш бігти, поки я не навісив тобі копняків для швидкості, – розсердився Хогс.

Хлопчина підхопився на ноги і теж зник у пітьмі тунелю. Кирило, Хогс і Сашко залишилися на самоті.

– Ходімо, – кивнув Кирило. – Треба підніматися нагору, в будинок, і викликати нарешті поліцію. Думаю, офіційне розслідування «Скотланд Ярд» поставить крапку в нашому парі, Хогс.

– Підтримую, – кивнув той.

Хогс, незадоволено потираючи потилицю, яка ще свербіла після невдалою спроби самотужки затримати банду грабіжників, пішов вперед.

Кирило і Сашко йшли трохи позаду, тримаючи зброю напоготові.

– Власне, – тихо сказав Сашко, – тут вже все зрозуміло, генію, чи не так?

– Що саме тобі зрозуміло? – розсіяно відгукнувся Кирило.

– Я маю на увазі, що цю справу розкрито, – Сашко трохи розсердився на його демонстративну нетямущість.

– Я б так не сказав. І я, і я Хогс, виказали декілька припущень. Деякі з них підтвердились, деякі – ще під питанням.

– До речі, як ви знали про сторожа музею Мадам Тюссо, Холмс? – спитав Хогс, що мимоволі прислухався до їхньої розмови.

– Постріл в пітьму! – Кирило був явно задоволений питанням. – Коли я почув про дивно одягненого привида, то логічно припустив, що одяг може бути театральним, або музейним, реквізитом. А коли почув про музей воскових фігур, який нещодавно переїхав на вашу вулицю...

– Але чому саме – сторож?

– Чесно кажучи, це перше, що спадає на думку. Це міг бути будь-який працівник музею. Але на такі авантюри зазвичай погоджуються люди низького соціального статусу – як отой ваш хлопчик Біллі...

– Зрозуміло. Так би й сказали, що навмання!

– Ні, то була дедукція.

Сварка в підземеллі

– І все ж таки справу розкрито! – вперто повторив Сашко. – І Хеміш Хогс знайдений. Ми саме на це і підписувалися. Все! Ти допоміг Посереднику. Його кандидат – живий і здоровий. Хай тепер робить з ним, що хоче! – Кирило вперто задер підборіддя, не відповідаючи. – О-о! Так я і думав! Тепер тобі цього вже не достатньо! І що далі? Повернемося на Бейкер-Стріт до місіс Хадсон? Допоможемо «Скотланд Ярду» розставити крапки над «і»?

– Чом би й ні? – відвів очі Кирило.

– Чом би й ні?! – вибухнув Сашко. – Я обіцяв Посереднику, що голову йому відкручу, якщо він знову спробує нас надурити! Але зараз мене дуриш ти!!!

Він зупинився, Кирило – також. Хогс, нічого не помічаючи, продовжував йти по тунелю.

– Не влаштовуй мені тут істерику! – процідив Кирило, нависнувши над другом. Сашко мимоволі подумав, що той вже не в перший раз, і мабуть цілком свідомо, використовує їх різницю в зрості. – Зараз ми тихо й спокійно виберемося з цієї нори, викличемо копів і дамо свідчення. Сподіваюсь, я зрозуміло пояснюю? А вже потім поговоримо про всі твої побоювання, і про те, хто кого і навіщо дурить. Хочеш – на Бейкер-Стріт, а хочеш – у будь-якій іншому місці. Думаю, Посередник до нас залюбки приєднається.

– Ого! – Сашко відступив на крок, з подивом роздивляючись друга, який раптом вдався йому таким чужим. – То ось як ти заговорив?

– А що мені з тобою робити?! Я не можу прямо зараз дістати тобі з-під землі Посередника й вимагати в нього, щоб він відправив нас додому! До речі, ми і так під землею.

Кирило рвучко розвернувся і поквапився наздоганяти Хогса. Сашко вперто стояв, тримаючи у кишенях стиснуті кулаки, поки ті двоє не зникли за рогом. Він розумів, що поводиться не дуже розумно. Як ідіот поводиться, відверто кажучи. Але не міг заставити себе рушити з місця. Поведінка Холмогорова неабияк зачепила його. Здається, Кирило робив все, щоб залишитися тут, в Лондоні, якомога довше. І всі його обіцянки, які він давав Сашкові раніше, не вартували й ламаного шелягу.

Через декілька хвилин Сашко все ж таки вирішив вибиратися з тунелю нагору, бо дійсно почувався неабияким ідіотом. Але, пройшовши метрів зо триста вслід Кирилу й Хогсу, з подивом зрозумів, що заблукав, хоча блукати тут було начебто ніде. Ще годину тому тут була діра в підлозі льоха пекарні Хогса, і через неї линуло слабке світло, але зараз у тунелі панували темрява і тиша.

– Ну зажди! – пробурмотів Сашко і ввімкнув ліхтарик. – Ти мені і за це відповіси, шмаркач-детектив, я тобі...

Що очікувало шмаркача-детектива при неминучій зустрічі з розлюченим доктором, ніхто так і не почув, бо Сашко помітив слабкий промінь світла зовсім в іншому боці. Схопившись за револьвер у кишені, він обережно рушив туди.

Через декілька хвилин він вийшов на перон недобудованої станції. На диво, вона була майже закінчена. Не вистачало, мабуть, лише якихось деталей зовнішнього оздоблення, та Сашко не дуже знався на будівництві метрополітену. Тому він просто сів на лавку і почав чогось чекати... Сам не відаючи, чого.

– Вітаю! – почув він із-за лівого плеча. Неспішно повернув голову і недбало кивнув.

– І знову не сказав би, що радий вас бачити, Посереднику.

– А дарма! – усміхнений Посередник вийшов з пітьми тунелю і всівся поряд з ним. – Бо я прийшов виконати свою обіцянку.

– Переправити мене до двадцять першого сторіччя? Чесно кажучи, я ще не...

– О, ні! Мене здається, ви вже все вирішили, Олександре Вартовий! Ба більше – я в цьому впевнений, інакше б не потурбував вас.

– Впевнені? – Сашко піднявся, міцно стискаючи у кишені револьвер. – От що я вам скажу, чорт ви язикатий: свою локшину вішайте на вуха пацану. А мені – не треба!

Посередник тільки посміхнувся. В тунелі раптом почувся гуркіт, Сашко відчув щільний потік повітря, який буває в метро, коли до станції наближається поїзд. І вірно – до станції справді підійшов поїзд. Двері автоматично розчинилися. У вагоні не було ані душі.

– Прошу! – широким жестом запросив Посередник.

– У мене є вибір? – повагавшись, спитав Сашко.

– Думаю, що ні.

Це очевидно

Сашко увійшов у вагон. Посередник прослідував за ним. Двері повільно зачинилися і поїзд рушив від станції. Сашко подивився у вікно. Замість очікуваної пітьми тунелю, там був сірий туман десь і колись.

– Не знав, що ви і техніку використовуєте для своїх фокусів, – сказав Сашко. – Маю на увазі – сучасні засоби пересування.

– О! – сказав Посередник. – Історія цього поїзда дивовижна! Він поїхав від станції Південний Кінсігтон у тисяча дев'ятсот вісімдесят другому році і прямував в депо. Більше його ніхто ніколи не бачив.

– Поїзд-привид? – здійняв брови Сашко. – Ви знаєте, що я не вірю в потойбічних... істот?

– Так, знаю, – посміхнувся Посередник. – Але це не заважає вам користуватися послугами одного з них.

– Слушно, – вимушений був визнати Сашко.

– А ще кажуть, що цей поїзд просто розібрали на металолом, а хитрий машиніст на виручені гроші поїхав жити на Багами.

Сашко розсміявся:

– Така історія мені здається більш вірогідною!

Вони помовчали, розглядаючи одноманітний пейзаж за вікнами.

– Отже, – нарешті порушив тишу Сашко. – Про що ви хотіли поговорити зі мною?

– Я хотів трохи супроводити вас.

– Навіщо? Щоб впевнитися, що я не повернуся?

– Це ваше рішення, Олександре, – стенув плечима Посередник. – Я лише його виконую.

– Облиште! – Сашко невесело посміхнувся. – Вам конче потрібен детектив, чи не так ви йому сказали тоді, на кладовищі, коли зваблювали всіма загадками світу?

– Звідки ви...

– Він розповів мені. А що ви думали? Я його найкращий друг.

– Тому ви кидаєте його, – різко відповів Посередник. – Якщо він переказував вам зміст тієї нашої розмови, то ви повинні знати, що я сказав йому: мені однаково, де Холмс зустріне свого Ватсона.

– А вам не однаково, хто виконає призначену роль? – потяг качнуло на стику рейок, і Сашко вхопився за поручень, щоб не впасти. – Чому б вам не взяти Хогса для вашого прототипа?

– Хогса? Цього бовдура? – розсміявся Посередник. – Дякую красно, хоча... – він замислено поліз у кишеню.

– Я так і думав, що зникнення Хогса – це пастка.

– Ви не зовсім праві, – Посередник нарешті витяг з кишені те, що там шукав. – Це виявилася книжка у м'якій обкладинці. – Він казав вам, що історія нелінійна?

– Він казав, що це ви так казали.

– Дивіться, такий варіант теж цілком можливий, – він простягнув книжку Сашку.

Той взяв її обережно, ніби боявся обпектися.

«Пригоди Шерлока Холмса та Хеміша Хогса», – значилося на обкладинці.

– Що це?

– Це – варіант розвитку подій, в якому не існує ніякого Ватсона.

Сашко пересмикнув плечима і відвернувся.

– Але ж великий детектив наразі не лишиться без компаньйона, – глухо сказав він.

– Ні, не лишиться.

– Тобто, все було вирішено наперед. Ви все вирішили наперед, Посереднику! Ви натаскували його, ніби сліпе цуценя! – Посередник опустив очі. – Ви допомагали йому у першій справі, щоб він відчув смак вдалого розслідування. Скажіть, чи зрозумів би він самостійно, хто замовив вбивство прем'єр-міністра?

– Навряд чи, але з іншого боку, я ж підказував йому зовсім небагато, – заперечив Посередник.

– А як щодо Ордену Святого Станіслава? За ним наглядала пані Хана? Вона ж дала вирішальну підказку, чи не так?

– Олександре...

– Так, я зрозумів. Вам просто конче був потрібен детектив!

Сашко відійшов до вікна, бездумно розглядаючи сірий туман.

– Принаймні, ви повинні бути мені вдячні, що я врятував його від божевільного отруйника, професора Моріарті, поки ви вешталися невідомо де із своєю допомогою! – закричав Посередник.

– Вдячний?! – теж закричав Сашко. – Ви взяли живу людину, Посередник, і чотирма влучними кроками зробили з неї літературного персонажа!

– Він сам робив ці кроки! Сам!!! – заревів Посередник. – Затямте собі раз і назавжди, Алекс Вартовий, я нічого не можу зробити замість вас. Ви, люди, все і завжди робите самі!!!

– Облиште! Не будьте таким скромним! Ви приклали досить зусиль, щоб занапастити його реальне життя!

– Реальне життя?! – істерично розреготався Посередник. – Його реальне життя скінчилося півтори роки тому, коли він поліз у справи реальних наркоділків і реально звернув собі шию, стрибаючи з обриву, бо в нього летіла реальна куля, яка, до речі, в нього реально влучила!

– Але ж...

– Але ж я вклав з ним угоду, хотіли сказати ви! Та подумайте ж головою, Вартовий! Що він утне надалі у вашому так званому реальному житті? Коли, лізучи на стіни з нудьги, втрутиться в таку ж, або ба більшу халепу? І знову наразиться на кулю! Чи ви думаєте, що я буду давати йому шанси до нескінченності?!

– О! То ви його благодійник, виявляється... – хмикнув Сашко, хижо мружачись. – А підкажіть-но, скільки насолоджувався своїми пригодами Шерлок Холмс, перш ніж загинув в Рейхенбахському водоспаді? Через декілька років своєї бурхливої діяльності?

Посередник посміхнувся:

– Ви знову забуваєте, що історія нелінійна. І хто знає, що може відбутися з Шерлоком Холмсом, коли поряд буде надійний компаньйон.

– Хто ваш замовник? – різко спитав Сашко, наближаючись впритул до свого візаві.

– Це має значення? – підняв брови Посередник.

– Хто. Ваш. Замовник. З самого початку цієї історії, коли ви з'явилися на нашому шляху. Я хочу знати, хто замовив вам Шерлока Холмса. Я маю право знати.

– То скажіть мені, – украдливо спитав Посередник. – Хто міг замовити Шерлока Холмса?

І Сашко прошепотів:

– Це очевидно! Той, хто придумав його.

Алекс Вартовий (від першої особи)

Хіба він сказав щось таке, про що я не здогадувався?

Я сів на лавку цього клятого поїзду і стис голову руками. Як він це робить, проклятущий спокусник?! Як він підкидає нам сподівання, сумніви, надії... І де він взяв цей бісов поїзд? Поїзд-привид...

Якщо мені судилося стати героєм книжки, Джоном Ватсоном, дідько б його вхопив, то своє перше оповідання я назву «Привиди метрополітену», і хай той Конан Дойль геть обзаздриться!

А що, я ж маю право писати свої «записки про Шерлока Холмса»?!

Я підняв голову, подивився в непроникні очі Посередника і сказав:

– Я не впевнений.

Бісова потвора навіть не змінилася в обличчі:

– В чому ви не впевнені, Олександре?

– Я не впевнений, що маю намір повернутися до власного часу і власного життя.

– А вам не здається, що вже запізно?

– А якщо я зараз прострелю вам макітру, Посереднику, то може це буде не запізно? – вибухнув я і вихопив з кишені револьвер.

Він лагідно посміхнувся.

– Яка дивна манера – зупиняти поїзд вогнепальною зброєю! Але на ваше запитання, Олександре, відповім так: ні, це все не зникне, наче марення, якщо ви мене зараз пристрелите. Та ви й самі це знаєте! Ваш вибір, під яким би впливом ви його не зробили, не може зникнути, як морок. Бо вибір – це єдине, що творить нашу справжню реальність.

– Не треба читати мені проповіді, Посереднику! – виплюнув я. – Ви... не та особа, яка може собі це дозволити.

Він ніяк не прокоментував мої слова. Я знову сів і вхопився за голову.

– Ви гарантуєте мені, що він проживе більше, ніж ті кілька блискучих років, що їх описав сер Артур Конан Дойль у своїх оповіданнях, якщо я залишуся з ним?

– Я – не та особа, яка може собі дозволити давати гарантії, – знизав плечима він. – Ви самі це сказали. Але напевне, з вами йому було б краще, ніж без вас. Ви ж вважаєте себе зобов'язаним наглядати за пацаном, – посміхнувся він.

– А пані Хана нагляне за нами обома? Гарно придумано, Посередник!

– Так, непогано, – без удаваної скромності визнав він. – Але, як бачите, навіть мої плани не завжди втілюються. Ви відмовилися, Олександре. Вам більш до вподоби повсякденність. Ви не готові ризикнути звичним життям заради дружби. Вибачте, але ви не підходите на роль компаньйона великого детектива, – жорстко закінчив він.

Я скипів. Ніхто не буде наказувати мені, що робити! Навіть пацан, з його геніальним егоїзмом, второпав це з першої ж нашої розмови. Олександр Вартовий все і завжди вирішує самостійно!

– Скажіть, як це воно, Посереднику, – украдливо запитав я, обережно наближаючись до нього. – Як це – перетворити реальну об'ємну тривимірну людину на плаский персонаж з книжкової сторінки? Як ви почуваєтеся тепер?

Він зрозумів. Гидко посміхнувся і відповів, ніби чекав на це питання:

– Прекрасно! Це затягує. Відчуваю себе справжнім творцем.

Я вхопив його за комір і притяг до себе:

– Керувати всесвітом треба так, щоб на це не звертали уваги лікарі, – лагідно повідомив я і стиснув кулак міцніше. Так, щоб у паршивця перехопило дух. – Не пощастило тобі, потворо. Я – лікар, і я – помітив!

Ох, з якою ж насолодою я врізав йому межі очі! Як довго я чекав на цю мить!

Посередник не очікував удару, це було очевидно, як полюбляє казати пацан. Він відсахнувся, і я додав йому ліктем піддих. З огрядної мордяки злетіли окуляри і капелюх звалився з круглої макітри. Беззвучно роззявивши рота, Посередник почав танути в повітрі, просто у мене на очах.

– Стій! – заволав я, зрозумівши, що ще мить, і я лишуся сам один у цьому поїзді-привиді, що мчить мене невідомо куди. Наодинці з остогидлим десь і колись.

Та де там! Круглого мерзотника вже й дух не пах!

Я заметушився. Посередник, із справжньою майстерністю, вкотре заманив мене в пастку. А я, як справжній бовдур, в неї попався! Думай, Вартовий, думай... Як зупинити цей поїзд? Що сказав би пацан? Як би він вирішував цю задачу?

«А як взагалі зупинити будь-який поїзд?» – пролунав у мене в голові впевнений голос Кирила.

Я ледь втримався, щоб не вдарити себе кулаком по лобі. Стоп-кран! В будь-якому поїзді повинен бути стоп-кран!