Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Приємного апетиту!

Кирило з'явився на початку обідньої перерви. Вийшовши на вулицю, Сашко одразу ж побачив високу постать друга, що стовбичила неподалік від входу до шпиталю. Рідкий дощ тому не заважав. Ані парасольок, ані капелюхів Кирило не визнавав принципово. Вдягнений в чорні випрасувані штани й сіру сорочку, Холмогоров скидався на аристократа на фоні синіх джинсів та трохи м'ятої куртки Сашка. Тільки скуйовджена шевелюра, що давно не зустрічалася з перукарем, видавала ознаки байдужості та депресії.

– Що? – замість привітання кинув він.

– Ходімо, – сказав Сашко, звично не звернувши уваги на нечемність приятеля. – За обідом розповім.

– Я не голодний, – заперечив Кирило.

– Я голодний! – розсердився Сашко. – Бо не сплю до опівдня!

Кирило мовчки розвернувся й широким кроком попрямував до «Двох Гусей», де мав звичку обідати Сашко.

– Розповідай, – сказав він, коли вони всілися за столик в кутку.

Сашко, не кваплячись, зняв з розносу тарілку з борщем, протер серветкою ложку і з насолодою зробив перший ковток гарячої їжі. Кирило нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

– Не командуй, герою, – посміхнувся Сашко до друга. Той ображено набурмосився.

– Навіщо ти мене розбудив?

– Подумав, що тобі може бути цікаво.

– Мені вже цікаво. Ну?!

Сашко неспішно занурив ложку в тарілку.

– Будь ласка! – голос Кирила зрадницькі затремтів.

– Так вже краще, – схвально кивнув Сашко. – Здається, я знайшов тобі невеличку справу. До нас сьогодні вранці поступив хлопець, Ромчик. З симптомами отруєння, – він очікувально подивився на Кирила.

Той знизав плечима:

– І що в тому дивного? Чимало хто чимось отруюється кожного дня. – Сашко хмикнув. Кирило знову постукав пучками пальців по столу. – Може, малий грибів не тих поїв, – невпевнено припустив він.

– Він не малий, а вояк, – сказав Сашко. – Демобілізувався місяць тому. І не тупи, будь ласка. З отруєнням грибами не потрапляють до військового шпиталю.

Кирило почервонів.

– Ти правий, туплю щось... Мабуть, не виспався сьогодні. Так чим отруївся ваш Ромчик?

Сашко відставив на тацю пусту тарілку з-під борщу і взявся до другої страви.

– В тому то і справа, що ми не знаємо.

– О! – на обличчі Кирила знову з'явилася нудьга. – Я думав, у вас працюють спеціалісти...

– І поліція – не знає, – вів далі Сашко. – Вони приходили сьогодні вранці, цікавилися аналізами хлопця. Забрали у кримінальну лабораторію.

– Ромчика?

– Аналізи ж!

– Ясно... – Кирило зітхнув і спитав: – Чому ти вирішив, що це може бути мені цікаво?

«Я сподівався, що ти розвієшся, якщо дати тобі хоч якусь справу», – подумав Сашко, але вголос сказав:

– Бо це кримінал, очевидно. А ти ж у нас начебто детектив.

– Ні, – відрубав Кирило, підводячись. – Детективом я був. Але не тут і не тепер. Зараз я – звичайний безробітний.

– Може, ти все ж поговориш з Ромчиком? – всі оці «не тут» і «не тепер» Сашко волів пропустити повз вуха. – З'ясуй, навіщо приходили поліцейські, бо мого шефа досі трусить від гніву після їх візиту. А хлопець мовчить, ані пари з вуст.

Кирило демонстративно вагався:

– Думаєш, мені він розкаже?

– У тебе непогано виходить з ними говорити.

– А що скаже твій шеф, коли я почну розпитувати вашого хворого?

– То вже моя проблема, – Сашко теж підвівся, склав використаний посуд на тацю. – То ти йдеш?

– А що ти скажеш Ромчику? – не здавався Кирило.

– Правду. Що ти мій друг і блискучий детектив, – Сашко почав втрачати терпець. – Ну що ти комизишся, як дівчисько?! Якщо я сказав, що буде цікаво, то буде цікаво!

Кирило фиркнув і пішов за другом.

Ромчик живчик

До шпиталю Кирило пройшов без проблем. Варта на вході його знала, крім того, він був разом із Сашком. Вони швидко піднялись на третій поверх. Тишком озирнувшись, Сашко прочинив двері однієї з палат. В ній було чотири ліжка, три з яких пустували. На єдиному зайнятому, вкритий ковдрою, лежав чорнобривий хлопець з коротким кучерявим волоссям. На блідому обличчі з гострими рисами проступила кількаденна темна щетина.

– Привіт, Ромчик! – приязно привітався Сашко. – От, привів тобі друга.

– Привіт, – трохи ніяково сказав Кирило, сідаючи на стілець біля ліжка. – Хотів з тобою поговорити.

– Я тебе знаю, – сказав Ромчик трохи хрипким голосом. – Ти на минулому тижні знайшов хлопцю з другого поверху його заначку, коли той бовдур забув, куди сам її запроторив. Мені на перекурі розповідали.

Сашко з подивом повернувся до друга. Кирило зніяковів ще більше.

– То не варто уваги...

– Нічого собі не варте! – заперечив Ромчик. – Ото був би гвалт на весь шпиталь! Там ледь до бійки не дійшло, якщо б ти не втрутився.

– Не перебільшуй.

– А ще ти розказав пацанам такі подробиці з їхнього життя, що вони геть очманіли!

– І знову – ледь до бійки не дійшло? – Сашко добре знав, чим зазвичай закінчуються така «дедукція», коли на Кирила нападає охота в неї погратися з сторонніми людьми.

– Та ні, – мотнув головою Ромчик. – Так, поіржали! А ти, – він знову звертався до Кирила. – – Ти щось типу детектива?

– Щось, – підтвердив Кирило, дивуючись такій обізнаності і балакучості хворого.

– Ти мені і потрібен, – сказав Ромчик. – Лікарю, ми можемо поговорити наодинці?

– Так, звичайно! Я ж для того його і привів, – Сашко вийшов із палати.

– У курилці кажуть, ти кумедний, косиш під Шерлока Холмса, – посміхнувся Ромчик. – І у тебе навіть виходить.

– Ти б менше вештався по курилках у твоєму стані, – набурмосився Кирило. – Що з тобою сталося? І чому цим зацікавилася поліція?

– Бо я – другий, хто ледь не помер у бісовій тачці! Ні, перший все ж помер...

Кирило різко підхопився з місця і зробив кілька широких кроків по палаті.

– Хто помер? – нарешті спитав він. – Яка ще бісова тачка?

– Моя машина, на якій я таксую. Попередній власник помер.

– І як вона попала до тебе?

– Купив. Він був сином друга мого батька.

– Ти знав, що з ним сталася така халепа?

– Знав, – скривився Ромчик, сідаючи на ліжку. – Не надав уваги. Йолоп!

– Це точно, – розсіяно підтвердив Кирило. – Поліція в курсі?

– Авжеж. Чого б інакше вони приходили!

– І чого вони приходили?

– Ти тупий? – розсердився Ромчик – Я ж сказав...

– За останні три хвилини ти сказав, що я детектив, що я – кумедний, а ось тепер – я тупий, – перервав Кирило. – Давай з початку!

– Давай, – погодився Ромчик, знову лягаючи. Здається, зберігати непорушне положення йому було вкрай тяжко.

– Отже, – Кирило зупинився у кроці від ліжка, злегка нависнувши над своїм потенційним клієнтом. З власного досвіду він знав, що такий прийом заставляє людей слухати уважніше. – Ти купив машину, власник якої помер. Пройшло кілька днів, і ти опиняєшся в лікарні з симптомами отруєння невідомою речовиною. Тобою цікавиться поліція. Який тут може бути висновок? – Кирило дещо картинно здійняв ліву брову і тут же відповів сам собі: – Вони вважають, що смерть попереднього володаря «бісової тачки» і твоя хвороба якось пов'язані. Я правий?

Ромчик знову підскочив на ліжку і смикнув плечима. Як для отруєного він був занадто живчиком.

– Слухай, Шерлок, це все очевидно! Я думав, ти зараз розкажеш, хто, чим і навіщо мене отруїв!

Кирило ледь не вдавився власною промовою. Здається, він був не таким вже й блискучим, яким сам собі вдавався.

– Мені потрібний доступ до машини. Сподіваюсь, її не забрали?

– Ключі в кишені штанів, штани на стільці! Слухай, вони ж мене підозрюють, блін! Якби я зараз тут не валявся, сидіти б мені в кутузці! – Ромчик скривився.

Кирило тим часом дістався до ключів.

– Це дійсно «Peugeot 406»? Чи просто такий лейбл на ключах?

Ромчик хмикнув:

– Це таксі! Ти того... Не дуже дивуйся, коли побачиш тачку. Попередній власник був трохи повернутий на фільмі.

– На якому?

– «Таксі» ж! Ти що, не бачив?!

– Але Кирило вже йшов до дверей. Останнє питання він залишив без відповіді. Також, Холмогоров не став повідомляти Ромчику, що разом з ключами він поцупив і тех.паспорт з кишені його штанів. Отже, «бісова тачка» була повністю в його розпорядженні.

Де тут ваші аналізи?!

– Де аналізи хлопця?!

– Що?! – Сашко здригнувся, як і завжди, коли Холмогорову вдавалося заскочити його зненацька. А таке, відверто кажучи, бувало часто.

От і зараз цей «Шерлок недороблений», як подумки обізвав його Сашко, з'явився, начебто нізвідки.

– Я спитав, де аналізи Ромчика, – терпляче повторив Кирило, зверху вниз дивлячись на друга. – Ти казав, що ви зробили всі необхідні аналізи.

– Ти берешся до справи? – не повірив своїм вухам Сашко. – От так, зразу?

– Берусь, – підтвердив Кирило. – Щось тут нечисто... – він швидко виставив долонь, немов намагався закрити Сашкові рота. – І не кажи «а я казав!»

– А я казав! – із задоволенням промовив Сашко.

– Дідько... – засичав Кирило крізь зуби. – То що, ти даси мені потрібні зразки?

– Дам, – кивнув Сашко, – Я дам тобі виписку з результатами.

– А біоматеріал?

– Ти подурів? Де я тобі його візьму? Він у лабораторії!

– То дістань!

– Ти геть з глузду з'їхав?!

– Ясно, – Кирило розвернувся на п'ятах і понісся по коридору, незважаючи на зацікавлені мармизи пацієнтів, що почали висовуватися з інших палат.

– Ти куди, псих?! – заволав Сашко, кидаючись слідом.

Він наздогнав Кирила лише біля дверей лабораторії. Як не дивно, той був занадто гарно обізнаний із схемою приміщень шпиталю.

– Ти бачиш, що тут зачинено?! – гарикнув захеканий Сашко.

– Ага, – безтурботно відповів Кирило, дістаючи щось з кишені і швидко озираючись навкруги.

На їх щастя, іншого персоналу біля лабораторії не було.

– З яких пір ти носиш відмички з собою?!

– З деяких.

– Ти!...

– Т-ш... Замовкни!

І Кирило, прочинивши двері, спритно прослизнув всередину. Сашко лишився тупцювати в коридорі, нервово озираючись.

«Оце так допоміг я другу вийти з депресії! Оце так підкину загадку...»

Додумати і подумки досваритися він не встиг. Холмогоров блискавичною тінню вислизнув назовні, спритно ховаючи у внутрішню кишеню щільно закупорену пробірку.

– І що це ти поцупив?

– Кров.

– Ромчика?

– Авжеж! У вас всі пробірки підписані.

– А баночку із сечею теж прихопив? – спробував пожартувати Сашко, але Кирило лише глянув на нього з таким співчуттям, ніби то Сашко, а не він, зараз утнув чергову безглузду витівку.

«Безглузду?! Нахабну, цинічну, але зовсім не безглузду», – заперечив внутрішній голос.

– Пішли вже, – лагідно сказав Кирило. – Годі «на стрьомі» стояти. Я тут вже закінчив.

– Бовдур! – сердито вилаявся Сашко, проте знову побіг за другом. Кирило мовчав, швидко крокуючи до виходу, і Вартовий, клянучи все на світі, був вимушений спитати:

– Що будеш робити далі?

–Хм... – Кирило зупинився в холі біля того самого автомату з кавою. – Перевірю, що ще було у Ромчика в крові, крім алкоголю і нікотину.

– Але ж наші лаборанти...

– Йолопи, – спокійно закінчив Кирило. – А я – хімік, друже.

– Що так і не закінчив навчання, – не зміг стриматися Сашко.

Кирило зиркнув на нього сердитим поглядом.

– Так. Думаю, прийшов час завітати до університету.

– Що?!

– Не тупи, Вартовий! Мені потрібна лабораторія.

Труп. За півтора роки до описуваних подій

Він ніколи не забуде того дня. Бо неможливо забути диво, яке сталося на твоїх очах. Він волів би забути наслідки такого дива, але то було за межами його можливостей.

Він повертався з роботи, звичним маршрутом, через алею художників йшов до Андріївського Узвозу, щоб спуститися до Подолу, де він мешкав майже все своє життя.

Звук пострілу та тіло, що котилося схилом річардової гори, змусили його завмерти на місці, розкривши рота від подиву та страху.

«Труп, – майнуло в голові. – Як є – труп!»

Він не знався на трупах, але цей страшний політ... Ця лялька, що неприродно вигиналася і билася об землю... Живі так не падають. Живі так не перекидаються в повітрі. Це абсолютно точно був труп.

«Це – вбивство, – підказав внутрішній голос, – а ти його свідок. Тікай, йолоп!»

Але він закляк на місці, дивлячись, як моторошний політ сповільнюється, і ось вже тіло, розкинувши руки, заклякло в пожухлому минулорічному листі, дивлячись в небо сліпими очима.

Він задер голову, намагаючись роздивитися, що там відбувається на оглядовому майданчику біля замку Річарда. Через невеличкий паркан похмуро зазирали двоє кремезних хлопців, з якими йому одразу ж розхотілося зустрічатися поглядом.

Він знову опустив очі на тіло і здригнувся. Він вже десь бачив цього хлопця. Студент? Син далеких знайомих? Звичайно ж, студент! Нахаба з хімічного факультету, що вчився у нього роки зо два тому. Фактурний хлопець – високий на зріст, темні кучері, блакитні очі... Йому все життя трішки подобалися хлопці, і все життя він не бажав того визнавати. Може тому так ніколи й не оженився. Але цього хлопчину він запам'ятав не через його зовнішність, а за його нестерпний характер.

І ось нахаба зламаною лялькою лежить долілиць на схилі гори, безсило розкинувши руки. Догрався, паршивець! Він і сам не зрозумів, звідки на нього нахлинула така зловтіха. Цей хлопець не зробив йому нічого поганого. Так, він пам'ятав його, як зухвальця, що плювати хотів на його регалії професора, але ж, відверто кажучи, цього замало, щоб радіти його смерті.

Невідомо звідки насунувся щільний сірий туман, що миттєво накрив все навкруги – і гору і вулицю, і Поділ. А коли туман розвіявся, так само швидко, як і зібрався, ніякого тіла на схилі вже не було. Воно зникло, нібито все, що він тільки що бачив, йому примарилося.

Він зняв окуляри і ретельно протер їх, ніби не вірячи своїм очам. А потім переліз через огорожу і почав обережно спускатися схилом. Він був впертим, і не любив, коли його дурили.

А тут його точно дурили, і він волів знати, хто саме і чому.

Нахаба. За півтора роки до описуваних подій

– Не раджу, – долинуло до нього з чагарників.

Він ледь не підстрибнув від несподіванки. Закрутив головою, намагаючись визначити джерело звуку, і побачив його – круглого нахабу.

Нахаба стояв майже поряд, вигулькнув немовби з нікуди, неспішно протирав круглі окуляри спритними пухкими рученятами та старанно робив вигляд, що він стояв тут завжди. Ну, принаймні, останні хвилин десять.

– Я повинен надати першу допомогу, – сказав він і тут же подумки вилаяв себе. Звичка виправдовуватися була його другою натурою.

– Не повинні, – заперечив круглий і без перерви перейшов безпосередньо до хамства: – Йшли би ви звідси, люб'язний! І чим скоріше, тим швидше! Тільки цього мені не вистачало, – пробурмотів він собі під ніс.

Можливо, то була слушна пропозиція, і до неї слід було дослухатися, але він скипів від самого тону, яким вона була надана.

– А то що? – задерикувато спитав він нахабу. – Ви хто взагалі такий?

– Частина тої сили, що вічно хоче зла і вічно ж спричиняє благо, – посміхнувся нахаба.

– Ви знущаєтесь?!

– Ну що ви, професоре! – нахаба широко розвів пухкі рученята. – Я кажу вам чисту правду, Вілен Макарович.

– Звідки ви мене знаєте?!

– От тепер вам дійсно страшно, – констатував нахаба так, ніби був непричетний до його страху. – І це добре. Насправді, добре! Може тепер ви заберетеся геть?! – закінчив він із ледь прихованою люттю.

Перехід від спокою до люті був таким несподіваним, що Вілен Макарович відступив на крок. Нахаба насправді починав його лякати

– Де хлопець? – раптово захриплим голосом спитав він.

– Забудьте про хлопця! Ви його більше ніколи в житті не побачите! І про мене забудьте, до речі. А також про все, що тут сьогодні відбулося.

– Та хто ви такий?!

– Не повторюйтесь, професор! Я вже дав відповідь на це питання. А от я вимушений повторитися: ви взагалі розумієте значення слів «Не ваша справа»?

– Цей хлопець – мій студент.

– Помітно. Він такий же впертий, як і ви. І з таким же кепським характером.

– Я бачив, як він помер!

– Ні чорта ви не бачили!

– А може, навпроти, – примружився професор. – Саме чорта я зараз перед собою і бачу?

– Ну все, ви мене викрили! – противно розсміявся нахаба. – Почнете читати «Отче наш»?

– Я зараз вам пику начищу! – не дуже впевнено пообіцяв Вілен Макарович.

– Ой, злякали! – закотив очі нахаба. – Що ж мені з вами робити, настирний ви професор?

– Може, поділитися інформацією?

Нахаба тяжко зітхнув:

– Ну навіщо це вам?

– Ну, заспокойте мене, скажіть, що тут проводиться спец.операція чи випробування нової психотропної зброї... Я не можу так це полишити, розумієте? На моїх очах помер студент, аж через мить труп зникає, а замість нього – вигулькуєте ви, немов той самий чорт із табакерки!

Нахаба зітхнув ще тяжче:

– Я ніколи не брешу, – невідомо навіщо повідомив він.

– Всі брешуть.

– Тільки не я. Тому і не можу заспокоїти вас, професор, і надати будь-яку пристойну версію. Ні, це не спец.операція, і не випробовування нової зброї. Це просто... – він покрутив пальцями в повітрі. – Одним словом, забудьте!

– А хлопець...

– Я вже казав, ви ніколи більше його не побачите!

Несподівано Вілену Макаровичу дуже закортіло повірити цьому невідомому нахабі.

– Ви обіцяєте?

– Так.

– Скажіть хоч, як вас звуть!

– Посередник.

– Це ім'я, чи прізвисько?

– А вам яка різниця?! – знову обурився той. – Ну ви й зануда, професор! Як вас тільки студенти терплять!

– Ніяк, – пробурмотів професор, розвертаючись, щоб йти геть. – Ніяк не терплять! Сподіваюсь, ви справді не брешете, Посереднику.

Але Посередник все ж таки збрехав.

Хлопчик тригер

Що відбулося щось невиправне, він дізнався, коли приймав екзамен у другого курсу. Ці бовдури, як завжди, нічого не знали, і як завжди, списували.

Але якщо раніше вони хоча б готували «шпори», і за рахунок цього вчили хоч щось, то сучасне покоління студентів призвичаїлося списувати прямо з «гуглу» із своїх смартфонів. І це неймовірно дратувало професора.

– Досить! – він різко зупинився біля особливо нахабного студента. – Досить витріщатися в телефон! Йдіть і відповідайте на білет.

– Я ще не готовий! – заперечив той.

– А я думаю, що готовий!

Хлопець невдоволено піднявся з міста і пішов до кафедри.

– Що у вас в білеті?

– Початок двадцятого сторіччя в Києві. Життя, реформи та вбивство Столипіна.

– Починайте.

Він не дуже уважно слухав, що там плів той студент, бо вже вирішив, що вліпить йому «пару». Просто – за нахабство. Але остання фраза висмикнула його з роздратованого напівслухання.

– Що, що?! Повтори!

– Після невдалого замаху в київському оперному театрі, на третій день прем'єр міністр Російської імперії Петро Столипін помер у лікарні, – студент з подивом дивився на обуреного професора.

Той відчув, що в нього почало сіпатися око. Ну от навіщо цим бовдурам «Гугл», коли вони навіть користуватися їм нормально не вміють!

– Столипіна було вбито в театрі, і помер він на місці! Готуйтеся до перездачі, молодий чоловіче!

Але студент чомусь не вгамувався.

– Вибачте, професоре, але Столипін помер не в театрі.

Вілен Макарович завмер від такого нахабства.

– Ви ще будете зі мною сперечатися?!

– Але це точно!

– Точно що?! Де це ви взяли взагалі?

– Та в «гуглі» ж! – заволав студент. – Де ж ще?! Крім того, це відомо всім, – після паузи додав він.

Ні, це вже було край! Відомо всім, але не відомо йому, професору історії?

– Якщо ви праві, отримаєте п'ять. Якщо правий я – на перездачу можете не приходити. Згода?

– Згода! – задеркувато сказав студент і виклав на стіл смартфон з відкритою сторінкою «гугла».

Вілен Макарович нервово схопив пристрій, вп'явся поглядом у статтю і... не повірив своїм очам.

«Петро Столипін. Роки життя: 2 квітня 1862 року – 5 вересня 1911 року».

– Це неможливо... – прошепотів професор.

– Що, неможливо? – прудкий студент вже підсовував йому заліковку. – Професор, ви ж обіцяли!

Вілен Макарович подумав, що зараз в нього зупиниться серце. Такої ганьби він не знав за все своє життя. І винен в цьому був зовсім не цей студент, хоча теж був дуже неприємним типом.

В усьому був винен той клятий нахаба! Він зразу це зрозумів. Той, що назвався Посередником і збрехав йому! Це він зробив так, що історія змінилася, і тим самим пошив професора в дурні! Можливо, він спеціально все так підстроїв, щоб професор з'їхав з глузду! Можливо?! Саме так все й є! А ще... Ще винен той хлопчисько, хімік! Якого він ніяк не може пригадати! Але до нього не дістатися, бо він – труп! Та невже?! Труп?! А якщо він в змові з Посередником?! Він – хлопчик-тригер!

У професора запаморочилося в голові. Думки влітали і вилітали з мозку із швидкістю блискавки. Можливо, він і сходить з розуму, але одне він знає точно. Якимось чином Посередник і хлопчик-тригер змінили історію, «переключивши» її на інший варіант подій.

І всі навкруги нього тепер пам'ятають лише цей, інший варіант. Всі, крім нього, професора історії, який опинився не в той час і не в тому місці. А може... не всі?!