Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Десь і колись

Ми знову десь і колись. Сірий туман оточує нас з усіх боків. Мені важко дихати. Ні, я знову не можу зробити навіть подиху.

– Отже, пане Холмс, ви готові поділитися зі мною висновками? – Посередник, не кваплячись, розпалює люльку.

– Так, – кажу я, дивлячись куди завгодно, але не йому в очі. – З якої з трьох справ ви бажаєте почати?

– З трьох? Невже?

– От тільки не треба! Не треба прикидатися здивованим! У вас це погано виходить.

– То давайте почнемо з основної, – пропонує Посередник, простягаючи мені люльку, і все також, не кваплячись, починає розкурювати сигару.

– Отже, почнемо із справи прем'єр-міністра, – кажу я, беручи з його рук люльку і роблячи першу затяжку. Я не можу нормально дихати, але можу палити. Цікаво! – Очевидно, що головний замовник замаху – його величність Микола Другий.

– Ви готові довести це, пане Холмс? – Посередник не дивиться на мене, але я відчуваю напругу в його словах.

– Так. До речі, прем'єр-міністр вижив в нової версії історії?

– Ні. Він помер за чотири дні після замаху.

– Мені шкода. Сподіваюся, його вбивця цього разу надасть свідчення.

– Це навряд чи, пане Холмс...

– Кирило! Мене звуть Кирило.

– Кирило... – Посередник піднімає очі на мене. – Він лише казав, що хотів зробити, дещо екстравагантне, і не міг вчинити інакше.

– Прикро. Мені він казав теж саме. Але це казала та його особистість, яка була належала божевільному терористу.

– А що, була ще інша?

– Звичайно! – Я затягнувся люлькою. – І завданням підполковника Кулябко як раз і було витягнути на світ божий того шаленого терориста. І надати йому можливість зробити влучний постріл.

– Докази? – швидко спитав Посередник.

Я знизав плечима.

– Подумайте самі, Посереднику. Який в цьому сенс був для самого Кулябко?

– Може він ідіот? – припустив Посередник.

– Ви серйозно? А керівник київської секретної служби – ну той, що махав шашкою у театрі, намагаючись зарубати Багрова, він теж ідіот? А розпач, з яким самодержець дивився на пораненого, але живого Столипіна, і на пом'ятого, але, от же ж дідько, живого Багрова – то теж від ідіотизму?

– Тобто, – підсумував Посередник, – у вас немає нічого, окрім припущень, пане Холмс.

– Хто дав йому пістолет? – почав заводитися я. – Хто дав йому набої до того браунінга перед тим, як відправити до театру? Чому Кулябко провів його у театр вдруге, хоча жандарми намагалися його не пустити?

– А навіщо він його відіслав з театру? – швидко спитав Посередник.

– Щоб розхитати, – пояснив я. – Якби я не трапився йому на дорозі, там був би інший, підсадний, агент, що точно так же виконав би роль Миколи Яковича. Але так сталося, що я перший з ним заговорив. Багров, той, який перший, боягуз, він все ніяк не міг наважитися на фатальний постріл. А той жест Кулябко, що я трактував, як «йди звідси», насправді означав «роби вже свою справу».

– А імператор?

Я знизав плечима.

– Я не знаю, чим саме прем'єр-міністр так дошкуляв самодержцю, але очевидно, що це так. Судячи з його поведінки у театрі, Микола Другий був повністю в курсі спец-операції по усуненню Столипіна. Він постійно обмінювався поглядами з Кулябко...

– Обмінювався поглядами! – сплеснув долонями Посердник. – І як це можна пришити до справи?

– І він зовсім не злякався, – продовжив я. – В десяти кроках від нього терорист стріляє у його сановника, а самодержець навіть бровами не ворухнув. Думаєте, це від великої сміливості? Багрова повісять, а жандармських чинів – виправдають. От побачите.

Посередник надовго задумався, потім нарешті сказав:

– Добре, пане Холмс. Думаю, такі аргументи задовольнять мого клієнта. Ви впоралися. Моя черга виконати свою частину угоди.

Київ 2018-й рік

Я думав, що вже звик до витівок Посередника, але чомусь кожного разу не можу стримати безглуздого вигуку «Де ми?» Як, власне, і зараз.

– Де ми?

– На кладовищі, – посміхнувся Посередник.

Я подивився навкруги: дійсно, тиха алея кладовища. І судячи по написам на пам'ятниках, ми вже у моєму часі. Я поплескав себе по грудях і з насолодою зробив перший нормальний подих. У моїй руці все також була затиснута люлька. Я роздратовано сунув її в кишеню. Посередник скривився.

– То ми йдемо до моєї могили? І що будемо робити? Сеанс оживлення трупа?

Посередник скривився знову.

– У вас немає могили, Кирило. Вас оголошено зниклим без вісті. Ми йдемо до вашого кенотафу[1]1
  символічна могила, в якій нема небіжчика


[Закрыть].

– Дурня якась! – пробурмотів я.

Посередник знизав плечима:

– Ви казали про три справи. З першою ми закінчили. Які інші два розслідування ви проводили, не поділитеся?

– Охоче, – розізлився я. – Почну одразу з висновків, якщо не заперечуєте. Я не вмирав. Не ламав шиї, і мені не прострілювали голову. І неважливо, в якому порядку. Я не знаю, як ви це зробили, щоб я опинився в тому місці, де не міг дихати, і де ми познайомилися, але ви пошили мене в дурні!

– Хибний висновок, – Посередник продовжував йти поряд, не дивлячись на мене. – Є багато речей, впливати на які я не можу.

– Але є і такі, на які можете, – кивнув я. – Дякую, що підтвердили.

Він зрозумів, що сказав зайве, і спохмурнів.

– Добре, – продовжив я. – Хай мені таки прострелили голову, але чи не допомогли ви, часом, в цьому тим бугаям? Бо ж на диво влучний постріл вийшов! Для такої великої відстані. І я так вчасно затримався на кілька секунд перш ніж стрибнути через паркан. Інакше, я б встиг. Агов, Посереднику, я встиг би?!

– Мені конче був потрібен детектив, – тихо і якось невпевнено сказав Посередник.

Що це? Він виправдовується?

– То я правий?! – мене аж струснуло від злості. – Ви! Ви зробили таке зі мною тому що вам конче закортіло погратися у Шерлока Холмса?!

– Ні, Кирило! – він зупинився і твердо поглянув мені в очі, – це вам закортіло погратися у Шерлока Холмса! – Посередник перейшов у наступ: – Це ви втрутилися в справи наркоділків, і геть їх розстроїли. Справи, я мав на увазі, не ділків... Ваш друг вас попереджав, але ви були настільки...

– Дурним? – я теж зупинився, дивлячись на нього зверху вниз і ледь утримуючись, щоб не вхопити за комір і не струснути, як шкідливого кошака.

– Скоріше – захопленим. А я... я просто скористався нагодою.

– Ви скористалися мною!

– Так, – схоже, йому набридло сперечатися. – Ми прийшли. Дивіться туди, – він махнув рукою на свіжий ряд могил. – Ось, що я хотів вам показати.

Я дивився. Ми стояли за деревами, і могли все добре бачити, а нас не бачив ніхто. Біля одного надгробка стояв Сашко.

Київ 2018-й рік

– Власне, – сказав Посередник, – я хотів вам зробити одну пропозицію, але ви так розгнівалися, пане Холмс...

Я махнув рукою, щоб він стулив пельку. Мені було зараз не до нього.

Тобто... як це... Чому?

– Тому що він почувається винним, – м'яко сказав Посередник. – Він старший за вас, він був солдатом, але кожного разу поступався вашим... хм... божевільним ідеям, допомагав у ваших витівках, відпустив вас самого того вечора, і ось до чого це призвело.

– До цього призвели ви, – обурився я. – А зовсім не мої, як ви кажете, божевільні витівки. Я можу бути вільним і... живим?

– Впевнені, що вам цього хочеться?

– Глузуєте?! Ми ж домовлялися! Я вирішив вашу справу. Тож із власним другом якось сам порозуміюся.

– Ви не вислухали мою пропозицію.

– Добре, – я привалився спиною до дерева, не зводячи погляду з Сашка. – До речі, це він встановив кенотаф? Скільки часу пройшло тут, поки я бігав і розкривав для вас вбивство сторічної давнини?

– Він. Рік. Отже...

– Отже, – перервав я Посередника, – я повертаюся до звичного життя.

– Це не те, чого ви бажаєте.

Я вже відкрив рота, щоб цього разу послати його досить грубо, але чомусь так і закрив, не сказавши ані слова.

– Подумайте, Кирило, – м'яко вів далі Посередник. – Як я вже казав, мені конче потрібен гарний детектив. Уявіть тільки, скільки справ я можу для вас знайти. Як розкриється ваш блискучий талант у цих справах, і скільки насолоди ви отримаєте від цієї розумової гри. Хіба це не цікавіше, ніж, – він кивнув у бік мого друга, – це?

Я зітхнув.

– Історія нелінійна, так?

– Що? – здається мені все ж вдалося збити з нього пиху.

– Ви все повторювали мені, Посереднику, що історія нелінійна, і я подумав... Чисто теоретично... Вашій нелінійній історії потрібні не тільки реальні люди. Їй також потрібні і літературні герої... – я повернувся до нього.

Посередник навіть дихати перестав. Дивився на мене дуже уважно.

– І ось, одного разу, – продовжив я, – в цій нелінійній історії сер Артур Конан Дойль напише свої оповідання про детектива, який блискуче розслідує справи, ніколи не їсть під час розслідувань і, – я подивився на Сашка, котрий саме щось сердито виговорював моєму кентотафу, – має друга, який завжди підтримує його божевільні ідеї, хоч іноді і сердиться за них... І тоді коло вашої нелінійної історії – замкнеться.

Посередник кивнув, погоджуючись.

– Це була третя справа, над якою ви думали?

– Хто замовив вам Шерлока Холмса, Посереднику? Хто ваш справжній клієнт?

– Ви все дізнаєтеся, якщо пристанете на мою пропозицію.

– А якщо ні? – я знову подивився у бік Сашка.

– Мені буде дуже шкода, – просто відповів Посередник. – Бо ви мені до вподоби, Кирило, і дуже підходите. До речі, якщо хочете, – він також подивився на Сашка, – можете взяти його з собою. Мені однаково, де Холмс розшукає свого Ватсона.

– Прострелите йому голову, чи скините зі схилу?

– Ну що ви, ні! Звісно ж – ні! Є... інші методи, – він невизначено махнув рукою.

Я дістав з кишені люльку, покрутив її в руках.

– Я можу подумати?

– Так. У вас є три хвилини.

Я нарешті відліпився від дерева і зробив ще кілька кроків до свого кенотафу і Сашка, який вже збирався йти. Звісно ж, він мене не помічав.

– Що ж ти накоїв, пацан, що ж ти накоїв... – сердито сказав він, і мене скрутив напад такого сорому і такої огиди до себе, що я ледь встояв на ногах. – Як би ж ти міг... Ще один божевільний вчинок, пацан! Просто – будь живим... – прошепотів він, повертаючись, щоб йти геть.

– Дві хвилини, – сказав Посередник за моїм лівим плечем. – Всі – самі заплутані і самі цікаві – історії цього світу будуть ваші, Кирило! Тільки дайте згоду.

Я стояв, несила поворухнутися, дивлячись в спину другові, що невблаганно йшов від мене.

– Одна хвилина!

І тоді я зробив свій вибір.

КРОК ДРУГИЙ. ВИМУШЕНИЙ. Зірвана башта.

Пролог. А люльку ту…

– Ти довго плануєш стовбичити в мене за спиною, – роздратовано спитав Сашко. – Не знаю, звідки ти взявся, чи це ти, чи твій нахабний привид, але я вже дуже хочу тобі врізати, пацан!

– Ти мене бачиш? – здивувався я.

– І тебе, і цього... круглого. Авжеж бачу, я ж не сліпий!

Посередник застиг біля мене з роззявленим ротом. А кладовище поволі огортав сірий туман десь і колись. Я занервував.

– Посереднику, ми ж домовились!

– Це не я! – Посередник дійсно виглядав спантеличеним. – Клянуся, пане Холмс...

– Що?! – Сашко, рвучко розвернувся. – Як ти назвав його, круглий?!

– Охолонь, – швидко втрутився я, – і озирнися. Ти бачиш, де ми?

– Я знаю, хто я і де я, – сердито відповів мій товариш. – А ось хто ти, і хто цей типчик, тут ще потрібно розібратися!

Типчик поспішно зробив пару кроків назад.

– Ваш Ватсон завжди такий знервований, Шерлоку?

– А от тобі я вріжу прямо зараз, – з насолодою пообіцяв Сашко. – Бачиш, я трошки не в гуморі через дурну витівку пацана, але з ним я потім розберуся, а ось ти... – тут він зрозумів, що в нього негаразди з диханням, в цьому дивному місці десь і колись, і ненадовго стулив пельку, намагаючись вирішити цю проблему, як найбільш суттєву.

– Не панікуй і просто розслабся, – ризикнув підказати я. – Тут завжди так.

– Здається, ваш друг не занадто радий вашому чудесному воскресінню, – їдко зауважив Посередник, натягуючи круглий капелюх на свою круглу голову і невдоволено виблискуючи такими ж круглими окулярами.

– Не радий? Та він просто вбити мене готовий від щастя! До речі, як ви нас сюди запроторили, аферисте?

– Кажу ж – це не я! – палко заперечив Посередник. – Ти так довго вагався, Кирило... – я схвально кивнув. Нарешті хитрий товстун називав мене власним ім'ям. – ...що це місце вирішило все за тебе.

– І за мене? – обурився Сашко, нарешті опанувавши дихання. – До чого тут я? Що за чортівня? Куди ви мене запроторили? Де кладовище, де могили?!

– Ви ще спитайте, де трупи, – огризнувся Посередник. – Пристаньте на мою пропозицію, і вам їх буде вдосталь.

– Що за пропозиція? – кисло спитав Сашко. – Та заховай ти, нарешті, ту кляту люльку! – визвірився він на мене, – бо зараз я її тобі...

– Вже сховав! – я і не помітив, що весь час кручу в руках ту саму люльку, яку дав мені Посередник. – І не слухай ти цього хитрована, – менше за все я хотів, щоб в усі мої негаразди встряв ще й Сашко. – Ти тут взагалі ні до чого.

– Стули пельку, покійничку, – відрізав він. – З тобою ще буде окрема розмова, шукач пригод, щоб тобі!

Я вирішив прислухатися до пораді. Не такою я уявляв нашу зустріч.

– Значить так, хлопці, – серйозно сказав Посередник. – Схоже, вибору у нас немає. Ні в кого. Кирило занадто довго думав, а може, справа в вас, Олександре. Тож займіться наступною справою, цього разу – обидва двоє. Інакше звідси не піде ніхто.

– Це погроза? – недобре посміхнувся Сашко.

– Включи розум, хлопчику! – розлютився Посередник. – Я такий же заручник ситуації, як і ви! То дайте вже формальну згоду, і нумо до роботи.

– Пацан, де ти викопав цього типа, – втомлено спитав Сашко. – Можна я його закопаю назад, поки ми на кладовищі... Або що там треба зробити, щоб його нарешті позбутися?

– Взятися за справу, звичайно, – знизав плечима я. – Інакше він не відчепиться.

– От халепа! – простогнав Сашко.

– Поїхали, – нетерпляче сказав Посередник.

Київ 1908 рік. Доходний дім булочника Септера

– Так, – зосереджено промовив Посередник, зупинившись перед високим чотириповерховим будинком.

Вже деякий час вони мовчки йшли по місту. Посередник попереду, Кирило і Сашко за ним. Сашко постійно озирався і витріщався на Київ початку двадцятого сторіччя, а Кирило, як більш досвідчений, простував мовчки. Його довжелезна постать, як ліхтарний стовп, височіла над вулицею.

– Тут ви будете мешкати деякий час, – Посередник кивнув на будинок. – Я орендував трикімнатну квартиру на третьому поверсі на ім'я пана Кирила.

– Навіщо – трикімнатну? – здивувався Сашко.

– Дві спальні і вітальня. Щось не так?

– Ми що, проведемо тут багато часу? – Кирило, як і завжди, вхопив саму суть.

– Це від вас залежить, панове. До вас прийде людина з поліції та надасть всі необхідні матеріали. Прохання до вас, пане Холмс, – Посередник підняв руку, попереджаючи заперечення, – не гнобіть його дуже сильно.

Кирило гнівно струснув головою.

– І не збирався!

– Авжеж, – пробурмотів Посередник.

– Я простежу за ним, – втрутився Сашко.

– Дякую, пане... Ватсон, – посміхнувся Посердник.

– Облиште ваші дурні ігри! Що це взагалі за прізвиська?!

– Ви не знаєте? – невинно спитав Посередник. – Не читали пана Конана Дойля?

– Я то читав, але до чого тут ваші постійні натяки? – Сашко скоса подивився на Кирила, який стояв з незворушним обличчям, і тільки рукою махнув. – Бачу, дехто вже погодився.

– Не сперечайся з ним, це марно, – порадив Кирило. І повернувся до Посередника: – Що це за будинок? Вулицю я, здається, впізнаю.

– Вулиця Бульварно-Кудрявська, дохідний дім булочника Септера. Я взяв на себе сміливість...

– Булочника?! – майже простогнав Сашко. – Ну що ж у вас гумор такий?! Як вас там...

– Звіть мене, як і ваш товариш, Посередником, – ввічливо нагадав той. – Якщо у вас виникли деякі алюзії...

– Та ні, чого б це?!

– ...то даремно, – Посередник, насунув капелюха поглибше на ідеально круглу макітру. – Всі збіги та співпадіння – випадкові.

Кирило нервово розсміявся. Сашко обурено подивився тепер вже на нього.

– Чого іржеш, детективе? Цей тип знущається з нас!

– Можливо, – легко погодився Кирило. – Але я вже, знаєш, звик. І мені цікаво...

«Цікаво» було безперечно зайвим зараз, бо Вартовий аж підскочив:

– Цікаво?! Ми вештаємося майже за півтора сторіччя від дому, а йому, ти бачиш, цікаво! Що ти за людина така, Холмогоров?!

– Облиш, – відмахнувся Кирило. – Якщо вже так вийшло, і ми вскочили в пригоду, спробуємо хоч задоволення отримати.

– Слушно, – кивнув Посередник. – Отже, хлопці, сьогодні до вас завітає поліцейський детектив, справи якого кепські. Місто тероризує банда грабіжників. Серед потерпілих – багато поважних громадян. Детектив на грані відчаю і звільнення одночасно, і готовий будь на що, аби отримати допомогу. Як розкриєте справу, повернемося до моєї пропозиції і нашої угоди. Це зрозуміло? Олександре, Кирило?

– Так, звичайно, – Кирило був просто вишукано іронічним, – Я вже мав з вами одну угоду, красно дякую!

– Клянуся! – палко заперечив Посередник, – Я мав і маю лише чесні наміри відносно вас, пане детектив! Але ж ви ніяк не визначитеся! – тут він гірко хитнув головою, ніби не вірячи, що таке відбувається саме з ним. – Крім того ваш приятель... – багатозначний погляд на Сашка.

– До чого тут взагалі я?! – не забарився з обуренням той.

– Ще не знаю, але обіцяю з'ясувати це найближчим часом, – Посередник сердито набурмосився, – бо я дуже не люблю – не знати.

Сашко відкрив було рота, але Кирило встиг першим:

– Хотів би я почути, чим розплатився з вами за допомогу той поліцейський детектив! Чи його розплата ще попереду?

– Дозвольте я не буду ділитися з вами всіма своїми секретами, – Посередник був сама стриманість і скромність.

– Ясно, – Кирило повернувся до Сашка: – Тож ходімо обживати нашу нову квартиру... Ватсоне?

– Ходімо... Холмсе, – в тон йому відповів Сашко.

Василь Лесицький – сищик невдаха

– Кухня нічого собі, – Сашко неспішно пройшовся туди-сюди, розглядаючи нехитрий інтер'єр. – І господиня квартири теж до речі нічого, симпатична.

– То покоївка, дурко! – відгукнувся Кирило з вітальні. – А господиня, мабуть, якась поважна дама в літах. То ж, якщо маєш намір позалицятися до неї...

– Та пішов ти! – відмахнувся Сашко. – До речі, зви мене доктором при людях. Або Олександром.

– Чого б це?

– Бо ми серйозні люди, забув? Недолугий детектив та його вірний і кмітливий помічник.

– Чого це я – недолугий?

– А що – ні?

– Знущаєшся?

– Є трішки...

В двері постукали.

– Я відчиню, – Сашко посунув до дверей. – Заходьте, пане...

До кімнати увійшов невисокий тип у картатих штанях і дещо закороткому піджаку. Свого капелюха, трохи схожого на капелюх Посередника, він тримав у руках. Чоловік був настільки тендітний, що більш скидався на підлітка.

– Вітаю вас, панове!

– Проходьте, – Кирило неохоче виліз із крісла, в якому зручно вмостився хвилину тому. – Ми попереджені про ваш візит. Я – Кирило Холм...огоров, а це мій друг і помічник – Олександр...

– Вартовий, – люб'язно додав новоспечений доктор.

– Василь Лесицький, – сказав новоприбулий. – Детектив поліцейського сискного відділення. Мені рекомендували звернутися до вас у делікатній справі.

– Сідайте, – Сашко кивнув на стілець посередині вітальні. – Ми залюбки вас вислухаємо.

Самі ж Кирило і Сашко всілися у два крісла, що були зручно розташовані біля каміну, обличчям до гостя.

– Тобто, діло таке, – трохи зам'явся Лесицький. – Власне, панове, якби я міг впоратися сам...

– То ви б до нас не звернулися, – нетерпляче фиркнув Кирило, схиляючись до поліцейського. – Кажіть вже, Василю! Що у вас: вбивство, пограбування банку, крадіжка?

– Крадіжка, – похнюпився Лесицький.

– Таке... – Кирило трохи розчаровано відкинувся на спинку крісла, але, під докірливим поглядом Сашка, спішно виправився: – Ну, власне, крадіжка – це не така вже і проблема... Тобто, не така, щоб через неї лишитися посади.

– Дивлячись, що вкрали, та у кого, – ще більше похнюпився сищик. – А що ви скажете, пане Холмогоров, коли я скажу, що серед біла дня, прямісінько на вокзалі, був ганебно обікрадений тайний радник і помічник міністра внутрішніх справ?

Сашко присвиснув, і тепер вже Кирило докірливо подивився на нього.

– Не свисти, грошей не буде!

– А що, вони в тебе є?

– Розповідайте далі, – звелів Кирило. – Мені потрібні деталі.

– Платон Кулаковський, – покірно завів далі Лесицький, нервово крутячи в руках капелюха. – Прямував собі до Одеси потягом з Мінська. Сьогодні вранці потяг прибув до Києва. Платон Андрійович вийшов прогулятися по перону та випити кави. А коли повернувся до купе, його валіза вже тю-тю! – тут вже присвиснув Василь.

– Та не свистіть же ви! – ще більш роздратувався Кирило. – Що було у валізі?

– Це важливо?

– Ви знущаєтесь, Лесицький?

– Мене звільнять через цього чиновника, – похмуро сказав Василь, – навіть, якщо у валізі була тільки пара кальсонів.

– Але ж там було дещо інше? – Сашко схилився до нього, допитливо заглядаючи у вічі. – І через це ви так переймаєтесь, що... – він осікся, ледь стримавши: «продали душу Посереднику».

Бо чи потрібна Посередникові душа рядового сищика, то ще невідомо, а от що Лесицький вскочив у велику халепу, то вже очевидно.

– Я переймаюся, бо ця банда тероризує місто вже не перший місяць, – запально вигукнув Лесицький. – Бо ми закриваємо справи одну за одною. А газети цинічно шуткують, що поліції залишилося пильнувати лише вокзали, бо в місцевих красти вже нічого!

– Як в воду дивилися, – реготнув Сашко, за що отримав докірливого погляда від сищика. – Вибачте... І ніяких слідів злодіїв?

– В тому й проблема, що ніяких! Ми створили окреме відділення для розшуку цієї банди, але...

– Це очікувано не дало результату, – закінчив за нього Кирило. – Бо не відділення потрібно створювати, а мізками ворушити! Досить жалітися, Лесицький. Що було у валізі того чиновника?

Той зітхнув і після секундної паузи наважився нарешті на відповідь:

– Орден Святого Станіслава.