Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Київ 2017-й рік

Я з'ясував назви всіх лабораторій, де побувала «мазда», і розібрався із складом «добрива» – новий синтетичний наркотик, подібний до ЛСД. Отже, час було довести цю інформацію до поліції. Принаймні, Сашко так вважав. А я – ні. Бо в мене був план.

– Ти здурів, Шерлок недороблений... – сказав мій Ватсон, коли я поділився цим планом з ним.

– Чому? – я нервово ходив по кімнаті, несила стримати збудження. – Я зміню формулу, і деякий час наша богадільня буде виготовляти безневинну речовину. Тоді почнуться розборки з клієнтами, а там...

– А там вони з'ясують, хто це такий розумник, і приб'ють тебе, як муху!

– А до кого ти збираєшся звертатися у поліції? Чому ти не думаєш, що ми наскочимо на когось, хто в курсі, і прикриває цей бізнес? Тоді нас гарантовано приб'ють.

Сашко замислився.

– В твоїх словах є певний сенс, – визнав він.

– Звісно. В моїх словах завжди є сенс!

Він фиркнув, я теж посміхнувся, бо зовсім не чекав від себе таких хвалькуватих слів.

– Гаразд, пацан. Я спробую пробити по своїм каналам, через хлопців військових, до кого можна звернутися, щоб нас не зачепило. А ти... Може ти обійдешся без подвигів?

– І хай збувають товар далі? Ну вже ні! Будемо робити, що можемо. Ти – шукати безпечні виходи на поліцію, а я...

– А ти дуже ризикуєш, Кирило!

– Не так, щоб дуже...

Зазвичай, він звертається до мене «пацан», а отже, зараз дійсно стурбований. Тому я не дуже здивувався, коли він вибухнув:

– Ти – легковажний шмаркач!

– Я буду дуже обережний, клянуся! – примирливо відповів я і підхопив куртку, намагаючись прошмигнути до дверей.

Цього разу я підготувався як слід і все продумав наперед. Файли з формулами кожного з восьми інгредієнтів «добрива» знаходилися в «шарі». Це означало, що доступ до них мають не тільки наші працівники, але й хтось зовні. І, судячи з маршруту «мазди», цей «хтось» – інші лабораторії. Тобто, розробка «добрива» – наша, а всі інші – лише на субпідряді. Я мав би пишатися такими досягненнями рідного колективу, але чомусь не пишався.

Оскільки я провозився з вивченням кінцевого продукту досить довго, то зараз мені не стало багато зусиль змінити формули двох компонент. Цього мало бути досить, щоб суміш стала безпечніша за вітаміни. Оригінальні файли я сфотографував на телефон, не наважившись їх копіювати. Сподіваюся, надалі вони стануть у нагоді поліції. Хоча навряд. Не вірю я в інтелектуальний потенціал наших поліцейських.

Отже, починаючи з завтрашнього дня, коли «добриво» перестане вставляти, клієнти отримають сюрприз, а шеф – великий головний біль. А мені, мабуть, час на лікарняний. Жаль пропускати таке шоу, але доведеться. Не можу дозволити, щоб мені голову відкрутили, коли шеф почне власне розслідування, бо обіцяв Сашкові бути обережним.

Я фиркнув. Помірятися з шефом розслідуваннями – ото була б гра! Нас тут – десятеро лаборантів. Піди знайди серед них винного! Я б із задоволенням подивився, як би того винного шукали! Навряд чи нам би встромляли пальці в двері... Але досить мріяти! Я витяг з кишені балончик з перцевим газом. На які тільки жертви не підеш заради дружби! Зібрався з духом, зітхнув і... бризнув собі в очі.

І в такому непристойному вигляді, з червоним носом, весь в сльозах і шмарклях, ввалився в кабінет до шефа. Бідолаха аж підскочив від несподіванки:

– Кирило, що з тобою?!

– Здається, я підчепив вірус! Можна я піду додому?

– Звичайно! Йде вже звідси, поки всіх не заразив!

– Ага... То я піду?

– Йди, і поки не видужаєш, не повертайся! – крикнув він мені в спину.

Ну що ж, тепер справа була за Сашком...

Київ 1911-й рік

– Ви заплуталися у своїй подвійній дві, Дмитро, – якомога м'якше сказав я. – Але зрозумійте, нам, – це слово я багатозначно виділив, – відомо все.

– Я не-не... не працюю на поліцію, – він сів на розхитаний стілець посередині кімнати.

– Звичайно ж, працюєте, – відмахнувся я від цього відомого мені факту. – Давайте відверто. Після закінчення нашої розмови ви прожогом чкурнете до своїх кураторів, щоб...

– Не вбивайте! – він підхопився на ноги, підтюпцем підбіг до мене впритул і вчепився в руку. Я вирвався з огидою – немов холодна жаба мене торкнулася!

– І не збирався. Тож, ви підете до своїх кураторів, і скажете їм, що я був у вас. Можете дещо перебільшити, хай налякаються сильніше. Скажіть, що нас було двоє, що у нас у багажі є зброя і, можливо, навіть бомба.

– Н-навіщо? – він витер рукавом спітнілого лоба, і мене знов ледь не скрутило від нападу огиди.

Я поки ще і сам не знав, навіщо. Плану в мене не було, от і доводилось натхненно імпровізувати.

– Бо подвійна гра, це така гра, у яку грають вдвох, – напустив ще більше туману я. Здається, це справило враження, але не таке, як я сподівався.

– Пробачте мою зраду! – знов зарепетував Багров. – Я сам! Я сам вб'ю прем'єр-міністра, або навіть самого самодержця!

Ох ти ж матінко божа! Ну кого цей переляканий дурень може вбити? Посередник, ти що, знущаєшся з мене!

Проте, ще з шкільних уроків історії, я пам'ятав, що так само все і сталося: це нещастя має застрелити Столипіна. Не дивно, що мій потойбічний роботодавець хоче з'ясувати, хто, чи що, підштовхнуло парубка на це неподобство!

– Поки що ніякої зради немає. Ви наш таємний агент, зрозуміло? Наш, а не їх. У вас є зброя?

– Так, мені дали, – він розсіяно підійшов до письмового столу, висунув шухляду і дістав браунінг. Я напружився. Не хотілось би з'ясовувати, наскільки я смертний у своєму посмерті. – Але не дали патронів, – вів далі Багров. – Сказали, всьому свій час.

Отже, хтось з поліцейських дав психу зброю! Якою цікавою стає ця історія!

– Завтра мені звеліли бути у Купецькому саді, – продовжив Багров.

Замах планується на завтра? А як же Опера?

– І що там має бути?

– Ви не знаєте? – здивувався він. – Буде велике гуляння. Там буде прем'єр, і цар і всі... – він роздумливо погладив пістолет. – Я давно хотів зробити це.

– Що? – трохи тупанув я.

– Що-небудь... екстравагантне, – він стрімко розвернувся до мене. Тепер це була зовсім інша людина.

«Ого, та їх тут двоє!» – захоплено вигукнув у моїй голові голос Посередника.

– Йдіть собі, Микола Якович, чи як вас там, – іронічно сказав Багров, наставивши на мене браунінг. – Не знаю, чий саме ви агент, але більше тут не з'являйтесь.

– Пістоль не заряджений, – нагадав я, обережно задкуючи до дверей.

– Можете закластися?

В голові цієї людини, схоже, дійсно жили дві протилежні особистості. Одна – заляканий усіма подвійний агент, який втрапив у велику халепу через своє боягузтво, а інша, з якою я розмовляв зараз, рішучий і безжальний терорист, у якого були якісь свої плани.

– Я сам вирішу цю справу, – пістоль досі був направлений мені прямо у груди. – Не плутайтеся під ногами.

– Я не філер, і не ворог вам, – сказав я, продовжуючи відступати. – Я на вашому боці.

– То приходьте завтра у Купецький сад, і побачите, що буде, – він знову якось знітився і спітнів. Рука з браунінгом почала поволі опускатися.

На мить в мене виникло бажання наскочити на нього, та придушити просто на місці, але ж не це було моїм завданням. Хоча, після останньої витівки підозрюваного, я вже почав сумніватися, що у цього вбивства є замовник.

Київ 2017-й рік

– Почалося! – у квартиру заскочив захеканий Сашко. Я підняв очі від книжки і зацікавлено подивився на нього.

– Ну і заварив ти кашу, пацан! – він не стримував захват. – Знаєш, що я щойно бачив? Двох бугаїв, що ломляться в двері нашого ділка з першого поверху, та репетують, щоб він повернув їм гроші! Клянуся, пацан, твій план був, просто – геніальний!

– Інших не держу, – стримано відповів я, хоч всередині в мене все співало. – І що ти зробив з тими бугаями?

– Я? – ненатурально здивувався він. – З чого ти це взяв?

– Бо в тебе роздряпана правиця, ось з чого! Сподіваюсь, ти їх не сильно пом'яв?

– Ну ти й... Шерлок!

– Дякую, – я піднявся і підійшов до вікна. Два неохайних типа саме «зализували рани» на нашому подвір'ї. Мій друг – вправний боєць. Я це завжди знав, тепер знають і бугаї. – Що з твоєю частиною справи?

– То ж як раз йшов до тебе, щоб розповісти. Є надійна людина.

– От і добре, – я кинув йому свій телефон. Він машинально спіймав його і з подивом вирячився на мене. – Тепер йди, і віддай йому це. Тут всі докази – фото і відео, що я робив, коли ми їхали «за маздою», фото з лабораторії і оригінальна формула кінцевого «продукту». Цього повинно вистачити, щоб знищити цей бізнес. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

– А ти? – він все ще не розумів, хоч і почав щось підозрювати.

– А я, – я почав вдягатися, – поки що повожу їх за собою. – Боюся, мій шеф все ж таки зрозумів, хто саме зробив йому такий «подарунок». То ж через, – я глянув на годинник, – максимум півгодини сюди заявляться гості. То ж поспішай.

– Ми так не домовлялися, пацан! – різко сказав він, заступаючи мені дорогу. – Ми не домовлялися, що ти будеш ризикувати собою і виступати наживкою, лише поки я передаю справу поліції. Ти ж обіцяв!

– Я не пацан, а приватний детектив! І я роблю як краще, щоб наші старання не були марними. Подумай сам. Ти хочеш, щоб справу було закінчено? Тож мерщій біжи до тієї надійної людини, і прослідкуй, щоб все було зроблено, як належно.

– Ні, ти просто зарозумілий шмаркач! Вони тебе вб'ють!

– По-перше, в цьому немає сенсу, по-друге, не встигнуть. Я піду в людне місце, наприклад у наше кафе на Узвозі. Трохи потеревеню з шефом...

– Ти дійсно думаєш, що здатний надурити його?

– Чом би й ні? До сього дня мені це вдавалося, – посміхнувся я. – Якщо я добре його вивчив, а я добре його вивчив, профілактичні бесіди, більш схожі на допити, будуть проведені з усіма лаборантами, які мали відношення до синтезу інгредієнтів. Шеф вже шукає «крота», і буде великою дурістю мені зараз ховатися, а тим більше – засвітитися з людьми з поліції. Я мушу бути на виду. А от ти – інша справа. Ти можеш спокійно прямувати, куди хочеш.

Все ще вагаючись, він відступив від дверей, звільняючи мені шлях.

– Ти все це задумав з самого початку!

– Можливо, – знизав плечима я. – Хіба це не логічно?

Він поклав мій телефон у кишеню, натомість витяг свій і дав його мені.

– Добре. Нехай буде по твоєму. Знову – по твоєму! Будь на зв'язку.

– Авжеж!

Я прочинив двері, і він сказав мені в спину:

– А про твою брехню ми ще поговоримо згодом.

Зачиняючи двері, я почув, як він з силою грюкнув кулаком по столу, і зрозумів, що по закінченні справи мене очікує великий прочухан. І чорт забирай, це теж було цілком логічно!

Київ 1911-й рік

Я неспішно прогулювався Купецьким Садом, іноді відчуваючи на потилиці теплий погляд Посередника. Мій круглий куратор вже встиг дістати мене до печінок, але у справі я відчував певний кураж і мав інтерес. Скоріше, до Багрова, ніж до вбивства прем'єр-міністра, тим паче, що воно відбудеться лише завтра.

«Історія – нелінійна», – почув я тихий шепіт над вухом, і краєм ока помітив круглий капелюх.

Та я вже це второпав! І розумів, чого побоювався Посередник. Що моя вчорашня бурна діяльність могла підштовхнути Багрова до вчинення замаху сьогодні, на прогулянці. І що тоді, от дідько, станеться з історією?!

Так і кортіло сказати йому «а я попереджав», але товстун як відчував мій настрій і на очі не з'являвся.

Великий і нарядний натовп, мов бурхлива ріка, вирував навколо перших осіб Імперії. Я впізнав Миколу Другого, що був оточений тісним кільцем охорони, впізнав Столипіна – основний мій інтерес, та ще декількох осіб, яких бачив на сторінках підручників з історії.

Я не розумів, яким чином можливий замах при такій кількості людей та охорони.

Згодом я побачив і Багрова. Він прогулювався досить далеко від царя з прем'єр-міністром, що і не дивно. Пробитися до них було майже неможливо. Але він, схоже, все ж таки намагався. Його рука застигла у кишені – напевно, там був вчорашній браунінг.

Я почав штовхатися більш енергійно, намагаючись опинитися у нього за спиною.

– Що ви плануєте робити, якщо він почне стріляти? – з цікавістю спитав Посередник, вигулькнувши з натовпу поруч зі мною.

– А що ви пропонуєте? Спробувати його спинити?

– Он де, зверніть увагу, – він вказав мені на огрядного пана у формі з еполетами. – Це підполковник Кулябко. Багров знаходиться під його персональним патронатом. Вони спілкувалися вчора, після того, як ви пішли.

– Цікаво, тільки я бачу, що у Багрова пістолет у кишені?

Посередник знизав плечима:

– А що ви хотіли від поліції? Вони не бачать далі власного носа! – і знов кудись подівся.

Бісове створіння! Міг би і допомогти!

Хвилин через п'ять мені вдалося таки доштовхатися до майбутнього вбивці. Багров теж часу не втрачав і був вже поблизу Кулябко. Я став за їх спинами, користуючись тим, що на мене не звертали уваги.

– Що ви тут робите? – холодно запитав Кулябко свого агента.

– Я... Мені до-до-доручили... – судячи з того, що Багров заїкався, це була та його особистість, з якою я починав вчорашню розмову.

– Де ваші терористи? Коли я передавав вам квиток, ви казали, що вони будуть тут... – підполковник махнув рукою, наче не змозі сформулювати думку.

– З-з-бирати прик-прикмети...

– Так, збирати прикмети прем'єр-міністра. Яка маячня! Та хіба ж його портрет не можна знайти у будь-якій газеті?

Підполковник роздратовано глянув на свого агента. Рука Багрова ковзнула по кишені. Я напружився.

– То що, підвести вас ближче? Щоб ви добре його розгледіли? – продовжував кепкувати Кулябко із свого агента.

– Н-ні...

– Та ходімо вже!

Кулябко рішуче попрямував вперед, Багров підтюпцем потрусив за ним, щомиті витираючи спітнілого лоба. Я рушив слідом, гадки не маючи, що робити, якщо на сцену вийде той, інший, Багров. І ще для мене була загадкою досить дивна поведінка Кулябко. Навіщо він тягне Багрова ближче до прем'ра? Невже він ніколи не стикався із іншою його особистістю? У парубка в кишені пістолет, і підполковник таємної служби цього не бачить?

Вони зупинилися майже у десяти кроках від царя і Столипіна. Микола Другий підвів очі і обмінявся поглядом із Кулябко. Ох щось мені не подобається цей погляд!

– Ну? – роздратовано спитав підполковник.

Він здурів? Таке враження, що він... підштовхує Багрова до фатального пострілу?!

– Тобто, замовник Кулябко? – зацікавлено спитав Посередник десь зліва.

– Можливо. Але ж ми з вами не з тих, хто робить передчасні висновки?

Київ 2017-й рік

Я прийшов у кав'ярню на Узвозі, розташувався за столиком і замовив собі кухоль пива. Невдовзі до входу під'їхала срібляста шкода, з якої вийшов, хто б міг подумати, шеф.

– Доброго вечора, Кирило, – він сів навпроти мене. – Радий, що ти відгукнувся на моє запрошення. Сподіваюсь, ти вже видужав?

Я старанно удав доброзичливість та шану.

– Дякую, видужав. Радо прийняв вашу пропозицію повечеряти тут. Бачу, ви теж полюбляєте цю кав'ярню?

«Спробував би не прийняти!» – читалося на його обличчі, але вголос шеф сказав інше:

– Та якось... Знаєш, так! Люблю ввечері іноді гуляти історичним центром міста. Тим більше, коли в бізнесі є деякі проблеми.

Отже, вирішив одразу бика за роги.

– Мені є сенс хвилюватися? Плануєте скорочення штату?

Шеф розсміявся.

– Не переймайся! Гарних співробітників я залишу. І грошима не обділю. А ти ж гарний співробітник, Кирило?

– Сподіваюсь, – я сьорбнув пива, даючи йому можливість вести бесіду так, як він вважав за потрібне.

Шеф щось мугикнув, покрутив головою, начебто йому тиснув комір, але я продовжував спокійно пити пиво і дивитися на нього наївними блакитними очима.

– Дещо... дещо сталося, Кирило, – шеф був вимушений продовжити розмову. – Те добриво, що ми виробляли...

– А що з ним не так? – можливо, я дещо поквапився з цим питанням, бо шеф гостро поглянув на мене.

– З ним все так, крім того, що формулу було зіпсовано, наші партнери отримали хибні дані, а замовники – негідний товар.

Оце вже було відверто.

– Нічого собі!

– І я би хотів знати, хто ж зробив нам таку послугу.

– Точно не я! – так гаряче запевнив я, що аж сам собі повірив.

– Точно не ти? – повторив за мною шеф. – Ти можеш позичити мені свій телефон? – Я витяг з кишені телефон. – Але ж це не твій! – здивувався він.

Дивись, який спостережливий!

– Так. Це не мій. Свій я позичив другові. Це його, – намагаючись зберігати спокій, відповів я.

– Тоді й не треба! – шеф піднявся. – Що ж, Кирило, вдалого тобі вечора, гарно відпочити.

– Дякую, – обережно відповів я. Я пройшов перевірку? Чи ні? Тоді де я проколовся?!

Шеф вийшов. Я посидів ще пару хвилин і теж вийшов на вулицю, де... мене вже чекали. Двоє кремезних хлопців підпирали тулубами стінку навпроти. Де ж я все ж таки проколовся?!

Стрімко повернувшись, я попрямував вгору по Узвозу. Вони рушили за мною.

– А розплатитися?! – зарепетував жіночий голос за моєю спиною. – Куди пішов, шмаркач, а де гроші?!

Декількох секунд було мені достатньо, щоб зрозуміти, що відбувається. Тепер я був законною здобиччю. Я перейшов на біг. Кремезні помчали за мною.

– Держіть злодія! – зарепетували позаду.

Перехожі почали озиратися. Біжучи вгору по Узвозу, я вже розумів, що тут мене перехоплять «добрі самарітяни». Треба шукати інший шлях. Сходи до Замку Ричарда, що ведуть на оглядовий майданчик. Це шанс. Спущуся схилом до Подолу.

Перестрибуючи сходинки, я мчав залізними сходами на самісінький верх, позаду кряхтіли кремезні.

На оглядовому майданчику нікого не було, тільки за парканом вовтузилися робочі на будівництві новобудови. Я на мить зупинився перед невисокою огорожею, що відокремлювала оглядовий майданчик від крутого схилу.

– Стій, падла!

Шефові хлопці виявилися досить спритними. Але дурними.

– Стій, бо стріляю!

– А влучиш, баран? – не втримався я. Сашко казав мені якось, що за двадцять метрів влучно вистрілити з пістолету досить складно.

– Я смикнешся, влучу!

«Це я – баран», – промайнуло в голові. Бо вони ж потроху підходять, а чого чекаю я?

Я стрибнув через огорожу, зробив два кроки вниз по крутому схилу, не втримався на ногах, і покотився, намагаючись групуватися в падінні. Щось обпекло скроню, я зробив ще декілька обертів через плече і голову, а потім відключився...

Київ 1911-й рік. 1 вересня. Оперний Театр

Рівно о дев'ятій вечора я стояв поряд Оперним Театром. Все повинно було вирішитися тут, сьогодні, цього вечора. І моє майбутнє в тому числі. Чи зумію я вирішити задачу, яку поставив Посередник? Чи поверну я собі своє життя?

В театр пропускали по іменних квитках. У гаманці пограбованого мною позавчора пана такий був. Але ж мене цікавив Багров. Як він потрапить до театру? Нажаль, відповідь у мене була тільки одна – його проведе підполковник Кулябко. Тож, я майже готовий назвати Посереднику ім'я замовника вбивства. Але лишилося ще щось... Щось, що мене муляє, що проходить повз свідомість...

– Ви знаєте, як зайти всередину?

Я обернувся. Поряд стояв Посередник, як завжди з цікавістю дивлячись на мене. Безперечно, хід моїх думок викликав у нього неабияку увагу.

– Звичайно. Зайти – то не проблема для мене, – сказав я. – Але я чекаю, коли зайде Багров.

– Та он же він!

Дмитро Багров саме заходив через парадні двері до театру. Я рушив за ним. На вході він пред'явив цілком звичайний квиток. Він міг отримати його лише одним шляхом – від свого куратора Кулябко. Я також зайшов до фойє і без жодних проблем прослідував за ним до залу. Багров розташувався у вісімнадцятому ряду, я – в дев'ятнадцятому. Давали «Казку про царя Салтана». Самодержець також був присутній. Я дивився не на сцену, я дивився на Багрова.

У першому ж антракті його позвав до себе Кулябко. Вони про щось перекинулися декількома словами. Схоже, Кулябко відсилав свого агента. Чи не по мене? У сенсі – по Миколу Яковича?

– Звісно ж, це по вашу душу, – сказав Посередник з сусіднього крісла. – Визнаю, ви неабияк заплутали Багрова своїм візитом позавчора.

Я не зрозумів, це добре, чи погано? Але неабияк роздратувався:

– Ви дозволите мені працювати, чи так і будете коментувати кожну мою думку?

– Вибачте, не можу стриматися! Бо ж історія добігає своєї розв'язки!

– Я йду за ним! – я підірвався зі свого місця і пішов до виходу.

Багров вийшов, перейшов на інший бік вулиці Володимирської, я був просто за ним, але він мене досі не помічав. Мені що, станцювати перед ним, щоб він роззув очі?! Я тихенько свиснув і Багров нарешті мене побачив.

– Ти?! Якович?!

Тут, визнаю, я трохи тупанув. Коли ми бачилися в останній раз і я натякав, що я з поліції, Багров мені не повірив, а зараз я зробив все, щоб він впевнився, я теж терорист. Микола Якович, як я йому представився.

– Дмитро, нам треба поговорити. Заспокойся!

– Ні, – він витяг вперед руку, ніби хотів відштовхнути мене. – Ні, чуєш! Я сам, сам! Я сам повинен це зробити!

– Ні, ти не повинен...

Але він вже рвучко розвернувся і знов попрямував до входу в театр.

Дорогу Багрову заступив жандарм.

– Ваш квиток надірвано.

– Так, але я... я... – Багров, наляканий, але рішучий в своєму прагненні потрапити всередину, він шалено пітнів, його руки трусилися. Дурень би не помітив, що з ним щось не так, а жандарм дурнем не був. Він вже потягся до зброї, але знову – невчасно, або навпаки, як подивитися – втрутився підполковник Кулябко:

– Що тут? Та пропустіть вже його, це моя людина.

Рука Багрова ковзнула по кишені, Кулябко проводив цей жест байдужим поглядом. Закладаюся, він знав, що у Багрова в кишені браунінг! І закладаюся, що чекав, коли на зміну цьому боягузу з'явиться та, друга персона, яка хоче утнути «щось екстравагантне». А може то я, сам того не бажаючи, підштовхнув Багрова до цього перевтілення?

Спектакль тривав. Імператор і прем'єр-міністр розташувалися в першому ряду. З вісімнадцятого за ними уважно стежив Багров. А за Багровим спостерігали двоє – я і підполковник Кулябко.

Закінчився другий акт. Імператор неквапом піднявся з місця, і я перехопив нетерплячий погляд, який він кинув на Кулябко. Та що ж тут у вас в біса коїться?!

Кулябко жестом підкликав Багрова до себе. Ще кілька тихих фраз, різкий жест підполковника.

«Їдіть до дому!» – принаймні, я трактував це так. Невже друга персона сьогодні взяла вихідний, чим неабияк роздратувала Кулябко? Багров попрямував до виходу, і поки він йшов, спина його випрямлялася, а крок ставав все більш впевнений. Ні, дідько її забирай, не взяла!

«Зараз», – прошепотів мені у вухо Посередник, ніби без нього я б не зрозумів!

Кулябко з кимось розмовляв, а Багров раптом різко розвернувся і майже бігом повертався до зали. Я рвонув йому напереріз. Він прямував до сцени, де стояв прем'єр, розмовляючи з поважними панами. Зовсім поряд стояв імператор. За кілька кроків до них, Багров рвучко опустив руку в кишеню. Я відкинув всякі умовності і припустив що є духу, нечемно розштовхуючи оточуючих. І зрозумів, що не встигаю.

Браунінг, що позавчора дивився мені в груди, цього разу був наставлений на прем'єр-міністра. Той не ворушився. Рука вбивці не тремтіла. Я стрибнув.

Все сталося одночасно: його постріл, мій стрибок і ледь помітний крок вбік Столипіна.

Ми з Багровим покотилися по підлозі.

– Я ж казав тобі не втручатися! – зашипів Багров, намагаючись скинути мене.

– Та пішов ти! – нічого більш розумного мені в голову не прийшло.

Але прем'єр, на диво, лишався на ногах.

«А я казав, що історія нелінійна», – прошепотів Посередник.

Дякую! Саме цієї інформації, і от саме зараз мені так не вистачало!

– Я все ж таки вбив його, – сказав Багров, вивільняючись. Його друга персона виявилася напрочуд сильною.

Але Столипін продовжував стояти. Я завадив вбивці зробити влучний постріл, і куля влучила в орден на грудях прем'єра. Радіти? Мабуть, не варто. Він стікає кров'ю. Пуля зрикошетила і увійшла в правий бік грудей. Його поранено, і сильно.

А Багров тим часом спокійно прямував до виходу.

– Тримайте його! – роздався чийсь істеричний вигук.

Натовп ринув за терористом.

«Вбитий при спробі втечі», – промайнуло у мене в голові, коли якийсь високий жандармський чин замахнувся на нього шаблею. Але тут інший охоронник збив Багрова з ніг і буквально перекинув його через бар'єр у оркестрову яму.

Я стояв і дивився, як прем'єр-міністр повільно розстібає сюртук, під яким був зовсім скривавлений жилет. І яким розчарованим поглядом дивиться на затриманого Багрова підполковник Кулябко. А потім я підняв очі на самодержця і, витримавши секундну паузу, сказав Посереднику, що просто повинен був зараз стояти за моїм лівим плечем:

– Я готовий назвати головного замовника замаху на прем'єр-міністра.

– Впевнені, пане Холмс?

– Так. Це його імператорська величність Микола Другий.