Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Тетяна Юр’єва

ЧОТИРИ КРОКИ ДО ПОЧАТКУ

(детективно-фантастичний роман)

КРОК ПЕРШИЙ. РАПТОВИЙ. Вбивство в Опері.

Київ 2017-й рік

Я не пам'ятаю, коли він вперше назвав мене – Шерлок. Це було смішно, але все, починаючи з нашого знайомства, так нагадувало розповіді сера Конана Дойля, що рано чи пізно це повинно було трапитися. Тобто, навіть він врешті решт провів би аналогію.

Що до мене, то я почав кепкувати на цю тему з першої миті нашого знайомства. Я шукав квартиру для оренди, грошей було обмаль, бо звідки гроші у студента, хоч я і працював вже у хімічній лабораторії. І вчився на останньому курсі хімічного факультету Університету Шевченка.

Тож я шукав квартиру, і розтриндів про це всім, кому можна було з нашого курсу. І у вівторок, коли я обідав у «Двох Гусях», мій однокурсник Вітась підсів за мій столик з іще одним хлопцем.

Я підняв очі від тарілки, де безуспішно пиляв тупим ножем відбивну. Хлопець був невисокого зросту, але сидів, мовби швабру проковтнув. Біляве волосся підстрижено дуже коротко, і хоч на ньому не було форми, але й останній дурень здогадався б, що він військовий. Або нещодавно був ним.

– Знайомся, це Сашко, – сказав Вітась.

Я знизав плечима.

– В тебе є нормальний ніж? Я не можу їсти цією тупою залізякою.

– Візьми мій, – Сашко дістав з кишені гарний складний ніж, і простягнув мені.

– Дякую, – Я розкрив ножа і, не піднімаючи очей, поцікавився: – Широкине чи Світлодар?

– Що? – він був дещо ошелешений.

– Я питаю, де ти служив – у Широкині чи на Світлодарській Дузі?

Вітась хмикнув.

– Ти казав йому щось про мене? – Сашко рвучко розвернувся до нього. Я відмітив добру фізичну підготовку та скупі точні рухи. Снайпер? Ні. Скоріше медик.

– Ані слова, – хитнув головою Вітась. – Просто він у нас розумник.

– Не треба бути великим розумником, – я неспішно різав свою відбивну сашковим ножем, – щоб зрозуміти, що ти, Сашко, напевно мій наступний сусід по квартирі.

– Чому? – він все ще був насторожі, але вже дещо розслабився і придивлявся до мене з цікавістю.

– Бо тільки ранком на перерві я сказав Вітасю, що шукаю сусіда, а в обід він приводить тебе.

– Логічно, – Сашко дещо вільніше розташувався за столом. – Що ще?

– Ти давно на дембелі? Зараз працюєш за фахом?

– Недавно. Так. За яким?

– За своїм, – я знову знизав плечима, показуючи, що підловити мене не так вже й просто. До того ж, ситуація почала мене розважати. На відміну від Вітася, я добре знався на класиці. – Військовий шпиталь?

– Чорт, звідки...

– Облиш, це просто! Потім розповім, якщо захочеш. Ввечері приходь, подивишся квартиру, – я склав ніж і опустив його у кишеню. – Обіцяю ретельно вимити його і повернути ввечері.

– Бачу, ви порозумілися, – Вітась піднявся. – Гарного дня, Кирило!

Так ми почали разом винаймати квартиру. Сашко був старший за мене на кілька років, до того ж пройшов через війну. Тому він трохи опікувався мною, та іноді звав пацаном, коли йому дуже вже дошкуляв мій спосіб життя та той, чесно кажучи, бардак, що я розводив у нашій квартирі.

А я, натомість, розважав його прогулянками по місту, яке він зовсім не знав. По різним місцям та барам, де мені було нецікаво вештатися самому, коли я не працював і не вчився.

А потім я втрутився в небезпечну справу, та ще і його в неї втягнув. І безглуздо вмер.

З цього, власне, все і почалося.

Десь і колись

– Кх-кх!

Я відкрив очі, і побачив над собою круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.

– Молодий чоловіче, ви вже здатні розмовляти?

Я доторкнувся до скроні, але ані крові, ані навіть подряпини не було. Десь із за окулярів простягнулася рука та досить сильно поплескала мене по щоці. Від такої безцеремонності я смикнувся і рвучко сів.

– Що трапилося?

– А ви як думаєте?

Я подивився вгору, на крутий схил, з якого котився, мабуть хвилину назад.

– Я впав.

– Добре, – схвально кивнули окуляри.

– В мене стріляли... В мене стріляли?!

– Гарна дедукція!

– Куди ж вони всі поділися?

– Тут їх немає.

Ото заспокоїв, що й казати! Я придивився до окулярів пильніше, туман в очах потроху розсіювався. Це був чоловік невизначеного віку, невеликого росту, і весь якийсь... круглий. Кругле обличчя, кругла гладка постать, круглі окуляри і круглий капелюх на макітрі. Чимось він нагадував мені кота.

– А ви хто такий? – різко спитав я.

– Мені казали, що Шерлок Холмс – не дуже чемна людина, та я не думав, що до такої... – пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: – Звіть мене Посердником, пане Холмс.

– Я не...

– Ні! – він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. – Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому називав вас Шерлоком.

– Та це...

– Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.

– Мило, – я здійнявся на ноги, – але я не маю наміру зв'язуватися з вашим клієнтом. Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.

– Ні, розібралися, – швидко заперечив він.

– В сенсі?

– Як на генія, він трошки тупий, – знов невідомо кому пробурмотів Посередник, – але нічого, впорається... – І знов мені: – як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?

– Я впав, – я почав втрачати терпець, – а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу.

– Ви померли, – м'яко сказав він.

– Що-о?!

– Ви померли, пане Холмс, – терпляче повторив Посередник. – Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?

– Я слухняно глянув на всі боки. Як на мене, те саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, внаслідок падіння.

– Спробуйте зробити подих, – продовжував керувати Посередник.

Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Накотила паніка.

– Тихше! – цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.

– Що зі мною? – прохрипів я. – Де ми?

– Кажу ж, ви померли! На друге питання відповісти буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.

Я зробив кілька непевних кроків у бік туману.

– Стійте! – швидко сказав Посередник. – Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду.

– Угоду? – я вщент заплутався, але зупинився.

– Ви хочете повернутися до життя?

– Я ще не впевнений, що помер.

– Будете перевіряти?

Я глянув у бік туману. Посередник мовчки чекав.

– Ні. Мабуть, ні.

– От і добре! – він радісно потер пухлі рученята. – Тож угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду – повертаєтесь до життя.

– І що ж то за справа, Посереднику?

Він аж долонями сплеснув:

– Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!

Я знов подивився на туман, зробив спробу (невдалу) вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.

– Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!

Київ 2017-й рік

– Куди поділися всі тарілки? – Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.

Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.

– Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!

– Йди но сюди.

– Що? – Сашко теж підійшов до вікна.

– Бачиш машину?

– І що?

– В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.

– І що?

– Я бачу це не вперше.

– І що?

Я роздратувався:

– У тебе є інші припущення, крім твого «і що»? Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вдень, стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять там цілих півгодини?

Сашко знизав плечима. Він очевидно не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але все ж таки спитав:

– А ти сам що думаєш?

– Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? Я бачив якось, він підійшов до дверей, не встигнувши покласти у кишеню жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?

– Та все, що завгодно!

Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі – дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.

Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме – роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж завжди – синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує наш кінцевий продукт в такі самі пакетики.

– Це зразки для клієнта, – швидко сказав він, побачивши мене.

– Добре, – знизав я плечима якомога байдуже. – Взагалі-то, я вже збирався додому.

І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. Вирішив, що ні.

– Мені вже час в університет. А потім – на роботу.

– Гей, пацан! То куди ти подів всі тарілки?

– До вечора!

На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього кінцевого продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов'язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке – наш кінцевий продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але на повірку ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф.

– Щось шукаєш, Кирило?

– Так... цеє...

Це не ідея – ідіотська, а я – незграбний ідіот!

– Виносити зразки назовні заборонено, – суворо сказав шеф. – Ми – комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.

Ага, добриво, як же...

Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф пішов, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».

Картина ставала все яснішою, але мені потрібно було з кимось все обговорити. І цим кимсь звичайно мав стати Сашко.

«Приходь о восьмій в кав'ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», – відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий на мене за ті кляті тарілки! Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.

Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові подобалася стара кав'ярня навпроти Замкової Гори, і я сподівався, що він прийде, незважаючи на вранішню майже сварку.

Він прийшов.

– Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?

– Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.

– Дурко! – фиркнув він. – Важко було зізнатися, що тарілки гепнув ти? Пацан!

Ми взяли по пиву, і я коротко розказав йому все. Цього разу – дійсно все. Про свої підозри, про ідентичні пакети, та показав «добриво».

– Це міняє діло! – погодився Сашко. – Якщо б ти все розповів вранці, може я був би більш уважний до тої «мазди».

– Добре, добре! Вважай, я зробив висновки.

Він накинув на мене поблажливим поглядом, в якому я завжди читав оте «пацан», і від якого неймовірно дратувався.

– Ти віриш мені чи ні?!

– Чи вірю я, що ти встряв у халепу? О так, звичайно!

– Ти допоможеш?

Ми давно вже вийшли з кав'ярні та йшли вниз до Подолу. Я зупинився навпроти музею Булгакова і вхопив його за плече.

– Хочеш замутити власне розслідування? – Сашко акуратно вивільнився з моєї хватки.

– Потрібно ж з'ясувати, що відбувається!

– Значить, хочеш, – констатував він.

– Ти допоможеш? – повторив я.

– Думаю, що так... – Сашко зосереджено здвинув брови. – Бо один ти наробиш справ... Шерлок! – раптово єхидно додав він.

– Кепкуєш?! – може ображатися було і не на часі, але я все одно образився.

– Якщо незручно, приходь все одно! – передражнив він, – Треба було ще написати «може бути небезпечно»!

Київ 1911-й рік

– Кави? Чи може пива?

Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після... хм... смерті. Ми з Посередником сиділи у кав'ярні на відкритій веранді у парку. А за сусідніми столами...

– Не витріщайтеся, – зашипів він, мов розсерджений кіт.

– Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, – пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?

– Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, Шерлоку? – також пошепки обурився він.

– Вибачте, слухаю, – я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.

– Але не їсти.

Він що, підслуховує мої думки?

– Ні, вони ярко горять у вас на лобі, хлопче! – Він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. – Ви ж пам'ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?

– Я б з'їв...

– Нажаль, посмертя має свої незручні боки, – він розвів руками, – тож маєте мотив якнайшвидше розкрити справу.

Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки одні двері до виходу.

Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.

– Отже, ми в Києві, – вів далі Посередник, ретельно розжувавши шматочок пиріжка і запивши його кавою. – Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, – він очікувально замовк, дивлячись на мене.

Але я міг тільки кліпати очима.

– Ви зовсім не вчили історії, юначе? Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?

– Я хімік, я її стер, – роздратовано буркнув я, бо дійсно анічогісінько не пам'ятав про цей історичний період.

– Стер, зрозуміло... – він знов апетитно відкусив від пиріжка. Я мало слиною не вдавився. – Цього дня, точніше, для нас з вами – це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб'ють прем'єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.

– Хіба вбивцю не застрелили на місці?

– То ж ви не все стерли, Шерлоку?

– Майже, – я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. – То що я повинен розслідувати? Є труп, але є і вбивця.

– Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.

– О! То це ще й замовне вбивство.

– Ви ж не думаєте, юначе, що прем'єр-міністрів вбивають просто так!

Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на його голос. Посередник повторив вже значно тихіше:

– Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, Шерлоку, я буду вважати нашу угоду виконаною.

– Гаразд, спробую, – власне, я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. – Ви дасте мені хоч якусь інформацію?

– Тільки ту, яка наразі є у тутешньої поліції, – занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді знав би набагато більше.

– Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?

– Гарна дедукція! – похвалив він дещо іронічно. – Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія – річ нелінійна. І досить з вас цих заумних теорій. Розслідуйте справу.

– А якщо я зрозумію, що можу попередити вбивство?

– Таких подвигів від вас не жадають. Просто знайдіть замовника.

Київ 2017-й рік

Я бився над складом пакетика з лабораторії вже декілька днів, безжально експлуатуючи університетське обладнання. Хоч тут ніхто не питав мене, що я роблю!

В одному я був впевнений: це ніяке не добриво. На роботі намагався поводитися так, щоб не викликати підозр, та одного разу, коли кур'єр відбув в невідомому напрямку з цілою торбою пакетиків ще одного «добрива», не витримав і провів його поглядом, який перехопив шеф.

– Це зразки для клієнта, – спокійно пояснив він.

– Так, – я не знав, що сказати, бо мене це не повинно було обходити.

З чорною «маздою» та сусідом з першого поверху справа просувалася повільніше, ніж я хотів. Точніше, взагалі не просувалася, тому я вирішив прослідкувати за машиною. Реакція Сашка була скептичною:

– Гратися в переслідування? Це точно те, що нам зараз потрібно?

– Послухай, ми ж вирішили, що дізнаємося, що відбувається в нашому будинку.

– Ми вирішили?!

– Добре, я вирішив. А ти, між іншим, обіцяв допомогти. Чи тебе влаштовує наркодилер під самісіньким твоїм носом, вояк?!

– Я лікар, – буркнув він. – А про дилера – то ще не точно. Можливо, це лише твоя фантазія.

– А якщо ні?

– А тобі аж припікає погратися в детектива!

Я знизав плечима, показуючи, що не я це почав.

– Ти впертий, – зітхнув Сашко. – Вмовив. Давай пограємось.

Він почав брати робоче авто на свої вихідні. А так як у шпиталі він працював по графіку «два через два», то частина його вихідних припадала на будні дні тижня. Через два рази нам пощастило. «Мазда» приїхала в середу о дванадцятий годині дня. Я мерщій злетів вниз по сходах, мало не зіткнувшись в дверях будинку з тим самим сусідом, дивом втримав непорушне обличчя і вибіг на вулицю. Сашко спустився ліфтом, сів у машину, неспішно завівся, і як тільки «мазда» поїхала, рушив слідом. Я підсів до нього при виїзді з двору. Водієм він був гарним, тримав досить велику відстань між собою та «маздою» у міському потоці, при чому не втрачаючи її з поля зору.

– Ну що скажеш тепер? – не втримав я через декілька хвилин.

Він скоса подивився на мене.

– Ти ж таки був правий. Нашому сусіду передали цілу торбу з тими пакетиками.

– От бачиш!

– Може, краще було б звернутися до поліції? – Сашко уважно дивився на дорогу. Його байдужий тон не збив мене з пантелику.

– Яка до біса поліція?! Ми ж тільки почали, і вже маємо результат. Поліція лише все зіпсує.

– Ти зараз говориш, як справжній Шерлок.

– А ти, як справжнісінький Ватсон!

– Добре, – він зітхнув. – Цього разу хай буде по-твоєму, пацан. Але обіцяй, як тільки виникне хоч натяк на небезпеку, ми викличемо поліцію.

– Так, звичайно!

– Я серйозно!

– Та я теж!

Але ж я знав, який він, насправді, азартний. А він знав, що я знав. На цьому ми і порозумілися.

«Мазда» гальмувала ще у декількох подвір'ях, і кожного разу в неї сідав який-небудь непримітний чолов'яга, та невдовзі виходив з торбинкою.

Крізь тоноване скло машини я бачив, як відраховувались гроші, як зникали в кишенях пакетики з білою речовиною, і фіксував все на свій телефон. Поки я робив фото і відео, Сашко вправно кермував. «Мазда» «хвоста», здається, не помічала.

Кілька разів «мазда» зупинялася біля офісних будинків, і тоді вже водій виходив і невдовзі повертався з торбою.

– А це що? – Сашко покрутився у водійському кріслі, намагаючись розім'яти закляклі від довгого кермування м'язи.

– А це, друже мій, такі ж самі лабораторії, як і моя. Тут він забирає товар. Бачиш, на якого «спрута» ми натрапили, лише потягнувши за одну тонку нитку!

Остання адреса, за якою пригальмувала «мазда», була очікувана, але все ж неприємно мене вразила. Не знаю, чому я до останнього сподівався, що все буде не так. Але то був мій рідний офіс. З нього водій вийшов з великою торбою. Що в ній було, можна було не сумніватися. Ми з Сашком мовчки перезирнулися і поїхали додому.

– Що думаєш робити? – спитав Сашко, коли ми опинилися вдома.

– Думаю, – коротко озвався я. – Як бачиш, дві начебто різні історії виявилися частинами одної великої халепи.

Він зітхнув:

– Можеш на мене розраховувати!

– Ох, щоб я робив без свого водія! – я дійсно був йому вдячний.

Київ 1911-й рік

Круглий мерзотник буквально розчинився у повітрі. Тільки що він був тут, простягав мені теку з паперами, аж ось я здійняв голову, а його вже нема.

– Чорт з тобою, – тихцем пробурмотів я. – Розберуся сам.

Кінець кінцем, я був майже живий, в мене були гроші та інформація. І те, і інше, я отримав від Посередника.

Кав'ярня була розташована на місці, де у мій час знаходяться оглядовий майданчик та арка Дружби Народів. Тож я сидів, дивився на Дніпро, пив каву, розглядав місцеву публіку і гортав теку, яку Посередник, скоріше за все, поцупив у поліції. До речі, мені теж було б непогано дещо поцупити у когось з поважної публіки, якщо я хочу бути поряд з місцем подій. Наприклад, перепустку на завтрашню прогулянку монарха та інших високих осіб у Купецькому саду. У цьому, тобто.

– Ви ж детектив, – сказав Посередник, коли я запитав його про квиток, – то ж здобувайте самі.

Перше, що я вирішив зробити, це заприятелювати з майбутнім вбивцею, Дмитром Багровим. Але як це зробити? З поліцейського досьє я знав, що він їх агент, і що він вже в Києві. Він наплів їм щось про терористів, з якими нібито познайомився рік тому у Петербурзі, і які повинні тут вчинити замах на когось з міністрів.

Чесно кажучи, навіть прочитавши протокол розмови, я не повірив жодному слову цього Багрова. І як йому могли повірити співробітники секретної служби, для мене лишилося загадкою.

Але був один плюс в моєму теперішньому становищі. Вбити мене вдруге навряд чи вдасться, тому я міг непогано налякати того хлопа. Тре лишень до нього підібратися.

Я піднявся, кинувши на стіл гроші за каву. Неспішно пройшовся кав'ярнею. Як я і думав, мене не те щоб не помічали... Скоріше – не звертали уваги. Відвідувачі машинально відвертали голови, коли я підходив. Можливо, люди відчували, що зі мною щось не так, тому намагалися триматися осторонь.

– Бачу, у вас немає великих проблем з конспірацією, детектив, – Посередник раптово вигулькнув із за мого плеча. – Але все ж таки, проявляйте обережність.

Я ледь не підстрибнув.

– Ви завжди з'являєтесь наче чорт з табакерки?

– Доводиться. Така робота. – він знизав плечима. – Рекомендую обчистити он того пана, – він кивнув на крайній стіл, де саме огрядний чоловік виложив на нього гаманець. – У нього точно є запрошення на завтрашню прогулянку.

– Дякую.

– Йдеш на Володимирську?

– А що там?

– Будинок Багрова.

– Тоді так.

Я вийшов з Купецького саду і попрямував на вулицю Володимирську. Вечоріло.

Будинок очікувано сторожили філери. Також очікувано я без проблем пройшов повз них. Хлопець був вдома. Я відчинив двері та зайшов. Він смикнувся.

– Ви хто?

– Я? Я – Микола Якович.

Його очі стали завеликі для його худорлявої фізіономії.

– Ви ж...

– Що? Хіба не з вами я зустрічався в Петербурзі рік тому?

– Т-так... – він почав заїкатися.

Я пильно придивився до майбутнього вбивці. Якесь воно засмикане та нещасне. Міський божевільний, та й годі! Як такий дурень міг здійснити вбивство? Певно, що йому... створили всі умови?

– Думаєте?

Я вже трохи призвичаївся до манери Посередника з'являтися з нікуди.

– Ви так і будете за мною ходити?

– Я заважаю?

– З ким ви роз– роз– розмовляєте? – пробелькотав Багров.

Він що, не бачить Посередника?

– Вибачте, але мені цікаві ваші висновки, – такого Посередника хоч до рани прикладай! Ні, не хочу.

– Може, будемо спілкуватися пізніше? Ви насправді мені заважаєте!

– Добре!

Він зник також миттєво, як і з'явився.