Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Непроста розмова

Лесицький пішов, пообіцявши надіслати кур'єра з усіма матеріалами справи. Точніше, справ.

Кирило, повністю поринувши в образ великого детектива, вимагав матеріали не тільки ганебно пограбованого Кулаковського, але й всі попередні, що могли пролити світло на подвиги банди мазуриків.

– То візника доведеться винаймати, – заволав Лесицький.

– На трамваї доїде, – невблаганно відрізав Холмогоров. – Не розвалиться.

Сашко обурено закашлявся, але не справив цим належного враження на пихатого розумника.

– Як думаєш, – нетерпляче спитав Кирило, тільки но за Лесицьким зачинилися двері, – нам це по зубах?

– По зубах нарешті отримаєш ти, пацан! – Сашко розгнівано насунувся на Холмогорова.

Шалений темп подій досі не давав йому змоги як слід нагримати на Кирила, але це не означало, що всі безсоромні витівки зійдуть тому з рук. Так вважав Вартовий, і, звісно, був правий.

– Та припини... – про всяк випадок Кирило відступив від розлюченого друга. – Хочеш пояснень? То я надам, без проблем...

– Без проблем?! – аж підскочив Сашко. – Ах ти ж Шерлок недороблений! Пропадаєш на рік! З'являєшся, як привид, на кладовищі в компанії зарозумілого хвалька! Всі вважали тебе мертвим, щоб ти знав! І я, між іншим, вважав!

– Послухай, я тут ні до чого...

– А хто – до чого? Посередник?

– Так.

– А хто мені брехав?! Хто фактично усунув мене від нашої справи, хто відіслав до поліції з надуманого приводу, а сам... Сам побіг на зустріч власній загибелі!

– Ну... – Кирило трохи винувато відвів погляд, задкуючи до крісла, – все це було в інтересах розслідування! До речі, чим воно закінчилися?

– Добре воно закінчилася, – Сашко все ще стискав кулаки, а отже – був небезпечний. – Ти все розрахував вірно.

– От бачиш...

– Я бачу лише те, що ти – справжнісінький гімнюк. Чи як кажуть в цьому часі – шлємазл.

– Де ти набрався таких слів, докторе? – здивувався Кирило. – І я не «гімнюка» зараз маю на увазі!

– Я зрозумів, не викручуйся, і не переводь тему! Я хотів поговорити з тобою про всю цю чортівню, яку ти, як бачу, вважаєш цілком нормальною! – Кирило мовчки знизав плечима. – Хоч рік зараз який?! – Сашко вхопив зі столу газету. На першій сторінці великими буквами красувалося «31 березня 1908 року». – Ого! Далеко ж нас запроторило! Ладно... Вибачень, як і завжди, від тебе ж не дочекаєшся!

– Вибач... – видушив з себе Холмогоров. Перепросити було нескладно, проте Вартовий бачив його наскрізь – винним він не почувався. – А щодо чортівні... – Кирило розсіяно почухав потилицю. – Чесно кажучи, ти не настільки здивований і обурений, як вдаєш.

– Ти не просто гімнюк, ти – ризиковий гімнюк! – сердито, але разом з цим і захоплено, промовив Сашко. – І з чого, дозволь спитати, такі висновки?

– Бо ти не був розгублений там, на кладовищі. Сердитий – так. Але не спантеличений. З цього я роблю висновок...

– Закрийся! Висновки, ти бач, він зробив... Якщо хочеш знати, я не одної хвилини не вірив, що ти помер, розумнику! Відчував, що ти викрутишся. Але щоб у такий спосіб?! – Сашко схопився за голову. – Знаєш, це занадто навіть для тебе!

– Ти вже передумав мене бити? – невинно спитався Холмогоров.

– Ще одне слово – і я передумаю знову!

– Мовчу...

Здається, мир між приятелями було поновлено, і Сашко вже набагато спокійніше поцікавився:

– То що думаєш про нагальну справу?

Кирило здивовано скинув брови:

– Ти хочеш почути якийсь аналіз до того, як ми подивимось всі матеріали?

– Ну а що робити? Сходити прогулятися? Так ти ж знову знайдеш ще якусь халепу!

– Припини нарешті! – застогнав Кирило, але Сашко був невблаганний. – Я тут, і я живий!

– От і добре. Тому – сиди тут, думай і доповідай мені про результати роздумів. Тоді є невеличкий шанс, що тижнів зо два ми може й потрапимо до дому. Звісно, якщо твій приятель Посередник знову не запроторить нас к чорту на роги розслідувати чергову невідкладну справу.

– Він може, – погодився Кирило. – І він – не мій приятель. Скоріше, роботодавець.

– Гарну роботу ти собі знайшов, поки мене поряд не було!

– Не бурчи, – майже лагідно попросив Кирило, – Ми маємо справу з організованою бандою і це точно не поодинокі виступи окремих мазуриків. Справа на вокзалі не була імпровізацією, отже, вони мали «навідників» серед досить високих чинів поліції.

– Чому так думаєш?

– Кулаковський – тайний радник міністра внутрішніх справ. Про його переміщення знали не так вже й багато людей.

– Можливо, він просто прошляпив свою валізу, коли покинув купе!

– Варіант випадковості також не можна виключати, – погодився Кирило. – Але я б поставив на навідників.

– І той і той варіант мені не подобається, – Сашко роздумливо пройшовся по вітальні.

– Так! А саме погане знаєш що? Вони не зупиняться на вуличних пограбуваннях, – Кирило теж підвівся з крісла і підійшов до вікна. – Якщо ми їх не спіймаємо, вони перейдуть до грабунку банків, магазинів і помешкань городян.

– І до таких милих твоєму серцю вбивств!

– Ти все ще сердитий на мене, – сумно констатував Кирило.

– Ще б пак, сердитий!

Відповісти Холмогоров не встиг.

– Панове! – пролунало з першого поверху. – Хлопці! Я піднімаюся до вас!

– Хто це? – Сашко здивовано глянув на Кирила. Той посміхнувся:

– А от схоже, і наша домогосподарка! Ну, пам'ятаєш, та, до якої ти збирався залицятися?

Пані Хана

На порозі виникла невисокої статури міцна жіночка середнього віку. В руках у неї була таця, на якій стояв чайник, чашки, тарілочка з печивом та розочки з м'ятним варенням.

– А от і я, хлопці! Чи може звати вас – панове?

– Та звіть, як хочете, – посміхнувся Кирило, втягуючи носом смачний аромат свіжої здоби. – Якщо ви кожного ранку будете приносити нам такий сніданок, ми згодні будь на що!

– Ой-ой, – пробурмотів Сашко собі під носа. – І хто ще тут залицяється?

– Я не ваша домогосподарка, хлопці! – строго відрізала жіночка. – Тобто, я звичайно домогосподарка, але не ваша! Звіть мене пані Хана.

– Приємно, – Сашко чемно підвівся з крісла, непомітно пхнувши ногою свого менш тямущого друга. – Я – Олександр, а це – Кирило. Ми будемо мешкати тут деякий час.

– Так, я знаю. Пан, з дивним прізвищем – Посередник, мене попередив.

– Ви бачили Посередника? – здивувався Кирило, забираючи у Хани тацю і посуваючи стілець до столу. – Сідайте, будь ласка.

Сашко схвально кивнув. Пацан може бути ввічливим, якщо схоче. Або – якщо його пхнути!

– Дякую, – пані Хана швиденько вмостилися за столом. – Авжеж. Це ж він орендував для вас цю квартиру.

Кирило тільки спантеличено хмикнув.

– Що ж, хлопці, – Хана довгим ковтком допила залишки чаю, – не буду вас затримувати. Поводьтеся добре. Жінок не водіть, по стінах з пістоля не паліть.

– Та й не збиралися! – Кирило поперхнувся чаєм. – З чого такі думки, пані Хана?

– Ой, та знаю я вас, молодь!

Коли домогосподарка полишила квартиру, Кирило нетерпляче повернувся до Сашка.

– Що скажеш, помічнику?

– Про що? – з набитим печивом ротом промугикав той.

– Та годі вже жерти, Вартовий! Ти чув? Вона бачила Посередника!

– То й що? Я теж його бачив. Неприємний тип... Та це і про тебе можна сказати.

– Але ж в моїй попередній справі в цьому часі... Про мене?!

– Круглий авантюрист був безтілесним духом? – Сашко удавано не помітив, що його шпилька досягла мети і трохи збила пиху з Холмогорова. – Ти так до пуття і не розповів, в яку чортівню ти без мене вплутався, пацан.

– Не те щоб зовсім безтілесним, – Кирило почухав потилицю, – але підозрювані та дозвільна публіка його не бачили.

– То може, Хана – не зовсім дозвільна публіка? – резонно помітив Сашко.

Кирило здивовано витріщився на нього:

– Вона – лише наша домогосподарка...

– У домі булочника, – перебив Сашко. – Ну же, детективе, ворухни мізками!

– Вона такий же герой цієї п'єси, як і ми з тобою, – повільно промовив Кирило, мимоволі складаючи долоні біля губ настільки характерним жестом, що тут же наразився на єхидний погляд.

– Легше, легше, Шерлоку! Дивись, як тебе затягує!

– Та пішов ти! – сердито підскочив Кирило.

– Може, вона і не головний герой, як ми з тобою, – Сашко не дав себе відволікти, – але і не масовка. Так?

– Виходить, що так.

– І що з цього випливає?

– Що... – зіниці детектива розширилися, але сказати він нічого не встиг.

– Хло-опці! – протяжно долинуло з першого поверху. – До вас відвідувач.

Це був обіцяний кур'єр з поліцейського відділку, навантажений паперовими теками, що той ішак на перевалі.

Кирило швидко відібрав рятівні папери у бідолашного хлопця і з ногами заліз назад в крісло, явно не бажаючи повертатися до попередньої слизької теми. Сашко тільки головою хитнув. Його друг волів прикидатися феноменально сліпим, не бажав бачити, в яку небезпечну гру втягнув їх Посередник, а хотів бавитися в розслідування дурнуватої справи сторічної давнини. І от що з ним робити?! Бити, сварити, або допомагати?

– Що там? – не витримав він хвилин через десять. – Знайшов щось цікаве?

– Можливо, – Кирило зосереджено і швидко гортав папери. – Схоже, у нас є свідок пограбування у потязі.

– Свідок? Чому ж Лесицький про нього промовчав?

– Може тому, що він ідіот? – Кирило різко підвівся. – Досить теорії! Ходімо, побалакаємо з цим хлопцем.

На вокзалі. Небалакучий кочегар

Перевдягнувшись в одяг початку сторіччя, який дуже доречно знайшовся в їх шафах, і на диво підійшов кожному з хлопців, Кирило і Сашко пішки рушили до центрального вокзалу, який був розташований порівняно недалеко від дохідного дому булочника Септера. Порівняно, звичайно, із відстанями віку двадцять першого. В цьому часі для подолання кількох кварталів поважним панам пристало б винайняти візника.

В шухляді у вітальні Кирило знайшов чималу купу грошей, з якої, не вагаючись, витяг декілька купюр.

– То що там за свідок? – спитав Сашко, коли вони вийшли на Бібіківський бульвар і попрямували до вокзалу. – Що було в тих паперах Лесицького?

– Кочегар того самого потягу, дехто Іван Тимофіїв, як виявляється, бачив підозрілого молодика, який вийшов з вагону під час зупинки тут, в Києві, – Кирило швидко та впевнено крокував вулицею. – Бачив його і начальник потягу.

– Нічого собі! – присвиснув Сашко. – І при цьому поліція його не затримала?

– І при цьому він як крізь землю провалився. Якщо, звичайно, його взагалі хтось шукав, а не так, як це зазвичай роблять незграби з будь-якої поліції, – презирливо фиркнув Кирило.

– Легше, генію, – миттю осадив його Сашко. – З представником поліції ти познайомився лише сьогодні.

– Облиш, – відмахнувся Холмогоров. – Якби місцева поліція справлялася із своєю роботою, нас би тут не було.

«Нас би тут не було, якщо б ти сліпо не довірився тому пройдисвіту, Посереднику, у своїй жадобі до небезпечних пригод», – сердито подумав Сашко.

У приміщенні вокзалу вони попрямували до кімнати адміністрації. Точніше, Кирило попрямував, впевнено розмахуючи візиткою Лесицього, яку той залишив на їх столі.

– Мені треба поговорити з Іваном Тимофіївим, – без передмови почав він, тицяючи візитку сищика черговому по вокзалу. – Де я можу його знайти?

– На другому пероні, пан Лесицький, – відповів черговий, уважно вивчивши візитку. – Його потяг через півгодини відправляється до Москви. Він щось накоїв?

– Ще не знаю, – процідив Кирило і вийшов з кімнати, лишивши чергового в деякому непорозумінні.

– О! Ти вправно вдаєш з себе сищика, використовуючи його візитку, – прокоментував Сашко, поспішаючи слідом. – Книжковий Холмс нервово палить у кутку.

– Він сам так подумав, а я тут ні до чого, – почав виправдовуватися Кирило. – Я лише хотів послатися на того Лесицького, але якщо вже так вийшло...

– То ти і скористався! Авжеж, я все зрозумів.

– Не треба тут зображати мою совість! – обурився Холмогоров. – Ходімо швидше, бо той Тимофіїв поїде.

На другому пероні біля паровозу вони побачили засмаглого хлопця з чорними від вугілля руками.

– Он твій фігурант, – Сашко вказав детективу на хлопця.

– Іване! – окликнув його той. – Почекайте, маю до вас розмову.

– Ви хто? – підозріло спитав хлопець.

– Кирило Холмогоров, приватний детектив, – цього разу Кирило не став видавати себе за Лесицького, бо ж напевне, той вже говорив з хлопцем, та був йому знайомий.

– Якщо ви щодо крадіжки, то мене вже допитували у відділку.

– Це добре, але все ж таки, прошу приділити мені кілька хвилин.

– Гаразд, – трохи повагавшись, відповів Тимофіїв. – Давайте скоріше, бо потяг відправляється через півгодини.

– Добре, – поблажливо погодився Кирило. – Розкажи нам, Іване, чому ти не сказав у відділку, що парубок, якого ти зустрів на пероні три дні тому під час зупинки потяга, і який мав валізу, що була зовсім не схожа на його багаж, був твоїм знайомим?

Тимофіїв закляк з відкритим ротом. Сашко теж витріщився на друга, не розуміючи, звідки той взяв інформацію.

– З чого ви це взяли, пане Холмогоров?

– Неважливо, з чого я це взяв. А важливо те, що коли я поділюся цим спостереженням з Лесицьким, ти потрапиш за грати, як співучасник пограбування. І це буде справедливо.

Тимофіїв похнюпився. Кирило нависав над ним довжелезною Немезидою.

– Власне, я зустрів свого шкільного товариша, Володьку Уласика. Він сказав мені, що їде в Миколаїв, на призов, що він записався до армії. І у нього в руках дійсно була валіза. Це все.

– І тебе зовсім не засмутило, що той Уласик – волоцюга і шибеник, який в житті нічого не робив? І що така валіза навряд чи могла належати йому?

– Я... я не подумав про це, – ще більше похнюпився Тимофіїв.

– О ні! Ти як раз подумав, – з цими словами Кирило рвучко розвернувся і пішов геть.

– Ще поговоримо, – загрозливо кинув кочегару Сашко і поспішив за другом.

Ти мене пограбуєш

– І що то було? – захеканий Сашко наздогнав детектива аж на виході з вокзалу. – Що сталося? Чого ти так наїхав на хлопця?

– Ти не зрозумів? Бо він і є той самий «навідник»!

– А чого ж тоді ти його відпустив?

– Бо поки що не можу цього довести. Ходімо, треба знайти того Уласика. Зараз він – єдина нитка, якщо, звісно, він ще живий і не поїхав з міста.

– Стій! – Сашко вхопив друга за лікоть і застиг посеред вулиці, вражений несподіваною думкою. – То Тимофіїв знав того типа, що стирив валізу?!

– Дійшло, – Кирило акуратно вивільнив лікоть, але надалі крокував вже повільніше.

– Е-е... То ходімо до Лесицького, хай заарештує Тимофіїва та витрусить з нього правду.

– Не городи дурниць! Нічого той Лесицький не витрусить.

– Чому це? – Сашко вирішив пропустити «дурниці» повз вуха.

– Тому що Тимофіїв скаже, що Уласика не впізнав, не був впевнений, чи ще що... І ми пошиємось в дурні. Власне, як і поліція, – Кирило клацнув пальцями перед носом у Сашка.

– То в тебе є план, розумник? – спитав той.

– Звісно. Я вже казав, треба розшукати Уласика.

– Геніально! – сплеснув руками Сашко. – От так просто?

– От так – просто.

– Може розкажеш, як ти вичислив, що Тимофіїв був знайомий з тим крадійком?

– Може й розкажу. Але пізніше.

– Гей, пацан!

– Тихо! – перервав його обурення Кирило. – Все розповім, але згодом. А зараз у нас багато справ.

Сашко приречено зітхнув. Друг чи то перетворювався на геніального хвалька з шаленою швидкістю, чи завжди таким був, і зараз просто дав волю власній натурі.

Натура, між тим, зосереджено здвинула брови, прибуваючи в суто детективних роздумах.

– Може, чаю? – спитав Сашко, кивнувши на відкриті двері трактиру, повз який вони як раз проходили.

– Чом би й ні, – знизав плечима Кирило. – Я саме хотів дещо пошукати в інтернеті... А, чорт! Чого ти іржеш?! Та ну тебе...

Вони увійшли у трактир, замовили по пиву і мовчки всілися біля вікна. Кирило, здається, все ще ображався за недоречний сміх, Але Сашко вирішив не звертати на це уваги. Він просто зобов'язаний зараз Холмогорова трішки заземляти, бо через задертого носа той скоро дороги перед собою не бачитиме.

– Якби я справді був Холмсом, – нарешті порушив тишу Кирило, побачивши, що його набурмосена пика геть не справляє враження на Сашка, – то зараз дав би завдання своїй мережі безхатченків знайти того Уласика. Але, нажаль, я – не він.

– Не на жаль, а на щастя, – відгукнувся Сашко. – Бо характер в тебе – ще більш нестерпний. Якщо таке взагалі можливо.

Холмогоров мовчки знизав плечима і демонстративно сьорбнув пива.

– Але, – вів далі Сашко, – я не зрозумів, а що нам заважає обзавестися власною мережею безхатченків?

– Мабуть те, що вони не стануть розмовляти з такими гарно вдягненими паничами, як ми, – відповів Кирило.

– То можна перестати бути гарно вдягненими паничами. Хоча б одному з нас.

– До чого ти ведеш?

– Наприклад, я міг би натягти на себе лахміття та покрутитися серед місцевих жебраків, може що б і визнав.

– О ні! – Кирило збуджено скочив із стільця. – В мене є кращий план!

– Який це? – недовірливо підняв брови Сашко.

– Крутитися серед місцевих жебраків тобі доведеться декілька днів, перш ніж вони почнуть довіряти тобі.

– І? Ти що, кудись поспішаєш?

– Авжеж, я поспішаю, – нетерпляче закричав Кирило. – Ті бовдури з поліції досить вже втратили часу, і слід Уласика холоне з кожною хвилиною. То ж ми зробимо краще: ти пограбуєш мене.

Будемо ловити на живця

– Я тебе – що? – не вірячи своїм вухам, перепитав Сашко.

– Пограбуєш, – повторив Холмогоров, риючись у гаманці і кладучи на стіл гроші за чай. – Щось не так?

– Е-е... Ну-у... Взагалі-то...

– Ходімо, тобі потрібно переодягнутися, – Кирило підвівся і першим вийшов з трактиру.

– Гуляли, хлопці? – зустріла їх біля дверей пані Хана.

Кирило мовчки кивнув і пройшов повз неї. Хана проводила його докірливим поглядом, і Сашко відчув необхідність загладити поведінку друга.

– Ходили у справах, пані Хана! – привітно відгукнувся він, зупинившись поряд з домогосподаркою.

– Що ж це за таємничі справи, Олександре, що до вас поліцейські інспектори навідуються? – перепитала Хана.

– Хм... Ви спостережлива жінка!

– Поживете з моє, молодий чоловіче, також станете спостережливим, – дещо кокетливо відгукнулася Хана.

– Добре, піду я, – знітився Сашко.

Зайшовши в кімнату, Кирила він там не застав. Визирнув у вікно і побачив Холмогорова на задньому подвір'ї. Той завзято стрибав посеред багнюки.

– Що ти робиш, пацан?!

– Як, що? Одяг тобі готую!

– Чого?! – майбутній жебрак миттю зкотився по сходах на двір. – Ти що, всерйоз думаєш, що я це вдягну?

– А як ти думав стати схожим на жебрака? – Кирило обережно, двома пальцями, витяг з багна піджак і задоволено дивився на результат своїх трудів.

Декілька секунд вони обоє тупилися на зіпсовану одежу, потім Сашко обережно кашлянув.

– Знаєш, я думаю, злодію не обов'язково бути вдягненим як жебрак.

– То ти згоден мене пограбувати? – зразів Кирило.

– Ще декілька таких витівок, і я буду згоден тебе вбити! – щиро відповів бідолашний помічник божевільного детектива.

– Не треба нам таких жертв, – Кирило поклав залишки одежі назад у грязюку, і вони піднялися в квартиру.

У своїй шафі Сашко розшукав картатий чистий піджак і таку ж кепку, яку натягнув майже на носа.

– Ну що, я схожий на злодія?

– Ти схожий на ідіота, – розреготався Кирило.

– Та пішов ти!

– Ні, краще йди ти. Покрутися трохи на вокзалі сам, я підійду згодом.

– Може хоч ножа взяти? Ну, тобто, злодій я, чи не злодій?!

Кирило загадково посміхнувся, прослідував до вітальні і з тої ж шухляди, з якої вранці дістав купу грошей, витяг маленького револьвера.

– Тримай-но. Впораєшся?

– Я був на війні, пацан! – презирливо фиркнув Сашко. – На відміну від тебе.

– Ти був лікарем, – серйозно відповів детектив, пропустивши «пацана» повз вуха. – До того ж, цій зброї вік одроду.

– Впораюся, – впевнено кивнув Сашко. – Ще й тебе навчу, якщо хочеш.

– Хочу, – погодився Кирило, – бо тут їх два. Подякуємо Посереднику.

– То дивися уважно, – і Сашко заходився розбирати зброю, демонструючи другові кожен свій рух. Кирило тільки зосереджено сопів, бо зброю в руках тримав перший раз у житті.

– Добре, – сказав Сашко, коли настанови було закінчено. – Отже, я йду до вокзалу, ти приходиш згодом, вдягнений як поважний панич. І що – я лізу до тебе в кишеню?

– Ти маєш придивитися до вокзальної публіки, напевне там будуть і мазурики. А лізти до мене в кишеню треба у одного з них на очах. Потім – чекай, до тебе підійдуть і запропонують поділитися.

– Ага, – кивнув Сашко. – Тут-то я його і...

– Ти що, здурів?! – злякався Кирило. – Навіть не думай! Ти поділишся здобиччю, і потоваришуєш з вокзальними злодюжками.

Тобто, будемо ловити на живця! – підсумував Вартовий.

Як давно ви знаєте Посередника?

Як тільки за Сашком закрилися двері, Кирило й думати забув про ідею пограбування улюбленого себе, яку тільки що так завзято просував.

Не те, щоб зовсім забув, скоріше відклав на декілька годин кудись в підвалини, чи то горища, свого мозку. Зараз Холмогорова цікавив дещо інший персонаж їх історії. А що це – саме історія, а вони в ній – персонажі, він наразі не сумнівався. Але й не дуже через це переймався. І не розділяв остраху й гніву Сашка відносно Посередника. У кожного свої інтереси. Посереднику був потрібний детектив, детективу – потрібний напарник. А напарнику потрібен дім і... домогосподарка в ньому!

Безтурботно насвистуючи, Кирило спустився на перший поверх, щоб поговорити з пані Ханою, яку так неввічливо відшив напередодні.

Та зустріла його привітною усмішкою. Злопам'ятності явно не було серед вад характеру домогосподарки, чого не скажеш про її балакучість!

– Налити вам чаю, молодий чоловіче?

– Не відмовлюся.

Декілька хвилин вони пили чай мовчки, потім Кирило обережно поставив чашку на стіл і перейшов до цілі своєї розмови, намагаючись лише, щоб вона не дуже скидалась на допит.

– Як давно ви знайомі з Посередником, пані Хана?

– Та що ви таке кажете, пане Холмогоров! – сплеснула долонями та. – Я й гадки не мала про існування цього поважного пана, допоки сьогодні вранці він не з'явився на моєму порозі, щоб орендувати цю квартиру для вас з товаришем.

Кирило подумав, що міг би навести як мінімум три факти, що вказують на те, що домогосподарка відверто бреше йому в вічі, але чи варто засмучувати літню жіночку своєю дедукцією?

– Та що ви кажете, шановна! – іронічно хмикнув він. – Знаєте, перша частина вашого спічу була куди як більш схожа на правду, ніж друга.

– Весь мій спіч схожий на правду, – сердито відрубала пані Хана і раптово осіклася.

Кирило знову хмикнув і кивнув:

– Так. Весь ваш... спіч. Лише схожий. На правду.

– Моя промова, – швидко виправилась пані Хана. – Я навіть не знаю, що таке, цей ваш «спіч». Ви дуже дивно говорите, молодий чоловіче. І до речі, на що ви натякаєте?! Що значить, «лише схожий»?!

– Вибачте, обмовився, – Кирило повернувся до застиглого чаю. В принципі, він і так дізнався про все, що хотів. Достатньо, щоб зробити висновки.

– Тож, ми порозумілися. От і добре! – пожвавішала пані Хана. – А скажіть но мені, чому це до вас сьогодні аж двічі приходили поліціянти, пане Холмогоров. Ви що, не в ладах із законом? Таких орендарів мені не треба!

– Ми в ладах, навіть більше того, – втішив її Кирило. – Власне, про це я теж хотів з вами поговорити.

– То інша справа, – заспокоїлась домогосподарка. – Розказуйте, не тягніть!

Він не тягнув. Шукав лише, куди слово вставити!

– Скажіть, пані Хана, якщо б вам потрібно було розшукати коштовну річ, яку по необережності втратив один ваш... товариш, куди б ви пішли по інформацію про неї?

– Ви щось втратили? – здивувалась пані Хана. – Чи може ваш друг Олександр?

– Не зовсім ми, – зам'явся Кирило.

– Чого ж розшукуєте? О! Зрозуміла! – сплеснула руками вона. – То ось чому до вас приходив пан інспектор! Ви детективи, хлопчику?

– Очевидно, – невдоволено буркнув той. – То куди б ви пішли, пані Хана?

– Є дуже багато місць у Києві, куди можна було б піти, – замислилась та. – Можете навідатись на єврейський базар або на Сінний. Хоча... – вона звела очі в гору. – На злодійський ринок як раз ходити не раджу.

– Злодійський – це Сінний?

– Так. Ви не знали?

– Ні, – повагавшись, відповів Кирило.

– Ви що, не киянин?!

– Корінний! – щиро запевнив той.

– Не брешете? – хитро примружилася вона.

– Я ніколи не брешу!

«Просто іноді кажу не всю правду».

– Дивно... Ну добре, облишимо, – махнула рукою домогосподарка. – Тож, пане Холмогоров, якщо річ дійсно коштовна, прогуляйтеся до кондитерської Семадені, що на Хрещатику.