Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Альма-матір

Дощ скінчився, і Кирило, який завжди надавав перевагу пішим прогулянкам перед громадським транспортом, дістався до хімічного корпусу Університету за якихось двадцять хвилин.

Душу гріла нова справа – нарешті!

Що гріха таїти, останні три місяці він почувався засмученим. Души краяли сумніви. А може, він, як професіонал, нічого не вартий? А якщо він – не справжній детектив, а лише іграшка в пухких і спритних руках Посередника?! А якщо це насправді так, то може варто було не поступатися Сашкові, а сказати Посереднику «так», там, у Септера, як він того насправді хотів?

І от зараз, Кирило був рішуче налаштований випробувати себе. Він навіть друга долучати до справи не дуже хотів. А що як потім, ну, коли він все блискуче вирішить, в душу знову закрадуться сумніви, а чи вирішив би він цю загадку самостійно?

Ні, такого життя, як в останні три місяці, він більше не хотів, тому твердо вирішив, що зі справою Ромчика розбереться самостійно.

Кирило зупинився перед дверима хімічного корпусу. Серце пропустило один удар. Жодного разу з моменту свого повернення він не був тут. Жодного разу – навіть не намагався. То було інше життя, яке скінчилося, коли він котився зі схилу річардової гори, а потім прийшов до тями в неймовірному десь і колись.

Але зараз все по іншому. У нього є справа і потрібна лабораторія та декілька годин, протягом яких його ніхто не потурбує. І він вже вирішив, хто саме все це йому забезпечить.

Кирило рішуче струснув кучерями й увійшов до стін власної «альма-матері».

Вітася він знайшов там, де і планував.

Те, що Кирило жодного разу не спромігся відвідати рідний факультет, зовсім не означало, що він не слідкував за долею тих, хто був йому небайдужий. Не так вже, справді, й багато було друзів, або просто тих, хто відносився до нього приязно, у Кирила Холмогорова.

Вітась, який рік тому познайомив його із Сашком Вартовим, готувався до вступу до аспірантури.

– Привіт, – сказав Кирило, за звичкою, що так дратувала Вартового, безшумно виникаючи в дверях лабораторії. – Ти можеш пустити мене попрацювати на кілька годин?

– Привіт, Холмогоров, – після невеличкої паузи відповів Вітась. – Чув, що ти воскрес. Але не сподівався побачити тебе тут так швидко.

– Швидко? – Кирило з подивом зрозумів, що спантеличити своєю ефектною появою колишнього однокурсника не вдалося. – Та я тут вперше після... ти розумієш...

– Еге ж, – погодився Вітась, – заходь, не соромся. Як справи у Вартового?

– Чудово, – відповів Кирило, мимоволі згадуючи перекошену мармизу Сашка, коли він «вилучив зразки» з лабораторії шпиталю. – Просто чудово!

– Він не набив тобі пику за твоє раптове зникнення майже на рік? До речі, де ти був?

– Я працював, – чесно відповів Кирило. – Ні, – подумавши, додав він. – Не набив.

– А я б набив, – знизав плечима Вітась, – коли був би твоїм другом. Він же твій друг? У тебе взагалі є друзі, Холмогоров?

– Ти пустиш мене попрацювати? – Кирило почав втрачати терпець. – В мене нагальна справа.

– Авжеж, – хмикнув Вітась. – В тебе нагальна справа, і хай весь світ зачекає. Ти зовсім не змінився, Холмогоров.

– Чому б я мав змінитися? – щиро здивувався Кирило.

Вітась зітхнув, підвівся і попрямував до дверей.

– У тебе є дві години, Холмогоров, – сказав він. – Завдяч за це нашому попередньому знайомству.

– Можливо, знадобиться більше! – крикнув Кирило.

– Твої проблеми! – безтурботно долинуло з коридору.

Кирилу знадобилося три години, щоб виділити із зразків крові Ромчика отруйну речовину, яку не змогли виділити лаборанти у військовому шпиталі. І це було зрозуміло, бо все ж таки вони були військовими лікарями. А речовина, яка підточувала здоров'я його нового знайомого, до сучасних бойових отрут не мала жодного відношення.

Ромчик був отруєний талієм.

Професор Моріарті

Кирило прямував широким коридором до виходу з факультету. Він не поспішав. Голова була зайнята несподіваними результатами тестів. Хто б міг подумати – талій! Чому саме – талій?! Як ця речовина потрапила в «бісову тачку»? Коли вона туди потрапила? Мабуть, ще до того, як машину купив Ромчик. Після того, як раптово помер попередній власник. Чи не від цієї отрути той бідолаха вирушив в односторонню подорож до кращого світу?

– Звичайно ж, від неї! – сердито сказав сам собі Кирило. – Це ж очевидно, бовдур! Талій не міг опинитися в машині сам по собі. І ніякий це не нещасний випадок! Тож, рахуй, що ти встановив факт вбивства. А якщо є вбивство – повинен бути і вбивця!

Кров в жилах відчутно прискорила свій рух, світ навкруги заграв кольоровими барвами. Вбивство! Загадка! Отрута! Отрута... Кирило покопирсався в пам'яті. Талій – «отрута отруйника». Ані кольору, ані смаку, ані запаху. Холмогоров з ходу міг назвати десятки випадків, коли талій використовували в якості отрути, але всі вони залишилися за рогом двадцятого сторіччя. Знову нитки тягнуться в минуле. То може і йому самому місце саме там, в минулому?

Маячня! Про що ти думаєш, бовдур?! Ромчик в небезпеці! Від талію є антидот, І це... Це...

– Молодий чоловіче! – здається, так наполегливо гукають саме його, поки він застиг тут, посеред коридору, соляним стовпом.

Кирило озирнувся.

– Професор Моріарті?!

Сивий чоловік з тонким і пухнастим волоссям на великому й нерівному черепі з подивом здійняв брови.

– Добрий день, Вілен Макарович! – швидко виправився Кирило. – А ви що тут робите?

Вілен Макарович Роздобудько, професор історії, що викладав у Кирила на другому курсі, злостивий стариган, якого студенти природничих факультетів запам'ятовували на все життя через курс світової історії, скласти іспит з якої було набагато важче, ніж з фізики, хімії та вищої математики разом взятими. Він не любив студентів. А студенти не любили його і за очі кликали професором Моріарті.

– Я? – здивувався Вілен Макарович. – Я приймав іспит у другого курсу.

– Ясно, – знизав плечима Кирило. Він повинен був повернутися в університетську лабораторію, бо нарешті згадав, що є протиотрутою від талію.

– Ви хотіли сказати – вибачте? – прискіпливо уточнив професор.

– Ні, я сказав рівно те, що хотів, – Кирило знову розвернувся, щоб йти.

– Ви завжди були нестерпним нахабою, – трохи вимушено розсміявся Вілен Макарович.

– Можливо.

– Але, я чув, що ви зникли! – як ні в чому не бувало, продовжив розмову професор у спину своєму колишньому студенту.

– Я вже знайшовся, – зітхнув той, зрозумівши, що так просто від професора не відбудешся.

– Ви сказали – вбивця? – професор, мабуть, чув, коли він розмовляв сам з собою. – Що ви мали на увазі?

– Я мав на увазі – вбивство, – роздратовано відповів Кирило. І з немалим задоволенням побачив, як зблід професор Моріарті. – Але це вас не обходить. Здається, коли я був вашим студентом, ви не були настільки уважним до того, що говорять інші.

– Здається, з того часу, як ви були моїм студентом, ваш характер не змінився! – парирував професор. – Як були пихатим зухвальцем, так ним і залишилися!

Кирило подумав, що мабуть Сашко був правий, коли говорив, що він може посваритися з людиною, лише тільки відкривши рота.

– Припустимо, я з вами згоден! – він схилив голову набік, уважно розглядаючи професора. – Але чого вас раптом так схвилював мій культурний рівень, Вілен Макарович?

– Нічого мене не схвилювало! – сердито вигукнув професор, різко розвернувся і пішов геть.

Кирило ще мить з непорозумінням дивився йому вслід, аж потім стрепенувся і мерщій побіг до лабораторії з надією, що Вітась пустить його і вдруге. Він згадав назву антидота. Берлінська лазур!

Стули пельку і розказуй

Коли Сашко нарешті прийшов додому, Кирило пив чай і дивився телевізор – чи то другий, чи то третій фільм «Таксі» Люка Бессона.

– О! – Сашко зупинився в дверях вітальні. – У нас, виявляється, є телевізор? Не знав!

Кирило лише хмикнув, даючи зрозуміти, що почув і оцінив жарт.

– Що нового? Взнав щось?

– Я його полагодив, – сказав Кирило, кидаючи пульт на крісло. – І підключив.

– Що?

– Кажу, я полагодив пульт, в сенсі, змінив в ньому батарейки, і підключив нам кабельне телебачення. Он бачиш, фільм дивлюся, – він подумав і з подивом додав: – Дійсно, цікавий!

– Ти диви, який хазяйновитий! – Сашко присів на бильце крісла і потягнувся було до пульта, але Кирило, ніби то ненавмисно, підтягнув його до себе босою ногою. – Але я ж питав не про це!

– Та ну? – удавано здивувався Кирило. – А що ж тоді?

Оскільки вдень він твердо вирішив, що цю справу проведе максимально самостійно, то зараз гарячково прикидував, щоб таке сказати Сашкові, щоб насправді нічого не сказати. Поки що виходило відверто не дуже.

– Не прикидайся дурнем! – Сашко сердито відібрав пульт і почав демонстративно переключати канали. – Ти був в Університеті?

– Був, – Кирило миттю втратив інтерес до розмови.

– І що?

– До декана не заходив, заяву на поновлення не писав. Якщо ти про це.

– Я тобі зараз вріжу! – тихим голосом пообіцяв Сашко.

– Я пожартував, – Кирило, про всяк випадок відсунувся подалі. Здається, ідея впоратися з розслідуванням самотужки була ще гіршою, ніж здавалася на перший погляд. – Я був у лабораторії у Вітася. Привіт тобі, до речі, від нього.

– Дякую! А що по справі?

– Так от, Вітась...

– Зараз точно вріжу!

– Та що з тобою?! – ображено заволав Кирило. – Прийшов злий, заважаєш телевізор дивитися...

– А! То я тобі, виявляється, заважаю?!

– Я цього не казав! – гарикнув Кирило. – Що, в біса, сталося?!

– Що сталося?! – Сашко ледь стримувався, щоб не вхопити зухвальця за комір сорочки, і не струснути як слід, щоб мізки, нарешті, стали на місце. – Через тебе я сьогодні хакнув власну лабораторію!

– Це я хакнув, – Кирило, як завжди, не зумів промовчати. – Ти лише допоміг...

– Стули пельку!!!

– Як скажеш!

– Так от! Я хакнув власну лабораторію, щоб ти мав змогу бодай розпочати те кляте розслідування! І замість того, щоб поділитися інформацією, ти мені тут вола крутиш!

– Що я, вибач, роблю?!

– Я сказав, стули пельку! І негайно кажи, що з'ясував.

Кирило мовчки уткнувся обличчям в долоні і затрусився.

Сашко спантеличено замовк. В те, що він довів цього покидька до сліз, йому вірилося не дуже.

– Е-е... Ти в нормі?

Кирило затрусився ще сильніше, і Сашко всерйоз захвилювався.

– Та що сталося?!

Нарешті, Кирило підняв обличчя. На якому дійсно були сльози... Сльози від сміху. Цей бовдур мав нахабство несамовито реготати. Аж до сліз.

– Ти... Ти, як моя матуся, Вартовий! Стули пельку і розказуй!» А вона казала: «Закрий рота і їж»!

Цього разу тільки диво врятувало цю зухвалу пику від того, щоб бути розбитою. Точніше, вправність хазяїна пики, який перехопив кулак Сашка майже біля самого свого носа.

– Тш-ш... – сказав Кирило, залізними пальцями стискаючи руку приятеля. – Не бий мене, суворий лікарю! І я все розкажу!

– Зараз, – прохрипів Сашко. – Швидко і без зайвих баляндрасів. Зрозумів?!

– Зрозумів, суворий лікарю! Не хвилюйся, Ти не дарма стояв на «стрьомі». Вітась пустив мене в лабораторію, і я з'ясував, чим отруїли Ромчика.

– І чим же? – Сашко повернувся на бильце крісла. Гнів вщухав, як бувало завжди, коли пацан припиняв видригуватися і пояснював, як нормальна людина.

– Не повіриш, талієм.

– Чому – не повірю.

– Бо сучасні отруйники ним не користуються.

– Тобто, користувалися несучасні?

– В яблучко!

Хлопці перезирнулися.

– Ти думаєш про те ж, що й я? – підозріло спитав Кирило.

– Так! Невже знову якась «тінь минулого»? Скільки можна?! – вибухнув Сашко. – Він обіцяв залишити нас у спокої, до тих пір, поки ми самі його не покличимо. Ти ж не кликав?! – підозріло спитав він.

– Це ти знайшов цю справу! – обурився Кирило.

– Я нічого такого навіть не думав! – завірив друга Сашко. – От тільки зараз про того круглого паршивця з котячою пикою згадав. А так – ні-ні!

– А ще я зустрів в університеті професора Моріарті, – невпопад додав Кирило.

– А це ще хто?

– Мій професор з історії з другого курсу. Уяви, він мене пам'ятає!

– Не дивно...

– Що ти маєш на увазі?

– Не переймайся!

– Він якось дуже агресивно на мене відреагував!

Сашко іронічно хмикнув:

– Це ж нормальна реакція будь-якої людини на тебе.

– Ти думаєш? – щиро здивувався Кирило. – Але чому?!

– Подумай сам! Прояви нарешті дедукцію!

Антидот і тачка

– Я ще дещо встиг зробити, – Кирило знову потягся за пультом від телевізора, але Сашко швидко прибрав його подалі.

– Що ще ти утнув?

– А чого зразу утнув?! – обурився Холмогоров, роблячи другу спробу дістатися до пульту.

– Бо я тебе не перший день знаю.

– Ти заважаєш мені думати.

– Ти дивишся кіно двадцятирічної давнини!

– Кожен думає по-своєму.

Сашко мовчки закинув пульт в дальній кут дивану. Кирило зітхнув.

– Тобі це не сподобається.

– Та-ак!

– Я був у Ромчика, приніс йому дещо...

– Та не тягни ж ти кота за...

– Т-шш. Я зрозумів! – виставив перед собою долоні Кирило. – Від талія є єдина дієва протиотрута – так звана берлінська лазур. Я вмовив Вітася відсипати мені трішки – знаєш, в університетських лабораторіях є будь що! І відніс Ромчику. Але ваш персонал про це не знає, от! – на одному диханні випалив Холмогоров.

– Чому ти не сказав мені?! – обурився Сашко. – Стій! То ти знову був у шпиталі й нічого мені не сказав?!

Кирило підскочив з місця і забігав по кімнаті.

– Слухай, я зробив тобі послугу. Ти, як лікар, не можеш дати хворому антидот тільки тому, що його приніс я! Ти повинен спочатку провести власні дослідження, а ваша лабораторія їх вже проводила і нічого не знайшла... Але на офіційний шлях немає часу! Ромчик може померти, як помер попередній володар «бісової тачки», до речі, теж молодий хлопець. А! До речі, тачку я теж пригнав! – Кирило нарешті зупинився. – На щастя, поліцейські зробили їй тільки поверхневий огляд і не забрали на штрафний майданчик.

– Він зробив мені послугу! Лише подивіться на нього! – Сашко здійняв руки вгору. – Ти... Ти пхаєш у мого пацієнта якусь гидоту і називаєш це послугою?!

– Я ж кажу, щоб призначити йому лікування офіційним шляхом, немає часу! Потрібно було діяти швидко, і я просто дав Ромчику антидот. – Кирило нетерпляче мотнув головою. – Ходімо машину дивитися! Вона дійсно зроблена, як в отому фільмі. Ти очманієш, як схожа!

– Дякую, я вже очманів!

Машина стояла за будинком. Білий «Peugeot 406» з антикрилом, низькопрофільними колесами і заниженим бампером. На цьому, в принципі, вся схожість з машиною Даніеля й закінчувалася.

Сашко обійшов машину навкруги і озвучив висновок:

– Колгосп!

– Ти думаєш? – Кирило був дещо спантеличений.

– Одразу видно, що ти не автомобіліст.

Холмогоров набурмосився:

– Їде вона гарно, зовнішньо схожа. Чого тобі ще?

– Добре, що хоч їде!

– Чому ти сьогодні цілий день зі мною сперечаєшся?! – розсердився Кирило.

– Бо комусь треба тобі опонувати.

Холмогоров картинно вигнув брови:

– Навіщо? Я сам чудово впораюсь з... з усім!

– Не впораєшся, – заперечив Сашко. – Крім того, хіба ти не думаєш краще, коли розповідаєш про хід розслідування?

– Я думаю краще, коли дивлюсь телевізор, – роздратовано кинув Кирило. – І я тобі про це вже говорив. Тільки сьогодні – два рази!

– Дурня! – фиркнув Сашко. – Я знаю, як повинні розвиватися події в справжньому детективі!

Кирило хмикнув, хоча, здавалося б, дехто у круглому капелюху повинен був відбити у друзів бажання жартувати на тему «справжніх детективів».

– Покатаємось? – запропонував Кирило.

– Здурів? В машині отрута!

– Немає там вже ніякої отрути! Я всю її обшукав.

– А як же...

– Ромчик, схоже, надихався там парами талію, – Кирило вже був всередині і заводив машину, – Як і попередній бідолаха. Але зараз все чисто. Сідай, не бійся!

– Та не боюся я! – буркнув Сашко, сідаючі на переднє сидіння.

Кирило рушив з місця. Машина йшла напрочуд тихо й плавно, фари в м'яких червневих сутінках світили особливо яскраво. Мабуть, не в такий же й «колгоспний» спосіб вона була відтюнінгована.

– Таке враження, – продовжив Кирило, – що ми маємо справу з маніяком, який ненавидить персонально цю машину і полює на кожного наступного володаря.

– Що ти задумав? – миттєво насторожився Сашко.

Кирило мовчки хмикнув, уважно стежачи за дорогою.

– Агов, пацан! Я тебе питаю! Ти що вирішив стати третьою жертвою того маніяка? Вишуканий метод самогубства, нічого не скажеш!

– А що пропонуєш ти?

– Хочеш ловити «на живця»? Одного разу ти вже спробував. Пам'ятаєш, чим це закінчилося?

– От зараз ти просто конче нагадуєш мою матусю!

– Бовдур! Щоб без мене нікуди ані ногою! Будемо таксувати разом. Ясно?

– Ясно.

Полювання на маніяка

– Скільки ми ще будемо тут сидіти?! – Сашко нервово крутнувся на сидінні, але Кирило лише насунув нижче на носа кепку і лишився непорушним.

– Хто тобі взагалі сказав, що таксисти носять кепки?! – обурився такою неувагою Вартовий.

Цього разу він заслужив на іронічний погляд.

– Фільтровник! – не вгамовувався Сашко.

– Ти диви! – не витримав Кирило. – Бачу, ти добре підготувався до полювання!

– Таксистів, що чекають на клієнта, стоячи на одному місті, в Києві споконвіку називають фільтровниками.

– Ну, про споконвіку ти загнув!

– Нічого я не загнув! Ми стирчимо тут з середи...

– З вівторка...

– З вівторка?! О господи! А сьогодні вже четвер. До тебе в бісову тачку ще не сів жодний пасажир, жодний! І знаєш чому? Бо нормальні люди в двадцять першому сторіччі користуються «Убером», на крайній випадок – «Уклоном».

– Вартовий, не нуди! – спалахнув Кирило. – Сходи краще за кавою! Я не просив тебе стирчати тут зі мною вечорами. Сам впораюсь.

– Ага, впораєшся ти, а як же! – Сашко виліз із машини і пішов до найближчого кіоску з кавою. – Від тебе відвернись на хвилинку, а ти вже по операх і баштах стрибаєш...

– Ну нуди! – повторив Кирило йому вслід.

Ну справді! Він же не просив про допомогу. Таксувати він міг і сам. Хоча таксувати – це занадто сильно сказано. Вони паркувалися з самого низу Андріївського Узвозу, де вечорами Ромчик полюбляв чекати на пізніх клієнтів, що виходили з театру «Колесо» і були не проти взяти таксі. Та, чи то спектаклі в ці дні збирали мало глядачів, чи то Холмогорову так не щастило, але за три дні вечірнього чергування клієнтів у них з Сашком так і не з'явилося.

– Тримай! – Сашко плюхнувся на сидіння, простягаючи другові стаканчик з кавою. – Слухай, ти звичайно детектив, і все таке... Але ти впевнений, що наш маніяк такий весь дурний, що клюне на тебе гарного у цій гарній тачці?

– Не впевнений, – визнав Кирило. – Але на нас клюнув дехто інший.

– Хто?

Кирило мовчки кивнув за вікно, де до машини підходили два міцних кремезних хлопця.

– Ага! – хижо посміхнувся Сашко. – Конкуренти підтягнулися? Зараз я з ними поговорю!

– Тільки без членоушкодження, – попросив Кирило. – Нам тут ще працювати.

Але нудьгуючий Сашко вже нічого не чув і радо вистрибнув з машини назустріч пригодам. Кирило посміхнувся і щільніше прикрив вікно. За друга він не хвилювався, а проблеми хлопців його не обходило.

Як він і думав, до бійки справа не дійшла. Сашко вмів розмовляти з ким завгодно, та і армійський досвід дозволив йому швидко вгамувати таксистів. Через п'ять хвилин він знову всівся в машину.

– Нормальні хлопці, Ромчику передавали привіт.

– Розповіли щось цікаве?

– Ні. Нажаль, вони нічого не знають.

– Хто б сумнівався!

– Ти тому навіть не виліз з ними поговорити?

– Цілком поклався на тебе.

– От бачиш! Я можу не тільки каву носити.

– Не впевнений!

Сашко оторопів:

– Що ти сказав?

Кирило неспішно повернувся до нього:

– Йшов би ти додому, Вартовий! Скажу тобі чесно, за ці три дні ти мені неабияк набрид. Тільки й робиш, що ниєш! Здається, у тебе сьогодні нічне чергування в шпиталі, от і йди собі на роботу!

– Знаєш... – після паузи сказав Сашко. – Це занадто навіть для тебе. Якщо я тобі зараз не потрібен, то так і скажи!

– От і кажу! – відрубав Кирило.

Сашко мовчки вийшов з машини, щосили гепнувши дверима.

Дівчина

Кирило дочекався, поки Сашко зникне за рогом, потім неспішно завівся, включив фари і підкотився на п'ятдесят метрів вперед, до високої, загорнутої в темний плащ, постаті, що вже декілька хвилин непорушно стояла на тротуарі.

– Дівчино, дозвольте запропонувати вам таксі!

Праві дверцята відчинилися, і на переднє сидіння всілася молода дівчина з довгим темним волоссям і зухвалими зеленими очима.

– Ви завжди нав'язуєте свої послуги клієнтам?

– Не всім, – багатозначно сказав Кирило. – Лише дуже красивим.

Вона засміялася.

– Не думайте, що я не помітила вас ще вчора.

– Ще позавчора!

– То ви дійсно стежите за мною?

Кирило глибоко зітхнув, всім своїм виглядом удаючи каяття, і дівчина знову засміялася:

– Віталіна!

– Кирило. Куди тебе відвезти, Віталіно?

– На вулицю Ахматової.

– Далеченько!

– Не бійся, грошима не ображу.

– Я і не боюся. Але от зараз було дійсно образливо!

Вони розсміялися обидва, і Кирило подумав – як жаль, що підозра у двох жорстоких вбивствах впала на таку гарну дівчину. Але факти є факти! «Бісова тачка» привернула її увагу в перший же день, коли з'явилася на своєму звичайному місці таксування.

Він помітив цю увагу, а Сашко – ні. Тому, коли сьогодні дівчина знову зупинилися, розглядаючи машину, Сашка довелося позбутися в найкоротший, і на жаль, найгрубіший, спосіб – образити його. І тепер він просто зобов'язаний сподобатися їй, щоб прояснити ситуацію до кінця.

– Тобі подобається машина? – невимушено спитав Кирило.

– О так! – захоплено відповіла Віталіна. – Вона нагадує мені оту, знаєш... З фільму...

– «Таксі»?

– О, так, «Таксі»!

– Ну, так це ж таксі!

«О господи, що я верзу!»

Кирило знову розтягнув губи у посмішці, але Віталіна начебто не помітила його ніяковості.

– Тут зверни праворуч.

– Дякую, у мене навігатор.

– Можна я все ж таки покерую?

– А ти любиш керувати, Віталіно?

– Тільки симпатичними хлопцями.

– О! Дякую!

– Прошу!

Вона фліртувала легко, невимушено, і Кирило губився в здогадах – чи це тому, що вона дівчина, а з дівчинами, чесно кажучи, досвід у нього був невеликий, чи тому, що він їй дійсно цікавий. Цікавий – як хто?! Як просто симпатичний хлопець, що до неї відверто залицяється, чи як водій машини, до якої в неї є певні претензії. Справа набула цікавого повороту, якому Холмогоров був не радий.

– Ми приїхали! – Кирило загальмував біля вказаної адреси і поклав руку на долоню дівчини. – Може, вип'єш зі мною кави?

– Можу, але... не сьогодні.

«Дивно! Так відверто фліртувала зі мною всю дорогу. А тепер – не сьогодні. Чому?»

– А коли? Завтра?

– А ти хочеш завтра?

– Я хочу сьогодні!

Віталіна розсміялася:

– Який ти палкий... таксист!

– Я студент. Таксі – то додатковий заробіток.

– Справді? – дівчина глянула на Кирила проникними зеленими очима.

– Справді! – він не брехав. Майже. – То я заїду завтра по тебе?

– Куди?

– Ображаєш! На те ж місце, в той же час! Ти працюєш в театрі Колесо, думаю, що білетеркою. Але мрієш стати акторкою. Отже, закінчуєш о сьомій.

– Приголомшливо! – видихнула Віталіна. – Звідки ти знаєш?

«От чорт! Якщо вона буде захоплюватися мною замість того, щоб опиратися, мені буде набагато складніше працювати!»

– Я спостережливий, – відповів Кирило. – Ти мені сподобалась, і я не збираюсь цього приховувати.

Тут він аж зашарівся, знову не зрозумівши, чи це від душі, чи то він так втягнувся в гру. Віталіна стисла його руку на прощання і вистрибнула з машини.

– До завтра! – вигукнула вона перш, ніж зникнути в під'їзді.

Кирило послав їй повітряний поцілунок, завівся і неспішно поїхав у бік дому. Де його вже чекав розлючений Вартовий.