Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

221В

– Звідки ви все знаєте? – здивувався Хогс, поки Сашко очманіло кліпав очима. – Буквально на днях я читав у газеті, що поряд з моєю пекарнею на Бейкер-Стріт купила будиночок літня леді, і тепер здає там в оренду кімнати. Оскільки купила вона його нещодавно, думаю, що вільні кімнати в неї ще не закінчилися.

– Буду радий бачити пані Хану! – засміявся Кирило.

– А це ти з чого взяв? – Сашко вже втомився дивуватися.

– Поб'ємося об заклад?

– Ще чого! Обійдешся!

– Як скажеш!

– Про що це ви? – Хогс ніяк не міг припинити дивуватися.

– Про нашу давню знайому. Ходімо, – Кирило кинув на стіл гроші і попрямував до дверей, не дуже турбуючись, чи йде за ним взагалі хоч хтось. Хогс і Сашко перезирнулись і рушили за ним.

Не встиг Кирило вийти на вулицю, як дорогу йому заступив брудний волоцюга.

– Містере, подайте пені бідоласі! На корку хліба! Подайте!

– Бог подасть, – гидливо кинув Кирило. – Хоча... – Він зупинився, риючись у кишені, і, користуючись тим, що Сашко і Хогс трохи затрималися у приміщенні, рвучко нахилився до волоцюги. Той, на диво, не відсахнувся.

– Тримайтеся подалі від пекарні на Мерілебон-роуд, містере, – погрозливо прошепотів він майже у саме холмогрівське вухо.

– З чого б це? Я заважаю чиїмось планам?

– Моє діло – попередити.

– Я зрозумів. Тримай! – Кирило кинув йому дрібну монету. – Я буду триматися подалі, і Хогса притримаю. – Так і передай. Зрозуміло?

Волоцюга мовчки дивився на детектива. Той зітхнув і знову поліз в кишеню.

– Добре. Тримай ще.

Ще декілька монет зникли в брудних лахміттях волоцюги.

– Що це ти тут робиш, пацан? – загрозливо спитав Сашко. Він вийшов з дверей і з подивом дивився на цю сцену. Тим не менш, він миттю опинився між Кирилом і волоцюгою, прикривши Холмогорова собою. – Нашими спільними грошима розкидаєшся? Треба таки було їх в тебе відібрати!

– Облиш, я дав йому лише одну монету, – посміхнувся Кирило. Маневри товариша не сховалися від його уваги. – Добре, дві, – виправився він під недовірливим поглядом. – Може, три...

– Топай, давай, генію! – гаркнув Сашко. – Ані на мить тебе одного залишити не можна!

– Так, сер! – Кирило додав швидкості, ухиляючись від стусана.

Хеміш Хогс, що вийшов трохи згодом, з посмішкою дивився на друзів. Волоцюги вже і сліду не було.

– То куди ж ми все ж таки йдемо? – Хогс випередив Сашка і прилаштував свої кроки під розмашисту ходу Холмогорова.

– Ви ж самі сказали – на Бейкер-стріт!

– То це не жарт? – здивувався Хогс.

– Чому це повинен бути жарт? – цього разу здивувався вже Кирило.

– Але ж... Хіба ви знайомі з літньою леді?

– Можливо, що так.

– Але звідки?

– Одного разу вона вже була така ласкава, і надала нам з Алексом притулок на декілька ночей.

– Як її звуть?

– Тоді її звали пані Хана. Але ми прийшли.

Кирило зупинився під масивними чорними дверима, на яких золотими літерами було виведено «221В».

– О господи! – видихнув Сашко за його спиною. – Це було б смішно, якби не було так моторошно...

– Моторошно? – криво посміхнувся Холмогоров. – Облиш! Я б сказав – це було передбачувано.

«Хіба від цього легше?», – подумав Сашко, але промовчав.

– Про що ви, панове? – розгубився Хогс.

Йому ніхто не відповів. Кирило повільно, ніби вагаючись, підняв руку і подзвонив у дверний дзвоник. Сашко стиснув кулаки і коротко зітхнув, пошепки згадавши бісову потвору Посередника. За дверима почулися швидкі дрібні кроки.

Нарешті, двері дома 221В прочинилися, і на порозі виникла невисока сива леді.

Уважно оглянувши трійцю молодих джентльменів, вона стримано кивнула:

– Вітаю!

І знову пані Хана

– Добрий день, пані Хана, – після невеличкої паузи привітався Сашко.

Кирило мовчав, напружено дивлячись на домогосподарку.

– Мене звати Хадсон, – відповіла та. – Міссіс Хадсон, до ваших послуг. Якщо ви прийшли по оренду кімнати.

– Так, ми саме для цього прийшли, – порушив мовчання Холмогоров. – А мій приятель, він... мабуть сплутав вас з кимсь.

– Але ви ж говорили, пане Холмс... – втрутився Хеміш.

– Я мабуть помилився! Ви дозволите? – звернувся Кирило до літньої леді.

– Заходьте, – кивнула та і непомітно від Хогса підморгнула Сашкові.

– Що за цирк ви тут влаштували, пані Хано?! – роздратовано прошипів той, проходячи повз неї. – Як ви тут опинилися? А! Міг би і не питати. Знову витівки Посередника!

– Проходьте, – повторила пані місіс Хадсон.

Хлопці увійшли у передпокій і роззирнулися. Домогосподарка зайшла за ними.

– На першому поверсі – кухня, вітальня і одна спальня. На другому – дві спальні і маленька вітальня. Вирішуйте самі, хто з вас яку кімнату займе.

– Ми тут ненадовго, – сказав Хогс.

– Сподіваюсь, – додав Сашко.

– А що з оплатою? – спитав Хогс.

Міссіс Хадсон тільки покачала сивою головою:

– Спершу чай. Тим більше, вже наближається п'ята година. Про платню поговоримо згодом.

– Ми з Вартовим займемо кімнати на другому поверсі, – сказав Кирило. – Зустрінемося через півгодини на файв'о'клок. – І він почав підніматися сходами.

Хогс знизав плечима і повісив свій дерстокер на гачок у передпокої. Домогосподарка зникла на кухні, а Сашко, очманілий від такого швидкого перебігу подій, рвонув слідом за Кирилом.

– Агов, пацан! Що тут, в біса, відбувається?!

Кирило стрімко озирнувся, вхопив Сашка за руку і різко втягнув у кімнату. Захлопнув двері, і тільки після цього зашипів:

– Тш-ш! Не галасуй!

– Ти здурів?! – обурився Сашко, видираючись. – Що ти, в біса, коїш?!

– І що ж я кою? – хижо примружився Кирило.

Сашко схопився за голову і впав у крісло, що дуже влучно опинилося посеред кімнати.

– Ти справді не розумієш, що тут відбувається? – тихо спитав він друга, що став біля вікна, сунувши руки в кишені і витягнувшись, немов голоблю проковтнув. – Лондон, Бейкер-стріт 221В, нарешті – місіс Хадсон і... Звіть мене Холмсом, містер Хогс! – відчайдушно передражнив він.

– То й що? – не дуже дружелюбно перепитав Кирило.

– Ти вважаєш це грою?! – знов вибухнув Сашко. – Ти всерйоз вирішив, що можеш переграти Посередника? Що можеш розважитися тут за його милістю і не сплатити по рахунках?! Онде з'явилася і пані Хана! Ти бачиш, що вона на його боці?

– А ти? – все так же напружено спитав Кирило, вперто дивлячись у вікно.

– Що – я?

– Ти – на чиєму боці?

– Та на твоєму ж, бовдур!!! Але...

– Але?! – Холмогоров повернувся до Сашка, дивлячись на нього із непідробною люттю. – Ну, дякую!

– Ти що, справді хочеш спаскудити своє життя заради цієї гри у великого детектива? – суворо спитав Сашко. – Тобі не обридло робити вигляд, що нічого дивного не відбувається?

Кирило сіпнув плечем.

– Не драматизуй.

– Я не драматизую. Я просто бачу до чого це все призведе! А ти – ні.

– Хочеш сказати, що я бачу, але не спостерігаю? – іронічно спитав Кирило.

– Та припини вже шпарити цитатами з Конан Дойля!!!

– Я... – Кирило розсіяно заморгав. – Я не помітив, чесно кажучи! Слухай, – він зробив широкий крок до друга, нависнувши над ним, – давай просто розкриємо справу, а вже потім поговоримо про все інше.

– Сядь, не стовбичь, – зітхнув Сашко. – Господи, ну за що це мені?! Ти зараз, як мале цуценя, що вчепилося в нову іграшку! Геть шалений від азарту! Тебе ловлять на твої слабкості, пацан.

– В мене немає слабкостей, – огризнувся Кирило, але Сашко помахом руки відсторонив цю дурницю.

– Посередник! Ось хто головний гравець в цій історії. І Пані Хана, чи місіс Хадсон, як вона тут себе називає, йому допомагає. А ти – ти лише здобич.

– Маячня, – фиркнув Кирило, повертаючи собі самовпевненість. – Я просто гарно роблю справу детектива, на відміну від того ж Хогса. Маю дещо важкуватого замовника, згоден. Але його проблеми мене не обходять.

– Який же ти самовпевнений йолоп! – кинув Сашко, і Кирило миттєво ображено набурмосився. – Добре, – здався Сашко. – Нехай буде по-твоєму. Завжди – по-твоєму! – він майже у розпачі вдарив кулаком по бильцю крісла. – Але ми ще повернемося до цієї розмови. Не думай, що я тобі так подарую!

– Я згодний! – неабияк зрадів Кирило закінченню цієї важкої розмови. – Ходімо донизу, чай остигає. До речі, в мене є план.

Хтось когось тримає за дурня

У вітальні на першому поверсі вже був накритий невибагливий стіл для справжнього англійського файв'о'клоку. З кавником, печивом та вазочками з варенням. За ним сиділа пані Хана, вона ж місіс Хадсон, вона ж можливий таємний агент Посередника і просто – приємна літня жінка.

– Рада вас бачити знову, хлопчики! – вона підвелася і обійняла Кирила, а за ним і почервонілого Сашка. – Поки до нас не приєднався мій третій квартирант, хочу попросити вибачення насамперед у вас, пан Вартовий, за той спектакль, що була вимушена розіграти при нашій зустрічі, – вона привітно посміхнулася Сашкові. – У вас, пан Холмогоров, вибачення просити не буду.

– В цьому немає потреби! – засміявся Кирило. – Невже ви тримаєте мене за дурня, пані Хана?

– Звісно ж ні, молодий чоловіче! – вона погрозила йому пальцем. – І на майбутнє: мене звати місіс Хадсон.

– Бачу, що за дурня тут тримають мене, – Сашко налив собі чаю у чашку. – Може поясните мені, місіс Хадсон, як ви тут опинилися? Навіщо – питати не буду.

– Може ми поговоримо про більш нагальні справи? – нетерпляче перебив його Кирило, невимушеним жестом притягаючи до себе налитий чай. – Наприклад, про мій план?

– У вас є план, Кирило? – зраділа домогосподарка. – Сподіваюсь, це щодо справи того симпатяги Хогса, вашого нового знайомого?

– Симпатяги? Ну ви й скажете! – фиркнув Кирило.

– Ви що, не знали, що єдиний симпатяга тут він, місіс Хадсон, – Сашко вказав на Кирила. Він вирішив підтримати гру, в яку, вочевидь, невимушено грали ці двоє, і яку він поки що не розумів, але про всяк випадок вирішив бути насторожі.

– Це очевидно, – серйозно кивнув Холмогоров, і Сашко подумав, що невідомо, хто над ким пожартував. – Отже, план...

– Вибачте, – знову втрутилися літня леді, – а хіба Хогс не повинен це чути?

– Слушно, – кивнув Кирило, – проте, – він нетерпляче глянув на годинник на зап'ястку, – де він? Де його славнозвісна англійська пунктуальність?

– Ти ба, який нечема! – хитнув головою Сашко. – Не те, що інші!

Кирило кинув на нього косий погляд, але коментувати не став.

– То давай вже послухаємо твій план, – запропонував Сашко. – Сподіваюсь, ти помітив, що як тільки з'являється Хогс, ти невимушено переходиш на гарну англійську? Не знав, що в ти ній так добре обізнаний!

Кирило відкрив було рота, але тут від вхідної двері долинуло:

– Хлопці!

Холмогоров підскочив:

– З планом не склалося, – повідомив він другу. – Це ж місіс Хадсон волає? Коли, в біса, вона встигла підскочити до дверей?

– Не озивайся так про літню леді! – суворо дорікнув йому Сашко. – Ходімо краще, та й подивимося, чого вона галасує.

Штовхаючись плечима, вони кинулися до вхідних дверей.

– Що сталося? – першим спитав захеканий Сашко.

– Чорт!!! – Кирило кинувся до гардеробної шафи.

– А ти чого волаєш?! – здивувався Сашко.

– Ви вже все зрозуміли, Кирило? – співчутливо спитала домогосподарка. – Містер Хогс пішов.

– Та от же його шапка... тобто дерстокер, – Сашко вказав на вішалку.

– Дурень! – сердито кинув Кирило. – Шапку він побачив, а плащ? Де його плащ? Він міг піти без дерстокера, але без плащу навряд чи. Ви чули, як він пішов, місіс Хадсон?

– Ні, – знизала плечима та. – Він зробив це вкрай тихо.

– Куди він поперся, як думаєш? – стурбовано спитав Сашко.

– Очевидно, – Кирило почав швидко вдягатися. – Він пішов додому, тобто в пекарню, поки ми тут з тобою чаї ганяли. Ворушися! Може ще встигнемо його перехопити.

– А як же твій план? – Сашко теж почав натягувати пальто, що начебто спеціально було приготовано тут для нього.

– До біса план! Все пішло шкереберть! Цей впертий віслюк...

І Холмогоров вискочив за двері, не закінчивши речення. Сашко, невідомо для чого, вхопив дерстокера і поспішив за ним слідом під співчутливим поглядом пані Хани.

Все не так

– Чи є сенс так бігти, генію? – Сашко захекався, поки наздогнав Холмогорова на середині вулиці. – Що могло статися за ті пів-одини, що ми пили чай та балакали з пані ... місіс Хадсон?

– Все, що завгодно, – на ходу кинув Кирило. – Ти ще не знаєш, але той волоцюга...

– Той, якому ти віддав всі наші гроші?

– Дві монети! Лише дві монети!

– Ти що, і побалакати з ним встиг?

– Трішки...

– А чому нічого мені не сказав?

– Та ось кажу ж...

– Чому ти зразу не сказав?

– Слухай, невже це важливо? – роздратовано зупинився Холмогоров. – Не сказав, бо ніколи було. Зараз кажу, бо це має сенс. Що знов не так?

– Все – не так, – зітхнув Сашко. – Добре, потім про це. То що сказав тобі той волоцюга?

– Щоб я тримався подалі від будинку на Мерілебон-роуд. Якщо, звичайно, не хочу наразитися на неприємності.

– Ага... А ти його послав до біса... А ні! Ти дав йому грошей! Навіщо?

– Щоб використати його і закинути «дезу» тим, хто його послав. Я натякнув, що не тільки я, але й Хогс не з'явиться в своїй пекарні цього вечора. – Кирило з досадою почухав потилицю.

– Власне, в цьому і полягав мій план. Ми повинні були піти туди вже затемно, коли ці артисти погорілого театру зі своїми «привидами» впевнилися б, що будинок пустий. Тоді ніхто б не заважав їм займатися своїми справами, – замріяно зітхнув Холмогоров. – І тоді – о! Тоді б ми прихопили їх на гарячому і все б з'ясували! Але ти навіть не уявляєш, як тяжко працювати, коли твій напарник – впертий віслюк, який врешті-решт робить все по-своєму! – гнівно закінчив Кирило.

– Авжеж, – лагідно погодився Сашко. – Ти правий, геть не уявляю.

Холмогоров з підозрою подивився на друга, але той був сама невинність, тому детектив тільки зітхнув і знов рушив у попередньому напрямку.

В мовчанні вони дійшли до пекарні. Двері були відчинені.

– Чорт! – процідив крізь зуби Холмогоров і притримав Сашка за руку.

– Треба зайти, – стурбовано сказав той, намагаючись звільнитися від чіпкої хватки детектива. – Якщо з тим нехлюєм щось трапилось...

– З ним точно щось трапилось, з тим бовдуром, – гнівно відповів Кирило. – Не поспішай!

– Чому?

– Щоб наразі з нами це щось – не трапилось.

– Не розумію... – почав Сашко, але Холмогоров вже відсторонив його від дверей, пильно оглядаючи кожну деталь навкруги.

– Вважаю, що тут вже нікого немає, – нарешті сказав він. – Ми можемо увійти.

– Геніально! – вигукнув Сашко. – А п'ять хвилин тому ми увійти не могли?

– Досить з мене одного нездари, який робить, що заманеться і геть не прислуховується до порад професіонала, – процідив Кирило і переступив поріг.

– До кого, даруй, я повинен прислухатися? – очманів Сашко, крокуючи слідом, але Холмогоров вже не слухав.

Він кинувся до стіни, біля якої лежав плащ Хогса, і прийнявся гарячково обмацувати її.

– Тут, зар-раза... Вона повинна бути десь тут! – бурмотів він, наче скажений.

– Що ти шукаєш, поясни? – продовжував дивуватися Сашко. – Де бісов Хогс?

– Він шукає пояснення, – долинуло від вхідних дверей. – А Хеміш Хогс – зник, як я вам і сказав сьогодні вранці.

Хлопці озирнулися. В дверях стояв Посередник.

А я вам казав!

– А що я вам казав! – миттєво перейшов у наступ Посередник. – Я казав, що Хеміш Хогс зник ввечері, просто із свого будинку, а ви... Ви ж не повірили мені, Олександре?!

– Я?! – неабияк обурився Сашко. – Ти знову надурив нас, покидьку!

– Припини, він правий! – Кирило продовжував обмацувати стіну. – Він дійсно казав, що Хогс зник в той самий вечір, коли ми з'явилися тут.

– Але ж...

– Він не повинен казати все! – гаркнув Кирило. – Він ніколи не каже геть усе! Але ніколи і не бреше!

– Ви як ніколи праві, пане Холмс, – миттю набундючився Посередник. – Я не брешу, але й не зобов'язаний розжовувати всі обставини справи найвидатнішому детективу всіх часів.

– Ах ти ж... – Сашко зробив крок до Посередника, і про його наміри нескладно було здогадатися.

– Облиш його! – звелів Холмогоров. – Ти не про те думаєш.

– Він хоче зіпсувати мені пику, – пожалівся Посередник огидним скрипучим голосом. – І все через вас, пане Холмс.

– Здається, він вже передумав... Ага!

Останній вигук був викликаний тим, що Кирило нарешті щось намацав у стіні.

– Що там? – майже одночасно спитали Посередник І Сашко.

– Те, що й повинно було бути. Двері! – переможно вигукнув Кирило. – Сашко, йди-но сюди! Застосуй свою силу із користю. Ну, хоч раз у житті!

– Нариваєшся, – попередив Сашко, підходячи ближче.

Холмогоров виявив у стіні щілину, в яку Сашко миттєво вставив лезо кишенькового ножа. Підчепив ним цеглу, що хиталася, і перед ними відкрився прохід кудись вглиб стіни.

– Здається, загадка привида вирішена, – задоволено сказав Кирило.

– Тепер ви просто повинні купити цей будинок у Хогса, – піддів Посередника Сашко.

Той скривився.

– Куплю, коли і якщо він знайдеться! Де пекар?!

– Ходімо і з'ясуємо! – Кирило витяг з кишені ліхтарика і зробив рішучий крок уперед.

Темними і короткими сходами вони спустилися до підвалу будинку.

– Поки не дуже цікаво, – пробурмотів Посередник. – Всього лише – потаємні двері у підвал.

– Чим ви знову не задоволені, роботодавцю? – їдко перепитав Сашко. – Загляньтеся! Пацан розкрив вам загадку появи привида.

– Ще ні.

– Чого це – ні?

– Бо тепер ми знаємо, як саме той «привид» розчинявся у стіні, – Кирило ретельно оглянув підвал, – але все ще гадки не маємо, навіщо був весь цей спектакль... Але є у мене одна підозра... – він неспішно обійшов приміщення і зупинився біля купи землі в кутку.

– Здається, ті двері були не останнім сюрпризом на сьогоднішній вечір, – Посередник аж сяяв від задоволення.

– І чого я не здивований?! – пробурмотів Сашко. – Де ви, там завжди сюрпризи. І я б не сказав, що приємні!

– Просто ви мене не любите, Вартовий, – ображено відповів Посередник.

– Так, – погодився Сашко, – не люблю. А де пацан? – покрутив він головою. – Чорт би вас забрав! Куди він подівся, поки ми тут базікали?

– Пішов далі по сліду, – Посередник обережно наблизився до кута підвалу. – У вас є ліхтарик? Бо він, здається, і світло з собою забрав.

– Є в мене ліхтарик! – остаточно розсердився Сашко. – Якщо і Кирило зникне в цьому бісовому будинку з привидами, я вас точно придушу!

– Не хвилюйтеся так за пана Холмса, хвилюйтеся краще за його супротивників!

– О господи! – не витримав Сашко. – Та годі вже мені локшину на вуха вішати! Куди він подівся? Ого! Тут здається діра у підлозі!

– Очевидно! – глузливо відгукнувся Посередник. – Ви ж не думаєте, що Холмс, начебто якийсь недолугий привид, розчинився в стіні? І що тут у нас? – він обережно зазирнув в діру. – Так я і думав, ще один прохід. Як думаєте, Ватсоне, куди він веде?

– Очевидно! – передражнив його Сашко. – Він веде в недобудований тунель метрополітену. До речі, моє прізвище – Вартовий.

Полонений

– Ну що тут? – Посередник гидливо обтрушував піджак від підземного бруду. – І що далі?

Вони з Сашком спустилися через ту щурячу нору і тепер стояли посеред вузького і тісного тунелю, не знаючи, що робити далі, і де шукати Кирила.

– Як я і казав, тут недобудований тунель метрополітену, – Сашко розсіяно озирався. – Щодо того, що далі...

– А можна тихіше! – зненацька пролунало зовсім поряд сердитим холмогорівським шепітом. – Ми тут не самі!

З тіні виступив він сам, геть перемазаний у глині та пилу.

– Де ти був? – також пошепки обурився Сашко. – Ніколи більше не кидай мене на одинці з цим... цим...

– Справу робив, поки ви лаялися.

– Я ніколи не лаюсь! – цього разу обурився вже Посередник.

Кирило мовчки, але дуже виразно, закотив очі. Його компаньйони замовкли. Витримавши секундну паузу, він сказав:

– Я знайшов Хогса.

– Він живий? – стурбовано спитав Посередник. – З ним все гаразд?

– Так, живий. Щодо іншого – не впевнений. Тут поряд тупикове відгалуження, де вони тримають свої інструменти. Хогс там, і він непритомний. Поряд з ним – двоє. Один – майже підліток, думаю, що це один з його помічників, він з самого початку був «у справі», другий – той волоцюга, з яким я розмовляв вдень.

Кирило замовк. Посередник і Сашко очікувально дивилися на нього.

– Що? – нарешті не витримав детектив.

– Які інструменти? – спитав Вартовий.

– Будівничі, які ж іще! Ті, якими вони продовбали цю нору.

– Хіба це не тунель метрополітену?

– Ні, тунель – там, – Кирило мотнув головою кудись у темряву. – А цей «апендикс» вони пробили нещодавно, і пробивають його далі кожну ніч. Тому у бідолашного пекаря і сипалася зі стелі штукатурка. Тому його і лякали привидом, щоб звалював з дому куди подалі!

– Але навіщо...

– Пояснення потім, зараз немає часу.

– Ви вже розкрили справу, пане Холмс, я вірно зрозумів? – поцікавився Посередник, що досі лише слухав їхню розмову.

– Вірно, – кивнув Холмогоров. – Не вистачає лише кількох деталей, але я сподіваюсь сьогодні їх тут отримати. Отже...

– Даруйте, ви збираєтесь визволяти Хогса врукопашну?

– Чорт! – Кирило, що вже зробив було крок назад, у темряву, зупинився.

– Не поминай, – тихо сказав Сашко, – бо він вже тут.

Посередник несхвально похитав головою і витяг з кишені два однакових револьвера.

– Тримайте, хлопці. Що ж ви за детективи, без зброї!

– Сподіваюсь, це не запальнички, – пробурмотів Сашко, але револьвер взяв.

Кирило рвучко вхопив свого і, вже не озираючись, зник у темряві. Сашко поквапився за ним, незлим тихим словом поминаючи азартного пацана та підбурювача Посередника.

Метрів за сто Кирило зупинився, притиснувся спиною до стіни і загасив ліхтарик.

– Це тут, – пошепки повідомив він. – Спробуй нікого не вбити, вони мені ще потрібні, але можеш добряче налякати!

– Слухаюсь, командире! – похмуро відповів Сашко, обережно визираючи з-за рогу.

– Тоді я пішов! – і перш, ніж Сашко встиг хоч слово промовити, Кирило двома швидкими кроками перетнув тунель і опинився на вході імпровізованої кімнати.

– Ну що, хлоп'ята, погралися, та й годі! Відійдіть від Хогса і тримайте руки так, щоб я їх бачив!

Підліток застиг, очманіло кліпаючи очима, а волоцюга вхопився було за кайло, що лежало поряд з ним, але Сашко миттєво наставив на нього револьвер.

– Без жартів! – суворо попередив він. – У тебе лише кайло, і пацан тобі не помічник.

– Це очевидно, – крізь зуби процідив Кирило.

– Я не про тебе, – також крізь зуби відповів Сашко, – а про його пацана.

– Хм...

– Добре, – підняв руки волоцюга, – не треба стріляти. Забирайте вашого і дайте нам піти.

– Ага, – кивнув детектив. – Але спершу ти відповіси мені на декілька запитань.