Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

День дурня

Ранок першого квітня видався похмурим. Багато хто зустрів би його з першим промінем сонця, якби воно мало ласку з'явитися на небокраї, але, як вже згадувалось, ранок був похмурим.

Не спав редактор «Відомостей», бо ранковий випуск довелося перекроювати посеред ночі. Не спав Артемій Михайлович Городецький, бо розмірковував як краще використати молодого нахабу, що так несподівано вдерся до його спокійного міста. Не спали мазурики у своїй «малині», бо чекали наказу відносно полоненого, який назвався доктором Вартовим. І звичайно ж, не спав інспектор Василь Лесицький і майже весь особовий склад київської поліції. І все це – завдяки одному прудкому довжелезному хлопчиську, приватному детективу Кирилу Холмогорову.

– Ну й кашу ж ви заварили, Посереднику, – з посмішкою сказала сама до себе пані Хана, повільно сьорбаючи свій ранковий чай.

– Можна подумати, ви тут зовсім ні до чого, – сварливо відгукнувся той, якось непомітно опинившись у кріслі навпроти.

Її чомусь зовсім не здивувало таке з'явлення давнього знайомого. Вона лагідно посміхнулась і поставила перед ним чашку з гарячим напоєм.

– Ваш хлопчина такий... моторний!

– І хлопець – хоч куди козак! – Посередник невдоволено поправив окуляри. – Дякую, що нагадали! Тільки не забувайте, що у нас дещо інша п'єса!

– Вас не засмучують його витівки? – трохи змінила тему пані Хана. – Він, а точніше, вони двоє, все ж таки залишають неабиякі сліди у плині подій.

– Його витівки?! А хто надав йому ідею, через яку зараз не спить все місто?!

– Гадки не маю! – притисла руки до серця домогосподарка.

Посередник роздратовано фиркнув:

– От тому ми і маємо, що маємо! А Замовнику потрібна яскрава особистість.

– Ви впевнені, що настільки яскрава?

– Так, я впевнений.

Пані Хана тільки з усмішкою хитнула головою, але наразі не стала коментувати свого візаві.

Артемій Михайлович також неспішно пив чай і думав, що йому робити із зухвалими хлопчиськами, які так нахабно втрутилися в його налагоджену справу, і один з яких вже був у нього в руках, а от другий... Другий мав би вже прибігти, просто з самого ранку, і, захлинаючись, розповідати багато цікавих речей. В першу чергу, Городецького цікавило, як цей Холмогоров примудрився створити власну сітку агентів у кримінальному світі Києва за лічені дні. Але малий хвалько чомусь затримувався. Невже він мало його вчора налякав?

– Вам лист, Артемій Михайлович, – прислужник поклав йому на стіл білий конверт. Городецький з цікавістю подивився на розмашистий почерк, яким було підписано конверт. Лист був від Холмогорова.

«Приходьте ранком до Андріївської Церкви, якщо зручно», – було написано там. – «Якщо незручно, приходьте все одно. І приводьте з собою Вартового та всю свою банду. Покажу вам разом геть усіх, хто працює на мене».

– Ну й нахаба! – процідив Городецький. – Який все ж таки нечемний цей хлопчисько! Це він повинен був прийти до мене і все розповісти, а не я – пхатися до Узвозу, та ще з «усією бандою», як він мені тут пише!

Артемій Михайлович роздратовано потягся за ранковою газетою. Свіжий номер «Відомостей» був такою ж обов'язковою частиною його ранку, як і чай із смаколиком. Відкрив першу сторінку, прочитав декілька рядків і спантеличено почухав свою лису, як більярдний шар, голову.

– То він хоче... Він має на увазі...

Лисина почервоніла від обурення.

– Та що він собі дозволяє! – вигнув головний мафіозі міста і підірвався з крісла. – Андрію, Семене! Збирайте хлопців! Всім на Узвіз! Того покидька, докторішку, теж тягніть із собою! Таке утнути! У моєму місті! Я думав він поліцейський, а він же... терорист, бомбіст якийсь... Покидьок!

Газета лишилися на столі. На першій сторінці красувалася стаття: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»

Зірвана башня

На Андріївському Узвозі яблуку ніде було впасти від дозвільного люду, що збігся подивитися на пригоду. І дійсно, не кожен день падає дзвіниця Андріївської Церкви.

Серед натовпу хутко пересувалися мазурики з вокзальної банди, люди Артемія Михайловича, та ще бог знає які типи різного ступеня підозрілості.

Сашко стояв поряд з Городецьким, стиснутий з обох боків двома бугаями з кислими пиками. Напевне, бугаям не подобався їхній в'язень, що за минулу ніч встиг дістати всіх аж до печінок.

– Ну що, Вартовий, – кинув Сашку Артемій Михайлович, – де ваш приятель Холмогоров? Мабуть, не дуже він цінує твоє життя, лікарю. У нас була угода. Він виказує мені всіх своїх спільників серед моїх людей в обмін на... тебе, – товстун замовк, витираючи хустиною лисину. Сашко відвернувся.

– Він мені не приятель, – неприязно сказав він, і зовсім нелогічно додав: – Облиш пацана у спокої, товстун. То я все вигадав.

– Все – то що? – іронічно перепитав Городецький. – Думаєш, ваша комедія на вокзалі не привернула моєї уваги? І навіщо ви поперлися лякати кочегара Тимофіїва?

– Не знаю, – буркнув Сашко.

– Ото ж бо й воно! – підняв палець Артемій Михайлович. – Ти – лише пішак в його грі. А ось Холмогоров – хлопчина розумний, і все мені... – договорити він не встиг.

– Гей, ідіоти! – полинув над натовпом гучний голос. Всі мимоволі здійняли голови.

На майданчику біля Андріївської церкви, що нависав над Узвозом, широко розставивши ноги і запхавши руки в кишені, стояв Кирило. Весняний вітер куйовдив його темні кучері і розвівав фалди довгого чорного пальто.

«Піжон! – із задоволенням подумав Сашко. – Де ти тільки взяв цей прикид?»

Дочекавшись, коли на його довжелезну фігуру звернули увагу геть усі на площі, він продовжив свою відверто хамську промову:

– І чого ви приперлися, дуроломи? На зірвану башту закортіло подивитися? Ви що, городяни, не знаєте, що у Андріївської Церкви немає дзвіниці. Не-ма-є! Це був жарт! Першоквітневий жарт!

Натовп незадоволено загудів. Сашко швидко накинув оком на своїх сторожів і на Городецького, який з відкритим ротом дивився на зухвалого нахабу. Та що там Городецький, зараз вся площа роззявила роти.

Окрім, звичайно, Лесицького, та поліцейських, зібраних за одну ніч майже зі всього міста, що як раз непомітно взяли в облогу площу.

– Гей, мазурики! – продовжував горлати Кирило. – Бігти нікуди, ви оточені. Це спец.операція СБУ... тобто, поліції міста, я хотів сказати... Всім залишатися на своїх місцях! Городецький, відпусти мого друга, бо будеш мати справу... Упс!

Сашко був не з тих, хто гає час. Поки Артемій Михайлович та його посіпаки, роззявивши рота, слухали детектива, що відверто знущався над ними, він кількома влучними ударами вивів з ладу своїх сторожів і на останній фразі Кирила зарядив ліктем під дих Городецького. Той зойкнув і осів на землю.

– Маєш, коротше, справу з ним самим! – швидко виправився Холмогоров.

– Лякати мене воно зібралося, – пробурмотів Сашко. – Мене, військового лікаря!

– В'яжіть всіх, у відділку розберетеся, – скомандував Кирило з висоти. – Не спіть, Лесицький, дійте!

Поліцейські хутко взялися до справи. Облава вступила в завершальну стадію.

Сяючий Кирило стрімко злетів вниз, на вулицю, до друга.

– Ти живий! – він стрімко обійняв Сашка.

– Куди ж я від тебе подінуся, пацан, – усміхнувся той.– Ти був справді – неперевершений!

– Дякую, – потупився детектив. – Не думав, що почую таке від тебе.

А дещо осторонь цю зворушливу сцену спостерігав високий пан з сивими вусами, у довгому пальто і циліндрі, щільно насунутому на сиві брови. І поблажливо посміхався.

Орден Святого Станіслава

– Я не розумію, чим ви незадоволені, Лесицький! – Кирило роздратовано міряв довгими кроками кабінет слідчого. – Я спіймав вам банду. Звертаю вашу увагу, всю банду. Ну, майже – всю!

Сашко хмикнув. Він сидів на стільці навпроти Лесицького і з цікавістю спостерігав за сердитим Холмогоровим і похнюпленим Лесицьким. На його думку, поліція у всі часи і у всіх місцях була однакова, і його друг дарма розпинається зараз перед сищиком.

– Так, – пробурмотів Лесицький, втупившись в папери, – мазуриків ми сьогодні затримали багато, не заперечую. І вигребли з їхніх кишень чимало краму, що вони сьогодні поцупили у городян.

– То чого ж вам ще, Лесицький?! – закотив очі Кирило. – Ви ж тепер герой газетної хроніки щонайменше на тиждень вперед!

– Герой... – зітхнув той. – Та цей ваш жарт із дзвіницею... Між іншим, як вам це вдалося? З вечора на ранок дати замітку у ранковий наклад «Відомостей»?

– Маю деякі корисні знайомства, – недбало кинув Кирило, на мить зупиняючи свій біг по кабінету.

Сашко знову усміхнувся про себе. Гонору пацану не займати!

– А ви знаєте, Холмогоров, що сам губернатор! – Лесицький багатозначно підняв палець, – поспішав на місце катастрофи? Страшно подумати, що було б... – сищик не закінчив, але й так було ясно, що було б явно непереливки.

– Катастрофи?! – щиро здивувався Кирило.– У вас що і губернатор – ідіот? Та як ви тут живете, бідолашні?

– Не смійте так говорити про високих осіб у моїй присутності! – грюкнув кулаком по столу Лесицький. – А то я вас, кінець кінцем, все ж таки заарештую!

– Диви, як ви заговорили! – обурився Сашко, поки Кирило хапав ротом повітря, підбираючи образливі епітети невдячному поліцейському. – Та якби не ми... Не він, – Вартовий вказав на друга, – ви б досі копирсалися з цією справою. І мабуть, лишилися б посади, нездара!

– Так, ви праві, – принизив тон Лесицький. – Вибачте мені. Але ж... – він знову зітхнув.

– Та що ще, кажіть! – нетерпляче кинув Кирило, падаючи на стілець поряд із Сашком і витягуючи довгі ноги у хіпстерських лакових штиблетах майже на середину кімнати.

– Той клятий Орден Станіслава! – вигнукнув Лесицький. – Ви ж так і не знайшли його, Холмогоров! А між тим Платон Кулаковський шкуру з мене спустить за ту брязкітку... Вибачте, за той державний орден.

– О! – сказав Кирило. – Я і забув... – Він на мить замислився, потім махнув рукою. – Але ж Городецький у вас в руках, і він головний у тих мазуриків. І я виграв у нього той орден вчора ввечері... Майже. Чесно кажучи, він підсунув мені підробку.

– Артемій Михайлович – поважна людина в місті, – кисло сказав Лесицький. – Боюся, його ми будемо вимушені відпустити з вибаченнями. Проти нього у нас немає нічого, окрім ваших слів, а цього, вибачте ще раз, недостатньо.

– Тобто, орден тю-тю, і саме це вас засмучує, – Кирило почухав у потилиці. – Розумію, не про те ви домовлялися з Посередником. Ну вибачте, що не виправдав ваших сподівань!

– При чому тут Посередник?! Ви такий образливий, детективе!

– Чим ще я вам не подобаюся?!

– Стоп! – гарикнув Сашко і, поки ці двоє не отямилися, поліз у кишеню: – О це ви маєте на увазі?

На довгу хвилину в кімнаті запанувала тиша.

– Де ти це взяв?! – нарешті оговтався Кирило.

– Де, де... Поцупив з кишені Городецького, поки ти горлав на весь Узвіз! Кінець кінцем, я ж кишеньковий злодій, забув? Повинен же я був хоч когось пограбувати, якщо вже з тобою не вийшло! – Сашко поклав Орден Святого Станіслава на стіл перед Лесицьким. – Тепер ви задоволені, інспектор?

Поліцейський мовчки кивнув.

– Ти просто... просто... Ти просто супер, малий! – захоплено видихнув Кирило, з неабиякою повагою дивлячись на друга.

Сашко повільно підняв на нього погляд.

– Як ти мене назвав, пацан?

Кирило швиденько підібгав ноги і напружився.

– Ну, той-йо...

– Ні, ні,повтори! – голос Сашка був м'яким, але це не ввело в оману Холмогорова, який швиденько підхопився на ноги і відскочив аж до дверей.

– Завтра поговоримо про свідчення і все таке інше! – скоромовкою кинув він Лесицькому і був такий.

Сашко підірвався слідом.

– Бувайте, Лесицький, – кинув він від самих дверей.

– Ма-а-алий?! – долинув до Лесицького з вулиці його розлючений рев.

Поліцейський лише всміхнувся і прибрав коштовну річ в шухляду.

Постскриптум

– То що ви скажете, пані Хана? – Посередник пив чай на кухні першого поверху дохідного дому булочника Септера. Його кругле, як місяць, обличчя виражало глибоку занепокоєність, як ото в європейських партнерів кирилових та сашкових сучасників.

– Я? – щиро здивувалася домогосподарка, неспішно сьорбаючи ранковий напій з великої чашки. – Чи не краще б вам було поцікавитися думкою Замовника?

– Замовник, в цілому, задоволений, – кивнув Посередник.

– Як йому вчорашній перфоманс наших хлопчиків? – посміхнулася пані Хана.

– Вони ще сплять? – стурбовано перепитав Посередник.

– Як бабаки! – запевнила домогосподарка.

– Так, перфоманс... Господи, боже мій, Хано, де ви нахапалися таких слів?

– Від наших хлопчиків, звичайно! То ж...

– То ж, в цілому, Замовник задоволений. Він був вчора на Узвозі, і насправді, він у захваті, – Посередник відкинувся на спинку крісла і багатозначно подивився на домогосподарку.

– І що ж ви будете робити? – спитала та з деяким напруженням в голосі.

– Я... виконаю свою частину угоди.

– Тобто?

– Тобто – залишу хлопців у спокої, – повисла багатозначна пауза. – На деякий час.

– Ви – чорт, – пробурмотіла пані Хана, ховаючи обличчя за чашкою.

Посередник скривився.

– Хто-хто, а ви, повинні добре знати, що ні! Я лише роблю свою роботу. То ж... – він піднявся з крісла. – Піду до хлопців. Потеревеню з ними.

– Йди-йди, отримай на горіхи, – пробурмотіла пані Хана, коли Посередник піднявся на другий поверх. – Та який з тебе чорт, товстий ти хитрун! Що я, чортів в своєму довгому житті не бачила, чи що...

В кріслі посеред кімнати, схрестивши руки на грудях, сидів Сашко.

– Я чекав на вас, Посереднику, – зронив він, коли той з'явився на порозі.

– Та невже! – промуркотів Посередник, обережно ступаючи по підлозі, так, щоб ні одна дощечка не скрипнула. – А Пані Хана впевнена, що ви обоє ще спите.

– Якщо ви прийшли за ним, – Сашко підвівся і випростався у весь свій невеликий зріст, – то вам доведеться пройти крізь мене. І це не метафора.

– Та невже! – повторив Посередник, наближаючись, – ти ба, яка зворушлива і віддана дружба.

Тепер вони стояли один навпроти одного, схрестивши погляди.

– Де Кирило? – різко спитав Посередник. – Маю розмову до нього, а не до вас, пане Вартовий.

– Він спить. Вчора ввечері у нас була... важка розмова.

– З приводу? – здійняв брови Посередник. – Він дуже завзято вас рятував, на ваш погляд?

– Це не ваша справа, – вигукнув Сашко, стискаючи кулаки. – Залиште вже нас у спокої!

– До вас у мене ніяких питань немає, – глузливо відповів товстун. – А от пан Холмогоров так нічого і не відповів з приводу моєї пропозиції до нього.

– До нас, – пролунало від дверей спальні.

Обидва сперечальники озирнулися.

В дверях спальні стояв заспаний Кирило у м'ятій сорочці і штанях. Скуйовджений, неначе зимовий горобець, але дуже рішучий.

– Я змінюю правила, Посереднику, – сказав він хрипким спросоння голосом. – Пропозицію, відтепер, ви маєте робити нам обом, а не лише мені. Або, – він мотнув головою, – негайно відпустіть нас додому. Зрештою, у нас була угода. І ми виконали свою частину.

– Ви що, справді думаєте, що це я вас тут тримаю?! – щиро здивувався Посередник. – Я, а не ваша незмога прийняти рішення, Кирило, і ваша допитливість, Олександре? Ні, серйозно?! – від обурення у нього мало що окуляри на лоба не полізли.

Хлопці нерішуче перезирнулися.

– Власне... – почав було Сашко, але Посередник перервав його нетерплячим помахом руки.

– Не важливо. Що ж, – він неспішно опустився в крісло, іронічно дивлячись на друзів. – Радий, що ви хоча б визначилися із своїм Ватсоном, пане Холмс.

Кирило закотив очі.

– Знов ви за своє, Посереднику. Мене звуть Кирило. Кирило Холмогоров, до ваших послуг!

– Дякую, що нагадали, пане Холмс, але я не страждаю на склероз.

– Я б так не сказав, – процідив Сашко.

– Отже, – Посередник проігнорував його, – це остаточне рішення?

– Так, – швидко сказав Сашко.

– Кирило? – той мовчав, ніби не чуючи, що до нього звертаються, і Посередник спробував по-іншому: – Шерлок?

– Що? – скинувся Холмогоров. – Він кинув винуватий погляд на Сашка, – Так, остаточне, – зітхнувши, підтвердив він.

– Що ж, хай буде по вашому, – Посередник підвівся з крісла, і кімнату почав поволі окутувати сірий туман десь і колись. – Я більш не потурбую вас... Якщо, звичайно, ви самі мене не покличете.

– Ось це вже ні, – хмикнув Сашко, кладучи руку на плече Кирила. – Прощавайте, Посереднику.

– До побачення, хлопці, – всміхнувся той. – Не нудьгуйте там без мене у вашому буденному справжньому житті.

– Не дочекаєтесь, – люто вигукнув Сашко в порожнечу, бо Посередника вже не було, а був похмурий дощовий вечір на Андріївському Узвозі. Горіли ліхтарі, і їздили машини.

Кирило як закляк, все ще дивлячись перед собою незрячими очима. Сашко зітхнув і відпустив руку, якою міцно стискав плече друга, ніби боючись, що той залишиться там, де пригоди, і де він був блискучим детективом, а не звичайним хлопчиськом. І залишить його на самоті.

– Ходімо, – сказав він. – Ходімо нарешті додому, пацан.

КРОК ТРЕТІЙ. САМОСТІЙНИЙ. Бісова Тачка

Приходь, якщо зручно.

«Приходь, якщо зручно», – набравши це повідомлення у «телеграм», Сашко декілька секунд вагався, але все ж натиснув кнопку «Відправити», а потім пішов до холу військового шпиталю на вулиці Госпітальній, де був розташований автомат з кавою.

За скляними дверима, ховаючись від мілкого дощику під дашком будівлі, влаштували перекур його колеги. Червень в цьому році видався холодним і дощовим. Сашко не палив. Тому він пив каву у затишному холі, роздумуючи, чи слід продублювати повідомлення у «вайбер», а може, навіть, і в «смс».

Кирило, напевне, ще спить, незважаючи на те, що час наближається до опівдня. Пацан знову заявився під ранок, мабуть, швендяв десь у тих своїх таємничих справах. Сашко скривився. З того моменту, як вони позбулися клятого Посередника і оговталися на Андріївському Узвозі, холмогорівський спосіб життя йому геть не подобався, щоб не сказати – дратував.

По-перше, Кирило навідріз відмовився повернутися до Університету й закінчити навчання. Хоча йому лишився один останній курс.

– Що я їм скажу, сам подумай? Що був відсутній майже рік через розслідування вбивства прем'єр-міністра Російської Імперії?

На такий вагомий аргумент Сашко міг тільки пробурмотіти щось незрозуміле, бо ж ясно, як день – якби пацан хотів, знайшов би, що сказати, адже фантазією його природа не обділила. Кирилові просто нудно вчитися. І це ще півбіди. Пацану також нудно шукати пристойну роботу.

– А де я буду працювати, коли самотужки розгромив свій попередній офіс? Нічогенька така репутація! Рекомендації? О! Звичайно! Зверніться до Лук'янівської в'язниці, там як раз гріє дупу мій попередній шеф!

– Не блюзнірствуй! – вийшов з себе Сашко. – Що ти взагалі думаєш робити?

– Я думав... – Кирило відвернувся до вікна, сховавши руки у кишені. – Може, відкрити детективну агенцію...

– Непогана ідея... – Сашко, як міг, тримав «покер-фейс».

– Ні, – відрубав Кирило. – Насправді, ти так не думаєш. Ти вважаєш це дитячою забавкою. Знаєш що?! Йди до біса!

– Йолоп! – крикнув Сашко вслід грюкнувшим дверям. – Ти хоч би з'ясував, як отримати ліцензію приватного детектива!

Може Кирило і з'ясовував це питання, але з Сашком більше не ділився. Проте свою долю за оренду квартири вносив справно, десь вештаючись ночами, а вдень спав.

Сашко гірко зітхнув. Гроші турбували його менше за все. І навіть, страшно подумати, іноді з'являлися думки, що даремно він дотиснув пацана там, в дохідному домі булочника Септера. Адже Кирило хотів сказати «так» Посереднику, а сказав «ні», бо це він, Сашко, наполіг на такому рішенні. Та до біса нарешті цю містику! Хлопець повинен жити своїм життям, а не тим, яке приготував йому невідомо хто в круглому капелюху!

Декілька разів Сашко витягав Кирила до шпиталю. Несподівано, той напрочуд добре знайшов спільну мову з пораненими хлопцями, які потрапляли сюди із зони бойових дій. Сам перебуваючи в нудьзі та, відверто кажучи, в депресії після чудернацьких пригод останнього року, Кирило примудрявся знаходити спільну мову і з зовсім юними хлопцями, і з дорослими дядьками, сильно дивуючи тим шпитального психолога.

І ніхто з них жодного разу не поставився зверхньо до «цивільного». Ніхто не сказав, що він «пацан, який пороху не нюхав». Бо насправді Кирило не був ані цивільним, ані військовим. Він завжди був особливим, а став і зовсім – не від «світу цього», в прямому сенсі цих слів, і Сашко добре знав, чому так сталося, і кому він повинен за це завдячувати.

– Геніальний бовдур, – пробурмотів Сашко, сьорбнув кави з паперового стаканчика і знову витяг з кишені телефон.

Відкрив «телеграм» і набрав друге повідомлення:

«Якщо незручно, приходь все одно».

Подумав і додав:

«Може бути небезпечно».

Месенджер блимнув, фіксуючи, що всі повідомлення отримані і прочитані. Сашко посміхнувся. Тепер він не сумнівався, що Холмогоров неодмінно з'явиться.