Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Пограбування на вокзалі. Горе злодії.

Пораду пані Хани Кирило взяв до уваги, але відклав на майбутнє. А зараз саме час було йти на власне пограбування.

Поки він говорив з домогосподаркою, Сашко повинен був вже зорієнтуватися на місцевості і тепер із нетерпінням чекає на свою жертву, як і було домовлено, на вокзалі.

Холмогоров знов поліз у шафу, критичним оком накинув на стрункі ряди одежі, покликав на допомогу пам'ять, і нарешті вдягнувся в білу сорочку, чорні штани та темно-синій піджак. На шию, повагавшись, замість краватки пов'язав синю хустку.

– Вільний художник, – скептично прокоментував він своє відображення у дзеркалі. У кишеню штанів засунув револьвер, взяв до рук портфеля і швидко збіг сходами.

– Ви у кондитерську Семадені? – гукнула йому пані Хані.

– Ще не знаю, – як завжди чесно відповів Кирило.

Врешті решт, після вокзалу він дійсно міг забігти і до Семадені.

Вже знайомою дорогою через Бібіківський бульвар, Кирило швидко достався до цілі, зайшов всередину великого приміщення вокзалу і зупинився, вагаючись, що ж робити далі.

Сашка він помітив трохи згодом. Квола постать, що притулилась до стіни біля прилавку з газетами, низько насунула кепку на лоба та лузгала насіння. Мазурик якийсь, а не його рішучий і підтягнутий товариш – у минулому військовий лікар.

«А ти ще й артист!», – Кирило неспішно підійшов по газету.

– Цигарки не знайдеться, – хрипким голосом спитали його над вухом.

– Не палю, – відрізав Кирило, обертаючись.

Сашко стояв просто перед ним, ліниво хитаючись з п'ятки на носок і тримаючи руки в кишенях. Обличчя його було розслабленим і якимось дурнуватим.

Декілька секунд хлопці пильно дивилися один одному в очі. За спиною Сашка в десятку кроків Кирило помітив двох мутних типів, що, здавалося б, зовсім не звертали уваги на сцену біля газет, але насправді – уважно стежили за нею.

– Вибачте, паничу, – неохоче процідив Сашко, відступаючи на крок.

– Прошу, – Кирило знову повернувся до нього спиною, уважно вивчаючи пресу.

«Давай же! Дій!»

Злодій, чесно кажучи, з Сашка був так собі. Кирило вперто робив вигляд, що нічого не відчуває, хоча тільки мертвий не відчув би, коли б йому так лізли в задню кишеню штанів, куди Кирило заздалегідь поклав гаманець.

– Припини лапати мене за дупу! – нарешті не витримав він, намагаючись говорити пошепки.

– Навіщо ж ти так глибоко його туди запхав?! – просопів Сашко.

– Бо інакше він вивалювався!

– А навіщо ж такі тісні штани натягнув, дурко?!

– Які були, такі і натягнув! Давай скоріше вже!

– Та я ж намагаюся!

Раптом майже над вухом пролунав басовитий рев:

– Що це ти робиш, паскуднику?!

Сашко відсахнувся від Кирила, але було запізно – його за руку міцно тримав городовий.

– А ви що, паничу, рота роззявили та газетки роздивляєтеся? – гримнув він на Холмогорова. – Чи не відчуваєте, що вас грабують просто серед білого дня?

Кирило з сумом подивився у бік типів, що миттєво випарувалися, і роздратовано огризнувся:

– Не твоя справа, копе!

Сашко закотив очі, городовий вирячився на нахабного панича.

– Як ти назвав мене, синку?

Незважаючи на лютий погляд Вартового, Кирила понесло далі:

– Я назвав тебе копом, тобто фараоном. Не знаєш таких слів? То може підеш повчишся, перш ніж повчати інших?

– І-ді-от! – тихо, майже по складах, вимовив Сашко.

– Що ж, паничу, ти добазікався, – перервав слововиверження детектива городовий. – У відділок. Обидва. Там розберемося, – і вільною рукою вхопив Холмогорова за лікоть.

Прикре фіаско

При виході з приміщення вокзалу Холмогоров роздратовано вирвав лікоть з рук поліцейського і тоскно подивився на Сашка. Той лише плечима знизав.

– Може залагодимо миром? – нерішуче спитав Кирило.

Фараон лише обурено фиркнув. Так вони й дійшли до поліцейського відділка, де Кирило дістав з кишені візитку Лесицького і зажадав вести його прямісінько до інспектора.

– То ви, паничу, бачу, дуже поважна особа, – іронічно помітив городовий, але Лесицького все ж таки викликав.

– Бачу, справи просуваються, – сказав Лесицький, тільки но зайшов і побачив киплячого від обурення Кирила, сумного Сашка та розлюченого городового. – Ви можете йти, – кивнув він службовцю. – Тут я сам розберуся.

Як тільки за городовим зачинилися двері, Кирило перейшов у наступ:

– Ваші люди заважають мені працювати, Лесицький!

– А що ви такого утнули? – посміхнувся той.

– Ти ба, людина з тобою менше доби знайома, а вже знає, що від тебе можна чекати чого завгодно! – не витримав Сашко.

– Доброго дня, Вартовий, – чемно привітався Лесицький. – Не впізнав вас у цьому вбранні.

– От тобі! – фиркнув Кирило. – Лесицький, взагалі то ваш співробітник зірвав нам не аби що, а проникнення в банду.

– Он як?! А то було проникнення?

– Продумана операція, – зітхнув Кирило. – Ми були за крок до мети, як тут... – і він драматично замовк на півслові.

– Не мели дурниць! – обурився Сашко. – Визнай вже, що то була маячня!

– Ваш товариш має рацію, – кивнув Лесицький. – Не знаю, як і куди ви там збиралися проникати, але вокзальні злодюжки вкрай неохоче приймають чужих.

– Ну, якби цей недумок... вибачте, мій помічник Вартовий, таки спромігся витягти гаманець з кишені моїх штанів, думаю, справа пішла б краще, – не вгамовувався Кирило.

– Ваш товариш має навички кишенькового злодія?

– Ні, але...

– То ж, якщо це побачив городовий, чому ви думаєте, що мазурики не бачили, що він діяв вкрай незграбно?

– Та напевно бачили, – сумно підтвердив Сашко.

– То ж шукайте інші шляхи для розслідування, – підбив підсумок Лесицький. – Як це роблю я.

– А що ви, до речі, робите? – спитав Кирило. – У вас є ім'я підозрюваного, чи може, ви знаєте, кому він передав Орден Святого Станіслава?

– Ні, – вимушений був визнати Лесицький. – Ми топчемося на одному місці.

– То запишіть, – дещо зверхньо кинув Холмогоров: – Володимир Уласик. Це його бачив на пероні з валізою свідок, якого, до речі, ви теж допитували. Але вам він нічого не сказав.

– Справді? Чому?

– Ви мене питаєте?! Оголосіть у розшук цього Уласика, якщо ще не пізно. І скажіть, де в місті можна купити крадені речі?

– Та про що ви кажете, пан Холмогоров! – обурився Лесицький. – Ми слідкуємо і ведемо невпинну роботу...

– Облиште! – на цей раз вже Сашко перервав поліцейського інспектора. Свою кепку він давно зняв і поклав на стіл, і вже був більш-менш схожий на себе. – Давайте без цього лицемірства. Ви знаєте. Де?!

– На злодійському ринку, – зітхнув той. – Ми намагаємось перехоплювати продавців краденого на підступах до ринку, але якщо хтось вже потрапив всередину, тих ми не чіпаємо.

– Цікава схема! – здивувався Сашко.

– Корупційна! – вставив Кирило.

– Та що ви таке кажете?!

– Що за ринок? – наполегливо перепитав Вартовий.

– Сінний, – відповів за обуреного інспектора Кирило. – Не хвилюйся, я вже роздобув інформацію. Але сумніваюся, що таку коштовну річ, як Орден Станіслава, будуть продавати там. Що ж, – він підвівся, демонструючи, що розмову закінчено. – До побачення, пан Лесицький. Побачимося завтра. Можливо, в мене вже будуть добрі новини.

– Тільки не намагайтеся більше влаштовувати ніякі проникнення, а тим більше, продумані операції, – порадив Лесицький, коли друзі були вже на порозі.

Кирило спалахнув і відкрив було рота, щоб дати достойну відсіч, але Сашко міцно двинув його ліктем по ребрах і поки Холмогоров ловив ротом повітря, відповів:

– Не хвилюйтеся, інспектор. Я за ним простежу.

Кондитерська Семадені

– Уф! Я на сьогодні вже набігався, – Сашко впав у крісло і простяг ноги до каміну. Ані вогню, ані навіть дров там не було, але символічність цього жесту мабуть заспокоювала бідолашного помічника занадто прудкого детектива.

– Ми нікуди не просуваємося, – Кирило вмостився на підлокітнику іншого крісла і нервово постукав по ньому довгими пальцями. – Це не діло...

– Пропонуєш знову кудись бігти? – Сашко втомився і не приховував цього. – Може досить на сьогодні? Посидь, подумай...

– Є ще одне місце, куди б я хотів навідатися сьогодні.

– Що ще, дотепнику?

– Не сердься, – примирливо сказав Кирило. – Поки ти відпочивав на вокзалі...

– Я – що, вибач на вокзалі?!

– Ну добре, поки ти невдало зображав крадія на вокзалі.

– Нагадати, чия то була ідея?

– Гаразд, я помилився, – скривився Кирило. – Я вважав, що витягти гаманець з моїх штанів, то посильна для тебе справа.

– Не наривайся, пацан, – почав сердитися Сашко. – Визнай вже, що то була дурна ідея.

– Ні, то був незграбний виконавець.

– Гаразд, – Сашко піднявся з крісла і попрямував в спальню. – Далі без мене! – пролунало звідти. – Я йду спати.

– Ну й біс з тобою, – пробурмотів Кирило. – Те ж мені, доктор Ватсон! От, той, справжній...

Але, оскільки нікому було слухати, що зробив би справжній канонічний помічник великого детектива, то Кирило замовк, подумав кілька секунд, тихо встав, перевірив зброю і гроші в кишенях і попрямував на вулицю.

Те місце, що він хотів відвідати сьогодні, була кондитерська Семадені, про яку раніше сказала йому пані Хана. З її туманних натяків Кирило зрозумів, що є невеликий шанс зустріти там крадену річ. І чим більш вона коштовна, тим шанс той більше. Але він й гадки не мав, як це зробити. Ну не заявлятися ж туди з об'явою «куплю орден Святого Станіслава»! Хоча...

– Можна по пиці отримати, але можна ж і купити! – пробурмотів Кирило, прямуючи до Хрещатика.

Він знову обійшовся без візника і швидко крокував по темним вулицям пішки. До кондитерської дістався без пригод, штовхнув важкі двері і зайшов всередину.

В напівтемній залі погляд притягували білі мармурові полиці над прилавком, де рядами були викладені численні шкатулки, сердечка, скляні дзвоники, великі таці, на яких був і шоколад, і смажений мигдаль, і різноманітні фрукти. А за круглими мармуровими столиками поважна публіка пила каву, шоколад, розмовляла, читала газети та чекала на своє замовлення.

Холмогоров здивовано присвиснув. Не таким він думав побачити «притон», де можна знайти крадену коштовність.

– Однозначно – по пиці, – подумав Кирило.

До нього підскочив офіціант.

– Панич бажає кави, шоколаду? Чи може – партію у більярд?

– Останнє, – кинув Кирило, розгледівши у глибині зали великий більярдний стіл. – І принесіть мені кави.

Судячи із здивованого погляду офіціанта, каву тут зазвичай пили лише за столиками, але Холмогоров вирішив, що не буде підстроюватися під моду сторічної давнини.

В більярд тут грали «на виліт». Кирило прилаштувався за столик поряд із гральним столом і поволі сьорбав каву, чекаючи на свою чергу. Нарешті, один з гравців, невдоволено фиркнувши, відрахував гроші своєму супротивнику, огрядному мужчині у білій сорочці і чорних штанях, в деяких місцях вже вимазаних крейдою.

– Прошу, – сказав той, широким жестом запрошуючи Кирила до гри.

Холмогоров піднявся, скинув піджак і мовчки зайняв місце за столом.

– Почнемо?

Виграшна партія

– Ви мене геть розгромили, паничу! – вже третій супротивник відійшов від більярдного столу.

На столику, за яким Кирило пив каву перед початком гри, вже лежала чимала купа грошей. Туди ж він недбало кинув черговий виграш. Майже вся кондитерська згуртувалася біля більярду. Напої і наїдки офіціанти теж носили до ігрового столу.

– Нудно, – сказав Холмогоров, ні до кого конкретно не звертаючись. – Нудно грати на гроші. Я вже виграв майже всі купюри, яки були в кишенях у цій богом забутій кав'ярні!

Чоловіки навкруги більярдного столу незадоволено загомоніли, але чомусь ніхто не ризикував вступити в двобій з хвальком. Кирило насупився. Провокація не спрацювала, але ж він не прийшов сюди не гроші заробляти, а справу розкривати!

– Що ж, – зітхнув він, – вечір не задався. Або ж... – Кирило зробив паузу і зняв з руки електронний годинник, який потрапив сюди разом з ним із зовсім іншого часу, – може хтось з вас має яку-небудь цікаву річ, якусь... коштовність, на яку ми зіграємо? Я ставлю це! – годинник полетів в центр більярду.

В кав'ярні запанувала насторожена тиша.

«Невже пані Хана помилилися? А може й ні...»

До більярдного столу протиснувся товстий огрядний мужчина, лисий, як отой більярдний шар, які він, схоже, збирався «катати» з Холмогоровим.

– Цікава штучка, – сказав товстун, схиляючись над кириловим годинником. – Звідки це?

– Штучка швейцарська, – недбало кинув той. – Привіз з останньої подорожі.

– Хм... Я бачив сучасні годинники, але цей... – гравець продовжував з цікавістю розглядати розробку наступного століття. – То де, кажете, ви його купили, паничу?

– Я не казав, – різко відповів Кирило. Товстун йому не подобався. – Маєте, на що грати?

– Може й маю...

– Покажете?

Товстун, хитро посміхнувшись, поплескав себе по нагрудній кишені жилету.

– Ви ж азартний, хлопче! Не бажаєте зіграти «в темну»?

«Тільки цього мені не вистачало», – незадоволено подумав Холмогоров і відкрив було рота, щоб відшити нахабного товстуна, але з подивом почув від себе зовсім інше:

– Чом би й ні?

«Хвалько», – з осудом прошепотів в його голові голос Сашка. – «Пацан!»

Кирило струснув кучерями, проганяючи з думок нестерпного Вартового.

– Тоді до гри, юначе! – просіяв товстун. – Такого годинника в моїй колекції ще не було. То де, кажете, ви його купили?

– Я не казав! – роздратовано повторив Холмогоров, взяв кий і точним різким рухом розбив піраміду шарів.

Столики в кондитерській Семадені спустіли. Всі відвідувачі кав'ярні скупчилися біля більярдного столу, де гра, тим часом, йшла із перемінним успіхом. Кирило і товстун обмінялися серією влучних ударів, і рахунок був рівний. На столі лишалося лише декілька шарів.

– Цікава партія, – сказав товстун, обходячи стіл і обираючи позицію для удару. – До речі, як вас звуть, паничу?

– Чому ви впевнені, що це – доречно? – спитав Кирило, обходячи стіл з протилежного боку.

– Ви з усіма такий колючий? – хмикнув товстун. – Звалились нізвідки в нашу невеличку теплу компанію гравців, вийняли гроші з наших кишень...

– Виграв, – поправив Кирило. – Що в імені моєму вам?

– Ви ще й поет? – здивувався товстун.

«Піжон», – подумав Холмогоров, чомусь знову голосом Сашка.

– Бийте вже! – різко скомандував він.

Товстун здригнувся, мимоволі виконуючи розпорядження, і... промазав.

– Думаю, я програв, – сумно сказав він.

– Ще ні, – Кирило швидко підняв кий і, майже не дивлячись, наніс удар. – А от тепер – так! Кирило Холмогоров, до ваших послуг!

Глядачі приголомшено видихнули, по кав'ярні пройшло захоплено шепотіння. Товстун розчаровано крякнув і поліз у кишеню жилета.

– Ось ваш виграш, пане Холмогоров. Тримайте! – не втримавшись, він жбурнув щось на середину більярдного столу.

Кирило швидко перегнувся через стіл і вхопив свій приз. Це був Орден Святого Станіслава.

Опівнічний візит

Занадто легко йому дістався той виграш. Занадто!

Кирило йшов додому, пильно поглядаючи на всі боки та розмірковуючи над дивною партією у більярд.

Щось муляло йому у цій пригоді у кондитерській Семадені і не давало спокію. Щось... що проходило краєм його розуму. Він бачив, але не спостерігав. І це дратувало детектива.

Швидко збігши по сходах у квартиру, він сів у крісло, дістав орден Святого Станіслава і заходився крутити його в руках, пильно роздивляючись. У квартирі було тихо, напевно Сашко вже давно й міцно спав. Кирило сіпнувся було його розбудити, але передумав, згадавши їх сварку. Він ще почувався ображеним на друга.

Отже, справу було розкрито. Ну, майже. Викрадений орден помічника міністра внутрішніх справ він завтра вранці поверне Лесицькому, і можна вирушати додому. Холмогоров зітхнув. Після всіх пригод він сам вже не був впевнений, де саме його дім, і чи хоче він туди повертатися. Але ж Сашко, напевне, хотів. Тому він не буде егоїстом, і цього разу примусить Посередника виконати свою частину угоди.

Чомусь в тому, що він здатний примусити Посередника до будь-яких дій, Кирило не сумнівався.

В двері обережно постукали.

– Відчинено! – гукнув він.

На порозі з'явилася пані Хана.

– До вас гість, хлопче, – сказала вона, незадоволено підібгавши губи.

– Так пізно? – здивувався Холмогоров.

– Отож бо! – домогосподарка багатозначно підняла палець. – Він мені не подобається, – пошепки додала вона, відступаючи в сторону. На порозі стояв той самий товстун, в якого детектив виграв орден Святого Станіслава.

– Ви дозволите, пане Холмогоров? – м'яко спитав він. Кирило мовчки мотнув головою, запрошуючи незваного гостя до кімнати.

Товстун зайшов, кинув швидкий погляд на вітальню і зручно вмостився в кріслі навпроти детектива.

– Мене звуть Артемій Михайлович Городецький, і я прийшов... поговорити.

– Дуже мило з вашого боку, але мені здавалося, що ми про все вже поговорили протягом партії в більярд, – Кирило уважно дивився на співрозмовника. – Ви що, стежили за мною?

– Ну що ви! – сплеснув долонями Артемій Михайлович. – Як би я міг, ви б помітили. Ви ж поліцейський, юначе, я правий?

– Ні, – коротко відповів Кирило.

– Брешете! – розсміявся товстун. Холмогоров різко підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що після таких слів їх розмову закінчено. – Не поспішайте, юначе. До речі, де ваш приятель?

– Який приятель? – зло перепитав Кирило. – Що ви верзете?

– Я просто подумав, якщо вас цікавить життя та здоров'я вашого сусіда по квартирі... – розвів руками Городецький. – Ви вважали, що він вдома, чи не так, юначе?

Кирило повільно опустився у крісло.

– Пані Хано! – гукнув він.

– Ви вже закінчили? – домогосподарка виникла на порозі миттєво. – Проводити пана до дверей? – В її голосі бриніла погано захована надія, що неприємний гість вже йде з її оселі.

– Де пан Вартовий? – спитав Кирило.

– Саш... О! Вибачте, ваш сусід по квартирі вийшов прогулятися перед сном, але ще не повертався.

У Кирила запаморочилося у голові.

– Що ви з ним зробили?! – він не впізнав власного голосу.

– Нічого. – Гість зробив багатозначну паузу. – Поки що. І не зробимо, якщо ви будете поводитися розсудливо.

– Що ви від мене хочете? Забрати назад цю дурницю? – Холмогоров жбурнув у Городецького орден Святого Станіслава, але той з усмішкою перекинув його назад до Кирила.

– Це підробка, хлопчику. Залиште її собі на згадку. Мені потрібна від вас лише інформація.

– Що саме?

– Не так вже й багато, – гість недобре посміхнувся. – Хто ви, звідки звалилися на нашу голову, хто з наших людей з вами співпрацює і... таке інше.

– Вам – це кому? – обережно перепитав Кирило.

– Не клейте дурня! – різко сказав товстун. – Зробимо так: ви подумаєте до ранку. Ось моя візитка, – на стіл вклався квадратик щільного картону. – Ваш друг проведе цю ніч у нас. Завтра з ранку ви прийдете до мене і все детально розкажете. Домовилися? – з цими словами Артемій Михайлович лагідно посміхнувся і підвівся з крісла. – Радий був вас бачити, пане Холмогоров. До ранку.

Двері за ним зачинилися, а приголомшений Кирило залишився сидіти у кріслі.

Від першої особи

Це я в усьому винен! Навіщо я залишив його одного?! Ідіот! Можна ж було додуматися, що в цьому часі Сашко зовсім безпорадний. І що мені робити тепер? Чого хоче від мене цей... Артемій Михайлович? Чому він вирішив...

Стоп!

Я рішуче піднявся з крісла, струснув головою, ніби таким чином міг витрусити із своєї дурної макітри паніку, що накрила мене, як тільки я зрозумів, що Сашка немає вдома.

Якого біса цей дурень поперся гуляти?! Якого біса я з ним посварився?

– Так ти ради цьому не даси, Кирило.

Я ледь не підстрибнув на місці та рвучко озирнувся. В дверях стояла пані Хана, сумно дивлячись на мене.

– Кому ти примудрився перетнути дорогу лише за один день, хлопче? – спитала вона.

– Мабуть, багато кому, – буркнув я, нервово міряючи кроками кімнату. – І так, ви праві, це трапилося лише за один день. Я ж тільки розслідував крадіжку, чого ж такий переполох і... – я різко зупинився. – Чи може це через Посередника?

Домогосподарка зробила крок назад, але я підскочив до неї, вхопив за руку і дещо грубо примусив зайти до кімнати.

– Розкажіть мені все, пані Хана! Ви знаєте, в чому тут причина?!

– Чого ти від мене хочеш, шалений хлопчисько?!

Між тим, я б не сказав, що вона здивувалася, чи злякалася мого натиску, тому натиснув ще сильніше:

– Яким чином у цій халепі замішаний ваш приятель Посередник?! Не заперечуйте, я знаю, що він ваш давній приятель.

– От нічого від тебе не приховаєш, детективе, – пані Хана всміхнулася. – Але, запевняю тебе, за цю халепу ти маєш дякувати лише своєму невгамовному характеру і... власній ефективності.

– Власній, даруйте, що? – приголомшено перепитав я.

– Ти вправний, – пояснила вона. – За день розкрив справу, з якою поліція вовтузилися майже тиждень, але так нічого й не дійшла. Навів шереху на вокзалі між тамтешніх мазуриків, як я чула... І до купи – ввечері вийшов на реальних скупників краденого.

– А чи не забагато ви знаєте, як для домогосподарки? – примружився я.

Вона всміхнулася:

– Мій... давній приятель Посередник просив наглянути за тобою.

– Он як! – І що ви порадите мені зараз,пані Хана?

– Пораджу діяти швидко і... оригінально, – підморгнула вона мені і швидко вийшла з кімнати.

Я знов упав в крісло. Паніка кудись поділася, і я знову посилено заходився думати. Вхопив газету, яку Сашко читав зранку, щоб зайняти чимось руки, і мій погляд впав на дату. Тридцять перше березня.

Хм... Здається в мене є план! Так, він геть божевільний, але при цьому – цілком логічний. Я ж логічний хлопець, так? Принаймні, всі навкруги, крім Сашка, вважають саме так.

А ще цей план потребує такої швидкості, яку навряд чи можна забезпечити в цьому сторіччі, де навіть такої простої речі, як інтернет, ще не вигадали. Тож, я потребую помічників.

– Міссіс Хадс... Тобто, пані Хано! – голосно гукнув я.

– Чого тобі, Шерл... Кирило, – не залишилася в боргу домогосподарка, знов миттю виникаючи в дверях.

– Мені потрібно дати об'яву в газету, яку читають геть усі городяни, – вона кивнула. – І ця об'ява повинна вийти завтра у ранковому випуску.

– А от це вже складніше!

– Я знаю, знаю, що тут складно із зовсім простими речами! – відмахнувся я. – Але ж це питання життя і смерті для мого друга. Хіба ж за ним Посередник не просив вас наглянути?

– Ти кажеш дивні речі, Кирило, але я спробую тобі допомоги, – пані Хана присіла в крісло навпроти мене. – На твоє щастя, попередній орендар квартири на першому поверсі – тепер головний редактор «Відомостей». Пиши свою об'яву.

– Я знав, що на вас можна покластися! – просяяв я, вхопив аркуш чистого паперу і швидко написав текст.

Пані Хана кинула погляд на мої каракулі і засміялася.

– Ой і хитрун же ти, хлопче, ох який хитрун!

Все ще сміючись, вона пішла, а я швидко зібрався і попрямував будити Лесицького. Ніхто не спатиме цієї ночі. Бо в Кирила Холмогорова є план!