Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Кавалерія підтягнулася вчасно

– Кирило, ти живий?! – Холмогоров прийшов до тями від того, що хтось досить відчутно плескав його по щоках. – Агов, пацан! Скажи що-небудь!

– Та живий я, живий... – мугикнув Кирило.

– Я тебе зараз вб'ю! – радісно пообіцяв Сашко.

– Це якось... нелогічно!

– Та мені по барабану! Ти знову втік від мене за черговим маніяком! І знову...

«Господи, гарно то як! – подумав Кирило, водячи очима навкруги. – Свіже повітря, Сашко гарчить, як завжди, і ніяких тобі психованих отруйників... Куди він, в біса, подівся?!»

– Де професор?! – Кирило сів, роззираючись навкруги. Під ним була зелена трава, отже, його витягли на двір з отруйної веранди.

– Чортам в пеклі свідчення дає твій професор! – різко відповів Сашко. – А тушка його – онде валяється! Тобі-то як вдалося протриматися до нашого приїзду?

– Берлінська лазур, – Кирило знову озирнувся.

Він сидів на дворі, руки й ноги були вільні від скотчу. На вулиці, під воротами, стояло дві поліцейські машини. Між ними, явно задоволена такою увагою, хизувалася тюнінгом «бісова тачка». Хоча чого це вона бісова?! Машина, як машина! І геть не винна в тому, що схиблений маніяк обрав своєю ціллю її водіїв.

– Як ти мене знайшов? – з підозрою запитав Холмогоров у Сашка. – Ти що, «маячок» в мій телефон поставив?

– Ти ідіот?! – обурився Сашко. – Чи може мене тримаєш за повного дурня?! «Я помилився»! – передражнив він. – Та скоріше небо на землю впаде, ніж ти вимовиш ці слова! Тебе так на них перекосило, що я одразу зрозумів – ти мене дуриш!

– Як ти мене знайшов?! – вже більш нетерпляче перепитав Кирило.

– Та просто подзвонив твоїй Віталіні! Вона сказала, що де ти, вона не знає, але дядько викликав таксі і поїхав на дачу. Нескладно було здогадатися, хто кермує тим таксі! Я щось не второпав: чого ти знову сам один поперся з ним розбиратися?!

Кирило відвів погляд.

– Думав, що впораюся.

– Думав він! Поїхали до шпиталю. Свідчення поліцейським напишеш там, я вже домовився.

– Не треба до шпиталю! – заблагав Холмогров. – Я майже здоровий! Я прийняв антидот, а потім... – він прикусив язика, але дещо запізно.

– Що? – насторожився Сашко. – Що – потім?! У що ти ще встиг вляпатися, поки я бігав по поліцію?

– Ні в що я не вляпався, поки ти вештався невідомо де! – відбрикувався Кирило. – Тобто, крім маніяка – більше ні в що!

– Я вештався?!

– Ну а хто?! Я ще трошки не при собі, бо я ж постраждалий! Мною навіть лікар опікується.

– Де? Хто? – закрутив головою Сашко.

– Та ось же! – Кирило тицьнув в нього пальцем.

– От йолоп! – буркнув Сашко з полегшенням.

«Могло ж і примаритися, – з надією подумав Кирило. – Я ж так боявся, що цю справу Посередник підкинув мені навмисно... Ось він і заявився мені в передсмертному кошмарі. Втім, яка різниця! Насправді то було, чи примарилося, Сашкові про те знати необов'язково. Добре, що – як там він казав? Що кавалерія підтягнулася вчасно!»

До хлопців підійшов лейтенант поліції, високий і досить молодий хлопець.

– Це і є твій Шерлок, Сашко?

– Оцей бовдур? – Сашко недбало кивнув на Холмогорова. Той мовчки закотив очі. – Ну... так! Малий не без здібностей! Дещо він все ж таки вміє! – змінив гнів на милість Сашко. – Кирило, це Мартін, мій армійський приятель. Нині – лейтенант поліції. До речі, Мартін, він тільки що спіймав вам маніяка!

– Майже спіймав, – тихо додав Кирило, кинувши косий погляд на труп професора, що як раз накривали щільною тканиною.

– Неважливо! – Сашко відмахнувся від цього несуттєвого з його точки зору факту. – Мартін, ми домовлялися! Хлопчина заслужив на ліцензію приватного детектива.

– Хлопчина заслужив на гарного прочухана за свою самодіяльність! – заперечив Мартін.

– З цим я сам впораюся! То як щодо ліцензії?

– Що поробиш, домовленість є домовленість! – Мартін знизав плечима. – Ми дійсно твої боржники, Кирило. За цим отруйником бігаємо вже кілька місяців! То ж, чим можемо, допоможемо. А зараз, сідай в машину. Е-е! Куди?! В нашу машину, а не в «бісову тачку»! Чи може, все ж таки краще в лікарню?

– Ні! – Кирило рішуче струснув кучерями. – Краще вже у відділок!

КРОК ЧЕТВЕРТИЙ. ВИРІШАЛЬНИЙ. Привиди метрополітену

Як важко кинути палити

Лагідні промені осіннього сонця, що нещодавно піднялося над небокраєм, ласкаво підсвічували багряне і жовте листя великих дерев у тихому і затишному дворі. Одному з багатьох у цьому сонному місті. Але зовсім не лагідно і не затишно було у квартирі, яку орендували приватний детектив та його вірний друг і за сумісництвом помічник, на п'ятому поверсі звичайної багатоповерхівки.

– Ну що там на нашій сторінці у «фейсбуці»? – Кирило нервово розгулював по кімнаті.

Сашко зітхнув.

– Нічого.

– А у «твітері»?

– Теж саме.

– Дідько! – процідив Холмогоров, накручуючи круги по вітальні, і раптом різко зупинився: – Будь людиною, Вартовий, дай одну.

Сашко зітхнув вдруге і коротко відповів:

– Ні.

– Будь ласка, – голос Кирила зрадницькі затремтів, – Дай. Мені. Одну.

– Ні, я сказав, – підвищив голос Сашко. – Ти протримався вже тиждень, потерпи ще трохи, і твоя тяга до паління...

– О чорт!!! – Кирило одним стрибком підскочив до столу і почав нервово перевертати шухляди одну за одною. – Навіщо я погодився на твою дурну ідею?! Де ти заховав мою заначку, клятий ти лікар!

– Хм... – Сашко намагався зберегти спокій. – По-перше, я військовий лікар. По-друге, ми домовилися. По-третє, ми побилися об заклад, і ти програв. Забув?

– Я не програв, – Кирило трохи втратив запал. – Я лише...

– Ти лише вирішив, що клієнтка зраджує чоловіка, але насправді все було навпаки – це чоловік завів собі коханку, – Сашко знизав плечима. – І ще ти сказав, що зрозумів це по новому нашийнику його лабрадора. І більш нічого не пояснив.

– Це дуже просто... – почав Кирило, але цього разу відволікти його таким простим фінтом Сашку не вдалося. – Я потім тобі все поясню! Факт той, що вона теж пішла «наліво»!

– Але ж після того, як ти викрив зраду її чоловіка!

– Той що?! Технічно – у нас з тобою вийшла нічия. Отже, дай мені цигарку і негайно!

– Йди і купи, – роздратовано кинув Сашко, – але більше зі мною у парі не грайся, пацан! Або хоч не програвай так жалюгідно!

Кирило вхопив зі столу першу-ліпшу книгу, що трапилася під рукою, і щосили жбурнув її в стіну.

– Припини трощити казенне приміщення, бовдур! – крижаним тоном наказав Сашко.

Кирило впав на диван і втупився в стелю.

– Нудно, – повідомив він через деякий час. – Дуже нудно!

– Та якого лиха тобі ще треба?! – нарешті зірвався Сашко. – Хотів ліцензію – маєш ліцензію приватного детектива! Хотів цікаві справи, до тебе йдуть з усього міста...

– Хто йде? Ну хто, покажи мені!

– Та ти ж все вирішуєш за лічені дні! Ну збав трохи обороти, працюй повільніше...

– Повільніше?! – губи Кирила затремтіли від обурення. – Оцю маячню про подружні зради, яку ти чомусь називаєш цікавими справами, я повинен мусолити ще довше?

– Знаєш що, йди до біса! – образився Сашко, який приклав немало зусиль, щоб розкрутити цього невдячного типа в соц.мережах. – Отруйники закінчилися!

– Може в своєму шпиталі ще пошукаєш? – з надією спитав Холмогоров.

– Ідіот! – гаркнув Сашко. – Людські життя – то тобі не жарти! – і пішов на кухню, щоб випити води і трішки охолонути.

– Від ідіота чую! – крикнув Кирило йому в спину.

– Це якесь божевілля, – Сашко нервово ковтав водичку. – Він кого хочеш до сказу доведе! Нудно йому, ти бачиш, звичайні справи розслідувати! Подавай йому вбивства, отруєння, зникнення, Посередника... А біс з ним! Хай би й Посередника! От хай являється і розважає пацана своїми загадками, бо я так більше жити не можу!!!

В цю ж мить в коридорі пролунав виклик домофону.

Здивований Сашко поспішив до дверей, де вже пританцьовував заінтригований Кирило. Він встиг вдягнути піджак і випрасувані штани замість домашнього одягу і тепер виглядав більш-менш пристойно, якщо не рахувати скуйовдженого волосся і абсолютно дикого погляду.

– Хто це? – підозріло спитав Сашко. – Ти когось чекаєш?

– Ні. Але ж... Один короткий дзвінок.

– Клієнт! – хором заволали хлопці і наввипередки кинулися відчиняти двері.

Ліфт тим часом вже піднявся на їх п'ятий поверх, і у двері квартири, лише вони прочинилися, ввалився захеканий Посередник власною персоною.

– Привіт, хлопці, – видохнув він. – Шерлоку, Сашко... Тобто Кирило, Ватсоне... Допоможіть!

І гепнувся долілиць прямо на порозі.

Проблема Посередника

– Ага! – зловісно протягнув Кирило. – Здається, у цього хитруна великі проблеми!

– Він так і буде тут валятися? – Сашко дивився на Посередника так, ніби розмірковував, чи не викотити того у загальний коридор за двері квартири, поки він не прийшов до себе.

– Навіть і не думай, – перервав його роздуми Кирило. – Зараз він – наш клієнт.

– А чого він знову приперся?! – почав виправдовуватися Сашко. – Він же обіцяв залишити нас у спокої!

– А хіба ж ви не покликали мене самі декілька хвилин тому, Олександре? – ображено відгукнувся з підлоги той мерзенним і скрипучим голосом.

Кирило здивовано присвиснув:

– Навіть так?! Ну, ви побалакайте тут поки без мене, а я той... мабуть каву піду зроблю.

– Ти ж ніколи не робиш каву, пацан! – з відчаєм гукнув Сашко йому в спину.

– Тепер – роблю! – долинуло до нього з кухні.

Сашко присів навшпиньки поряд з Посередником.

– То чого ж ви дійсно приперлися, іроде? – лагідно спитав він. – У нас все добре. Без вас.

– А чого ж ви мене тоді покликали, лікарю? – не менш лагідно відгукнувся Посередник, сідаючи посеред коридору, – коли у вас все добре? Чи може – все добре було тільки у вас, Олександре?

– Ви що, нас весь час підслуховували? Не могли заявитися самі? Потрібно було, щоб хтось з нас покликав? Так я не кликав, я сварився!

– Може, ви все ж запросите мене до кімнати? – обірвав його Посередник. – Мені, відверто кажучи, не дуже зручно сидіти на підлозі.

– Добре, проходьте, – позіхнув Сашко, підводячись.

Вони пройшли до вітальні і вмостилися за столом. Посередник обвів іронічним поглядом розгардіяш, що вчинив тут Кирило у пошуках своєї тютюнової заначки. До нього швидко поверталася впевненість, нібито і не він волав про допомогу кілька хвилин тому.

– То що у вас сталося, шановний? – у кімнату увійшов Кирило, тримаючи в одній руці кавник з завареним напоєм, а в іншій – три великі чашки. Детектив аж світився, передчуваючи нові пригоди. А от Сашко – ні!

– В мене, як ви знаєте, – Посередник зняв і ретельно протер окуляри, – дещо нетривіальний бізнес...

– Не треба так здалека, – нечемно перебив Кирило. – Про особливості вашого бізнесу мені добре відомо.

– Він з усіма клієнтами так розмовляє? – вражено повернувся Посередник до Сашка.

– Майже, – кивнув той. – Але зараз він правий. Про ваш бізнес нам відомо достатньо. А особисто мені...

– Потрібно, щоб я забрався звідси якомога скоріше, – іронічно перебив Посередник. – Добре, тоді коротка версія: – Хеміш Хогс зник. Вчора ввечері, просто із власної квартири в Лондоні.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Потім Кирило спантеличено спитав:

– Хто в біса такий цей Хеміш Хогс?

– Якщо б ви дали мені почати спочатку, ви б знали!

– А не з початку?

– Це той, хто повинен зайняти вакантне місце найкращого детектива всіх часів, – невинно повідомив Посередник.

– Тобто... моє місце?! – ошелешено перепитав Кирило.

– Чому це – твоє? – скинувся було Сашко, але марно. Втрутитися в холмогорівську драму не вдалося.

– Я не зрозумів, ви що конкурсний відбір вирішили влаштувати? Ви геть подуріли, чи що?! Це я... Це ж я...

– Що – ви? – круглий нахаба відверто насолоджувався ситуацією. – Ви, наскільки я пам'ятаю, наказали мені більш не з'являтися на очі, і прийняли рішення повернутися до свого нудного повсякденного життя.

– Я вирішив?!

– Ми вирішили, – знову встряв Сашко. – Вірно, все так і було. Але ж ви не заспокоїлися, так? Приперлися сюди, щоб зваблювати пацана скаженими пригодами і нечуваними загадками. Так?!

– Ні! – Посередник знову прилаштував окуляри на ніс. – Я вже знайшов іншого кандидата, я ж вам сказав! Але, розумієте, – він розвів руками, – він зник.

Я знайшов іншого

– Коли?! – Кирило жбурнув кавник і чашки на стіл. Гаряча кава ледь не пролилася на скатертину.

– Що – коли? – перепитав Посередник. – Коли він зник? Чи коли я вирішив шукати іншого кандидата? Він зник вчора ввечері.

– Вчора ввечері – це якого року? – Сашко звично виступив перекладачем холмогорівського обурення. – Ви знову запхаєте нас у минуле, розгадувати ваші дурні загадки?

– А... Ви про це... – Посередник потупився і заходився розливати каву по чашках. – Ви щось маєте проти загадок минулого?

– Ні, – швидко відповів Кирило.

– Так, – одночасно з ним гарикнув Сашко.

– Пийте каву, хлопці, – турботливо запропонував гість і підсунув до них чашки з гарячим напоєм. – А я поки все ж розповім більш докладно, і, вже вибачайте, з початку! Отже, хм... Хєміш Хогс, який взявся розслідувати для мене одну цікаву справу...

– Для вас? – Сашко не пропустив повз вуха цю подробицю. – А хіба ви працюєте на себе? Ви ж весь час торочили нам про якогось замовника!

Він перевів погляд на Кирила. Той був напружений, наче кілок проковтнув, стискав кулаки і не звертав жодної уваги на каву, що остигала перед ним на столі.

– Хай продовжує, – буркнув Кирило, перехопивши його погляд. – Мені цікаво послухати!

– Ще б пак, тобі цікаво, – зітхнув Сашко. – Загадкова справа сторічної давнини – це ж набагато краще, ніж нудне наше сьогодення!

Посередник мовчав, але з помітним задоволенням стежив за їхньою перепалкою.

– Продовжуйте, – нарешті махнув рукою Сашко, не дочекавшись реакції Холмогорова.

– Отже, – слухняно завів Посередник, – ви праві, Олександре, я завжди, – він підкреслив останнє слово, – працюю на певного замовника. Але цей випадок – виключення. Я стикнувся з дещо нестандартною, я б навіть сказав, містичною... – тут Сашко не витримав і фиркнув, за що отримав одразу два суворі погляди – від Посередника і Кирила.

– Ой, та годі! – обурився він, – можна подумати ці ваші справи, заради яких ви жбурнули нас з пацаном на сто років назад – то було тривіально!

– Нічого містичного в ваших останніх справах і близько не було, – знизав плечима Посередник. – Така вже в мене робота.

Сашко закотив очі і одразу ж поперхнувся кавою.

– Я що – один тут реагую, як нормальна людина?

– Занадто – реагуєш, – нетерпляче зауважив Кирило. – Продовжуйте! – повернувся він до Посередника.

– Деталі тієї справи вас не обходять! – раптом визвірився той. – Все, що вам потрібно знати, що за неї взявся дехто Хеміш Хогс, у минулому військовий, а потім – гм... Можна сказати, що він, на моє прохання, спробував себе у амплуа приватного детектива. Так склалися обставини. – Кирило хмикнув. Уж хто-хто, а він добре знав, як вправно Посередник вміє створювати ті самі обставини. – Ніщо, як то говорять, не віщувало, – тим часом провадив Посередник, – бо справа не здавалася кримінальною. Але, як я вже казав, Хогс зник. Можливо – викрадений, а можливо і мертвий. А я – у розпачі, бо ніколи ще не опинявся у такій халепі, що не можу довести справу до кінця. То що скажете? – він зробив ковток кави і очікувально подивився на Холмогорова.

– Ви з глузду з'їхали, Посередник, чи що?! – Кирило сердито блимнув очима.

Сашко полегшено зітхнув.

– Радий, що ти... – почав він.

– Як, по вашому, я зможу розслідувати зникнення того нехлюя, якщо ви не кажете, що саме намагалась розслідувати та жалюгідна пародія на детектива? – Кирило з неабиякою злістю міряв кімнату довгими пружними кроками.

– ...при розумі, – тихо закінчив Сашко. – А ні, я помилився.

– Певний сенс у ваших словах є... – Посередник знову заходився протирати окуляри. – То ви згодні взятися за цю справу, пане...

– Ніякого сенсу в його базіканні немає! – заволав Сашко, відчуваючи, що зараз азартний пацан зробить крок прямо в дбайливо розставлені тенета. – Ми не згодні! І він не «пан Холмс»! Та що ж ти вчепився в цього шмаркача, потворо! Знайди вже собі іншого ідіота!

– По перше, чому тільки в нього? – щиро образився Посередник. – Вас, Олександре, я теж прошу про допомогу.

– Час від часу не легше!

– По друге, я і знайшов! Іншого, як ви кажете, ідіота! А насправді, розумного, сміливого, відчайдушного, симпатичного, привабливого...

– Досить!!! – гаркнув Кирило. – Просто скажіть вже: що то була за справа? На кого полював цей розумний, сміливий, дідько б його вхопив, Хеміш Хогс?!

Посередник задоволено посміхнувся:

– На привида.

Ми домовимось!

На мить у вітальні запанувала тиша. Потім Кирило обережно відсунув чашку вбік.

– Дякую, що завітали, Посереднику, – сухо сказав він. – Але привиди – то не моя сфера. Допобач...

– Стійте! – з розпачем вигукнув той. – Кирило, ви ж нещодавно мали нагоду переконатися, що я ніколи не брешу!

– Про що це він? – з підозрою спитав Сашко.

– Гадки не маю!

– А-а... Ну якщо, не маєш... – і Сашко вхопив Посередника під лікоть, ніби, щоб допомогти піднятися, і заходився виштовхувати того із-за столу.

– Пан Холмогоров, скажіть вже йому! – заверещав Посередник.

– А-а! То він вже пан Холмогоров, а не містер Холмс! А скажи-но мені, пан Холмогоров, які ще справи з цим типом ти від мене приховав?!

Кирило вперто мовчав, Посередник міцно вперся ліктями в стіл, не даючи змоги Сашкові витягти його. Ситуація зайшла в глухий кут, і Кирило нарешті здався.

– Облиш його! – попросив він Сашка. – Хай говорить далі.

– І не тягніть мене так сильно, Олександре! Ви ж мені руки відірвете!

– Голови б вам відірвати! Обом! – геть розлютився Сашко. – Інтригани!

Кирило проігнорував його гнів і підійшов до вікна, уважно щось там роздивляючись.

– То що там далі про того привида? – нарешті спитав він. – Чому він так вас зацікавив?

– Бо Хеміш Хогс зник після того, як зустрівся з ним! – розсердився Посердник. – А я покладав на нього неабиякі надії після того, як ви, пане Холмогоров і до речі ви, Олександре, відмовилися від моєї пропозиції!

– Стоп! – здійняв руку Сашко. – Я геть заплутався! Хто до кого приходив, хто куди зникав?

– Привид декілька разів навідувався до пекарні... – почав терпляче пояснювати Посередник.

– Якої ще пекарні?!

– Яку тримає Хогс.

– То він пекар, чи детектив?!

– Був – пекарем, а стане – детективом, якщо, звичайно, ви його знайдете.

– На біса його шукати, того пекаря, – знизав плечима Кирило, – якщо він спекся, даруйте за таку алегорію, на першому ж простому завданні! Краще пошукайте собі іншого кандидата.

Настрій Кирила значно покращився, коли він почув, що конкурент – не такий вже й вправний!

– Мене цілком влаштовував цей! – набундючився Посередник. – Крім того, привид...

– Привидів не існує!

– Сперечатися не буду, пане Холмогоров, але були свідки, яки теж його бачили, і знаєте що? Я знаю, хто цей привид! – Посередник поліз у кишеню і виклав на стіл пачку газетних вирізок. – Ось, дивіться!

На фото був молодий хлопець середнього росту та статури, але з такою кудлатою рудою шевелюрою і таким видатним носом, що це відразу ж кидалося в очі.

– Погодьтеся, його важко з кимсь сплутати!

– Тут написано, що це – випадкова жертва! – Кирило гарно володів англійською, тому без проблем прочитав текст. – Його вбито при спробі пограбування будинку. Кому і навіщо знадобилося грабувати пекарню?

– Ходили чутки, що замість неї збираються відкрити ювелірний магазин. Можливо, грабіжники вирішили, що в будинок вже завезли майбутній крам. І тоді ж було вбито випадкового відвідувача – їм виявився актор початківець Террі Вільямс. Але найголовніше – не це, пан Холмогоров, – Посередник мав вигляд кота, що нарешті дістався до сметани, – а те, що ви бачите, але, нажаль, не спостерігаєте!

Сашко подумки вхопився за голову. Круглий маніпулятор поцілив просто в яблучко! Бо заради того, щоб довести, хто тут самий розумний, пацан може утнути будь-що!

Кирило гордовито задер голову.

– І що ж я, по-вашому, не спостерігаю?

– Якого року ця стаття? – спитав Посередник. – І в якому році мешкає Хогс?

– А ви не говорили, де здибали цього Хогса! – Сашко зробив спробу хоч трішки пом'якшити удар по холмогорівському самолюбству, але марно.

– Хеміш Хогс мешкає в Лондоні наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя, це очевидно! – Кирило знову відвернувся до вікна, глибоко засунувши руки в кишені.

– Ну, мені ось це зовсім не очевидно, – пробурмотів Сашко і теж підійшов до вікна. Вулицю швидко затягував густий туман. Сусідній будинок вже розчинився в щільному сірому мареві.

– Отже уявіть моє здивування, – м'яко сказав Посередник, – коли до звичайної лондонської пекарні почав навідуватися привид актора, який на той момент ще не народився, і якого вб'ють на тому самому місці лише п'ятдесят років потому. Ви б зацікавилися такою справою, пане Холмогоров?

– Думаю, що так, – крізь зуби процідив Кирило.

– От і я зацікавився! Крім того, мені все ще потрібен детектив. І я домовився з Хогсом. Він спробував вистежити того привида і зник! – Посередник розвів руками. – Тому я знову прийшов до вас!

– От радість! – не втримався Сашко.

– Допомогти мені знайти Хогса, то і в ваших інтересах, Олександре! – Посередник говорив м'яким вкрадливим тоном, що ніби гіпнотизував хлопців. – Ви ж розумієте, якщо в мене нарешті буде свій детектив, я залишу вас у спокої назавжди.

– Ви вже обіцяли це в будинку Септера!

– І я виконав обіцянку! Але саме ви, Олександре, сьогодні покликали мене!

– Та не покликав, а лише згадав! Як чорта згадують!

– Але ж я не чорт! І тепер мені потрібна згода не лише Кирила, але і ваша.

– Так, я поставив таку умову в останній раз, – кивнув Кирило.

– В передостанній, – прискіпливо виправив його Посередник.

– Передостанній?! – підняв голову Сашко. – Тобто, ти бачився з ним ще раз?

– Ми говорили на дачі у професора Моріарті, поки не з'явився ти з поліцією, – вичавив з себе Кирило.

– І ти мені нічого не сказав?!

– Я думав, мені це примарилося...

– Ні, пане Холмогоров, ви так не думали, – сумно похитав головою Посередник. – Але то вже ваші особисті справи! То що? Ви допоможете мені?

Сашко тоскно подивився за вікно, де вився сірий туман десь і колись, ніби вичікуючи на його рішення. Перевів погляд на Кирила, який аж тремтів від нетерпіння кинутися з головою в нові пригоди, і зрозумів, що це єдиний розумний вихід.

Посередник дійсно ніколи не бреше. Сашко дійсно покликав його сам. І Посередник дійсно відчепиться від них, якщо знайде Кирилу заміну. Треба ризикнути. Інакше це не закінчиться ніколи. Сашко ледь помітно опустив вії, і Холмогоров одразу ж випалив:

– Я згодний!

Посередник навіть не глянув в його бік. Він очікувально дивився на Сашка. Той зітхнув і твердо вимовив:

– Я теж!

І туман десь і колись ринувся в кімнату, миттю заполонив її і занурив хлопців зовсім в іншу реальність.