Текст книги "Чотири кроки до початку"

Автор книги: Тетяна Юр’єва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Я помилився

– Куди підемо? – спитала Віталіна, коли вони вийшли з під'їзду.

Червневий вечір оповив молодих людей теплими сутінками. Кирило гарячково вхопив дівчину за руку і потяг подалі від будинку і від пришелепкуватого професора.

– Що з тобою, Кирило? – здивувалася дівчина.

«Сказати їй? Але що?! Твій дядько – маніяк, який полює на водіїв моєї машини? І хто після цього буде пришелепкуватий?»

Несподівано для себе самого, він пригорнув дівчину до себе й жадібно поцілував в губи.

– Не тут, божевільний! – вона вперлась руками в його груди, але Кирило не зрозумів, відштовхує його Віталіна, чи навпаки, хоче притягнути ближче. Але він взагалі був не дуже обізнаний в таких речах.

– Я відвезу тебе до дому! – він зазирнув в зелені очі і побачив там те, що очікував: неабиякий подив.

– Я... я думала, ми погуляємо трішки, а потім збиралася залишитися в дядечка.

– Ні! – вирвалося в нього.

– Що – ні?

– Ні – не погуляємо, і ні – не залишися. Я не дозволю!

– Не погуляємо?! – як і лічило дівчині, Віталіна звернула увагу тільки на те, що її цікавило найбільше.

– Вибач мені! – з гіркотою відповів Кирило, – але зараз мені потрібно побути наодинці. Це ніяк не пов'язано з тобою! – швидко додав він, побачивши, яка образа забриніла в її очах. – Просто мені потрібно подумати! Багато – думати! – майже з відчаєм повторив він.

Кирило не розумів, що він відчуває до цієї дівчини, але менш за все він хотів робити їй боляче.

«Здається, мене зараз розірве між обов'язком та бажанням. Так не повинно бути. Потрібно терміново відправити її додому!»

– Я відвезу тебе, – стримано повторив він, і Віталіна підкорилася.

В машині їхали мовчки. Кирило кермував, зосереджено дивлячись на дорогу, Віталіна весь час зорила у вікно, так, що Холмогорову було видно лише її набурмосений профіль.

– Приїхали! – з полегшенням сказав Кирило, нарешті загальмувавши біля її будинку на вулиці Ахматової. – Я подзвоню тобі трошки згодом. – Він знову потягся поцілувати її, але дівчина відхилилася.

– Я буду чекати. На пояснення, – двері машини тихо зачинилися за нею. Кирило зі злістю вдарив кулаком по керму.

– Бісова тачка! – загарчав він і ще раз вдарив ні в чому не повинну машину.

Дорогою додому Кирило трішки заспокоївся. Коли Віталіни не було поруч, мислити вдавалося більш ясно, що неабияк дивувало хвацького детектива.

Сашко мав рацію. Єдине, чого йому не вистачало, щоб вважати справу закритою і щоб здати професора поліції, це мотиву. Але було ще одне «але»! До справи якимось боком був причетний Посередник. Отже, круглий нахаба все ж таки брехав, коли казав, що ніколи не бреше. І він зовсім не відчепився від них з Сашком, хоча й обіцяв не чіпати їх, поки на те буде їх воля. Кирило зітхнув. Менше за все він хотів знову вплутувати друга в темні справи Посередника. Отже...

– Отже я повинен розібратися сам!

Сашка потрібно виключити з розслідування. І найпростіший перевірений шлях до цього був тільки один – брехня. Кирило дуже не любив брехати єдиному другу, і кожен раз, коли таке відбувалося, вважав, що іншого виходу в нього немає. От і зараз, ну не бачить він іншого способу захистити Сашка від підступів Посередника і скаженого професора!

– Ну що?! – нетерпляче зустрів його Сашко на порозі їх квартири. – Що там у лігві маніяків? Що-небудь з'ясувалося?!

Кирило мовчки пройшов у вітальню і впав на диван обличчям вниз.

– Що трапилося?! – неабияк схвилювався Сашко. – Агов, пацан! Не мовчи! Тебе там геть закатували, чи що?!

– Чи що! – Холмогоров підвівся, прийняв сидяче положення і втупився в підлогу перед собою. Підняти на Сашка очі він не ризикнув. – Вони ні до чого, обоє! Я помилився! Ясно?! Потрібно все починати спочатку.

Поїдемо на Осокорки

Наступного дня, в неділю вранці, Кирило лежав на дивані й мовчки вивчав стелю. Сашко визвався сходити до крамниці по продукти самостійно, бо розумів душевний стан друга, в якого вмить розсипалася його теорія. Вчора він ще деякий час намагався допитуватися в Кирила, що саме наштовхнуло його на думку, що ані Віталіна, ані професор Моріарті, не причетні до отруєння Ромчика і попереднього хазяїна «бісової тачки».

Але Холмогоров так агресивно відбивався від розпитів, що було зовсім на нього не схоже, що Сашко вирішив – краще зараз від нього відчепитися.

Насправді Кирило боявся, що не витримає такого співчутливого допиту і розповість другу все, як на духу. Але страх надійно затуляв йому рота. І був не страх перед схибнутим професором, а перед тим самим «мотивом», на з'ясуванні якого так наполягав Сашко вчора, і який, за результатом, виявився тісно пов'язаний з усію тою містикою, якої Вартовий так прагнув позбутися.

І Кирило, який без коливань втягував Сашка в небезпечні пригоди помічника приватного детектива сьогодення, не міг і не хотів, щоб той знову опинився заручником в дивній і небезпечній грі Посередника.

Звичайно, справа Ромчика не могла потрапити в руки детектива випадково. Даремно він так радів, що нарешті діє самостійно. Ні, він, як і раніше, маріонетка в руках круглого маніпулятора, який, нажаль, багато на що здатний і невідомо чого від нього хоче!

Та ба! Не треба вдавати з себе наївного! Як раз, відомо чого! А саме неприємне, що він, Кирило, знову нестерпно хоче сказати йому «так»!

– Як порахуєш всі плями на стелі, то може трохи приберешся в хаті? – спитав Сашко, виходячи з квартири.

Кирило кинув на нього лютий погляд і демонстративно відвернувся до стіни.

– Ну от що я такого сказав?! – обурився той. – Господи, ну що за людина?! Від нього навіть святий оскаженіє! – долинало до Холмогорова ще деякий час з коридору його сердите бурмотіння.

Тільки-но за ним зачинилися двері, Кирило рвучко сів і вхопив телефон. Розлючений Сашко – це, безперечно, краще, ніж Сашко співчуваючий. За підрахунками, які при наявності такої купи інформації, зробив би навіть першокласник, в найближчі півгодини Кирило мав очікувати на дзвінок.

– Сподіваюся, тобі вистачить розуму і сміливості зробити його самостійно, і не втручати в наші відношення племінницю!

І дзвінок, звичайно ж, пролунав.

Холмогоров хижо посміхнувся:

– Слухаю вас, Вілен Макарович!

– Мені потрібне таксі, – вальяжно промовив професор, навіть не спитавши, звідки Кирилові відомо, що це телефонує саме він.

– До ваших послуг! – коротко відповів детектив.

– Під'їзджайте до мого будинку через півгодини. Поїдемо на Осокорки.

– Як скажете, професор!

Кирило накинув куртку і про всяк випадок ковтнув столову ложку порошку берлінської лазурі, рештки якої засунув в кишеню. Тепер він був готовий до будь-яких неприємностей!

На старих дачах дуже багато щурів

– У вас з Віталіною... це серйозно? – запитав Вілен Макарович, коли Кирило вирулив на Набережну.

– Дуже серйозно! – запевнив той.

– Це добре! – професор посовався на сидінні, наче йому було незручно сидіти.

Невелику валізу, яку він відмовився покласти в багажник, він поставив на підлогу між ніг.

«Ти диви, він за племінницю побивається! – із злістю подумав Кирило. – А те, що відправив на той світ одного хлопця і майже відправив – іншого, то його не обходить! До речі! Він же не знає, що Ромчик живий! От зараз я його й порадую!»

– Гарна машина, так? – Кирило лагідно поплескав по рулю. – Вам подобається?

– Подобається. У неї такий незвичний... дизайн!

– В машинах це називається тюнінг.

– Дякую, буду знати, – професор знову посовався. – Давно вона у вас?

– Не дуже.

– Купили?

– Ні, взяв покататися у друга. Він захворів.

– Захворів?! – Вілен Макарович почав головою. – Який жаль! Мабуть, такий же молодий, як і ви...

– Та чого жаль, він же не помер! – реготнув Кирило. – Ромчик здоровий, як кінь, скоро одужає!

– Не помер?! – професор рвучко повернувся до Кирила, але швидко схаменувся і відвернувся до вікна.

– Ні, не помер, – з тиском повторив Холмогоров. – І не помре. Куди далі? Ми зараз з'їдемо з моста.

– Зверніть на дачі, – Вілен Макарович продовжив розсіяно вивчати пейзаж за вікном. – Далі я покажу.

– Гаразд.

Кирило не боявся. План професора навряд чи змінився з останнього вбивства. Він знову планує підкинути в машину талій, до речі, не завадило б з'ясувати, звідки він його взяв. І зробить це під час цієї поїздки. Потім, за планом, Кирило трішки покатається в машині з отрутою та й «двине коні» через декілька тижнів, а може й днів. Доза повинна бути не дуже великою, щоб професор сам не отруївся за ті півгодини, що вони їдуть разом в машині.

Але їх подорож, здається, добігає кінця, а з мотивом все ще нічого неясно. Як же його розкрутити на зізнання? На звістку, що Ромчик, його остання жертва, вижив, професор аж підскочив, але нічого так і не сказав. Як ще може його розговорити?

– Зупиніть тут, ми приїхали, – сказав Вілен Макарович.

Кирило слухняно зупинився навпроти невеликого дерев'яного будиночку. Вони давно вже заїхали на територію дачного кооперативу, який будувався, мабуть, ще в середині минулого сторіччя, і деякий час блукали його вузенькими вуличками.

– Дякую! – Вілен Макарович вийшов з машини, акуратно тримаючи валізу. Він помітно вагався. – Може ви...

– Можна я у вас води вип'ю? – практично одночасно з ним спитав Кирило.

– Взагалі-то, я хотів запропонувати вам чай, – чемно сказав професор.

– Був би дуже вдячний! – з полегшенням зітхнув Кирило.

Здається, виникла додаткова можливість для розмови.

Вони зайшли на стареньку літню веранду, і Вілен Макарович включив електрочайник. – Вибачте, але вікна ще заклеєні з зими і не відчиняються. Я перший раз тут в цьому сезоні. Привіз цінний вантаж! – він посміхнувся і продемонстрував валізу.

– А що там?

– Щуряча отрута.

– Щуряча?! – щиро здивувався Кирило. – Тобто, я хотів сказати, отрута?

– Після зими на старих дачах дуже багато щурів, – сказав професор. – І не тільки на дачах! – з несподіваною злістю закінчив він.

Кирило в цей момент був зайнятий тим, що балансував на старому табуреті, який небезпечно хитався під ним. Може тому він пропустив той момент, коли професор опинився за його спиною, а коли нарешті второпав, що спускати з отруйника очей не слід, отримав міцний удар по голові і відключився.

Що вас пов'язує з тим типом?!

Коли Кирило нарешті отямився, то з деяким подивом зрозумів, що зв'язаний, в прямому сенсі цього слова, по руках і ногах. А точніше, міцно обмотаний прозорим скотчем. Рот у нього також був заклеєний тим же самим скотчем. Він спробував було сіпнутися, але марно – клейка стрічка тримала міцно.

– Очуняв? – неприязно спитав Вілен Макарович, що весь цей час сидів на тому самому табуреті, на якому Холмогоров отримав удар по голові.

Кирило енергійно закивав. Зараз він лежав на підлозі, і це його дещо дратувало. Так само, як і безпомічність.

– Якщо ти розкажеш те, що мені цікаво, то помреш швидко, – суворо сказав професор. Кирило знову покивав, і тоді скотч з його рота було зірвано одним швидким рухом, який в кров роздер йому губи, але детективу зараз було не до таких дрібниць.

«Ти ідіот, Кирило Холмогоров! Він з самого початку не збирався чекати, поки ти двинеш коні від дози талію в машині. Він порішить тебе тут! Але чим я, третій водій «бісової тачки» відрізняюся від двох попередніх? За що мені така честь?! І знову ж таки, все впирається в мотив, який мені досі не відомий!»

– Я не помру швидко, – Кирило сплюнув ці слова разом з гіркою слиною, що накопичилася в роті. – Не робіть з мене дурня, професоре! Ви обшукали мене, поки я був непритомний. А значить, знайшли антидот до вашої... щурячої отрути! Он та склянка з синім порошком, це воно і є! Я прийняв берлінську лазур перед поїздкою з вами, тому...

– Звідки ти знаєш про щурячу отруту?! – професор підскочив і навис над Холмогоровим у весь свій немаленький зріст. – Це він тобі сказав?!

Кирило здивувався. «Щуряча отрута» – то була єдина імпровізація в його словах. Він і сам не знав, навіщо приплів її. Мабуть тому, що це було останнє, про що вони говорили з професором, перш ніж той зарядив йому чимось важким по макітрі.

– Вілен Макарович, – якомога м'якше сказав Кирило, – давайте вже розставимо крапки над «і»! В нас обох є якісь очікування один від одного, якісь непорозуміння. Не знаю, за кого ви мене приймаєте, але насправді я – приватний детектив, який розслідує отруєння власників той машини, що стоїть у вас під воротами. Один з них – мертвий, другий – на лікарняному ліжку. І в цьому винні ви, професор. Не заперечуйте! Фактів – більш ніж достатньо. І поки сюди не приїхала поліція, раджу вам все ж таки розказати мені, як так сталося, що поважний університетський професор перетворився на маніяка-отруйника?

– Ти погрожуєш мені?! – вигукнув професор, хапаючи свого в'язня за грудки. – Ти, хлопчик-тригер! Де твій бос?! Чому він не з'явився сюди, щоб врятувати свого служку?!

– Та про кого ви мені весь час торочите, чорт вас забирай?!

Роздратування Холмогорова досягло крайньої мети. Мало того, що він, як повний бовдур, не зміг передбачити дій злочинця, так тепер ще цей божевільний трясе його, зв'язаного, немов грушу. А ще, насправді, Кирило знав, про кого торочить гепнутий професор Моріарті. Але до останнього не хотів визнавати, що ця справа – не його самостійне розслідування, а майстерно підсунута йому загадка. Наче цукерка дитяті, підсунута тим, про кого він намагався не згадувати.

Вілен Макарович трохи заспокоївся, відпустив детектива і відійшов від нього на декілька кроків.

– Що вас пов'язує з типом, який називає себе Посередником? – холодно спитав він.

Ну і дурень ти, Холмогоров!

Кирило скривився.

– А ви звідки знаєте цього неприємного типа?

– Питання тут задаю я! – гарикнув Вілен Макарович.

– Я б так не сказав, професор Моріарті!

– Що?!

– Чому ви так вз'їлися на щурячу отруту?

Зв'язний і безпомічний, Кирило вперто йшов в наступ і перехопив таки ініціативу. Вілен Макарович потер лоба і з викликом відповів:

– Якщо австралійська домогосподарка змогла виділити талій з щурячої отрути, то чим я гірший?

– О! – тільки й спромігся вичавити з себе Кирило.

– Ви не знали? Ви нічого не читали про «талієве божевілля» в Австралії в середині двадцятого сторіччя? – здивувався професор. – То який же ви, в біса, приватний детектив і розслідувач отруєнь?

«От зараз було особливо образливо!»

– Тобто, де взяти отруту, ви зметикували. Але навіщо?! Що вам зробили ті двоє, Ромчик і перший володар машини?

– Чому ви живий? – поставив зустрічне питання професор. – Я бачив, як ви котилися по схилу гори, а потім ваше тіло зникло і з'явився той... круглий нахаба! Що ви зробили з прем'єр-міністром?! – заволав Вілен Макарович. – Що ви зробили з історією?! Що ви зробили зі мною?! Чому я пам'ятаю те, чого ніколи не було?! Або було в якійсь іншій реальності!

«Посередник що, проґавив свідка?! Ну хіба ж не бовдур?! А Сашко ще мене постійно йолопом кличе!»

– Припустимо, – сказав Кирило вголос, – що саме так все і було, хоча це повна маячня і ви хворий, професору, чесно вам кажу! Але навіть – хай! Але до чого тут вбивства і отруєння?!

– Бо історія – лінійна!!! – заверещав Вілен Макарович. – Повинна бути лінійною! А ти змінив її, хлопчик-тригер! Ти, і те бісове створіння, що називає себе Посередником!

– Та чому ви вирішили, професоре, що це зробив я?!

Вілен Макарович примружився:

– Не тримайте мене за дурня, хлопчику! Якщо зі мною на протязі півроку відбуваються одразу ж дві незбагненні з точки зору здорового глузду події, то що – вони геть не пов'язані між собою? Ви зовсім відмовляєте мені в логіці?

Тут Кирилу крити було нічим.

– То й шукали би мене! Навіщо ви заходилися труїти ні в чому не винних людей?

– Вони – свідки. А всі винні, причетні та свідки повинні вмерти!

– Це нічого не пояснює, – Кирило відчув, як починає паморочиться голова. – До речі, для розуміння, професор, в машині ми обидва дихали талієм з вашого чемоданчику? – професор кивнув. – І зараз дихаємо? – професор кивнув повторно. – Дуже дякую! Отже, повернемося до нашої розмови, поки ми ще можемо! То ті двоє теж причетні до змін в історії? Або винні? Або... дайте вгадаю... свідки?

– Я так подумав! – професор знову всівся на табурет. – Якщо я, який опинився поряд з тобою, пам'ятаю попередній варіант історії, то і всі, хто був поряд...

– А вони були поряд?!

– Їхня стоянка прямо під річардовою горою!

– О господи! – застогнав Кирило. – І через це ви заходилися вбивати таксистів?! Через те, що вони просто паркувалися під горою?!

– Саме так.

– Ви схиблений! – з почуттям сказав Кирило. – Я завжди знав, що зайняття історією до добра не доведуть! Ви гепнулися задовго до всіх цих подій, професоре! Я здам вас навіть не поліції, а санітарам в білих халатах.

– Ти помреш тут через декілька годин, – втомлено сказав Вілен Макарович.

– А ви – ні? Вирішили, що ви безсмертний?

– І я теж. Всі, хто знає про минуле, якого вже немає, повинні померти.

І от тут Кирило остаточно зрозумів, в яку халепу він вляпався. Вілен Макарович привіз його сюди вбивати, це так, але й він сам приїхав сюди вмирати.

Холмогоров сплюнув на підлогу і без здивування відмітив, що слина змішана з кров'ю.

– Ви такий ідіот, професор Моріарті! – з огидою вимовив він. – Якби ж у вас дійсно був мотив! Але ж ви все собі придумали і через це занапастили стільки життів!

– Ідіот – це ви, наївний ви хлопчик-тригер, – заперечив Вілен Макарович, – якщо думаєте, що той чорт на ім'я Посередник вас не обдурить! Обдурить, використає, а потім – викине на смітник! – він закашлявся.

Літня веранда із щільно заклеєними вікнами була повна парів талію. Кирило подумав, що скільки б берлінської лазурі він не проковтнув, йому це навряд чи допоможе.

Нарешті, професор, який про антидот не знав і його не завчасно не прийняв, знепритомнів, і до Холмогорова теж підкралося милосердне безпам'яття.

Випадковість (від першої особи)

– Кх-кх!

Я відкрив очі, і побачив над собою знайомі круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.

– Як же ви так примудрилися, пане Холмс! – несхвально сказав Посередник. – А я покладав на вас такі великі надії!

– Може розв'яжете мене для початку? – запропонував я.

– Я не маю права втручатися в реальність!

В його голосі насправді бринів відчай? Чи мені здалося?

– Та що ви говорите! – я вклав в цей вигук всю іронію, яку тільки зміг.

– Даремно ви іронізуєте, пане Холмс! – Посередник швидко забігав по веранді. – Ще кілька годин тут, і ви помрете від отруйних парів, ви розумієте це?!

– Я вже помирав одного разу. Не можу сказати, що мені сподобалося, але й нічого особливо страшного в тому не було.

– Ваша бравада зараз ні до чого! – він зупинився, сердито виблискуючи окулярами. – Краще б подумали, як звідси вибратися!

– А може, ви подумаєте!

– Чого це? – з підозрілістю спитав він.

– Тому що це ви проґавили свідка, який успішно гепнувся через те, що Столипін, ти бач, помер не просто в театрі, а через три дні потому! – із злістю сказав я.

– То була прикра випадковість! – набурмосився Посередник.

– Випадковість?! Це була ваша недбалість, Посереднику! І одна людина вже померла через неї, а інша – потрапила на лікарняне ліжко!

– Бо люди завжди це роблять! Помирають! – заволав він прямо мені в обличчя, і несподівано спокійно додав: – А чого це ви мене вичитуєте, пане Холмс? Ви й самі дуже недбало віднеслися до справи. Хай професор навіть і з'їхав з глузду через мою помилку – хоча це не так – та не Моріарті ж він, ну насправді! Проте обкрутив вас кругом пальця! Як ви збираєтеся справлятися із справжніми вбивцями, коли вас водить за носа якийсь там доморощений маніяк!

– Ми дали йому це прізвисько, коли вчилися, – пригадав я. – Про щось ми, мабуть, здогадувалися тоді, на другому курсі.

– Прикра несподіванка!

– Знову випадковість?

– Так. Але з такими випадками, пане Холмс, я б серйозно задумався над тим, де ваше справжнє місце.

– На що це ви натякаєте? – підозріло спитав я.

– Дайте мені згоду! – палко сказав Посередник. – І витягну вас звідси.

Він-то, звичайно, витягне, але куди?!

– Згоду на вашу пропозицію?

– Так!

– Ні!

– Ви – повний і невиліковний йолоп! – неабияк розсердився він.

Я пропустив його волання повз вуха:

– Зараз – ні. Згодом – можливо. Я хочу ще подумати.

– Та скільки можна думати?!

– Пам'ятається мені, є таке спеціальне місце, де дуже гарно думається!

– Он ви про що! – Посередник розсміявся. – Хитро придумано, пане Холмс! І не скажеш, що ви зараз під дією отрути!

– То не говоріть, а дійте! – запропонував я.

Посередник клацнув пальцями. Дачну веранду почав заповнювати сірий туман. Я гарно пам'ятав його – то був туман того загадкового місця, де ми з Посередником уклали нашу першу угоду.

– Здається, мені вже краще!

– То вам лише здається, пане Холмс!

– Називайте мене Кирилом.

– Знову ви за своє! – він закотив очі. – Слухайте, молодий чоловіче, ви розумієте, що заради вас я і так порушую всі свої принципи?!

– А вони у вас є?

– По-перше, я ніколи не брешу! – смішно набундючився він.

– Тоді скажіть чесно, це ви підсунули мені цю справу з отруєнням?

– Ні! – жваво заперечив він. – Я тут геть ні до чого! Це все ваш Ватсон. А ось, до речі, і він сам, – Посередник нашорошив вуха. Я теж прислухався і почув завивання поліцейських сирен. – Кавалерія підтягнулася своєчасно, пане Холмс! Ви знову завдячуєте другу життям! Пам'ятайте про це, коли будете приймати остаточне рішення!

Посередник зробив крок назад і просто зник, розчинився в сірому тумані,

– До скорої зустрічі, пане Холмс! – почув я і, здається, знову вирубився. Вже котрий раз за сьогодні.