Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Місія восьми
пролог

Дискосвіт пропонує нашій увазі краєвиди набагато дивовижніші за ті, які можна побачити у світах, створених Творцями з біднішою уявою, хоч і з кращими технічними здібностями.

Сонце над диском – це всього лиш маленький штучний супутник із протуберанцями, не більшими за кільця у крикеті, – цей незначний недолік можна пояснити контрастом із приголомшливим виглядом Великої Черепахи А’Туїна, на Чиєму давньому, подірявленому метеорами панцирі тримається увесь диск. Іноді, пропливаючи неквапом вздовж берегів Нескінченності, Він ледь повертає голову – завбільшки з цілу країну, – щоб проковтнути комету, яка пролітає повз.

Та краєвид, що вражає чи не найбільше, – вже хоча б тому, що розум тих, хто на власні очі побачив неосяжні галактичні розміри А’Туїна, здебільшого відмовляється їм повірити – це нескінченний Краєпад, звідки усі моря дискосвіту безупинно переливаються через Край у космічний простір. А може, це Крайдуга – восьмиколірна веселка, що оперізує світ, повиснувши в імлі над Водоспадом. Восьмий колір – це октарин, який виникає внаслідок розсіяного впливу інтенсивного сонячного світла на потужне магічне поле.

І знову ж таки, можливо, найпрекрасніший краєвид – це саме Осердя світу. Шпиляста вершина зеленого льодовика здіймається на десять миль угору і понад хмарами на своєму піку тримає королівство Дунманіфестін, оселю богів дискосвіту. Самі ж боги, не зважаючи на чарівність світу, що розкинувся біля їхніх ніг, рідко бувають у доброму гуморі. Ніяково знати, що ти бог у якомусь одному зі світів лиш тому, що за законом неймовірності кожна крива таки має десь свій кінець; тим паче коли можна зазирнути в інші виміри і побачити інші світи, чиї Творці розумілися в механіці краще, ніж у сфері фантазії. Тож недивно, що боги дискосвіту більше часу присвячували суперечкам, аніж своєму безпосередньому обов’язку – всевіданню.

Власне цього дня Сліпий Іо, що завдяки своїй невсипущій пильності був головним серед богів, сидів, підперши рукою щоку, і дивився на гральну дошку, що стояла перед ним на червоному мармуровому столику. Сліпий Іо отримав таке ім’я, бо на тому місці, де би мали бути його очниці, виднілася тільки гладка рівна шкіра. Його очі, яких насправді він мав пребагато, вели власний напівнезалежний спосіб життя. Деякі з них саме зависли над столом.

Гральною дошкою була дбайливо вирізьблена карта дискосвіту, поверх якої була нанесена сітка, розкреслена на квадрати. Декілька чудово змодельованих фігур зараз саме займали позиції у певних її квадратах. Хтось із людей, поглянувши на дошку, міг би помітити схожість двох із них на, скажімо, Бравда та Тхора. Інші представляли різних героїв та чемпіонів, яких на диску було більш ніж достатньо.

У грі все ще брали участь Іо, крокодилобог Оффлер, бог легких вітрів Зефірус, Фатум та Пані. Тепер, коли всі менш важливі гравці вибули з гри, атмосфера довкола грального столу стала напруженою. Шанс вилетіла з гри ще на початку, завівши свого героя у дім, повний озброєних гнолів (наслідок вдалого ходу Оффлера), а незабаром після того Ніч обміняв свої фішки на гроші, посилаючись на домовлену зустріч із Долею. Прибуло кілька малих богів і тепер штовхались довкола гравців, пхаючись зі своїми порадами.

Осторонь робилися ставки на те, що Пані вийде з гри наступною. Останній з її постійних чемпіонів тепер був лиш дрібкою попелу в руїнах Анк-Морпорка, що досі димів, а в неї навряд чи були які-небудь інші фігури, яких вона могла б висунути на першу позицію.

Сліпий Іо взяв шкатулку для гри в кості, а точніше череп, усі отвори в якому були надійно закупорені рубінами і, не зводячи деяких з усіх своїх очей із Пані, викотив на стіл три і п’ять.

Вона всміхалася. І це була природна властивість її очей: яскраво зелені, без райдужки та зіниць, вони горіли м’яким внутрішнім світлом.

Балачки в кімнаті стихли, коли Пані почала порпатися у своїй шкатулці, і ось зі самого дна вона дістала дві фігури і рішучим жестом виклала їх на дошку. Решта гравців, синхронно – ніби одне божество, нахилились вперед, щоб розгледіти їх.

– Венегат-сарівник та якийфь клевк, – сказав Оффлер, крокодилобог, якому, як завжди, заважали його ікла. – Ні, спвавді! – однією лапою він підсунув купку кістяно-білих фішок на середину столу.

Пані ледь помітно кивнула. Вона взяла кубок для гри в кості і якусь хвилю непорушно тримала його у руках, втім, усі боги добре чули, як три кубики калатають всередині. Тоді вона викинула їх на стіл.

Шість. Три. П’ять.

Та щось незрозуміле коїлося з п’ятіркою. Шокована випадковим зіткненням з кількома мільярдами молекул, гральна кістка скочила на ребро, далі на кут, тоді спокійно покрутилась навколо своєї осі і випала сімкою догори.

Сліпий Іо підняв кубик і полічив його сторони.

– Ну ж бо, – стомлено мовив він. – Грай чесно.

Місія восьми

Дорога з Анк-Морпорка до Квірма – тридцять ліг суцільних вибоїн та каміння, що повилазило тут і там з-під землі, – тягнеться білою, звивистою стрічкою високо над рівнем моря, підіймається по спіралі в гори та спускається у прохолодні зелені долини, порослі цитрусовими деревами, перетинає обвиті ліанами ущелини по старих скрипучих підвісних мостах і загалом більше милує око, аніж відповідає своєму прямому призначенню.

Мальовничий. Це було новим словом для чарівника Ринсвінда (бакалавра магічних наук, Невидна академія, відрахованого). Воно було одним із цілої низки слів, які він дізнався, відколи покинув обвуглені руїни Анк-Морпорка. «Чудернацький» було ще одним. «Мальовничий» означало – як він вирішив після уважного споглядання краєвиду, що надихнув Двоцвіта вжити це слово – ландшафт із жахливими урвищами. «Чудернацькими» Двоцвіт називав поодинокі села, через які вони проїжджали, і це слово, очевидно, означало «зморений пропасницею і занедбаний».

Двоцвіт був туристом: першим, хто за усі часи вирушив у мандри дискосвітом. «Турист», дійшов висновку Ринсвінд, означало «ідіот».

Вони неспішно їхали далі, насолоджуючись пахощами чебрецю у повітрі та гудінням бджіл, а Ринсвінд тим часом розмірковував про події останніх кількох днів. Хоч отой куций чужоземець був вочевидь несповна розуму, але він також був щедрим і безперечно менш смертним, ніж половина людей, з якими Ринсвінд мав справу у місті. Ринсвінд відчув, що мимоволі йому симпатизує. Проявити до нього неприязнь було б наче копнути цуценя.

Двоцвіт же на цей час виявляв жваве зацікавлення теорією та практикою магії.

– Мені це все здається, гм... досить безглуздим, – сказав він. – Бачиш, я завжди думав, що чарівник просто говорить магічні слова, та й по всьому. Без всякого нудного заучування напам’ять.

Ринсвінд з похмурим виглядом кивнув. Він взявся пояснювати, що магія і справді була колись дика і свавільна, але потім її, ще в далекі смутні часи, приборкали Старійшини, які змусили її підкоритись, окрім іншого, Закону Збереження Реальності; цей закон передбачав, що зусилля, потрібне для досягнення мети, повинно бути однаковим, незалежно від засобів її досягнення. З практичної точки зору це означало, що створити, скажімо, ілюзію келиха вина було відносно легко, оскільки це передбачало лише незначну зміну структури світлових моделей. З іншого боку, підняти справжній келих на кілька футів у повітря самою лиш ментальною енергією потребувало кілька годин систематичної підготовки, якщо чарівник не хотів, щоб завдяки простому принципу урівноваження сил йому зірвало дах.

Далі він додав, що на давню магію, принаймні на певні її прояви, все ще можна натрапити у її первісному стані, і посвячені легко її впізнають – за восьмигранною кристалічною формою, в яку вона структурує простір і час. Існував, наприклад, метал октирон і газ октоген. Обидва випромінювали небезпечну кількість неприборканої магії.

– Все це дуже сумно, – завершив свою розповідь Ринсвінд.

– Сумно?

Ринсвінд обернувся, не злізаючи з сідла, і подивився на Багаж Двоцвіта, який на той момент перебирав своїми куцими ніжками по дорозі, подеколи клацаючи кришкою на безтурботних метеликів. Він зітхнув.

– Ринсвінд думає, що він неодмінно має спробувати загнуздати блискавку, – сказав бісик-знімкар, що спостерігав за ситуацією з малюсіньких дверцят коробки, яку Двоцвіт повісив собі на шию. Він увесь ранок розфарбовував для свого хазяїна картинки з мальовничими краєвидами та незвичними епізодами їхніх мандрів і тепер заслужив перекур.

– Коли я говорив загнуздати, я не мав на увазі загнуздати в прямому розумінні, – сказав Ринсвінд. – Я мав на увазі, тобто я просто хотів сказати, що – не знаю, не можу дібрати потрібних слів. Одним словом, світ мав би бути більш організованим чи що.

– Про таке можна тільки мріяти, – сказав Двоцвіт.

– Знаю. В тім і проблема, – Ринсвінд знову зітхнув. Добре було просторікувати про логіку і те, як вона повинна керувати світом, і про гармонію чисел теж, та проста правда життя полягала в тому, що дискосвіт подорожував у просторі на спині велетенської черепахи, а боги мали звичку навідуватись до атеїстів в оселю і бити їм вікна.

Почувся якийсь тихенький звук – не гучніший за гудіння бджіл у зарослях розмарину при дорозі. Він звучав по-особливому твердо і глухо – так, як гримить мішок з кістками чи торохтить калатало. Ринсвінд уважно подивився на всі боки. Поблизу нікого не було.

Це його чомусь стривожило.

Тоді подув легенький вітерець, що здійнявся і вщух протягом кількох секунд. Від того світ не став іншим, однак з’явилось декілька цікавих деталей.

На дорозі, наприклад, тепер стояв п’ятиметровий гірський троль. Він був надзвичайно розлючений. Частково тому, що тролі зазвичай такими і є, але він до того ж був неабияк роздратований тим, що несподівана миттєва телепортація з його лігва у Раммероркських горах, що височать за три тисячі миль звідси і на тисячу ярдів ближче до Узбіччя, змусила температуру його тіла підскочити до небезпечної позначки, згідно із законом збереження енергії. Тож він вищирився і пішов у наступ.

– Яка дивна істота, – зауважив Двоцвіт. – Вона кусається?

– Тільки в компанії людей! – крикнув Ринсвінд. Він вихопив меча і, метнувши його одним граціозним рухом від плеча, цілковито промазав. Лезо пірнуло у верес на узбіччі дороги.

Почувся найтихіший – з усіх можливих – звук, наче заскрипіла стара калоша.

Меч встромився у валун, що маскувався у вересі – маскувався, сказав би хтось збоку, так майстерно, що здавалося, ніби ще хвилю тому його там зовсім не було. Далі він вискочив з нього, як жаба з окропу, і відлетівши напіврикошетом глибоко заїхав у сіру потилицю троля.

Істота загарчала, а тоді, змахнувши кігтем, роздерла бік Двоцвітового коня – той дико заіржав і рвонув до дерев, що росли при дорозі. Троль розвернувся і спробував схопити Ринсвінда.

Та тут його млява нервова система повідомила йому, що він мертвий. Якусь мить троль виглядав щиро здивованим, а тоді бухнув на землю і розсипався купою піску (оскільки тролі належать до кварцевих форм життя, їхні тіла в момент фізичної смерті одразу ж перетворюються на камінь).

– А бодай тебе! – подумав Ринсвінд, коли його кінь став дибки від жаху. Він відчайдушно вчепився у його гриву, намагаючись втриматись у сідлі, доки той на двох ногах продибав через дорогу, а тоді заіржав і, розвернувшись, понісся до лісу.

Звук копит затих вдалині. Чути було лише, як гудуть бджоли та іноді метелик шурхне крильцями неподалік. Втім, був ще якийсь звук – дивне торохтіння, як на таку світлу пору дня.

Так торохтять гральні кості.

– Ринсвінде?

Голос Двоцвіта відлунював у довгому тунелі дерев обабіч нього і повернувся, ніким не почутий. Він усівся на камінь і спробував зібратися з думками.

Було ясно, що він заблукав. Прикро, звичайно, але не це зараз хвилювало його найбільше. Ліс мав цікавий вигляд: там, напевне, були ельфи чи гноми, а може, усі разом. По правді, кілька разів йому здалося, що він бачив дивні зелені обличчя, які розглядали його крізь віття дерев. Двоцвіт завжди хотів зустріти ельфа. Взагалі-то він хотів зустріти дракона, але й ельфа теж було б непогано. Або справжнього ґобліна.

Його Багаж пропав – іще одна проблема. До того ж почав накрапати дощ. Двоцвіт засовгався на вологому камені і спробував думати про щось приємне. Ну, от хоча б коли його кінь збеленився і понісся через чагарі, по дорозі він потривожив ведмедиху з малюками, але забрався їй з-перед очей, перш ніж вона встигла відповісти на вторгнення. Тоді він стрілою промчав через велику вовчу зграю, в якої саме була сієста, і знову завдяки своїй швидкості залишив далеко позаду несамовите вовче виття. День помалу згасав і, можливо, було б непогано – подумав Двоцвіт – знайти якесь менш відкрите місце для ночівлі. Можливо, тут був якийсь... він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, який тип поселення традиційно пропонують у лісі... хатинку з пряника абощо? На камені справді було дуже незручно. Двоцвіт поглянув на нього і вперше помітив дивне різьблення.

Витесаний малюнок скидався на павука. Чи то був кальмар? Мох та лишайники заліпили окремі його фрагменти. Але руни під ним було видно добре. Двоцвіт ясно розібрав, що вони говорять – а саме: «Мандрівниче, гостинний храм Бель-Шамгарота лежить за тисячу кроків звідси в напрямку до Середини світу». Оце вже дійсно було дивним, подумалось Двоцвітові – хоч він і зумів прочитати напис, самі літери йому були цілковито незнайомі. Якимось чином повідомлення транслювалося в його мозок, оминаючи необхідне зазвичай сприйняття очима.

Він встав і відв’язав від гілки свого коня, що відтепер звикав до прив’язі. Він не мав уявлення, де саме лежить Осердя світу, але поміж дерев начебто проглядався якийсь старий путівець. Цей Бель-Шамгарот, здавалося, був ладен всіляко допомагати мандрівникам, що опинилися в скрутному становищі. У всякому разі, або туди – або в пащу вовкам. Двоцвіт рішуче кивнув – вибір був очевидним.

Цікаво, що кілька годин по тому на цю галявину вийшло кілька вовків, які вистежували Двоцвіта за запахом, їхні зелені очі зупинилися на дивному восьмирукому зображенні – воно й справді могло б виявитись павуком чи восьминогом, чи іще чимось далебі незвичайним – і вовки мигцем усвідомили, що не такі вони вже й голодні, зрештою.

Приблизно за три милі звідти невдаха-чарівник висів на березі, міцно тримаючись обома руками за верхню гілку.

Цим закінчились п’ять хвилин попередньої бурхливої діяльності. Спочатку розлючена ведмедиха продерлася крізь хащу і одним ударом пазуристої лапи розірвала шию його коня. Потім Ринсвінд, утікаючи від кривавої розправи, вискочив на галявину, де його зустріла зграя роздратованих вовків. Його наставники у Невидній академії, які колись втратили надію на те, що Ринсвінд зможе опанувати левітацію, були би приємно здивовані, якби побачили, з якою швидкістю він домчав і видряпався на найближче дерево, практично його не торкаючись.

Тепер залишилась тільки одна невеличка проблемка – змія.

Це була велика зелена зміюка, яка, звиваючись, просувалася вперед по гілці з незворушністю рептилії. Ринсвінд на хвильку замислився, чи може вона бути отруйною, і відразу дорікнув собі за дурне питання. Ну звичайно ж, вона виявиться отруйною.

– Чого це ти скалиш зуби? – запитав він істоту на сусідній гілці.

– НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, – сказав Смерть. – А ТЕПЕР ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ЛЮБ’ЯЗНО ВІДПУСТИТИ ГІЛКУ? Я НЕ МОЖУ СТИРЧАТИ ТУТ УВЕСЬ ДЕНЬ.

– А я можу, – зухвало відповів Ринсвінд.

Вовки, що зібралися в коло під деревом, з цікавістю поглянули догори на свою наступну їжу, яка розмовляла сама зі собою.

– БОЛЯЧЕ НЕ БУДЕ, – сказав Смерть. Якби слова мали фізичну вагу, одним-єдиним реченням, почутим від Смерті, можна було б поставити на якір корабель.

Руки Ринсвінда волали про свої нестерпні муки. Він сердито глипнув на майже прозору, хижу постать.

– Не боляче? – перепитав він. – Буде не боляче, коли вовки розриватимуть мене на шматки?

Тут він помітив гілку, що трохи далі перетиналася з тією, на якій він висів і яка – що йому дуже не подобалось – ставала дедалі тоншою. Якби лиш він зміг до неї дотягнутися...

Він гойднувся уперед, чимдалі витягнувши руку.

Гілка, що й до того під ним вгиналася, на диво не тріснула. Вона тільки жалісно зойкнула і зігнулася ще більше.

Ринсвінд виявив, що тепер він тримається за клапоть кори, який, відшаровуючись у протилежному від росту гілки напрямку, ставав все довшим. Він подивився униз і з відчуттям такого собі фатального задоволення відзначив, що упаде прямо на голову найбільшому вовку.

Він поволі сунувся додолу, тоді як смужка кори все більше оголювала гілку. Змія уважно за ним спостерігала.

Та поки що кора витримувала його вагу. Ринсвінд трохи підбадьорився, допоки – глянувши униз, не помітив те, що раніше не впадало йому в око. Перед ним висіло величезне – найбільше з тих, які він коли-небудь бачив, – гніздо шершнів.

Він міцно заплющив очі.

– Але чому троль? – він спитав себе. – Все інше – то моє звичайне невезіння, але до чого ж тут троль? Що це, в біса, коїться?

Трісь. Можливо, це ламалася гілка, якщо не брати до уваги, що звук пролунав ніби у нього в голові. Трісь, трісь. А ще вітерець, який не сколихнув жодного листочка.

Гніздо шершнів зірвалося з гілки саме тоді, коли Ринсвінд рухався повз нього. Воно просвистіло біля його вуха, і він бачив, як воно стає усе меншим, стрімко падаючи вниз на коло задертих догори морд.

Коло під деревом враз зімкнулося.

Коло під деревом знов розімкнулося.

Вищання від болю в один голос довго відлунювало поміж дерев, поки зграя намагалася втекти від розлютованого рою. Ринсвінд по-дурному вишкірився.

Несподівано він вперся ліктем у щось тверде. Це був стовбур дерева. Смужка кори протягнула Ринсвінда аж до початку гілки. Та інших гілок поряд не було. На гладкому стовбурі, куди не кинь оком, не було за що вхопитися.

Зате були долоні. Дві з них саме простягалися до нього через вкриту мохом кору; тонкі долоні, зелені, як молоде листя. Тоді з’явилася витончена рука, а далі й сама гамадріада[33]33
  Істота з грецької міфології, лісова німфа; пов’язана зі своїм деревом нерозривними узами, оскільки народжується і вмирає разом з ним, – цим вона відрізняється від звичайних дріад, які є просто сутностями, духами дерева. – Прим. пер.


[Закрыть] висунулася зі стовбура і, міцно схопивши приголомшеного чарівника, затягнула його у дерево, з тією рослинною силою, що змушує коріння пробиватися крізь скелі. Міцна кора розсіялась, наче туман, і зімкнулася, як стулки молюска.

Смерть незворушно спостерігав.

Він подивився на комашню, яка радісно роїлася біля Його черепа. Клацнув пальцями. Комахи посипались додолу. Втім, це знову було не зовсім те, чого Йому хотілося.

Сліпий Іо посунув свою купку фішок через стіл, зиркнув спідлоба тими зі своїх очей, які на ту хвилю були в кімнаті, і вийшов. Кілька напівбогів захихотіли. Оффлер, в усякому разі, сприйняв втрату одного славного троля гідно, хоч і безпристрасно, як справжня рептилія.

Останній суперник Пані пересів на інше місце так, щоб опинитись якраз навпроти неї за гральною дошкою.

– Пане, – сказала Пані ввічливо.

– Пані, – відгукнувся він. Їхні погляди зустрілися.

Він був мовчазним богом. Ходили чутки, що він прибув у дискосвіт після якогось жахливого і загадкового випадку в іншій Подієвості. Це був достоту божественний привілей контролювати свою видиму зовнішню форму, навіть для богів; бог дискосвіту Фатум мав наразі вигляд добродушного літнього чоловіка з сивіючим волоссям, що гарно обрамлювало обличчя – всяка молодиця запропонувала б йому кухлик пива, якби він постукав у її двері пізньої години. А чемний юнак такому панові радо допоміг би зійти східцями. Якби не його очі.

Жодне божество не може приховати форму та природу своїх очей. Природа обидвох очей Фатума була такою: якщо на перший погляд вони здавалися просто темними, то придивившись уважніше, ви б виявили – втім, надто пізно! – що то були лише пустоти, які відкривались у таку холодну і глибоку чорноту, що ви відчули б, як вас невблаганно затягує у два колодязі безкінечної ночі, в якій кружляють їхні страхітливі зірки.

Пані чемно кашлянула і виклала двадцять одну білу фішку на стіл. Тоді зі своїх шат вона вийняла ще одну – сріблясту і напівпрозору, вдвічі більшу за інші фішки. Душа справжнього героя завжди обмінюється за вищим курсом і високо цінується богами.

Фатум підняв одну брову.

– І без обману, Пані, – сказав він.

– Хто би зміг обманути Фатума? – спитала вона. Він знизав плечима.

– Ніхто. Однак усі намагаються.

– І все ж, мені здається, що я відчуваю з твого боку певну підтримку супроти інших?

– Ну звісно. Щоб завершальна гра стала ще приємнішою, Пані. А тепер...

Він сягнув рукою у свою шкатулку і з задоволеним виглядом виклав із неї на гральну дошку фігуру. Боги, що спостерігали за ними, дружно охнули. Навіть Пані на якусь мить сторопіла.

Фігура була однозначно огидною. Різьблення – якесь незрозуміле, так, наче руки майстра трусилися від страху перед тим, що набувало форми під його нерішучими пальцями. Здавалося, воно мало самі лиш хоботки та щупальця. І жувальця, помітила Пані. І одне велике око.

– Я гадала, такі, як Він, вимерли ще до початку Часів, – сказала вона.

– Напевне, наш некротичний друг не хотів навіть наближатись до теперішніх часів, – засміявся Фатум. Він явно потішався.

– Його взагалі не варто було створювати.

– Та сталося інакше, – зауважив Фатум глибокодумно. Він згорнув гральні кості у їхню незвичайну шкатулку і поглянув на Пані.

– Хіба що ти хочеш вийти з гри... – додав він.

Вона заперечно хитнула головою.

– Граймо, – сказала вона.

– В тебе є чим відповісти на мою ставку?

– Граймо.

Ринсвінд знав, що мало бути всередині дерев: деревина, соки, можливо, вивірки. Аж ніяк не палац.

Проте подушечки під ним були однозначно м’якіші за дерево, вино в дерев’яному кубку було значно смачнішим за сік із дерев, і зовсім неможливо було порівняти вивірку з дівчиною, що сиділа біля нього, обхопивши руками коліна, і пильно за ним спостерігала (якщо не брати до уваги її певну волохатість).

Кімната була простора, з високою стелею, а також освітлена м’яким теплим світлом, джерело якого Ринсвінд не міг визначити. Через викривлені, вкриті наростами арки було видно інші покої та щось схоже на великі гвинтові сходи. А ззовні, здавалося, то було звичайнісіньке дерево.

Дівчина була зеленою – зеленошкірою. У цьому Ринсвінд мав повну впевненість, тому що все її вбрання складалося тільки з медальйона, що висів на шиї. Довге волосся чимось нагадувало мох. Яскраві, осяйні очі не мали зіниць і теж були зеленого кольору. Ринсвінд пожалкував, що в Академії не приділяв достатньо уваги лекціям з антропології.

За увесь час вона нічого не сказала. Вказавши йому на канапу і запропонувавши вино, вона просто сиділа і дивилася на нього, потираючи час від часу глибоку подряпину на руці.

Ринсвінду відразу ж пригадалося, що дріада настільки тісно пов’язана зі своїм деревом, що терпить разом із ним його страждання від ран...

– Мені прикро, що так сталося, – швидко проказав він. – Це було випадково. Тобто, там були оті вовки, тож...

– Тобі довелося вилізти на моє дерево, а я тебе врятувала, – продовжила дріада спокійно. – Тобі пощастило. І твоєму другові, мабуть, теж?

– Другові?

– Куцому чоловічку з чарівною скринею, – сказала дріада.

– О, так... йому, – неуважно відповів Ринсвінд. – Ну звісно. Сподіваюсь, з ним все гаразд.

– Йому потрібна твоя допомога.

– Як завжди. Його теж занесло на якесь дерево?

– Його занесло у храм Бель-Шамгарота.

Ринсвінд захлиснувся вином. Його вуха намагалися зіщулитись і заповзти назад туди, звідки виросли, від страхітливих складів, які щойно почули. Пожирач Душ! Потік спогадів накотився на нього, перш ніж він встиг його зупинити. Якось, ще студентом практичної магії в Невидній академії, він побився об заклад і пробрався у невелику кімнатку позаду головної зали бібліотеки – кімнату, стіни якої були розписані могутніми захисними пентаграмами, кімнату, в якій нікому не було дозволено перебувати довше, ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди – такою була відмітка, якої досягали після двохсот років обережних експериментів...

Він боязко розгорнув Книгу, що була прикута ланцюгом до постаменту з октирону посередині розписаної рунами підлоги – не для того, щоб хтось її не поцупив, а щоб вона сама не втекла; бо це була «Октава», настільки переповнена чарами, що від неї по кімнаті розходилось м’яке сяйво. Одне заклинання все ж вискочило зі скрипучих сторінок і міцно вклинилося у найпотаємніший закуток його мозку. Крім того факту, що то було одне з Восьми Великих Заклинань, ніхто не міг сказати, яке саме, доки він його не промовить. Навіть Ринсвінд цього не знав. Однак деколи він відчував, як воно крадькома визирає з-за спини його его, вичікуючи свого часу...

На передній сторінці «Октави» було зображення Бель-Шамгарота. Він не був Злом, бо навіть Зло має певну життєдайну силу – Бель-Шамгарот був стороною монети, на якій Добро і Зло зображені з одного боку.

– Пожирач Душ. Число Його – між дев’ять і сім; двічі по чотири, буде... – процитував Ринсвінд, і мозок його заціпенів від страху. – О ні. А де той храм?

– У напрямку до Середини світу, в самій гущі лісу, – відповіла дріада. – Він дуже давній.

– Але хто був би настільки дурним, щоб вшановувати Бель... – ну, ти знаєш кого? Хіба що чорти, але ж він пожирає душі...

– У цьому були... певні переваги. А раса, що колись жила у цих краях, мала своєрідні уподобання.

– Що ж з ними сталося, у такому разі?

– Я ж сказала, що вони жили тут колись, – дріада підвелася і простягнула до нього руку. – Ходімо. Моє ім’я – Друелла. Ходімо зі мною і подивімося на долю твого друга. Тобі буде цікаво.

– Я не впевнений, що... – почав було Ринсвінд.

Дріада звернула на нього погляд своїх зелених очей.

– Гадаєш, у тебе є вибір? – спитала вона.

Сходи, широченні, як головна дорога, підіймались по спіралі через усе дерево аж до самої верхівки, з просторими кімнатами на кожному рівні, що вели назовні. Повсюди було оте жовтяве світло, що йшло з невідомого джерела. Також було чути якийсь звук, подібний до... Ринсвінд зосередився, намагаючись його розпізнати. Подібний до ударів грому або шамотіння водоспаду десь вдалині.

– Це дерево, – коротко пояснила дріада.

– А що воно робить? – запитав Ринсвінд.

– Живе.

– Саме так я й думав. Тобто, ми справді усередині дерева? Мене що – зменшили в розмірі? Ззовні воно здавалося мені достатньо вузьким, щоб я міг охопити його руками.

– Так і є.

– Гм, але ж я – тут, усередині?

– Так, усередині.

– Ти ба, – тільки й спромігся Ринсвінд.

Друелла засміялася.

– Я бачу твої думки, чарівнику-самозванцю! Чи ж я не дріада? Хіба ти не знаєш – те, що ти так зневажливо називаєш деревом, насправді є чотиривимірним аналогом цілого багатовимірного всесвіту, який – ні, я бачу, ти таки не знаєш. Я мала б здогадатися, що ти не справжній чарівник, коли зауважила, що в тебе немає посоха.

– Згорів у пожежі, – автоматично відповів Ринсвінд.

– Ні капелюха з вигаптуваними магічними символами.

– Його здуло вітром.

– Ні магічної тваринки-помічника.

– Вона згинула. Послухай, дякую за те, що врятувала мене, але якщо ти не заперечуєш, гадаю, мені вже час йти. Якщо б ти люб’язно показала мені, як звідси вийти...

Щось у виразі обличчя дріади змусило його обернутися. Позаду нього стояло троє дріад чоловічої статі. Вони, так само, як і жінка, не мали на собі ані нитки, – і зброї також. Останнє, втім, було недоречним. Вони не скидалися на тих, кому потрібна була б зброя, щоб подужати Ринсвінда. Вони, швидше, мали вигляд таких, хто міг плечем пробити скелю і побороти полчище тролів на додачу. Троє красивих велетнів дивилися на нього зверхньо, з погрозою, що задеревіла на їхніх обличчях. Їхня шкіра мала відтінок недозрілого грецького горіха, а під нею випиналися м’язи, наче гарбузи.

Він повернувся і мляво посміхнувся Друеллі. Життя знову поверталося у звичне русло.

– Отже, мене не врятували? – сказав він. – Мене полонили, так?

– Саме так.

– І ти не дозволиш мені піти? – це було радше ствердженням, аніж запитанням.

Друелла заперечно похитала головою.

– Ти завдав шкоди дереву. Але тобі щастить. Твого друга чекає зустріч із Бель-Шамгаротом. Ти ж тільки помреш.

Дві руки з-за Ринсвіндової спини обхопили його плечі майже так само, як коріння старого дерева невблаганно обплітає камінь.

– Звісно ж, із певними урочистостями, – вела далі дріада. – Після того, як Патрон Восьми впорається з твоїм другом.

Все, що Ринсвінд спромігся сказати, було:

– Знаєш, я ніколи не думав, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубах.

Один з велетнів криво посміхнувся на ті слова.

Друелла пирхнула зі сміху.

– От дурень! Звідки ж, по-твоєму, беруться жолуді?

Було у Дереві одне велике просторе місце, наче зала, що стелею впиралася в золотий серпанок. Нескінченні сходи вели саме через неї.

Кілька сотень дріад стояли групами у протилежному кінці зали. Вони шанобливо розступилися перед Друеллою і мовби не помічали, як позаду неї стусанами заохочують не відставати Ринсвінда.

Більшість з них були жіночої статі, хоча можна було помітити й кількох велетнів-чоловіків поміж них. Вони стояли, наче витесані богом статуї серед малих, витончених дріад-жінок. Комашня, подумав Ринсвінд. А Дерево – великий вулик.

Але звідки ж тут узагалі взялися дріади? Наскільки він пам’ятав, лісовий народ вимер не одне століття тому. Їх занапастили люди, як і багато інших Сутінкових Народів. Тільки ельфи та тролі пережили появу Людини у дискосвіті; ельфи – тому що були загалом вдвічі розумніші за людей, а тролівський народ – бо вони принаймні не поступалися людям у підлості, злостивості та жадібності. Дріади, як вважалося, вимерли, разом з гномами[34]34
  Очевидно, у дискосвіті існують різні види гномів, оскільки деякі з них зуміли адаптуватися до появи людей і з’являються у наступних книгах серії. – Прим. пер.


[Закрыть] та феями.

Гул, що був звичним фоном життя у палаці дріад, у залі став гучнішим. Іноді пульсуюче золотисте сяйво ковзало прозорими стінами і невдовзі тануло у серпанку високо над головою. У повітрі відчувалася якась сила, що змушувала його вібрувати.

– О чарівнику-нездаро, – мовила Друелла, – подивись на справжню магію. Не оту твою хитромудру приручену магію, а магію дерев та зілля, первісну магію. Неприборкану магію. Дивись.

П’ятдесятеро, а може, й більше дріад-жінок зібрались у тісний гурт, взялися за руки, а тоді розійшлися, утворивши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Потім, за кивком Друелли, коло почало рухатися проти сонця.

Темп потрохи наростав, складна мелодія наспіву переходила на щораз вищий тон, і Ринсвінд відчув, що не може відвести очей від дійства в центрі зали. Він чув про Стародавню Магію ще в Академії, хоч вдаватися до неї чарівникам було заборонено. Він знав, що коли коло обертається досить швидко у стаціонарному магічному просторі дискосвіту, який теж поволі крутиться, астральне тертя в результаті дасть значну різницю потенціалів, яка зрештою заземлиться через потужний викид Стихійної Магічної Сили.