Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Члени його команди – ті, що залишились, – скупчились на передній палубі довкола людей, що заповзято майстрували пліт.

Його капітан, міцний чолов’яга, що носив тюрбани, як це заведено у племенах Великого Нефу, був досвідченим моряком, тож бачив багато чужоземних народів і чудернацьких речей, яких він захоплював у полон або ж викрадав. Вперше він вийшов у плавання на Безводному океані в пісках найсухішої пустелі диска. (Вода на диску має ще один, невластивий їй деінде, четвертий стан, що зумовлений великою спекою в поєднанні з дивним зневоднювальним впливом октаринового світла: вона випаровується, залишаючи по собі сріблястий осад, наче сипучий пісок, по якому добре змайстрований корпус ковзає, немов по льоду. Безводний океан – незвичайне місце, але не настільки, як його риба. До цього часу капітан ще жодного разу не був по-справжньому наляканий. Тепер він був нажаханий.

– Я нічого не чую, – пробубнів він до свого першого помічника.

Помічник вдивився у сутінки.

– Може, воно хряпнулось через борт? – припустив він з надією в голосі. Наче у відповідь почувся несамовитий гуркіт з нижньої палуби якраз під їхніми ногами, а далі – тріск дерев’яної обшивки. Перелякані матроси збились докупи, розмахуючи сокирами і ліхтарями.

Скоріш за все, вони би не наважилися ними скористатись, навіть якби Чудовисько на них накинулося. Перш ніж вони зрозуміли його жахливу сутність, дехто вже спробував атакувати його з сокирою, після чого воно облишило свої цілеспрямовані обшуки корабля і переключилось на людей, ганяючи їх по палубі або – пожираючи їх? У цьому капітан не був певен. Істота мала вигляд звичайної дерев’яної морської скрині. Трохи більшої, мабуть, ніж звичайна, але не настільки, щоб викликати підозру. І хоча часом в ній виявлялись прості дорожні атрибути – старі шкарпетки і таке інше, подеколи – тут його пересмикнуло від самої згадки – вона, здавалось, була чи радше мала... Він намагався про це не думати. Коротше кажучи, тих матросів, що випали за борт, спіткала, певне, краща доля, аніж тих, кого вона спіймала. Він намагався про це не думати. Але оті зуби, зуби, наче білі надгробки, і червонющий кривавий язик... Він щосили намагався про це не думати. Не виходило.

У голові крутилась одна й та сама прикра думка. Про те, що це було востаннє, коли він за незрозумілих обставин рятує невдячних потопельників. Рабство значно краще, ніж акули, хіба ні? Вони ж узяли і втекли, а коли його матроси обстежили їхню велику скриню – як вони взагалі опинились посеред спокійного океану, сидячи на ній верхи? – вона їх вкус... Він знову спробував про це не думати, та марно – його розум вперто продовжував снувати думку про те, що станеться, коли бісова штука зрозуміє, що її власника на борту вже нема...

– Пліт готовий, хазяїне! – доповів перший помічник.

– Спустити його на воду, хутко, – крикнув капітан, а тоді. – Усім на пліт! І... Підпалити корабель!

Зрештою, якесь судно їм обов’язково трапиться невдовзі, міркував він, а от у тому Раю, що рекламують мулли, чоловік може чекати довгенько, перш ніж йому дарують нове життя. Хай же чортівська скриня жере омарів.

Деякі пірати заживають безсмертної слави видатними діяннями – жорстокими або відчайдушно хоробрими. Деякі продовжують жити в легендах завдяки нагромадженим за життя величезним статкам. Та капітан вирішив давним-давно, що він, загалом, волів би здобути безсмертя, просто не вмираючи.

– Що це за нова халепа? – сполошився Ринсвінд.

– Це – чудо, – сказав Двоцвіт зачудовано.

Не впевнений, доки не знатиму, що це таке, – сказав чарівник.

– Це – Крайдуга, – швиденько підказав голос біля його лівого вуха, – і вам справді пощастило, що ви можете її споглядати. Згори, в усякому разі.

Голос доповнювали сопіння й подих, що відгонив сирою рибою. Ринсвінд сидів нерухомо.

– Двоцвіте? – покликав він.

– Що?

– Що я побачу, якщо обернусь?

– Його звати Тифіс. Він каже, що він – морський троль. А це – його човен. Він нас урятував, – пояснив Двоцвіт. – Тепер ти обернешся?

– Ні, дякую, не зараз. То чому ж ми тоді не падаємо через Край? – апатично спитав Ринсвінд.

– Бо ваш човен досяг Окружності, – сказав голос позаду нього (з такою інтонацією, що Ринсвінду відразу уявилися конвульсії потопленого човна та різні Істоти, що чатують на нього в коралових рифах).

– Окружності? – перепитав він.

– Так. Вона біжить вздовж краю світу, – відповів невидимий троль.

Крізь гудіння водоспаду Ринсвінду здалося, що він чує, як десь по воді ритмічно вдаряють весла. Принаймні, він сподівався, що то були весла.

– Ага. Маєш на увазі Окружність, – сказав Ринсвінд. – Ту окружність, що кладе край речам[57]57
  Тут автор використовує непередавану гру слів: Край диска оточує т. зв. «Circumfence», тобто «довкружний паркан» (скорочено «Fence», Огорожа) – що співзвучне з власне окружністю «Circumference». Це також непряме посилання на біблійну мудрість з Книги Екклезіаста, 1:7: «Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки беруть початок, вони й повертаються, і так без кінця». – Прим. пер.


[Закрыть].

– Еге ж. Саме це вона і робить, – підтвердив троль.

– Він має на увазі оце, – мовив Двоцвіт, вказуючи на щось унизу. Ринсвінд простежив очима за його пальцем, побоюючись, що він може там узріти...

Від човна в напрямку до Середини світу простягалася груба мотузка, підвішена на висоті кількох ярдів над спіненою поверхнею води. До неї і був прив’язаний човен – втім, закріплений на швартових досить вільно, за допомогою складної конструкції з лебідок і маленьких дерев’яних коліщат. Вони ковзали по мотузці вперед-назад, коли невидимий весляр просував судно вздовж самої крайки Краєпаду. Це пояснювало одну загадку – але на чому трималась сама мотузка?

Ринсвінд придивився – наскільки міг охопити поглядом усю її довжину – і помітив міцний дерев’яний стовп, що стирчав із води за кілька ярдів попереду. За цим заняттям він не зчувся, як їхній човен наблизився до стовпа і, не спиняючись, його проминув – очевидно, завдяки малим коліщатам, що ритмічно прокладали в поперечній канавці, витесаній по окружності стовпа з тією метою.

Ринсвінд також зауважив, що з великої мотузки звисали менші, на відстані приблизно одного ярда одна від одної.

Він знову повернувся до Двоцвіта.

– Я бачу тепер, чим воно є, – сказав він, – але що воно таке?

Двоцвіт розвів руками. З-за спини Ринсвінда озвався морський троль:

– Там попереду – мій дім. Ми ще поговоримо про це, коли прибудемо на місце. А зараз мені треба налягти на весла.

Ринсвінд зметикував, що подивитись уперед означало повернутися і дізнатися, який насправді на вигляд морський троль, проте він не був певен, що вже готовий до цього. Тож він продовжував розглядати Крайдугу.

Вона висіла в туманах трохи далі за краєм світу, з’являючись тільки вранці та ввечері, коли світло невеличкого сонця, що оберталось довкола диска, обганяло масивну фігуру Великого А’Туїна, Світової Черепахи, і проходило крізь магічне поле диска під потрібним кутом.

Подвійна веселка заграла барвами. Майже на самому ребрі Краєпаду з’явилося сім менш істотних кольорів, тихо поблискуючи, немов мружачись від бризок вмираючих морів.

Та вони були блідими порівняно з тією ширшою яскравою стрічкою, що розкинулася вище, не зволивши розділити з ними той самий спектр.

Це був Королівський Колір, поруч із яким усі інші, менш виразні, барви були лиш слабкими, розмитими відображеннями. Це був октарин – магічний колір. Він був живим, пломенистим і кипучим, і беззаперечним пігментом уяви, бо де б він не з’явився, він завжди був ознакою того, що матерія як вірний слуга кориться волі магічного духу. Цей колір був чарами в чистому вигляді.

А Ринсвінд завжди думав, що він – такий собі зеленаво-пурпуровий відтінок, та й годі.

Через деякий час невеличка цятка на краю світу набула обрисів острівця чи скелі, розташованого в дуже небезпечному місці – потоки водоспаду вирували довкола неї на початку свого стрімкого і тривалого падіння. На тій скелі причаїлася хатина зі сплавного лісу, і Ринсвінд побачив, що головна мотузка Окружності, протягнута через увесь скелястий острівець, підтримується залізними сваями і проходить крізь хатину через маленьке кругле вікно. Пізніше він дізнався, що саме в такий спосіб троля можна було викликати на порятунок на його ділянці Окружності за допомогою низки маленьких бронзових дзвіночків, акуратно закріплених на мотузці.

Грубий плавучий частокіл, змайстрований з нешліфованих колод, огороджував острів з окраїнної сторони диска. Він складався з одного чи двох понтонів та чималої кількості деревини, що прибилась до берега: планок, балок і навіть цілих необроблених стовбурів, на яких все ще де-не-де зеленіли листочки. Так близько до Краю магічне поле диска було настільки сильним, що легкий ореол мерехтів практично над усім, коли траплялися спонтанні викиди сирої ілюзії.

З кількома останніми поштовхами човен, поскрипуючи, причалив до невеликої пристані з плавнику. Коли він врешті перестав погойдуватися і утворив довкола себе ореол, у Ринсвінда з’явилися усі відомі йому відчуття присутності величезної містичної аури – масляної, в’язкої, із запахом лудіння. З усіх боків у світ навколо них беззвучно просочувалась магія у своїй первісній – грубій та розпорошеній формі.

Чарівник та Двоцвіт вилізли з човна на платформу, і тут Ринсвінд вперше побачив троля.

Він був зовсім не таким страшним, як його уявляв собі чарівник.

«Хе», – сказала його уява, трохи розчаровано.

Річ у тім, що він не був по-справжньому страхітливим. Замість оброслого цвіллю чудовиська зі щупальцями, якого він був готовий побачити, перед ним стояв досить приземкуватий, але не такий уже й потворний старий чоловік, якого на вулицях будь-якого міста вважали б абсолютно нормальним, – за тієї умови, що люди на тих вулицях звикли бачити старих чоловіків, чиє тіло здебільшого, якщо не повністю, складається з води. Виникало враження, що океан вирішив створити форму життя, проминувши усі ті нудні етапи еволюції, і просто сформував з якоїсь частини себе двоногу істоту та й послав її погуляти, хлюпаючи підошвами, по набережній. Троль був приємного прозоро-блакитного кольору. Доки Ринсвінд стояв, витріщивши очі, зграйка сріблястих рибок промайнула навкоси у тролевих грудях.

– Нечемно отак витріщатися, – сказав троль. Його рот розтулився, випустивши маленьку хвилю з білим гребенем, і стулився точнісінько так само, як вода змикається над підводним рифом.

– Справді? Чому ж? – відгукнувся Ринсвінд. Як йому вдається тримати себе вкупі, бився в агонії його розум. Чому ж він не розтікається?

– Якщо ви погодитеся бути моїми гостями, я знайду для вас якусь їжу і сухий одяг, – сказав троль серйозним тоном. Він повернувся і пішов уперед по скелястій кручі, не озираючись на них. Зрештою, куди ж іще вони могли піти? Надворі сутеніло і з-за краю світу повівав свіжий вологий вітерець. Швидкоплинна Крайдуга вже розтанула, і тумани над водоспадом почали розсіюватися.

– Ходімо, – сказав Ринсвінд, узявши Двоцвіта під лікоть. Але туриста наче приклеїли до місця.

– Ходімо вже, – повторив чарівник.

– Коли стане дуже-дуже темно, як гадаєш, ми зможемо, поглянувши униз, побачити Великого А’Туїна, Світову Черепаху? – запитав Двоцвіт, дивлячись на хмари, що насувалися з-за обрію.

– Сподіваюся, що ні, – відповів Ринсвінд. – Дуже сподіваюся. А тепер пішли, ну ж бо!

Двоцвіт неохоче поплентався за чарівником до хатини троля. Троль до того часу вже запалив кілька ламп і сидів, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці. Побачивши їх на порозі, він встав і налив дві чашки зеленої рідини з високого жбана.

У тьмяному світлі його тіло, здавалося, ледь світиться отим тихим сяйвом, яке помітне над теплим морем лагідними літніми ночами. А щоб додати гротескну нотку до того, що Ринсвінду нашіптував його страх, він тепер здавався ще й на кілька дюймів вищим.

Кімната виявилась умебльованою здебільшого коробками.

– Е... затишне в тебе тут гніздечко, – сказав Ринсвінд. – В етнічному стилі.

Він узяв свою чашку і подивився на зелене болітце, що побулькувало всередині. Було б добре, якби воно виявилося неотруйним, подумав він. Бо я таки збираюсь його випити. Він зробив великий ковток.

На смак це було те ж саме питво, якого Двоцвіт дав йому сьорбнути у човні, але тоді його розум не переймався гастрономічними нюансами, бо мав більш нагальні справи. Тепер у нього було вдосталь часу, щоб насолодитись смаком.

Ринсвінд скривився. Він навіть стиха заквилив. Одна його нога конвульсивно смикнулась і боляче вдарила у його ж груди.

Двоцвіт задумливо вертів свою чашку в руках, намагаючись дібрати смак.

– «Ґлен Ливід»[58]58
  «Ghlen Livid» – алкогольний напій з країни Двоцвіта. Алюзія на різновид шотландського віскі «Glenlivet», названого за місцем, де його виготовили, дослівно – «долина Ливет». – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав він. – Ігристий напій з волоського горіха, який виготовляють шляхом сублімаційної дистиляції. Легка нотка диму... Ароматно. Із західних плантацій в, ох, авжеж – провінції Регіґрід[59]59
  Провінція розташована в найвіддаленіших узбічних землях Головного континенту і відома як одне з небагатьох місць, де ростуть і культивуються зворотнорічні види рослин, такі як вулоський горіх, вино з якого є одним із найдорожчих і популярних товарів експорту в Агатійську імперію. – Прим. пер.


[Закрыть], так? Гадаю, врожай наступного року – судячи з кольору. Можна поцікавитись, як він до тебе потрапив? Рослинність на диску, до якої належали такі відомі категорії, як щорічники, які сіяли цього року, щоб отримати вруна пізніше в цьому ж році, дворічники, що висівали цього року, і ті сходили в наступному, та багаторічники, котрі висівали цього року, і вони сходили, коли на то прийшов час, – також включала кілька рідкісних видів зворотнорічників, які могли (завдяки специфічному чотиривимірному заверту у їхніх генах) бути висаджені цього року, а сходити – минулого року. Вино з вулоського горіха було надзвичайно особливим у тому сенсі, що воно могло буяти зеленою лозою ще за вісім років до того, як його зернята фактично були посаджені. Вулоське вино, вважалося, дає деяким його поціновувачам раптові проблиски спогадів про майбутнє. Неймовірно, проте факт.

– Усе врешті-решт припливає до Окружності, – алегорично відповів троль, розмірено погойдуючись у кріслі. – Моя робота – рятувати всякий мотлох, що плаває в океані після кораблетрощ. Деревину, звичайно, і корабельний реквізит. Бочки з вином. Паки з тканинами. Вас.

Раптом на Ринсвінда зійшло осяяння.

– Сітка, еге ж? У тебе протягнута сітка по самому краєчку моря!

– Окружності, – виправив троль, ствердно киваючи головою. Брижі побігли навкоси через його груди.

Ринсвінд виглянув у темряву, що оповила острів м’яким голубувато-зеленим світлом вже згаслого дня, і блаженно всміхнувся.

– Авжеж, – сказав він. – Геніально! Ти міг би спустити вниз опори і прикріпити її до рифів і – сили небесні! Сітка, щоправда, повинна бути дуже міцною.

– Так і є, – підтвердив Тифіс.

– Її можна було б протягнути на добрих кілька миль, якщо б знайшлося досить рифів та мотлоху, – не вгавав чарівник.

– На десять тисяч миль. Я патрулюю тільки цю лігу.

– Це ж третина усієї окружності диска!

Тифіс знову кивнув і розхлюпав при цьому трохи вина. Поки двоє чоловіків частувалися зеленим напоєм, троль розповідав їм про Окружність і те, яких зусиль вартувало її побудувати, про древнє мудре Королівство Круль, яке її, власне, і спорудило кілька століть тому; про сім морських флотилій, які постійно патрулювали в окраїнних водах, аби підтримувати її у доброму технічному стані та забирати трофеї назад до Круля; і про те, як Круль став землею розваг, якою управляли наймудріші філософи, і те, з якою ревністю вони весь час збирали знання – у найдрібніших деталях, про надзвичайно складний і чудовий всесвіт, а також про те, як моряків, яких підбирали у водах поблизу Окружності, перетворювали на рабів і часто-густо відрізали їм язик.

На цьому моменті його розповідь перервали обурені вигуки, а тоді він доброзичливим тоном продовжив говорити про неефективність грубої сили та неможливість вибратися з острова жодним способом, хіба як човном, до одного з інших триста вісімдесяти островів, що розкидані між островом та самим Крулем, або ж – перескочивши через Край, і про великі переваги німоти порівняно зі, скажімо, смертю.

Повисла пауза. Приглушений оркестр нічних звуків, що долинали з Краєпаду, тільки підкреслював її гнітючість та похмурість.

Тоді крісло-гойдалка знову почала поскрипувати. Тифіс, здавалося, суттєво збільшився в розмірах за час свого монологу.

– Нічого особистого, – додав він. – Я – також раб. Якщо ви спробуєте подолати мене, мені, звісно, доведеться вас убити, але це не принесе мені особливого задоволення.

Ринсвінд поглянув на кулаки троля, що спокійно лежали на його колінах і поблискували в місячному сяйві. Він мав підозру, що вони могли б ударити з усією силою цунамі.

– Гадаю, ти не зовсім розумієш, – почав пояснювати Двоцвіт. – Я – громадянин Золотої Імперії. Впевений, що Круль не хотів би заслужити гнів Імператора.

– А як, по-твоєму, Імператор дізнається? – запитав троль. – Думаєш, ти – перший, чиї дні закінчаться тут, на Окружності?

– Я не буду рабом! – вигукнув Ринсвінд. – Я... я швидше стрибну через Край! – Він здивувався, як впевнено прозвучав його власний голос.

– Та невже? – глумливо мовив троль. Крісло-гойдалка врізалася спинкою в стіну позаду, тоді як голуба рука обхопила чарівника за пояс. Наступної миті троль вже прямував надвір, недбало затиснувши Ринсвінда у кулаці.

Він не спинявся, аж доки не дійшов до кінця острова, що межував із Краєпадом. Ринсвінд заверещав.

– Припини істерику або я таки жбурну тебе через край, – звелів він роздратовано. – Я тримаю тебе, не бійся. Краще поглянь.

Ринсвінд поглянув.

На нього крізь пелену туманів дивилася м’яка чорна ніч, тихо блимаючи зорями-очами. Та його увагу привернув неймовірно чарівний вид унизу.

На диску, мабуть, пробило північ, а тому сонце було десь далеко-далеко унизу, рухаючись поволі по своїй орбіті під широким заледенілим пластроном[60]60
  Черевний щит, нижній панцир на тілі черепахи. – Прим. пер.


[Закрыть] Великого А’Туїна. Ринсвінд востаннє спробував зачепитися поглядом за носаки своїх черевиків, що виступали над краєм скелі, але не втримався і стрімко полетів униз.

Вода розступилась перед ним широким блискучим коридором, по якому він помчав у безкінечність, і море супроводжувало його у цьому довгому падінні, вихлюпуючи на острів тонни води. На сотню ярдів нижче під чарівником найбільший морський лосось з усіх, яких він досі бачив, викинувся з морської піни у шаленому, незграбному і абсолютно безнадійному пориві. Тоді упав назад у воду, опускаючись все глибше й глибше, у золотавому підводному світлі.

Велетенські тіні виросли у тому світлі – подібні до стовпів, що тримають дах всесвіту. А на сотню миль нижче чарівник розрізнив обриси чогось такого, край чогось такого...

Немов оті чудернацькі малі картинки, на яких силует фігурної вази раптом стає контурами двох облич, вид попід ним проявився раптом у зовсім новому, вражаючому ракурсі. А все тому, що там внизу була голова слона завбільшки з цілий континент середніх розмірів. Один могутній бивень стримів на фоні золотавого світла, наче гора, відкидаючи свою тінь аж до зірок. Голова була ледь нахилена вбік, а величезне рубінове око ще трохи й могло би бути червоною зіркою-гігантом, якій вдавалося сяяти опівдні.

Під слоном же...

Ринсвінд пополотнів і спробував не думати про...

Під слоном був тільки далекий, разючий диск сонця. А повз нього неспішно пропливало щось, що попри всі свої луски (кожна завбільшки з мегаполіс), і кратери-віспини, і місячну скелястість, безсумнівно нагадувало плавник.

– То як – відпустити тебе? – запропонував троль.

– Нє-а, – промимрив Ринсвінд, пориваючись назад.

– Я живу тут, на Краю, п’ять років і мені на таке не стало духу, – прогудів Тифіс. – Тобі теж, наскільки я розумію. – Він відступив назад, дозволивши Ринсвінду плюхнутися на землю.

Двоцвіт підійшов до краю диска і зазирнув через нього униз.

– Фантастично, – видихнув він. – Якби ж у мене була моя знімкувальна коробка... А що ще – там унизу? Ну тобто, якщо зістрибнути, що там можна побачити?

Тифіс сів на скелястий виступ. Високо в небі з-за хмари вийшов місяць – в його м’якому світлі троль здавався витесаною льодовою фігурою.

– Там унизу – мій дім, мабуть, – повільно сказав він. – Далеко від ваших безмозких слонів і сміховинної черепахи. Справжній світ. Іноді я приходжу сюди і дивлюся, але чомусь ніяк не можу зважитися на отой останній крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. В мене є дружина й діти, десь там... – Він замовк і висякав носа. – Скоро ви дізнаєтесь, ким ви є насправді, тут, на Краю світу...

– Не кажи таке. Будь ласка, – простогнав Ринсвінд. Обернувшись, він побачив, що Двоцвіт із безтурботним виглядом стоїть на самому краєчку скелі. – Нє-а, – сказав він, намагаючись втиснутися у камінь за спиною.

– Там унизу є інший світ, кажеш? – спитав Двоцвіт, вдивляючись у далечінь.– Де саме?

Троль невизначено махнув рукою.

– Десь там, – сказав він. – Це все, що я знаю. То був досить малий світ. Здебільшого кольору морської хвилі.

– Тоді чого ж ти тут? – поцікавився Двоцвіт.

– Хіба ж неочевидно? – буркнув троль. – Я заступив за край![61]61
  В тексті оригіналу фраза «І fell off the edge» вжита як гра слів: буквально – зірватися зі скелі (впасти з краю виступу) і метафорично – від ідіоми «fall off the edge of the world» означає «піти у небуття». В цьому випадку «Edge» – це грань, межа між світами, перехід від однієї форми життя до іншої. – Прим. пер.


[Закрыть]

Він розповів їм про світ, що називався Базис, десь поміж зірками, де морський народ створив низку квітучих цивілізацій у трьох великих океанах, що розкинулись по всьому диску. Він був звіроловом – тим, хто належав до касти, що важко заробляла собі на життя, виходячи далеко на сушу на великих вітрильних човнах, щоб полювати на зграї оленів і буйволів, дуже поширених на овіяних суворими вітрами континентах. Неочікувана буря занесла його власний човен у незвідані землі. Решта команди взяли з човна невеликого весельного воза і вирушили до далеких озер, а Тифіс, як хазяїн, не зміг покинути човен напризволяще. Шторм відніс його аж за скелястий край світу, по дорозі потрощивши його на тріски.

– Спершу я упав, – сказав Тифіс, – але знаєте, падати – значно цікавіше, ніж приземлятись. Отоді вже боляче. Хоча піді мною і не було землі. Падаючи, я бачив, як світ відлітає у простір, стаючи щораз меншим, – аж доки не загубився поміж зір.

– А що сталося далі? – затамувавши подих, спитав Двоцвіт і поглянув на сповиту туманами галактику.

– Я скрижанів, – відказав Тифіс просто. – На щастя, для моєї раси це не смертельно. Часом вдавалося відтанути, проминаючи інші світи. Був один такий світ – мабуть, той, був так дивно облямований гірським кряжем, як я думав спершу, доки не з’ясувалося, що то найбільший дракон, якого тільки можна собі уявити, – вкритий снігами і льодовиками, він спав, тримаючи власний хвіст у зубах – правда, я наблизився до нього лиш на кілька ліг, пронісся над місцевістю, фактично, як комета, а тоді погас. Потім був період, коли я пробудився, а на мене – наче величезне фрисбі, яке кинув сам Творець, несеться ваш світ, і от – я опинився в морі неподалік від Окружності – в тій частині Узбіччя, що лежить у протисонячній стороні від Круля. Під Огорожу море зносить безліч різних істот, а вони у той час саме шукали рабів, які би працювали на невеликих дорожніх станціях – ось так я тут і опинився. – він замовк і пильно подивився на Ринсвінда. – Щоночі я приходжу сюди і дивлюся вниз, – на завершення сказав він, – а стрибнути так і не наважуюсь. Важко бути хоробрим, тут, на Краю.

Ринсвінд, енергійно працюючи ліктями, почав відповзати в напрямку до хатини. Він стиха зойкнув, коли Тифіс акуратно підчепив його двома пальцями – дуже лагідно, як для троля, і поставив на ноги.

– Дивовижно, – сказав Двоцвіт і ще більше перехилився за Край. – А чи багато там інших світів?

– Чимало, думаю, – сказав троль.

– Напевне, можна було б видумати якусь штуку, машину абощо – ну, не знаю, щось таке, що могло б захистити від холоду, – сказав куций чоловік задумливо. – Якийсь такий корабель, на якому можна було б поплисти ген-ген за Край – аж до тих далеких світів. Цікаво...

– Навіть не думай про таке! – простогнав Ринсвінд. – Припини верзти казна-що, чуєш?

– У Крулі вони всі таке верзуть, – сказав Тифіс. – Ті, що вміють плескати язиками, звісно, – додав він.

– Ти не спиш?

Двоцвіт продовжував хропіти. Ринсвінд стусонув його добряче під ребра.

– Я питаю, чи ти спиш? – прогарчав він.

– Хрррпффф...

– Нам треба забиратися звідси чимскоріш – перш ніж прибуде отой флот дикунів!

Невиразне досвітнє світло, кольору скислого молока, процідилося через шпарини у вікні всередину хатини, оминаючи коробки і клунки виловленого в морі скарбу, розкидані по кімнаті, куди не повернись. Двоцвіт знову гучно захропів і спробував ще глибше заритися у хутряні покривала та ковдри, які їм дав Тифіс.

– Поглянь лиш, тут повно різної зброї і всякого добра, – сказав Ринсвінд. – Його наразі нема – пішов собі кудись. Коли він повернеться, ми могли б напасти і подужати його, а тоді – тоді – ну, ми б щось придумали. Як тобі така думка?

– Не дуже вдала, як на мене, – відповів Двоцвіт. – Та й якось неввічливо, тобі не здається?

– Не все котові масниця, – сказав, як відрізав Ринсвінд. – Життя узагалі – сувора річ.

Він понишпорив у клунках біля стіни і витягнув важкий ятаган із вигадливим гравіюванням, що був, напевне, улюбленою забавкою якогось пірата. Це була саме така зброя, чия нищівна сила, ймовірно, завдячувала як її вазі, так і напрочуд гострому лезу. Він незграбно взяв її у руки.

– Чи залишив би він таку річ без нагляду, якби вона могла заподіяти йому шкоду? – вголос подумав Двоцвіт.

Ринсвінд, пропустивши його слова повз вуха, зайняв вичікувальну позицію за дверима. За якихось десять хвилин вони відчинилися, і він рішуче кинувся в наступ, вихнувши шаблею через дверний отвір на рівні, як він собі гадав, голови троля. Вона безперешкодно розсікла порожнечу і врізалася в одвірок, а він тим часом, не втримавшись на ногах, беркицьнувся на землю.

Над ним почулося протяжне зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тифіса, який скрушно хитав головою.

– Воно б не заподіяло мені шкоди, – сказав троль, – і все ж мені боляче. Дуже боляче. – Він потягнувся над чарівником до дверей і висмикнув шаблю з дерева. Без особливого зусилля він зігнув лезо в обруч і відшпурнув його убік – воно покотилось по скелястому пагорбу, аж доки не врізалося у камінь, а тоді, відскочивши від нього та все ще обертаючись, розпрямилось у сріблясту дугу, один кінець якої губився в туманах, що збиралися над Краєпадом.

– Справді дуже боляче, – наголосив він. Простягнувши руку за двері, він взяв з підлоги торбину і кинув її Двоцвітові.

– Це туша оленя, на вигляд приблизно така, як вам, людям, до вподоби, та кілька омарів, та ще морський лосось. Окружність подбала, – сказав він спокійним тоном.

Він подивився пронизливим поглядом на туриста, а тоді униз, на Ринсвінда.

– Чого ви так витріщаєтесь? – спитав він.

– Просто ти зараз – почав Двоцвіт.

– ...порівняно з учорашнім вечором, – продовжив Ринсвінд.

– Ти настільки змарніві – випалив нарешті Двоцвіт.

– Зрозуміло, – сказав троль багатозначним тоном. – Переходимо до особистого, так? – він випрямився на повний зріст, що сягав наразі близько чотирьох футів. – Знаєте, хоч я і складаюся з води, та слава богу – не чурбак.

– Вибач, – сказав Двоцвіт, поспішно вибираючись з купи хутра.

– Ви ж – геть трухляві, – сказав троль, – але ж я не коментую те, чого ви не в змозі змінити, правда? Атож. Ми нічого не можемо вдіяти з тим, якими нас створив Творець, така моя думка. Але якщо вам цікаво почути, то ваш місяць, тут над диском, – впливає на світ значно сильніше, ніж супутники там, звідки я родом.

– Місяць? – перепитав Двоцвіт. – Я не розу...

– Усе вам треба розжовувати, – роздратовано сказав троль, – ну гаразд, я потерпаю від хронічних відпливів.

У глибині хатини задзеленчав дзвіночок. Тифіс пройшов через кімнату по скрипучій дерев’яній долівці до складного пристрою, химерного поєднання важелів, мотузок та дзвіночків, встановленого на найвищому березі Окружності, де воно проходило через його хижу.

Дзвінок задзеленчав ще раз, а тоді почав у дивному ритмі уривчасто дзенькати і так – впродовж кількох хвилин. Троль стояв і слухав, міцно притуливши до нього вухо.

Коли дзенькіт затих, він поволі обернувся і стривожено на них подивився.

– Ви – важливіші, ніж я думав, – сказав він. – Ви не будете чекати, доки прибудуть рятувальні судна. Вас заберуть літальним апаратом. Ось що передали з Круля. – він стенув плечима. – А я ж навіть повідомлення не встиг надіслати, що ви тут. Хтось, очевидно, знову смакує вулоське вино.

Він узяв великий дерев’яний молоток, що висів на кілочку біля дзвінка, і вистукав ним короткий передзвін.

– Це повідомлення піде від зв’язкового до зв’язкового назад аж до Круля, – сказав він. – Вражає, еге ж?

Воно примчало з-за моря, пливучи на висоті, що дорівнювала одному людському зросту, та все одно сила, що втримувала його у повітрі (чим би вона не була) нещадно лупила по поверхні води і залишала по собі пінисту доріжку. Ринсвінд знав, що то була за сила. Він був – і першим підтвердив би це – боягузом, невдахою, до того ж не дуже успішним навіть у цьому; проте він все одно залишався у певному розумінні чарівником, він знав одне із Восьми Великих Заклинань, по його дух з’явиться сам Смерть, коли він помре, і він міг упізнати майстерно сотворені чари, коли йому випадала така нагода.

Летюча лінза, що линула понад хвилями до острова, мала, мабуть, двадцять футів завширшки і була абсолютно прозора. По її краях сиділо багато людей в чорній одежі – кожен був надійно пристебнутий до тієї тарілки шкіряними ременями і кожен із таким страждальницьким виразом обличчя дивився униз на воду, що прозора тарілка здавалася наповненою ґорґульями.

Ринсвінд зітхнув із полегшенням. Це був такий нехарактерний для нього звук, що Двоцвіт відірвав свій погляд від тарілки, що швидко до них наближався, і зупинив його на чарівникові.

– Ми, виявляється, – велике цабе, – пояснив Ринсвінд. – Вони б не витрачали стільки чарів на двійко потенційних рабів. – Його обличчя засяяло, як мідний ґудзик.

– Яких чарів? – спитав Двоцвіт.

– Бачиш, цей диск, очевидно, був створений за допомогою Чудесного Концентратора Фреснеля[62]62
  Вид чарів, які концентрують розсіяну в просторі енергію і спрямовують її на матеріалізацію речей; названі за магом-винахідником.– Прим. пер.


[Закрыть], – сказав Ринсвінд авторитетно. – Це заклинання потребує багатьох рідкісних та нетривких інгредієнтів, таких як подих дракона і таке інше, а також щонайменше вісьмох чарівників четвертого рівня щотижня для його візуалізації. Виходить, на цій тарілці саме такі чарівники і вони, схоже, усі – обдаровані гідрофоби.

– Маєш на увазі, що вони не люблять воду? – спитав Двоцвіт.

– Ні, це б і не спрацювало, – сказав Ринсвінд. – Відраза – це притягальна сила, так само, як і любов. Вони по-справжньому її ненавидять, сама думка про воду викликає у них величезну огиду. Дійсно хороший гідрофоб повинен тренуватися на дегідрованій воді з народження. Я хочу сказати, що така магія потребує величезних затрат. Втім, із них виходять чудові маги-синоптики. Дощові хмари не витримують їхньої присутності і миттю розлітаються в різні боки.

– Звучить жахливо, – сказав водяний троль позаду них.

– А ще вони всі рано помирають, – сказав Ринсвінд, не зважаючи на нього. – Не витримують довго власного товариства.

– Іноді я думаю, що людина могла б мандрувати диском усе своє життя і не побачити всіх чудес, які варто побачити в цьому світі, – мовив Двоцвіт. – А тепер виявляється, що існує до того ж безліч інших світів. Коли я подумаю собі, що помру, не побачивши і сотої частини усього, що є під зірками, це викликає в мене почуття, – він замовк, підбираючи потрібне слово, а тоді додав: – смиренності, гадаю. Ну і обурення, звісно.