412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Террі Пратчетт » Колір магії » Текст книги (страница 9)
Колір магії
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 08:51

Текст книги "Колір магії"


Автор книги: Террі Пратчетт



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Сяйво згасло. Двоцвіт вказав дрижачим пальцем на місце, де – як він пам’ятав – мали бути двері, і сказав:

– Відчини їх!

Дракон підняв свою здоровенну голову. І знову з’явилась вогняна куля, але цього разу, поки м’язи на шиї дракона скорочувалися, її колір мінявся на щоразу блідіший: з помаранчевого на жовтий, з жовтого на білий, і вкінці він став ніжно-блакитним. На цей час полум’я вже також було дуже слабке і там, де воно торкалося стін, розплавлене каміння шипіло і стікало додолу. Коли воно досягло дверей, метал вибухнув фонтаном гарячих краплин.

Чорні тіні вигиналися і стрибали по стінах. Якусь нескінченну мить метал клекотів, а тоді двері розламались навпіл і впали у коридор. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилося, що не могло не бентежити.

Двоцвіт обережно переступив через ще гарячі двері і хутко оглянув коридор. Там нікого не було.

Дракон вийшов слідом за ним. Міцна дверна рама спричинила йому певні незручності, та він з цим легко впорався, піднявши плечі – раму вирвало зі стіни і відкинуло набік. Істота вичікувально дивилася на Двоцвіта, пульсуючи кожним м’язом у спробі розгорнути крила у вузькому коридорі.

– Як ти сюди потрапив? – спитав Двоцвіт.

«Ти викликав мене, хазяїне».

– Не пам’ятаю, щоб я таке робив.

«Подумки. Ти покликав мене у своїх думках», – терпляче пояснив дракон у такий самий спосіб, телепатично.

– Ти хочеш сказати, що я просто подумав про тебе, і ти з’явився?

«Так».

– То це були чари?

«Так».

– Але ж я думав про драконів усе своє життя!

«У цьому місці межа між уявним та реальним, напевне, дещо стерлася. Все, що можу сказати, раніше мене не було, а потім ти надумав мене, і ось я з’явився. Тому, звичайно, я слухаюсь твоїх наказів».

– Нічого собі!

Півдесятка вартових саме цієї миті вирішили завернути за ріг у коридорі. Там вони і вклякли на місці, роззявивши рота. Тоді один з них опам’ятався – якраз настільки, щоб схопити лук і стрельнути.

Груди дракона здійнялись, наче гора. Стріла розлетілась у повітрі на палаючі друзки. Варту наче вітром здуло. За півсекунди те місце, на якому вони стояли, омила хвиля вогню.

Двоцвіт подивися на дракона зачаровано.

– А ти і літати вмієш? – спитав він.

«Звісно».

Двоцвіт знову перевірив коридор і вирішив не переслідувати вартових. Оскільки він вже зрозумів, що не має жодного уявлення про те, де зараз перебуває, іти в будь-якому напрямку було краще, ніж залишатись на місці. Він бочком пройшов повз дракона і поквапився геть звідти. Масивний звір грузько розвернувся і пішов слідом.

Вони підтюпцем пробігли кількома коридорами, що утворювали справжній лабіринт. Якоїсь миті Двоцвіту здалося, що він чує крики, далеко позаду себе, та невдовзі вони затихли. Іноді темна арка напівобвалених дверей виринала у пітьмі на їхньому шляху. Крізь всілякі отвори сюди доходило слабке світло, відбиваючись тут і там від великих дзеркал, вмурованих у стіни коридору на поворотах. Іноді, з якогось віддаленого джерела, світло було яскравішим.

«Дивина, – подумав Двоцвіт, спускаючись широким сходовим просвітом та по ходу здіймаючи куряву сріблястого пороху, – але тунелі тут значно ширші. І також краще сплановані». У стінах були ніші з встановленими статуями, а подекуди висіли вицвілі і все ж привабливі гобелени. На них здебільшого були зображені дракони – сотні драконів, у польоті або ж на своїх сідалах-кільцях, дракони з людьми, що полювали на оленів чи, як прийдеться, на інших людей. Двоцвіт несміливо торкнувся одного гобелена. На сухому гарячому повітрі тканина відразу зсипалася трухою, зоставивши по собі лиш обвислі волокна, в які була вплетена тонка золота нитка.

– Цікаво, чого вони все це покинули? – сказав він.

«Не знаю», – ввічливо відгукнувся голос у його голові.

Він повернувся і подивився уверх на лускату, подібну на кінську морду.

– Як тебе звати, драконе? – запитав Двоцвіт.

«Не знаю».

– Думаю, я називатиму тебе Дев’ятисил.

«Значить, це і є моє ім’я».

Вони пробиралися через всепоглинаючу пилюку, що встеляла кілька наступних величезних залів із темними колонами, витесаними у суцільній скелі. Це було зроблено з неабиякою вправністю: від долівки до стелі усі стіни були прикрашені багатьма статуями, ґорґульями, барельєфами та рифленими колонами, що відкидали химерні рухливі тіні, коли дракон люб’язно підсвічував шлях на прохання Двоцвіта. Вони проминали довгі галереї та широкі природні амфітеатри в печерах, що потопали в пилюці і були цілковито занедбані. Ніхто не навідувався у ці мертві гроти впродовж століть.

Тоді він помітив стежку, що вела до ще одного темного входу в тунель. Хтось регулярно нею ходив, і, здавалося, зовсім недавно. Це була глибока і вузька проторована доріжка на сірому покривалі з пилюки.

Двоцвіт вирішив піти нею. Вона вела через ще величніші зали та звивисті коридори, досить просторі для дракона (а дракони, здавалося, ходили нею колись; тут була кімната, де було чимало поржавілої збруї, за розміром саме для драконів, а також кімната, де були лати та кольчуги, що підійшли б і слонам). Вони закінчувались кількома зеленими бронзовими дверима, кожні з яких були такі високі, що стриміли у височінь, недосяжну для ока. Перед Двоцвітом, на рівні грудей, була невелика мідна дверна клямка у формі дракона.

Він торкнувся її, і двері миттю відчинилися – так безшумно, що аж мурахи по спині пішли.

Тієї ж миті волосся Двоцвіта стало дибки і раптом дмухнув гарячий сухий вітер, який, проте, не здійняв пилюку так, як це зробив би звичайний вітер – натомість він моментально збив її у відразливі напівживі тіні, перш ніж вона осіла. У вухах Двоцвіта зазвучали дивні пронизливі голоси, що жебоніли про Речі, замкнуті у далеких підземельних Вимірах, там, поза крихкою решіткою часу та простору. Тіні з’являлися там, де не було нічого, що могло б їх відкидати. Повітря гуділо наче вулик.

Одним словом, навколо нього з небаченою силою витали чари. Зала за дверима була залита приглушеним зеленим світлом. На мармурових полицях, викладені вздовж стіни ряд за рядом, лежали труни. У центрі кімнати на підвищенні було крісло, витесане з каменю, а в ньому сиділа похилена постать, яка не поворушилась, однак сказала скрипучим старечим голосом:

– Заходь, юначе.

Двоцвіт ступив уперед. Постать у кріслі була людиною, наскільки він міг розібрати у тьмяному освітленні, та було щось таке у тому, як незграбно вона розпласталась у кріслі, що зовсім не викликало бажання побачити її виразніше.

– Я, знаєш, помер, – цілком буденним тоном сказав голос з того місця, що – як Двоцвіт дуже сподівався – було головою. – Гадаю, ти й сам це бачиш.

– Е... – розгубився Двоцвіт. – Так. – Він почав потрошки відходити назад.

– Очевидно, еге ж? – погодився з ним голос. – Ти, напевне, Двоцвіт, так? Чи то буде пізніше?

– Пізніше? – спитав Двоцвіт. – Пізніше, ніж що? – він зупинився.

– Ну, – сказав голос. – Бачиш, коли помираєш, з’являються інші недоліки. Одним із них є, так би мовити, звільнення від пут часу, а тому я можу бачити все, що було і що буде, одночасно, щоправда тепер звичайно, я знаю, що Час, з багатьох практичних причин, не існує.

– Це не звучить як недолік, – зауважив Двоцвіт.

– Ти так вважаєш? Уяви собі, як це – бути в той самий час давнім спомином і паскудною несподіванкою, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Хай там як, тепер я пригадую, що саме збираюся тобі сказати зараз. Чи я вже це сказав? Гарний дракон, до речі. Це ще не зарано говорити?

– Так, непоганий. Він просто нагодився, – відказав Двоцвіт.

– Просто нагодився? – сказав голос. – Ти його викликав!

– Начебто так, проте я тільки...

– Ти володієш Силою!

– Я тільки подумав про нього, і все.

– Саме це і є Сила! Я вже тобі казав, що я – Ґрейха Перший? Чи то буде далі? Даруй, але в мене не такий великий досвід у трансцендентності. В будь-якому разі, так – це і є справжня Сила. Вона викликає драконів, як бачиш.

– Гадаю, ти вже це мені казав, – сказав Двоцвіт.

– О, правда? Я, безперечно, мав такий намір, – відповів померлий.

– Але ж як це можливо? Я думав про драконів усе своє життя, та це вперше, коли один таки з’явився.

– Ну, як би тобі пояснити – правда в тому, що дракони ніколи не існували, як ти (і я – доки мене не отруїли якихось кілька місяців тому) розумієш існування. Я говорю про реального дракона, draconis nobilis, зрозуміло; болотяний дракон, draconis vulgaris, – це звичайна тварина і не вартує нашої уваги. Справжній дракон, з іншого боку, – створіння такого довершеного духу, що він може набути видимої форми в цьому світі, тільки якщо його породить надзвичайно натренована уява. І навіть тоді вищезазначена уява повинна бути в місці, наскрізь просякнутому магією, що дає можливість межам між видимим та невидимим тоншати. В такому разі дракони можуть проскочити крізь неї, так би мовити, і проявити свою форму у матриці ймовірності світу. Мені це дуже добре вдавалося, коли я був живий. Я міг уявити, ох, п’ять сотень драконів заразом. Тепер Лісса, найбільш вправна з моїх дітей, ледве здатна уявити п’ятдесят миршавих істот. Багато, чи не так – як для прогресивного виховання. Вона насправді у них не вірить. Ось чому її дракони такі нецікаві – тоді як твій, – сказав голос Ґрейхи, – майже такий же довершений, як колись були мої. Очам замилування, хоч тепер, власне, я тих очей і не маю – в прямому розумінні.

Двоцвіт швиденько пробурмотів:

– Ти весь час говориш, що ти мертвий...

– То й що?

– Ну, мертві, е... вони, знаєш, не дуже балакучі. Як правило.

– Я був свого часу надзвичайно могутнім чарівником. Моя донька мене отруїла, звісна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади в нашій родині, однак, – покійник зітхнув чи, принаймні, зітхання почулося у повітрі кілька футів над його кріслом, – невдовзі стало очевидним, що жоден з моїх трьох дітей не має достатньої сили, щоб захопити владу над двома іншими. Вельми невтішна ситуація. Таке королівство, як наше, повинно мати лиш одного правителя. Тож я вирішив залишатися живим, виконуючи цю роль неофіційно, що – безумовно – страшенно їх усіх дратує. Я не дам своїм дітям можливості потішитися і поховати мене, доки з них не залишиться хтось один – і не проведе церемонію як слід. – Почулося якесь неприємне хрипке сопіння. Двоцвіт вирішив, що то, напевне, був смішок.

– Значить, нас викрав хтось із твоїх нащадків? – здогадався Двоцвіт.

– Лісса, – сказав голос покійного чарівника. – Моя донька. Її сила – найбільша. Дракони моїх синів здатні пролетіти не більше кількох миль, перш ніж вони починають танути у повітрі.

– Танути? Я дійсно помітив, що ми могли бачити наскрізь через того, який нас сюди приніс, – сказав Двоцвіт. – Мені тоді це здалося трохи дивним.

– Звичайно, – сказав Ґрейха. – Сила працює тільки поблизу Вірмберґу. Це, бачиш, закон обернених квадратів[49]49
  Властивість драконів Вірмберґу матеріалізуватися силою думки дає можливість зробити висновок про їхню електромагнітну (фотонну) природу. Отож чим далі вони перебувають від «джерела сили», тим слабшим стає їхнє власне електромагнітне поле і здатність долати гравітацію. – Прим. пер.


[Закрыть]
. В усякому разі, я так думаю. Коли дракони віддаляються від місця Сили, вони починають марніти. Інакше моя маленька Лісса на сьогодні вже правила б усім світом, якщо я щось таки в цьому тямлю. Та я розумію, що не повинен тебе затримувати. Ти, мабуть, хочеш врятувати свого друга.

Двоцвіт роззявив рота від несподіванки.

– Грана? – сказав він.

– Ні, не того. Худющого чарівника. Мій син Ліо!рт намагається порубати його на шматки. Я був у захопленні від того, як ти його порятував. Порятуєш, тобто.

Двоцвіт випростався у повний зріст, що виявилось нескладно.

– Де він? – запитав куций турист, крокуючи до дверей на героїчний манер (як він сподівався).

– Просто йди стежиною, яку помітиш серед пилюки, – сказав голос. – Лісса інколи мене навідує. Їй одній вистачило духу мене вбити. Яблуко від яблуні, як кажуть. Щасти тобі, до речі. Здається, пригадую, що вже це казав. Тобто, ось-ось скажу. Гримучий голос затих в лабіринті дієслівних форм, а Двоцвіт тим часом біг щодуху уперед глухими тунелями в компанії дракона, що супроводжував його легким підстрибом. Та незабаром Двоцвіт притулився до колони, геть задихавшись. Здавалося, він вже цілу вічність не мав ані крихти в роті.

«А чому б тобі не полетіти?» – озвався голос Дев’ятисила у його голові. Дракон розпростав крила, зробив кілька пробних махів і відразу ж піднявся над землею. Двоцвіт якусь мить спостерігав, мов зачарований, а тоді підбіг і швидко виліз йому на шию. Незабаром вони вже були в повітрі, кілька футів понад землею, і поринули уперед, залишаючи за собою клуби пилу.

Двоцвіт тримався за шию дракона так міцно, як лиш міг, коли вони стрімко проносились через низку гротів, спускаючись у глибочінь гори, а потім підіймалися догори вздовж гвинтових сходів, що легко могли б вмістити армію солдат. Наверху вони випірнули у більш заселену територію: відполіровані до блиску дзеркала на кожному куті у коридорах відбивали бліде світло.

«Я чую тут дух інших драконів».

Крила залопотіли так швидко, що вже неможливо було встежити за їхнім рухом, і Двоцвіт мало не беркицьнувся, коли дракон змінив напрям і понісся боковим коридором, наче йому віжка під хвіст попала. Ще один крутий поворот – і ось вони випірнули з бокового входу тунелю у просторий грот. Внизу виднілися завали каміння, а згори світло пучками пробивалося крізь великі отвори під покрівлею. Там, під стелею, між іншим, кипіло життя... доки Дев’ятисил летів, розсікаючи крилами повітря, Двоцвіт пильно розглядав тіні великих крилатих істот на кільцях-сідельцях та крихітні фігурки людей, що примудрялися ходити вниз головою.

«Це місце для ночівлі», – сказав дракон вдоволеним тоном.

Двоцвіт продовжував споглядати дивне місце, коли раптом одна з тіней високо угорі відокремилась від стелі і почала на очах збільшуватись...

Ринсвінд спостерігав, як бліде обличчя Ліо!рта віддалялось і врешті зникло з поля зору. Чудеса, хіба ні, не замовкала якась мала частка його мозку, чому я піднімаюсь?

Тоді його почало обертати у повітрі, і до нього повернулось відчуття реальності. Він падав униз на вкрите гуано каміння.

Від такої перспективи йому зайшли памороки. В цей момент із глибин пам’яті виплили слова заклинання, як це завжди траплялося в критичних ситуаціях. Чому б тобі нас не промовити, здавалось, настійливо пропонували вони. Що тобі втрачати?

Ринсвінд змахнув рукою, продовжуючи стрімголов летіти вниз.

– Ашонай, – закликав він. Слово спалахнуло перед ним холодним голубим вогником, тріпочучи на вітрі.

Він змахнув іншою рукою, не тямлячи себе від страху і чар, що переповнювали його свідомість.

– Ібіріс, – протяжно промовив він. Звук матеріалізувався мерехтливим оранжевим словом, поруч свого попередника.

– Ешорін, Кванті, Пайсен. Н’ґурад. Ферінґомелі. – Слова довкола нього пломеніли кольорами веселки, і він замахнувся назад обома руками, готовий вивільнити останнє восьме слово, що з’явилося б у сліпучому октариновому сяйві і скріпило б заклинання.

–... – почав він.

Йому раптом перехопило дух, а заклинання розсипалось, як пазли, і погасло. Пара рук обхопили його довкола пояса, і увесь світ шарпнувся убік тієї миті, коли дракон виринув зі свого піке, на долю секунди черкнувши пазурами найвищий камінь на запаскудженій долівці – найнижчого місця Вірмберґу. Двоцвіт радісно засміявся.

– Піймав!

А дракон, завершуючи політ граціозною дугою, ліниво тріпонув крилами і вилетів через вхід до печери на свіже ранішнє повітря.

Опівдні, на розлогій зеленій луці квітучого плато на самому верху гори Вірмберґ, що дивним чином втримувала рівновагу сторчма, дракони та їхні наїзники вишикувались у широке коло. Позаду них було місце для юрби слуг, рабів та тих, хто тяжко гарував, щоб заробити на шматок хліба тут у піднебессі, – усі спостерігали за групою людей у центрі порослої травою арени.

Серед них було кілька вершників старшого рангу, до якого належали Ліо!рт та його брат Ліартес. Перший все ще розтирав свої ноги, кривлячись від болю. Збоку неподалік стояли Лісса та Гран, та ще дехто з її свити. Між двома таборами стояв спадкоємний Хранитель Традиції.

– Як ви знаєте, – непевно почав він, – не-цілком-покійний Правитель Вірмберґу Ґрейха Перший поставив умову, що не передасть трон наступнику, доки один з його дітей – він чи, як може статися, вона – не спроможеться викликати на двобій і побороти свого брата або сестру у смертельному поєдинку.

– Так, так, ми знаємо все це. Переходь до суті справи, – пробурчав з повітря голос поблизу нього.

Хранитель нервово ковтнув. Він так і не звикся з тим, що його колишній господар так і не зміг відійти в інші світи як належить. «Цікаво... то старий шуліка все ж помер чи як?» – думав собі він.

– Не зовсім ясно, – кволим голосом сказав він, – чи дозволено кидати виклик через довірену особу...

– Дозволено, дозволено, – обірвав його на півслові голос безтілесного Ґрейхи. – Це навіть кмітливо. Не тягни кота за хвіст.

– Викликаю вас на прю, – сказав Гран, свердлячи очима братів, – відразу обох.

Ліо!рт та Ліартес переглянулись.

– Ти битимешся одночасно з нами обома? – не повірив Ліартес, високий жилавий чоловік з довгим чорним волоссям.

– Ага.

– Це ж зменшує твої шанси, чи не так?

– Ага. Я один вартую більше, як ви двоє вкупі.

Ліо!рт кинув на нього спопеляючий погляд.

– Ти самовпевнений варвар...

– Цього вже досить!– прогарчав Гран. – Зараз я вас...

Хранитель Традиції застережливо викинув уперед руку з синіми прожилками вен.

– На Майданчику Побоїщ битися заборонено, – сказав він і замовчав, намагаючись сам зрозуміти зміст своєї репліки. – Ну, ви зрозуміли, що я маю на увазі, – спробував пояснити він, але здався і за хвилю додав: – Як сторони, котрим кидають виклик, мої господарі Ліо!рт та Ліартес мають право обрати зброю.

– Дракони, – в один голос сказали вони. Гран чмихнув.

– Драконів можна використовувати для нападу, тому вони є зброєю, – твердо сказав Ліо!рт. – Якщо ти не погоджуєшся, можемо вирішити це на кулаках.

– Атож, – підтакнув його брат, киваючи Грану.

Хранитель відчув, як ефемерний палець тицяє його у груди.

– Не стій отут, роззявивши рота, – сказав могильний голос Ґрейхи. – Поквапся, ну ж бо!

Гран відступив назад, хитаючи головою.

– Е, ні, – заперечив він. – З мене і одного разу вистачило. Я краще помру, ніж битимуся на одній з цих штук.

– Тоді помри, – люб’язно, як лиш міг, погодився Хранитель.

Ліо!рт та Ліартес вже попростували назад через порослу муравою галявину, де їх чекали слуги з бойовими драконами. Гран повернувся до Лісси. Вона лиш знизала плечима.

– Мені що – не дадуть навіть меча? – розгубився він. – Хоча б ножа?

– Ні, – сказала вона. – Я не думала, що так вийде. – Вона раптом якось зіщулилася, втративши всю свою зухвалість. – Мені дуже шкода.

Тобі шкода?

– Так. Мені шкода.

– Ага. Мені саме так і почулося.

– Не дивись на мене так! Я можу надумати тобі найкращого дракона...

– Ні!

Хранитель висякався у носовичок, якусь мить потримав його у витягнутій руці, а тоді випустив, дивлячись, як він падає додолу.

Удар крил змусив Грана обернутися. Дракон Ліо!рта був вже у повітрі і по колу наближався до них. Він шуганув вниз і коли був зовсім низько над галявиною, стовп полум’я вирвався з його пащі, висікши на траві чорну смугу, що простягалася в бік Грана.

Він ледве встиг відштовхнути Ліссу набік і стрибнув під укриття, відчуваючи пекельний біль у руці. Упавши, він прокотився по землі та одразу ж зірвався на ноги, гарячково озираючись за іншим драконом. Він з’явився збоку, і Гран, не маючи часу на роздуми, був змушений відстрибнути наосліп, рятуючись від вогню. Дракон, пролітаючи повз нього, вдарив хвостом і залишив на чолі Грана пекучий слід. Гран знову звівся на ноги – цього разу із зусиллям, і потрусив головою, щоб порозганяти іскри з-перед очей. Його обдерта спина завдавала нестерпного болю.

Ліо!рт пішов в атаку знову, та цього разу не так стрімко, врахувавши несподівану прудкість кремезного варвара. Коли земля була вже близько, він побачив, що той стоїть нерухомо, з опущеними руками – лиш груди ходять ходором. Зручна мішень.

Коли дракон випірнув із піке, Ліо!рт оглянувся, сподіваючись побачити позаду величезну купу золи.

Там нічого не було. Спантеличений, Ліо!рт відвернувся.

І тут перед його очима постав Гран, що підтягував себе на лускате плече дракона однією рукою, збиваючи вогонь з волосся іншою. Рука Ліо!рта метнулася за кинджалом, однак біль загострив і без того чудові рефлекси Грана, що тепер стали гострі, мов бритва. Ударом з розгону він вгатив по зап’ястку драконового хазяїна, від чого кинджал вислизнув додолу, а наступним ударом Гран поцілив Ліо!ртові прямо в щелепу.

Дракон, витримуючи на собі вагу тепер уже двох чоловіків, летів на висоті лиш кількох футів над землею. Це виявилося дуже доречним, бо тієї миті, коли Ліо!рт втратив свідомість, дракон розтанув у повітрі.

Лісса кинулася через поле до Грана і допомогла йому підвестися на ноги. Він розгублено кліпав очима.

– Що сталося? Що сталося? – залопотів він.

– Це було просто фантастично! – вигукнула вона. – Оте твоє сальто у повітрі, і все інше!

– Так, але що все-таки сталося?

– Ет, це непросто пояснити...

Гран насторожено вдивлявся у небо. Ліартес, який був значно обережнішим за брата, кружляв високо понад ними.

– Ну, маєш десять секунд, щоб спробувати, – сказав він.

– Ці дракони...

– Що?

– Вони – уявні.

– Так само, як і всі ці уявні опіки на моїй руці, хочеш сказати?

– Так. Ні! – вона шалено затрусила головою. – Доведеться розповісти тобі пізніше!

– Гаразд, якщо зможеш знайти справді доброго медіума, – уїдливо відповів Гран. Він не зводив погляду з Ліартеса, чий дракон широкими змахами крил неквапливо спускався.

– Та послухай же! Дракон мого брата здатний існувати, тільки якщо той при свідомості, інакше у нього немає проходу у цей...

– Біжи! – закричав Гран. Він відштовхнув її від себе і кинувся долілиць на землю – тієї ж миті повз них із ревом пронісся дракон Ліартеса, залишивши по собі ще одну обвуглену смугу на траві.

Доки істота набирала висоту для наступного нападу, Гран сяк-так зіпнувся на ноги і пустився, мов очманілий, бігти до лісу на краю арени. Це був, по правді, не ліс – так, ріденький перелісок, не набагато ширший за живопліт, що надміру розрісся, та принаймні жоден дракон крізь нього не пролетить.

Він і не пробував. Ліартес посадив свого дракона на м’яку мураву за кілька ярдів звідти і з безтурботним виглядом спустився на землю. Дракон згорнув крила і зарився мордою у соковиту траву, в той час як його хазяїн прихилився спиною до дерева і засвистів щось не до ладу.

– Я можу тебе спопелити, – сказав Ліартес трохи згодом.

З кущів – ані шелесту.

– Може, ти – за отим кущем гостролисту?

Гостролист, спалахнувши як свічка, перетворився на м’яку воскову кулю.

– Я певен, щось у тому папоротті ворушиться.

Від папороття залишились одні ребра, притрушені сизим попелом.

– Ти лиш відтягуєш неминуче, варваре. Чому б тобі не здатися просто зараз? Я спопелив чимало людей – жоден не скаржився, що було боляче, – сказав Ліартес, скоса поглядаючи на кущі.

Дракон продовжував свою роботу, дмухаючи вогнем на все, більш-менш подібне на кущ чи зарослі папороття. Ліартес наготував меча і чекав.

Гран скотився з дерева і, щойно приземлившись, пустився бігти. Позаду нього дракон, ревучи, з тріском продирався крізь чагарі, намагаючись розвернутися, та Гран все біг і біг, очима прикипівши до Ліартеса і сухої гілляки у руках.

Маловідомим, але правдивим є той факт, що двонога істота може зазвичай випередити на короткій дистанції чотириногу, просто через те, що чотириногій потрібно більше часу, щоб дати лад усім своїм ногам. Гран почув за спиною шкряботіння кігтів, а тоді зловісний звук – наче щось гупнуло об землю. Дракон вже напіврозпростав свої крила і намагався піднятись у повітря.

Коли Гран кинувся на Ліартеса, меч вершника, наче у лиху хвилину, зачепився за суху гілляку. Тоді Гран врізався в нього, мов таран, і обидва чоловіки гепнули на землю.

Дракон заревів.

Ліартес завищав (після того, як Гран з анатомічною точністю рвучко смикнув коліном вгору), та все ж зумів нанести удар у відповідь, що повернуло ніс варвара, зламаний колись давно, у його нормальне положення.

Гран відшпурнув його стусаном і підвівшись на ноги, зіткнувся ніс-до-носа зі страхітливою конеподібною фізіономією дракона, що грізно роздував ніздрі.

Він брикнув ногою і влучив Ліартесу, який намагався підвестися, по голові. Чоловік повалився додолу, як сніп.

Дракон зник. Вогняна куля, що вже майже докотилася до Грана, почала згасати, доки не стала – майже торкнувшись його щік – не більш як поривом теплого вітру. А тоді все вщухло, лишень ще тліючі кущі стиха потріскували.

Гран закинув непритомного вершника собі на плече і неквапом рушив до арени. На півдорозі він наткнувся на Ліо!рта, що лежав, розпростершись на землі, з неприродно вивернутою ногою. Він нахилився і, пробурчавши щось собі під ніс, поклав його собі на інше плече.

Лісса та Хранитель Традиції чекали на трибуні з одного боку луки. Жінка-вершниця вже достатньо опанувала себе і тепер спокійно спостерігала, як Гран скинув з плечей обидвох вершників на сходи перед нею. Люди довкола неї стояли в шанобливих позах, наче учасники судового процесу.

– Убий їх, – сказала вона.

– Я вбиваю, коли вважаю за потрібне, – відказав він. – У будь-якому разі, вбивати непритомних людей – це неправильно.

– Не думаю, що трапиться більш слушна нагода, – поділився своєю думкою Хранитель. Лісса пирхнула.

– Тоді я їх вижену, – сказала вона. – Щойно вони опиняться поза межами чарів Вірмберґу, у них зовсім не залишиться Сили. Вони стануть простими розбійниками. Це тебе влаштує?

– Авжеж.

– Я здивована, що ти такий милосердний, вар... Гране.

Гран знизав плечима.

– Людина у моїй ситуації не може дозволити собі іншого, вона мусить пам’ятати, ким вона є. – він озирнувся. – То де ж наступне випробовування?

– Попереджую, воно буде небезпечним. Якщо хочеш, можеш вийти з гри зараз. Однак, якщо ти пройдеш його, то станеш Правителем Вірмберґу і, зрозуміло, моїм законним чоловіком.

Гран зустрівся з нею поглядом. Він задумався про своє життя до цього часу. Воно раптом видалося йому суцільною низкою довгих дощових ночей просто неба, запеклих сутичок з тролями, Міською вартою, незліченними бандитами та лихими жерцями і, принаймні тричі, зі справжніми напівбогами – і все заради чого? Ну так, заради цілої купи скарбів, треба визнати – але куди ж вона вся поділася? Порятунок викрадених дівиць, безперечно, обіцяв певне короткочасне задоволення, та в більшості випадків все закінчувалося тим, що він доправляв їх до якогось міста з пристойним приданим, тому що з часом навіть найбільш погідлива колишня полонянка починала посягати на його свободу і не надто вітала його зусилля врятувати її сестер по нещастю. Коротше кажучи, все, що він здобув за своє героїчне життя, – це свою репутацію та мереживо шрамів. Бути правителем може бути цікаво. Гран усміхнувся. З такими вихідними позиціями, маючи усіх цих драконів та добру ватагу воїнів, можна справді стати видатним суперником.

Та й дівка була зовсім непогана.

– То що – третє випробовування? – спитала вона.

– Я знову битимусь без зброї? – і собі запитав Гран.

Лісса підняла руки і стягнула з голови шолом, випустивши на волю кучері рудого волосся. Далі вона розстібнула брошку на своєму плащі. Під ним на ній не було більше нічого.

Поки очі Грана гуляли по її тілу, його розум запустив у дію прості обчислювальні машини з двійковим кодом. Одна оцінювала вагу золота в браслетах на її зап’ястках, вартість тигрових рубінів, що прикрашали перстені на пальцях ніг, діамантової зірочки у її пупку і двох надзвичайно оригінальних завитків із крученого срібного дроту. Інша була настроєна виключно на його лібідо. Обидва підрахунки цілковито його задовольнили.

Вона підняла руку, простягнула йому кубок вина і всміхнулася:

– Думаю, ні.

– Він навіть не спробував нас врятувати, – Ринсвінд висунув свій останній аргумент.

Чарівник вчепився за Двоцвіта, як п’явка, обхопивши його за пояс руками, коли дракон почав поволі описувати в небі кола, нахиляючи світ під небезпечним кутом. Свіжі знання про те, що луската спина, на якій вони зараз везлися верхи, існувала тільки як така собі тривимірна мрія, жодним чином не повпливали (як він вже зрозумів) на його відчуття вертиго, від якого у нього зазвичай терпли п’яти. Його думки весь час поверталися до того, що може статися, якщо Двоцвіт втратить концентрацію.

– Ніхто – навіть Гран, не зміг би протистояти отим самострілам, – твердо сказав Двоцвіт.

Дракон саме пролітав високо над лісистою місциною, де вони утрьох якось марно намагались заснути холодної дощової ночі, коли на обрії диска зійшло сонце. В одну мить похмурі синьо-сірі відтінки досвітньої години стали світлою жовтяво-мідною рікою, що розливалась по світу, спалахуючи золотистим там, де вдарялась об лід чи воду, чи світлову дамбу. (Через щільність магічного поля навколо диска навіть саме світло поширювалось з дозвуковою швидкістю; цю цікаву властивість розумно використав, зокрема, народ сорка з Великого Нефу, який за минулі століття збудував складні та витончені дамби, а долини обніс стіною з відшліфованого кварцу для того, щоб вони вловлювали слабке сонячне проміння і, так би мовити, зберігали його про запас. Сяючі резервуари Нефу, з яких світло вихлюпувалось через край після сонячних днів впродовж кількох тижнів поспіль, були дивовижною картиною з висоти – прикро, що Двоцвіт та Ринсвінд не подумали поглянути у тому напрямку).

Перед ними на фоні неба зависла неймовірність вагою мільярд тонн, тобто витворений з магії Вірмберґ, і все було не так уже й погано, доки Ринсвінд не повернув голову і не побачив, як тінь гори повільно розповзається по хмаровиді світу...

– Що тобі там видно? – спитав Двоцвіт у дракона.

«Видно, як хтось б’ється на вершині гори», – тихо озвався дракон.

– Бачиш? – сказав Двоцвіт. – Гран, напевне, саме зараз б’ється не на життя, а на смерть.

Ринсвінд мовчав. За хвилю Двоцвіт обернувся до нього. Чарівник дивився поперед себе затуманеним поглядом і беззвучно ворушив губами.

– Ринсвінде?

Чарівник тихенько крекнув.

– Вибач, – сказав Двоцвіт. – Що ти сказав?

– ...увесь час... велика зала... – промимрив Ринсвінд.

Його погляд знову став осмисленим, на якусь мить – дивованим, а тоді у ньому промайнув страх. Він забув і поглянув униз.

– Ай-й, – вимовив він і почав сповзати. Двоцвіт піймав його за комір.

– Що таке?

Ринсвінд спробував заплющити очі, але у його уяви повік не було, тож вона щосили витріщалася на землю з висоти пташиного польоту.

– Хіба ти не боїшся висоти? – тільки й зміг сказати він.

Двоцвіт поглянув униз на крихітний краєвид, помережений тінями, які відкидали хмари. Думка про страх раніше й справді не приходила йому в голову.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю