Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Він зійшов сходами вниз у супроводі групи найманців. Зупинившись прямо перед носом Їмора, він сказав:

– Я прийшов по туриста.

– Хіба ця справа тебе якось стосується, Злорфе?

– Авжеж. Ґрінджо, Ермонде – візьміть його.

Двоє найманців виступили вперед. Тут перед ними з’явився Стрен: меч матеріалізувався за дюйм від їхніх горлянок так блискавично, що здавалось, йому не довелося щойно розсікти між ними повітря.

– Можливо, мені вдасться вбити тільки одного з вас, – прогарчав він, – та пропоную вам самим вирішити – кого?

– Поглянь вгору, Злорфе, – озвався Їмор.

Ціла низка жовтих, зловісних очей лупала вниз із темряви поміж крокв.

– Ще крок, і ви підете звідси, не дорахувавшись власних очей, – попередив ватажок злодюг. – Тож сядь, випий пива, Злорфе, і поговорімо про це як розумні люди. Я вважав, у нас з тобою – угода. Ти не грабуєш – я не вбиваю. Не за плату принаймні, – додав він за якусь хвилю.

Злорф узяв запропонований кухоль.

– Отже? – сказав він. – Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Кумедний чоловічок за отим столом – це він?

– Так.

Злорф перевів погляд на Двоцвіта, який привітно йому всміхався, і знизав плечима. Він рідко витрачав час на марні роздуми, чому одні люди бажають смерті іншим. Він просто заробляв собі на життя.

– Хто твій клієнт, дозволь поцікавитись? – не стримався Їмор.

Злорф підняв руку на знак протесту:

– Даруй! Професійна етика.

– Так, звісно. До речі...

– Що?

– Гадаю, кілька моїх людей чатують надворі...

– Чатували.

– А ще двійко перед входом будинку на іншому боці вулиці...

– Були колись.

– І двоє лучників на даху.

Сумнів пробіг обличчям Злорфа, як чорна тінь по добре зораному полі.

Двері знову відчинилися навстіж, добряче прибивши найманця, що стояв біля них.

– Припиніть це! – зверескнув Товстопуз, визираючи з-під стола.

Злорф та Їмор витріщилися на постать, що стояла на порозі. Вона була невисока, огрядна і розкішно вбрана. Дуже розкішно вбрана. Позаду неї невиразно окреслювалися кілька високих, кремезних тіней. Дуже високих, загрозливих тіней.

– Хто це? – спитав Злорф.

– Я його знаю, – відповів Їмор. – Його звати Рерпф. Він – власник шинку «Ситний таріль» трохи далі звідси, біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф підняв догори руку, унизану перснями. Стрен Візел застиг на півдорозі до дверей, побачивши, як декілька великих тролів, переступили через поріг, пригнувши голови, і стали по обидва боки від товстуна, кліпаючи очима, незвиклими до освітлення.

На довжелезних, як два провислі мішки з мукою, руках випиналися м’язи, наче стиглі дині. Кожен троль тримав бойову двосічну сокиру. Між великим та вказівним пальцями.

Товстопуз виліз із свого сховку, червоний від гніву, мов печений рак.

– Геть! – заверещав він. – Заберіть звідси отих тролів!

Ніхто не поворухнувся. У залі раптом стало тихо. Товстопуз швидко озирнувся довкола себе. До нього поволі почало доходити, що він сказав і кому. Не стримавшись, він тихенько заскімлив, чого йому хотілося не вперше за цей вечір.

Він вже був біля дверей, що вели до комірок, коли один з тролів недбалим рухом руки, завбільшки як добрий огузок, запустив сокирою через залу. Двері ляснули і з оглушливим тріском розкололися навпіл – все злилося в один звук тієї миті, коли у них поцілила сокира.

– Трясця! – вигукнув Злорф М’якоступ.

– Чого тобі треба? – запитав Їмор.

– Я представляю Гільдію купців та крамарів, – поважно сказав Рерпф. – Щоб захистити наші інтереси, так би мовити. А саме отого куцого чоловіка.

Їмор насупив брови.

– Даруйте, – сказав він. – Мені почулось, ви сказали Гільдію купців?

– І крамарів, – підтвердив Рерпф. За його спиною, окрім інших тролів, тепер з’явилося кілька чоловіків, чиї обличчя здалися Їмору начебто знайомими. Ймовірно, він бачив їх раніше за шинквасом – з одного чи іншого боку. Невиразні постаті, яких легко не помітити і ще легше забути. Десь на задвірках свідомості почало зароджуватися неприємне відчуття. Він подумав собі, як ото бути, скажімо, лисицею, яка раптом зустрілась із роздратованою вівцею. Вівцею, яка до того ж може дозволити собі найняти на службу вовків.

– І скільки часу, дозволю собі запитати, ця – Гільдія – існує? – продовжив він.

– Від сьогодні пополудні, – відповів Рерпф. – А я, знаєте, – заступник цехмайстра у справах туризму.

– Про який саме туризм ви говорите?

– Е... ми в цьому не зовсім впевнені...– загнувся Рерпф. Якийсь старий з бородою висунув голову з-за плеча заступника і проквоктав:

– Від імені виноторговців Морпорка, кажу вам – Туризм означає Бізнес. Ясно?

– І що? – сухо сказав Їмор.

– А те, що ми захищаємо свої інтереси, як я вже казав, – відповів Рерпф.

– ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ, ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ! – почулося квоктання старого виноторговця. Кілька чоловіків підхопили заклик. Злорф вищирився.

– І найманців туди ж! – не вщухав старий. Злорф загарчав.

– Все очевидно, – продовжив Рерпф. – Коли тут довкола грабують та вбивають посеред вулиці, які ж враження повинні залишитися в туристів? Ви долаєте чималий шлях, щоб побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та культурними пам’ятками, познайомитись з його самобутніми звичаями, і одного ранку бачите, як ваше мертве тіло лежить у канаві якогось провулка чи, що теж вірогідно, спливає водами Анку, – як же ви зможете розповісти своїм друзям, як чудово проводите тут час? Визнайте правду – вам треба рухатися в ногу з часом.

Злорф та Їмор перекинулися поглядами.

– Авжеж, треба – чи не так, Злорфе? – сказав Їмор.

– То починаймо, друзяко, – погодився Злорф. Одним вправним рухом він вихопив і приклав до рота духову трубку, і дротик зі свистом полетів у бік троля, що стояв попереду. Той закрутився на місці, і щосили метнув свою сокиру, яка гулко пронеслася над головою найманця та поцілила у безталанного злодія за його спиною.

Рерпф пригнувся, і троль позаду, не гаючи часу, підняв самостріл і випустив стрілу, що швидше скидалась на гарпун – така була довга, – у найближчого найманця. Це був тільки початок...

Як зазначалося раніше, той, хто здатен сприймати випромінювання насиченого октарину – восьмого кольору, пігменту Уяви – може бачити те, що іншим недоступно.

Сталося так, що Ринсвінд, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вогнів базари Морпорка, з Багажем, що плентався за ним по п’ятах, нехотячи штовхнув високу темну постать, обернувся, щоб відповідно лайнутися, і побачив перед собою Смерть. Це був Смерть[30]30
  Смерть у Террі Пратчетта – чоловічого роду, хоч це може бути трохи незвичним українському читачеві. – Прим. ред.


[Закрыть], певна річ. Хто ж іще розгулює базаром з порожніми очницями, та й коса за плечима тільки підтверджувала його здогад. Поки Ринсвінд стояв і дивився на нього, заклякнувши від страху, закохана пара, сміючись над якимось зі своїх приватних жартів, пройшла просто крізь примару і навіть того не помітила.

Смерть, наскільки це було можливо для того, чиє обличчя не здатне на мімічні рухи, мав здивований вигляд.

– РИНСВІНДЕ? – промовив Смерть таким глухим голосом, що здалося, наче важкі свинцеві двері гримнули глибоко в підземеллі.

– Е... – спромігся вимовити Ринсвінд, намагаючись ухилитись від того безокого погляду.

– АЛЕ ЧОМУ Ж ТИ ТУТ? (Гу-гуп! – прогуділи двері склепу в облюбованій хробаками твердині під віковічною горою...)

– Е... А чому б і ні? – сказав Ринсвінд. – Так чи інакше, у вас, напевне, багато справ, тож якщо ви просто...

– Я ЗДИВУВАВСЯ, ЩО ТИ МЕНЕ ШТОВХНУВ, РИНСВІНДЕ, БО ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІТИСЬ ЗІ МНОЮ САМЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ.

– О, ні, не може...

– АВЖЕЖ, ТЕ, ЩО Я ОЧІКУВАВ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕФОПОЛОЛІСІ – СТРАШЕННО ПРИКРИЙ МОМЕНТ У ВСІЙ ЦІЙ СПРАВІ.

– Але ж це за п’ятсот миль звідси!

– Я Й САМ ЦЕ ЗНАЮ, УСЯ СИСТЕМА ЗНОВУ ДАЛА ЗБІЙ, ТЕПЕР МЕНІ ЯСНО. ПОСЛУХАЙ, А ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ..?

Ринсвінд позадкував, витягнувши перед собою руки, наче хотів від нього відгородитись. За прилавком неподалік продавець в’яленої риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

– Аж ніяк!

– МОЖУ ПОЗИЧИТИ ТОБІ ДУЖЕ ПРУДКОГО КОНЯ.

– Не треба.

– ЦЕ БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

– Ні! – Ринсвінд повернувся і щодуху побіг. Смерть подивився йому вслід і скрушно зітхнув.

– НУ І ДІДЬКО З ТОБОЮ! – буркнув Смерть. Він обернувся і тут угледів продавця риби. Скреготнувши зубами, Смерть скерував на нього свій кістлявий палець, і серце бідолахи зупинилося. Втім, це Його не дуже втішило.

А потім Смерть пригадав, що мало статися пізніше цього ж вечора. Сказати, що Смерть посміхнувся, було б не зовсім точно, адже на Його обличчі завжди був отой вимушений вираз закам’янілого вищиру. Та Він замугикав якийсь мотивчик, веселий, як заупокійні псалми, і – зупинившись лиш для того, щоб забрати життя мухи-одноденки, що пролітала повз, та одну дев’яту життя кішки, що вичікувала нагоду поживитись під прилавком із рибою, (усі коти, між іншим, чудово розрізняють октарин у спектрі кольорів) – Смерть повернувся і рушив до «Тріснутого барабана».

Вулиця Коротка, що у Морпорку, є фактично однією з найдовших вулиць міста. Філігранна вулиця перетинає той її кінець, звідки шлях веде у поправну сторону, на кшталт поперечної риски у літері Т, а «Тріснутий барабан» розташований у тому самому місці, з якого видно усю вулицю від початку до кінця.

У найдальшому кінці Короткої вулиці якийсь темний подовгастий силует зіпнувся на сотню куцих ніжок і пустився бігти.

Спершу він рухався незграбною риссю, але ще до того, як дістався середини шляху, він вже нісся вперед, наче куля.

Ще темніший силует просувався дюйм за дюймом вздовж однієї зі стін «Тріснутого барабана», за кілька ярдів від двох тролів, що чатували на дверях. Ринсвінд аж зіпрів. Якщо вони почують бодай найменше брязкання із торб, які він причепив собі ланцюжком до пояса...

Один з тролів поплескав свого товариша по плечу – звук був достоту, ніби хтось постукав по камінню щербатим кругляком. Він мовчки показав на залиту місячним сяйвом вулицю...

Ринсвінд вискочив зі сховку, розвернувся і закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Візел бачив, як вона приземлилася. Торба перелетіла через кімнату, виписуючи у повітрі кренделі, і розчахнулася на краєчку одного зі столів. За хвилю по підлозі покотилися золоті монети, пританцьовуючи і підморгуючи присутнім.

У залі враз стало тихо, чути було тільки слабеньке дзеленчання золота та стогони тих, кому вже дісталося на горіхи. Вилаявшись, Візел відпустив найманця, з яким бився.

– Це підстава! – крикнув він. – Усі залишайтесь на місцях!

Близько трьох десятків чоловіків та з десяток тролів, що навпомацки шукали розсипані на долівці монети, завмерли на місці.

Тоді, вже втретє, двері мало не винесло разом зі стіною. Двоє тролів заскочили усередину, прожогом зачинили їх за собою і, опустивши важкий засув, збігли сходами у шинок.

Знадвору несподіваним крещендо долинув тупіт ніг. Востаннє різко прочинилися двері. Насправді вони просто розлетілися вщент: масивний дерев’яний засув відкинуло далеко вглиб зали, одвірок теж не витримав натиску.

Двері разом з одвірком бухнулися на стіл, від якого тепер залишилась гора трісок. Отоді власне перестрашені забіяки помітили ще щось посеред купи мотлоху. Це була скриня, яка розлючено намагалася обтруситися від потрощеного дерев’яного сміття, що тут і там застрягло у її боках.

В отворі дверей, відтепер неіснуючих, з’явився Ринсвінд і закинув усередину ще одну золоту гранату. Вона врізалася в стіну і вибухнула потоками монет.

А внизу, у погребі Товстопуз подивився на стелю, промимрив щось собі під ніс й повернувся до свого заняття. Увесь його запас свічок на період зимового коловороту вже був розкиданий по підлозі, впереміш зі скіпками для розпалювання вогню. Тепер він узявся за бочку з гасом для ламп.

– Страх-у-ванні, – бурмотів він. Гас хлюпнув потоками, розходячись колами біля його ніг.

Візел метався залою шинку, мов ураган, з перекошеним від люті лицем. Ринсвінд уважно прицілився і вперіщив злодія торбою з монетами прямо по грудях.

Але тут закричав Їмор, вказуючи на кривдника пальцем. Ворон злетів зі свого насидженого місця на кроквах і кинувся на чарівника, виставивши уперед великі блискучі кігті.

Та в нього нічого не вийшло. Перш ніж він дістався цілі, Багаж зіскочив з підстилки, намощеної з трісок, коротко позіхнув – вже на льоту, і ляснув кришкою.

Він м’яко приземлився. Ринсвінд бачив, як його кришка знову відчинилася, цього разу зовсім трішки. Рівно настільки, щоб язик, великий, як листок лопуха та червоний, як рута, упіймав кілька пір’їн, що кружляли в повітрі.

У цей момент величезне колесо-свічник гахнуло зі стелі вниз, і кімнату поглинув морок. Ринсвінд згрупувався і, вистреливши наче пружина, стрибнув високо догори, де вхопився руками за балку, а тоді так спритно підтягнув своє тіло у відносно безпечне положення, що аж сам здивувався.

– Вражаюче, правда? – сказав йому голос над вухом.

Знизу під ними злодії, найманці, тролі, купці – усі майже одномоментно збагнули, що в приміщенні, де вони перебували, стало небезпечно рухатись через золоті монети, розсипані по підлозі, до того ж щось було там серед тіней – ще зловісніших у напівтемряві, – що справді наганяло жаху. Наче змовившись, вони усі кинулись до дверей, щоправда тепер у кожного було своє уявлення, де саме ті двері розташовані.

Вгорі, над усім цим хаосом, Ринсвінд пильно поглянув на Двоцвіта.

– Це ти скинув світильник додолу? – просичав він.

– Так.

– А яким дивом ти опинився тут, угорі?

– Я подумав, буде краще, якщо я не втручатимусь.

Ринсвінд зважив його слова. Здається, він не знав, що на це відповісти. Двоцвіт додав:

– Справжня колотнеча! Кращої годі було й уявити! Гадаєш, мені слід їм подякувати? Чи це ти усе влаштував?

Ринсвінд подивився на нього байдужим поглядом.

– Гадаю, зараз нам треба звідси спускатися, – сказав він глухо. – Усі пішли.

Він потягнув Двоцвіта через захаращену залу, а тоді – сходами уверх на вихід. Вони вийшли в ніч, що добігала свого кінця. На небі ще було видно поодинокі зірки, але місяць вже майже сховався, і на обрії займалася вранішня зоря. Що найголовніше, вулиця була безлюдна.

Ринсвінд принюхався.

– Ти відчуваєш запах гасу?

Тут із тіней вигулькнув Візел і збив його з ніг.

Товстопуз стояв навколішки на верхній сходинці драбини, що спускалася в погреб, і нишпорив у своїй трутниці. Вона виявилася вологою.

– Я вб’ю ту кляту кішку, – пробурчав він і почав намацувати запасну коробку, що зазвичай лежала на виступі біля дверей. Її там не було. Товстопуз не втримався від міцного слівця.

Раптом у повітрі, прямо перед ним, заблимав вогник тонкої воскової свічки.

– ОСЬ, ВІЗЬМИ ЦЮ.

– Дякую, – сказав Товстопуз.

– НЕ ВАРТО.

Товстопуз збирався було кинути свічку вниз у погреб. Його рука, однак, застигла, на півдорозі. Він поглянув на свічку – брови на його переніссі зійшлися, виказуючи стурбованість. Тоді він розвернувся і підніс свічку догори, щоб з’ясувати ситуацію. Хоч світла від неї було й не багато, зате темрява набула обрисів...

– О, ні... – видихнув він.

– О, ТАК, – сказав Смерть.

Ринсвінд покотився в траву.

Йому здалося, що Візел зараз простромить його своїм мечем отут, на цьому ж місці. Але все було значно гірше. Той чекав, поки він підведеться.

– Бачу, в тебе є меч, чарівнику, – мовив він спокійно. – Пропоную тобі встати і показати, як добре ти ним володієш.

Ринсвінд підвівся так повільно, як лиш йому вдалося, а тоді витягнув з-за пояса короткого меча, якого він забрав у вартового кілька годин і сотню років тому. Це була коротка тупа штукенція, порівняно з рапірою Візела, тонкою, як волосина.

– Але ж я не вмію ним користуватись, – заскиглив він.

– Чудово.

– Ти знаєш, що чарівників не можна убити холодною зброєю? – сказав Ринсвінд на межі відчаю.

Візел холодно посміхнувся.

– Чув про таке, – відповів він. – А тепер мені кортить це перевірити.– Він зробив випад.

Ринсвінду пощастило відбити удар, після чого він відсмикнув руку, наче ужалений; від другого удару він ухилився геть випадково, а за третім разом меч пройшов крізь його мантію і дістав грудей на рівні серця.

Щось брязнуло.

Тріумфальне гарчання застрягло у Візела в горлі. Він витягнув меч і ще раз шпигонув чарівника, що був напівживий від жаху і провини. Знову почувся брязкіт, і з подолу мантії почали сипатися золоті монети.

– Ти, значить, стікаєш золотом – не кров’ю? – прошипів Візел. – Цікаво, чи в твоїй обідраній бороді теж заховане золото, ти, дрібний...

Тільки-но він замахнувся, щоб нанести чарівникові останній удар, як невиразне світло, що ставало дедалі яскравішим на порозі «Тріснутого барабана», замиготіло, потьмяніло, а тоді виверглося ревучою вогняною кулею, від чого стіни шинку випнулися назовні, а дах викинуло в повітря на сотню футів уверх, перш ніж пробити його бризками розпеченої до червоного черепиці.

Візел збентежено дивився на збурене полум’я. Тим часом Ринсвінд стрибнув. Він проскочив під рукою, в якій злодій тримав меча, і мимовільно описав таку бездарну дугу своїм власним клинком, що той спершу повалив злодюгу долілиць, а тоді вискочив з чарівникової руки. Небо сипало іскрами і розхлюпувало бризки розпеченого гасу, а Візел тим часом, потягнувшись обома руками у грубих рукавицях, ухопив Ринсвінда за шию і повалив його на землю.

– Це ти зробив! – заверещав він. – Ти і твоя облудна скриня!

Його великий палець перетиснув Ринсвіндові горло.

– Ну ось і все, – подумав чарівник. – Втім, куди б я не потрапив, там не може бути ще гірше, аніж тут...

– Перепрошую, – сказав Двоцвіт.

Ринсвінд відчув, що затиск послабшав. А Візел вже потрохи підводився з виразом лютої ненависті на лиці.

Тліюча жаринка впала чарівникові на щоку. Він похапцем змахнув її і так-сяк зіп’явся на ноги.

Двоцвіт тепер стояв позаду Візела, чий гостролезий меч тепер впирався вістрям злодію у його ж поперек. Очі Ринсвінда звузились. Він шаснув рукою в складки мантії, а за хвилю вийняв її звідти, затиснуту в кулак.

– Не рухайся! – попередив він.

– Я це правильно роблю? – занепокоївся Двоцвіт.

– Він каже, що проштрикне твою печінку, якщо ворухнешся, – Ринсвінд дозволив собі вільний переклад.

– Сумніваюся, – відповів Візел.

– Парі?

– Ні.

Візел напнув м’язи, щоб розвернути себе лицем до туриста, та Ринсвінд виявився прудкішим – метнувшись уперед, він зацідив злодію в щелепу. Якусь мить Візел приголомшено витріщався на нього, а тоді м’яко перекинувся в багно.

Чарівник розтиснув кулак, що пік, мов ошпарений, і з тремтячих пальців вислизнув клуночок із золотими монетами. Він поглянув на злодія, що розпростерся біля його ніг.

– Сили небесні! – зітхнув він.

Він підвів очі до неба і зойкнув – за комір впала ще одна жаринка. Язики вогню гасали дахами будівель по обидва боки вулиці. Повсюди довкола них люди викидали з вікон своє майно і силкувалися вивести із задимлених стаєнь очманілих коней. Ще один вибух із розжареного до сліпучо-білого вулкану, яким тепер був «Барабан», висадив у повітря камін, і мармурові кахлі з нього тепер сипалися їм на голови.

– Найближче звідси – до Супротилежної брами! – Ринсвінд намагався перекричати тріщання дерев’яних балок, що завалювалися під натиском вогню.

Схопивши Двоцвіта за руку, він потягнув його за собою по вулиці, хоч той і впирався.

– Мій Багаж...

– До дідька твій багаж! Залишишся тут ще хвилю – і підеш туди, де багаж тобі не знадобиться! Ходімо! – загорланив Ринсвінд.

Доки вони підтюпцем пробігли через натовп переляканих людей, що теж покидали це місце, чарівник встиг нахапати повні легені холодного ранішнього повітря. Його щось бентежило.

– Я переконаний, що всі свічки загасли, – мовив він. – Як же тоді загорівся «Барабан»?

– Не знаю, – простогнав Двоцвіт. – Це жахливо, Ринсвінде. А ми так добре з ними порозумілися, справді.

Ринсвінд зупинився, ошелешений, і якийсь утікач наштовхнувся на нього з розгону, вилаявся і помчав далі.

– Добре порозумілися?

– Так, знаєш, така приємна ватага – щоправда, були певні труднощі через мову, але вони охоче прийняли мене в свою компанію, та вони би просто образилися, якби я відмовив – дуже привітні, як на мене...

Ринсвінд хотів було його виправити, а тоді зрозумів, що не знає, як почати.

– Це буде ударом для Товстопуза, – продовжував Двоцвіт. – Та він був завбачливий. Я досі маю те рину, яке він мені заплатив як першу страхову премію.

Ринсвінд не знав, що означає слово «премія», але його голова працювала швидко.

– Ти за-страхі-вив «Барабан»? – спитав він. – Ти заклався з Товстопузом, що він не згорить?

– Так, звісно. Стандартна оцінка. Дві сотні рину. А чого ти питаєш?

Ринсвінд повернувся, подивився на вогонь, що горів чимраз ближче, і задумався, яку частку Анк-Морпорка можна було придбати за двісті рину. Чималеньку, вирішив зрештою. Однак, не тепер, зважаючи на те, як швидко поширюється вогонь...

Він зміряв туриста поглядом.

– Ти... – почав було він і затнувся, шукаючи в пам’яті найпаскудніше слово тробійською мовою; щасливі маленькі тробійці таки не вміли по-справжньому лаятись.

– Ти, – повторив він. На нього знову хтось налетів, ледве не зачепивши його закинутим за плече лезом. Ринсвінду врешті-решт увірвався терпець.

– Ах, ти ж (такий-сякий з мідним кільцем у носі, котрий полоще ноги в чані з водою на вершині гори Раруаруага під час сильної грози і горлає, що Алогура, Богиня Блискавки, обличчям не ліпша за гнилий корінь юлоравги[31]31
  Рослина, поширена на острові Троб, цілком ймовірно – далекий родич ріпи. – Прим. пер.


[Закрыть])!

– Я ЛИШ РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, – сказала постать і пішла собі.

Кожне слово впало на нього, наче гранітна плита; більш того, Ринсвінд чомусь подумав, що він був єдиний, хто чув ті слова.

Він знову схопив Двоцвіта за барки.

– Вшиваймося звідси! – прогримів він.

Один із цікавих побічних ефектів пожежі в Анк-Морпорку стосується тієї самої страхів-кум, яка покинула терени міста через зруйнований дах «Тріснутого барабана» і – після того, як її далі підхопив висхідний потік теплого повітря і заніс високо в атмосферу дискосвіту, – повернулася на землю через декілька днів і за кілька тисяч миль звідти, осівши на кущ юлоравги на острові племені троб. Простодушні, веселі остров’яни згодом почали вшановувати її як божество, на чималу потіху їхніх більш досвідчених сусідів. За дивним збігом обставин, кількість опадів та врожаї впродовж наступних кількох років були майже надприродно багатими, що в свою чергу спонукало Факультет другорядних релігій Невидної академії послати на острови дослідницьку групу. Їхній висновок тільки підтвердив попередні дані.

Вогонь розносило вітром на всі боки від «Барабана» швидше, аніж людина могла від нього утекти. Дерев’яні балки Супротилежної брами вже яскраво палали, так само, як і обличчя Ринсвінда – почервоніле від жару, геть усе в пухирцях, – коли він нарешті туди дістався. До цього часу вони з Двоцвітом просувалися верхи – знайти тварину під сідло було не так уже й складно. Лукавий торговець загнув за своїх коней в п’ятдесят разів більше від того, чого вони дійсно вартували, тож ледве не проковтнув язика, коли йому вручили утисячу більше від їхньої вартості.

Тільки-но вони від’їхали за браму, як перша велика опорна балка, спалахнувши вогняним стовпом, гахнула додолу. Морпорк перетворився на пекельний казан.

Коні мчали галопом по залитій багряним сяйвом дорозі, і Ринсвінд раз по раз крадькома поглядав на свого супутника, що з усіх сил намагався втриматись у сідлі.

– Бісова ковінька! – подумав він. – Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Мабуть, в тому звуко-відображенні-духів-потойбіччя таки щось є? – то була неоковирна фраза. Ринсвінд намагався не зламати язика, вимовляючи хитросплетіння складів, щільно нанизаних один на одного, що рідною мовою Двоцвіта позначали одне слово.

– Еколірика? – спробував він. – Екро-гнотика? Ехо-гноміка?

Цього було достатньо. Тепер вони звучали зовсім пристойно.

На кількасот ярдів нижче по ріці від останнього тліючого передмістя Морпорка химерний прямокутний і добряче розмоклий предмет черкнув дном намулистого супротилежного берега. Він моментально випустив силу-силенну ніжок і почав шукати точку опори. Видряпавшись на самий вершечок дамби – увесь в патьоках сажі, розкислий від води і дуже-дуже сердитий – обтрусився і якийсь час визначав своє розташування. Потім він жвавим кроком кудись почимчикував, а на його кришці зручно вмостився маленький, надзвичайно потворний бісик і зацікавлено споглядав довколишній пейзаж.

Бравд перевів погляд на Тхора, і його брови поповзли вгору.

– Отакі справи, – сказав Ринсвінд. – Багаж наздогнав нас, невідомо як. Хлюпніть мені ще трохи.

Тхір потрусив порожнім бурдюком.

– Гадаю, на сьогодні тобі вже досить, – сказав він.

Бравд насупив брови.

– Золото – усюди золото, – сказав він нарешті. – Як може людина, в якої золота як мишей в стодолі, вважати себе бідною? Ти або бідний, або багатий. Звичайна логіка.

На Ринсвінда напала гикавка. У цей момент логіка весь час утікала йому з поля зору.

– Так, – сказав він, – з цього приводу я думаю, річ в тім... коротше, ви чули про октирон?

Двоє мандрівників ствердно закивали. Дивовижний райдужний метал так високо цінувався на землях довкола Округлого моря, як і мудра грушка, і був настільки ж рідкісним. Той, хто володів голкою з октирону, ніколи не збивався зі шляху, бо вона завжди вказувала вістрям на Осердя дискосвіту завдяки своїй надзвичайній чутливості до магічного поля диска; вона також пречудово церувала шкарпетки.

– Отже, що я хотів сказати, ага – золото також має своє магічне поле. Такі собі фінансові чари. Ехо-гноміка, – Ринсвінд захихотів.

Тхір встав з місця і потягнувся. Сонце тепер було високо над головою, а місто внизу вже вбралося в серпанок і потрохи просякало смородом. І золотом, вирішив він. Навіть мешканець Морпорка в свою передсмертну годину віддав би всі скарби, щоб врятувати свою шкуру. Час рушати в дорогу.

Куций чоловік на ім’я Двоцвіт, як виявилося, міцно спав. Тхір подивився на нього і тільки похитав головою.

– Хай там як, місто чекає на нас, – мовив він. – Дякую за гарну оповідку, Чарівнику. Що робитимеш тепер? – він глипнув на Багаж, і той відразу ж чкурнув, ляснувши на нього кришкою.

– Ну, кораблі тепер не відчалюють з міста, – посміюючись, сказав Ринсвінд. – Думаю, ми подамося до Карма[32]32
  Невелике місто на досерединному узбережжі Округлого моря, що лежить за 30 ліг (145 км) від Анк-Морпорка; за давніх часів – квітуче місто, з чудовою бухтою, яка тепер майже повністю замулена. – Прим. пер.


[Закрыть] сухопутним шляхом. Як бачиш, хтось має за ним наглядати. Але послухай, я того не робив...

– Так, так, звісно, – заспокоїв його Тхір. Тоді розвернувся і заскочив у сідло на коні, якого притримував Бравд. За лічені секунди в куряві на дорозі можна було побачити лиш дві малі цятки, якими тепер були двоє героїв, що прямували до обвугленого міста...

Ринсвінд затуманеним поглядом дивився на сплячого туриста. На двох сплячих туристів. Доки він перебував у такому дещо вразливому стані, випадкова думка, що блукала вимірами у пошуках гостинного дому, прибилась до порогу його свідомості і прошмигнула йому до голови.

– Ось і ще одна халепа, в яку ти мене втягнув, – похнюпився він і безсило осів на землю.

– Навіжений, – сказав Тхір. Бравд, що галопом нісся за кілька футів від нього, кивнув на знак згоди.

– Усі чарівники стають такими на старість, – зауважив він. – Це все випари ртуті. Зачмелюють їхні мізки. Ну, і грибочки також.

– Ти ба! – сказав його супутник у брунатному вбранні. Сягнувши рукою у складки туніки, він вийняв золотий диск на короткому ланцюжку. Брови Бравда поповзли уверх.

– Чарівник сказав, що у того куцого чоловіка начебто є золотий диск, що показує йому час, – пояснив Візел.

– Пробуджується твоя жадібність, мій друже? Ти завжди був неперевершеним злодієм, Тхоре.

– Атож, – скромно погодився Тхір. Він торкнувся кнопки на обідку диска, і той миттєво відчинився.

Маленький демон, що сидів всередині, відірвав погляд від крихітної рахівниці і злісно нахмурився.

– Не вистачає десяти хвилин до години восьмої, – огризнувся він. Кришка годинника захряснулася, ледве не прихопивши зі собою Тхорові пальці.

Тхір зашпурив годинником якнайдалі у верес, де він, ймовірно, лупнувся об камінь. Щось, в усякому випадку, змусило його корпус розколотися навпіл; майнув яскравий октариновий спалах, і в повітрі потягнуло самородною сіркою, а істота з годинника розтанула і полинула до своєї домівки, який би демонічний вимір вона не вважала домівкою.

– Навіщо ти це зробив? – запитав Бравд, який був недостатньо близько, щоб почути демонові слова.

– Зробив що? – сказав Тхір. – Нічого я не робив. Абсолютно нічого не сталося. Ну ж бо – ми марнуємо час!

Бравд кивнув головою. Разом вони розвернули своїх добрих вірних коней і помчали, як вітер, до древнього Анка назустріч справжнім дивам.