Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Ринсвінд обвів поглядом зал, щоб пересвідчитись, чи якийсь незапланований витік чарів із Кварталу чарівників, бува, не переніс їх миттєво у якесь інше місце. Ні – інтер’єр все ще був точнісінько таким, як у «Барабані»: стіни, вкриті кіптявою від постійного диму, на долівці – компост зі старого очерету та безіменних жучків, і квасне пиво, яке здебільшого не купують, а позичають ненадовго. Він намагався передати увесь цей образ словом «чудернацька», чи радше його найближчим відповідником у мові тробійців, що звучало як «та приємна незвичність дизайну, яку можна помітити у невеличких коралових хатинках пігмеїв-губкоїдів на півострові Орогай[11]11
  Півострів, розташований по сусідству з провінцією Регіґрід, «на задвірках світу», за словами сера Родеріка Пурдея, відомого у дискосвіті, хоч і не надто кмітливого мандрівника-дослідника. Найдалі, куди можна зайти, якщо рухатись Головним континентом у супротилежний бік. – Прим. пер.


[Закрыть]». Від зусиль у нього голова пішла обертом. А гість тим часом продовжував:

– Мене звати Двоцвіт, – і простягнув руку, щоб привітатись. Решта компанії інстинктивно глипнула на його долоню, чи не лежить там, бува, ще одна монета.

– Приємно познайомитись, – сказав Ринсвінд. – Я – Ринсвінд. Послухайте, то був жарт. Це й справді круте місце.

– От і добре! Саме таке я і шукав.

– О!?

– А що це за напій у кухлях?

– Оцей? Пиво. Дякую, Товстопузе. Так. Пиво. Ну, знаєте?.. Пиво.

– А-а-а... Такий типовий дринк. Як гадаєте, маленької золотої монети вистачить, щоб за нього заплатити? Я б не хотів комусь завдати образи.

Монета вже була напоготові вигулькнути з його гаманця.

– Тряк, – крекнув Ринсвінд. – Тобто ні, вона нікого не образить.

– Добре. Кажете, це – круте місце. Таке, маєте на увазі, куди часто навідуються герої та шукачі пригод?

Ринсвінд замислився, перш ніж відповісти.

– Так? – викрутився він.

– Чудово. Я би хотів познайомитись з деким.

Чарівника раптом осяяло.

– Ага! – не стримався він. – То ви приїхали, щоб знайти найманців («воїнів, що воюють за те плем’я, у якого найсмачніші молочні горіхи»)?

– Та ні. Я тільки хочу з ними зустрітися. Щоб коли я повернуся додому, я міг розповісти, що їх бачив.

Ринсвінд подумав, що якби Двоцвіт познайомився з переважною більшістю клієнтури «Барабана», то ніколи більше не побачив би свою домівку, хіба що вона розташована десь нижче по ріці і його туди випадково винесе течією.

– То де ваш дім? – поцікавився він і зауважив, що Товстопуз уже встиг щезнути в одній зі своїх комірчин. Тим часом Г’ю за сусіднім столиком не спускав з них недовірливого погляду.

– Ви чули про місто Фест Пеларґік?

– Знаєте, я не надовго зупинявся в Тробі. Був там лише проїздом...

– Ні-ні, воно розташоване не в Тробі. Я розмовляю тробійською, бо в наших портах є чимало моряків-тробійців. Фест Пеларґік – основне портове місто Агатійської імперії.

– Шкода, та я ніколи про таку не чув.

Брови Двоцвіта поповзли угору.

– Ні?.. Вона досить велика. Якщо плисти у поправну сторону від Кавових островів, то приблизно за тиждень будете там. З вами все гаразд?

Він метнувся довкола столу і поплескав Ринсвінда по спині – неборака поперхнувся пивом.

Противажний континент![12]12
  Розташований на протилежному від Хапонії та Безіменного континенту боці диска: менший за розмірами, ніж ці масиви суші, однак урівноважує їх завдяки тому, що містить великі поклади золота та октирону – важких металів великої щільності. Контури Противажного континенту схожі на кому, «хвостик» якої сягає аж до верхівки льодової гори в Середині світу, на якій живуть його боги. – Прим. пер.


[Закрыть]

За три вулиці звідти старий дідуган поклав монету на блюдце з кислотою і легенько нею побовтав. Товстопуз занепокоєно спостерігав за ним, почуваючи себе геть недобре у кімнаті, просяклій ядучими випарами з баків та колб. З численних полиць на нього дивились моторошні тіні, ймовірно всілякі черепи та набиті опудала.

– Ну? – спитав він нетерпляче.

– Неможливо пришвидшити такі процеси, – пробурчав старий алхімік. – Проба металу займає певний час. Ба! – він легенько струсив блюдце, і навколо монети закружляла зелена водоверть. Тоді він взявся занотовувати якісь підрахунки на клапті пергаменту.

– Надзвичайно цікаво, – сказав він нарешті.

– Вона – справжня?

Старий стиснув губи.

– Це залежить від того, як ви визначаєте цей термін, – відповів він. – Якщо ви маєте на увазі: чи ця монета відповідає, скажімо, такій, що вартує п’ятдесят доларів, – відповідь буде «ні».

– Я так і знав, – верескнув шинкар і рушив до дверей.

– Не певен, чи ви мене правильно розумієте, – сказав алхімік. Товстопуз роздратовано обернувся.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Розумієте, справа в тім, що з тієї чи іншої причини наші металеві гроші стали дещо гіршими з часом. Вміст золота в монеті становить в середньому заледве чотири частини з дванадцяти, а баланс досягається за рахунок срібла, міді...

– То й що з того?

– Я лише сказав, що ця монета – не така, як наші. Вона з чистого золота.

Після того, як Товстопуз пішов, а радше побіг назад до свого шинку, – алхімік якийсь час сидів непорушно, втупившись очима у стелю. Далі він вийняв крихітний клаптик тонкого пергаменту, понишпорив у своєму мотлоху на робочій тумбі, знайшов ручку і написав невеличке, стисле повідомлення. Тоді він підійшов до кліток з білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї клітки він вийняв щура з блискучим, як оксамит, хутром, скрутив пергамент у вузеньку смужку і, вклавши його до пробірки, прикріпленої до задньої лапки щура, – відпустив тварину.

Якусь хвилю щур щось винюхував на підлозі, після чого шуснув у діру у віддаленому куті кімнати.

Приблизно о цій же порі одна до цього часу неуспішна ворожка, яка жила на протилежному боці того ж кварталу, знічев’я зазирнула у свою кришталеву кулю, тихо зойкнула і впродовж години спродала свої коштовні прикраси, магічні атрибути, добру частину гардеробу і майже усі інші особисті речі, які неможливо було перевезти на найбистрішому коні, якого лиш вдалося придбати. Той факт, що трохи згодом – після того, як її будинок згорів дощенту, вона таки померла під випадковим ґрунтовим зсувом у Морпоркських горах[13]13
  Невеликий гірський хребет, що простягається в супротилежному напрямку до Узбіччя з Анк-Морпорка до Округлого моря. Непевне місце для мандрівників, адже серед стрімких скелястих вершин у непролазних хащах живуть два клани гірників, що ворогують між собою і завжди готові втягнути випадкових відвідувачів у свої чвари. – Прим. пер.


[Закрыть], лише підтверджує припущення, що Смерть також має почуття гумору.

Десь приблизно в цей самий час, коли поштовий щур щез у лабіринті підземних ходів міста і помчав уперед, беззаперечно слухаючись давніх інстинктів, Патрицій Анк-Морпорка узяв листи, що йому вранці приніс альбатрос. Він задумливо подивився на той, що лежав зверху, і викликав до себе свого головного шпигуна.

А у «Тріснутому барабані» Ринсвінд із роззявленим ротом слухав про те, що розповідав йому Двоцвіт.

– Тож я вирішив переконатися сам, – говорив куций чоловік. – Вісім років заощаджував, ось чого це мені коштувало. Але воно варте кожного піврину[14]14
  Грошова одиниця Агатійської імперії, за розмірами більша, ніж золоті монети, що були в обігу на решті земель дискосвіту, однак її не надто високо цінять у країні походження, оскільки золото там вважається одним зі звичайних металів. – Прим. пер.


[Закрыть]. Хотів сказати, я – справді тут! У Анк-Морпорку. Оспіваному в піснях і оповідках. Гуляю вулицями, де ступала нога Еріка Біле Лезо, Грана Варвара і Бравда з Серединних земель, і Тхора... Усе точнісінько так, як я собі уявляв. Розумієте?

На обличчі Ринсвінда застиг вираз крайнього здивування і водночас паніки.

– Я вже більше не витримував рутини, там у Фест Пеларґіку.

Двоцвіт жваво продовжував далі:

– Увесь день сидіти за робочим столом, підбиваючи колонки цифр, тільки й лишалося, що чекати пенсії наприкінці життя... І де ж тут романтика? Двоцвіте, – сказав я собі – зараз або ніколи. Прийшов час припинити вештатись поблизу доків, слухаючи бувальщини моряків. Тож я склав собі розмовник і купив квиток на перший-ліпший морський рейс до Кавових островів.

– Без охорони? – вголос подумав Ринсвінд.

– Так. А навіщо? Що такого цінного у мене можна вкрасти? – здивувався чужинець.

Ринсвінд закашлявся.

– Ну, у вас є... гм, золото, – відповів він.

– Якісь дві тисячі рину. Цього ледве вистачає, щоб протягнути місяць чи два. Удома, маю на увазі. Тут, гадаю, їх може вистачити на трохи довший час.

– Рину, судячи з усього, – це одна з тих великих золотих монет? – запитав чарівник.

– Так. – Двоцвіт стривожено поглянув на нього поверх лінз для споглядання, що балансували на його переніссі. – То вистачить двох тисяч, як вважаєте?

– Тряк, – крекнув Ринсвінд. – Тобто, так – цілком.

– Це добре.

– А скажіть, в Агатійській імперії усі такі багаті, як ви?

– Я? Багатий? Сміх та й годі!.. і як вам таке спало на думку? Я – простий офісний працівник! Гадаєте, я переплатив шинкарю? – додав Двоцвіт.

– Ну, його влаштувала б і менша сума, – припустив Ринсвінд.

– Он як. Ну, наступного разу знатиму. Бачу, мені ще багато чого треба дізнатися. У мене з’явилась ідея. Ринсвінде, чи не погодилися б ви часом піти до мене на роботу як... гм... як би це краще сказати – не знаю, можливо, слово «гід» буде відповідним за цих обставин? Думаю, я зможу платити вам одне рину в день.

Ринсвінд розтулив було рота, збираючись щось сказати, але відчув, що слова у дружньому протесті прилипли до язика, не бажаючи з’являтися на світ, що швидко сходив з розуму. Двоцвіт почервонів.

– Я вас образив, – зітхнув він. – Запропонувати таке професіоналу вашого рівня було, звісно, зухвальством з мого боку. У вас, без сумніву, чимало проектів, до яких ви хочете повернутися – певні високомагічні заняття, я розумію...

– Ні, – мляво озвався Ринвінд. – Саме зараз ні. Одне рину, кажете? Одне в у день. Щодня?

– Гадаю, за цих обставин я, мабуть, повинен збільшити суму до півтора рину. Плюс будь-які кишенькові витрати, звичайно.

Чарівник швидко оговтався.

– Мені підходить. Чудово.

Двоцвіт сягнув рукою у торбинку і вийняв великий круглий золотий предмет, подивився на нього якусь мить і заховав назад. Ринсвінду не вдалось роздивитися його як слід.

– А тепер, – сказав турист, – думаю, мені не завадить перепочити. Подорож була довга. Потім, коли ваша ласка, повертайтесь пополудні, і ми підемо оглянути місто.

– Авжеж.

– В такому разі зробіть мені приємність і попросіть шинкаря провести мене у мій номер.

Ринсвінд зробив, як веліли, і тепер міг простежити, як заклопотаний Товстопуз, примчавши галопом з якоїсь підсобки, повів його наверх дерев’яними сходами позаду прилавка. Через кілька секунд Багаж схопився з місця і почимчикував за ними.

Залишившись на самоті, чарівник розтиснув кулак і поглянув на шість великих золотих монет, що йому дав Двоцвіт. Чужинець наполіг на тому, щоб виплатити йому аванс за перші чотири дні роботи.

Г’ю кивнув і схвально посміхнувся. Ринсвінд у відповідь тільки щось буркнув.

У свої студентські роки Ринсвінд ніколи не вирізнявся особливими успіхами у яснобаченні, але тепер оті незадіяні звивини в його мозку раптом ожили, а майбутнє, цілком ймовірно, вигравало в його очах усіма барвами райдуги. Він відчув легенький свербіж на спині між лопатками. Розумно було б купити за ці гроші коня, він це знав. То має бути добрий скакун, що обійдеться недешево, – жоден знайомий торговець кіньми не мав стільки грошей, щоб отак несподівано дати решту майже з цілої унції[15]15
  Міра ваги, що дорівнює 28,35 г. – Прим. пер.


[Закрыть] золота.

Ну, а на інші п’ять монет він зможе відкрити власну справу десь подалі звідси, миль за сто, скажімо. То був би справді розумний вчинок. Але що ж буде з Двоцвітом, якщо він залишиться сам-один у місті, де навіть таргани інстинктивно і безпомилково відчувають золото? Треба бути справжнім негідником, щоб покинути його напризволяще. Патрицій Анк-Морпорка посміхнувся, але самими губами.

– Серединна брама, кажеш? – пробурмотів він.

Капітан охорони миттю відсалютував.

– Так точно, володарю. Нам довелось пристрелити коня, перш ніж він сам зупинився.

– Що і привело тебе сюди найкоротшим шляхом, – мовив Патрицій, глузливо зблиснувши очима в бік Ринсвінда. – Маєш що сказати на своє виправдання?

Ходили чутки, що одне крило в палаці Патриція було повністю зайняте дрібними чиновниками, які цілими днями тільки те й робили, що перевіряли та поновлювали усю інформацію, зібрану службою таємного стеження, майстерно організованою їхнім господарем. Ринсвінд у цьому не сумнівався. Він глипнув на балкон, що простягався з одного боку зали для аудієнцій. Там хтось раптом пробіг, тоді хтось прудко звідкись вистрибнув – і несподівано усе закінчилось сердитою стріляниною з арбалетів. Ринсвінд здригнувся.

Патрицій підпер підборіддя рукою і зиркнув на чарівника своїми маленькими і колючими, як вістря голки, очима.

– Так, так... порушення присяги, викрадення коня, поширення фальшивих грошей – що ж, гадаю, тебе чекає Арена[16]16
  Місце в Анк-Морпорку, на зразок майдану, де відбувався суд над порушниками законів; алюзія на давньоримський цирк, де відбувалися бої гладіаторів та інші громадські події. – Прим. пер.


[Закрыть], Ринсвінде.

Це вже було занадто.

– Я не викрадав коня! Я його чесно купив!

– Але за фальшиві гроші. Формально – це крадіжка, як бачиш.

– Але ж ті рину – з чистого золота!

– Рину, – Патрицій покрутив одне у своїх пальцях, товстих, прикрашених перстенями. – Це так їх називають? Як цікаво. Але, як ти сам відзначив, вони не зовсім подібні на долари...

– Ну, так, звичайно не подібні...

– А! Значить, ти це визнаєш?

Ринсвінд розтулив було рота, збираючись щось сказати, та передумав, вважаючи за краще промовчати.

– Правильно. І на довершення – моральна образа, завдана туристу у наших краях, як наслідок твого підступного шахрайства.

Патрицій зробив рукою ледь помітний жест. Охоронці за спиною Ринсвінда позадкували, їхній капітан теж відступив кілька кроків назад. Ринсвінд несподівано відчув себе дуже самотнім.

Кажуть, що коли чарівникові настає час помирати, Смерть з’являється по його душу власною персоною (а не доручає це завдання комусь із підлеглих, наприклад Хвороті чи Голоду, як це буває зазвичай). Ринсвінд знервовано озирнувся на всі боки, вже готовий побачити високу постать у чорному каптурі (до слова, в очах чарівників, навіть у тих, кого вважають невдахами, окрім усяких там паличок і колбочок, є ще й крихітні восьмикутнички, які дають їм можливість розрізняти октарин – основний колір веселки, порівняно з яким усі інші кольори здаються лиш блідими відтінками, що насилу проникають у звичайний чотиривимірний простір. Кажуть, він наближено скидається на люмінесцентний зеленувато-жовтий пурпур).

Що це за мерехтлива тінь у кутку?

– Я, звичайно ж, можу проявити милосердя, – сказав Патрицій.

Тінь у кутку зникла. Ринсвінд підвів голову – в його очах зажевріла безглузда надія.

– Правда? – спитав він.

Патрицій знову подав знак рукою. Ринсвінд побачив, що охоронці покидають залу. Залишившись наодинці з верховним Правителем двоєдиного міста, він волів би, щоб вони повернулись.

– Підійди ближче, Ринсвінде, – мовив Патрицій і показав на низький столик з оніксу поблизу трону, де стояла таця з вишуканими наїдками. – Може, скуштуєш підсушеної медузи?

– Е... – ні, – відповів Ринсвінд.

– Добре. Тоді слухай уважно, що я збираюсь тобі сказати, – продовжував Патрицій приязним тоном, – якщо не маєш бажання померти. Цікавим способом. Не відразу. Будь-ласка, припини вертітися на всі боки.

– Позаяк ти знаєшся на всіляких магічних штуках, тобі, звичайно, відомий той факт, що земля, на якій ми живемо, має форму – так би мовити – диска? І що кажуть, наче десь ближче до її краю лежить континент, хоч і малий за розміром, однак за своєю вагою такий, що не поступається жодному з могутніх масивів суші у цій півкулі? І що причиною цього, згідно давньої легенди, є те, що він в основному складається із золота?

Ринсвінд ствердно кивнув. Хто ж не чув про Противажний континент? Деякі моряки, повіривши дитячим казкам, навіть подалися на його пошуки. Вони, зрозуміло, повернулися з порожніми руками – якщо повернулися взагалі. Цілком ймовірно, що їх з’їли гігантські черепахи, як вважають бувалі мореплавці. Тому що Противажний континент був всього-на-всього старою доброю байкою.

– Він таки існує, – сказав Патрицій. – І хоча він, звісно, не золотий, та золото там справді є звичайнісіньким металом. Надра більшої частини його суші містять багаті поклади октирону. Тепер стає очевидним для усіх, хто вміє проникати в суть речей – як от ти, наприклад, – що Противажний континент становить собою жахливу загрозу для людей у наших краях, – він зробив паузу, поглянувши на збентеженого чарівника. Зітхнув. – Чи, може, ти мене не розумієш?

– Тряк, – відповів Ринсвінд з переляку і облизав пересохлі губи. – Тобто, ні. Тобто – авжеж, золото...

– Все ясно, – посміхнувся Патрицій. – Ти, мабуть, думаєш – як чудово було б помандрувати до того континенту і привезти звідти повні трюми золота?

У Ринсвінда виникло відчуття, що йому готують пастку.

– Хіба ж ні? – наважився він.

– А якби усі, хто живе на узбережжі Округлого моря, мали гору золота, кожен – свою власну? Чи добре це було б? Що могло б тоді статися? Подумай добре.

Ринсвінд наморщив лоба. Він думав.

– Ми усі були б багаті?

З того, як різко повіяло холодом після його слів, Ринсвінд збагнув, що відповідь була неправильна.

– Зрештою, можу тобі також сказати, що між Володарями Округлого моря та Імператором Агатійської імперії є певний, як це прийнято говорити, зв’язок, – вів далі Патрицій. – Ми усі маємо дещо спільне. У нас немає нічого, що б їх цікавило, зате все, що є у них, – ми не можемо собі дозволити. Ця Імперія – стара, як світ, Ринсвінде. Стара, підступна і жорстока, і дуже-дуже багата. Тож ми по-родинному обмінюємось вітаннями, надсилаючи їх поштовими альбатросами. Не надто часто.

– Саме один такий лист надійшов сьогодні вранці. Виявляється, один з підлеглих Імператора надумав відвідати наше місто. Виявляється, що він бажає його побачити. Хіба що божевільний погодився б на усі митарства перетину Поправного океану[17]17
  Частина єдиного океану на диску, що простягається від Герджену та Кавових островів до Противажного континенту; включає Мітоські та Тробійські острови. – Прим. пер.


[Закрыть] тільки для того, щоб щось побачити. І все ж.

– Він висадився на берег сьогодні вранці. Він міг би зустріти славетного героя або найспритнішого злодія, або якогось доброго мудрого чоловіка: натомість він зустрів тебе. Він найняв тебе як гіда. Тож ти, Ринсвінде, будеш супроводжувати цього споглядача, цього Двоцвіта. Ти подбаєш, щоб він повернувся додому з хорошим відгуком про нашу маленьку країну. Що скажеш на цю пропозицію?

– Е. Дякую, володарю, – сказав Ринсвінд нещасним голосом.

– Ще один нюанс про всяк випадок. Була б трагедія, якби що-небуть недоречне спіткало нашого любого гостя. Було б жахливо, наприклад, якби він раптом помер. Жахливо для усієї нашої країни, бо агатійський Імператор добре дбає про свою і, безсумнівно, може знищити нас, просто кивнувши головою. Просто один кивок. І це також було б жахливо для тебе, Ринсвінде, бо за ті кілька тижнів, що залишаться до прибуття величезного Імперського флоту найманців, декотрі з моїх слуг займуться твоєю особою з надією на те, що коли охоплені жагою помсти капітани по прибутті побачать твоє все ще живе тіло, це трохи вгамує їхню лють. Існують, звичайно, певні чари, які не дають душі змоги покинути тіло, хай бог боронить від такої наруги, та – бачу по очах – ти починаєш розуміти, чи не так?

– Тряк.

– Перепрошую?

– Так, володарю. Я, е... подбаю про все, тобто я намагатимусь подбати, ну, тобто я намагатимусь пильнувати, щоби з ним нічого лихого не сталося. «А після цього мені дадуть завдання спекти у пеклі пиріжки зі снігу», – гірко додав він про себе.

– Чудово! Наскільки я розумію, ви з Двоцвітом – вже добрі друзі. Прекрасний початок. Коли він щасливо повернеться на свою рідну землю, я не забуду тобі віддячити. Я, можливо, навіть зніму з тебе усі звинувачення. А тепер дякую, Ринсвінде, – можеш йти.

Ринсвінд вирішив не просити повернути йому решта п’ять рину. Він позадкував до дверей – потихеньку.

– О, є ще дещо, – мовив Патрицій, тоді як Ринсвінд вже намацував клямку на дверях.

– Слухаю, володарю? – відгукнувся він, холонучи від недоброго передчуття.

– Певен, тобі не спаде на думку спробувати уникнути своїх обов’язків і утекти з міста. Я знаю, що тобі завжди було до вподоби жити в містах. Та не сумнівайся, правителі інших міст будуть сповіщені про цю ситуацію ще сьогодні.

– Запевняю вас, я такого і в гадці не мав, правителю.

– Справді? В такому разі на твоєму місці я б подав до суду на власне обличчя за наклеп.

Ринсвінд домчав до «Тріснутого барабана» за лічені хвилини і саме збирався увійти, коли звідти задки вийшов якийсь чоловік, та так моторно, наче кудись дуже квапився. Такий поспіх частково можна було пояснити списом, що стримів у нього з грудей. Він щось хрипло пробелькотів і впав без духу до ніг чарівника.

Ринсвінд зазирнув через поріг у шинок і тут же відскочив, рятуючись від важкої метальної сокири, що зі свистом пролетіла повз нього, наче куріпка.

Напевне, це був таки вдалий кидок, як він це збагнув зі своєї другої спроби обережно зазирнути у «Барабан». Там було гаряче – його відвідувачі завзято дубасили одне одного, і чимало з них, як підтвердилось за третьої довшої спроби вивчити ситуацію, – вже були добряче пошматовані. Ринсвінд відсахнувся знову – цього разу хтось люто зашпурив табуретом, який наступної миті розлетівся на друзки на іншому боці вулиці. Тоді він рвонув уперед.

На ньому було темне вбрання, яке від постійного носіння та нерегулярного прання потемніло ще більше. У суцільному мороці, здавалося, ніхто не помічає невиразну тінь, яка безпорадно блукала від столу до столу. Якоїсь миті хтось із заколотників наступив на те, що було – як підказували відчуття, – його пальцями. Потім ціла низка гострих зубів, очевидно чиясь щелепа, уп’ялася йому в щиколотку. Він скрикнув і втратив пильність рівно настільки, щоб меч, яким замахнувся на нього нападник, дивним чином простромив свого ж власника.

Ринсвінд пробився до сходів, перебігаючи з місця на місце цікавим способом – майже навкарачки, посмоктуючи на ходу ушкоджену руку. В поручні над його головою посипався град арбалетних стріл, і він тихенько заскиглив.

На одному диханні він подолав сходовий просвіт, будь-якої миті очікуючи ще одного, більш прицільного пострілу.

В коридорі нагорі він випрямився, хапаючи ротом повітря, і побачив, що прохід перед ним устелений мертвими тілами. Великий чорнобородий чоловік, із закривавленим мечем у руці, вовтузився перед дверима, намагаючись їх відчинити.

– Гей! – закричав Ринсвінд. Чоловік обернувся, а тоді, майже несвідомо, вихопив з нагрудного жилета короткого ножа і щосили метнув його. Ринсвінд пригнувся. Позаду нього почувся різкий зойк – лучник, розгублено дивлячись на свій арбалет, впустив його додолу і схопився руками за горло.

Здоровань же потягнувся за іншим ножем. Ринсвінд дикими очима роззирнувся довкола, а тоді, відчайдушно імпровізуючи, випростався у позу чарівників.

Одна його рука відкинулась назад:

– Асоніті! Кйоруча! Бізлблор!

Чоловік завагався, нервово зиркаючи на всі боки в очікуванні магії. Здогад, що магія на цей раз не відбудеться, вдарив його, наче блискавка з неба, і тієї ж миті Ринсвінд, вихором промчавши по проходу, щосили хвицьнув його ногою в пах.

Доки він вищав, тримаючись руками за вразливе місце, чарівник рвучко відчинив двері, заскочив усередину, хутко зачинив їх за собою і вперся у них плечима, віддихуючись.

У кімнаті було тихо. На низькому ліжку мирно посапував Двоцвіт. А на краєчку ліжка, біля його ніг, лежав Багаж.

Ринсвінд ступив кілька кроків уперед – жадібність спонукала його рухатись так плавно, наче він був на маленьких коліщатках. У скрині були торби, в одній з яких він помітив золотий відблиск. На якийсь момент жадібність взяла гору над обачністю, і він обережно простягнув руку до торбини... та який у цьому був сенс? Він вже ніколи не зможе скористатися тими грішми. Неохоче він забрав руку від скрині і раптом, на його подив, її кришка легенько задрижала. Хіба ж вона не зсунулась трохи – так, ніби від подиху вітру?

Ринсвінд поглянув на свої пальці, тоді – на кришку. Вона здавалася важкою і до того ж була оббита мідними штабками. Тепер вона знову лежала цілком непорушно.

Який ще вітер?

– Ринсвінде!

Двоцвіт зіскочив з ліжка. Чарівник шарпнувся назад і зобразив на обличчі щось на зразок усмішки.

– Мій любий друже, дуже вчасно! Зараз ми поснідаємо, а тоді – я певен, ви вже придумали чудову програму на сьогоднішній день!

– Е...

– Прекрасно!

Ринсвінд набрав у груди повітря.

– Послухайте, – з відчаєм почав він, – пропоную поїсти деінде. Там унизу невеличкий безлад після бійки.

– Колотнеча у шинку? Чого ж ви мене не розбудили?

– Ну, розумієте, я – що?

– Я думав, що все чітко пояснив вам сьогодні вранці, Ринсвінде. Я хочу побачити справдешнє морпоркське життя – невільничий ринок, Кубельця повій, храм Дрібних Божеств, Гільдію жебраків... і справжню колотнечу в шинку, – у голосі Двоцвіта з’явилися підозрілі нотки. – Адже у вас все це є? Ну, ви ж мене розумієте – гойдання на люстрах у височенних залах, гарцювання зі схрещеними шпагами на столах – усе те, у що Гран Варвар та Тхір так полюбляють устрягати. Одним словом – азарт!

Ринсвінд повільно осів на ліжко.

– Ви хочете побачити бійку? – перепитав він.

– Так. А що в тому поганого?

– Як мінімум, люди калічаться.

– О, та я не мав на увазі, щоб ми приєднувались. Я тільки хочу подивитись, і все. А ще – побачити декого з ваших уславлених героїв. Вони ж тут є, правда? Це ж не пусті портові балачки? – тепер, на подив чарівника, Двоцвіт майже благав.

– Правда, правда. Ясна річ, вони тут є, – поспішно відповів Ринсвінд. Він на мить уявив їх собі і здригнувся від самої думки.

Всі герої Округлого моря рано чи пізно проходили через анк-морпоркські брами. Більшість з них належали до варварських племен, що жили ближче до замерзлих Серединних земель, – які в певному розумінні спеціалізувалися на експорті героїв своїм сусідам. Майже в усіх них були примітивні чарівні мечі, чиї невгамовні обертони на астральному плані вносили хаос у делікатні експерименти прикладного чарівництва на багато миль навкруги, та Ринсвінд не мав нічого проти цього. Він пам’ятав, що його витурили з магічної академії, тож анітрохи не переймався тим фактом, що одна лиш поява героя біля міської брами була достатньою, щоб реторти починали вибухати, а демони – матеріалізуватися по всьому Магічному кварталу. Ні, йому не подобалося в них зовсім інше: зазвичай вони були суїцидально-понурі на тверезо і маніакально-навіжені напідпитку. Ну, і надто вже багато їх розвелось. Декотрі найбільш популярні місця для розваг поблизу міста у розпалі сезону перетворювались на справжній балаган. Подейкували навіть про те, щоб запровадити певний графік.

Він потер носа. Єдині герої, для яких у нього завжди знаходився час, були Бравд та Тхір, яких наразі не було у місті, та ще Гран Варвар, який за стандартами Серединних земель був практично професором, оскільки умів думати, не ворушачи при цьому губами – цебто мовчки. Подейкували, що Гран вештається десь у поправній стороні.

– Слухай, – сказав врешті чарівник. – Тобі колись доводилося зустрічати варвара?

Двоцвіт заперечно похитав головою.

– Так я і думав, – сказав Ринсвінд. – Що ж, вони – такі...

З вулиці почувся тупіт ніг, наче хтось біг, рятуючи свою душу, а з шинку унизу – звуки чергової колотнечі. Далі почалася якась метушня на сходах, і наступної миті двері різко прочинилися, перш ніж Ринсвінд встиг оговтатися та кинутися до вікна.

Він очікував побачити якогось очманілого пожадливого волоцюгу, але натомість на нього дивилося кругле червоне обличчя сержанта Міської варти. До нього знову повернулася здатність дихати. Аякже. Варта завжди остерігалася надто рано втручатись у будь-які чвари, коли перевага була явно не на її боці. Така робота приносила пенсію, тож приваблювала обережних і вдумливих людей.

Сержант сердито зиркнув на Ринсвінда, а тоді зосередив свою зацікавленість на Двоцвітові.

– Тут у вас, значить, все спокійно? – спитав він.

– О, все гаразд, – відповів Ринсвінд швидко, і перейшов на тробійську. – Двоцвіте, гадаю, нам краще поснідати деінде. Я знаю кілька місць.

Він вийшов у коридор з таким апломбом, на який лиш спромігся. Двоцвіт слухняно пішов слідом, а за кілька секунд сержант захрипів, ніби чимось давився, – Багаж з тріском зачинив свою кришку, встав, потягнувся і попростував за ними.

Вартові витягували тіла із зали шинку на вулицю. Живих серед них не виявилося. Варта подбала про це, надавши їм предостатньо часу, щоб утекти через чорний хід, – зручний компроміс між обережністю та праведністю, що було вигідно для обох сторін.

– Хто усі ці люди? – спитав Двоцвіт.

– Ну, як вам сказати. Звичайні люди, – відповів Ринсвінд. І перш ніж він стримався, якась доля його мозку, що нудилася від бездіяльності, захопила контроль над його ротом і додала: – По суті, герої.

– Справді?

Коли ти однією ногою застряг у сірих міазмах Г’ралля[18]18
  Сумнозвісна в’язка речовина, яка має приблизно ті ж властивості, що й сипучі піски на теренах Круглого світу. – Прим. пер.


[Закрыть], значно легше ступити туди і другою та потонути, аніж продовжувати борсатися. Ринсвінд дав собі волю.

– Так, отой онде – то Еріґ Міцнорук, а оцей он там – Чорний Каптур...

– А Гран Варвар серед них є? – поцікавився Двоцвіт, захоплено роззираючись навкруги. Ринсвінд зібрався з духом і сказав:

– Ото він, позаду нас.

Неймовірність цієї брехні була настільки великою, що її відголоски розійшлися на одному з нижчих астральних планів аж до Кварталу чарівників за рікою, де вона набрала такої запаморочливої швидкості, наштовхнувшись на велетенську стаціонарну електричну хвилю (яка висіла там завжди), що пружно відскочила аж за Округле море. Обертон дійшов аж до самого Грана, який в той час бився з двома гнолями[19]19
  Міфічна істота, гібрид гнома і троля, яка складається переважно з болота і, меншою мірою, з каменю. – Прим. пер.


[Закрыть] на крихкому виступі високо в горах Кейдрек[20]20
  Гірський масив, що утворює півострів довкола Китової бухти. – Прим. пер.


[Закрыть], – і змусив його на мить відчути тривогу, яку він не міг собі пояснити.

Двоцвіт тим часом відкинув кришку Багажу і поспіхом витягував зі скрині важкий чорний куб.

– Фантастично! – вигукнув він. – Удома цьому нізащо не повірять!

– Про що це він? – підозріло запитав сержант.

– Він радіє, що ви нас врятували, – відповів Ринсвінд і скоса поглянув на чорну коробочку, майже певний того, що вона от-от вибухне або видасть якісь химерні звуки.

– Ага, – сказав сержант. Він також придивлявся до коробки.

Двоцвіт радісно їм усміхнувся.

– Я б хотів зазняти цю подію, – повідомив він. – Чи не могли б ви попросити їх всіх підійти і стати біля вікна? Це займе одну хвилину. І... е... Ринсвінде?

– Так?

Двоцвіт став навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо.

– Сподіваюсь, ви знаєте, що це таке, чи не так?

Ринсвінд збентежено поглянув на коробку. У неї було кругле скляне вічко, що висовувалось в центрі однієї сторони, і гачок, прикріплений позаду.

– Не зовсім, – відповів він.

– Це пристрій, що миттєво робить картинки, – пояснив Двоцвіт. – Зовсім новий винахід. Я дуже ним задоволений, але зачекайте, не думаю, що ці панове могли б – ну, тобто вони можуть почуватися не зовсім спокійно? Чи не могли б ви їм усе пояснити? Я відшкодую їм затрачений час, певна річ.

– У нього є коробка з демоном усередині, що малює картинки, – коротко пояснив Ринсвінд. – Робіть, що каже цей дивак – і отримаєте золото.

Вартові напружено посміхнулись.

– Ринсвінде, я б хотів, щоб ти теж був на картинці. Отак, добре.

Двоцвіт вийняв золотий диск, який Ринсвінд колись вже підмітив, якусь хвилю вдивлявся примруженими очима у його загадкову передню панель, а тоді, пробурмотівши, – тридцяти секунд має бути достатньо, – бадьоро сказав:

– Усміхайтеся, будь ласка!

– Усміхніться, – проскрипів Ринсвінд. Коробочка заджерготіла.

– Готово!

Високо-високо у небі над диском шугав другий альбатрос; насправді так високо, що його маленькі несамовиті оранжеві очі бачили увесь світ і велике, блискуче Округле море, що його оперізувало. До його лапки була прикріплена жовта капсула зі звісткою. А набагато нижче, невидимий серед хмар, той перший птах, що приніс звістку Патрицію Анк-Морпорка напередодні, розмірено махав крилами, повертаючись додому.